Політичне лідерство у світі та в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне та лідерство у світі та в сучасній Україні

1. Політичне лідерство як психологічний феномен

1.1 Природа політичного лідерства

Лідерство - закономірне соціальне явище. Найбільш масове воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів на виконання спільного завдання. Таке лідерство, на відміну від керівництва, виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане передусім з особистими стосунками між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет. Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства. Політичний лідер - це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.

Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі. У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.

Нині в умовах принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, інтерес до проблеми лідерства значно підвищився.

Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політолог А. Боднар так диференціював суб'єктів політичного процесу:

* громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на політику, політичне життя не мають. Таких громадян у кожній країні досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;

* громадяни, які входять до складу громадських організацій, і навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;

* громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об'єднань;

* громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить помітна і відчутна;

* професійний політик, для якого політична діяльність - це задоволення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;

* політичний лідер як найвища посадова особа у політичному, суспільному житті (президент, прем'єр, спікер та ін.)

Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни і з оптимальним результатом.

Лідер - це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин.

Лідерство можна розглядати в широкому розумінні - як здатність впливати на інших і на стан спільної діяльності - і у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі і за багатьма якостями переважає інших. Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів зокрема в сучасній Україні постійно хвилюють громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства. Оскільки серед інших проблем становить інтерес саме психологічний аспект проблеми лідерства, то розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту. Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом представляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представники цієї школи виконали багато досліджень, присвячених політико-психологічним проблемам лідерства, особливо відносинам лідера з оточенням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.

1.2 Соціально-психологічна типологія лідерства

Досить відомою є також психологічна концепція лідерства так званої франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Мар-кузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім часом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:

* історизм - тип лідерства залежить від характеру епохи;

* масштабність - лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;

* класовість - інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер;

* ставлення до існуючого устрою, організації - «функціональний», «стабілізуючий», «дисфункціональний»;

* здатність до лідерства - перетворення на лідера завдяки власним якостям або через обставини;

* ініціативність - здатність продовжувати розпочату справу.

Політичний лідер - це будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 p., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.

Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати з різних поглядів:

* функціонально-рольового (йдеться про певний статус, що його завоював будь-який член групи, колективу);

* професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяльності);

* морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера);

* самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї).

Досить оригінально подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію За змістом діяльності:

* лідер-натхненник;

* лідер-виконавець;

* лідер-натхненник і виконавець водночас.

За стилем керівництва:

* авторитарний;

* демократичний;

* такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.

За характером діяльності:

* універсальний;

* ситуативний.

Лідерство - явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

* прагнення до влади;

* джерела керівництва;

* функції в політичній системі;

* політична активність;

* ставлення до власної компетенції.

Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади. Вважають, що від усієї кількості громадян 7-8% тих, хто «хворіє на владу», бажають її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політичних лідерів - авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він хоче досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних - переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують своє прагнення до влади революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі - важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо.

Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: які керуються в політиці суто внутрішніми чинниками і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переконані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної компетенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести людство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причиною можливих невдач є не вони самі, а інші люди, організації, підступність їхніх супротивників та ін.

Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції у політичній системі, які виконує той чи інший лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел виокремлює три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лідери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, він часто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор - це здебільшого тип лідера харизматичного, що стає улюбленцем мас за рахунок успішного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів політичної боротьби. Лідер-теоретик - це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.

Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політична активність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих право-носіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Та насправді така активність - це насамперед демонстрація дії, самореклама.

П'ятим критерієм типології лідерства є ставлення лідера до власної компетенції. З цією типологією докладніше ознайомимося далі.

Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.

Залежно від мотивації діяльності виокремлюють традиційних, легальних (бюрократичних), харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом «так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми». Більшість відомих монархів - традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери - це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабливості ідей, які він декларує.

Залежно від масштабів політичної діяльності лідерство має кілька рівнів.

Першим і найпоширенішим є рівень малої групи (оточення президента, керівника парламенту, лідера політичної партії).

Більш високий рівень - лідерство в політичному русі певної соціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю використовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії досить великої групи людей.

Найвищим вважається рівень політичного лідерства в системі владних відносин. Лідер цього рівня спроможний інтегрувати і поєднувати інтереси великих соціальних груп, різних соціальних верств населення, тобто здатний діяти в масштабах усього суспільства, держави.

