Трансформація ідентичності нових незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин

Розгляд широкої панорами процесів і подій у регіонах ЦАР і ПК виходить за формат заявленої теми, ця обставина спонукує нас перейти безпосередньо до теми інформаційного простору, у лоні якого формується суспільна думка стосовно тих чи інших соціально значимих явищ і, зокрема, щодо відношення самого суспільства до системи своєї національної безпеки. Як пропедевтику проблеми було б доречним розглянути онтологію інформаційного простору як способу ідентифікації суспільства і держави як проблемної зони, в якій взаємодіють їхні інтереси. Відомо, що інформаційно-комунікаційні зв'язки мають для життєзабезпечення державних структур і інститутів та їхньої соціально-політичної і виробничо-технологічної сфер настільки ж пріоритетне значення, як рефлекторно-сигнальна система для функціонування усього органічного світу.

Зазначена властивість інформаційного поля є для нашого аналізу вихідним імперативом, оскільки проблема комунікаційних зв'язків завжди пронизувала простір будь якої цивілізації, виступаючи домінантою для природного і повноцінного функціонування всіх її багатомірних і багаторівневих процесів. Підтвердженням цьому є численні дослідження у сфері комунікативних зв'язків, як у контексті методології культури, так і в системі взаємодії всіх її стратифікаційно-таксономічних рівнів, що фіксуються і досліджуються соціометрією: міжособистісних, родинних, міжстанових, міжнаціональних, міжконфесійних, міжнародних, усіх галузей і підсистем економіки, законодавства і права, внутрішньої і зовнішньої політики, промислового виробництва тощо. Визначальною умовою тут виступає взаємна координація і взаємозумовленість.

Оскільки кожна культура, якщо розглядати її з формально-методологічних позицій, постає структурованим семіотичним полем, знаково-семіотичними конструкціями, процес їхнього позитивного сприйняття суспільством набуває нормативно-обов'язкового сенсу і значення. В іншому випадку виникає маргіналізація як окремих індивідів, так і окремих станових чи соціальних груп, які з тих чи інших причин не сприймають соціальні постулати як спільні для всіх, тобто як суспільні усталеності. Відомо, що семантичне й аксіологічне наповнення цих усталень визначається історико-еволюційним розвитком соціально-культурних конвенцій, вироблених практичним досвідом і власними традиціями даного історико- і соціокультурного утворення і найважливішою умовою для виникнення існуючої спільноти. Тут доречно буде відзначити, що семантичний простір соціуму і його культури складають не лише вербальні знаки, але повний спектр виразних засобів, прийнятих і зафіксованих у конституційні конструкції, що визначають національно-психологічні й історико-культурні особливості даного суспільства і даної культури і, у травестованій формі, можуть виявляти себе деякими "особливостями національного полювання" чи "особливостями національної риболовлі".

Таким чином, вирішальна ланка господарського, економічного чи управлінського механізму знаходиться в сфері творчих інформаційно-інтелектуальних процесів на мікрорівні. Отже, керувати - значить керувати інформаційно-цільовими потоками як системоутворюючим фактором у структурах діяльності всіх масштабів і рівнів.

Ілюстрацією тези про зростаюче значення інформаційного простору, в якому точаться перманентні війни (особливо, на пострадянському просторі, що залишається багато в чому спільним для Нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу) можуть стати взаємини Грузії з Росією після укладення нової двосторонньої військової угоди між США і Грузією, що викликало негативну реакцію Москви. В авангарді ситуативно виниклих "вербальних воєнних дій" виступили російські інформаційні агентства.

Побудова громадянського суспільства передбачає транспарентні відносини між усіма соціальними і політичними стратами населення країни як однієї з імперативних умов існування демократії. Ця засада ініціює творчі дії з боку широких кіл громадськості країни, створює між ними і владою атмосферу взаємної довіри й ефективної підтримки при здійсненні тих чи інших проектів, що визначають стратегію національного розвитку в її тісній кореспонденції зі світовими.

У п'ятому розділі “Ісламський фактор в політичному просторі нових незалежних держав Центральної Азії” досліджуються такі проблеми: іслам і сучасні трансформації в релігійній сфері життя народів центральноазіатського регіону; загрози політичного ісламу в Узбекистані; іслам у політичному житті Таджикистану, Туркменистану, Киргизстану і Казахстану; політичний іслам і бізнес в Південному Казахстані.

На рубежі нового тисячоліття релігійний екстремізм (тероризм), поряд з наркобізнесом, торгівлею зброєю і міжнародною корупцією стає одним з найбільш істотних факторів "криміналізації міжнародних відносин". На відміну від попереднього періоду, коли релігійний екстремізм (тероризм) локалізувався усередині християнських конфесій (ЕТА - Іспанія, РАІ - Північна Ірландія), особливість сучасного полягає в зсуві проблемного центру в регіони Близького Сходу, Південної Азії, Південного і Північного Кавказу та Центральної Азії. Сьогодні релігійний екстремізм (тероризм) має досить чіткі геостратегічні координати, локалізувавши в регіонах, які мають пряме чи непряме відношення до тих держав, що прийнято асоціювати з ісламом.

Визначаючи загальні принципи підходу до аналізу соціально-економічної і політико-конфесіональної ситуації в центральноазіатському регіоні, доходимо висновку, що розгляд релігійного, у даному випадку ісламського, екстремізму необхідно здійснювати в контексті системної соціально-правової та економічної кризи, що вразила південні регіони Центральної Азії. І тільки після цього аналізувати внутріісламські течії, що культивуються тут і виступають чутливими індикаторами наростання соціально-політичної напруги.

Ґенеза ісламського радикалізму в Узбекистані сягає кінця 80-х років минулого століття. У появі і становленні організацій такого спрямування чимале значення відіграв зовнішній фактор: привнесені ззовні ідеї і засоби їх реалізації. Аналізуючи дані про діяльність ісламських рухів в Узбекистані, варто підкреслити, що акцентувати на масовому характері поширення ваххабізму в його класичних формах у країнах Центральної Азії було б не об'єктивно: занадто багато вимог ал-Ваххаба є малоприйнятними для населення країн регіону, що уособлює себе з ісламом. При цьому принципово важливу роль відіграє географічний, чи етнорегіональний фактор. Масова пауперизація значної частини населення і різке розшарування людей за соціальною і, насамперед, майновою ознакою властиве і для Киргизії, і для Узбекистану, і для Таджикистану. Саме цей фактор визначає політичне і соціально-економічне тло, на якому в 90-х роках почалося релігійне відродження як спосіб і форма неприйняття політики влади.

