Соціальний діалог в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави

Таким чином, стає зрозуміло - все залежить від потенціалу сторін, що беруть участь у соціальному діалозі, від того, наскільки дієва підтримка, якою вони користуються в своєму середовищі, в бізнес колах, чи серед політичної еліти. Процес діалогу з боку людини найманої праці, з точки зору її представника - об'єднань профспілок - за інших умов вважатиметься успішним, якщо його результатом стане підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці з точки зору безпеки і охорони праці, збереження робочих місць та інші економічні і соціальні гарантії. Але це буде лише частиною успіху. Адже для того, щоб в даному випадку переговори були дійсно успішні, їх результатом повинно стати політичне рішення на державному рівні: системне запровадження нової соціальної практики, що означає посилення контролю з боку громадянського суспільства над бізнесменами-власниками, підприємцями, іншими роботодавцями, над їх не абстрактною, а реальною економічною і соціальною політикою. Через подібне у країнах ЄС концепція і практика соціального діалогу, яка є порівняно нова, якщо порівнювати її з концепцією парламентської демократії, що розвивалась століттями, політологами справедливо визначається феноменом ХХ ст.

У заможних і стабільних країнах ЄЄ соціальний діалог став важливим інститутом політичної демократії, який постійно розвивається та удосконалюється. Він вбудований до інших інститутів, що служать реалізації таких цінностей, як участь та політична правосуб'єктність, захист інтересів працівників і роботодавців, всіх громадян.

Україна ставить собі за мету не декларативно, а з глибоким змістом суті державності стати сучасною європейською країною, яка б, синтезувавши кращі національні традиції, йшла в ногу і з такими європейськими процесами, її політика має бути спрямована на вироблення для того відповідних політичних механізмів. А вже реалізація стратегічних завдань в означеному напрямку дасть можливість Україні в умовах світової глобалізації забезпечити гідний рівень добробуту українських громадян, як і їх місце в сім'ї європейських народів.

У п'ятому розділі “Місце і роль соціального діалогу в процесі взаємодії громадянського суспільства і правової держави” розглянуті стан, завдання та проблеми формування інтегруючої ролі соціального діалогу. Зазначається, що сутністю соціального діалогу є встановлення комунікативного простору для викладу позицій і ведення переговорів відносно інтересів окремих його сторін-учасниць. Це відображає інтерес сторін соціального діалогу з боку представництв державних інституцій, об'єднань роботодавців та профспілок, перспективу їх взаємодії у форматі розвитку громадянського суспільства, трактування якого слід розглядати як сукупність недержавних добровільних організацій і асоціацій, їхніх узгоджених дій, які сприяють розвитку духу співробітництва своїх членів та відданості суспільству, залишаючись відокремленими законом від прямого втручання в їхню діяльність з боку будь-яких органів державної влади.

У динамічній системі суперечливих відносин з громадянським суспільством, держава сама зацікавлена постійно відтворювати і прагнути вирішувати суперечності між плюралізмом громадянської сфери і не наголошувати на цілісності (єдності, непорушності) типу державної влади. Іншими словами, суттєве завдання держави в цій суперечливій взаємодії - вираження власної позиції, аргументів у публічному діалозі і публічна підтримка загального інтересу. Громадянському суспільству в силу його природи цього зробити в односторонньому порядку не дано; для цього лише держава спроможна так використати свою владу, щоб можна було розвивати публічну сферу діяльності, за якої тільки і можуть відбуватись прямі і зворотні зв'язки з громадянським суспільством, як і вироблення публічного, загальноприйнятного інтересу для обох сторін інтересу.

Громадянське суспільство (сфера вільного і варіантного діалогу громадян, автономного від монополії держави) історично виникло як система “зворотного зв'язку”, яка виконує специфічну функцію, бо завжди залишає “шлях до відступу” в разі суб'єктивної помилки з боку представника державної структури. Звідси - пом'якшення в політичних і соціальних процесах. Йдеться про створення інституту, який не дозволяє нівелювати різноманіття реального життя до єдиного політико-державного виміру.

