Інституційний вимір зовнішньої політики Європейського Союзу (політологічний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституційний вимір зовнішньої політики Європейського Союзу (політологічний аспект)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлена нагальною необхідністю вивчення процесу формування зовнішньої політики Європейського Союзу з огляду на те, що чергова фаза розширення ЄС призвела до кардинальних змін на політичній карті Європи і супроводжується розгортанням структурних реформ усередині Євросоюзу. Невіддільним елементом цього процесу є становлення нового формату відносин із державами-сусідами, які межують з кордонами ЄС і не увійдуть до його складу в найближчій перспективі. Набуття Євросоюзом нового розширеного формату викликає потребу перегляду концептуальних основ зовнішньої політики ЄС та пошуку оптимальних інструментів її здійснення як відносно безпосередніх сусідів, так і в глобальному масштабі.

Вагомість Євросоюзу на світовій політичній арені виявляється в наявності власних представництв майже кожної країни в штаб-квартирі ЄС. Євросоюз, своєю чергою, є активним суб'єктом міжнародних відносин, головним постачальником економічної допомоги країнам, що розвиваються, й одночасно - привабливою зоною для зовнішніх інвестицій. Однак поточний стан реалізації спільної зовнішньої політики ЄС характеризується істотною проблематичністю в досягненні узгодженості та здійсненні консолідованих зовнішніх акцій. Поступово накопичуються приклади того, як держави-члени Євросоюзу дотримуються діаметрально протилежних позицій стосовно зовнішньополітичних питань і нездатні сформувати єдиний підхід до оцінки міжнародних подій. Головною причиною проблеми вбачається складність внутрішньої структури ЄС, яка містить елементи федералізму і, таким чином, уособлює значно більшу комплексність, ніж будь-яка союзна міжнародна організація. На відміну від економічної сфери, в якій треті країни зобов`язані взаємодіяти з державами-членами ЄС як з єдиною групою, у питаннях зовнішньої безпеки і захисту спостерігається протилежна позиція: країни-члени ЄС найчастіше дотримуються суто національних пріоритетів. Розбіжність позицій окремих країн-членів ЄС при формуванні зовнішньополітичної діяльності містить в собі потенційну небезпеку щодо посилення дезінтеграційних тенденцій у межах Євросоюзу.

Крім об'єктивних труднощів концептуалізації зовнішньої політики ЄС, пов'язаних із трансформацією його власного інституційного розвитку та динамікою глобальних політичних процесів, означене завдання ускладнюється істотним плюралізмом теоретичних інтерпретацій сучасної глобальної політичної системи та багатоманітністю версій ідентифікації Євросоюзу як суб'єкта міжнародних відносин. Наразі політична наука не дає єдиного, універсального теоретичного обґрунтування ролі ЄС у світовій політиці.

У спектрі наукових концепцій зовнішньої політики Європейського Союзу можна виділити три умовні групи підходів: європейську, американську і російську. Акцент європейських досліджень було зроблено на зовнішніх відносинах ЄС із країнами-сусідами в роботах М. Валь, В. Волес, Т. Дієз, М. Емерсон, С. Егенхофер, Ф. Камерон, Б. Колер-Кох, Б. Коппітерс, Дж. Логхланд, К. Райк, Х. Хаукалла, М. Фуше та ін. В американських політичних студіях, присвячених темі ЄС, вагоме місце посідають праці І. Валлерстайна, З. Бжезинського, Д. Гелда, Р. Кагана, Г. Кісінджера, М. Купера, Дж. МакКорміка, Д. Нелсона, С. Хантингтона та ін. Російські дослідники - Ю. Борко, В. Іноземцев, І. Максимичев, А. Терентьєв, В. Шемятенков - аналізують формат відносин ЄС з іншими суб'єктами міжнародної системи на засадах геополітичного бачення проблеми.