Демографічний, ресурсний і, головне, політичний потенціал ісламського світу значний, а його ідеологи дадалі рішуче заявляють про необхідність надати належний цьому потенціалові політичний, економічний і територіальний статус. Необхідно, щоправда, обумовити один принциповий момент: іслам як віросповідання і, за власне ісламським самовизначенням, "спосіб життя" - явище того ж конфесійного порядку, що й будь-яка інша зі світових релігій, тобто природне і нормальне. Інша справа, не власне іслам, а ті його радикальні і перетворені форми, що трансформують релігію в політичний інструмент експансії і силового досягнення панування. А, з огляду на процес переформатування світової політики і її основних акторів у напрямкові - від держав - до ФПГ, можна, з великою мірою вірогідності, припустити, що в більшості випадків у сучасній геополітичній ситуації в такого радикального політичного (і, нерідко, терористичного) ісламу виявляються аж ніяк не ісламські хазяї.

Варто підкреслити, що конфесійна ситуація в кожній з пострадянських держав ЦАР різна, і тому оцінювати про можливість консолідації тієї чи іншої місцевої релігійної опозиції з "південною загрозою" необхідно досить диференційовано. Одним з найбільш цікавих у цьому сенсі регіонів Таджикистану є Каратегинськая зона - гірська місцевість, що займає долину середньої течії ріки Сухроб-Вахш. Каратегин виявився головною й останньою базою таджицької ісламської опозиції. Серед каратегинців, більшою мірою, ніж в інших локальних групах, зберігається традиційний становий розподіл, в якому найвище місце відводиться ішанам - керівникам суфійських братств. З минулих століть каратегинці мають репутацію особливо ревних мусульман. В їхньому середовищі доволі тривкими є властиві суфіям доісламскі вірування, що набули впродовж століть ісламського відтінку й інтерпретації - віра в анімістичні культи, древньоіранський культ вогню (причому, ритуальне запалювання вогню здійснюється в спеціальних приміщеннях при мечетях - алау-хана), віра в амулети, культ поховань (мазарів) тощо. Усі ці культові елементи є чужими як для ваххабізму, так і для іншим течій нетрадиційного ісламу, з якими, нищівно боровся Ал-Ваххаб. Проте сьогодні саме Каратегин є однієї з найбільш сильних позицій ісламських радикалів. Специфікою місцевого ісламу є те, що конфесійні розбіжності поступаються місцем консолідації на основі політичних інтересів. Можливо, цей фактор і відіграє головну роль у нинішній ситуації, коли Каратегин став оплотом "щирих" ісламістів.

Нинишня політична реальність показує, що результатом неконтрольованого регіонального суперництва в Таджикистані стали трагічні наслідки, а громадянська війна точилася не на ідеологічному, а на міжрегіональному ґрунті. Хоча сьогодні можна говорити про відносну стабільність, однак цей спокій виражає тільки зовнішній бік ситуації. Насправді, міжрегіональні конфлікти перебувають у фазі консервації. Звертає на себе увагу, що Партія ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ) - єдина легітимно існуюча ісламська партія в центральноазіатському регіоні - останнім часом піддається посиленому тиску з боку правлячого режиму. У той же час ситуація для ПІВТ складається вкрай несприятливо, оскільки існує побоювання, що молоді мусульмани можуть зробити вибір на користь "Хизб-ут-Тахрир" - забороненого руху, що завоював чималу популярність у простого населення простотою і дохідливістю своїх гасел і незважаючи, а, можливо, і завдяки постійним арештам своїх членів. Що стосується ареалу поширення, то необхідно зазначити, що рух "Хизб-ут-Тахрир" закріпівся в Центральній Азії, головним чином в Узбекистані, у середині 90-х рр. Основною діяльністю активістів руху є поширення листівок пропагандистського змісту, за що багато сотень "хизбутовців" уже опинилися за ґратами. Незважаючи на переслідування з боку влади ЦАР, ідеологія "Хизб-ут-Тахрир" поступово проникнула на південь Казахстану, але найбільшого розповсюдження вона набула в прикордонних з Узбекистаном областях Киргизії і Таджикистану, населених переважно етнічними узбеками.

Аналізуючи феномен ісламу в Туркменистані в загальнотеоретичному (формальному) плані, можна говорити, про те, що переважна кількість віруючих туркменів асоціюють себе з мусульманами-сунітами, які представляють ханафітський мазхаб. Згідно зі статистикою, близько 89% населення Туркменистану ідентифікують себе з ісламськими культурно-історичними традиціями. Але, незважаючи на статистичні дані, говорити про іслам в сучасному Туркменистану можна тільки в гіпотетичному плані, оскільки в країні сьогодні панує тільки одна релігія - “Туркменбашизм”, конституйована в його праці "Рухнама", що пронизує всі стратифікаційні рівні туркменського суспільства.

В останні роки в російській і західній пресі активно розробляється тема зростаючої загрози ісламського фундаменталізму в Центральній Азії і, зокрема, у Казахстані. Однак варто констатувати, що подібна інформація далека від тієї реальності, що склалася в Казахстані у сфері конфесійної політики. Говорячи про вплив ісламського фактора на економічний та інвестиційний клімат Казахстану, необхідно підкреслити, що немає жодних об'єктивних чи суб'єктивних причин для того, щоб вважати його несприятливим для великого іноземного бізнесу. Що ж стосується ідеологічної сторони проблеми, то, як показують дослідження, найбільш ефективним засобом боротьби з "ісламським тероризмом" є мирний і творчий діалог з мусульманськими країнами й авторитетними організаціями, а також активна і цілеспрямована роз'яснювальна робота на всіх рівнях.

У шостому розділі “Внутрішні і зовнішні фактори становлення та самоідентифікації держав Центральної Азії” автор зосереджує свою увагу на проблемах загального аналізу економічних, природних, демографічних та інших ресурсів кожної із держав ЦАР, їх новітньої політичної морфології, а також окреслює перспективи міждержавних відносин та, особливо, економічного співробітництва України з країнами регіону.

