Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДОБРОВОЛЬСЬКА ІОЛАНТА-АННА БОРИСІВНА

УДК 327.39 (44+430)

ФРАНЦУЗЬКО-НІМЕЦЬКЕ ПАРТНЕРСТВО В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ (1989-2006 рр.)

23.00.04. - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор КОПІЙКА Валерій Володимирович Заступник директора Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: Доктора політичних наук, професора КРЕСІНА Ірина Олексіївна, завідувач відділом правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Кандидат політичних наук, КОНДРАТЮК Сергій Володимирович науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

французькі німецькі відносини європейська політика

Актуальність теми дослідження визначається потребою науково-практичного осмислення концептуальних основ, особливостей та досвіду взаємодії Франції і Німеччини в контексті європейської інтеграції. Феномен їх двосторонньої співпраці полягає в тому, що вона уможливила примирення двох сусідніх народів, які тільки у XX столітті двічі воювали між собою під час Першої і Другої світових війн.

Для вітчизняної політології дослідження європейської стратегії ФРН і Франції набуває особливого значення з огляду на те, що Україна проголосила інтеграцію в Європейський Союз стратегічним напрямком своєї зовнішньої політики. Саме ці країни є провідними гравцями в Європейському Союзі та здійснюють істотний вплив на розвиток інтеграційних процесів в Європі, що обумовлює додаткову потребу вивчення місця і ролі французько-німецького партнерства в розширеному ЄС.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною досліджень у рамках наукових тем кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дисертаційна робота виконана у рамках Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України», наукової теми № 06БФ048-01 Інституту міжнародних відносин - «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи», підрозділ 1 - «Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин».

Метою роботи є цілісний аналіз еволюції французько-німецького партнерства в європейській інтеграції та визначення його впливу на сучасний розвиток ЄС.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

систематизувати теоретико-концептуальну базу французько-німецьких відносин у другій половині XX століття;

виявити основні чинники, етапи та особливості партнерства Франції і ФРН в умовах поглиблення співпраці в ЄЕС;

з'ясувати наслідки завершення «холодної війни» для французько-німецької співпраці в європейській політиці;

дослідити проблеми співробітництва Франції і ФРН в умовах поглиблення і розширення Європейського Союзу;

проаналізувати виміри взаємодії Берліна і Парижа в контексті політико-інституціонального реформування розширеного ЄС.

Об'єктом дослідження стали французько-німецькі відносини як чинник європейської інтеграції.

Предметом дослідження - партнерство Франції і ФРН у процесах розширення і поглиблення європейської інтеграції.

Метотодами дослідження є закони діалектики із залученням історичного та аналітичних методів наукового пізнання.

За допомогою діалектичного методу в роботі аналізуються етапи французько-німецького партнерства в контексті європейської інтеграції, встановлюється причинно-наслідковий зв'язок між підходами Франції і ФРН до євробудівництва та комплексом їх базових національних характеристик і стратегічної культури.

Принцип історизму передбачає розгляд минулого з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Використання цього принципу дозволяє розглянути етапи французько-німецької співпраці в європейській політиці на тлі біполярного протистояння двох систем.

На основі історичного методу дисертант не тільки з нових позицій досліджує процес формування політичної основи французько-німецьких відносин, а й обґрунтовує їх концептуальну еволюцію від «природніх ворогів» - через «зближення» і «примирення» - до «мотору європейської інтеграції». Доцільність історичного методу обумовлена прагненням автора переосмислити під історико-порівняльним кутом зору складні умови, в яких відбувалася трансформація та концептуалізація французько-німецьких відносин в контексті європейської інтеграції.

Під поняттям аналіз автор розуміє використання певних рамок у класифікації одержаної інформації, впровадження індуктивної і дедуктивної логіки, окреслення термінів та усвідомлення їх суті, з'ясування критеріїв певних суджень, організацію інформаційної бази з пристосуванням її до поставлених цілей.

Основним методом для дисертанта виступає порівняльний аналіз зовнішньополітичних стратегій, підходів і дій керівників ФРН і Франції щодо концептуального і практичного наповнення французько-німецьких відносин у контексті поглиблення і розширення європейської інтеграції. При цьому автор виходила з двох важливих передумов. По-перше, ключовою фігурою у процесі формування зовнішньої політики ФРН є федеральний канцлер (Конституція 1949 р.), Франції - Президент (Конституція П'ятої республіки). По-друге, напрями порівняльного аналізу концентрувалися по наступних блоках: а) євроінтеграційний вимір французько-німецького співробітництва; б) співпраця ФРН і Франції у питанях європейської безпеки. Звуження рамок аналізу такими передумовами дає можливість виокремити сталі спільні для політичних еліт обох країн інтереси в європейській інтеграції. Такий підхід також дає можливість глибше проаналізувати нові акценти європейської політики Франції і ФРН, що виникали внаслідок приходу до влади нових лідерів.

