Інституціоналізація громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах

По-третє, у випадку формування більшості, опозиційної щодо глави держави, виникає загроза конфлікту між президентом та парламентом, внаслідок чого президент через застосування права вето може блокувати процеси законотворення. У країнах регіону президентське вето може бути подолане 2/3 голосів депутатів, у Польщі - 3/5. Зважаючи на низький рівень політичної структурованості парламентів у країнах регіону, процедура подолання вето вкрай ускладнюється, що знову ж таки слугує підставою для нових конфліктів всередині влади. Звісно, президентське право вето не гарантує від прийняття суперечливих законів, однак для транзитних суспільств має незаперечне стабілізуюче значення.

На основі проведеного аналізу було з'ясовано, що найефективнішою з погляду інституціоналізації громадянського суспільства для країн Вишеградської групи та України є саме парламентська республіка. За цієї моделі за рахунок закріплення за парламентами процедури формування урядів створюється ситуація, коли парламентські партії беруть відповідальність за державну політику. Водночас парламентський принцип формування уряду передбачає їх коаліційність, відтак ефективність парламентської моделі пов'язана зі здатністю створювати правлячі коаліції. З огляду на те, що громадянське суспільство - це комунікація між державою та громадянином, в основі якої лежить політичний та громадянський консенсус, парламентська республіка є тією формою правління, яка стимулює акторів політичного процесу до пошуку компромісних рішень, що забезпечує суспільний поступ.

У підрозділі 3.3 “Місцеве самоврядування - державні адміністрації: розмежування сфер компетенції як умова становлення громадянського суспільства” проаналізовано механізми розподілу повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування в країнах регіону.

Аналіз нормативно-правових актів, які регулюють систему відносин органів місцевого самоврядування та органів державної влади засвідчив, що в країнах регіону (Україні у тому числі) ці процеси достатньо урегульовані. Структурно територіальне самоврядування в країнах регіону є дуалістичним: модель організації публічної влади на місцях передбачає не лише поділ влади між державою та громадами, а й однакову відповідальність між ними. Характерною особливістю адміністративно-територіальної реформи в країнах Вишеградської групи стало укрупнення регіонів і забезпечення спроможності місцевих органів влади виконувати покладені на них функції. Задля цього у всіх країнах регіону було прийняте відповідне законодавство, а на рівні урядів створені відповідні підрозділи.

Щодо України слід відмітити істотні відмінності між рівнем нормативно-правового забезпечення процесів інституціалізації громадянського суспільства на місцевому рівні та реальною практикою. Аналіз досвіду країн Вишеградської групи та зіставлення його з українською практикою дозволили виокремити основні проблеми, які стосуються, на думку автора, насамперед організаційного та фінансово-економічного характеру.

По-перше, в Україні структура влади на обласному та районному рівнях все ще залишається біцефальною, що обумовлює дублювання повноважень державних адміністрацій та виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування і призводить до конфліктів між цими суб'єктами влади; невизначеність сфер відповідальності спричиняє прогалини при здійсненні регіональної політики.

По-друге, найактуальнішою проблемою, яка гальмує процеси ефективного функціонування органів місцевого самоврядування, є проблема фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування. Це обумовлено різним рівнем фінансово-економічного розвитку регіонів і є наслідком неефективної регіональної політики.

По-третє, неефективність органів місцевого самоврядування пояснюється і низьким рівнем самоорганізації населення. Найменша кількість громадських організацій зареєстрована на місцевому рівні. Тому органи місцевого самоврядування (як і державні адміністрації) не мають змоги делегувати функції, які у демократичних країнах світу (а нині і в країнах Вишеградської групи) виконують громадські організації.

У підрозділі 3.4 “Роль виборів у процесах демократизації і становлення громадянського суспільства” проаналізовано інститут політичних виборів як фактора, який виконує функцію легітимації політичних акторів; детермінує процеси політичного структурування суспільства; сприяє розвитку політичної складової громадянського суспільства - політичних партій.

Логіка вибору типу виборчої системи в країнах регіону підпорядковувалася, з одного боку, меті структурування партійно-політичного простору, з іншого - структуруванню парламентів, оскільки у фазі демократизації від ефективності законотворення залежала ефективність політичних та соціально-економічних реформ загалом. Водночас, як засвідчив проведений аналіз, для країн Вишеградської групи та України вибір типу виборчої системи був пов'язаний з дилемою між повноцінним представництвом та структурованим парламентом, який мав забезпечити ефективний законотворчий процес.

З точки зору структурування парламенту пропорційна виборча система вважається ефективнішою. Тому країни Вишеградської групи вже перші установчі вибори проводили на пропорційній (Угорщина - на змішаній) основі. Україна змішану систему виборів застосувала у 1998 р., пропорційну - з 2006 р. В роботі особливу увагу приділено аналізу модифікацій пропорційної виборчої системи, які застосовуються країнами регіону: за загальнонаціональним списком вибори проводять Словаччина та Україна, у багатомандатних округах із застосуванням системи преференцій - Польща та Чехія. З метою зменшення кількості парламентських партій в країнах регіону також застосовується обмежувальний бар'єр (в країнах Вишеградської групи він застосовується диференційовано щодо партій та коаліцій). Подібні конфігурації пропорційної виборчої системи, за висновком автора, безпосередньо позначилися на процесах оформлення партійних систем, ефективності законотворення та політичній структуризації суспільств.

