Інститут глави держави як чинник внутрішньополітичних трансформацій у Росії: перше президентство Володимира Путіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК: 323:342.511(470+571)”2000/2004”

Інститут глави держави як чинник внутрішньополітичних трансформацій у Росії: перше президентство Володимира Путіна

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Наумов Андрій Сергійович

Чернівці 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політичних наук історико-соціологічного факультету Рівненського державного гуманітарного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 30.11.2007 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна 2, корп. 14.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 25.10.2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П.М. Катеринчук

АНОТАЦІЯ

Наумов А.С. Інститут глави держави як чинник внутрішньополітичних трансформацій в Росії: перше президентство Володимира Путіна - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Рівненський державний гуманітарний університет. - Рівне, 2007.

У дисертації досліджено вплив інституту глави держави на процес суспільно-політичної модернізації в Росії у контексті першого президентства В.Путіна. Як передумови становлення внутрішньополітичного курсу другого Президента РФ аналізуються політичний статус глави держави в Росії та ефективність модернізації, яка мала місце за часів Б.Єльцина. Вивчаються механізми та перші наслідки реалізації В.Путіним своїх президентських повноважень у сфері внутрішньої політики. Оцінюються вплив діяльності В.Путіна на трансформацію політичного режиму в Росії та ефективність його соціально-економічних і культурних реформ.

Проведений аналіз першого президентства В.Путіна доводить вирішальність впливу глави держави на внутрішньополітичні трансформації в сучасній Росії, який має всі можливості для реалізації власного реформаторського курсу. Водночас виявлені тенденції становлення авторитаризму, зменшення прав суб'єктів РФ та незначна ефективність ліберальних соціально-економічних реформ В.Путіна.

Ключові слова: інститут глави держави, Президент, внутрішньополітичні трансформації, політична модернізація, політичний режим, авторитаризм, реформа.

АННОТАЦИЯ

Наумов А.С. Институт главы государства как фактор внутриполитических трансформаций в России: первое президентство Владимира Путина - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Ровенский государственный гуманитарный университет. - Ровно, 2007.

В диссертации осуществлено исследование влияния института главы государства на процесс модернизации в России в контексте первого президентства В.Путина. Автор исходит из того, что модернизация, проводимая первым Президентом РФ Б.Ельциным, не была завершена, а В.Путин имел свое видение ее целей и методов. Как факторы становления внутриполитического курса второго Президента РФ анализируются политический статус главы государства в России и социально-политическая ситуация в стране во время премьерства В.Путина.

Автор дает характеристику механизмам и первым последствиям реализации В.Путиным своих президентских полномочий в сфере внутренней политики. Новый глава государства стабилизировал политическую и экономическую ситуацию в стране, что создавало благоприятные условия для общественно-политической модернизации российского общества. Убежденность в правильности курса на либерализацию социально-экономической жизни страны и начало глубокого реформирования всех сфер общества создает впечатление про продолжение модернизации в России. В то же время проведенный анализ трансформации политического режима в России в начале ХХI века обнаружил тенденции становления авторитарного режима личной власти Президента с одновременным усилением бюрократии, нарушением принципа деления государственной власти. Формально свободные выборы сохранили за страной демократический статус, но целенаправленный курс Кремля на ослабление политической оппозиции, установление контроля над избирательным процессом и деятельностью общественных организаций сделали российскую демократию “управляемой” со стороны государства. Автором также выявлены ограничения прав субъектов РФ, низкая эффективность социально-экономических реформ, усиление государственного влияния на образовательную и культурную сферы общественной жизни России, что не может способствовать ее демократизации.

Проведенный анализ первого президентства В.Путина доказывает основательность влияния в России главы государства, который имеет все возможности для реализации собственного реформаторского курса, на внутриполитические трансформации. Более того, диссертант аргументирует свою точку зрения про усиление с приходом к власти В.Путина тенденций перехода республиканской формы правления в России от полупрезидентской к “суперпрезидентской”. Насколько жизнеспособными и перспективными окажутся внутриполитические трансформации, проведенные В.Путиным, зависит от эффективности созданной им “властной пирамиды”, социально-экономических реформ, что станет основой легитимности его политического режима.

Ключевые слова: институт главы государства, Президент, внутриполитические трансформации, политическая модернизация, политический режим, авторитаризм, реформа.

SUMMARY

Naumov A.S. The Institute of the Head of the State as the factor of internal political transformations in Russia: the first presidency of Volodimir Putin. - The manuscript.

The thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of Political Sciences („kandydat nauk”) on the speciality Political Institutes and Processes - 23.00.02. - The Rivne State Humanitarian University. - Rivne, 2007.

The thesis makes a comprehensive study of the impact of the institute of the Head of the State on social-political transformations in the Russian Federation in context of V.Putin's first presidency is accomplished. The political status of the President in Russia and the efficiency of B.Eltsin's modernization as the preconditions of the becoming of internal political course of the second Russian President are analyzed. The author defines the mechanisms and consequences of realizing by the President V.Putin his powers in the field of domestic policy. The impact of Putin's activities on the transformation of political regime in Russia as well as efficiency of his social-economic and cultural reform are estimated.

The first V.Putin's presidency demonstrates the decisive impact of the Head of the State, who has all the opportunities for realizing his own political course of reforms, on internal political transformations in modern Russia. In the same time the tendencies of becoming of authoritarian regime, decreasing of rights of Russian regions as well as insignificant effectiveness of V.Putin's liberal social-economic reforms are defined.

Key words: the institution of the Head of the State, the President, internal political transformations, political modernization, political regime, authoritarizm, a reform.