На тлі значного інтересу українських науковців до загальних питань зовнішньої політики ЄС переважна більшість досліджень у цій галузі зосереджена на процесах євроінтеграції (Т. Андрущенко, Є. Кіш, А. Круглашов, В. Копійка, Г. Немиря, В. Посольський та ін.). Тема зовнішньої політики Євросоюзу безпосередньо висвітлюється в роботах О. Ковальової, С. Красношапки, А. Мартинова, С. Толстова, І. Храбана, І. Солоненко, Г. Яворської. Проте, поза фокусом аналізу залишилися ключові, фундаментальні аспекти формування зовнішньополітичних стратегій Європейського Союзу. Зокрема, у вітчизняній фаховій літературі спостерігається недостатність публікацій стосовно теоретико-методологічних засад формування зовнішньої політики ЄС, обґрунтування поточного стану цього процесу з огляду на зміни інституційних механізмів, аналізу диференційного впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на реалізацію зовнішньої політики Євросоюзу. Незважаючи на загальну пріоритетність проблематики зовнішньополітичної діяльності ЄС, сучасному аналізу відносин між Євросоюзом та рештою світу притаманні істотні розбіжності, а прогнози щодо розвитку глобальних політичних процесів за участю ЄС характеризуються значною непевністю та суперечливістю.

Таким чином, розробка концептуальних основ означеної проблематики здатна забезпечити глибинне розуміння і можливість прогнозування діяльності ЄС на світовій політичній арені. У цілому, проблема коректної інтерпретації результатів чергового етапу політико-інституційного перетворення ЄС в контексті формування єдиної зовнішньої політики остаточно не вирішена і є актуальним завданням у сфері політичних наук.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота складає частину досліджень, які виконувалися кафедрою політології філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна відповідно до держбюджетної комплексної наукової теми: «Влада та її реалізація в незалежній Україні».

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в розробці та поглибленні теоретико-методологічних засад аналізу інституційних механізмів формування зовнішньої політики Європейського Союзу. Згідно з поставленою метою визначаються та конкретизуються основні завдання дослідження:

узагальнити теоретичні концепції інтерпретацій політичної ідентичності Європейського Союзу, його ролі та місця в глобальних політичних процесах;

визначити теоретико-методологічні підходи, що є найбільш адекватними для аналізу зовнішньої політики Європейського Союзу;

виявити ефективність інституційних механізмів реалізації зовнішньої політики ЄС, нормативних засад зовнішньої політики та зміни механізмів координації зовнішньої політики відповідно до Конституційного Договору ЄС;

виявити зовнішні і внутрішні чинники, які впливають на формування зовнішньої політики Євросоюзу з наданням оцінки ролі окремих держав-членів ЄС у цьому процесі;

визначити особливості перебігу інтеграційних процесів як провідного елементу системи зовнішньої політики ЄС та ймовірні тенденції формування спільних рішень політичними інститутами розширеного Євросоюзу в контексті моделей побудови відносин ЄС із державами - «сусідами»;

встановити основні тенденції потенційного розвитку взаємодії між ЄС та Україною в рамках Європейської політики сусідства.

Об'єкт дослідження - процес інституційного розвитку зовнішньої політики Європейського Союзу за умов поточної фази його розширення.

Предмет дослідження - інституційні механізми та теоретико-методологічні принципи формування і реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу політичних процесів. Вивчення зовнішньої політики Євросоюзу відбувалось шляхом залучення загальнонаукових методів пізнання. Відповідно до поставлених завдань, на різних етапах виконання роботи були використані елементи системного, структурно-функціонального, неоінституціонального та компаративного аналізу, методи абстрактного моделювання і «багатоваріантності сценаріїв». У дослідженні було застосовано модель європейської багаторівневої системи управління. Аналіз інституційних механізмів формування і реалізації зовнішньої політики Євросоюзу проводився на основі вивчення як базових, так і галузевих законодавчих актів ЄС.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні були здобуті результати, новизна яких міститься у таких положеннях:

сформульовано адекватні методологічні принципи дослідження зовнішньої політики Європейського Союзу з урахуванням її трьох складових: зовнішніх відносин ЄС, Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, Європейської політики сусідства. В якості теоретико-методологічної основи пропонується підхід до визначення ЄС з позицій «школи нового урядування» як багаторівневої поліцентричної інституційної системи з використанням принципів системного, неоінституціонального та структурно-функціонального підходів.