Після застосування пропорційної виборчої системи та обмежувальних бар'єрів кількість парламентських коаліцій (партій) в країнах Вишеграда скоротилася до 4-7, як і кількість партій, які беруть участь у виборах (близько 20). Завдяки цьому країни регіону наблизилися до систем багатопартійних. Поряд із вдосконаленням виборчого законодавства у країнах Вишеградської групи було посилено транспарентність законодавства про вибори (в частині фінансування політичних партій), введено ліміти на фінансування політичних партій, що також дисциплінувало політичні партії.

Щодо України, то мажоритарна виборча система створювала значно більше потенційних можливостей для різноманітних маніпуляцій і зловживань. Тому перехід до пропорційної виборчої системи бачиться цілком обґрунтованим. Однак з точки зору інституціоналізації громадянського суспільства дана модифікація виборчої системи (загальнонаціональний виборчий округ, жорстка система партійних списків) радше усунула суспільство від формування суспільно значущих рішень і зумовила фактичну неможливість вплинути на парламентарів у міжвиборчий період. Це дало підстави для висновку про необхідність перегляду виборчого законодавства на користь переходу до багатомандатних виборчих округів з відкритою системою списків і преференційним голосуванням.

Розділ IV “Роль зовнішньополітичних факторів у процесах становлення громадянського суспільства в країнах Вишеградської групи та Україні” присвячено аналізу детермінованості процесів інституціоналізації громадянського суспільства геополітичним розташуванням країн регіону і відповідно екзогенними впливами.

У підрозділі 4.1 “Основні напрями геополітичних впливів у центрально-східноєвропейському регіоні” охарактеризовано характер зовнішньополітичних впливів у країнах регіону, інтенсивність яких у країнах регіону зростає під впливом, по-перше, процесів глобалізації, по-друге, регіональних інтеграційних процесів.

Внаслідок глобалізації країни регіону зазнають опосередкованих та безпосередніх впливів, що має як позитивні, так і негативні наслідки. Опосередковані засоби впливу здійснюються через посилення неоліберальних і ринкових підходів до економічного управління, які надають західні донори (обмеження державного втручання в економіку, вступ до СОТ тощо).

Безпосередні форми впливу у досліджуваних країнах проявляються у: конкретних формах підтримки інститутів громадянського суспільства, найпоширеніші з яких - міжнародна координація дій акторів громадянського суспільства, підтримка громадських організацій, критика урядів, які порушують міжнародні норми права; імплементація норм міжнародного права урядами країн молодої демократії; контроль з боку міжнародних громадських організацій за виконанням державою прийнятих на себе демократичних зобов'язань; “проекти якісного управління”, спрямовані на розбудову інфраструктури громадянського суспільства. Основними об'єктами безпосередніх зовнішніх впливів у країнах регіону, що було з'ясовано на основі статистичних даних, є неурядові організації. Зокрема, друге місце за джерелами фінансування посідають саме громадські організації, які функціонують на гранти міжнародних організацій.

Інший рівень впливу зовнішньополітичних факторів стосується власне утворення “глобального громадянського суспільства” - мережевих структур, які поширили свою діяльність і створили відповідні національні підрозділи, спрямовуючи свою діяльність на подолання наслідків стихійних лих, боротьбу зі СНІДом, екологічними катастрофами, захист прав людини (Лікарі без кордонів, Репортери без кордонів, Greenpeace, Amnesty International).

Слід звернути увагу, що в Україні ступінь нормативно-правового врегулювання діяльності громадських організацій, у тому числі й міжнародних,

є значно нижчим, ніж в країнах Вишеграду. Наприклад, численні звинувачення з боку різноманітних міжнародних організацій або й урядів інших країн у затисканні неурядових організацій призводили ледь не до повного свавілля та безконтрольності у сфері функціонування не лише внутрішніх, а й міжнародних організацій.

Загалом очевидно й те, що вплив екзогенних факторів важливий, але не вирішальний. Інша справа, коли держава всіляко протидіє глобальним впливам або ж не реагує на них; тоді зовнішні фактори справді можуть стати визначальними при формуванні державної політики.

У підрозділі 4.2 “Європейська та євроатлантична інтеграція як фактор розвитку інститутів громадянського суспільства: специфіка країн Вишеградської групи” проаналізовано вплив політики європейської та євроатлантичної інтеграції на процеси інституціоналізації громадянського суспільства у цих країнах.

