Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні

Для того, щоб виконувати свої завдання в парламентській системі правління політичним партіям України треба навчитися не тільки перемагати на виборах, але й потім виступати демократичними правлячими партіями, а не партіями влади. Тобто стати реальним, а не квазіпартійним об'єднанням, що акумулює близькі за політичними цілями сили та виступає ініціатором і виконавцем прогресивних змін в суспільстві. На відміну від цього, партія влади, як відомо, це лише тимчасове штучне утворення, спрямоване на захист інтересів представників вищої державної бюрократії під час виборів. У цьому контексті необхідно також звернути увагу політичних партій на розробку владних стратегій, які б дозволяли не тільки перемагати на виборах, але й успішно здійснювати політичне управління суспільством, забезпечувати стабільність та наступність влади.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що стабільна поляризація сил в партійній системі України ще не відбулася, хоча для неї вже є об'єктивні підстави. Додатковим позитивним чинником тут може стати виникнення потужних партійних структур, заміна системи малих партій на систему з політичними гравцями “середньої ваги”. Укрупнення політичних партій, зменшення кількості дрібних політичних гравців приведе, в свою чергу, до підвищення зовнішньої відкритості партійних структур. Саме за межами партійного середовища, на електоральному полі тепер необхідно буде шукати додаткові ресурси, а не просто “перекуповувати” союзників один в одного. Нині в зв'язку з впровадженням парламентсько-президентської форми правління особливої ваги набуває коаліційний потенціал партій, перехід від конфронтаційної моделі відносин до конструктивної співпраці.

У підрозділі 3.3 “Ідеологічний вплив політичних партій на процеси демократичної модернізації” аналізується ідеологічна визначеність та послідовність політичних партій, що є запорукою від їх перетворення на кон'юнктурні рекламні агентства, які створюються лише “під вибори”. Важливою складовою мобілізаційного впливу політичної партії є її ідеологічна платформа, програма. Сучасна ідеологічна ситуація в Україні характеризується багатоаспектною ідеологічною дезінтеграцією.

Визначається, що формування чітких ідеологічних позицій політичних партій в Україні ускладнюється як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами. Процес усвідомлення класичних ідеологічних схем в українській політиці ще не завершений. Це пояснюється, по-перше, незавершеністю економічних реформ, спрямованих на роздержавлення, приватизацію, демонополізацію власності та виробництва; по-друге, тривалою невідповідністю виборчого законодавства ролі і місцю партій у виборчому процесі. Розв'язання першої із зазначених проблем дозволить сформувати економічне підґрунтя для розвитку партійних ідеологій як квінтесенцій інтересів стабільних соціальних груп, а другої - визначити такі політичні правила гри, завдяки яким особам, що мають владно-політичні амбіції, вигідніше вступити до певної партії, ніж бути приналежним до якогось фінансового, регіонального чи бюрократичного клану. Лише після вирішення цих завдань партії зможуть отримати змістовні, впливові ідеології, на базі яких дійсно стане можливим об'єднання і конструктивна взаємодія партійної структури та громадян суспільства.

У роботі проаналізовано нові тенденції розвитку ідеологічного впливу, що проявилися під час підготовки та проведення парламентських виборів 2006 року. Соціологічні дослідження показали, що більш ніж 45% дорослих громадян України не орієнтуються в політичних течіях або не бачать серед них таких, щоб відповідали їх переконанням. У той же час, на відміну від попередніх етапів, у 2005 році сформувалося два наочних лідери: національно-демократична ідеологія та ідейно-політичний напрямок, що містить ідеї єдності України та Росії. В першу п'ятірку з помітним відривом від лідерів входять також комуністичний, соціал-демократичний та соціалістичний напрямки. Можна відмітити деяке зменшення „деідеологізованої” частки населення: якщо у 2001 році більше половини (54%) не змогли визначити власну ідеологічну орієнтацію, то у 2005 - лише 45%. Результати парламентських виборів 2006 року певним чином підтвердили наведений рейтинг ідеологічного впливу: виграли саме політичні сили, що були найбільш яскравими носіями націонал-демократичної та спрямованої на союз Росії і України ідеологій, і, відповідно, зі значно меншою кількістю голосів до парламенту пройшли соціалісти та комуністи.