Широко використано нормативний аналіз, що передбачає залежність положень і суджень дисертанта від суспільних цінностей та преференцій конкретних політиків. Цей метод дозволив врахувати програмні положення партій, представниками яких були німецькі канцлери та французькі президенти, коаліційні обмеження свободи їх дій тощо.

Концептуальні засади французько-німецького партнерства тісно пов'язані з чинником поглиблення і розширення європейської інтеграції, що обумовлює необхідність застосування системного аналізу як для визначення специфіки функціонування європейського інтеграційного процесу взагалі, так і ролі в ньому французько-німецької кооперації зокрема. Застосування системного підходу дозволяє представити комплексне бачення місця двосторонньої співпраці Франції і Німеччини в європейському інтеграційному об'єднанні, визначити параметри участі цих держав у процесі розширення та трансформації ЄС в союз континентального масштабу. У відповідності до цього підходу французько-німецька взаємодія з притаманними їй рисами самостійності та взаємозалежності є автономно функціонуючим елементом системи, якою є Європейський Союз. Дослідження системного рівня європейського партнерства Франції і ФРН дозволяє визначити загальні закономірності його еволюції, встановити характерні особливості їх взаємодії в загальній системі ЄС, визначити найбільш вірогідні моделі адаптації до актуального функціонального та територіального розширення євроінтеграції.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає в тому, що:

з нових деідеологізованих позицій проаналізовано еволюцію французько-німецького партнерства у контексті європейської інтеграції у другій половині XX - на початку XXI століття;

систематизовано підходи французької і німецької політичної еліти до процесів європейської інтеграції;

проаналізовано потенціал французько-німецького співробітництва в контексті реалізації моделей та механізмів забезпечення політичної керованості розширеного Євросоюзу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки дають можливість краще зрозуміти витоки й особливості французько-німецьких «особливих» відносин, їх стратегічну спрямованість і спонукальні мотиви у контексті європейської інтеграції.

Одержані результати дисертації можуть бути використані у подальших узагальнюючих дослідженнях проблем розвитку інтеграційних процесів в Європі, зовнішньої політики Франції і Німеччини, при розробці та викладанні курсів «Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики», «Історія дипломатії», «Зовнішня політика Франції», «Зовнішня політика ФРН», різноманітних спецкурсів для студентів гуманітарних факультетів вузів, а також у дипломатичній практиці МЗС України.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення і висновки роботи викладено у чотирьох наукових публікаціях автора, в тезах доповідей і виступах на:

польсько-українському круглому столі «Польща та Україна перед новими викликами»: інтеграційні процеси у Центральній та Східній Європі», організованого Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститутом міжнародних досліджень Вроцлавського університету та Європейською фундацією «Діалог» (м.Київ, 18 квітня 2005 р.).

міжнародній науковій конференції «Асиметрія міжнародних відносин в умовах глобалізації», організованій Центром міжнародних стратегічних досліджень Йоркського університету (Канада), Міністерством закордонних справ України, Дипломатичною академією України при МЗС України, Національним інститутом стратегічних досліджень та Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м.Київ, 6-7 жовтня 2005 р.)

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, переліку умовних скорочень і термінів, чотирьох розділів і чотирнадцяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури українською, російською, англійською, французькою та німецькою мовами загальною кількістю ____ найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми і наукова новизна, визначені об'єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження, його практичне значення, подана апробація теоретичних положень.

У першому розділі “Джерельні та теоретичні засади дослідження” подано характеристику джерельної бази дисертації та здійснено огляд найважливіших здобутків вітчизняної і зарубіжної політологічної думки з проблематики дослідження.

У ході написання дисертації проаналізовано, насамперед, широке коло документів зовнішньої політики Франції і ФРН, зокрема офіційні публікації лідерів: Ш. де Голля, Ж. Помпіду, В. Жискар д'Естена, Ф. Міттерана, Ж. Ширака, Н. Саркозі, К. Аденауера, В. Брандта, Г. Шмідта, Г. Коля, Г. Шредера, А. Меркель. Важливе місце зайняли спільні французько-німецькі ініціативи з актуальних питань європейської політики, програмні документи правлячих політичних партій, експертні матеріали організацій, започаткованих урядами Франції і ФРН з тих чи інших напрямів співробітництва.

У монографії були використані джерела і література українською, російською, французькою, німецькою й англійською мовами. В умовах «холодної війни» істотний вплив на висвітлення в СРСР теми французько-німецьких «особливих» відносин робили установки КПРС, що позначилося на працях Н.Н. Молчанова, И.А. Колоскова, В.П. Славенова, В.Г. Барановського, Н.В. Павлова, Н.С. Бірюкова, Є.Н. Соколова, В.В. Кортунова, Є. Тарле, Ю. Рубинського, И.А. Манфред, М.К. Сімичева та інших.