політика путін режим

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

політика путін президент

Актуальність теми дослідження. Реформування всіх сфер суспільного життя з метою його модернізації та демократизації потребує функціонування політичного інституту для налагодження співпраці різних гілок влади з метою реалізації єдиної стратегії поступального розвитку суспільства. У країнах пострадянського простору таким виступає інститут Президента. Цим пояснюється важливість вивчення місця глави держави в політичній системі, ефективності та значення його внутрішньополітичної діяльності. Актуальність обраної теми дослідження обумовлена також впливом політичних процесів у Росії на українське політичне життя та необхідністю врахування уроків сучасної російської модернізації.

Перший Президент Російської Федерації (РФ) Борис Єльцин розпочав лібералізацію суспільства, але не зміг витягнути країну з глибокої кризи. Його наступник Володимир Путін зініціював численні реформи, вплив яких на модернізацію й демократизацію російського суспільства потребує наукового аналізу для об'єктивної оцінки сучасних трансформацій політичної системи Росії та визначення перспектив президентської форми правління у цій країні. Водночас теоретико-прикладне дослідження першого президентства В.Путіна дозволить конкретизувати сучасні теорії демократичного переходу. Необхідність глибокого вивчення впливу інституту глави держави на трансформаційні процеси в Росії у контексті внутрішньополітичної діяльності В.Путіна викликана також недостатньою науковою розробкою цієї проблеми, оскільки більшість сучасних дослідників правління другого Президента РФ - публіцисти, висновки яких часто є суб'єктивними та емоційними.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в руслі системного дослідження кафедрою політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету наукової теми „Порівняльний аналіз політичних процесів, структур і систем України та світу”, затвердженої на засіданні кафедри політичних наук (протокол № 1 від 31.08.2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Дисертантом поставлено за мету визначити інституційні засади внутрішньополітичної діяльності Президента РФ В.Путіна та її вплив на суспільно-політичне життя Росії під час його першої каденції. Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

визначити сутність і зміст внутрішньополітичної трансформації як характеристики якісних змін у житті суспільства внаслідок діяльності основних суб'єктів політики в межах окремої країни;

проаналізувати конституційний та суспільний статус Президента РФ;

охарактеризувати стратегію і тактику внутрішньої політики Президента РФ В.Путіна;

виявити механізми та особливості реалізації В.Путіним президентських повноважень;

проаналізувати політику В.Путіна по відношенню до суб'єктів РФ у контексті розв'язання чеченської проблеми;

оцінити вплив діяльності В.Путіна на трансформацію політичного режиму в Росії;

визначити ефективність та суспільні наслідки соціально-економічних і культурних реформ другого Президента РФ.

Об'єкт дослідження - суспільно-політичне життя Росії на початку ХХІ століття.

Предмет дослідження - функціонування інституту глави держави в Росії під час першого президентства В.Путіна та його вплив на процес внутрішньополітичних трансформацій.

Хронологічні рамки - проміжок часу між січнем 2000 р., коли В.Путін почав виконувати обов'язки глави держави, та його переобранням на найвищу державну посаду в березні 2004 р. Нижня хронологічна межа обумовлена початком нового етапу суспільно-політичного розвитку Росії. Верхня межа визначена з причини завершеності першого президентства В.Путіна як особливого періоду сучасної російської історії, тоді як об'єктивно аналізувати друге президентство в цілому можна буде лише після заміни діючого вищого керівництва РФ (не раніше травня 2008 р.).

Методологія і методи дослідження. Дане дослідження виконане на основі соціоцентричної парадигми (визнання суспільного походження політики), з дотриманням принципів поліваріантності суспільного розвитку, об'єктивності й детермінізму, є міждисциплінарним і комплексним. Так, аналіз політичного й соціального статусу глави держави в Росії проведений в рамках інституціонального, структурно-функціонального й політико-культурного підходів, вивчення процесу становлення та реалізації внутрішньої політики В.Путіна - історичного, процедурного й системного підходів, оцінка авторитаризму в умовах перехідного суспільства - нормативно-ціннісного підходу. Основним емпіричним методом дослідження стало вивчення широкого кола джерел інформації з допомогою контент-аналізу та загальнологічних методів пізнання. Для визначення взаємозв'язків між політичними інститутами, детермінант політичних процесів, поведінки суб'єктів політики, ефективності реформ використані описово-індуктивний, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, біхевіористичний і структурно-функціональний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дане дослідження є однією з перших у вітчизняній політичній науці спроб проаналізувати інституційні засади й наслідки реалізації внутрішньої політики В.Путіна впродовж його першого президентства, її вплив на характер модернізації в Росії. Наукову новизну дослідження визначили міждисциплінарний підхід до вивчення проблеми, використання різних джерел інформації для обґрунтування наступних положень дисертації:

розмежовано поняття трансформації як переходу від одного політичного режиму до іншого та внутрішньополітичних трансформацій як процесу та наслідків реалізації цілей суб'єктів політики в конкретному політико-культурному середовищі. Це зроблено для визначення ефективності реалізації внутрішньополітичного курсу Президента РФ не лише в контексті демократизації, а й стабілізації суспільного життя, легітимізації нового політичного режиму в Росії;

комплексно проаналізовано діяльність Президента РФ В.Путіна впродовж його першої каденції, вивчена взаємозалежність між конституційним статусом глави держави в Росії та його реальними можливостями впливати на розвиток країни;

запропоновано новий погляд на процес становлення внутрішньополітичного курсу В.Путіна (до березня 2004 р.);

дана оцінка ініційованим Путіним змінам характеру російського федералізму, діяльності органів державної влади;

з'ясовано причини та обставини послаблення політичної опозиції в Росії під час першого президентства В.Путіна;

проаналізовано вплив путінських соціально-економічних реформ на суспільно-політичну модернізацію Росії.