Якщо розглядати проблему через призму загальної типології, то з найбільшим ступенем вірогідності можна окреслити казахську модель як моноцентричну політичну систему, вибудувану навколо сильної президентської вертикалі. Основу цій структури становлять наступні ознаки:

казахстанські "губернатори" - акими всіх рівнів призначаються президентом;

основні фінансові потоки країни розподіляються центром;

абсолютна більшість місцевих представницьких органів контролюється пропрезидентськими партіями.

Усе це дає змогу центральній владі, за рахунок так званого адміністративного ресурсу, контролювати і координувати основні внутрішньополітичні процеси. Моноцентричність системи концентрує політичну волю центральної влади, що дає можливість їй цілеспрямовано здійснювати реформи, у тому числі не завжди популярні. Традиційна політико-правова свідомість казахів, орієнтована на етатизм, стала структуроутворюючим фактором стійкості режиму Назарбаєва. За всієї авторитарності позиції влади, вона, за рідкісними винятками, діє не агресивно, шляхом консенсусних рішень і відносно ліберального стилю політичного керівництва. Правлячий режим зумів сформувати політичний ландшафт таким чином, що в Казахстані немає реальної альтернативи сьогоднішньому президенту, що могла б одержати відчутну підтримку населення цієї країни. В сучасному Казахстані немає сильної опозиції, немає сильних опозиційних ЗМІ, здатних впливати на масову свідомість, як, наприклад, в Україні чи Грузії. Що стосується еліти, то вона, залише сконсолідувалася навколо глави держави і відійшла (хоча б на час) від внутрішніх інтриг і скандалів. У своєму недавньому Посланні Назарбаєв прозоро окреслив найсерйознішу небезпеку, що має довгостроковий характер для Казахстану, а саме: зусилля, що ініціюються ззовні для встановлення контролю над економікою регіону. Хоча президент не назвав конкретні держави, однак очевидно, що він вважає Китай, Росію і США однаково небезпечними для економічного і політичного суверенітету Казахстану.

Визначаючи модель і стратегію державного устрою, влада Киргизької Республіки повинна була вирішувати альтернативне завдання, що детермінує фундаментальні пріоритети свого соціально-економічного розвитку: відкритість чи автаркія? Очевидним видається, що на першому етапі переорієнтації відкритість вела до втрати конкурентноздатності, з огляду на слабку матеріально-технічну і технологічну базу киргизької економіки, слабкий розвиток транспортно-комунікаційної інфраструктури, а також через брак природних ресурсів. Зробивши свій вибір (принаймні, імітаційний) на користь відкритості, Киргизька Республіка вступила у СОТ.

Соціально-економічна доктрина формувалася на підставі вибору шляху розвитку за принципом: "йти не туди, звідки інші виходять (індустріальне суспільство), а туди, куди прямують розвинуті країни з постіндустріальною економікою", що дало б змогу Киргизії співробітничати із сусідами регіону на основі паритетних відносин і взаємодоповнюваності національних економік. Основна мета на середньострокову перспективу полягала у трансформації моделі розвитку через радикальну реформу структури економіки і передбачала збільшення частки "третинного" і "четвертинного" секторів економіки, хоча б у незначних при невисокому ВВП і соціальних параметрах обсягах. Очевидним при цьому було й те, що форсоване вирішення завдання зниження рівня бідності за рахунок випереджуючого розвитку низькотехнологічного сільськогосподарського сектора в довгостроковій перспективі вело до гальмування модернізації економічних реформ загалом. Один з можливих сценаріїв такого підходу будувався на тім, що економічно депресивні сегменти суспільства мають бути підтягнуті до більш розвинутих. Причому, "третинний" і "четвертинний" сектори економіки визначалися як більш перспективниі та пріоритетні складових нової ідеології, оскільки вони використовують найновіші технологічні методи, "працюючи" тим самим на загальний розвиток культури.

На відміну від киргизьких експертів, які вважають, що для досягнення прийнятного рівня розвитку Киргизстан не може реалізувати західну модель, за якою добробут досягається за рахунок інтенсивної експлуатації природних ресурсів країн, які розвиваються, і випереджувального науково-технічного прогресу, ми вважаємо, що у форматі регіональних зв'язків сценарій " випереджувального розвитку" міг би бути єфективним.

Щодо перспектив розвитку подій у Киргизстані особливо важливим є питання про те, який модуль дій обере для себе опозиція. Якщо домінуючими і системоутворюючими ознаками опозиційних коаліцій стануть регіональні чи кланові інтереси (що цілком можливо), то країна опиниться перед реальною загрозою утрати свого державного суверенітету з наступною маргіналізацією усіх стратифікаційних груп суспільства. В іншому випадку, якщо опозиція зуміє акумулювати свою енергію на формування недержавних інститутів ліберально-демократичного характеру, якщо головним завданням інститутів стане широкий громадський контроль над діями всіх гілок влади; якщо в результаті діяльності недержавних інститутів і структур буде знайдений оптимальний модуль державного і суспільного устрою, що відповідає сподіванням усіх прошарків населення і цивілізованим нормам, то країна матима обнадійливі перспективи.

Після здобуття незалежності в 1991 році, Таджикистан пережив три зміни уряду і громадянську війну. Мирну угоду між ворогуючими сторонами було підписано в 1997 році, однак її реалізація просувається повільно. За оцінками експертів ЕБРР (Європейського банку реконструкції і розвитку), за рівнем надходження інвестицій Таджикистан посідає останнє місце серед країн пострадянського простору. Серед причин, що стримують інтерес інвесторів до країни, фахівці називають: слаборозвинену інфраструктуру; непрозоре і несприятливе для іноземних інвесторів законодавство; жорстку систему регулювання бізнесу державними структурами; складність доступу підприємців до фінансових ресурсів; існуючі митні і торгові правила; ліцензування бізнесу і дозвіл на діяльність; корупцію; відсутність земельної реформи; слабку інфраструктуру телекомунікації, недостатню кваліфікацію й освіту службовців, правову неграмотність тощо.