В українській історіографії періоду державної незалежності вийшла низка праць, безпосередньо присвячених дослідженню французько-німецьких відносин: М.П. Мовчана, О.А. Клименко, С.В. Кондратюка, І.І. Погорської тощо. Також певні аспекти двостороннього партнерства розкриваються у дослідженнях, окремо присвячених Франції або ФРН: В.А. Манжоли, Л.П. Халецької, О.О. Мітрофанової, О.С. Лозовицького, А.І. Кудряченка, Р.А. Кривоноса тощо.

У Росії основний масив досліджень, пов'язаних з політикою Франції та Німеччини проводиться у спеціалізованих наукових центрах Російської академії наук (РАН). Для російської академічної науки ці країни становлять інтерес з огляду на їх вплив у процесі поглиблення і розширення європейської інтеграції. Зокрема, в Інституті Європи РАН з початку 90-х років функціонує Центр німецьких досліджень, а з 1997 р. - Центр французьких досліджень. Напрями їх досліджень сконцентровані, головним чином, на вивченні внутрішньополітичних процесів і зовнішньої політики як Німеччини, так і Франції. Проте в російській політологічній думці спостерігається обмаль праць, присвячених саме темі французько-німецької співпраці. У цьому зв'язку можна відзначити лише кілька авторів, у роботах яких досліджуються окремі аспекти співробітництва ФРН і Франції в ЄС: М.В. Павлов, В.С. Шилов, С.В. Погорельська, Р.Р. Барієв, А.В. Акульшина, В.А. Артемов, В.В. Толкачов, Т.В. Арзаманова і М.Г. Арзаманов та ін.

Найбільше в даній дисертації використано напрацювання західних і, передусім, німецьких та французьких дослідників і практиків зовнішньої політики: Д. Муазі, Д. Верне, П. Московісі, Ж.-Л. Кермонна, С. Мартанса та Ж.-П. Фролі, М. Купмана, К. Хаке, К. Кайзера та Х. Мауля, М. Мертеса, Г. Шельгена, У. Жиро та ін. Особливо хотілося б відзначити праці, спільно написані французькими і німецькими дослідниками, а саме Івом Безо і Матіасом Шульцем, Коріною Дефранс і Ульріхом Пфайлем, Мартіном Купманом і Лукасом Делатром, Ульріке Жиро разом з М.Купманом, К.Кайзером, Максом Лефебром, Тьєрі Монтбріалом і Філіпом Моро-Дефаржем тощо. Багато з них характеризуються особливою чутливістю до будь-яких змін у міжнародній поведінці своїх сусідів по той бік Рейну. Водночас французька і німецька політична еліта сприймають нове становище розширеного Євросоюзу на континенті і відповідно намагаються адаптувати до нього як свої національні підходи, так і спільні зовнішньополітичні ініціативи.

Аналіз праць американських й англійських дослідників Е. Марковітца і С. Райха, Зб. Бжезинського, В. Патерсона і Ч. Джефрі, Т. Педерсона, Д. Вебера, Д. Кеннета свідчить, що вони дедалі виразніше сприймають французько-німецький «мотор» як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення її самостійницьких тенденцій. Водночас більшість британських і американських дослідників визнають, що незалежно від рівня суперечностей між «атлантизмом» та «європеїзацією», домінуючою тенденцією залишається їх військове співробітництво і загалом співпадаюча політична лінія.

Таким чином, з проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників. Незважаючи на це, в українській політологічній думці періоду незалежності практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цим пояснюється спроба автора з політологічних позицій переосмислити етапи партнерства Франції і ФРН у європейських інтеграційних процесах і, на цій основі, концептуалізувати особливості їхньої співпраці в сучасному Євросоюзі.

У другому розділі «Формування політичної основи французько-німецького співробітництва» досліджуються умови, причини та спонукальні чинники зближення французької і західнонімецької еліти на тлі розгортання міжсистемного протистояння між США і СРСР. Аналіз характерних рис процесу взаємовідносин між Францією періоду Четвертої республіки та ФРН, яка постала на території окупаційних зон західних союзників по антигітлерівській коаліції, свідчить про те, що розвиток відносин між ФРН і Францією в 1949-1958 рр. проходив, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити основні принципи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної основи для її успішного розвитку. Всі створені в той період європейські співтовариства ґрунтувалися на наднаціональних принципах і передбачали в першу чергу спільну діяльність західнонімецької і французької промисловості, що зміцнювало економічну базу Франції й полегшувало ФРН шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Головними ініціаторами двосторонньої кооперації були здебільшого керівники обох країн, а не партії, науковці чи представники великого капіталу. Зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах взаємодії у стратегічних галузях - виробництві вугілля і сталі. Після провалу планів створення «європейської армії» французько-німецьке зближення дедалі більше концентрувалося на економічній співпраці в рамках західноєвропейської інтеграції.