Авторка робить висновок, що для подальшого розвитку конструктивного ідеологічного впливу політичних партій необхідно створювати консолідуючу систему суспільно-політичних цінностей. Основний зміст її повинен полягати в формуванні раціонального патріотизму, який ґрунтується на максимальному зближенні інтересів кожного громадянина та суспільства в цілому. Провідним засобом створення такої єдності загальнодержавних та особистих інтересів виступає залучення громадян до реальної, практичної участі в управлінні на всіх рівнях суспільно-політичного життя. Тільки тоді, коли громадяни будуть переконані, що стан добробуту в державі - це результат переважно їх власних зусиль, а не ворожих та злочинних дій можновладців, можна буде говорити про наявність надійної бази для реального об'єднання українців у політичні організації.

У четвертому розділі “Демократизація громадсько-політичної сфери в аспекті модернізації суспільства - проаналізовано механізми громадянської самоорганізації в контексті демократичної модернізації суспільства.

У підрозділі 4.1 “Формування політичної громадянської відкритості” доводиться, що тільки на основі глибинної громадянської самоорганізації позитивну перспективу отримують процеси демократичної модернізації суспільно-політичних інститутів. Розвинене громадянське суспільство забезпечує розвиток процесів самоорганізації соціуму завдяки об'єктивному синтезу в його діяльності протилежних соціально-політичних феноменів - індивідуалізму та спільності; приватних, групових і суспільних інтересів. Суспільство, яке складається з громадян, нездатних організувати власне життя, відповідно не зможе розвиватися на основі власних внутрішніх чинників, а буде перебувати під постійним визначальним впливом зовнішніх факторів.

На основі аналізу наукової літератури та даних соціологічних досліджень у дисертації робиться висновок про виникнення нових тенденцій формування громадянських відносин в українському суспільстві. Так, відбулися істотні позитивні зрушення в усвідомленні самоідентифікації серед усіх груп населення, в більшості своїй зросла прихильність до України-Батьківщини в групах росіян за національністю, за рідною мовою і мовою спілкування. Консолідаційна тенденція спостерігається і в регіональному вимірі, про що свідчить не тільки вирівнювання цього показника в містах поза столицею порівняно з Києвом, у містах і селищах, але й відчутне зростання рівня ідентифікації з Україною-Батьківщиною населення Південного та Східного регіонів. Ці зміни досить позитивні і свідчать про актуалізацію у суспільній свідомості самого феномена Батьківщини і значне посилення ідентифікації населення України за цим показником як складової становлення сучасної української політичної нації.

Наступним показником самоідентифікації особистості визначається усвідомлення особою власного громадянства. В Україні в цьому відношенні склалася дещо суперечлива ситуація. Люди часто визначають своє громадянство ставленням не до держави, а до країни, її історії та культури. В той же час, принцип громадянства як ліберально-демократичний інститут, знаходить більшу підтримку у громадян, ніж принцип етнічного походження. На думку авторки, тут можна зробити висновок, що на рівні менталітету громадяни усвідомлюють сутність та важливість політико-правового інституту громадянства але поки що не можуть співставити його з реаліями сучасної української держави.

Проблемний, невизначений характер сучасного державотворення приводить до того, що значна частина українських громадян перебувають у стані непевності та дезорієнтованості щодо власної самоідентифікації. Це викликає, зокрема, зменшення довіри до соціально-політичних інститутів, звуження соціально-комфортного простору до приватного середовища.

Усі ці факти свідчать про боротьбу в нашому суспільстві позитивних та негативних тенденцій самоідентифікації громадянина, становлення його відносин з державою та владою. Така ситуація цілком природна для часу руйнування старих цінностей та пошуків нових, ще несформованих.

Важливим чинником формування громадянського суспільства та украплення самоідентифікації українців визначено також практичний досвід демократичної участі. Президентські вибори 2004 року і особливо парламентські 2006 року виявили певні позитивні зрушення в процесі самоорганізації громадян, усвідомлення ними власної ролі та накопичення певного позитивного досвіду в політичному житті. Це виявилося в цілком свідомій та активній позиції більшості населення в використанні своїх виборчих можливостей та підвищенні значення раціональних мотивів в визначенні політичних симпатій.

