Зовнішньополітичні механізми забезпечення національної безпеки України

Водночас вивчаються напрями співпраці України з європейськими інституціями. Відмічається, що загальна тенденція розвитку Європейського Союзу уявляється досить чіткою: відбувається поступове розширення кола його учасників, а також його функціональної сфери. ЄС перетворюється на складний структурний елемент політичної і економічної організації субконтиненту. Разом з тим, ЄС вступає у період складної внутрішньої трансформації, що матиме вирішальне значення для його майбутнього і для майбутнього Європи. Загалом у розділі доводиться, що обидві сторони - Україна і ЄС - помітно просунулися в бік порозуміння, в Україні визнають, що розширення ЄС у середньо- та довгостроковій перспективі є переважно вигідним для країни. Європейський напрям політики України, за авторською концепцією, розглядаємо гарантією міжнародної суб'єктності держави.

Паралельно досліджуються корисні для України схеми участі в інших європейських структурах. Враховуючи поступальний розвиток відносин Росії - НАТО за формулою „20”, що далеко випереджає український формат, можна сподіватися на обопільне прагнення сторін побудувати в регіоні простір безпеки, який гарантуватиме й Україні стабільність і поступальність розвитку. Даються характеристики позитивних і негативних наслідків співпраці в рамках СНД, рівня участі України в інтеграційних проектах Співдружності; обґрунтовуються ініціативні механізми захисту, нові варіанти його поглиблення.

Домінуючими ознаками розвитку міжнародних відносин останнього періоду були намагання перегляду та обмеження суверенних засад держав; обґрунтування законності гуманітарного втручання у внутрішні справи. Певним відлунням торкнулися вони й України. Хоча принцип суверенності закладений у систему міжнародної безпеки, але його сутність зазнала певної еволюції. Розмитість поняття дає можливість невідповідальним країнам для зловживань: одним - не дотримуватися взятих на себе зобов'язань перед власним народом, а іншим - втручатися у внутрішні справи суверенних держав. Хоча державний суверенітет теоретично й нині розглядається як незалежність державної влади назовні та її верховенство всередині країни. Зазначається, що обмеження суверенітету відбувається тоді, коли держава втрачає частину або всю сукупність прав, що витікають з цього стану. Особливо чітко елементи такого механізму прописані в документах ЄС, НАТО, ОДКБ.

Аналізуючи сучасний стан міжнародного буття, можна дійти висновку про те, що суверенна держава залишатиметься стрижнем, що цементуватиме всю систему міжнародних відносин ще досить тривалий час. З використанням аналітичного і прогностичного методів пропонується і доводиться прийнятність запропонованої моделі поєднання засад суверенітету з використанням захисних схем міжнародних структур.

У третьому розділі - „Механізм двостороннього партнерства в політиці України” - співставлені різнорівневі варіанти співпраці на двосторонньому рівні, які за певних умов можуть перерости у стратегічне партнерство; досліджена співпраця з провідними країнами світу і країнами-партнерами: США, ФРН, Республікою Польща; витоки проблемних відносин України - РФ та перспективи їх розв'язання. Із залученням широкого кола джерел доводиться авторська концепція, що поглиблене партнерство на двосторонньому рівні є основою для розвитку такого ж партнерства на багатосторонніх засадах, що в результаті сприятиме процесу формування стабільних союзів стратегічних партнерів (Вишеградська група, ЄС та ін.). Як свідчить практика, саме на союзах держав вибудовується система регіональної і врешті-решт, глобальної безпеки.

У розділі обґрунтовується необхідність врахування базових принципів співробітництва, їх практична реалізація. Можна передбачити, що, хоча ключові інтереси України і провідних її партнерів час від часу не співпадатимуть, їхні підходи до базисних цінностей збігаються. Їхнє бачення шляхів до стабільності співпадатиме. Водночас новоявлені загрози, як, енергетична небезпека, тероризм, наркобізнес тощо викликатимуть тимчасові тактичні зміни в поведінці партнерів, що, однак, як можна сподіватися, не впливатиме на захисну стрижневу лінію стосовно України.