У 1960-х рр. ключове значення для виведення відносин між Парижем та Бонном на новий рівень співробітництва мали об'єктивні та суб'єктивні чинники:

- конституційні зміни у Франції і повернення до влади Шарля де Голля;

- зближення позицій СРСР і США в питанні розповсюдження ядерної зброї та розрядки напруженості у Європі. Діалог наддержав значно ускладнив простір для зовнішньополітичних дій Парижа (у питаннях розробки власної ядерної зброї) і Бонна (у німецькому питанні), що спричинило зближення французьких і західнонімецьких підходів в оцінці безпекової і політичної ситуації в Європі;

- успішний розвиток регіональної інтеграції в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі та Європейських економічних співтовариств;

- особистісні якості Шарля де Голля та Конрада Аденауера, які володіли достатнім політичним авторитетом і впливом, щоб примирити два народи та закріпити концепцію «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі.

Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами, з якої можна почати відлік нового етапу, що змінив концепцію «зближення» двосторонніх відносин на «примирення». Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні.

Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов'язані з розвитком західноєвропейської інтеграції. Однак усвідомлення факту, що «абсолютне протистояння» послаблює і Францію і ФРН, не призвело до розробки спільної зовнішньополітичної лінії.

Підписання Договору про французько-німецьку дружбу 22 січня 1963 р. виступило одночасно апогеєм та поворотом у європейській політики Франції, апогеєм через те, що створювало умови для проведення політики безпеки на основі співробітництва у сфері західноєвропейської інтеграції та оборони. Генерал де Голль прагнув зробити французько-німецькі відносини стрижнем свої зовнішньої політики та навіть планував заснування справжньої французько-німецької ради міністрів. У його баченні французько-німецьке співробітництво мало стати ядром незалежної Європи. Поворотом цей договір став через преамбулу, що додав Бундестаг з метою надання особливого статусу трансатлантичним відносинам. «Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л. Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі.

У 1970-х рр. під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов'язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, французько-німецька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. При цьому незмінною турботою французького керівництва залишалось забезпечення такого балансу сил у Західній Європі, при якому надійно урівноважувався політичний та економічний динамізм ФРН. У свою чергу, німецьке керівництво, всіляко сприяючи співпраці з Францією та інтеграційним процесам, прагнуло підвищити статус Федеративної Республіки у європейській та світовій політиці, забезпечити надійні відносини із своїми сусідами для створення такого потенціалу довіри, який у майбутньому дозволив би досягнути «німецької єдності».

У 1980-х рр. співробітництво між Францією та ФРН розвивалося форсованими темпами. Динаміка військово-політичного виміру двосторонньої співпраці свідчила про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. Активна французько-німецька взаємодія в ЄЕС, а також поглиблення й інтенсифікація діалогу між Бонном і Парижем на основі механізму співробітництва, закладеного в Єлісейському договорі, обумовили подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Основою такого кооперації стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі дивіденди: для Франції - розв'язання власних економічних проблем, для ФРН - досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

Міжнародно-договірне оформлення об'єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х - 90-х рр., об'єктивно змінювало політичні детермінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. Франсуа Міттеран висунув Гельмуту Колю умову, згідно з якою французи не стоятимуть на заваді німецького єднання, якщо німці погодяться пожертвувати своєю «маркою» заради створення валютного союзу. У відповідь на французьку ініціативу Коль запропонував пов'язати прогрес у напрямі валютного союзу з оформленням політичного союзу, що у той час відкидав Франсуа Міттеран. Результатом компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об'єднання двох німецьких держав, стало укладання Маастрихтського договору в 1992 р., що започаткував важливий етап у євроінтеграційному процесі, спрямувавши його динаміку в напрямі формування єдиної політичної системи та розбудови Економічного й валютного союзу.

Третій розділ «Адаптація європейської стратегії Франції і ФРН до нових умов розвитку міжнародних відносин» присвячений дослідженню тенденцій розвитку французько-німецьких відносин після об'єднання Німеччини. Зокрема, в рамках “другої та третьої опір” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, між двома країнами зберігалася активна кооперація. Загалом політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін у ЄС, але відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. У 1995-1998 рр. прихід до влади у Франції нового лідера та внутрішні проблеми в Німеччині, пов'язані з об'єднанням країни, актуалізували більш прагматичний підхід керівників обох держав до двостороннього партнерства в ЄС, що значно зменшило динаміку європейського будівництва.

Прихід до влади у Німеччині урядової коаліції соціал-демократів та “зелених” не став винятком. Уже під час перших двосторонніх консультацій за участю Шредера, що відбулися в Потсдамі (30.11.-1.12.1998), ішлося про “нову легкість” у стосунках між партнерами. Париж і Берлін продемонстрували новий підхід - “менше романтики, більше прагматизму”, згідно з яким відкрито обговорювалися проблемні питання як двосторонніх відносин, так і європейської політики. Ця тенденція позначилася загостренням французько-німецьких відносин протягом Ніццького саміту, особливо в питаннях аграрної політики та інституційного реформування ЄС перед розширенням спільноти на схід. Результатом протистояня стало усвідомлення, що конфронтація Берліна і Парижа в Євросоюзі робить європейську політику обох країн у структурному плані неефективною. Тому уже через місяць після Ніцци керівники Франції і Німеччини започаткуали так званий “блесхаймський процес” - регулярні раз на шість тижнів конфіденційні консультації на вищому рівні. Ця ініціатива виявилася успішною, оскільки закритий режим переговорів дав змогу детальніше обговорити і погодити складні питання двосторонніх відносин: реформа інституцій та сільськогосподарського сектору країн ЄС. Окрім розв'язання найбільш гострих проблем, Франція та Німеччина не тільки відновили роботу “мотору” у євробудівництві, а й вивели його на якісно новий рівень, що характеризується інтенсивним зміцненням відносин між Берліном і Парижем у багатьох сферах: військово-політичній, економічній, технологічній, культурній, освітній і особливо євроінтеграційній.