доведено, що зміна механізмів координації зовнішньої політики ЄС, передбачених у Конституційному Договорі ЄС, посилить демократичну легітимність процесу прийняття рішень у зовнішньополітичній сфері;

виявлено фактори, які негативно впливають на формування зовнішньої політики ЄС, сприяючи дезінтеграційним процесам в Євросоюзі, серед яких найбільш вагомими є домінування державно-національних інтересів країн-членів ЄС у сфері зовнішньої політики над загальноєвропейськими, і зовнішня політика США, спрямована на послаблення Євросоюзу як потенційного конкурента на міжнародній арені;

обґрунтовано, що саме Європейська політика сусідства є певною еволюційною формою інституціоналізації зовнішньої політики Європейського Союзу та виступає підґрунтям подальшої консолідації зовнішньополітичних практик держав-членів ЄС;

запропоновано потенційний формат відносин, який може впровадити Європейський Союз відносно східних сусідів і, зокрема, України на основі дослідження певних форм взаємодії ЄС із державами, що межують з його кордоном, а також аналізу концептуальних моделей Європейської політики сусідства;

запропоновано підхід до оцінювання процесу впровадження Європейської політики сусідства (ЄПС) відносно України з визначенням пріоритетних напрямків взаємодії Української держави і Європейського Союзу відповідно до кожного виміру інституційного каркасу Європейської політики сусідства: політичного/eкономічного/ безпеки.

Практичне значення одержаних результатів. Методологічні прийоми, аналітичні матеріали, положення й висновки дисертації можуть бути використані при плануванні та здійсненні політологічних досліджень і формулюванні узагальнених висновків з теоретичних та прикладних питань євроінтеграції України, а також у роботах в суміжних галузях, а саме: теорії міжнародних відносин, міжнародного права, при розробці спецкурсів з політології, державного управління та історії міжнародних організацій у вищих навчальних закладах.

Матеріали дисертації можуть бути безпосередньо використані при розробці відповідних програм реалізації Плану дій відносин України і ЄС. Впровадження результатів роботи у вигляді аналітичних висновків може сприяти оптимізації державної концепції зовнішньої політики з урахуванням визначеної стратегії євроінтеграції. Результати роботи мають практичне значення для працівників дипломатичного корпусу і органів виконавчої влади, до компетенції яких віднесені питання взаємовідносин з ЄС та євроінтеграції України.

Особистий внесок здобувача. Постановка та вирішення всього комплексу завдань дисертаційного дослідження здійснені автором самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 11 публікацій. Одну статтю написано у співавторстві: особистий внесок автора полягає в аналізі внутрішньополітичних чинників, які впливають на формування зовнішньої політики Європейського Союзу, що складає 50% статті.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи були представлені на наукових конференціях, читаннях, семінарах: XV і XVI Харківських політологічних читаннях (Харків, 2004 р., 2005 р.), Міжнародному семінарі «Поліетнічне середовище: культура, політика, освіта» (Луганськ, 2004 р.), ХІІІ і XIV Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 2005 р., 2006 р.), Міжнародному науковому колоквіумі «Історична соціальна наука у світ-системній перспективі» (Харків, 2005 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі» (Львів, 2006 р.).

Публiкацiї. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 12 наукових праць, в т.ч. 6 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України, і 6 тез доповідей на конференціях.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, позначень, термінів, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 197 найменувань (з них 92 - англомовних) і 6 додатків. Загальний обсяг роботи складає 197 сторінок, з них 172 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

інтеграційний політика європейський союз

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь опрацювання теми у зарубіжній та вітчизняній політологічній літературі, сформульовано мету і основні завдання дослідження, визначено його теоретичні та методологічні основи, розкрито наукову новизну роботи, окреслено сферу науково-практичного застосування отриманих результатів, обґрунтовано структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до визначення ролі Європейського Союзу у глобальних політичних процесах» розглядаються підходи до інтерпретації ролі ЄС у сучасних глобальних процесах, в залежності від декількох параметрів: 1) ідентифікації його як певного політичного об'єкта, тобто від змісту, який вкладає та чи інша теорія в пояснення сутності Європейського Союзу; 2) визначення концептуальних засад формування зовнішньої політики ЄС; 3) аналізу формату взаємодії ЄС з іншими суб'єктами світової політики. Відповідно до мети і предмета дослідження вводиться поняття інституційного механізму, під яким ми розуміємо комплекс нормативно закріплених заходів, що визначає порядок формування/реалізації певних процедур у зовнішньополітичній діяльності Європейського Союзу.