Інтеграційне утворення формується зазвичай навколо найсильніших і найвпливовіших держав. Приєднуючись до інтеграційного утворення, держава-неофіт “підтягується” до стандартів та цінностей країн, які становлять інтеграційне ядро. Оскільки найуспішнішим інтеграційним проектом у світі вважається Європейський Союз, процеси європейської та євроатлантичної інтеграції, на переконання автора, стимулювали й процеси інституціоналізації громадянського суспільства в країнах регіону.

Євроінтеграційний процес для Вишеградської четвірки відбувався поетапно і розпочався з: економічного проникнення на ринки ЄС (підтримка суспільно-політичних та економічних реформ в межах програми PHARE); політичного діалогу ЄС та країн - потенційних кандидатів - і визначення політичних критеріїв членства; інтенсифікації внутрішніх інституційних реформ відповідно до Копенгагенських критеріїв (інституційні реформи з метою імплементації правових норм ЄС в національні законодавства та забезпечення їх ефективної дії); гармонізації законодавства у сфері внутрішнього ринку і розробки національних програм підготовки до членства (реалізація положень Білої книги); культурної співпраці через фінансування недержавних організацій та індивідуальних учасників, що спричинило запозичення західноєвропейських підходів при формуванні громадських організацій (програма Твінінг); прийняття адаптаційних програм з метою зниження “соціального стресу” в країнах-неофітах.

Наслідком євроінтеграційної стратегії став процес входження в “європейський адміністративний простір”, завдяки реалізації програми Твінінг: розвиток законодавчої бази, адміністративна реструктуризація, розвиток людських ресурсів за рахунок вирівнювання регіонів; створення ефективної системи підзвітності з акцентом на системі внутрішнього і зовнішнього фінансового контролю; децентралізація і відмова держави від надання певних видів суспільних послуг і передання їх структурам громадянського суспільства.

Європейські угоди виявилися основними правовими інструментами реалізації інтеграційних стратегій держав-кандидатів і тим самим сприяли інституціоналізації громадянського суспільства (демократичність суспільно-політичного процесу, розвиток громадських організацій, глибокі ринкові трансформації). Крім того, євроінтеграційна стратегія передбачала прийняття нових цивільних та цивільно-процесуальних, кримінальних та кримінально-процесуальних кодексів, - як заходи, необхідні для перетворення влади в інструмент обслуговування інтересів суспільства.

Також європейський та євроатлантичний інтеграційний процес завдяки розробленій Єврокомісією комунікативній стратегії, спрямованій на популяризацію переваг членства в ЄС, передбачав залучення громадських організацій, фондів, ЗМІ до культивування переваг членства в ЄС та НАТО (інформаційно-просвітницькі заходи, акції бізнес-структур, створення громадських пропагандистських пунктів та ін.).

Внаслідок євроінтеграційного процесу у країнах Вишеградської групи було уніфіковано законодавство, створено умови для вільного пересування товарів та послуг, що сприяло поширенню спільних цінностей, перетворенню багатьох інститутів громадянського суспільства в акторів міжнародної політики. Це відповідним чином позначилося на поведінкових особливостях політичних та громадських акторів, інтенсифікації діяльності міжнародних громадських організацій.

В Україні фактор ЄС та НАТО в процесах інституціоналізації громадянського суспільства також присутній, однак тут він менш значущий, ніж у країнах Вишеградської групи, оскільки рівень розвитку відносин як з ЄС, так і з НАТО є принципово іншим. Крім того, фактор НАТО більшою мірою, ЄС - меншою - все ще є предметом суперечок більшості політичних акторів, що загалом підвищує конфліктогенність суспільства.

У розділі V “Демократизація - рушійний фактор розвитку громадянського суспільства: особливості країн Вишеградської групи та України” зроблено огляд якісних змін, які відбулися у процесі демократизації в країнах Вишеградської групи та Україні.

У підрозділі 5.1 “Особливості процесів політичної трансформації у країнах Вишеградської групи” проаналізовано якісні зміни політичного та економічного характеру, які спричинили певний рівень розвитку інститутів громадянського суспільства. В процесі аналізу було запропоновано періодизацію процесів демократизації, визначено фактори, які дозволили країнам Вишеградської групи перейти до консолідованої демократії. Поряд із зазначеними спільними рисами і проблемами процесів демократизації очевидні й специфічні риси, які тією чи іншою мірою проявилися в країнах регіону в процесі демократизації.

Зокрема, для Польщі, яку прийнято вважати “піонером реформ” серед постсоціалістичних країн характерною була “реформа, узгоджена між владою та опозицією”. Це дало можливість полякам відносно безболісно і швидко демонтувати соціалістичну систему і створити демократичні інститути. Водночас у Польщі викристалізувалася досить специфічна форма державного правління з одночасно сильним парламентом (за умови його структурованості) і президентом. Подібний дуалізм влади призвів до перманентного політичного протистояння, наслідком чого були дострокові парламентські вибори 1993 р. і 2007 р., численні урядові кризи. Проте детальний аналіз розвитку політичних процесів, проведений у даному підрозділі, дає підстави для висновку, що така форма правління (система “раціоналізованого парламентаризму”) підштовхує суб'єктів політичного конфлікту до пошуку угод і компромісів і з точки зору консолідації демократії є найоптимальнішою, оскільки не спричиняє стагнації у політичних процесах.