Таким чином, у роботі зроблено висновок про чинники становлення громадянської відкритості, створення демократичних форм її виявлення в суспільстві у вигляді розвитку самоідентифікаціїї, усвідомлення громадянства та реальної і більш свідомої політичної участи українців.

Усі ці позитивні процеси ще далеко не завершені і стикаються зі значними проблемами на шляху подальшого розвитку. Для їх оптимізації та підсилення, на думку дисертантки, необхідно створити закон про громадські об'єднання, розвивати культуру політичної компетентності, створювати систему реальної участі громадян в прийнятті політичних рішень, розвивати постійно діючий конструктивний діалог між посадовими особами держави, лідерами політичних партій, опозиційних рухів та громадських об'єднань.

У підрозділі 4.2. “Створення демократичних шляхів формування національної модернізаторської еліти” стверджується, що тільки зріле громадянське суспільство здатне створювати зрілу політичну еліту, від якої значною мірою залежить ефективність модернізації суспільства.

Сучасна політична еліта України формується переважно з трьох джерел - владні структури загальнодержавного рівня, місцевого самоврядування та фінансово-олігархічні структури. Для неї характерна неоднорідність, що визначається суттєвими розбіжностями в стратегії та тактиці державотворення, різним усвідомленням цілі політичного розвитку, внутрішньо та зовнішньополітичних орієнтирів.

Авторка робить висновок про значний рівень фрагментарності та внутрішньої ізольованості окремих сегментів політичної еліти України. Це значно послаблює її владний вплив та здатність відповідати на актуальні завдання суспільства, тому що свої провідні позиції в суспільстві елітна меншість отримує завдяки більш високому рівню організованості та згуртованості, ніж більшість громадян.

Для того, щоб відкрито, прозоро відбувалася циркуляція еліт і провідні посади займали люди відповідної компетентності, необхідно досліджувати структури рекрутування. В роботі аналізуються закриті та відкриті шляхи формування еліти. Відкритий тип рекрутування еліти засновується на відборі шляхом чесних конкурсів претендентів, при цьому визначальними є особистісні якості людини, її досягнення та досвід, а не її соціальний статус, приналежність до певної соціальної групи. Тільки за умови, що саме індивідуальні, а не надіндивідуальні характеристики повинні бути критерієм відбору, еліта може бути демократичною та функціональною. Якщо ж домінує принцип висування на провідні позиції не найбільш гідної, а “зручної” людини, що довела відданість соціальній групі, політичній організації, лідеру це означає закритий тип селекції, що веде до негативних наслідків та поступової деградації еліти.

У дослідженні визначається змішаний характер шляхів рекрутування політичної еліти в Україні. Серед них переважають доволі закриті, але починається формування більш раціональних та прозорих методів.

Рівень відкритості шляхів рекрутування політичної еліти авторка пов'язує не стільки з низькою ротацією її складу, скільки з моделями поведінки, взаємозв'язку та консолідації. Довгий час політичні еліти України знаходяться в стадії “вічного конфлікту”, який переривався на короткі часи лише завдяки консолідації під домінуючим авторитарним примусом. Консолідація демократії в Україні залежить від укладання демократичного пакту еліт, вироблення єдиних формальних і прозорих “правил гри” та їх поширення на все суспільство. Важливими, з точки зору авторки, є наступні умови демократичної консолідації еліти:

по-перше, політичний процес повинен перетворитися на консенсусну гру “з одним гравцем”, тобто всі впливові політичні сили повинні бути прихильниками демократі у різних модифікаціях;

по-друге, більша частина населення має бути переконана у тому, що будь-які політичні зміни обов'язково повинні здійснюватися у межах встановлених демократичних процедур;

по-третє, всі учасники політичного процесу повинні розуміти, що внутрішні конфлікти можуть бути вирішені тільки у відповідності до встановлених норм, а їх порушення є неефективним і досить затратним.