Лідерство класифікують і за іншими ознаками. Так, залежно від реального прояву розрізняють лідерство номінальне (помилкове, хибне) і реальне (фактичне).

Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропонована М. Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:

* Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності і її перспектив.

* Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти, а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як правило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами маси.

* Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.

* Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагувати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його самого, а і його оточення. Будь-яка діяльність вмотивована.

Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства є потреба у владі. Вихідною при цьому є теза, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь-якого суспільства. Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною активністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори - це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних результатів.

Координатори - лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.

Консерватори - лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило - це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Лідери-адміністратори - це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою ідентичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Лідери-бюрократи - це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управлінні.

Кожна людина живе, діє, розвивається у групі, колективі.

Група - це будь-яке об'єднання людей незалежно від того, які зв'язки і стосунки між ними існують. Групи поділяють на малі, великі, умовні, офіційні, реальні, неофіційні та референтні. Особливості таких груп вивчає психологія.

Колектив - це група людей, які не лише об'єднані спільною діяльністю, а й мають єдині цілі такої діяльності, підпорядковані цілям суспільства.

Політична діяльність, хоч би якою вона була індивідуалізованою, здійснюється у групі, колективі. Це може бути група або колектив, де політик або громадський діяч працює професійно, а може бути і так звана неформальна група або колектив однодумців, соратників по партії, громадській організації тощо. Такі групи і колективи, як правило, мобільні, їх кількість і якість, особливості міжособистісних стосунків, лідерство тощо можуть змінюватися. Отже, саме в психологічному плані становить інтерес складна проблема взаємовідносин політичного лідера і групи, маси. Іноді її розуміють і трактують як проблему «героя» і «натовпу». У різні часи і за різних соціально-політичних умов цю проблему трактували по-різному. Так, багато років тиражувалася відома теорія про роль «народних мас» в історії, що була надто далекою від реального стану справ у так званому соціалістичному суспільстві - колишньому СРСР, інших країнах соціалістичного табору. Однак і сьогодні однозначні визначення характеру відносин між лідером і масами як у вітчизняній, так і в зарубіжній політології, психології, соціології, особливо з огляду на психологічні особливості таких аспектів, відсутні. Тут важливо враховувати проблему групового егоїзму, демагогії, популізму, підігрівання масі і в такий спосіб сприяння її соціальній дезорієнтації, і особливо те, що масі часто притаманне колективне безсвідоме. З діяльністю політичного лідера тісно пов'язані такі діаметрально протилежні якості, як активність і пасивність. Часто вони змінюють одна одну, але тут важливо звернути увагу ось на що. Політична пасивність окремої людини - звичайне явище, але воно стає загрозливим, коли набуває масового поширення, тобто охоплює класи або окремі соціальні групи і верстви населення. Якщо значна кількість людей відмовляється брати участь у таких масових акціях доленосної ваги, як вибори, референдуми, інші важливі політичні дії, то це свідчить про недорозвиненість, брак політичної культури або індиферентність, байдуже ставлення до владних державних структур.

Разом з тим політична пасивність може бути і позитивною, коли відмова брати участь у політичних діях є формою протесту проти політичного гноблення, загрози безпеці людині та ін.

Щодо політичного лідера слід ураховувати дві особливі обставини: лідер є тим, чим є насправді; лідер є таким, яким його уявляє і сприймає оточення.

У різні історичні періоди політичному лідерові поклонялися, боялися його чи просто шанували відповідно до того, як його сприймали. При цьому слід зважати не так на якісь особливі обставини, що спонукали відповідно реагувати на конкретну особу, як на природу культу лідера загалом. Відповідний імідж, культ лідера може виявлятися у впливі на оточення через деякі досить складні об'єктивні обставини. Так, культ лідера може бути створений, нав'язаний більшості пасивних громадян згори шляхом маніпулювання громадською думкою, інтенсивної і дієвої про­паганди. Це не становить труднощів саме тоді, коли в суспільстві низька політична культура, активність громадян, слабо впроваджуються демократичні норми громадського життя.

Культ політичного лідера різного рівня часто з'являється ніби «знизу», з ініціативи самих мас. Найчастіше такі явища спостерігаються під час кризових ситуацій у суспільстві, особливо на перехідних етапах його розвитку. Згадаймо, як багато наших співгромадян претендували на роль «месії» - спасителя країни, її «найперспективнішого» розвитку і поступу до суверенної, демократичної держави у перші роки після краху тоталітарної системи, проголошення незалежної України. Поступово люди розібралися в сутнісних характеристиках багатьох лідерів. Сотні імен політичних лідерів, які ще зовсім недавно були дуже популярними, зараз забуті.