Стосовно структури громадянського суспільства для Польщі 1990-х рр. характерне переважання її політичної складової - політичних партій, за чисельністю яких Польща побила рекорд серед постсоціалістичних країн. Протягом 1990-х рр. у цій країні було зареєстровано близько 250 політичних партій, що свідчило про високий рівень політизованості польського суспільства. Причина подібної ситуації у надзвичайно різкому спаді рівня життя (гіперінфляція початку 1990-х рр., найвищий рівень безробіття серед постсоціалістичних країн (18%), “перегрів економіки” кінця 1990-х рр.) і високій інтенсивності власне політичних змін. І хоча інші структурні елементи громадянського суспільства, на відміну від політичних партій, почали формуватися значно раніше (в умовах соціалістичної системи), їх впливовість тривалий час була незначною. Лише під впливом процесів приватизації, соціально-економічних реформ, проведених протягом 1990-х рр., було усунено диспропорції у структурі громадянського суспільства.

Характерною рисою процесів демократизації в Угорщині була їх органічність, оскільки політичні та економічні реформи 1990-х рр. були фактичним продовженням реформ, розпочатих ще Я.Кадаром. Угорщині, на відміну від решти країн регіону, вдалося уникнути жорсткого політичного протистояння, що дійсно робило політику урядів спадковою і відносно послідовною. Політичні сили, які проводили реформи мали стабільно високий рівень легітимності в суспільстві, що полегшувало їх перебіг.

Порівняно високий як для транзитних країн рівень стабільності політичної системи Угорщини дав можливість досить швидко оформитися основним політичним течіям, відносно стабільній партійній системі. Відмінність Угорщини від решти країн регіону в тому, що в цій країні вже на початку 1990-х рр. бурхливого розвитку набули неурядові організації, що додавало політичної стабільності.

Проте нинішня політична ситуація в Угорщині вкрай нестабільна. На думку автора, це викликано спільними для країн Вишеграду проблемами адаптації в ЄС, внаслідок чого політика уряду Ф.Дюрчаня стає дедалі прагматичнішою і менш соціально орієнтованою, без чого неможливе розв'язання проблем євроадаптації.

Водночас Угорщині протягом 1990-х рр. вдалося створити сприятливі економічні умови для інституціоналізації громадянського суспільства: провести ефективну приватизаційну кампанію, забезпечити економічне зростання, найнижчий з-поміж країн регіону рівень інфляції, вищий рівень життя.

Чехо-Словацький варіант демократичного переходу відрізняється від польського та угорського більшим рівнем неконвенційних форм політичної участі, гостротою політичного протистояння (транзит по типу “абдикація”). Проте, на відміну від решти країн регіону, Чехо-Словаччина не зазнала катастрофічного економічного спаду, до формування політичних рішень широко залучалися громадські організації і новостворені політичні партії, що мінімізувало рівень політичного протистояння у суспільстві і забезпечило доволі помірковане реформування на початку 1990-х рр., відносно безболісний процес роз'єднання Чехії та Словаччини з 1993 р.

Чехію називають “майже ідеальною лабораторією” постсоціалістичної трансформації. На відміну від решти країн, Чехія досягла найвищого рівня консолідації політичних сил щодо процесів реформування. Водночас чехам не вдалося уникнути політичних криз (кін. 1990-х - поч. 2000-х рр.), оскільки після підписання так званого „опозиційного договору” 1998 р. мало місце звуження транспарентності державної політики. Наслідком кулуарної політики стало підвищення рівня політичної активності і підвищення рейтингу посткомуністичних партій. Подібна ситуація спричиняє нове протистояння в суспільстві, породжує “комуністофобію”.

Для Словаччини етап демократизації позначився нерівномірним стрибкоподібним рухом від авторитаризму до демократії. Як і для України, для цієї країни характерний низький рівень ротації політичного класу протягом 1990-х рр., політико-правовий вакуум, що спричинило авторитарний синдром періоду прем'єрства В.Меч'яра. Однак з його відходом від влади після парламентських виборів 1998 р. Словаччині вдалося форсувати процеси політичних та економічних реформ і поряд з іншими країнами Вишеградської групи набути членства в ЄС та НАТО. Успіх Словаччини автор пояснює високим рівнем консолідації політичної еліти щодо внутрішніх реформ та зовнішньополітичного курсу країни.

Незважаючи на численні політичні кризи і рецидиви авторитаризму, які спостерігалися у країнах Вишеградської групи протягом 1990-х рр., загалом процеси демократизації відбувалися досить послідовно, за “принципом маятника”. Завдяки встановленню процедурного мінімуму демократії - політичної системи,

в якій формальні та реальні лідери урядів визначалися шляхом регулярних і вільних виборів, країнам регіону вдалося досягти високого рівня ротації політичної еліти, що є неодмінною умовою консолідації демократії. Водночас політична сцена в країнах регіону періодично радикалізувалася; країнам регіону властивий високий рівень популізму в політиці. Проте усі ці явища автор розглядає як тимчасові, що є своєрідною реакцією на ті чи інші (передусім соціально-економічні) проблеми, викликані складнощами адаптації у ЄС.