Сучасний Туркменистан, що будує свої відносини з зовнішнім світом винятково наодинці, постає сьогодні країною, до якої важко застосувати жодну з категорій раціональної політики, оскільки задекларовані керівництвом країни пріоритети не мають аналога у жодній зовнішньополітичній доктрині сусідніх держав та й держав світу. Соціально-політична і соціально-економічна ситуація в країні, як, втім, і її зовнішньополітичний курс, обумовлені характерними лише для окремих держав факторами. Головний з них - принцип авторитаризму в системі державної влади. Політичне життя в країні ґрунтується на діяльності лише однієї партії - Демократичної партії Туркменистану, очолюваної С. Ніязовим що є по суті колишньою комуністичною партією союзної республіки. Цілком природним є й те, що домінантну роль тут відіграють силові структури: КНБ (колишній КДБ), МВС та інші аналогічні організації.

Туркменистан виходить з того, що головну воєнну небезпеку для країни становлять можливі локальні війни і збройні конфлікти в суміжних державах. При цьому в сфері забезпечення воєнной безпеки республіки можна видокреслить три основніх напрямки: каспійський, афганський та узбецький. Військово-політичний курс базується на принципі "позитивного нейтралітету", а власне: республіка не відноситься до жодної держави як до свого супротивника; не вступає в колективні блоки; не застосує свої збройні сили проти будь-якої держави, крім як для самооборони; не розміщає на своїй території іноземні війська; сприяє світовому співтовариству в запобіганні війні та збройним конфліктам.

12 грудня 1995 року Генеральна Асамблея ООН своєю спеціальною резолюцією закликала країни-члени ООН визнати і всіляко підтримувати нейтральний статус Туркменії. Це багато в чому полегшило процес державного будівництва в Туркменистані, а також дало змогу переглянути військову доктрину і вилучити з бюджету значну частину військових витрат, спрямовавши ці засоби на потреби економіки. Якщо абстрагуватися від сучасних політичних реалій, то безсумнівно, що серед існуючих варіантів кращим для країни виглядав би маршрут будівництва газопроводу по території Афганістану в напрямкові Пакистану. Географічна доцільність, економічна дешевизна і перспективний ринок реалізації сировини свідчесть, що цей маршрут транспортування природного газу є найбільш привабливим. Схоже, що очевидна економічна привабливість афгансько-пакистанського напрямку маршруту трубопроводу дезорієнтувала політичне керівництво країни і, в кінцевому підсумку, привела не тільки до відходу від декларованого раніше політичного нейтралітету, але стала причиною дисбалансу в системі регіональної безпеки, що складається у Центральній Азії.

Для розуміння технології політичного управління в Узбекистані доречним буде зауважити, що значний вплив на формування менталітету узбецької нації, її стереотипу соціально-психологічних відносин спричинила психологія махаллі (квартальної суб-групи), згідно з якою весь соціально-політичний простір чітко поділявся за дихотомічним принципом: на "своїх" - численних родичів, друзів і земляків, та "чужинців" - представників інших корпоративних груп, до яких необхідно ставитися з недовірою. Однак категорично стверджувати про це не видається можливим, оскільки кваліфікованих і репрезентативних соціометричних досліджень феноменології узбецького соціуму ніколи не проводилося. Можна тільки припустити, що в Узбекистані дійсно відбулася деяка інверсія родової самоідентифікації на махаллістську, але це, у принципі, мало що пояснює. Важлива риса махаллістського клану - не в якості, а в кількості об'єднаних з ним родин. Просто на місце однієї групи, де усі є прямими кровними родичами, прийшов кластер родин, також переплетений родинними зв'язками, однак не завжди прямими. Загалом інститут махаллі можна окреслити як дисперсну "велику" родину, об'єднану узами колективістської психології і круговою відповідальністю, з такими ж законами внутрішнього співжиття, як у численної кровноспорідненої традиційної родини. Позитивним виходом з "узбецького крейдового кола" може стати рішуча кадрова ротація, метою якої стане відновлення владної вертикалі на основі універсальних ліберально-демократичних цінностей. Проблема ускладнюється тим, що в нинишній ситуації змінити діючу владу еволюційним шляхом майже неможливо.

Формально в Узбекистані існує необхідний комплекс інститутів, покликаних формувати умови для функціонування демократичної держави: парламент, Конституція, партії і навіть інститут омбудсмена. Однак у реальній практиці всі ці ознаки й атрибути цивілізованого соціального устрою являють собою не більш ніж сурогати, за допомогою яких влада глумиться не тільки над своїм народом, й над загальнолюдськими ідеалами, над міжнародною громадськістю, що змушена терпіти у своєму середовищі аморальний режим Каримова. Усі п'ять квазі-політичних партій, що брали участь у парламентських виборах наприкінці 2004 року, були лояльні президентові і владі Узбекистану. Поза виборчою інсценівкою виявилися партії "Бирлік" (лідер - Абдурахім Пулат, перебуває в еміграції США) та "Ерк" (Демократична партія, лідер якої - Мухаммад Саліх попросив політичного притулку ву Норвегії), яким не вдалося одержати реєстрацію.

З метою закріплення нової ідеології історичного становлення Узбекистану правлячий режим розпочав радикальну ревізію існуючих історичних доктрин. Для цього в масову свідомість імплантується системоутворюючий субстанціональний образ "великого предка", Аміра Темура" (узбецька версія написання імені Тимура-Тамерлана). Згідно з логікою творців нового міфу історико-культурної ґенези узбецької нації, відродження культу Аміра Темура слугує імплементації у повсякденну свідомість образу Каримова як прямого продовжувача історичної місії "великого предка".

Події останніх двох років, пов'язані з ескалацією протестних і терористичних актів (Ташкент, березень-квітень 2004 р.), мають стійку тенденцію до розширення. У березні 2005 року в місті Джизак близько 500 фермерів захопили відділення міліції і спалили дві міліцейські машини. Вони протестували проти рішення влади ліквідувати дрібні приватні земельні наділи і намагалися захистити місцевого опозиційного лідера Егамназара Шайманова. На початку травня зневірені фермери з Карши, які спробували провести акцію протесту в центрі Ташкента, були депортовані додому, де піддалися жорстоким репресіям. Згодом було розстрілянє цивільне населення в Андижані 13 травня 2005 року (за різними даними від рук армії загинуло від 200 до більше тисячі осіб цивільного населення), результат якого передбачуваний - цілком очевидно, що влада Каримова винесла собі смертельний вирок. Захід, що дотепер реагував на кричущі порушення ліберально-демократичних свобод в Узбекистані досить поблажливо, цього разу може оголосити режим Каримова нелегітимним і застосувати проти нього рішучі репресивні заходи.