Практичне значення дисертації зумовлене його науковою новизною та актуальністю. Основні результати, положення, висновки дослідження можуть бути використані в науково-дослідних, навчальних і прикладних цілях. Висновки дисертанта й зібраний ним фактичний матеріал будуть корисними історикам при формуванні цілісної об'єктивної картини суспільно-політичного життя Росії, політологам, які займаються теоретичним аналізом і прогнозуванням політичних процесів на пострадянському просторі, викладачам політологічних дисциплін при підготовці спеціальних курсів, розробці навчальних посібників, аналітичних доповідей тощо. Прикладне значення для політичної практики в Україні може мати врахування російського досвіду політичної модернізації, зокрема, впливу глави держави на процес демократизації.

Апробація дисертації здійснювалася шляхом обговорення основних положень і висновків дисертації на засіданнях кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету. Окремі аспекти доповідалися на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Сучасний соціокультурний простір - 2004” (Київ, грудень 2004 р.); „Шевченківська весна” (Київ, березень 2005 р.); „Шевченківська весна” (Київ, березень 2006 р.); „Наука, освіта, суспільство” (Рівне, травень 2006 р.);

За темою дослідження автором опубліковано 9 наукових статей, з них 4 у фахових виданнях, які входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків (всього - 178 сторінок) і списку джерел (336 найменувань на 23 сторінках).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені її зв'язок з науковими програмами і планами, мета, завдання об'єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, його хронологічні рамки, розкрито наукову новизну, практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.

Перший розділ „Теоретико-концептуальні засади і джерела дослідження” присвячений аналізу теоретичної і джерельної бази політологічного дослідження першого президентства В.Путіна.

У першому підрозділі „Концептуальні основи дослідження інституту глави держави як чинника внутрішньополітичних трансформацій” розглядаються теоретичні аспекти функціонування інституту Президента в умовах посткомуністичного переходу. Окрема галузь сучасної західної політичної науки - „теорія переходу” або транзитологія (У. Ростоу, С. Хангтінгтон та ін.) - оптимальним варіантом посткомуністичного переходу та політичної модернізації вважає становлення демократії. Для країн Заходу властива органічна модернізація у формі еволюційного, реформаторського розвитку. У Східній Європі цей процес через її тривале радянське минуле набув неорганічного характеру, супроводжуючись глибокими кризами.

Хід модернізації у пострадянських країнах продемонстрував, що вона вимагає максимальної мобілізації матеріальних і духовних ресурсів суспільства, політичної волі, сильної державної влади. Слабкі демократичні традиції створюють сприятливий ґрунт для формування авторитарного режиму, що може уповільнити чи зупинити демократизацію. Водночас чимало сучасних політологів (російські - А. Мельвіль, А. Циганков, українські - О. Новакова, О. Романюк) розглядають авторитаризм як оптимальний режим для подолання соціально-політичних криз перехідного періоду, а також як необхідну складову посттоталітарної трансформації.

Росія за часів президентства Б. Єльцина так і не досягла третьої фази посткомуністичної трансформації (за класифікацією З. Бжезинського) - консолідації демократії. Неефективність єльцинських реформ унеможливила модернізацію країни за західним зразком, однак перехідний період у Росії продовжується, оскільки її владу не можна назвати ефективною, а більшість росіян не задоволені своїм соціально-економічним становищем. Дисертант вважає за доцільне при аналізі політичних реалій пострадянської Росії не ототожнювати процес переходу лише з демократизацією, а визначити його як сукупність внутрішньополітичних трансформацій - змін суспільно-політичного ладу країни, спричинених діяльністю основних суб'єктів політики, зокрема й державного керівництва.

У всіх країнах світу глава держави в різній мірі впливає на трансформацію суспільно-політичного життя. У державах з республіканською формою правління цей вплив залежить насамперед від розподілу повноважень між гілками державної влади. Більшість політологів виділяє три типи такої форми правління: президентську, парламентську та змішану (напівпрезидентську). Домінування у політичній системі інституту глави держави, яке характерно для більшості країн з напівпрезидентською формою правління, у тому числі й Росії, створює сприятливі умови для концентрації влади в руках Президента, а разом з цим і для становлення авторитарного режиму.

Серед російських і західних дослідників інституту Президента та його впливу на суспільно-політичні трансформації необхідно назвати В. Кувалдіна, О. Кинєва, Х. Лінца, М. Шугарта, Д. Кері, Д. Сарторі. В Україні на вивченні інституту Президента, його місця в демократичній політичній системі спеціалізуються політологи І. Батракова, М. Кармазіна, Ю. Стасюк.

У другому підрозділі „Аналіз джерел” розглядається джерельна база дослідження, специфіка якої визначається використанням автором як офіційної документації, так і результатів масових соціологічних опитувань, висновків експертів, політиків.

Специфіка предмету дослідження ускладнює поділ використаних матеріалів на джерела та літературу. Річ у тім, що В. Путін є діючим Президентом РФ до травня 2008 р., а президентство у путінській модифікації тільки починає вивчатися політичною наукою. Крім того, більшість дослідників першого президентства В.Путіна є учасниками або свідками подій у Росії на початку ХХІ ст., а в їхніх працях наукові позиції поєднуються з власними політичними переконаннями.

Офіційну документацію дисертант поділяє на дві групи: нормативно-правові акти, які визначають політичний статус Президента РФ, та нормативне закріплення поточної діяльності глави держави. Визначити динаміку пріоритетів внутрішньої політики В. Путіна допомагають також його публічні виступи, оприлюднені на офіційному Інтернет-сайті - kremlin.ru.