У підрозділі 5.2 “Суперечливість процесів демократизації в Україні” проаналізовано характерні особливості процесів демократизації в Україні, виокремлено основні суперечності та тенденції цього процесу.

Найважливішою відмінністю, яка визначила подальші суперечності процесів демократизації в Україні, є той факт, що “оксамитова революція” в Україні 1991 р. набула рис національно-визвольної. Внутрішніх імпульсів для демократизації країні не вистачило. Це пояснюється рядом чинників: на час здобуття державності і переходу до фази демократизації авторитарний режим не був достатньо лібералізованим (ротації влади як такої майже не відбулося, незважаючи на заборону КПУ). Показово й те, що вже на початку 1990-х рр. відбулася асиміляція великої кількості представників донедавна опозиційних рухів державою через надання посад у органах виконавчої влади.

Така метаморфоза влади спричинила поступове згортання політичної та громадської участі, стагнацію процесів законотворення. Процеси демократизації набули формального характеру і принципово відрізнялися від процесів демократизації у країнах Вишеграду. Розвиток демократичного процесу відбувався не у формі розв'язання конфлікту між політичними партіями, які представляли інтереси громадян, а у формі перманентного конфлікту між главою держави та парламентом.

Іншим фактором, який негативно позначився на процесах інституціоналізації громадянського суспільства, слід вважати відсутність загальнонаціональної економічної стратегії. Розрив економічних зв'язків, які існували в межах РЕВ, гіперінфляція та економічна криза, незавершеність процесів приватизації спричинили переростання економічної кризи в перманентну. За такої ситуації суспільство потрапило у стан аномії, рівень довіри до органів державної влади поступово знижувався, так само як і зростав скепсис щодо інструментів демократії.

Парламентські вибори, які відбулися в Україні у 1998 р. та 2002 р., істотно не змінили суть політичного процесу, оскільки всупереч істотній ротації парламентарів, ключовою фігурою у державі залишався Президент. Крім того, напівпрезидентська республіка, яка існувала в Україні до 2006 р., нівелювала роль політичних партій у політичній системі і унеможливлювала їх перетворення у повноцінних політичних акторів, що поглиблювало політичне відчуження. Таким чином, процеси демократизації в Україні до 2004 р., на думку автора, перебували в стані стагнації, поступово набуваючи декоративних форм з вираженими антидемократичними тенденціями. Внаслідок девальвації демократичних процедур в Україні посилилися неконвенційні форми політичної участі, що вилилося у “помаранчеву революцію”.

Слід зазначити, що події навколо президентських виборів 2004 р. істотно змінили ставлення громадян до інструментальних можливостей демократії. Якщо до 2004 р. переважна більшість громадян демократію пов'язувала насамперед з матеріальним добробутом, то після подій “помаранчевої революції” - з вільним волевиявленням, висловлюванням своїх думок, правом на інформацію. Проте “помаранчева революція” не змінила принципи реалізації державної влади і її структуру. Домовленості, досягнуті у ході “помаранчевої революції”, не були переведені у нормативно-правову площину (не були прийняті Закон “Про опозицію”, “Про Президента України”, “Про регламент Верховної Ради” та ін.). Відтак дефіцит нормативно-правового забезпечення знижує рівень ефективності запровадженої політичної реформи загалом.

Усі досліджені фактори дали підстави для висновку, що Україна потребує не стільки інституціоналізації суспільства, скільки інституціоналізації влади - визначення сфер компетенції і, що важливо, відповідальності органів державної влади з метою зменшення “кількості держави”, яка гальмує процеси становлення громадянського суспільства.

Підрозділ 5.3 “Форми політичної та громадської участі в країнах Вишеградської групи та Україні” присвячено порівняльному аналізу якісного наповнення основних структур громадянського суспільства, що й характеризується формами політичної та громадської участі. При цьому увага акцентувалася на політичних партіях, неурядових організаціях та профспілках - організаціях, які безпосередньо виконують функцію ретрансляції суспільних інтересів.

У країнах регіону політична та громадська участь реалізується шляхом участі громадян у виборах, місцевих та загальнонаціональних референдумах, членства у політичних та громадських об'єднаннях, поданні петицій, скарг до органів влади усіх рівнів. Найпоширенішими формами політичної участі є електоральна участь (явка виборців зазвичай становить 50-80%), членство у неурядових організаціях, профспілках та політичних партіях.

Нині в Угорщині зареєстровано близько 100 політичних партій, у Польщі - 130, у Словаччині - 111, Чехії - близько 100, в Україні - 135. Проте, незважаючи на велику кількість політичних партій, впливовими є 4-8 (зазвичай це парламентські партії). Для країн регіону характерне завищення реальної кількості членів партії. Довіра до політичних партій в усіх країнах регіону значно менша, ніж до інших публічних інститутів (лише 1 громадянин з 8 довіряє партіям).