У першому підрозділі «Теоретичні інтерпретації політичної ідентичності Європейського Союзу» обґрунтовується теза про те, що зв'язок процесів європейської інтеграції із світовими політичними процесами найбільш повно можна розкрити крізь призму глобалізаційних теорій, які включають у спектр аналізу вплив глобальних чинників на внутрішній розвиток ЄС, враховуючи динамічність зовнішніх процесів. Зокрема, це визначення Європейського Союзу як певної форми регіональної глобалізації (Ф. Болкестайн, С. Георг), а також трактування зовнішньополітичної ідентичності ЄС, яке концентрується навколо поняття «імперія» (А. де Бенуа, О. Дугін, Р. Купер, А. Негрі, М. Хардт). Обидві інтерпретації в будь-якому варіанті змісту, на наш погляд, не відповідають повністю політичній моделі Європейського Союзу і не дозволяють розглядати ЄС в якості самодостатнього суб'єкта глобальних політичних процесів.

Найбільш адекватною версією щодо політичної ідентичності ЄС видається конструктивістська концепція «нормативної сили», яка репрезентує ціннісно-нормативні засади зовнішньополітичної діяльності Євросоюзу як відображення його внутрішніх фундаментальних засад (Т. Дієз, Ф. Дюшен, А. Меннерс).

У другому підрозділі «Концептуальні засади зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу» трансформація ролі ЄС у світовій політиці виявляється шляхом порівняльного аналізу із зовнішньою політикою США, оскільки останні є найпотужнішим суб'єктом міжнародних відносин та історично пов'язані з політичним розвитком ЄС. Особливістю стану розвитку відносин Євросоюзу і США є тенденція до загострення політичних суперечностей щодо бачення міжнародних проблем і взаємної оцінки на світовій арені. Подальша реалізація власних зовнішніх політик Євросоюзу і США на різних парадигмальних платформах може привести до суттєвого «охолодження» взаємовідносин або навіть конфліктного варіанту розвитку подій, особливо в питаннях використання військової сили. Сприяти запобіганню таким тенденціям може більш консолідоване і послідовне впровадження Європейським Союзом власних нормативно-ціннісних принципів і засобів у світовій політиці.

У третьому підрозділі «Методологічні принципи аналізу зовнішньої політики Європейського Союзу» окреслено сучасний стан вивчення зовнішньої політики ЄС і сформульовано базові принципи нашого дослідження.

Проведено класифікацію підходів до аналізу зовнішньої політики ЄС відповідно до центральних категорій аналізу: 1) концепції, які зосереджені навколо інтерпретації держави як «раціонального актора» у світовій політиці (С. Гофман, Е. Моравчик); 2) аналіз субнаціональної політики або регіональної зовнішньої політики через використання моделі прийняття рішень («decision-making model») (М. Валь, М. Емерсон, Б. Копітерс); 3) дослідження, які намагаються визначити роль установ, громадської думки і норм у зовнішній політиці та фокусуються на таких категоріях, як «ідентичність» і «соціетальність», що включають ідеології, національні питання, культуру (А. Вендт, Т. Дієз, А. Меннерс).

Також окреслено дві групи досліджень зовнішньої політики ЄС: перша - емпірично орієнтовані роботи (Ж.-Л. Кермон, Б. Колер-Кох, І. Мені, П. Мюллер); друга - праці, в яких переважає теоретична складова (М. Емерсон, К.Е. Йоргенсен, В. Карлнас, Г. Ларсен, Б. Тонра, М. Сміт, У. Хольм).

У той же час поза межами цих дослідних проектів залишаються питання про те, які схеми координації зовнішньої політики є найбільш адекватними для ЄС. Саме цей спектр проблем, який обрано автором для аналізу зовнішньої політики ЄС, ґрунтується на методологічних засадах системного, неоінституціонального і структурно-функціонального підходів з використанням моделі європейської багаторівневої системи управління. З огляду на те, що об'єкт дослідження характеризується суттєвою динамічністю, для аналізу інституційних механізмів реалізації зовнішньої політики ЄС доцільним вбачається використання «методу множинних сценаріїв» (Г. Яворська). Зокрема, йдеться про аналіз інституційного оформлення Європейської політики сусідства, яка все ще знаходиться на стадії формування. Автором запропоновано аналіз зовнішньої політики ЄС у двох аспектах:

огляд інституційних механізмів формування зовнішньої політики ЄС (загальна структура, роль і функції інститутів ЄС, процедура вироблення та прийняття рішень) шляхом вивчення установчих договорів ЄС;

дослідження інституційних механізмів реалізації зовнішньої політики (оцінювання ролі держав-членів ЄС та їх взаємодії у процесі прийняття рішень у сфері зовнішньої політики, ступеню ефективності впровадження інституційних механізмів, їх результативність) на основі аналізу похідних законодавчих актів ЄС, звітів Єврокомісії, аналітичних рапортів науково-дослідних центрів.