У всякому разі, відмовивши міжнародним парламентським і правозахисним інститутам у проведенні незалежної експертизи "андижанскої трагедії", Каримов увійшов у "політичне піке". Тому підтвердженням стала його категорична вимога вивести американські військові бази з території країни протягом 180 днів і різкі заяви на адресу Заходу у відповідь на обвинувачення в жорстокості щодо цивільного населення. Тепер йому залишається тільки один шлях - аффілюватися з Китаєм і Росією, які виявляють готовність прийняти його у своє військово-політичне співтовариство, що може перерости в новий військово-політичний блок.

ВИСНОВКИ

Вивчення та порівняльний аналіз широко кола джерел і документів, робіт українських та зарубіжних учених, дозволили сформулювати такі висновки:

1. Нові держави Центральної Азії вийшли на світову арену в період корінної трансформації всієї багаторівневої архітектоніки системи міжнародних відносин. Через свій скромний економічний, матеріально-технічний і військовий потенціалу, жодна з цих держав не може претендувати на скільки-небудь значну роль у світовій політиці, навпаки, через своє геополітичне розташування, вони опинилися у сфері притягання таких силових центрів, як Росія, Китай, та США.

Однак ця обставина аж ніяк не означає, що ННД Центральної Азії відведена лише пасивна роль у міжнародних відносинах: історія знає численні приклади того, коли, у наслідок суперечливого поєднання політичних, географічних, релігійних і інших факторів, навіть невеликі та маловпливові держави в окремі моменти свого історичного розвитку можут опиітися на передній план політичних подій. Тому не виключена гіпотетична можливість того, що на нинішньому етапі розвитку світової історії країнам центральноазіатського регіону призначено зіграти досить помітну роль. Дійсно, в ситуації відкритого конфлікту США і країн західного альянсу із силами міжнародного тероризму багато залежить від тієї позиції, котру займуть країни Центральної Азії. Якщо виходити з популярної теорії про протистояння цивілізацій як головного протиріччя XXІ століття (Хантингтон), то треба визнати, що на сучасному історичному етапі країнам Центральної Азії належить відіграти особливу роль, оскільки нинішній виток історії інкорпорував цей регіон в епіцентр цивілізаційного протистояння.

Якщо брати до уваги стратегічний аспект розвитку регіону в конструктивному напрямку, то коректніше було б окреслити його в як "контактну зону", що містить актуальні і латентні можливості культурної і цивілізаційної взаємодії різних культурних конструктів і систем ціннісних орієнтацій.

У країнах Центральної Азії існує чимало прихильників цивілізаційного розвитку, заснованого на західних демократичних принципах. У той же час тут є значна частина прибічників традиціоналізму, однією з фундаментальних основ якого є ісламські історико-культурні та цивілізаційні цінності. І від того, який напрямок оберуть країни регіону, чи, говорячи інакше, яку позицію в глобальному цивілізаційному протистоянні займуть країни Центральної Азії, багато в чому буде залежати і загальний вектор світового розвитку.

2. Враховуючи різношвидкісні для країн регіону характер і динаміку демографічного відтворення населення, а також певну умовність і недосконалість ліній міждержавних кордонів, встановлених у радянські часи без врахування реального співвідношення етнічних груп, то можна, причому, вже в недалекому майбутньому, спрогнозувати тут ескалацію міждержавної напруги, підігрітої, до того ж, ззовні. Враховуючи концентрацію різновекторних політичних і економічних сил та інтересів учасників "центральноазіатської інтриги", можна стверджувати, що існуюча сьогодні нетривка динамічна рівновага вірогідно порушиться, і що версія Збігнєва Бжезинського, який назвав регіон "центральноазіатськими Балканами", може стати трагічною реальністю.

Однак, всупереч його прогнозові, ймовірно все-таки, що події в регіоні можуть розвиватися і за іншими сценаріями. Або регіон увійде в простір нових глобальних ринків, з наступною реструктуризацією младодержавних соціально-економічних систем і з перетіканням реальної політичної влади в руки великих транснаціональних фінансово-промислових груп, або піде шляхом пошуку власних соціально-політичних і культурно-історичних ресурсів створення (реконструкції) стійкої геостратегічної транснаціональної цілісності. Перший сценарій дасть населенню регіону реальне відчуття певного добробуту і соціальну стабільність. Хоча при цьому воно перетвориться в досить пасивний об'єкт міжнародної політики, що відчує на собі політичний і економічний диктат великих фінансово-промислових груп. До цього треба додати, що при подібному розвиткові подій усі прагнення до поглиблення процесу відродження власної національної мови і культурної спадщини, як невід'ємних ознак і характерних складових статусу національної самоідентифікації, необхідно буде відкинути. Кон'юнктура глобального ринку передбачає культурну і мовну уніфікацію як єдино прийнятну форму комунікаційних зв'язків і інформаційно-конвенціонального взаємозабезпечення і координації між його суб'єктами.

Що ж стосується сценарію, пов'язаного зі створенням нового регіонального утворення як геостратегічної цілісності, то його розвиток означає діаметрально протилежний викладеному вище, шлях національно-державного розвитку. Тут зринає силует ще одного геополітичного утворення - Великого Турану, контури якого, за винятком України, Бєларусі, республік Балтії і Закавказзя, накладаються на карту колишнього СРСР майже повністю.

Випереджаючи цілком можливі звинувачення в пропаганді неоімперських домагань гіпотетичного утворення Турану, підкреслимо, що мова йде винятково про цивілізаційний дискурс, а не про геополітичний і, тим більше, не про державний формат, які не збігаються. Це заперечує будь-які (навіть латентні) спроби перевести проблему на рівень міждержавних відносин, що здійснюються в інших (не співпадаючих з цивілізаційним дискурсом) вимірах і режимах.

3. У ниненшньому контексті по-іншому сприймається й зміст категорії "нація" щодо всіх національних утворень євразійського ареалу, в тому числі (чи насамперед ) росіян. Що б не говорили з цього приводу сьогоднішні націонал-радикали, факти свідчать на користь того, що домінантою російського народу завжди виступали не етнопсихологічні ознаки, а, передусім, державна ідеологія.