У підрозділі 4.3 “Формування функціональної взаємодії держави та органів місцевого самоврядування” підкреслюється, що метою демократизації суспільства є зміна моделі владних відносин не тільки на центральному рівні, але й на місцях. Важливою формою самоорганізації суспільства виступає місцеве самоврядування. Природна сутність місцевого самоврядування зводиться до децентралізації влади і наявності дієвого механізму захисту прав та інтересів населення територіальної громади. Взаємовідносини між державною владою та органами місцевого самоврядування в Україні не можуть бути описані за допомогою однієї моделі, але можна говорити про певне домінування моделі взаємодії. При всьому демократизмі та поміркованості цієї моделі, на думку, авторки, вона не зовсім відповідає реаліям нашого суспільства, особливо в аспекті відсутності чіткого розподілу сфер повноважень між центральною владою та органами місцевого самоврядування. В українському суспільстві досі не сформувалися глибокі, сталі традиції демократичного співробітництва держави та органів місцевого самоврядування, присутня значна регіоналізація та фрагментарність суб'єктів впливу. За таких умов відсутність чітко законодавчо визначених правил гри часто приводить не до створення гнучкої взаємоузгодженої системи співробітництва, а до хаосу та зловживань.

Здійснений аналіз показав, що в Україні традиційно органи місцевого самоврядування функціонували у відриві від місцевих потреб з метою виконання передбачених процедур. Ця система виправдовувала себе, коли перед політичною владою стояли не такі динамічні та складні завдання і коли дотримування правил вважалося важливішим, ніж результативність.

На противагу такому стану речей в країнах із сучасною демократичною системою головною метою функціонування органів місцевого самоврядування стало якісне надання послуг населенню та підприємствам. Складовим елементом такого підходу є визначення цілей та результатів діяльності і ухвалення рішень на основі інформації про ступінь їх досягнення. Такий спосіб управління відомий в світі під назвою “система управління за результатами діяльності”.

Система управління за результатами зосереджена на визначенні очікуваних результатів діяльності та показників, які їх описують, розробленні та впровадженні заходів, спрямованих на досягнення запланованих результатів. Такий підхід дозволяє органам місцевого самоврядування контролювати досягнення цілей, визначених для кожної сфери послуг, дає змогу постійно оцінювати відповідність послуг потребам населення.

Надзвичайно актуальною, на думку авторки, є проблема пошуку оптимальної організаційної форми взаємодії державного управління та місцевого самоврядування, яка б забезпечувала їх функціональний взаємозв'язок та чіткий розподіл повноважень. Основним принципом розподілу обов'язків місцевого самоврядування та держави є відповідальність держави за стратегічні напрямки соціально-політичного розвитку, виконання обов'язків, що потребують загальнонаціонального ресурсного забезпечення. Місцеве самоврядування повинне забезпечувати цілі громадської політики на місцевому рівні, а також здійснення послуг та реалізацію інтересів населення.

Підкреслюється значення принципу субсидіарності в контексті формування відкритої моделі взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування. Окрім розподілу повноважень знизу до верху, шляхом передачі територіальною громадою державі тих функцій, які вона нездатна виконати, поняття “субсидіарність” наголошує на нестабільному, змінному характері умов та обставин здійснення місцевого самоврядування. Відповідно до цього обсяг послуг, що надаються, так само як і обсяг функцій місцевих органів управління повинен відповідати весь час змінюваним та оновлюваним потребам і умовам, враховуючи місцеві вимоги та побажання.

Таким чином робиться висновок, що принцип субсидіарності тісно пов'язаний з принципом нелінійності, який лежить в основі самоорганізації складних соціальних систем. Через поняття нелінійності конкретизується взаємозв'язок сталості і нестійкості, в результаті якого виникає спектр можливих рішень, альтернатив-атракторів розвитку системи. Саме врахування нелінійності дає змогу створити дієву модель взаємодії держави та місцевого самоврядування, яка буде органічно розвиватися на основі синтезу дієвості місцевих органів та поміркованості державного впливу.