У другому розділі «Інституційні механізми формування та реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу» розкриваються провідні характеристики поточного стану розвитку зовнішньої політики ЄС, зокрема новації в інституційних механізмах формування зовнішньої політики ЄС, що існують на тлі проблем з узгодженням політичного курсу між державами-членами Євросоюзу.

У першому підрозділі «Нормативно-процедурні аспекти формування зовнішньої політики Європейського Союзу» проводиться аналіз нормативно-інституційних процедур формування зовнішньої політики ЄС. Зовнішньополітична діяльність Європейського Союзу втілюється в двох паралельних формах: у спільній активності держав-членів ЄС у сфері зовнішньої торгівлі й сприяння розвитку та в слабких і нестійких механізмах Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Такий дуалізм не дозволяє Євросоюзу повноцінно впливати на міжнародні справи. Окрім того, не існує чіткої межі, де закінчується сфера зовнішніх відносин держав-членів, а де починається сфера Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС.

Ще однією суттєвою вадою процедури прийняття рішень з питань зовнішньої політики ЄС є низький рівень їх легітимності, адже роль Європейського Парламенту у цьому процесі зводиться виключно до консультування.

У другому підрозділі «Роль держав-членів у реалізації зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу» розкриваються проблеми реалізації зовнішньої політики ЄС, серед яких найбільш суттєвою можна визнати нестачу сконцентрованості і консолідованості, тобто одночасне виявлення різних, інколи взаємопротилежних позицій окремими державами на світовій арені. На відміну від практики вирішення зовнішньоекономічних питань, коли під час торгівельних переговорів уряди за межами ЄС зобов'язані взаємодіяти з державами-членами як з єдиною групою, у питаннях безпеки і захисту зовнішня політика інших країн по відношенню до членів ЄС здійснюється за індивідуальним підходом, а країни-члени Євросоюзу так само проводять зовнішню політику переважно на підґрунті власних індивідуальних інтересів.

Очевидно, що ЄС буде продовжувати працювати однобічно щодо вирішення проблем зовнішньої політики, поки не зможе, у разі необхідності, підтримувати свою позицію військовою дією. Для досягнення цього вбачається за необхідне формування фундаментального інституційного забезпечення оборонної політики Євросоюзу.

У третьому підрозділі «Конституційний Договір ЄС як чинник інституційного розвитку зовнішньої політики Європейського Союзу» розглянуто нововведення структурно-інституційного характеру, закладені у Конституційному Договорі ЄС, які мають сприяти злагодженості держав-членів у своїй діяльності на міжнародній арені:

- запровадження посади постійного голови Європейської ради, який повинен гарантувати послідовність зовнішньополітичних зусиль Союзу;

- організація Європейської служби закордонних справ на чолі з Міністром закордонних справ Союзу, функцією якої має стати забезпечення успішного здійснення СЗПБ (Спільної зовнішньої політики і політики безпеки) і координація інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу, з паралельним узгодженням зовнішньополітичних інтересів та пріоритетів держав-членів і конструктивним розв`язанням можливих розбіжностей у позиціях щодо цих питань.

Крім того, посилення легітимності процедури прийняття рішень у сфері зовнішньої політики ЄС уможливлюється активним впровадженням нових способів партиципаторної демократії, що передбачається певними положенням Конституційного Договору. Цей фактор стане більш дієвим, коли залучення Європейського Парламенту до цього процесу набуде формату постійної злагодженої участі.

Загалом, очікуване посилення зовнішньополітичної координації на рівні Союзу випливає з необхідності пристосування до функціонування ЄС у форматі двадцяти п`яти, а з часом - понад тридцяти держав-членів. За умов збереження одностайності при ухваленні зовнішньополітичних рішень, пошук компромісу між різнорідними інтересами держав-членів також природно потребує розробки і впровадження чітких нормативних принципів зовнішньої діяльності ЄС.

У третьому розділі «Інтеграція як механізм ведення зовнішньої політики Європейського Союзу» обґрунтовується думка, що найуживанішим та найефективнішим інструментом спільної зовнішньої політики ЄС протягом останніх років була декларована спрямованість на розширення, що підкріплювалася активними зустрічними діями країн-кандидатів щодо прийняття й досягнення політичних та економічних критеріїв, запроваджених ЄС. Проте, успішне набуття Євросоюзом розширеного формату обумовлює життєву необхідність перегляду концептуальних основ зовнішньої політики ЄС та пошуку оптимальних інструментів її здійснення відносно нових сусідів.