Недержавні, неприбуткові об'єднання громадян та організації є не менш важливою, ніж політичні партії, структурною частиною громадянського суспільства. У постсоціалістичних країнах перш за все неурядові організації формують основи громадянського суспільства.

Важливу роль у зародженні громадських організацій в країнах Вишеградської групи, як і в Україні, відіграли західні фонди та міжнародні громадські організації, які на початку 1990-х років сконцентрували свою увагу в основному на неурядових організаціях. Підтримувалися насамперед правозахисні, екологічні організації, групи, які займалися моніторингом виборів, об'єднання, які займалися правовою освітою громадян, ЗМІ. Поступово неурядові організації були витіснені з політичної сфери у сферу соціальних послуг, що є цілком логічним, оскільки вони тим самим стали виконувати органічні функції, звільнивши від їх виконання державу.

Нині в країнах Вишеградської групи поглиблюється диференціація громадських організацій. Це обумовлено, на наш погляд, детальним нормативно-правовим врегулюванням їх діяльності. У Польщі, Словаччині, Угорщині та Чехії законодавство виокремлює спеціальну категорію неурядових організацій, які “реалізують суспільний інтерес”. Їх завдання - надавати допомогу різним прошаркам населення у розв'язанні соціальних проблем, а державі - у виконанні соціальних функцій. Однак спільною проблемою для країн регіону є різниця між зареєстрованими громадськими організаціями та реально діючими. На практиці число реально діючих неурядових організацій в 2-10 разів менша від офіційно зареєстрованих. Нерівномірним є й покриття громадськими організаціями, які зареєстровані насамперед у столицях та великих містах і майже відсутні у селах.

У країнах Вишеградської групи більшою мірою, в Україні - меншою, значна частина неурядових організацій діє у сфері надання соціальних послуг, завдяки чому ця функція держави звужується. Неурядові організації свої зусилля спрямовують також на боротьбу з бідністю, безробіттям, наркоманією, СНІДом та ін. Неурядові організації в усіх країнах регіону не є масовими. Виключення становлять тільки профспілки. Водночас порівняно з періодом соціалізму, де членами профспілок було більше 90% працюючих громадян, ця цифра нині скоротилася у 2-3 рази. Причина - у ліквідації первинних профспілкових організацій і недовірі до профспілок як інститутів, здатних впливати на формування соціально-економічної політики.

Одна з найважливіших проблем у функціонуванні громадських організацій, яку виділяє автор, - проблема фінансування. В даний час основні джерела фінансування громадських організації - це субсидії урядів і місцевої влади, зарубіжні програми допомоги, пожертви фізичних та юридичних осіб, членські внески, гранти, публічний збір коштів, власна комерційна діяльність, банківські відсотки.

Показово, що у країнах Вишеградської групи уряди і місцева влада є основними джерелами фінансування неурядового сектора. У Чехії неурядові організації отримують 39% фінансування від держави, а 25% організацій - половину, у Польщі близько 20% доходів неурядових організацій складають кошти, отримані від органів місцевого самоврядування, і 13,5% - від урядових структур, в Угорщині - 34%. В Україні - менше як 10%. Для порівняння: в країнах Західної Європи ця цифра становить 40-60%.

Підсумовуючи, автор виділяє спільні для країн регіону проблеми у сфері взаємодії держави та структур громадянського суспільства: слабка інтегрованість структур громадянського суспільства в систему прийняття суспільно значущих рішень; недостатній рівень розвитку механізмів їх представництва; слабке використання у сфері соціального захисту та соціальних послуг можливостей громадських організацій; щодо України зберігається ще й досить значна закритість органів державної влади.

Висновки

На основі порівняльного аналізу специфіки застосування політико-правових механізмів демократії в процесі інституціоналізації громадянського суспільства країнами Вишеградської групи та Україною можна зробити такі висновки:

1. Процеси поширення демократії у світі засвідчують ймовірність втілення різноманітних моделей громадянського суспільства, що обумовлено конкретними обставинами країни, в якій ці процеси розгортаються. Проте для становлення повноцінного громадянського суспільства необхідна, по-перше, розвинена інфраструктура організацій громадянського суспільства, по-друге, ефективні механізми їх впливу на державу. Оскільки постсоціалістичні країни - це країни з низьким рівнем самоорганізації, процеси інституціоналізації громадянського суспільства обумовлені процесами демократизації. Залежно від проходження постсоціалістичними суспільствами фаз демократизації інституціалізується і громадянське суспільство.

2. У країнах регіону процеси становлення громадянського суспільства обумовлені їх перебуванням у складі інших держав. Це відповідним чином позначилося на формах взаємодії держави та суспільства. Проте у центрально-східноєвропейських народів навіть у періоди бездержавного розвитку зберігалися повноцінні, як на той час, форми взаємодії по лінії “держава - еліта - суспільство”, що утворювало логічний ланцюг, необхідний для встановлення повноцінних інтеракцій між державою і суспільством у наш час.