Найяскравішим і найстійкішим у громадсько-політичному житті виявляється культ, імідж політичного лідера, який з'явився і утвердився в результаті його виняткових вроджених, а згодом розвинених особистісних якостей і рис завдяки сильній волі, наполегливості, саморозвитку і самовдосконаленню. Таких лідерів називають харизматичними, їм більше, ніж іншим, симпатизують і довіряють. Варто наголосити, що в чистому вигляді політичних лідерів практично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом «ретушується», від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп'єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль, Й. Сталін чи інші своїм над авторитетом і популярністю завдячують лише певним вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні і зусилля пропаганди, і активно сформована громадська думка, і багато іншого. Феномен політичного лідерства найпомітніше виявляється в результаті прояву певних символів, міфів, релігій, з якими люди пов'язують свої сподівання на краще життя.

1.3 Типові риси політичного лідера

Кожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати найтиповіші риси політичного лідера.

* Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона полягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гітлеру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати досить випадково - варто вгадати інтереси широких мас і спробувати їх задовольнити.

* Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного лідера до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти, самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється тривалістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

* Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних, популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інтересам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.

* Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильникам, електорату.

* Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності та звичайного популізму.

* Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як правило, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і прихильність у результаті неординарних дій і вчинків.

* Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).

* Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити аналітично, не ординарно, прораховувати і передбачати можливий розвиток подій. Такі якості притаманні не багатьом політичним лідерам.

* Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів, міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

* Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові з високим рівнем загальної і політичної культури.

* Володіння політичними технологіями. Справжній політичний лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж політик повинен досконало володіти політичним маркетингом - системою пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.

* Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобатися, або мати «шарм». Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло завойовували симпатії громадян.

* Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні, оскільки «робота на публіку» притаманна фактично всім політичним лідерам. Вдало використаний популізм - постійна поява перед людьми, незастережливе спілкування з ними, вміння стати «своїм хлопцем» - тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.

Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера загальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:

* уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, розробляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без такого таланту політичний лідер рідко піднімається над особистими, містечковими інтересами;

* готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду. Ідеться про вміння бачити і вирішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду, практики, так і особливостей реального історичного часу;

* уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загальнонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси багатьох суб'єктів політичного процесу;

* уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі соціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним лідерам;

* політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординарним, високого рівня. її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і раціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного політичного курсу. Це рідкісна якість і досить ризикована. Потрібно було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити «землю обітовану», Ш. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політики, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращими зразками для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше - А. Гітлер).

Досить часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації утопічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, сміливості і відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитивне, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини, а багатьох, іноді мільйонів людей.

Лідерство і керівництво - поняття різні. Лідер регулює міжособистісні відносини, а керівник - офіційні. Якщо лідером стають стихійно, то керівника найчастіше призначають або вибирають. Керівництво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника.

Проблема лідерства завжди має розглядатися у контексті конкретного суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Процеси, що відбуваються в ній, значно відрізняються від тих, що здійснюються в інших посттоталітарних країнах Європи і колишніх республіках СРСР, а нині суверенних державах. Значна роль у цих процесах у нашій державі належить не правлячому класові чи будь-якій політичній силі, а саме політичному лідерові, особі як головній фігурі найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, незважаючи на велике значення в її історії всього українського загалу, громадянства, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни, його забезпеченні.

1.4 Політичне лідерство в Україні

Лідерством в Україні і сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, цілей та зв'язків, які були б визнані й прийняті до фактично обов'язкового виконання. Фахівці, вказуючи на брак розвинутої демократії в Україні, мають на увазі саме це. Серед політичних лідерів сучасної України можна виокремити два типи:

«поступливий» - лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти в країні раніше існуючу систему;