Джерелами неофіційної інформації, без якої неможливий об'єктивний аналіз політичних процесів, є матеріали незалежних ЗМІ, результати масових соцопитувань. Цінними джерелами також є опубліковані спогади російських політиків, журналістів.

Наукова аналітика, присвячена впливу В. Путіна на внутрішньополітичне життя Росії, уже встигла збагатитися значною кількістю монографій та публікацій як російських (Г. Ділігенський, А. Зудін, О. Криштановська, Н. Лайдинен, О. Мухін, В. Согрін, Л. Сєдов, Л. Шевцова), українських (Т. Батенко, О. Гринкевич, С. Дубенко, Н. Нижник), так і західних (А. Браун, О. Рар, Р. Роуз, Р. Саква, У. Томпсон) дослідників. Водночас більшість з них аналізують окремі аспекти внутрішньої політики В.Путіна, акцентуючи увагу на її авторитарних тенденціях, що часто призводить до вибіркового представлення фактологічного матеріалу, суб'єктивності висновків. Важливою при вивченні суспільно-політичних процесів у Росії на початку ХХІ ст. також є публіцистична аналітика (М. Дєлягін, Б. Мазо, Р. Мєдвєдєв, Л. Млєчин, В. Фартишев, В. Федоров, А. Цуладзе).

Дисертант вважає, що для аналізу впливу президентства В. Путіна на трансформаційні процеси в Росії необхідно враховувати наступне:

політична модернізація у пострадянських країнах може призвести як до демократизації суспільства, так і до становлення нового авторитаризму, в залежності від попереднього досвіду демократичних перетворень, політичної культури населення, політики державного керівництва, що в сукупності визначає зміст і спрямованість внутрішньополітичних трансформацій;

авторитарні методи управління є ефективними для подолання соціально-політичної кризи перехідного суспільства, що може посприяти подальшій демократизації;

стадії, рушії, механізми політичної модернізації визначаються конкретною соціально-економічною ситуацією, в якій опинилася країна, існуючим політичним режимом, формою державного правління та рівнем політичної культури населення;

напівпрезидентська форма правління є оптимальною для подолання кризи та ініціювання демократичних реформ, але невизначеність правового статусу глави держави створює умови для трансформації неконсолідованої демократії в авторитаризм;

інститут глави держави - це процесуально закріплена форма політичного життя, яка реалізується в діяльності конкретного державного діяча, і саме ця діяльність, а не формальні повноваження глави держави, дає можливість визначити ефективність функціонування даного інституту.

Розділ другий „Глава держави як суб'єкт внутрішньополітичних процесів у Росії на початку ХХІ ст.” присвячений розгляду двох вирішальних, на думку автора, складових функціонування інституту Президента в Росії як чинника внутрішньополітичних процесів: конституційному та суспільному статусу, а також стратегії і тактиці внутрішньої політики.

У першому підрозділі „Інститут Президента в Росії: місце у політичній системі” аналізуються ті конституційні повноваження глави держави, які надають йому можливість формувати внутрішньополітичний курс країни та контролювати його реалізацію. Водночас автор наголошує, що політичний статус Президента в сучасній Росії визначається не лише правовим статусом, а й особливостями російської політичної культури, наприклад, патерналістським ставленням росіян до глави держави.

Суттєве значення для закріплення за главою держави ролі провідного суб'єкта політичних процесів у Росії відіграла діяльність першого Президента РФ Б.Єльцина, зусиллями якого в 1993 р. була прийнята нова Конституція, котра надала главі держави широкі повноваження, зробивши його ключовою фігурою в системі державної влади. Це закріпило в Росії напівпрезидентську республіканську форму правління з домінуванням глави держави.

Найважливішою функцією Президента РФ проголошується забезпечення узгодженого функціонування органів державної влади. Тому окрім права керувати роботою уряду він також визначає стратегічні напрямки внутрішньої політики, контролює силові відомства. Дисбаланс системи стримувань і противаг між президентською і вищою законодавчою владою посилює політичні позиції глави держави, укази і розпорядження якого не потребують затвердження парламентом. Лише федеральний устрій держави обмежує вплив Президента на владу регіонів.

У другому підрозділі „Становлення внутрішньополітичного курсу В. Путіна” аналізується процес формування пріоритетів внутрішньої політики Президента РФ, оскільки саме вони визначають характер впливу його діяльності на життя суспільства.

Провали внутрішньої політики Б.Єльцина не призвели до зменшення суспільних сподівань, які покладалися на інститут глави держави. Енергійний і жорсткий стиль В.Путіна вселив у росіян надію на його спроможність витягнути країну з тривалої кризи.

Автор не погоджується з твердженням, що В.Путін як кандидат на президентську посаду в 2000 р. не мав передвиборчої програми. Вона дійсно не була оприлюднена, однак програмні статті В.Путіна в пресі, його інтерв'ю та публічні заяви, а головне - його діяльність на посаді прем'єра та як в.о. Президента РФ дають цілісне уявлення про його внутрішньополітичні пріоритети, способи їх реалізації. Серед пріоритетів виділимо такі: розгром чеченських сепаратистів і попередження розпаду країни, турбота про бюджетні виплати й боротьба з бідністю, стабілізація соціально-економічної ситуації, „диктатура” закону, „відсторонення” олігархів від влади тощо. Своїми стратегічними цілями В.Путін бачив зміцнення держави, подолання економічної відсталості та консолідацію суспільства на основі патріотизму й традиційних для росіян цінностей.