У першому підрозділі «Моделювання форм Європейської політики сусідства» визначено, що проблемна ситуація, викликана недієвістю домінанти перманентного розширення у зовнішній політиці ЄС, має два аспекти. По-перше, на сучасному етапі політика сусідства починає впроваджуватися за умов істотного дисбалансу між зобов'язаннями і вимогами двох сторін (ЄС і державами-сусідами) і відповідної відсутності взаємодовіри. По-друге, однією з ключових проблем для зовнішньої політики ЄС є вибір формату стратегії відносин з країнами-сусідами - уніфікованої чи диференційної. За умов посилення диференціації соціально-політичних та економічних характеристик східних сусідів, Європейський Союз змушений буде переглянути регіональний підхід на користь пошуку індивідуалізованих моделей.

У другому підрозділі «Євро-середземноморське партнерство: від Барселонського процесу до Європейської політики сусідства» доведено, що головний системний підхід з боку Євросоюзу до держав-сусідів євро-середземноморського регіону - Барселонський процес - виявився недостатньо потужним і дієздатним для економічного, політичного і суспільного розвитку держав-партнерів. За таких умов ЄС зіткнувся з необхідністю розробки і впровадження нового підходу, який би опосередковував Європейську політику сусідства, ґрунтуючись при цьому на позитивному досвіді Барселонського процесу з одночасним введенням нових рушійних стимулів для країн Середземномор'я. В економічній сфері найбільш бажаним механізмом реформ вбачається запровадження (зокрема через Плани дій із країнами Середземномор'я) спеціальних заходів із наближення держав-партнерів до внутрішнього ринку ЄС.

У третьому підрозділі «Пріоритети відносин Європейського Союзу зі східними сусідами» проведено аналіз диференційної дії зовнішніх і внутрішніх факторів у формуванні й реалізації зовнішньої політики ЄС в аспекті розвитку відносин між ЄС і країнами Європейської частини пострадянського простору.

У контексті перспектив подальшого розвитку зовнішньополітичних відносин Євросоюзу зі східними країнами-сусідами автором доводиться, що ця стратегія ЄС концентрується більшою мірою на включенні та прогресивній інтеграції, ніж на питанні про можливе членство. Очевидним фактором, що впливає і буде впливати на побудову відносин між Євросоюзом та його новими східними сусідами, є рівень взаємовідповідності між визнанням Європейською Спільнотою належності нових сусідів до європейського культурно-цивілізаційного простору та готовністю самих країн-сусідів до євроінтеграційного руху. З іншого боку, процесу налагодження нового формату політичних відносин ЄС із сусідами, зокрема з Україною, можуть сприяти інституційні перебудови, пов'язані з розширенням Європейського Союзу та спрямовані на поглиблення консолідованості зовнішньої політики ЄС.

У четвертому підрозділі «Україна в Європейській політиці сусідства» проведено аналіз поточного стану взаємодії України і Європейського Союзу в кожному з трьох сумарних вимірів Європейської політики сусідства: політичному/eкономічному/безпеки. Ключовим моментом для України в рамках Європейської політики сусідства є те, що ці відносини формуються на партнерських засадах. І навіть за умов певної їх асиметрії з точки зору потенціалу і можливостей партнерів, Україні варто відійти від критичної полеміки щодо вад просування інтеграційних процесів і зосередитись на розробці конкретних двосторонніх програм у тих сферах Європейської політики сусідства, в яких пропонуються найбільш привабливі пропозиції в короткостроковій перспективі: економіки, інфраструктури енерготранспортних мереж, освіти і науки. Саме формування власних ініціатив щодо взаємодії з Євросоюзом у форматі Європейської політики сусідства дозволить Україні набути ролі самодостатнього «партнера» Євросоюзу і конструктивно впроваджувати свою євроінтеграційну політику.

Висновки

У дисертаційному дослідженні визначені концептуальні основи та інституційні механізми формування зовнішньої політики Європейського Союзу. Для цього було проведено комплексний аналіз теоретико-концептуальних засад і нормативно-процедурних аспектів реалізації зовнішньої політики ЄС з урахуванням впливу зовнішніх і внутрішніх факторів та формулюванням ймовірних тенденцій розвитку означеного процесу.