У четвертому розділі "Конституція для Європи та французько-німецьке партнерство" йдеться про активізацію двосторонньої співпраці Франції та Німеччини у контексті реформування ЄС на основі Європейської конституції. Протягом роботи Конвенту дві країни представили 5 спільних пропозицій з ключових питань розвитку ЄС, завдяки яким добилися домінування власної концепції реформування Євросоюзу у “Проекті договору, що встановлює Конституцію для Європи”. Ще однією особливістю оновленого «мотору» стало те, що обидві країни використовують його не тільки на європейському, а й на міжнародному рівні. Свідченням глобалізації ролі французько-німецького партнерства стала спільна опозиція двох країн ініціативам США щодо Іраку в Раді Безпеки. Цей перший в історії ФРН акт незгоди із стратегічними планами Вашингтона дає підстави говорити про серйозні концептуальні зміни у зовнішній політиці об'єднаної Німеччини, а саме про закріплення пріоритету французько-німецького альянсу у сфері безпеки і відповідно перевагу європейського вектора над трансатлантичним.

На тлі загострення політико-системних суперечностей між “новою” і “старою” Європою в «іракському питанні» Франція і Німеччина розширили двостороннє партнерство шляхом створення створення альянсів за функціональною ознакою. Специфікою таких альянсів є їх здатність досягати у рамках посиленого співробітництва швидкого прогресу як у певних сферах європейської інтеграції, так і з деяких питань світової політики. Тому в цьому розгляді розглянуто приклади розширення французько-німецької співпраці за рахунок залучення до неї Польщі, Росії та Великої Британії. Зокрема, відновлення німецько-французько-польська взаємодії в рамках «Ваймарського трикутника» пояснюється необхідністю зберігати політичну керованість розширеного до 27 країн-членів ЄС, а також прагненням Франції і Німеччини посилити свої позиції у Східній Європі. У свою чергу вісь Париж-Берлін-Москва та французько-британо-німецька “трійка” спрямовані на зміцнення зовнішньополітичної дієздатності ЄС і посилення французько-німецької позиції у трансатлантичних відносинах.

ВИСНОВКИ

Аналіз етапів співпраці, що відбувалася між Францією і ФРН у повоєнний період, дає підстави для узагальнення наступних базових характеристик і особливостей французько-німецького партнерства в європейських інтеграційних процесах.

1. З проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує як значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників, так і широка джерельна база, яку становлять документи зовнішньої політики Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, а також спільні французько-німецькі ініціативи, прийняті в ході двосторонніх самітів. Незважаючи на це, в українській політологічній думці практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цими міркуваннями пояснюється прагнення автора з політологічних позицій переосмислити етапи становлення французько-німецького партнерства в контексті європейської інтеграції. Крім того, такий підхід дає можливість розширити і доповнити концептуальні основи їхньої співпраці в сучасних умовах.

Феномен партнерства між Францією та ФРН, а також його ключова роль у розвитку європейської інтеграції обумовлює необхідність політологічного аналізу і концептуалізації досвіду формування французько-німецьких відносин у контексті розбудови ЄС. Особливості сучасного співробітництва Франції і Німеччини в процесі поглиблення і розширення європейської інтеграції потребують також обов'язкового врахування новітніх тенденцій розвитку ЄС.

2. Розвиток французько-західнонімецьких відносин у повоєнний період відбувався, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити концептуальні основи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної умови їх співробітництва. У 1949-1958 рр. відносини між Бонном і Парижем характеризувалися такими рисами та особливостями:

головними ініціаторами французько-німецького зближення були здебільшого керівники Франції і ФРН, а не партії, науковці чи представники великого капіталу;

зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах налагодження економічного співробітництва у стратегічних галузях - виробництві вугілля і сталі;

розвиток двосторонніх відносин характеризувався особливістю, згідно з якою Бонн свідомо віддавав Парижу першість у реалізації в життя ідеї «об'єднання Європи».

Активно реалізуючи курс на зближення в економічній сфері, Франція прагнула зміцнити свою економічну базу, а ФРН - полегшити свій шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Водночас дві країни мали різні підходи у безпековій сфері: Бонн віддавав перевагу обороні у рамках НАТО, Париж намагався зберегти самостійність у прийнятті зовнішньополітичних рішень.