Спираючись на широкі статистичні дані, розроблено порівняльні характеристики рівнів економічного і політичного співробітництва з США, ФРН, Республікою Польща і РФ. Саме ці країни за авторською концепцією є основними акторами на українському полі зовнішньої політики, від цивілізованих відносин з ними залежить теперішнє буття і майбутній розвиток Української держави. Зазначені країни, як доведено в роботі, впливають на внутрішньополітичний клімат в Україні, спроможні підтримувати баланс сил і інтересів, розвиток безпекового простору навколо держави. Водночас у площині двостороннього партнерства з США, ФРН, Росією Українська держава виступає скоріше реципієнтом, об'єктом міжнародних відносин, а не суб'єктом. У поданому переліку лише українсько-польські відносини можна охарактеризувати наближеними до рівнозначних.

Особливості партнерства зі США постають через порівняння його рівнів у різні хронологічні періоди. Позитивним прикладом тут наводяться гарантії суверенності і надання Україні статусу країни з ринковою економікою, а також розширення економічного співробітництва в окремих, найвпливовіших галузях економіки. Партнерство зі США українська сторона розцінює як стратегічне: Київ бачить у Вашингтоні політичного партнера, який спроможний надати відповідний захист Українській державі, допомогти стати на міцні рейки європейського розвитку. Водночас підкреслено, що з боку американських партнерів виявляється певна рефлекторність, яка залежить від світової кон'юнктури.

Розбудова відносин з ФРН, як провідного учасника європейського трикутника ФРН - Франція - Велика Британія, розглядається через систематизацію проявів двостороннього співробітництва. Поряд із позитивними факторами серед перешкод, які гальмували розвиток двосторонніх відносин, виявлено негативні. Водночас привернуто увагу, що співпрацю з ФРН українська сторона, спираючись на запроваджений механізм політичних консультацій на вищому рівні, визначає як привілейоване партнерство, хоча серед інших пострадянських країн очевидний пріоритет з боку Німеччини надається відносинам з Російською Федерацією.

У сфері українсько-польського співробітництва проведено дослідження взаємовпливів проблем регіонального лідерства і перспектив зміцнення європейської безпеки. Виявлено, що попри розгалужені економічні контакти, українсько-польське економічне співробітництво за масштабністю значно відстає від співпраці України з Росією і ФРН. Водночас, Польща відіграє визначальну роль в політиці України, зміцнюючи її міжнародні позиції через посилення трансрегіональних і субрегіональних безпекових схем. При цьому особливе місце в українсько-польських відносинах посідає співпраця учасників процесу зі США. У цьому плані є цікавим досвід Польщі у площині відстоювання польських інтересів через американську підтримку.

Безпосереднє сусідство з Росією, близькість етносів, російськоцентризм помножений на існуючі уявлення наддержави, проблемна спільна радянська спадщина з одного боку, а з іншого - реалії ХХІ століття, нові виклики і загрози, нове геополітичне моделювання світу, - поставили перед Україною складне завдання віднайдення прийнятного рівня взаємовідносин з Російською Федерацією, яка залишається геополітичною і геоекономічною домінантою в політиці України. Автором визначаються критерії, за якими можуть формуватися цивілізаційні відносини партнерства, а саме - базисні цінності. Це і всіляке зміцнення місця і ролі країни у сучасному світі; захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави; забезпечення політичного і економічного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; захист прав, свобод і матеріального благополуччя громадян; протистояння реальним і потенційним загрозам національним інтересам тощо.

Двосторонні відносини України і Росії, як зазначається, можуть бути виведені на рівень стратегічного партнерства за наявності певних умов. Це і збіг засадничих рис розвитку, доповнюваність економік обох країн, перспектива розв'язання ресурсних проблем країни, розширення ринку збуту товарів тощо. Зрозуміло також і те, що між такими партнерами мають бути вирішені переважно всі міждержавні проблеми, а в економічному плані інтереси можуть співпадати.

У ситуації, що склалася, Україна визначається з власними кардинальними інтересами, пов'язаними із збереженням суверенності держави, і похідними або ситуативними (вимушеними) кроками для досягнення головної мети. Національні інтереси у цьому розумінні виступають, фактично, детермінантою зовнішньополітичної діяльності. Держава, у свою чергу, забезпечує свої інтереси всіма, що має у розпорядженні, засобами: політичними, ідеологічними, економічними, дипломатичними і воєнними.