Після розпаду радянської імперії енергія розпаду, за "правилом доміно" поширилася на національні окраїни Росії: Чечня, Дагестан, Татарстан, Башкортостан. У чергу "на вихід" уже вишикувалися Бурятія, Саха-Якутія, Калмикія, Тува, а також великі адміністративно-господарські регіони "єдиної і неподільної". Чи значить це, що відцентровий процес, що почався, став незворотним? Цього варіанту розвитку подій не можна заперечувати. Однак не можна виключати й того, що величезна біосоціальна маса етнічно лабільно самоідентифікованих народів суперрегіону (включаючи і тих, хто називає себе "росіянами"), перебуває сьогодні в стані тимчасової розгубленості перед альтернативою: або консолідуватися в єдину політичну націю, або стати об'єктом фінансово-економічних інтересів провідних гравців і топ-менеджерів глобальних ринків. Остання обставина - загроза неминучості дефрагментації - може стати для населення регіону каталізатором нової інтеграційної хвилі в напрямкові міжетнічного об'єднання.

Таким чином, можна говорити про те, що об'єктивні передумови та інтелектуальні ресурси для розвитку процесів у напрямкові створення єдиної політичної нації, здатної вистояти перед натиском глобальних ринків і неминучої етнічної уніфікації, поки ще далеко не вичерпані. Вибір історичного шляху розвитку для народів, що населяють євразійський субконтинент, розташований у діапазоні, який можна окреслити як ілюзія реальності - чи як реальність ілюзії. Залежності від того, яка модель регіонального розвитку візьме тут гору.

4. Окреслюючи засади дерадикалізації ісламу, варто виокремити основні механізми, що мають загалом універсальний характер:

децентралізація владних структур з наданням реальних повноважень місцевому самоврядуванню;

реформа правової (насамперед, судової і наглядової) системи, що передбачає рівну відповідальність всіх і кожного перед законом;

максимальна транспарентність владних рішень шляхом надання великих повноважень громадському контролю;

розпаювання і приватизація землі відповідно до легітимних нормативно-правових актів й у транспарентному режимі;

широке використання системи пільгових кредитів, лізингу, іпотеки та інших механізмів реанімації мікроекономічних виробничих структур;

створення широкої мережі освіти на основі міжнародних освітніх стандартів (у тому числі й правової освіти);

максимальне розширення простору інформаційно-комунікаційних зв'язків і їхня доступність для всіх соціальних страт.

З огляду на глибоку системну кризу, що охопила регіон, пропоновані механізми можуть бути ефективними при розробці нових ефективних проектів на кшталт "Плану Маршалла". Без вирішення цих проблем будь-які паліативні заходи будуть неефективні.

5. Міждержавні відносини між Україною і Казахстаном у пострадянський період не можна назвати ні успішними, ні невдалими. З єдиної причини - цих відносин насправді ніхто системно не налагоджував. Відродження міждержавних відносин між Україною і Казахстаном варто підняти до рівня правдивого стратегічного партнерства, на широку основу, що, зрозуміло, не суперечить прагненню України до євроінтеграції, а, навпаки, з огляду на об'ємний ринок Казахстану зокрема, і всього центральноазіатського регіону загалом, посилюючи політичну й економічну привабливість України, як однієї зі складових європейського вектора розвитку. Останні події вивели (принаймні, потенційно) Україну й Казахстан у статус регіональних лідерів, що значно випередили у своєму політичному і соціально-економічному розвиткові своїх сусідів у регіоні. Така ситуація уможливила налагодження якісно нових відносин між двома країнами, нагальність чого є очевидною для обох сторін.

У контексті реалізації цієї перспективи Україна може виступити ініціатором інноваційних проектів як у галузі транспортування вуглеводнів (і не тільки з Каспійського шельфу), так і інших, не менш стратегічно важливих галузей. Як відомо, Казахстан володіє значними товарними запасами чорних, кольорових і рідкоземельних металів, а також вугілля, у розробці яких можуть бути задіяні українські фахівці і кваліфіковані робітники (між іншим, цим, одночасно, вирішуються й соціальні проблеми, якщо врахувати плановане закриття нерентабельних шахт Донецького вугільного басейну). Аграрний сектор Казахстану має потребу в модернізації технологічних ліній з переробки сільськогосподарської продукції, а Україна вже має досвід ефективного вирішення цієї проблеми. Збройні сили Казахстану відчувають гострий дефіцит у військовій техніці й у фахівцях. Перераховані напрямки розвитку відносин між Україною і Казахстаном - незначна частина повномасштабної стратегічної програми, актуальність реалізації якої є очевидною.

6. Українським економічним експертам варто ретельно інвентаризувати виробничо-економічний комплекс Киргизької Республіки і виявити в ньому ті сегменти, що можуть становити найбільший інтерес. Зокрема, українська фармакологія могла б вкладати інвестиції в переробку рідкісних лікарських трав у зоні альпійських лугів Киргизстану. Енергетичний потенціал (електроенергія, що надходить з Наринского каскаду гідроелектростанцій) міг би, у порядку заміщення, імпортуватися в систему енергопостачання України. Відомо, що надра Киргизстану багаті розвіданими родовищами уранових руд, необхідних як сировина для системи атомних електростанцій України. Україна, з вигодою для себе, могла б інвестувати первинну переробку вольфрамових (Майли-Сай), рідкоземельних і золотоносних руд, втім, як і всю гірничодобувну галузь економіки Киргизстану. З огляду на більш високу якість "освітнього продукту", Україна може надавати вищу і середню фахову освіти (як цивільного, так і оборонного спрямування) громадянам Киргизстану на вигідних для себе умовах.

7. Політична й економічна ситуація в Таджикистані далекі від стабільності, щоби надати українській стороні переконливі аргументи, на основі яких можна було б будувати контури перспективних і гарантованих проектів привабливого економічного співробітництва. Але Україна могла б спробувати вже сьогодні здійснити деякі економічні проекти в пілотному режимі, у форматі малих і середніх виробничо-торгових підприємств. У контексті цих очікувань можна припустити, що в недалекій перспективі центральноазіатський регіон, унаслідок відкритості і лібералізації національних економік, може стати дуже привабливою зоною для перспективних торгово-економічних взаємин.