Обґрунтовано, що діючи в напрямку процесів самоорганізації складних соціальних систем принцип субсидіарності виступає як елемент демократизації відносин держави та органів місцевого самоврядування. Саме він визнає існування в ієрархічних системах розподіленої неоднорідності, яка створює різноякісні взаємопов'язані між собою системні рівні. В практичній площині ефективна взаємодія таких системних рівнів полягає у розробці програм, що націлені на створення механізмів залучення населення до вирішення поточних справ, закріплення сфер повноважень за громадськими об'єднаннями певних територій. Реальна можливість громадянина вносити свою частку у вирішення соціально-політичних проблем передусім має забезпечуватися на найнижчому практичному рівні, тобто в межах місцевого самоврядування.

Авторка звертає увагу на те, що для модернізації системи місцевого самоврядування в Україні необхідно більш чітке теоретичне усвідомлення визначення основного суб'єкта - територіальної громади. Наразі це поняття використовується і для визначення територіальної одиниці, і для сукупності мешканців, що мають право на самоврядування. На наш погляд, необхідно чіткіше визначити сутність поняття “громада”, спираючись, як на традиції його використання, так і на сучасну доцільність.

Створенню ефективної моделі розподілу повноважень між центральною владою та місцевим самоврядуванням шкодить існуюче двовладдя - діють обрані мешканцями ради та сформовані з центру державні адміністрації. До того ж державні адміністрації виконують не контрольно-наглядові функції щодо законності дій місцевого самоврядування, а функції управління. Вирішення вказаної проблеми потребує внесення в Конституцію положення про можливість створення районними та обласними радами власних виконавчих органів. Важливою для реформи системи місцевої публічної влади є також пропозиція щодо ліквідації районної державної адміністрації та необхідності створення виконавчих органів районних і обласних рад. До відома обласних державний адміністрацій доцільно було б віднести не виконання, а контроль за виконанням законів місцевими органами самоврядування.

Крім цього зауважується, що серед сучасних чинників розвитку самоврядування в Україні необхідно також відмітити підвищення ролі політичних партій, особливо після виборів 2006 року, проведених на пропорційній основі. Тепер дуже важливо, щоб активно розвивався процес формування “місцевих партій”, які б були здатні виконувати відповідальну та багатофункціональну роль суб'єктів місцевого самоврядування.

Створення потужних та впливових місцевих осередків політичних партій зможе надати додаткового внутрішнього потенціалу розвитку організованої активності територіальних громад, створити об'єктивні засади для соціалізації населення та зменшення відчуження від процесу впорядкування власного життя.

У “Висновках” дисертаційної роботи сформульовані наукові положення, що зроблені авторкою особисто, мають наукову новизну, теоретичне і практичне значення для подальшої розробки концептуальних засад демократичної модернізації політичної системи та її здійснення в Україні.

Обґрунтовується доцільність дослідження процесу політичного розвитку з позицій синергетичної теорії, що виявляється в трактуванні модернізації, передусім, як впливу на процеси самоорганізації та саморозвитку складних соціальних систем.

Із використанням синергетичної методології здійснений порівняльний аналіз політичного розвитку в закритих та відкритих соціальних системах. Зокрема, з'ясовано, що в закритих системах, саморозвиток системи зазнає викривлення і спрямовується на один з двох атракторів - або хаос (революція, громадянська війна, безвладдя, анархія) або - порядок (тоталітаризм, авторитаризм, диктатура). На відміну від цього, у відкритих системах, створюються сприятливі умови для процесів самоорганізації, а політичний вплив здійснюється, переважно, не всупереч, а відповідно до внутрішньої логіки саморозвитку соціальної системи. У відкритих системах стабільність досягається не за рахунок досягнення максимального порядку або максимального хаосу, а за рахунок їх синтезу. Тут формується значно більша кількість атракторів, які є поєднанням елементів порядку і хаосу у різних пропорціях.

На підставі цього аналізу сформульовані наступні визначення:

еволюційний політичний розвиток, властивий відкритим системам - послідовна зміна якісних станів політичної системи на ґрунті зростання синтезу між порядком та хаосом, обумовлена потягом до максимальної стабільності системи;

революційний політичний розвиток, властивий закритим системам - зміна якісних станів політичної системи на ґрунті почергового домінування або порядку, або хаосу;

політична модернізація - етап політичного розвитку, під час проходження якого в політичній системі відбуваються якісні зміни у напрямку підвищення її функціональності та адаптивності;

постмодернізація політичної системи - етап політичного розвитку, під час якого відбувається синтез інновацій та традицій, закріплення в соціально-політичному житті оновленої традиційності.