Для українських територій перебування у складі Російської імперії, а згодом СРСР з тотальним етатизмом і патерналізмом проходження крізь фазу тоталітаризму (цього уникнули країни нинішньої Вишеградської групи), значна тривалість цієї фази породили політичне відчуження, яке згодом трансформувалося через ряд причин у негативне ставлення до держави демократичної. Щодо ролі масових суспільних рухів очевидна така закономірність: чим масовішими були суспільно-політичні рухи періоду “оксамитових революцій”, тим швидше відбувалася ротація влади, а форма правління трансформувалася у парламентську республіку.

3. Для інституціоналізації громадянського суспільства важливим є переведення неінституціалізованих форм його існування (неконвенційні форми політичної участі), які є непередбачуваними, а відтак конфліктогенними, в інституціоналізовані, що може здійснити тільки держава. Тому прийняття демократичних конституцій і відповідних супровідних законів забезпечували “вихідний простір” для його становлення як суспільного інституту. Обов'язковою умовою інституціоналізації громадянського суспільства є інституціоналізація влади - визначення сфер компетенції і, особливо, політичної відповідальності органів державної влади.

Конституції країн регіону носять орієнтовний характер і за змістом відповідають стандартам демократичних конституцій. Однак політичні та економічні реалії у країнах регіону різною мірою унеможливлюють їх повноцінне забезпечення. Телеологічність конституцій фактично девальвує норми, у них зафіксовані, але у країнах регіону подібні перевантажені конституції виконують функцію громадянського суспільства, протидіючи узурпації влади.

4. Країни регіону є складними гетерогенними утвореннями з високим рівнем потенційних конфліктів. Умовою стабільного існування подібних суспільств є форма правління, яка б нівелювала подібні конфліктогенні фактори. Тому ефективнішою формою правління для України є парламентська республіка, яка передбачає залучення більшої кількості суспільних акторів до формування політичних рішень. Слід визнати, що у слабко структурованих суспільствах, яким є українське, подібна модель спричиняє політичні кризи, але водночас спонукає політичних акторів до пошуку компромісів. Проте для ефективного функціонування парламентської республіки, до якої нині тяжіє Україна, необхідна децентралізація та деконцентрація влади. Це, своєю чергою, можливо лише за умови проведення територіально-адміністративної реформи і делегування повноважень організаціям громадянського суспільства. З огляду на політичне відчуження, яке все ще має місце в Україні, акцент слід робити саме на розвитку органів самоорганізації населення, кондомініумів, фінансовій підтримці місцевих ініціатив тощо.

5. Для утвердження повноцінного громадянського суспільства неодмінною умовою є формування партійної системи. Стимулювати цей процес можна шляхом вдосконалення виборчого законодавства. З огляду на досвід країн регіону, найоптимальнішою для України бачиться саме пропорційна виборча система. Однак у запровадженій модифікації (загальнонаціональний виборчий округ і жорстка система партійних списків) пропорційна система радше нівелює функцію представництва партіями інтересів громадян і поглиблює політичне відчуження. Тому наразі доцільним бачиться перегляд виборчої системи в напрямі подальшого вдосконалення саме пропорційної виборчої системи (багатомандатні виборчі округи з відкритими партійними списками і преференційним голосуванням).

6. Серединне геополітичне розташування країн Вишеградської групи та України, з одного боку, та процеси глобалізації, з іншого, спричиняють значний вплив (як позитивний, так і негативний) екзогенних факторів у країнах регіону, що відповідно впливає й на процеси інституціоналізації громадянського суспільства. Задля нейтралізації негативних впливів ці країни, Україна особливо (оскільки наша країна не має “парасольки безпеки” у вигляді ЄС та НАТО як країни Вишеградської групи) потребує детального унормування діяльності міжнародних неурядових організацій, рівнів взаємодії з міжнародними організаціями, забезпечення ефективних форм контролю тощо.

Регіональні впливи у країнах регіону визначаються насамперед впливами з боку ЄС та Росії. Проведений аналіз засвідчив, що політика набуття членства в ЄС та НАТО здатна стимулювати процеси інституціоналізації громадянського суспільства, оскільки даний інтеграційний процес передбачає приєднання до країн з високим рівнем розвитку демократії, масштабну адаптацію законодавства держав-кандидатів до європейських норм, під впливом чого вдосконалюються насамперед політико-правові умови функціонування інститутів громадянського суспільства.

7. Процеси демократизації у країнах Вишеградської групи та Україні все ще мають суперечливий і непослідовний характер. Основні проблеми стосуються недосконалості сформованих інститутів демократії, які, що очевидно, не справляються зі своїми функціями. Вихід із подібної ситуації автор вбачає у подальшій інституціоналізації влади і суспільства шляхом нормативно-правового врегулювання сфер їх компетенції. Широке залучення інститутів громадянського суспільства до формування суспільно значущих рівень об'єктивно підвищує рівень популізму, але водночас є засобом легітимації влади, інструментом реалізації державних рішень, без чого неможлива демократія. З цієї точки зору важливе подальше вдосконалення форм політичної та громадської участі, матеріальна підтримка громадських організацій певного спрямування.