«інверсійний» - лідер, якого визнають і сприймають не так завдяки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які на ділі обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні сьогодні ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних політичних спектаклів, що розігруються.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними; інтереси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існуючого суспільного устрою - функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Інакше кажучи, нині в Україні не бракує так званих «розмитих лідерів», які діють адекватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю усієї нації, а не лише за долю своїх виборців. Хоча в Україні, як і в багатьох інших країнах з подібною суспільно-політичною ситуацією, надто мало жінок-політиків, варто зазначити і розглянути тендерні (статеві) стереотипи сприйняття політичних подій, явищ, політичних лідерів, у тому числі політиків жінок. Безумовно, жінки здебільшого сприймають політичні події на емоційному, практично-побутовому рівні (зниження рівня життя, зарплат, житлова проблема, медичне обслуговування, догляд за дітьми та ін.), тоді як чоловіки більш масштабні у політичних орієнтирах (повільні економічні реформи, відносини з Росією, геополітичні орієнтації України, некомпетентність влади тощо). Встановлено, що жінки симпатизують політичним партіям гуманітарного, духовного спрямування. Чоловіки здебільшого схильні аналізувати зміст та особливості діяльності окремих партій. У сучасній Україні проблема жінки-політика існує, і найближчим часом вона навряд чи буде вирішена.

Свого часу Р. Даль наголошував, що проблема лідерства завжди залишалася складною для захисників демократії, а також для її теоретиків. Уявляти демократичний устрій без лідерів означає неправильно сприймати історичний досвід. Лідери як конкретні особи більш непередбачувано, ніж звичайні громадяни, впливають на прийняття багатьох рішень, що стосуються інтересів усіх громадян.

За таких обставин постає питання: яких якостей бракує сучасним політичним лідерам, у тому числі українським? Насамперед тих, що перетворюють лідера на особистість. Точніше, лідер тоді є лідером, коли він - особистість.

У сучасного політичного лідера мають бути новаторська, зрозуміла програма і стратегія діяльності. По-новаторському він має і діяти.

Лідер повинен добре вміти висловлювати і боронити як власну думку і погляди, так і думку і погляди тієї чи іншої суспільної групи.

Лідерові обов'язково мають бути притаманні відповідний рівень політичної культури, організаторські здібності та вміння впливати на людей. Він не досягне успіху в політичній діяльності без власної команди - людей, які поділяють його думки, життєву позицію, стратегію. Як зазначав Н. Макіавеллі, про розум правителя судять насамперед з того, яких людей він до себе наближає. Безумовно, сучасна Україна потребує передусім демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують авторитарні норми управління. Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Інакше кажучи, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, що він здатен бути захисником національних інтересів, обстоювати їх.

2. Психологічні аспекти політичного лідерства

2.1 Класифікація політичного лідерства - Я-концепція

Від лідерських якостей будь-якого політика залежить стиль його діяльності, взаємини в політичній організації, успіх реалізації висунутих цілей і завдань. Особистість політичного лідера складається з безлічі різних взаємозалежних структурних елементів, основними з яких є: уявлення політичного лідера про самого себе; потреби та мотиви, що впливають на політичну поведінку; система найважливіших політичних переконань; стиль прийняття політичних рішень; стиль міжособистісних відносин; психогенна стійкість.

Уявлення політичного лідера про самого себе втілюються в його Я-концепції. Ця ідея одержала своє обґрунтування і розвиток у З. Фрейда та його послідовників - А. Адлера, Г. Лассуелла та інших психологів. Безпосередньо З. Фрейд, А. Адлер дотримувалися ідеї компенсації реальних або уявних дефектів особистості, а Г. Лассуелл більшу увагу приділяв саме розвитку уявлення людини про саму себе, ступеню її розвитку, якості самооцінки та їх втіленню в політичній поведінці.

Його гіпотеза полягала в тому, що деякі люди мають надзвичайно сильну потребу у владі або інших особистісних цінностях, таких, як прихильність, повага, як засоби компенсації травмованої або неадекватної самооцінки. Особисті цінності або потреби такого роду можуть розглядатися як Его-мотиви, оскільки вони є частиною Его-системи особистості.

Інший представник психоаналітичного напрямку А. Джордж підтримав та продовжив лінію Г. Лас-суелла щодо прагнення людини до влади як компенсації низької самооцінки. Він детально розглянув можливу структуру низької самооцінки та дійшов висновку, що низьку самооцінку можуть становити наступні суб'єктивні негативні почуття щодо себе, як:

почуття власної неважливості;

почуття моральної неповноцінності;

почуття слабкості;

почуття посередності;

почуття інтелектуальної неадекватності.

Дослідження Г. Лассуелла щодо ролі самооцінки в політичній поведінці лідера, сприяло виникненню численних досліджень, присвячених уявленням політика про себе.