У четвертому розділі - „Міжнародне співробітництво у захисті прав людини як складова національної безпеки України” - систематизовано питання захисту прав українського громадянина за кордоном, до яких включаємо стан та розв'язання у правовому і практичному вимірі проблеми щодо співвітчизників, моніторинг схем захисту українських трудових мігрантів, а також наслідків міграційної політики, особливості державної етнополітики як складової міжнароднополітичних процесів, задачі формування позитивного інформаційного іміджу держави тощо.

Питання дотримання прав людини в Україні розглядається безпековою складовою держави і однією з умов її визнання в світі. Складність питання пояснюється тим, що від часу проголошення міжнародної суб'єктності перед Україною постала проблема, пов'язана із захистом прав українських громадян за кордоном і в першу чергу трудових мігрантів. Серед географічних напрямів закордонного виїзду на заробітки за кількісними даними першість веде Російська Федерація. Доведено, що залучення українських громадян, зокрема представників російської діаспори на роботу в РФ, російські владні структури розглядають і використовують в рамках розв'язання внутрішніх демографічних і економічних проблем, а також реалізації відповідної політики щодо співвітчизників за кордоном.

Проаналізовано, що масовий виїзд українських громадян на заробітки до інших країн, залишення там на постійне проживання криє низку загроз для України. Серед них - демографічна небезпека, викликана виїздом осіб репродуктивного і працездатного віку; полишення в Україні неповнолітніх дітей і батьків похилого віку; загроза масового отримання українськими громадянами громадянства іншої держави, а також проблемні питання з комплектацією у Збройних Силах України тощо. Різнорівневі економічні потенціали країн, зростання безробіття в Україні, політика залучення на роботу дешевої робочої сили, а у випадку з РФ - спрощений режим перетину українсько-російського кордону, приводить до висновку про подальше поглиблення міграційного процесу з України. Отже, тенденція до розширення українського трудового міграційного потенціалу зберігатиметься. Разом з тим виявлено, що гальмівним фактором для впровадження механізмів захисту українських трудових мігрантів лишається недосконала договірно-правова база щодо обміну трудовими ресурсами на двосторонньому рівні, відсутність достатніх правових важелів відстоювання прав фізичних і юридичних осіб тощо.

За авторською концепцією доводиться, що етнополітичні явища є складовою міжнароднополітичних процесів, а отже і ставлення до них має відповідати цивілізованому рівню розвитку відповідних схем захисту і реалізації прав етнічних меншин. Неадекватне сприйняття загроз національній безпеці в етнонаціональній та релігійній сферах може провокувати внутрішні конфлікти і соціальні вибухи, що негативно позначиться на міжнародному рівні. Потенційна загроза таких явищ вимагає своєчасних політичних і правових дій владних структур. Особливу роль у цьому питанні відіграє розповсюдження позитивної інформації про здобутки держави, у т.ч. і щодо захисту прав людини.

Висновки

У дисертації представлене нове розв'язання наукового завдання, що полягає у встановленні закономірностей формування зовнішньополітичних механізмів забезпечення національної безпеки України в контексті розвитку сучасної системи міжнародних відносин. Узагальнення теоретичного надбання, а також практики реалізації зовнішньополітичних завдань сприяло окресленню складових національної безпеки України у зовнішній площині, до яких зараховуємо: гарантування і захист прав українських громадян і співвітчизників за кордоном; збереження цілісності і територіальної недоторканності Української держави; досягнення високого економічного розвитку і відповідно гідного місця в міжнародному поділі праці, а також протистояння енергетичним загрозам; адекватне співвідношення національних інтересів з участю у наднаціональних міжнародних структурах; формування позитивного іміджу Української держави.

Одержані в процесі дослідження результати викладені у таких висновках:

1. Зовнішньополітичні імперативи України спираються на загальновизнані норми і принципи міжнародного права, серед яких принцип визнання загальнолюдських цінностей, активної міжнародної співпраці є визначальним. Він передбачає на взаємній основі: суверенну рівність і повагу суверенітету; територіальну цілісність і непорушність кордонів; невтручання у внутрішні справи; дотримання і виконання міжнародних договорів і зобов'язань; врегулювання міжнародних спорів і конфліктів виключно мирними, політичними засобами. Для оптимального використання зазначених зовнішньополітичних імперативів Україна потребує конфігурації політичних сил навколо національних інтересів і безпеки.