Формулюється системна модель еволюційного циклу політичного розвитку, яка складається з наступних елементів:

функціонування суспільно-політичної системи, накопичення критичної маси змін в відносинах між її різноманітними елементами та структурами;

зниження життєздатності політичної системи за рахунок невідповідності її функціональності, адаптивності та здатності змінам у суспільно-політичному житті;

формування в суспільно-політичній системі альтернатив-атракторів розвитку на ґрунті усвідомлення змін та невідповідності політичної системи актуальним вимогам;

трансформація політичної системи під час біфуркації політичного розвитку та вихід на певний, сформований в суспільній свідомості атрактор, який визначається в результаті взаємодії акторів політичного процесу;

модернізація політичної системи, створення інновацій з метою підвищення її адаптивної здатності до підтримання нових параметрів порядку;

постмодернізаційний синтез інноваційних змін в політичній системі та культурно-традиційного підґрунтя соціуму, закріплення на цій підставі нових параметрів порядку;

перехід до режиму функціонування на засадах сформованих параметрів порядку.

Обґрунтовано застосування циклічно-поступового підходу, в межах якого можливо з'ясувати, що сутність складної динаміки політичних систем визначається взаємодією її хвильових та поступових складових. Цикли політичного розвитку повторюються кожен раз на іншому рівні соціального поступу, зберігаючи визначальні риси політичного життя та створюючи інновації, накопичення критичної маси яких призводить до виникнення нової політичної якості. Використання вищеназваного підходу дозволяє також уникнути абсолютизації існуючих в даний момент, але недовговічних тенденцій.

Дослідження виявило сутнісний зв'язок процесів модернізації та демократизації політичної системи. Порівнюючи авторитарну та демократичну модель політичної модернізації, дисертантка дійшла висновку, що тільки у тому випадку, коли модернізаційні перетворення мають демократичний характер, вони можуть сприяти, а не діяти всупереч процесам самоорганізації політичної системи. Головна відмінність авторитарної та демократичної моделей модернізації полягають в тому, що авторитарна покладається на волю правлячого класу та ефективність бюрократичного примусу і контролю за виконанням його розпоряджень. Демократична ж ґрунтується, передусім, на самоорганізації суспільства, де держава та політична еліта відіграють роль творця сприятливих умов для цього процесу.

Визначено модернізаційний потенціал політичної демократизації суспільства, який полягає в механізмах артикуляції та погодження інтересів різноманітних соціальних груп, успішній адаптації до суспільних змін та новацій. Важливу роль відіграють такі принципи, як плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність моделей суспільно-політичного розвитку і тим самим розширює діапазон політичного вибору і вірогідність визначення оптимального варіанту розвитку. Періодична виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке коригування політичного курсу. Необхідно зазначити також, що демократія забезпечує досить ефективну легітимацію політичної влади в сучасних умовах розвитку суспільств.

Результати проходження політичного процесу в сучасній Україні свідчать про те, що вона ще знаходиться на стадії початкової демократії і не виконала всіх завдань першого етапу демократичної модернізації. Так, досі не сформовано суспільний ідеал, мету розвитку, яка властива саме нашій країні. У суспільстві продовжуються гострі дискусії з приводу вироблення загальноприйнятних норм та правил політичної гри, що виявляється в ревізії конституційних положень, домінуванні конфронтаційних відносин між політичними партіями, надзвичайно складній процедурі створення та нестійкості парламентських коаліцій.

У роботі доведено, що провідним напрямком здійснення демократичної модернізації українського суспільства є його консолідація шляхом розвитку механізмів самоорганізації соціально-політичної системи на всіх її рівнях - від громадян - до політичних організацій та держави.

На підставі аналізу наукової літератури та розвитку політичного процесу в Україні, запропонована теоретичну модель демократичної політичної модернізації українського суспільства, провідною ідеєю якої є розвиток внутрішньої самоорганізації соціуму шляхом формування інституціональної та громадянської політичної відкритості.