Громадянське суспільство в Україні - поки що далеко не завершений проект. У значній мірі його розвитку заважають: нерозвиненість соціальної структури, в якій не простежується середній клас і характер влади (невпинне прагнення до монополізації, бюрократизації з боку нових і нових учасників боротьби за неї). Через подібне українське громадянське суспільство і запізнюється в своєму становленні, аморфно поглядаючи на квазігромадянські структури, які володіють, як мінімум, маргінальною суспільною свідомістю. Його горизонтальні зв'язки впираються в стіну безперспективності через відсутність бажання формувати реальну солідарність, відповідальність і довіру. Цей рецидив має і давнє коріння, бо численні громадські організації виникли в протиставленні комуністичній державі. Але ж цю практику зберегли і в теперішній час. Більшість громадянських і професійних організацій (перш за все правозахисні, екологічні, профспілки) намагаються в чомусь протистояти державі так і не зумівши, водночас, налагоджувати конструктивне співробітництво з нею, що їх взаємно послаблює.

Значною мірою це можна пояснити тією обставиною, що в Україні, як і в інших демократичних державах, включаючи і ті, котрі ними стали зовсім недавно, влада об'єктивно змушена прагнути до соціального діалогу і укладання партнерських відносин з громадянським суспільством, розуміючи, що опора на громадянське суспільство - це масивна “коренева система”, що надає сили політичній системі. Однак, тут же й інша справа - пошук оптимуму в цій взаємодії, яка відбувається сьогодні дуже не легко. Сучасний світ знаходиться під напругою колосального динамізму: він постійно утворюється і одночасно розпадається на складові частини, формуючи, немов в калейдоскопі, нові соціально-економічні і політичні комбінації. Через те найсуттєвіший поштовх і полягає в іншому, а саме в тому, що рівень горизонтальних зв'язків, так званих - “наддержавних” чи “позадержавних”, які формують корпоративні мережі в постіндустріальному індивідуалізованому суспільстві, стає важливішим, ніж рівень вертикальний, пов'язаний зі структурою органів державної влади. Відтак, соціальна енергія сьогодні концентрується на горизонтальному рівні, де в діалогічному процесі розвивається постійно пульсуюча мережа віртуальних залежностей і перегрупованих інтересів.

За таких умов функції соціального діалогу стають актуалізовані і їх суть полягає в тому, що завдяки можливості артикуляції та модифікації своїх інтересів, соціальні партнери зможуть досягати порозуміння. Це, в свою чергу, призводить до вищого рівня їх ідентифікації зі змістом порозумінь і вироблених в цих рамках програм діяльності. Найважливіші з очікуваних результатів соціального діалогу - це досягнення і зміцнення консенсусу в суспільстві, а також залучення різноманітних соціальних суб'єктів до досягнення узгоджених цілей.

Отже, громадянське суспільство завдяки позиції сторін-учасників соціального діалогу активно використовує організаційний потенціал соціального інституту влади, що є невід'ємно присутнім у просторі громадянського суспільства і ефективно там функціонує, задовольняючи його власну потребу у саморегуляції відносин між його ж суб'єктами. Водночас, перспективним продовженням даної наукової розвідки залишатиметься і аналіз специфіки функціонування та провідних тенденцій взаємодії в перспективі сторін-учасниць соціального діалогу з державною владою України, оскільки давно вже теоретично встановлено, що інститут влади має не лише перспективу в тому, чи іншому напрямку, але і оперативний простір для демонстрації потужного функціонального впливу на громадянське суспільство.

У шостому розділі “Роль механізмів соціального діалогу у трансформації політичної системи України до стандартів Європейського союзу” запропоновано підходи щодо визначення “людського капіталу” як категорії, сформованої на основі певного політичного, економічного і соціального рівня розвитку держави, в результаті її інвестицій в соціальну сферу, що даються в знаки у запасі здоров'я людини, накопиченнях нею знань, спроможностей, мотивацій і рівня політичної культури. Тобто, йдеться про чинники, що використовуються в тій або іншій сфері суспільного відтворення, впливають на злагоду в суспільстві, ефективність виробництва і тим самим - на ріст доходів людини, економічне зростання всього суспільства.