Основні джерела стратегічних і тактичних планів В.Путіна як Президента РФ - його щорічні послання до Федеральних Зборів та передвиборчі публічні виступи. Їхній аналіз дозволив дисертанту прослідкувати динаміку та еволюцію пріоритетів путінської внутрішньої політики. У 2000 р. визначальними умовами подальшого розвитку новий глава держави назвав удосконалення системи федеративних відносин, припинення сепаратистських домагань окремих регіонів та лібералізацію економіки. В наступних посланнях Федеральним Зборам він більше підкреслював потребу неухильного дотримання закону, стабільності й процвітання, прагнення зменшити втручання чиновників в економічну сферу, а представників великого бізнесу - в політику. Всі послання, а також передвиборчі виступи Президента закликали до поглиблення демократизації та лібералізації, але при цьому він наголошував, що зробити це, а також покращити добробуту пересічних росіян неможливо без злагодженої та ефективної роботи державного апарату. Отже, саме реформування органів державної влади В.Путін розглядав як основний механізм суспільно-політичної та економічної модернізації країни.

У третьому розділі „Трансформація політичного режиму в Росії у 2000-2004 рр.” розглянуто сутність і цілі політичних перетворень, розпочатих В.Путіним, їхній вплив на характер взаємодії різних суб'єктів російської політики.

Перший підрозділ „Оформлення путінської моделі федералізму в Росії у контексті чеченської проблеми” присвячено аналізу змін стосунків між суб'єктами РФ та Кремлем через призму федеральної реформи та боротьби з чеченським сепаратизмом.

За часів єльцинського правління контроль центральної влади над регіонами різко послабшав, а серед росіян поширювалася думка про те, що без відновлення системи централізованого управління зупинити розпад країни неможливо. Тому В.Путін розпочав свої реформи не з економіки, а з відносин між федеральною владою та суб'єктами РФ. Головні причини федеральної реформи: прагнення до посилення президентської влади, без чого, на його думку, не можна стабілізувати і реформувати російське життя, а також антагонізми між процесами централізації, ініційованої Кремлем, та суверенізації окремих регіонів.

Запровадження федеральних округів на чолі з повноважними представниками Президента РФ, контролюючих місцеві силові структури, надання йому права знімати губернаторів за порушення федеральних законів, створення Державної Ради, приведення регіонального законодавства у відповідність до основного закону держави, реформа місцевого самоврядування - все це, на думку дисертанта, „виховало” лояльність у влади регіонів і наблизило російський федералізм до унітарної форми державного устрою.

Однією з найболючіших проблем російського федералізму часів Б.Єльцина був успіх сепаратистських устремлінь Чечні, тому її повернення до політико-правового простору РФ стало одним з основних пріоритетів внутрішньої політики В.Путіна.. Напад чеченських бойовиків на Дагестан у серпні 1999 р. став для федеральної влади чудовим приводом для воєнної операції проти сепаратистів. Після захоплення столиці Чечні була організована лояльна Кремлю місцева адміністрація на чолі з А.Кадировим, але війна не припинялася, перетворившись на партизанську. Безперервні теракти, особливо кривава драма із заручниками в московському театральному центрі на Дубровці в жовтні 2002 р. переконали Кремль у безперспективності воєнного вирішення чеченської проблеми. Упродовж 2003 р. в республіці під контролем федеральних військ були проведені референдум з питання її політико-правового статусу та вибори чеченського президента, які дали бажаний Кремлю результат: Чечня знову стала звичайним суб'єктом РФ і пересторогою для прихильників дезінтеграції країни.

У другому підрозділі „Реформування органів державної влади та силових структур” автор розглядає сутність і перші наслідки перетворень, ініційованих В.Путіним для покращення роботи органів державної влади та державного управління.

Ефективність влади новий глава держави вбачав у скоординованій співпраці різних її гілок задля реалізації його курсу. Створення у Держдумі пропрезидентської більшості, яка після парламентських виборів 2003 р. стала конституційною, і зміна принципу формування Ради Федерації перетворили парламент на цілком лояльний Кремлю законодавчий орган. Ця більшість посприяла створенню нової партії влади - „Единой России” - та забезпечила законодавче закріплення путінських ініціатив. Позиції партії влади значно зміцнили після запровадження нового партійного та виборчого законодавства, яке суттєво ускладнило діяльність дрібних політичних партій і посилило контроль Кремля над виборчим процесом.

Особливу увагу В.Путіна привернуло реформування силових структур, яке реально розпочалося навесні 2001 р. після призначення главами відповідних міністерств соратників глави держави. Найефективнішою виявилася військова реформа. Внаслідок реструктуризації силових структур на початку 2003 р. посилилася Федеральна служба безпеки. Менш успішною була судова реформа, однак контроль Кремля над судовою владою суттєво зріс.

Кадрові перестановки та реформування органів державного управління змінили й склад правлячої еліти. Водночас більшість членів путінської команди - вихідці із силових структур, тому їх важко віднести до прихильників демократизації. Витіснення з владної верхівки єльцинської еліти завершилося відставками глави кремлівської адміністрації О.Волошина та прем'єра М.Касьянова. Це дозволило на початку 2004 р. розпочати реформування уряду.

Автор вважає, що розбудова другим Президентом РФ нової владної „вертикалі”, реформи партійної та судової систем, органів державного управління і силових відомств призвели до фактичної монополізації Кремлем політичної влади й формування моноцентричної політичної системи. Це стабілізувало політичну ситуацію, посприявши переобранню В.Путіна на президентських виборів 2004 р. Тепер він став самодостатнім політиком з власним баченням реформ, що отримали схвалення з боку більшості росіян. Конституція РФ не зазнала змін, однак концентрація влади в руках глави держави активізувала перетворення Росії з напівпрезидентської на „суперпрезидентську” республіку. Про ефективність путінської модифікації політичної системи можна буде судити лише після завершення правління другого Президента РФ.