Визначено, що головними механізмами розвитку відкритості між інституціональним та громадянським рівнями є підвищення легітимності політичної влади шляхом постійно діючого діалогу між державою та громадянським суспільством, децентралізації владного впливу та реального залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень, наявність стратегічного консенсусу щодо мети суспільного розвитку, параметрів демократичної модернізації, виявлення плюралізму переважно в тактичних питаннях.

Доведено, що зміст модернізації сучасної держави полягає в перетворенні її з органу примусу на провідний механізм самоорганізації суспільства. Відкритість держави реалізується в демократизації державного управління та розвитку нового типу відносин з громадянським суспільством. Розвиток функціонального співробітництва виступає тут як особливий тип відносин між публічною та приватною сферою, що ґрунтуються на отриманні громадянами та їх асоціаціями реальних повноважень на вирішення ряду суспільних завдань.

Становлення функціонального взаємопроникнення держави та громадянського суспільства сприяє підвищенню рівня легітимації влади, яка відіграє провідну роль в процесі демократичної модернізації. Ії важливість пояснюється, перш за все, тим, що модернізація є якісним оновленням влади, яка вимагає зміни традиційних форм легітимації. До того ж, модернізаційні зміни потребують консолідації, напруження зусиль всього суспільства, об'єднання його навкруги владного центру.

На підставі аналізу теоретичних положень політичної реформи в Україні та першого досвіду її реалізації доведено, що і в теоретичному, і в практичному відношенні цей процес досі має переважно декларативний характер. Це пов'язано з несистемним характером політичної реформи, надмірною концентрацією зусиль на перерозподілі повноважень між вищими органами державної влади. Набуття політичною реформою системного характеру потребує врегулювання взаєминами між центром та місцевими владами, реформування судової влади, розвитку інститутів громадянського суспільства.

З'ясовано, що недостатня дієвість новоствореної парламентсько-президентської системи в Україні пов'язана, зокрема, з таким важливим чинником, що впливає на парламентські системи, як здатність політичних партій виступати у ролі провідних суб'єктів політичного процесу. Розвиток демократичної політичної модернізації України потребує формування відкритості політичних партій, яка ґрунтується, передусім, на засадах внутрішньопартійної демократії.

Визначено, що другий різновид політичної відкритості суспільства - громадянський - реалізується в процесах розвитку політичних еліт, громадянського суспільства та його місцевих органів влади. Тільки на основі глибинної громадянської самоорганізації позитивну перспективу отримують процеси демократичної модернізації суспільно-політичних інститутів. Розвинене громадянське суспільство забезпечує розвиток процесів самоорганізації соціуму завдяки об'єктивному синтезу в його діяльності протилежних соціально-політичних феноменів - індивідуалізму та спільності; приватних, групових і суспільних інтересів. Суспільство, яке складається з громадян, нездатних організувати власне життя, відповідно не зможе розвиватися на основі власних внутрішніх чинників, а буде перебувати під постійним визначальним впливом зовнішніх факторів.

Таким чином, комплексний аналіз політичних процесів в сучасному українському суспільстві на основі використання синергетичного підходу дозволяє констатувати об'єктивну необхідність розвитку процесів відкритості на всіх рівнях політичної системи для формування об'єктивних, внутрішніх чинників політичного розвитку. Саме відкритість у вигляді функціональної співпраці, взаємозв'язку та консолідації головних суб'єктів політичного процесу дозволить здійснити перехід від навздогінної імітаційної моделі політичної модернізації до органічної, заснованої на здатності політичної системи створювати стабільні структури під впливом внутрішніх чинників без визначального зовнішнього впливу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії:

1. Новакова О.В. Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні: Монографія. - Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2006. - 216 с.

2. Рецензії: Шевченко Г. Демократизація суспільства крізь призму синергетики // Вісник Національної академії наук України. Щомісячний загальнонауковий та громадсько-політичний журнал. - 2007. - № 4. - С. 53-55; Довжук І.В. Політична модернізація в сучасній Україні // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць. - К., 2007. - Вип..27. - С. 244-246.