2. Відповідно до розробленої типології, що спирається на теоретичні узагальнення, виявлені та структуровані зовнішньополітичні механізми забезпечення національної безпеки України. До таких механізмів включаємо:

- міжнародну систему універсальної, регіональної і субрегіональної безпеки, яка здійснюється через низку відповідних міждержавних структур;

- інтеграційну парадигму оптимального входження України у європейський і євроатлантичний простір;

- площину двосторонніх відносин, що реалізуються через співробітництво із провідними партнерами, базоване на принципах взаємної вигоди;

- прийнятне співвідношення суверенних засад держави і наддержавності деяких міжнародних структур;

- договірно-правову основу двостороннього співробітництва щодо захисту українських громадян за кордоном;

- збереження етнополітичної злагоди як складової міжнароднополітичної схеми захисту держави.

Для оптимізації використання цих механізмів за авторською концепцією, покладеною в основу дослідження, шляхом поділу зовнішньополітичних завдань на складові за значимістю і складністю, на рівні Президента, інших владних структур України із залученням лобістських груп, утворених у складі дипломатичних представництв при провідних міжнародних організаціях (Раді Безпеки ООН, м. Нью-Йорк; ЄС та НАТО, м. Брюссель; СНД, м. Мінськ) розглянути питання про:

- можливість диверсифікації розробки захисних важелів від ядерної загрози, оскільки й досі не вироблено відповідних дій гарантів ядерної безпеки Української держави;

- шляхи активізації дій гарантів української незалежності для припинення територіальних зазіхань з боку держав-сусідів;

- інваріантність залучення міжнародних структур до врегулювання питань власності (напр., у випадку з береговою структурою морського флоту, майном колишніх радянських республік, історичними цінностями, закордонною нерухомістю тощо).

Для теоретичного обґрунтування і вироблення механізму запровадження прийнятних схем перебування на українській території іноземних військових формувань створити дієву робочу групу з представників владних гілок, військових, юристів-міжнародників, аналітиків тощо. Оскільки невирішеність зазначеного питання піддає Україну загрозі не тільки бути втягнутою у конфлікт між третіми державами, а й визначення її у якості агресора (у разі війни Росії з третіми країнами) відповідно до принципів міжнародного права;

- через групи-провайдери з питань енергоресурсів привернути увагу до актуалізації питань, пов'язаних з енергетичною безпекою, що вимагає відповідної підтримки провідних партнерів, пошуку альтернативних енергоносіїв, а також впровадження енергозберігаючих технологій;

- за авторською концепцією безпекової тріади: держава -суспільство - особа, дотримання прав людини є провідним імперативом зовнішньополітичної діяльності країни, що вимагає від державних структур актуалізувати засоби захисту українських громадян за кордоном;

- етнополітичні процеси, які розглядаємо складовою міжнароднополітичних відносин, диктують необхідність активізувати захист прав національних меншин в Україні, що є запорукою розвитку двостороннього партнерства з країнами походження меншин;

- за логічним принципом причинно-наслідкового зв'язку, який покладено в основу дисертації, у протистоянні демографічним загрозам, що спричинені виїздом за межі України на постійне проживання громадян репродуктивного віку, реалізувати прийняті програми соціального забезпечення за цільовим принципом;

- об'єктивно і неупереджено вести діалог з європейськими структурами-донорами, захищаючи нагальні інтереси України, її громадян.

Доцільність включення зазначених питань у державні програми є доведеною повсякденною практикою просування українських інтересів в зовнішньополітичній площині.