8. На відміну від Ташкента і, тим більше, Бішкека й Душанбе, Ашхабад навряд чи може розраховувати на кредит довіри Москви і Вашингтона. Він також не дуже толерується серед лідерів усієї Центральної Азії, а також Астани і Баку - через нерозв'язні проблеми з розподілом зони Каспію, Туркменістан і Азербайджан перебуваюьб в останні роки в стані "холодної війни".

Для України, яка використовує свою газотранспортну інфраструктуру для реекспорту російського і туркменського газу, важливо те, що на центральноєвропейському газовому ринкові потенційна поява нових гравців. Ці обставини визначають інтерес українських економічних і політичних експертів до багатьох процесів, що протікають у внутрішній і зовнішній політиці цієї країни, оскільки знання процесів, що визначають її дійсні параметри і внутрішній зміст, сприяє адекватному формуванню системи пріоритетів при налагодженні двосторонніх відносинах і сприяють виробленню оптимального режиму при довгострокових взаєминах із країною-партнером.

9. Економіка Узбекистану потенційно становить надзвичайний інтерес для інвестицій, практично, у будь-яку галузь його національної економіки. Однак усі проекти економічного співробітництва з Узбекистаном видаються проблематичними через глибоку політичну кризу в цій країні, що з кожним роком має тенденцію до зростання. Головна причина полягає в тим, що за існуючої влади, будь які спроби поглиблення торгово-економічних зв'язків з цією країною стають неможливими. Більше того, при ухвалі міжнародних правозахисних інститутів про мораторію будь-якіх відносини з Узбекистаном будуть просто неможливими, оскільки вони будуть суперечуть зобов'язанням України перед світовим співтовариством.

АВТОРСЬКИ ПУБЛІКАЦІЇ

Монографії

1. Жангожа Р.Н. Новые независимые государства Центральной Азии в системе современных международных отношений. - Київ: Національна Академія наук України Інститут світової економіки і міжнародних відносин, “Злагода” 2005. - 580 с.

2. Жангожа Р.Н. Казахстан постсоветский. - Київ: Національна Академія наук України Інститут світової економіки і міжнародних відносин, “Союз”, 2002. - 482 с.

3. Жангожа Р.Н. Новаторство как традиция. - Алма-Ата: Изд-во “Казахстан”, 1982. - 176 с.

Статті у фахових виданнях

4. Жангожа Р.Н. Страны ГУУАМ: сотрудничество и конкуренция // ГУУАМ: проблемы и перспективы развития транспортно-коммуникационных коридоров. - Киев, 2000. - С. 198-207.

5. Жангожа Р.Н. Нефтетранспортные коридоры Каспийского шельфа // Стратегія національної безпеки України в контексті дослідження світової спільноти. - Київ, 2001. - С. 44-74.

6. Жангожа Р.Н. Рекогносцировка проблемы или к вопросу о проявлении смысла // Антологія творчих досягнень. - Київ: ІСЕМВ НАН України, 2004. - С. 68.

7. Жангожа Р.Н. Социально-исторические аспекты формирования современного культурного пространства // Философско-эстетические проблемы современной культуры. - Алма-Ата, 1991. - С. 31-87.

8. Жангожа Р.Н. Региональная интеграция новых независимых государств Центральной Азии // Восток-Запад. - Вып. 2. - Москва, 1993. - С.57-69.

9. Жангожа Р.Н. ЦА: определение основных векторов развития // Восток-Запад. Диалог цивилизаций. - М.: РУДН, 1997. - Вып. 3. - С. 14-21.

10. Жангожа Р.Н. Традиционные культуры и глобализация в условиях транзита // Глобализация и мультикультурализм. - М.: РУДН, 2004. - С. 208-215.

11. Жангожа Р.Н. Гимн евразийству как эпитафия к российской империи // Тюркский мир. - М., 1998. - № 3-4. - С. 17-28.

12. Жангожа Р.Н. Центральноазіатський регіон: варіанти вибору без вибору // Стратегічна панорама. - Київ, 2002. - № 1. - С. 31-42.

13. Жангожа Р.Н. Узбекистан - угрозы политического ислама: реальность или фантом // Персонал - 2004. - № 6. - С. 21-30.

14. Жангожа Р.Н. Казахстан: демократия обеденного стола” как очередная ступень политической эволюции? // Персонал. - 2005. - № 7. - С. 30-36.

15. Жангожа Р.Н. К вопросу об этнокультурной, конфессиональной и персональной самоидентификации в условиях мультикультурности // Антологія творчих досягнень. - Київ, ІСЕМВ, 2005. - С. 51-62.

16. Жангожа Р.Н. Самоидентификация в условиях мультикультурности // Діалог між ісламом та християнством. - Київ: МАУП, 2006. - С. 40-59.

17. Жангожа Р.Н. Межцивилизационный диалог и проблема “контактных зон” // Вестник. Российское философское общество. Элиста, Калмыцкое отделение. - 2006. - № 1. - С. 9-16.

18. Жангожа Р.Н. Нові виробничі системи // Персонал. - 2004. - № 6. - С. 18-27.

19. Zhangozha R. Strategic bedfellows. How Russia and the West count The Stans // INDEX for free expression. - 2005. - № 1. - P. 154-159.

20. Zhangozha R. The Central-Asia Region: Variants of Geopolitical Orientation in the Context of the Anti-Terrorism Operations of the Western Alliance // Central Asia on Display. - Vienna: Central Asian Studies. Bd.2. 2001 - P. 89-101.

21. Zhangozha R. The Shadow of Islamic Radicalism over Cenral Asia. // Cenral Asia on Displey. - Vienna: Central Asian Studies. Bd.2. 2003 - P. 101-109.

22. Zhangozha R. Newly Independent States in Central Asia - within the First Decade of Their Independence// Orientalia Venetiana XV. Central Asia a decade of reforms, centuries of memories.Venesia, 2003. P. 197-206.

Інші публікації

23. Жангожа Р.Н. Анализ ситуации в Афганистане и ее возможные последствия для Украины // Контекст - К., 2001. - № 8. - С. 7-12.

24. Жангожа Р.Н. Проблемы радикального ислама в Центральной Азии: взгляд из Украины // Контекст - К., 2001. - № 11. - С. 14-21.