1. Компаративний аналіз теоретичних інтерпретацій ролі і місця Європейського Союзу в сучасних глобальних політичних процесах продемонстрував, що найбільш оптимальна експлікація взаємодії унікальної європейської багатодержавної системи з рештою світу можлива в контексті глобалізаційних теорій. Перспективний напрям розвитку теоретичних засад зовнішньополітичної діяльності ЄС вбачається у його потенційній ролі як моделі для побудови нової «багатополярної» (поліцентричної) структури системи міжнародних відносин, що може сприяти оптимізації перебігу процесів глобалізації.

2. Методологічні засади дослідження зовнішньої політики ЄС можуть ґрунтуватися на синтезі моделі концентричних кілець («павутини») як основному форматі реалізації зовнішньої політики Євросоюзу і моделі багаторівневого управління ЄС, а також на вивченні впливу зовнішніх чинників як динамічних перемінних на різні аспекти внутрішньої політики ЄС.

3. Спектр базових інституційних механізмів формування та реалізації зовнішньої політики ЄС включає: принципи і загальні орієнтири зовнішньої політики, спільні стратегії, спільні позиції і спільні акції. Найбільш ефективним і комплексним механізмом вбачаються спільні стратегії ЄС, які нормативно визначають концептуальний формат відносин ЄС з окремими країнами або регіонами світу і водночас забезпечують конкретні плани дій та програми співробітництва. Спрямованість спільних стратегій на сфери важливих спільних інтересів держав-членів є позитивним чинником для впровадження консолідованої зовнішньої політики Євросоюзу.

4. Одним із провідних шляхів подолання проблем у галузі зовнішньої політики Євросоюзу є активний розвиток нормативної бази та інституційних механізмів ЄС, що передбачено тими положеннями Конституційного Договору, які спрямовані на посилення демократичної легітимності прийняття спільних рішень у зовнішньополітичній сфері за рахунок використання нових способів партиципаторної демократії та активізації ролі Європейського Парламенту. Інструментами координації діяльності держав-членів ЄС на міжнародній арені можуть стати два нововведення структурно-інституційного характеру: запровадження посади постійного голови Європейської ради, який повинен гарантувати послідовність зовнішньополітичних зусиль ЄС, та організація Європейської служби закордонних справ на чолі з Міністром закордонних справ Союзу, функцією якого є забезпечення успішного здійснення Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та регулювання інших аспектів зовнішньої діяльності Євросоюзу.

5. Серед факторів, що впливають на формування і реалізацію зовнішньої політики Європейського Союзу, потенційну небезпеку його єдності становлять: у внутрішньому аспекті - домінування державно-національних інтересів країн-членів ЄС у сфері зовнішньої політики над загальноєвропейськими; ззовні - намагання США підпорядкувати зовнішньополітичну діяльність ЄС власним інтересам та їхня політика, спрямована на послаблення Євросоюзу як потенційного конкурента на міжнародній арені. Вплив зовнішніх чинників за умов невідрегульованості механізмів вироблення спільних позицій щодо питань зовнішньої політики може призвести до виникнення системних криз у відносинах між країнами-членами ЄС і як наслідок до дезінтеграційних тенденцій. На наш погляд, для запобігання цьому необхідний перегляд державами-членами своїх традиційних преференцій у сфері зовнішньої політики та їхня адаптація до інституційного формату зовнішньої політики Європейського Союзу.

6. Основним механізмом зовнішньополітичних стратегій Євросоюзу щодо країн, які межують з його східним і південним кордонами, виступає інтеграційний підхід. Подальше розширення ЄС викликає реальну можливість зменшення його ефективності як об'єднання, при тому, що альтернатива - зупинка інтеграції - буде означати відхилення від одного з основних принципів побудови ЄС (бути відкритим для всіх європейських демократій) і водночас може спровокувати зрив демократичних реформ у країнах, що оточують Євросоюз. Наявні стратегії Євросоюзу, які визначають перспективу розвитку його зовнішньополітичних відносин з країнами-сусідами, концентруються більшою мірою на прогресивній інтеграції, ніж на питанні про можливе членство, що надає проблемі вибору формату відносин з країнами-сусідами - уніфікованого чи диференційованого - статусу однієї з ключових для зовнішньої політики ЄС.