У третьому підрозділі „Діяльність російської політичної опозиції в умовах „керованої” демократії” досліджено умови та методи опозиційної діяльності через призму формування в Росії нового політичного режиму.

В.Путін постійно наголошував на необхідності захисту прав і свобод громадян, на проведенні ліберальних реформ. Проте в очах російських демократів і правозахисників за ним закріпився образ авторитарного правителя, чому посприяли попередня професійна діяльність В.Путіна в спецслужбах, запровадження цензури й жорстокі методи проведення військової операції в Чечні.

У спадок від Б.Єльцина новий глава держави отримав формально демократичний режим, тоді як майже кожне його політичне нововведення давало привід для звинувачень у наступі на демократію. Зростала напруга у відносинах влади з лівими й правими політичними силами, а також з олігархами Б.Березовським і М.Ходорковським, які, на відміну від інших представників бізнес-еліти, не погодилися позбутися свого політичного впливу. Поява такої строкатої опозиції була викликана переважно не малою ефективністю реформ, а прагненням В.Путіна сконцентрувати в своїх руках всю владу, необхідну для реалізації власного курсу. Водночас кадрова політика В.Путіна, федеральна та партійна реформ значно послабили політичну опозицію.

Дисертант вважає, що найбільшої шкоди демократичному іміджу Росії завдала інформаційна політика В.Путіна, яка унеможливила діяльність не лояльних до влади ЗМІ. Недержавні мас-медіа продовжували існувати, однак створення підконтрольного державі інформаційного простору уніфікувала їхню редакційну політику, а прийнята в 2000 р. Доктрина інформаційної безпеки фактично узаконила цензуру.

Глава держави прагнув залишити за собою право на прийняття остаточних рішень, а під час політичних конфліктів та урядових криз виступав у ролі третейського судді. Така концентрація влади рано чи пізно мала призвести до концентрації відповідальності. Поки ж високий рейтинг В.Путіна робив шанси політичної опозиції в Росії примарними. Після поразки опозиції на парламентських виборах 7 грудня 2003 р. жоден з претендентів на президентську посаду не міг конкурувати з главою держави у популярності, доступі до адміністративних та інформаційних ресурсів, що зробило президентські вибори безальтернативними.

Отже, формально Росія на початку 2004 р. залишалася демократичною державою, однак контроль Кремля над політичним життям країни, над виборчим процесом і діяльністю громадських організацій переконливо свідчив про „керованість” російської демократії. Це дає дисертанту підстави твердити, що впродовж 2000-2004 рр. політичний режим в Росії трансформувався з єльцинського ліберально-демократичного на путінський авторитарний.

У четвертому розділі „Соціально-економічні реформи В.Путіна та їх суспільні наслідки” аналізуються спрямованість та ефективність перетворень, ініційованих В.Путіним в економічній, соціальній та культурно-освітній сферах, з метою виявлення їхнього впливу на процес суспільних трансформацій в Росії.

У першому підрозділі „Економічна політика Кремля: пріоритети і проблема ефективності” автор дає характеристику впливу економічних реформ В.Путіна на розвиток ринкового господарства в Росії та подолання її економічної відсталості.

На початку 2000 р. країна почала виходити з економічної кризи, спричиненої фінансовою катастрофою 1998 р., але відбувалося це дуже повільно й переважно завдяки прибуткам від експорту енергоносіїв. Досягнути стратегічних цілей В.Путіна (подолання відсталості країни та бідності населення) без розвиненої економіки було неможливо, а це потребувало економічних реформ.

Радикальна ліберальна програма економічного розвитку країни, розроблена соратником В. Путіна Г. Грефом, була прийнята урядом РФ. Втім суспільне невдоволення планами Грефа зменшити соціальні виплати, лібералізувати ціни й тарифи, а також відсутність серед можновладців єдиного погляду на реформування природних монополій значно ускладнили процес реалізації цієї програми.

„Віддалення” представників великого бізнесу (олігархів) від влади, ініційоване В. Путіним, позитивно вплинуло на стабілізацію російської економіки. Водночас прийняття бізнес-елітою нових правил стосунків з Кремлем позбавило її політичного статусу, змусило підтримувати соціальні програми уряду. Основою нових стосунків влади з олігархами стали регулярні зустрічі останніх з главою держави для обговорення проблеми економіки.

Упродовж першого президентства В. Путіна Кремль постійно заявляв про зростання виробництва, зменшення інфляції, нарощування золотовалютних запасів, прийняття профіцитних бюджетів. Утім, економічні реформи, ініційовані В.Путіним, до початку 2004 р. не дали очікуваних результатів. Насамперед це стосується реформування природних монополій (газова, нафтова сфери, електроенергетика, транспорт, житлово-комунальне господарство). Швидко вичерпався і потенціал податкової реформи. Бюрократичний тиск на малий і середній бізнес ще більш посилився, незважаючи на заклики глави держави до дебюрократизації економіки. Диверсифікація економіки так і не відбулася, тобто за характером національне господарство Росії залишилося сировинним. Це дає підстави твердити, що В.Путін упродовж 2000-2004 рр. не спромігся пожвавити реформування економіки, що негативно позначилося і на модернізації суспільно-політичного життя в цілому.

На думку автора, економічні погляди глави держави мали ліберальний характер, і якби не прагнення Кремля взяти під свій контроль основні фінансові потоки та найприбутковіші підприємства, економічна модернізація була би ефективнішою.