Лише унормування механізмів взаємодії держави та суспільства недостатньо. Жодне суспільство неможливо "загнати" у стан громадянського, оскільки ця проблема має суто психологічні аспекти. Водночас вдосконалення інструментальних можливостей демократії здатне стимулювати процеси оформлення громадянського суспільства, стимулюючи внутрішню потребу громадян до самоорганізації.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Індивідуальні монографії:

1. “Навздогінна модернізація”: досвід Польщі та України. Монографія, К.: Критика, 2003. - 215 с.

2. Політична “матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України). - К.: Знання України, 2007. - 336 с.

Рецензії:

Бех В.П. Рецензія на монографію Г.І. Зеленько “Політична “матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України)”. - К.: Знання України, 2007. - 336 с.) // Нова парадигма. - 2007. - № 70. - С. 221-225.

Біла С.О. Політична “матриця” громадянського суспільства // Політичний менеджмент. - 2007. - № 6. - С. 170-173.

Книги у співавторстві:

3. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти. Монографія / За заг. ред. Ф.М. Рудича. - К.: МАУП, 2002. - 485 с.

4. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. Монографія / За заг. ред. Ф.М. Рудича. К.: Парламентське видавництво, 2006. - 412 с.

5. Політологічний словник: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М.Ф. Головатого та О.В. Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - 792 с. (21 стаття).

Статті у фахових виданнях

6. “Польський сценарій” для України крізь призму функціонування органів місцевого самоврядування // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - Вип. 16. - 2001. - С. 130-140.

7. Трансформація, модернізація чи лімітроф Європи? // Трибуна. - 2001. - № 11-12. - С. 25-26 (у співавторстві з Рудичем Ф.М.)

8. Перспективи громадянського суспільства в Україні // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - Вип. 20. - 2002. - С. 69-77.

9. Владна модель України як фактор нестабільності // Сучасна українська політика. Політики та політологи про неї. - К., 2002. - С. 68-74.

10. Держава і суспільство в Україні: як подолати взаємне відчуження? // Наукові записки КУТЕП, Вип. 3 - К., 2003. - С. 131-139.

11. Проблема інституціоналізації громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - К., 2003. - С. 285-290.

12. Подолання політичного відчуження як умова формування громадянського суспільства в Україні // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - Вип. 25. - К., 2004. - С. 247-263.

13. Kachestvo ztahy Ukrajiny s krajinami Visegradskej skupiny v obdobi postkomunistickej transformacie // Slovensko-ceske vztahy v kontexte strednej Europy. Monografie a Studie. Polackova Z. (ed.): Bratislava: Vydavatelstvo SAV, 2005. -

14. S. 449-454.

15. Вишеградська група матиме на Заході те, що заробить на Сході // Політика і час. - 2005. - № 2. - С. 38-47.

16. “Оксамитові революції” як спосіб ротації влади // Сучасна українська політика. Політики та політологи про неї. - К., 2005. - С. 60-71.

17. Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні // Віче. - 2005. - № 11. - С. 16-21.

18. Коаліція чи пактування: моделі взаємодії політичних еліт на постсоціалістичному просторі // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. Т. 2. - К., 2006. - С. 253-267.

19. Україна - Вишеградська група: випробування євроадаптацією // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. Т. IV. - Чернівці: Прут, 2006. - С. 352-363.

20. Виборча система як інструмент формування громадянського суспільства у постсоціалістичних суспільствах // Нова парадигма. Спецвипуск.- К., 2006. -

21. С. 125-132.

22. Політико-правові механізми інституціоналізації громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України / Курасівські читання. - К., 2006. - Вип. 30, кн. 2. - С. 92-105.

23. Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. - 2006. - С. 136-146.

24. “Постпомаранчева Україна”: перетворити політичні зміни у політичний розвиток // У кольорах “помаранчевої революції” / Загальна редакція та упорядкування Ю. Шаповала. - К.: ТОВ УВПК “ЕксОб”, 2007. - С. 155-170.

25. Євроінтеграційний фактор у процесах становлення громадянського суспільства в країнах Центрально-Східної Європи // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. - К., 2007. - Вип. 34. - С. 191-205.

26. Індивідуалізація політики як ознака кризи політичних інститутів: на досвіді країн Центрально-Східної Європи // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. К., 2007. - Вип. 35. - С. 129-143.

27. Вплив політики “розвиненого соціалізму” на процеси становлення громадянського суспільства (на прикладі країн ЦСЄ та України) // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2007. - Вип. 24.

28. Політичне лідерство в країнах Центрально-Східної Європи: дилема раціональності і легітимності // Політичний менеджмент. - 2007. - Спеціальний випуск. - С. 97-108.

29. Взаємозалежність фаз демократизації і становлення громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - К., 2007. - Вип. 10. - С. 86-100.

Размещено на Allbest.ru