Оскільки політичний лідер зазвичай у будь-якій ситуації поводиться відповідно до власної Я-концепції, то й поведінка його залежить від того, ким і як він себе усвідомлює, як він порівнює себе з тими, з ким він взаємодіє. Я-концепція, тобто усвідомлення людини того, ким вона є, має кілька аспектів. Найбільш істотні з них - це образ «Я», самооцінка і соціальна орієнтація політичного лідера.

У. Стоун наводить міркування класика психології У. Джеймса, що самооцінка може бути виражена як відношення досягнень людини до її претензій, що й сприяє успіху в будь-якій діяльності.

Зазвичай у політичній психології дослідники розглядають образ Я-політика, як поєднання сприйняття, уявлень, почуттів і усвідомлення людини самої себе. Вони певною мірою формують образ «Я», у якому окремі автори виділяють такі компоненти, як фізичне Я, сексуальне Я, сімейне Я, соціальне Я, духовне Я, креативне Я та конфліктне Я. Саме Я-політика характеризує його загальну суб'єктивність у політичній самореалізації.

Представник теорії соціального порівняння Л. Фестінгер, дотримується ідеї про те, що в основі прагнення людини правильно оцінити свою думку та здібності в порівнянні з іншими людьми, лежить потреба мати зрозумілу та визначену Я-концепцію. Було встановлено, що люди з високою складністю Я-концепції мають тенденцію до одержання більшої інформації перед ухваленням рішення, ніж ті, хто володіє низькою складністю Я-концепції. Політичні лідери з високою складністю Я-концепції мають тенденцію легше асимілювати як позитивну, так і негативну інформацію й відповідно реагувати на ситуацію на основі зворотного зв'язку, ніж лідери з низькою складністю Я-Концепції.

Разом з тим, чим вищою є самооцінка у політиків, тим гірше вони реагують на ситуацію, тим нижчою є їх реактивність. Лідери з високою самооцінкою менш залежні від зовнішніх обставин, вони мають більш стабільні внутрішні стандарти, на яких формується їх самооцінка. Політичні діячі з низькою самооцінкою є більш залежними від інших людей і, таким чином, більш реактивними. Вони є більш чутливими до зворотного зв'язку та змінюють свою самооцінку залежно від схвалення або несхвалення інших.

Р. Зіллер та його колеги розробили типологію особистості політичних лідерів на основі дослідження їхньої самооцінки та складності Я-концепції.

Отже, перший тип становлять лідери - «аполітичні політики». Це діячі з високою самооцінкою та високою складністю Я-концепції. Вони сприймають нову інформацію, що стосується їх, без загрози для власної Я-концепції, однак серйозних ускладнень зазнає їх реактивність. Вони почувають себе відірваними від інших, тому з труднощами реагують на поведінку своїх послідовників або населення держави в цілому.

Інший тип, найбільш вдалий у політиці - «прагматики». Це політичні лідери з низькою самооцінкою та високою складністю Я-концепції, які реагують на широке коло соціальних стимулів. Вони прислуховуються до думок інших людей і модифікують свою політичну поведінку на основі зворотного зв'язку.

Третій тип становлять політичні лідери з високою самооцінкою й низькою складністю Я-концепції, які не реагують на думки інших. Їхні пізнавальні процеси та поведінка дуже жорсткі, а самооцінка надзвичайно стабільна. Це «ідеологи» (Політбюро КПРС).

Четвертий тип - це діячі з низькою самооцінкою та низькою складністю Я-концепції, які сильно реагують на вузьке коло соціальних стимулів - «недетерміновані». В американській історії ні президенти такого типу, ні великі лідери партій невідомі.

Самооцінка політичного лідера накладає важливий відбиток на його діяльність. Таким чином, лідери з адекватною самооцінкою уособлюють найкращий зразок партнерів на політичній арені. Це відбувається тому, що їхня зовнішня та внутрішня політика не мотивується прагненням до самоствердження, зворотній зв'язок між наслідками акцій і ними самими працює неухильно. Адекватно оцінюючий свої політичні здібності лідер, як правило, з пошаною ставиться до інших лідерів.

Він не боїться того, що його принизять, скривдять, обійдуть, твердо знає власну високу ціну, вважає себе не гіршим за тих, з ким йому доводиться взаємодіяти. Такий лідер буде проводити політику, яка дозволила б досягти поставлених цілей та дала б обопільну користь. Відсутність невротичного компонента в самооцінці призводить, як правило, до його відсутності й у політичній поведінці.