У другому підрозділі „Соціальна спрямованість внутрішньої політики В. Путіна” дисертант акцентує увагу на детермінантах і пріоритетах соціальної політики другого Президента РФ, її впливові на соціальну структуру російського суспільства.

Необхідність посилення В. Путіним соціальної складової своєї внутрішньої політики автор пояснює складною соціальною ситуацією в Росії на початку 2000 р., відсутністю „середнього класу”, а також прагненням Кремля зберегти популярність глави держави. Дисертаційне дослідження виявило помітну зосередженість уваги В. Путіна на проблемах широких верств населення. Покращилося фінансування бюджетної сфери, нормалізувалася ситуація з пенсійними виплатами. Це було помітним успіхом влади у порівнянні з єльцинським періодом, тому малозабезпечені росіяни складали вагому частку путінського електорату. Надалі боротьба з бідністю стала одним з пріоритетів соціальної політики Кремля, разом з пенсійною та комунальною реформами. Втім, проявився і прагматизм внутрішньої політики В. Путіна, наприклад, у запровадженні адресності соціальної допомоги.

Особливо соціальна спрямованість внутрішньої політики проявилася під час федеральної виборчої кампанії 2003-2004 рр. Дисертант розглядає це як свідчення провалу попередньої соціальної політики Кремля, оскільки влада не спромоглася упродовж чотирьох років настільки покращити добробут пересічних росіян, щоби бути впевненою у їхній підтримці під час голосування. На думку автора, головним критерієм ефективності соціальної політики як чинника суспільно-політичної модернізації слід вважати реальне зростання добробуту широких верств населення, що разом з активізацією малого та середнього бізнесу має сприяти якісній зміні соціальної структури суспільства - зростанню кількості „середнього класу”. Водночас під час першого президентства В. Путіна мінімальні зарплата й пенсія так і не досягли прожиткового мінімуму, пенсійна реформа затягнулася, медична взагалі не розпочалася, а житлово-комунальна своїм лібералізмом відштовхнула від себе росіян. Все це вже наприкінці 2003 р. призвело до посилення соціальної напруженості в суспільстві. Однак автор звертає увагу на те, що відповідальність за реалізацію соціальної політики більшість росіян продовжували покладати на уряд.

У третьому підрозділі „Культурно-освітні перетворення” розглядаються сутність освітньої, культурної та наукової реформ В. Путіна, а також його стосунки з православною церквою у контексті реалізації нової національної ідеї.

На думку дисертанта, новий Президент РФ усвідомлював важливість відродження в суспільстві почуття національної гідності, позаідеологічної консолідації росіян, без чого важко було розраховувати на підтримку населенням його політики. Фундаментом нової національної ідеї став патріотизм. При цьому останній розглядався як прояв не лише любові до Вітчизни, а й ностальгії за авторитетом Російської імперії та Радянського Союзу. Це проявилося у затвердженні нової державної символіки, пропаганді минулого Росії.

Реформування культури та освіти одразу стало одним з пріоритетів внутрішньої політики В.Путіна, оскільки без розвитку цих сфер неможливо побудувати цивілізоване суспільство. Водночас без контролю над ними Кремлю важко було розраховувати на бажану для себе трансформацію політичної свідомості росіян у бік більшої довіри до влади. До того ж, російська культура та освіта після єльцинського президентства знаходилися у занедбаному стані.

На думку автора, саме Кремль став головним суб'єктом патріотичного виховання росіян, використавши для цього потенціал Російської православної церкви, яка схвалювала всі ініціативи глави держави. Освіта, культура і наука, отримавши державну підтримку, фактично взяли на себе зобов'язання популяризувати політику В.Путіна. Влада не створювала перешкод для проникнення в наукову та культурно-освітню сфери ринкових відносин, якщо ті не заважали контролю над цими сферами з боку Кремля.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження.

У дисертації здійснено аналіз внутрішньополітичної діяльності В. Путіна під час його першого президентства для визначення її впливу на інститут глави держави та процес внутрішньополітичних трансформацій, а також на суспільно-політичну модернізацію й демократизацію російського суспільства на початку ХХІ ст. Це є важливим для розуміння аналогічних політичних процесів в Україні, особливо в контексті сучасних дискусій щодо політичного статусу глави держави та зміни форми державного правління. Для більшої об'єктивності результатів дослідження дисертантом були використані міждисциплінарний і комплексний підходи, що обумовило застосування різнопланових методів вивчення політичних суб'єктів і процесів.

Дисертант відзначає, що патерналістське ставлення більшості росіян до найвищої державної посади роблять Президента національним лідером, а разом з широкими конституційними повноваженнями - найвпливовішим суб'єктом політичних процесів у сучасній Росії.

Проведений аналіз внутрішньополітичної діяльності другого Президента РФ дозволяє автору твердити, що її пріоритетом була не лише стабілізація ситуації в країні, а й сучасний розвиток суспільства. В.Путін наголошував на необхідності лібералізації економіки, формування громадянського суспільства й створення умов для діяльності політичної опозиції. Втім, його прагнення повернути державі вирішальні важелі впливу на суспільно-політичне життя, нібито для подолання кризових явищ та зміцнення законності, призвело до розбудови авторитарно-бюрократичного режиму. Конституція не зазнала змін, тобто формально країна залишалася напівпрезидентською республікою, але становлення моноцентричної політичної системи з реальною концентрацією державної влади в руках глави держави поглибили в Росії процес формування суперпрезидентської форми правління. Водночас федеральна реформа й придушення сепаратизму в Чечні суттєво зменшили суверенітет російських регіонів.