У кінці 50-х - 60-х рр. конституційні зміни, що призвели до появи П'ятої Республіки у Франції, а також активізація контактів між СРСР і США внаслідок «карибської кризи» спонукали Шарля де Голля та Конрада Аденауера переглянути роль французько-німецьких відносин у Європі та світі.

Основою нової концепції двосторонньої співпраці стало примирення двох народів та закріплення «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі. Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами. Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні.

Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов'язані з розвитком західноєвропейської інтеграції. Однак усвідомлення факту, що «абсолютне протистояння» послаблює Францію і ФРН, не призвело до розробки спільної зовнішньополітичної лінії.

«Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л.Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі.

У 70-х рр., під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов'язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, німецько-французька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі.

Основні зусилля Валері Жискар д'Естена та Гельмута Шмідта спрямовувалися на спільну діяльність в ЄС. Головними напрями взаємодії Парижа і Бонна було створення механізму співробітництва в економічній і фінансовій сферах, оптимізація інституціональної основи Співтовариства, посилення політичної співпраці між країнами-членами, а також розширення Європейського Союзу на північ і південь.

У 80-х рр. зусилля вже Франсуа Міттерана та Гельмута Коля не тільки поспряли поглибленню економічного та політичного співробітництва в ЄС, а й доповнили французько-західнонімецьку співпрацю інтенсивним діалогом з безпекових питань. Динаміка військово-політичної співпраці між ФРН і Францією свідчило про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки.

Французько-західнонімецьке співробітництво з 1974 по 1990 рр., незважаючи на певні розбіжності з тих чи інших питань, характеризувалося активним зближенням. Саме в цей період зміцнюється німецько-французька кооперація щодо питань європейської єдності, що спричинила подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Постійно тримаючи у полі зору головну лінію на зміцнення відносин, політичні керівники обох країн крок за кроком розширювали сфери двосторонньої співпраці, серед яких: економічна інтеграція, координація спільних дій у рамках Європейського політичного співробітництва, зростання воєнно-політичного співробітництва тощо. Основою такого зближення стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди: для Франції - розв'язання власних економічних проблем, для ФРН - досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

3. Міжнародно-договірне оформлення об'єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х - 90-х рр., об'єктивно змінювало політичні деремінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. У цьому зв'язку новий етап євроінтерграції, започаткований Маастрихтським договором, став можливим внаслідок компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об'єднання двох німецьких держав. Позиція французького керівництва протягом переговорного процесу щодо остаточного врегулювання німецького питання яскраво підтвердила стратегічну лінію французів на посилення, за допомогою європейського економічного і валютного союзу, контролю над Німеччиною та збереження свого впливу в Європі. У свою чергу німецькі керівники, блискуче провівши переговорний процес щодо остаточного врегулювання німецької проблеми, довели, що здатні вирішувати на свою користь складні питання міжнародної політики.

4. З успішним об'єднанням двох німецьких держав, було досягнуто визначеної ще Конрадом Аденауером головної мети європейської політики “старої” ФРН. Виходячи з нової політичної ситуації на континенті, що склалася з у 1990 р., як Франція, так і об'єднана Німеччина почали по-новому визначати свої інтереси в Європі і відповідно коригувати існуючі концептуальні основи європейської політики. У постбіполярний період оновлення французько-німецького партнерства відбувалося на основі консультаційної системи, закладеної Єлісейським договором. Надавши у 1991 р. нових імпульсів розвитку європейської інтеграції Франція і Німеччина вирішили зберегти «мотор», який у подальшому мав отримати нове концептуальне наповнення. Сприйнявши нову ситуацію в Європі, політичні еліти обох країн водночас відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. Це спричинило певні суперечності у французько-німецькій співпраці. В той час як в рамках “другої та третьої опор” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої і безпекої політики, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, відбувалося активне співробітництво між двома країнами, формування економічного і валютного союзу, що згідно з положеннями Маастрихтського договору стосувалося “першої опори” ЄС, відбувалося в умовах зіткнення позицій Франції і ФРН.

Після приходу до влади нового уряду канцлера Герхарда Шредера французько-німецький “мотор” європейської інтеграції опинився у своєрідній перехідній фазі, що характеризувалася переоцінкою політичними елітами обох держав рольової функції і завдань “тандема” в “постбіполярній” Європі. Саме в цьому контексті слід розглядати суперечки між Шредером і Шираком в аграрній сфері, а також під час самітів ЄС у Берліні та Ніцці.

Протягом цієї фази “переоцінки” політичні еліти обох країн чітко усвідомили, що без їхньої обопільної згоди подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без згоди однієї із сторін. Усвідомлення такого стану речей спричинило потребу розробки спільної зовнішньополітичної лінії. У цьому зв'язку успіх “блесхаймського процесу” засвідчив, що урядам Німеччини і Франції вдалося не тільки подолати найгостріші кризові явища у двосторонніх відносинах, а й завершити оновлення концепції двосторонньої співпраці, підвівши під діяльність «мотору» спільну зовнішньополітичну лінію.