3. Нариси з історії української державності (ХХ століття): Монографія. - Луганськ: СНУ, 2001. - 140 с. (в співавторстві).

Навчальні посібники та брошури:

4. Новакова О. Європейська інтеграція України як фактор політичної модернізації // Материалы круглого стола “Расширение Европейского Союза на Восток: последствия для Украины”. - Луганск, 2003. - 55 с.

5. Новакова О.В. Формування політичної еліти як фактор модернізації суспільства // Розвиток освітніх процесів та становлення громадянина в контексті європейської інтеграції. - Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2004. - 286 с.

6. Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г.П., Барановський Ф.В., Михайловська О.Г., Новакова О.В., Пашина Н.П. та ін. - Луганськ: Вид-во СНУ імені Володимира Даля, 2005 - 200с.

7. Новаков А.С., Новакова Е.В. Краткое изложение теории политики: Учеб.-метод. пособие для студентов вузов. - Луганск: Изд-во ЛСХИ, 1993. - 157 с.

Роботи в фахових виданнях, затверджених ВАК України:

8. Новакова О. Політична модернізація: сутність та особливості розвитку в сучасному українському суспільстві // Наукові записки / Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2000. - С. 98-111.

9. Новакова О. Політична модернізація та громадянське суспільство: перспективи розвитку в Україні // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. - С. 131-142.

10. Новакова О. Формування партійної системи як складова політичної модернізації в сучасній Україні // Наукові записки/ Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2002. - С. 77-88.

11. Новакова О.В. Політичний розвиток: теоретичні аспекти дослідження // Вісник академії керівних кадрів культури і мистецтва. - 2003. - № 4. - С.112-117.

12. Новакова О. Методологічні аспекти дослідження сучасного суспільно-політичного розвитку // Людина і політика. - 2003. - № 2 (26). - С.78-88.

13. Новакова О.В. Конституційна інженерія в контексті політичної модернізації суспільства // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. - С. 91-101.

14. Новакова О. Сучасні дослідження просторово-часової динаміки політичних систем / Наукові записки КУТЕП: Щорічник / Редкол.: Пазенок В.С. (голова) та ін.. - К.: Знання України, 2003. - С. 342-350.

15. Новакова О. Досвід Польщі для України // Людина і політика. - 2003. - №6. - С. 139-141.

16. Новакова О. Сучасні дослідження механізму саморозвитку політичних систем // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 77-83.

17. Новакова О. Розвиток державної влади як механізму самоорганізації суспільства // Наукові записки/ Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2004. - С. 115-128.

18. Новакова О. Розвиток конструктивної взаємодії держави та громадянського суспільства як чинник політичної модернізації // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - Вип. 1. - С. 105-111.

19. Новакова О. “Помаранчева революція” як криза легітимності владної еліти // Політичний менеджмент. - 2005. - №4(13). - С. 29-37.

20. Новакова О. Проблема легітимності влади в контексті політичної модернізації українського суспільства // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2005. - С. 115-125.

21. Новакова О. Відкритість політичної еліти як проблема модернізації суспільства // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. Том 2. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса, 2006. - 361-368.

22. Новакова О. Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації // Політичний менеджмент. - 2006. - Спеціальний випуск. - С. 82-91.

23. Новакова О.В. Сучасні тенденції розвитку політичної системи України // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2006. - № 4(48). - С. 135-139.

24. Новакова О.В. Ідеології політичних партій в контексті сучасного розвитку українського суспільства // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2007. - №2 (52). - С.119-122.

25. Новакова О. Розвиток громадянської комунікативності в сучасному суспільстві // Наукові записки. Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2007. - С. 203-214.

26. Новакова О. Політичне реформування, як засіб модернізації влади // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - Вип. 7. - К., 2007. - С. 82-90.

27. Новакова О. Європейська інтеграція України в контексті модернізаційних процесів // Нова парадигма: Журнал наукових праць. Вип. 65. - Ч. 1. - К.: Вид-во НПУ імені Н.П.Драгоманова, 2007. - С. 192-198.

28. Новакова О.В.Функціональна взаємодія держави та органів місцевого самоврядування як чинник політичної модернізації України // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 26. - С. 171-182.

Размещено на Allbest.ru