25. Жангожа Р.Н. Конфессиональная самоидентификация как способ ориентации в социально-политическом пространстве // Новости Центральной Азии и Кавказа. - К.: Інститут востоковедения НАН Украины, 2001. - № 4. - С. 15-27.

26. Жангожа Р.Н. Этнополитика современного Казахстана и составляющие ее национальные и этноисторические мифы // Новости Центральной Азии и Кавказа. - К.: Інститут востоковедения НАН Украины, 2001. - № 6. - С. 12-31.

27. Жангожа Р.Н. Проблеми міграції як перетворена форма інтеграції у європейське співтовариство (зовнішні і внутрішні фактори) // Українська трудова міграція у контексті змін сучасного світу. Зб.нукових статей. - Львів, 2005. - С.37-43.

28. Жангожа Р.Н. Турецький вектор геополітичної орієнтації України // Україна-Туреччина: безпека та співробітництво в Чорноморському регіоні. - К.: 2000. - С.33-39.

29. Жангожа Р.Н. Новейшая литература Центральной Азии как сопротивление небытию // COLLEGIUM. - 2004. - № 17. - С. 129-165.

30. Жангожа Р.Н. Воспоминание о будущем как способ историко-культурной саморефлексии (К вопросу о евразийской матрице этногенеза на постсоветском пространстве) // Софія. - 2005. - № 1. - С.164-184.

31. Жангожа Р.Н. Глобализация в контексте внутренней и внешней политики новых независимых государств Южного Кавказа // Діалог цивилізацій: роль і місце латентних структур в управлінні світом. Матеріали третьої Всесвітної конференції. - К.: МАУП, 2005. - С. 124-132.

32. Жангожа Р.Н. Диалектика традиций и новаторства // Традиции и новаторство в художественном освоении действительности. - Алма-Ата, 1981. - С. 92-123.

33. Жангожа Р.Н. Культура: общественные институты и общественное сознание // Сознание в социокультурном контексте. - Алма-Ата: “Наука”, 1991. - С. 138-177.

34. Жангожа Р.Н. Современные альтернативы мировой банковско-финансовой системы в контексте интересов национальной экономики Украины (пропедевтика проблемы) // Стратегии и механизмы сотрудничества между украинскими и исламскими банками и другими субъектами экономики. - К.: МАУП, 2004. - С. 4.

35. Zhangozha R. Kazakhstan: Yesterday, Today, Tomorrow: Queens University, Kingston, Canada, 1994 - 172 p.

36. Zhangozha R. Kazakhstan - Essays about Research on Crime - Ottawa:Ministry of Foreign Affairs, Canada. - 94 p.

37. Жангожа Р.Н. Украина и проблемы транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе. - Киев: МАУП, 1999. - С. 124-135.

38. Жангожа Р.Н. Постсоветская Центральная Азия // Диалог цивилизаций: традиции и новаторство. - М., РУДН, 2000. - Вып. 4. - С.117-127.

39. Жангожа Р.Н Современный ислам на территории СНГ // Исторический опыт и перспективы XXI века. - 2002. - М., РУДН, 2003. Вып. 5. - С. 142-150.

40. Жангожа Р.Н. Беларусь как способ ориентации в политическом пространстве // Інститут стран СНГ, http://www.iicas.org.ru, апрель 2000.

41. Жангожа Р.Н. Что будет, когда посеешь афганский ветер?.. (прогнозные оценки последствий антитеррористической операции западного альянса) // http://www.iicas.org.ru, январь, 2002.

42. Жангожа Р.Н. ГУУАМ - етап транзиту та перспективи розвитку // Вісник Донецького університету. Серія “В”. Економіка і право. - Донецк, 2004. - № 2. - С. 319-332.

43. Жангожа Р.Н. Казахстан: очередная ступень политической эволюции // Україна: події, факти, коментарі. - Київ: НБУ ім.В.Вернадського. СІАЗ. - 2005. - № 10. - С. 21-40.

44. Жангожа Р.Н. Развитие кластеров как эффективный механізм формирования и становления социального капитала и инновационности экономики Украины // Принципы оценки конкурентноспособности регионов. - Київ: ИC, 2004. - С. 57-70.

45. Жангожа Р.Н. Україна - Ісламський світ: до нового етапу спивробітництва (в співавторстві) // Україна: події, факти, коментарі. - К., 2005. - № 11. - С.35-39.

46. Жангожа Р.Н. Новые ориентиры политико-экономической и этнокультурной самоидентификации в постсоветском пространстве. К методологии вопроса //Экономико-культурологические теории развития общества. Материалы межрегиональной интернет-конференции. Элиста-Волгоград: 2005.- С.12-23Вып. I.

47. Жангожа Р.Н. “Оранжевые” полититехнологии как конструкт “управляемой свободы”. Элиста: Общественный фонд // Национальный кадровый резерв Республики Калмыкия. Вестник, № 1, 2005. - С. 19-35.

АНОТАЦІЯ

Жангожа Р.Н. Трансформація ідентичності Нових незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України - Київ, 2007.

Дисертація містить комплексний аналіз феномену філософсько-політичної парадигми процесу самоідентифікації Нових незалежних держав Центральноазіатського регіону (ННД ЦАР), перспектив Центральної Азії в архітектоніці глобалізуючого світу. Особливий акцент у роботі зроблено на таких проблемах: теоретичний дискурс соціальної феноменології національної ідентичності; співвідношення понять Середня Азія, Центральна Азія і пострадянська Центральна Азія; соціально-економічний і політико-правовий дискурс процесів у пострадянській Центральній Азії в контексті нової архітектоніки міжнародного співтовариства; модерний світовий капітал і нові центральноазіатські держави у контексті діяльності НУО, як нових чинників геоекономіки та геополітики; основні риси етнополітичних трансформацій в пострадянській Центральній Азії на тлі глобалізації; сучасна політична ситуація в ЦАР, інтеграційна політика держав регіону та взаємовідносини з найважливішими міжнародними організаціями; зовнішньополітичні аспекти проблеми безпеки центральноазіатського регіону; вплив КНР, Росії, США та інших країн західного альянсу в ЦАР; типологія ісламського фактора в політичному житті ННД ЦАР; іслам і сучасні трансформації в релігійній сфері життя народів центральноазіатського регіону; ймовірність та ступінь загрози політичного ісламу в державах регіону; засади оптимізації політико-економічного співробітництва України з ННД ЦАР.