лідерство психологічний мотивація влада

2.2 Мотивація поведінки

Політична поведінка лідера є цілеспрямованою та мотивованою. Існує значна кількість особистісних потреб, які пов'язані з його політичною діяльністю. Серед них наступні основні потреби, що впливають на мотивацію політичної поведінки лідерів:

- потреба у владі;

- потреба в контролі над подіями та людьми;

- потреба в досягненні;

- потреба в аффіліації, тобто в приналежності до якоїсь групи та одержанні схвалення.

Потреба у владі політичного лідера завжди так чи інакше турбувала науковців. Існують різні концепції потреби у владі, проте в даному дослідженні найбільш доцільним є розгляд концепції Г. Лассуелла та А. Джорджа, які тлумачать потребу у владі як компенсаторну. Переконання політичного лідера щодо навколишнього світу організовані в характерну для нього систему. Система переконань допомагає лідеру визначити ситуацію та встановити її найбільш вагомі характеристики; створює засоби для розуміння політичної, міжнародної систем та потенціал для дії в них; задає параметри, які встановлюють коло можливих дій і пріоритетів.

2.3 Прийняття рішень в діяльності лідера

Безпосередньо політична діяльність як стиль лідерства проявляється не тільки в особливостях прийняття рішень, але й в організації їх виконання. Стиль прийняття політичних рішень припускає особливість залучення власного творчого потенціалу при використанні обраних засобів, і методів вирішення цього завдання. Стиль ухвалення рішення формують кілька компонентів:

- підхід до одержання нової інформації;

- характеристики мислення

- перевага певної величини ризику;

- когнітивна активність, тобто здатність до аналізу й синтезу;

- інформаційні процеси;

- послідовне цілеобумовлення та здатність протистояти подвійності.

При оцінці стилю ухвалення рішення політичним лідером дуже важливим критерієм є когнітивна активність, тобто рівень диференціації й інтеграції, який характеризує інформаційний процес політичного лідера. Вона проявляється в письмових і мовних текстах.

2.4 Мислення, як найважливіший засіб одержання лідерства в політиці

Гнучкість мислення політичного лідера прямо пов'язана з його підходом до одержання інформації. Якщо він одержує широку інформацію, то він оперує більш адекватними образами, що дозволяють мислити більшим набором категорій. У той же час твердість мислення зазвичай визначається більшою кількістю політичних стереотипів. Продуктивність мислення відбиває здатність лідера до народження новаторських і виправданих реальністю політичних ідей. Політичний лідер часто стикається із завданням швидкого вирішення, нового підходу до проблеми і непродуктивність мислення може призвести до серйозних ускладнень і навіть криз. Швидкість мислення політичного лідера є важливою для виживання як його держави під час військово-політичної кризи, так і його самого в якості голови уряду. Аналітичність мислення лідера впливає як на формування довгострокової політичної стратегії, так і на прийняття негайних рішень під час гострої політичної і міжнародної кризи. Здатність виявити всі елементи ситуації, їх взаємозв'язок, структуру в цілому дозволяє лідеру побачити причинно-наслідкові зв'язки у політичних явищах. Таким чином, стиль прийняття політичних рішень є суто індивідуальним для кожного політичного лідера.

2.5 Стрес - рушійна сила

Зазвичай, політичні лідери постійно відчувають дію стресу внаслідок постійної необхідності ухвалення рішень щодо різних проблем державного значення. Стрес як суб'єктивний стан організму має різні рівні: психологічний, психофізіологічний, фізіологічний і інші. Реакція на стрес буде змінюватися також залежно від вироблених політичним лідером у своєму попередньому досвіді особистісних захисних механізмів. Адаптація до стресу включає оцінку або переоцінку будь-яких можливих реакцій на стрес. Адаптація може відбуватися шляхом активізації захисних особистісних механізмів або шляхом вироблення нових форм поведінки, зазвичай не властивих політичному лідеру. Типовими проявами адаптації політичного лідера до стресу за допомогою особистісного захисного механізму є:

- уникання загрозливої ситуації;

- дистанціювання себе від події або заперечення самої ситуації;

- боротьба із загрозливою ситуацією з метою її усунення;

- бездіяльність.