3. Складні процеси становлення і розвитку сучасної міжнародної системи вивели на порядок денний нові зовнішньополітичні завдання Української держави, що вимагає запровадження адекватних механізмів їх реалізації. Серед них виокремлюємо: реформування державних органів у сфері національної безпеки та оборони на засадах, прийнятих у передових європейських демократіях, що відповідало б євроінтеграційним намірам держави; утвердження України як ключового донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи активізацію використання участі України у міжнародному співробітництві з врегулювання конфліктів та підтримання миру в іміджевих цілях; підтвердження повного дотримання Україною міжнародних зобов'язань з контролю над озброєннями та повернення до гарантій Заходу і Росії 1994 р.; подальший розвиток цивільно-військових відносин тощо.

4. Одним з механізмів захисту є віднайдення прийнятної схеми взаємовпливів суверенності держави і наднаціональних повноважень міждержавних структур. Вивчення засад розвитку світової політичної системи і зовнішніх проявів окремих держав, а також взаємодії цих факторів надало можливість виявити, що держави не поступаються частиною суверенітету утвореній організації, а на добровільних, паритетних засадах обмежують свій суверенітет, передаючи (делегуючи) певні повноваження міжнародному об'єднанню. Водночас добровільність обмеження не впливає на результати, що тягне за собою відсутність права держав вживати заходів або діяти там, де розповсюджено компетенцію міжнародної організації. Добровільність обмеження означає добровільність підкорятися спільним рішенням відповідно повноважень організації.

5. У цьому зв'язку, на наше переконання, в нав'язаній штучній дискусії щодо ускладнення вибору Україна-ЄС або Україна-ЄЕП, вбачаються піарівські, популістські засоби деяких політичних партій, відповідь на які можна віднайти шляхом прямого порівняння двох утворень. На відміну від ЄС, в рамках ЄЕП, по-перше, не йдеться про спільні рішення, оскільки, за (недемократичною) традицією, органи ЄЕП, як і інші структури СНД, очолюють виключно представники РФ. По-друге, в рамках ЄЕП не йдеться про демократичний розподіл голосів між рівними його складовими, якими виступають чотири країни. Росія забезпечила собі контрольний пакет голосів в структурах ЄЕП, тим самим запровадила одноосібне право прийняття рішень. По-третє, в рамках ЄЕП не йдеться про паритетність, добровільність і повагу до партнера, що доводить хоча б продаж нафти і газу Україні (як і Білорусі) за „особливими” цінами, а наступною сходинкою розвитку ЄЕП (по-четверте) запропоновано введення в якості єдиної грошової одиниці російського рубля. По-п'яте, незважаючи на всі заяви Групи високого рівня ЄЕП про запровадження цивілізованих відносин в єдиному просторі, українські трудові мігранти в РФ й надалі піддаються всіляким утискам і обмеженням з приниженням людської гідності тощо.

Визнання правомірності наднаціональності деяких міжнародних організацій має конкретні наслідки для держави, що їх визнає. З огляду на зазначене, зроблено висновок про те, що демократизація українського суспільства, а втім і держави, за європейськими нормами передбачає реструктуризацію законодавчої і судової систем, проведення економічних і соціальних реформ, подолання тіньових схем в економіці, тощо. Адекватне співвідношення суверенних засад держави і наднаціональних елементів міжнародних структур є однією з кардинальних передумов реалізації Україною європейського вибору, закріпленого на державному рівні. Вирішальний аспект тут - доведене застосування європейських критеріїв розвитку.

6. Реалізація безпекових завдань України, як і більшості держав, що розвиваються, залежить не тільки від внутрішнього стану та здатності пристосуватися до оновленої системи міжнародних відносин, а й від готовності гарантів міжнародного миру забезпечити стабільність і партнерство всіх держав світу незалежно від їхнього рівня розвитку та військового потенціалу. А для підвищення ефективності тут потрібно зняти з України негативний „імідж” корумпованої державної влади. Виходячи з цих міркувань, Україна визначає провідних партнерів.

7. Осмислення і систематизація критеріїв партнерства, його сутнісних характеристик приводить дисертанта до висновку, що провідними партнерами в українському варіанті мають розглядатися Сполучені Штати Америки, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Польща і Російська Федерація.

- Партнерство України із США, яке ми визначаємо асиметрично позитивним, доводить необхідність наявності захисних механізмів з боку світових лідерів, оскільки це пов'язано із новоявленою тенденцією світової однополярності на противагу можливій поліполярності.