Виявлено прагнення Кремля контролювати й громадсько-політичну активність населення. Формально в Росії продовжували існувати демократичні права і свободи, однак нове виборче законодавство надало владі можливість ще більше впливати на виборчий процес. Інформаційна державна політика суттєво обмежила свободу слова, а партійна реформа унеможливила діяльність дрібних політичних партій. Так російська демократія перетворилася з ліберальної на „керовану”. Авторитарність побудованого В.Путіним політичного режиму особливо проявилася у позбавленні відкритої опозиції можливостей впливати на політичне життя країни. До причин уповільнення демократизації в путінській Росії автор відносить також слабкі модернізаційні якості нової правлячої еліти, до складу якої потрапляли переважно представники силових структур, які традиційно є прихильниками авторитарних методів управління та контролю над економікою. Доведено, що на ефективності модернізації в Росії під час першого президентства В.Путіна негативно позначився і провал соціально-економічних реформ. Соціальна структура суспільства залишилася поляризованою, а більшість росіян - малозабезпеченими, що в майбутньому загрожувало досягнутій стабільності. Прагнення Кремля контролювати найбільші підприємства та фінансові потоки країни призвело до посилення бюрократичного тиску на бізнес. Засобами пропаганди своєї політики та нової національної ідеї - „ліберального патріотизму” - Кремль зробив не лише православну церкву, а й освіту, науку, культуру, державна підтримка яких за роки першого президентства В.Путіна суттєво зросла. Втім, ефективність перетворень у цих сферах також залишалася низькою, що уповільнювало процес ціннісної трансформації російського суспільства. Результати дослідження дозволили здобувачеві зробити висновок про те, що впродовж першого президентства В.Путіна в Росії відбулися помітні внутрішньополітичні трансформації, і вирішальну роль у цьому відіграв саме глава держави. Водночас путінський варіант політичної модернізації не відповідає її західним зразкам, оскільки веде до формування в Росії легітимного, але авторитарного режиму з моноцентричною політичною системою й „керованою” демократією. Дисертант вважає, що підтримка внутрішньої політики діючого глави держави з боку російського електорату посприяє закріпленню в країні авторитарного режиму, незважаючи на негативну реакцію на це західної спільноти.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Наумов А.С. Механізми врегулювання „надзвичайних ситуацій” у Росії як фактор впливу на політичне лідерство В.В.Путіна (перший президентський термін) // Грані (громадсько-політичний альманах). - 2005. - № 1. - Дніпропетровськ, 2005. - С. 129-135.

2. Наумов А.С. Президентські вибори - 2004 в Росії: причини перемоги В.В.Путіна // Політологічний вісник. - 2005. - № 19. - К., 2005. - С. 214-221.

3. Наумов А.С. Політична опозиція у Росії під час федеральних виборчих кампаній у 2003-2004 рр. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: збірник наукових статей. Т. 12-13. - Чернівці, 2006. - С. 237-243.

4. Наумов А.С. Еволюція відносин глави держави з парламентом у Росії під час першого президентства Володимира Путіна // Історико-політичні проблеми сучасного світу: збірник наукових статей. Т. 14. - Чернівці, 2006. - С. 191-196.

5. Наумов А.С. Становлення та розвиток інформаційної політики В.В.Путіна (серпень 1999 - березень 2004 рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: збірник статей. Вип.4. - Рівне, 2004. - С. 116-124.

6. Наумов А.С. Історичні умови та особливості еволюції політичного лідерства В.В.Путіна (серпень 1999 - березень 2000 рр.) // Слов'янський вісник. Серія „Історичні науки”. Вип.4. - Рівне, 2004. - С. 104-121.

7. Наумов А.С. Передвиборчий характер діяльності В.В.Путіна в контексті наближення президентських виборів 2004 р. // Слов'янський вісник. Серія „Історичні науки”. Вип.5. - Рівне, 2005. - С. 188-201.

8. Наумов А.С. Передвиборча президентська кампанія В.В.Путіна в 2000 р.: характерні риси та особливості // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: збірник статей. Вип.6.- Рівне, 2005. - С. 233-238.

9. Наумов А.С. Діяльність політичної опозиції в Росії в контексті становлення режиму президента РФ В.В.Путіна (2000-2002 рр.) // Історичні та політологічні дослідження. - Донецьк, 2006. - № 6. - С. 221-227.

10. Наумов А.С. Політичне лідерство В.Путіна і реформування російського суспільства в 2001 р. // Сучасний соціокультурний простір - 2004: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 20-25 грудня 2004 р. Ч.1. - К., 2004. - С. 75-78.

11. Наумов А.С. Перемога В.В.Путіна на президентських виборах у Росії в березні 2000 р.: передумови і причини // Шевченківська весна: матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених 10-11 березня 2005 р., КНУ ім. Т.Г.Шевченка / За ред. О.К.Закусила. Вип. ІІІ. Ч.1. Гуманітарні науки. - К., 2005. - С. 107-109.

12. Наумов А.С. Еволюція стосунків Кремля з російською бізнес-елітою під час першого президентства В.В.Путіна // Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих науковців „Наука, освіта, суспільство очима молодих” 10-11 травня 2006. - Рівне: РДГУ, 2006 - С. 215-219.

13. Наумов А.С. Чеченська політика Кремля під час першого президентства В.Путіна // Шевченківська весна: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, березень 2006 р., КНУ ім. Т.Г.Шевченка / За ред. проф. В.Ф.Колесника. Вип. ІV. Ч.3. Історія. - К., 2006. - С. 164-166.

Размещено на Allbest.ru

...