Найпоширенішими наслідками стресу, для політичних лідерів, є:

- фіксація на одній альтернативі;

- спрощення можливостей супротивника;

- втома;

- обмеження тимчасової перспективи та ігнорування майбутніх наслідків;

- використання історичних аналогій для діагностики даної кризової ситуації;

- спад почуття відповідальності за результат рішення;

- тенденція консультуватися тільки з однодумцями.

Невеликий стрес здатний навіть полегшити процес ухвалення рішення, прискорити час реакції, у тому числі за рахунок активації нервової системи. Однак сильний стрес призводить до деградації когнітивних процесів і знижує ефективність і якість прийняття політичних рішень у кризових ситуаціях. Для багатьох політичних лідерів зважаючи на їх особистісну організацію найважчим періодом кризи під час стресу є початковий і невизначений період, коли ще немає ясності щодо природи ситуації, завдань, що постають перед ним, про час, відведений на ухвалення рішення тощо. На наступній фазі кризи багато що стає відомим і ситуація стає більш чіткою. Саме тоді виокремлюються різні групи лідерів залежно від психологічної та психофізіологічної реакції на стрес. Для одних навіть за триваючої кризи настає полегшення, спад напруги, тому що найдужчий стресор - подвійність і невизначеність - позаду. Для інших до прийняття рішення стрес не лише триває, але й накопичується, призводячи навіть до патологічних змін, наприклад, надмірна підозрілість перетворюється на параноїдальний стан. Для третіх стрес відчувається навіть тривалий час після самої кризи через спогади, постійне критичне обмірковування правильності своїх дій, травмованої під час кризи самооцінки.

Список джерел

1. Абульханова-Славская К. Деятельность и психология личности. - М., 1980.

2. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учебное пособие. - СПб: Питер, 2005. - 431 с

3. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. - М., 1992.

4. Брегеда А.Ю. Основи політології. - К., 1997.

5. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. - К: КСУ, 2005. - 492 с.

6. Воронкова В.Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // 36. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. - Запоріжжя, 1998.

7. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. - К., 1999.

8. Головатий М.Ф. Політична психологія: Навч. - посіб. - К.: МАУП, 2001. - С. 66 - 67.

9. Зливков В. Виборча кампанія «Президент-2004». Тенденції конструювання іміджу вірогідного переможця // Соціальна психологія. - 2004. - №1. - С. 26.

10. Кияшко Л.А. Психологические факторы формирования стереотипов восприятия политических лидеров // Сборник науч. трудов. - Донецк, 1999. - С. 65 - 71.

11. Константинова В.Н. Женщины и проблемы политического лидерства // Женщина и социальная политика (гендерный аспект). - М., 1992. - С. 107 - 116.

12. Парыгин Б.Д. Социальная психология: Проблемы методологии, истории и теории. - СПб., 1999. - С. 250.

13. Пасталиця С.В. Партнерство жінок і чоловіків у політиці // Проблеми гендерної рівності в Чернігівській області та шляхи їх вирішення: Матеріали обласної науково-практичної конференції. - Чернігів, 2005. - С. 40 - 43.

14. Светлакова В.П. Имидж женщины-политика // Гендерные исследования в гуманитарных науках: современные подходы. - Ч. 2. Социология, политология, юриспруденция, экономика. - Иваново, 2000. - С. 120 - 122.

15. Скнар О. Соціально-психологічні моделі поведінки політичних лідерів // Соціальна психологія. - 2004. - №3. - С. 39 - 46.

16. Хоменко М. Образ політичного лідера в уявленні студентів // Соціальна психологія. - 2004. - №1. - С. 46 - 52.

17. Шестопал Е.Б. Теоретико-методологические проблемы исследования образов власти // Психология восприятия власти / Под ред. Е.Б. Шестопал. - М.: СП «Мысль», 2002. - 244 с.

18. Шеклтон В. Психология лидерства в бизнесе / Пер. с англ. - СПБ: Питер, 2003. - 222 с.

19. Юда Л.А. Жінки і влада: історичний аспект // Проблеми гендерної рівності в Чернігівській області та шляхи їх вирішення: Матеріали обласної науково-практичної конференції. - Чернігів, 2005. - С. 32 - 39.

20. Сучасний словник із суспільних наук / За ред. О.Г. Данильяна, М. І. Панова. - Х.: Прапор, 2006. - 432 с

21. Научный и культурно-просветительный журнал Полис-1, Полис-2, 2010.

22. Политология. Краткий словарь. - Ростов н/Д: Феникс, 2001.

Размещено на Allbest.ru

...