5. Після 2002 р., сприятливі зовнішньо- і внутрішньополітичні чинники дали змогу Герхарду Шредеру і Жаку Шираку закріпити концепцію оновленого «мотора» євробудівництва на практиці. Саме про це свідчить аналіз французько-німецьких пропозицій щодо розвитку ЄС, висунутих керівниками двох країн під час святкування 40-ї річниці Єлісейської угоди. Починаючи із січня 2003 р., регулярно проводяться спільні засідання урядів обох країн у форматі французько-німецької Ради Міністрів. Цей унікальний механізм дає змогу оперативно обмінюватися думками і приймати важливі рішення.

В європейській політиці активізація двосторонньої співпраці Франції та Німеччини значно посприяла досягненню консенсусу всередині ЄС щодо реформування Союзу на основі Європейської конституції. Протягом роботи Конвенту дві країни представили 5 спільних пропозицій з ключових питань розвитку ЄС, завдяки яким Берлін і Париж добилися домінування французько-німецької концепції реформування Євросоюзу у “Проекті договору, що встановлює Конституцію для Європи”.

Ще однією особливістю оновленого «мотору» стало те, що обидві країни використовують його не тільки на європейському, а й на міжнародному рівні. Свідченням глобалізації ролі французько-німецького партнерства стала спільна опозиція двох країн ініціативам США щодо Іраку в Раді Безпеки. Цей перший в історії ФРН акт незгоди із стратегічними планами Вашингтона дає підстави говорити про серйозні концептуальні зміни у зовнішній політиці об'єднаної Німеччини, а саме про закріплення пріоритету французько-німецького альянсу у сфері безпеки і відповідно перевагу європейського вектора над трансатлантичним.

Істотною ознакою зближення Парижа і Берліна стала, з одного боку, інтенсифікація двостороннього діалогу в питаннях безпеки, а з іншого - активна співпраця щодо розбудови європейської системи безпеки та оборони. До того ж політика адміністрації Дж.Буша в Іраку посприяла певній конвергенції французьких і німецьких концепцій безпеки та прискорила реалізацію спільної ініціативи стосовно поглиблення інтеграції в ЄБОП. Саме у цьому контексті слід розглядати заяву Франції, Німеччини, Бельгії та Люксембургу від 29 квітня 2003 р., в якій містилися пропозиції щодо подальшого розвитку європейської безпекової і оборонної політики.

Динаміка міжнародно-політичної ситуації навколо Іраку й особливо дебати у Конвенті щодо інтенсифікації спільних зусиль у рамках СЗБП і ЄБОП висвітили цілу низку політико-системних проблем, що зменшують ефективність французько-німецьких ініціатив. Ідеться про суперечності між “новою” і “старою” Європою, що виникли через відмінності в оцінці американських планів з проведення військової операції в Іраку, а також про необхідність збереження політичної керованості розширеного Євросоюзу.

Відповіддю Франції і Німеччини на ці виклики стало розширення двосторонньої співпраці за рахунок створення створення альянсів за функціональною ознакою. Специфікою таких альянсів є їх здатність досягати у рамках посиленого співробітництва швидкого прогресу як у певних сферах європейської інтеграції, так і з деяких питань світової політики.

Зокрема, з 1990-х рр. розвиваючи тристоронні відносини в рамках «Веймарського трикутника», Франція прагнула разом із Польщею створити систему регіонального співробітництва для контролю за об'єднаною Німеччиною. У свою чергу Гельмут Коль прагнув за рахунок такого формату співпраці ще глибше залучити ФРН до співпраці зі своїми сусідами, щоб, по-перше, забезпечити позиції німецького капіталу, а по-друге - показати, що об'єднана Німеччина віддає перевагу співпраці замість політики сили. Новий етап тристоронньої французько-німецько-польської співпраці пов'язаний із необхідністю зберігати політичну керованість розширеного до 25 країн-членів ЄС, а також прагненням Франції і Німеччини посилити свої позиції у Східній Європі.

Взаємодія французько-німецького «тандему» в рамках вісі Париж-Берлін-Москва спрямована на посилення зовнішньополітичної дієздатності Європи. Особливість підходу Німеччини та Франції до цього тристороннього формату співпраці полягає в тому, що вони розглядають його крізь призму власної стратегії в ЄС, а також для посилення позиції французько-німецької вісі у трансатлантичному діалозі.

Підключення Великої Британії до європейських ініціатив “тандему” Ширак-Шредер значно розширює можливості французько-німецького партнерства, оскільки дає змогу, з одного боку, інтенсивно розвивати ЄБОП у рамках концепції “різношвидкісної інтеграції”, а з іншого - зберігає домінування двох країн в розширеному ЄС, адже Велика Британія не входить до “єврозони”.