- Перспективність співпраці з ФРН полягає у розбудові привілейованого партнерства, що спирається на механізм інституту політичних консультацій на вищому рівні, а також у залученні України до участі в регіональних проектах безпеки та економічного розвитку в рамках Веймарського трикутника.

- Розбудова відносин з Республікою Польща, які визначаємо симетрично позитивними, сприяє формуванню системи європейської безпеки за участю України через посилення регіональної і субрегіональної безпекових складових; просуванню України до ЄС і зміцнення відносин з НАТО, закріпленню за Україною ролі регіонального лідера в нових схемах безпеки.

- Особливості заявленого партнерства з Росією, що визначаємо асиметрично позитивним, полягають у необхідності переведення рівня співробітництва з домінантного до спеціального партнерства. Це означатиме не пониження рівня співпраці, а переведення його в іншу площину прагматичності з поступовим вивільненням української економіки з тенет тотальної залежності від Росії. Нова стратегія відносин України з Росією має полягати у поступовому перетворенні України з реципієнта - енергоносіїв, сировини, товарної маси, - на виробника. Це, у свою чергу, означатиме посилення транзитного і експортного потенціалу країни через застосування альтернативних джерел енергоносіїв, використання високих технологій, науково-технічних розробок, реалізації технологічного циклу тощо.

8. Систематизуючи узагальнення зроблено висновок про те, що механізм симетричного і асиметричного партнерства на двосторонньому рівні є основою для розвитку такого ж партнерства у багатосторонньому вимірі, що в результаті призводить до формування союзів стратегічних партнерів - союзів держав. Саме на таких союзах держав вибудовується і базується система регіональної і врешті решт глобальної безпеки. Отже, стратегічне партнерство як явище і ознака двосторонніх і багатосторонніх відносин може бути наявним або таким не бути. Не може існувати часткового стратегічного партнерства у відносинах: весь комплекс міждержавних відносин має підлягати одній меті - стратегічному партнерському співробітництву на паритетних засадах. У цьому сенсі потрібні особливі зусилля для консолідованого партнерства з Росією, з одного боку, та західним простором, з другого.

9. При конструюванні схеми захищеності враховуємо, що безпекове існування Української держави може бути досягнуто через запровадження системи захисту прав людини, яка убезпечуватиметься внутрішнім законодавством і міжнародно-правовими механізмами. При цьому виявляємо взаємозалежність міжетнічної політики держави з рівнем розвитку двостороннього співробітництва з країнами етнічного походження національних меншин, що можна охарактеризувати як новий механізм захисту.

10. Теоретичні розробки і положення, до яких автор прийшов логічним і емпіричним шляхом, підтверджують необхідність відмови Української держави від стратегії рівновіддаленості -рівнонаближеності до основних центрів сили на чітко європейське спрямування з огляду на те, що заявлений євроатлантичний вибір України наштовхується на низку конфронтаційних перешкод, викликаних як внутрішніми проблемами, так і зовнішніми бар'єрами. Ці перешкоди полягають, з одного боку, у глобальних загрозах людству, які вимагають для свого розв'язання об'єднання спільних зусиль, а з іншого - намірах США і Росії узаконити своє право на наддержавність. У таких умовах необхідно будувати систему безпекових механізмів не за рахунок інших держав, а разом з іншими державами будувати безпеку для всіх.

11. Докорінна трансформація міжнародних відносин, нові виклики світовій безпеці, і Україні зокрема, висунули на порядок денний необхідність перегляду зовнішньополітичної концепції Української держави. Висновок полягає в тому, що сьогодні при новому характері загроз для того, щоби залишатися позаблоковим чи нейтральним в традиційному розумінні цих понять. Слід зважати на новітні загрози, як то: поширення наркотиків; зростання неконтрольованої міграції, яка зазвичай супроводжується нелегальним розповсюдженням зброї і наркотичної сировини; злочинності, різних небезпечних хвороб тощо. Неможна бути нейтральним стосовно енергетичних та економічних загроз, інформаційного впливу тощо. В українських реаліях до цього списку ще додається загроза територіальної цілісності та унітарності держави. Всі ці моменти потребують або входження до НАТО, або такого варіанту позаблоковості, який би давав гарантії безпековому існуванню України.