7. Поточна політика сусідства ЄС впроваджується за умов істотного дисбалансу між зобов`язаннями і вимогами ЄС і державами-сусідами та відповідної відсутності взаємодовіри. Корекція цього дисбалансу може відбутися шляхом доповнення запропонованих Планів дій Євросоюзу низкою певних ініціатив: розробкою механізмів реалізації Європейської політики сусідства, які б зменшили контрастність між членами і не-членами Євросоюзу щодо картини суспільного, політичного та економічного розвитку; заходами «швидкого старту» у сферах лібералізації торгівлі й спрощення візового режиму; декларацією відкритості ЄС для часткового інституційного включення сусідів, з кінцевою перспективою «віртуального членства» у найбільш прогресивних випадках. Доцільним у вирішенні цього питання вбачається використання досвіду реалізації програм Ініціативи Північного Виміру (відносини ЄС із країнами-сусідами Північної Європи) та Барселонського Процесу (країни Середземномор'я).

8. Європейська політика сусідства, поєднуючи в собі інституційні механізми зовнішніх комунітарних політик Європейських Співтовариств (зовнішні відносини ЄС) і Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ), може слугувати концептуальною основою для формування єдиного інституційного каркасу зовнішньої політики Європейського Союзу, за умов впровадження структурних змін, що передбачає Конституційний Договір Європи. Найбільш ефективним шляхом формування зовнішньої політики Європейського Союзу видається синтезована двомірна модель, яка включає накладання принципів гравітаційної моделі демократії (інтеграційний вимір) на модель «павутини» (відносини ЄС, як самостійного політичного суб`єкта, з іншим світом). Така двомірна модель передбачає побудову відносин ЄС зі світом на основі поточних інтеграційних процесів всередині Європейського Союзу, коли центр прагне спростити і впорядкувати систему відносин з іншими країнами, згрупованими відповідно до географічно-політичної дистанції від центру, з елементами мультилатералізму або стандартизації для кожної групи. Ступінь конвергенції інших держав у дану модель в першу чергу буде залежати від репутації і привабливості самого центру демократичної гравітації, його географічної та культурно-історичної близькості й відкритості до периферії.

9. Відносини України і ЄС у рамках Європейської політики сусідства на сьогоднішній день визначаються певною асиметрією підходів до статусного взаємосприйняття: якщо Європейський Союз пропонує формат партнерських стосунків, то характерною рисою риторики української сторони є лобіювання євроінтеграційної політики з орієнтацією на відповідні нормативно-інституційні етапи шляху до членства. Найбільш адекватним шляхом дій для української держави вважаємо зосередження на розробці конкретних двосторонніх програм у тих сферах Європейської політики сусідства, в яких пропонуються найбільш привабливі пропозиції саме в короткостроковій перспективі. Пріоритетними сферами інтенсифікації взаємодії можуть виступати: економіка, інфраструктура енерготранспортних мереж, освіта і наука. На наш погляд, лише за умов формування власних ініціатив з розвитку взаємовідносин з ЄС в рамках політики сусідства, Україна зможе набути статусу самодостатнього партнера Євросоюзу. З іншого боку, налагодженню нового формату політичних відносин ЄС з Україною можуть сприяти інституційні перебудови, пов'язані з розширенням Європейського Союзу та спрямовані на поглиблення консолідованості зовнішньої політики ЄС.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Вінникова Н.А. Сусіди чи аутсайдери? Прерогативи східного вектора зовнішньої політики ЄС // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». - Харків, 2004. - №643. - С. 28-35.

2. Вінникова Н.А. Нові тенденції відносин між ЄС та США // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». - Харків, 2005. - №702. - С. 90-98.

3. Фісун О.А., Вінникова Н.А. Проблеми та перспективи реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - Вип. 51. - С. 110-121.

4. Вінникова Н.А. Україна в Європейській Політиці Сусідства - «провінція Європи»? // Зб. наук. праць «Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку». - Львів: Львівська політехніка, 2006. - Вип. 18. - С. 40-45.

5. Вінникова Н.А. Зміни інституційного формату зовнішньої політики ЄС за «Договором про запровадження Конституції для Європи» // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». - Харків, 2006. - №737. - С. 175-183.

6. Вінникова Н.А. Моделювання форм Європейської Політики Сусідства // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. - Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. - №3 (30). - С. 150-158.

Размещено на Allbest.ru