Аналіз європейської стратегії Франції і Німеччини свідчить про її дворівневий характер. Перший рівень реалізується за концепцією “різношвидкісної Європи”, у рамках якої надаються імпульси для поглиблення інтеграції в ЄС і водночас з'являється можливість уникнути їх блокування іншими країнами. Відповідно проект Європейського безпекового і оборонного союзу - це приклад, що відображає французько-німецьку модель інтеграції з “різними швидкостями”. Другий рівень утілюється у підтримці Європейської конституції, ратифікація якої не тільки забезпечить дієздатність Союзу, а й збільшить політичну вагу великих держав-членів через фіксацію демографічного критерію в механізмі голосування в Раді міністрів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Добровольська Іоланта-Анна. Точки зіткнення Веймарського трикутника // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. Вип. № 55. (Частина І) - С. 45-47.

2. Добровольська Іоланта-Анна. Французько-німецькі відносини як осередок європейської логіки // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. Вип. № 53. (Частина ІІ) - С.79-85.

3. Добровольська Іоланта-Анна. Французько-німецьке партнерство в сучасній архітектурі європейської безпеки// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. Вип. № 55. (Частина ІІ) - С.51-55.

4. Добровольська Іоланта-Анна. Чи достатньо французько-німецького мотору задля зміцнення інституційної архітектури ЄС? // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. Вип. № 65. (Частина І) - С. 108-113.

5. Добровольська Іоланта-Анна. Особливості французько-німецьких відносин після об'єднання Німеччини. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2006. Вип. № 64 (Частина І) - С. 167-171.

6. Добровольська Іоланта-Анна. Багатошвидкісна інтеграція та асиметричні відносини у Європейському союзі. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб.наук.праць. - К.: Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2005. Вип. № 57 (Частина ІІ) - С. 100-101.

АНОТАЦІЇ

Добровольська Іоланта-Анна. Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

Дисертація є комплексним дослідженням еволюції французько-німецького партнерства в європейських інтеграційних процесах у другій половині XX - на початку XXI століття. У роботі узагальнено теоретико-концептуальну базу французько-німецьких відносин у другій половині XX століття та систематизовано основні чинники, етапи та мотиви партнерства Франції і ФРН в умовах поглиблення та розширення співпраці в ЄЕС. Проаналізовано наслідки об'єднання Німеччини та завершення «холодної війни» для французько-німецької співпраці в європейській політиці. Досліджено причини і сутність криз, що виникали між Францію та Німеччиною протягом підготовки інституційного реформування та розширення Європейського Союзу. Проаналізовано потенціал французько-німецького співробітництва в контексті реалізації моделей та механізмів забезпечення політичної керованості розширеного Євросоюзу.

Ключові слова: французько-німецьке співробітництво, європейська інтеграція, об'єднана Німеччина, розширення Євросоюзу, інституційне реформування ЄС, Конституція для Європи.

Добровольская Иоланта-Анна. Французко-немецкое партнерство в европейских интеграционных процесах. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. - Институт международных отношений Киевского национального университета имени Тараса Шевченка. Киев, 2007.

Диссертация является комплексным исследованием эволюции французко-германского партнерства в европейских интеграционных процесах во второй половине XX - в начале XXI столетия. В работе обобщена теоретико-концептуальная база французко-германских отношений во второй половине XX столетия и систематизированы основные факторы, этапы и мотивы партнерства Франции и ФРГ в условиях углубления и расширения сотрудничества в ЕЭС. Проанализированы последствия объединения Германии и завершения «холодной войны» для французко-германского сотрудничества в европейской политике. Исследованы причины и сущность кризисов, которые возникали между Францией и Германией на протяжении подготовки институционного реформирования и расширения Европейского Союза. Проанализирован потенциал французко-германского сотрудничества в контексте реализации моделей и механизмов обеспечения политической управляемости расширенного Евросоюза.

Ключевые слова: французко-германское сотрудничество, европейская интеграция, объединенная Германия, расширение Евросоюза, институционное реформирование ЕС, Конституция для Европы.

Jolanta-Anna-Maria Dobrowolska. Franco-german partnership in the European integrational processes. - Manuscript.

This thesis is for a Ph.D. Degree in Political Science in the field 23.00.04, political problems of the international system and global development, for the Institute of International Relations of the Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2007.

This thesis examines the evolution of Franco-german partnership in the European integrational processes in the second half of XX - beginning of the XXI century. The thesis contains the summary of the existing theoretico-conceptual basis of Franco-german relations. The impact of the cold war on the formation of the political base of Franco-german relations during the postwar period was proven to be of considerable influence. It was established that the principal role in approach of the Rhein neighbours was played by presence of communistic danger and establishment of economical cooperation in the strategical spheres - coal and steel producing. The feature of bilateral relations was shaped by Bonn's preference of Paris, in realization of its United Europe idea.

The basic motivations of both countries in their bilateral relations and cooperation were defined: France aspired to strengthen its economical basis, Germany - to obtain a bigger share in the decision making process of the Union. At the same time both countries had different approaches in the sphere of security. Paris was trying to keep its independence in foreign policy, whereas Bonn strove for bigger NATO involvement.