Щодо розуміння суті процесу відтворення людського капіталу суб'єкти соціально-трудових відносин розрізняються за наступними критеріями:

- відношенням до власності і влади, що детермінує соціальну диференціацію;

- роллю і місцем в організації, у соціальній ієрархії суспільства;

- частка ресурсів, які вони мають у своєму розпорядженні.

Основними суб'єктами в цьому процесі є роботодавці, наймані працівники та держава. Ідеальний випадок, коли вони виступають в ролі реальних соціальних партнерів, впливають на ситуацію, пов'язану із визначенням змісту, характеру, умов і оплати праці та інших елементів соціально-трудових відносин.

За ідеологію відтворення людського капіталу, розбудови нових ринкових соціально-трудових відносин у соціальній політиці держави обирається “соціальне партнерство”, де найдієвішим інструментом має виступати “соціальний діалог”. Міжнародний досвід свідчить, що якісні зміни в соціально-трудових відносинах у XX столітті в усіх країнах з соціальною ринковою економікою відбулися “під зіркою” соціального діалогу. Визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечували результати політики соціального партнерства у конкретній державі:

- соціально орієнтована ринкова економіка;

- політична демократія;

- наявність незалежних, сильних соціальних партнерів-представницьких органів найманих працівників і роботодавців;

- відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

- поміркованість регуляторної політики держави, щодо втручання в діяльність соціальних партнерів.

За таких умов учасники соціально-трудових відносин завжди доходять висновку, що в досягненні власних інтересів (на практиці в більшості випадків не можуть збігатися) є компроміс і консенсус, що уособлюють мету процесу соціального діалогу.

За останні роки вирішальним фактором формування майже всіх чинників виробництва стали не декларації, а реальні процеси ринкової трансформації відносин між соціальними партнерами. Водночас механізм оплати праці як один з головних чинників ефективного відтворення робочої сили опинився серед другорядних факторів економічного зростання. Через недосконалість соціальної політики, державної системи регулювання доходів населення став втрачатись контроль держави над процесами формування рівнів і динаміки оплати праці.

Недостатній рівень доходів населення, який виштовхує працівника за межу життєдіяльності, загрожує призвести до руйнування трудового потенціалу країни. Централізоване регулювання шляхом штучного обмеження рівня оплати праці в державному секторі, недосконалість для того правової бази загрожують викривленням суті первинного соціально-економічного призначення заробітної плати.

Відтак головною темою соціального діалогу в соціальних партнерів мало б стати переконання, що оплата праці зайнятих має бути початком нового циклу відтворення, а не призводити до занепаду виробництва. Треба впроваджувати ту ціну робочої сили, що відповідає її реальній вартості. Межа малозабезпеченості не повинна бути основою мінімальної заробітної плати, а та чинником удосконалення соціально-трудових відносин. Ціна робочої сили має бути реальною, якщо вона є складовою економічного зростання, розширеного відтворення і джерелом поліпшення рівня життя. Вона має сприяти розвитку ринкових відносин, створенню відкритого громадянського суспільства. Якщо ціна робочої сили буде вкрай низькою, то це означатиме втрату людського капіталу з негативними соціальними і політичними наслідками для всього суспільства.

Аналіз соціально-трудових відносин дозволяє відрізняти процеси в результаті яких створюється соціальний капітал, від процесів поточного відтворення вже сформованого людського капіталу. При цьому фактори формування та відтворення людського капіталу можна представити як певну системну цілісність. З окремих елементів процесу формування людського капіталу, незалежних від впливу і рівня розвитку соціально-трудових відносин, особливо важливе значення мають рівень освіти та накопичений досвід, як такі, що суттєво впливають на продуктивність праці і життєвий рівень працюючої людини. Збереження в державі належного рівня освіти, її якості є витоком формування людського капіталу. Отримання відповідного рівня освіти, диплома та початок трудової діяльності було і залишиться попередньою стадією перетворення людських ресурсів на людський капітал. Людські ресурси як комплекс природних здібностей людини, які після здійснення певних затрат і підготовки потенційно можуть приносити прибуток, подібно до фізичного капіталу.

В результаті становлення громадянського суспільства людський капітал перестає бути лише сукупністю різнорідних відтворювальних ресурсів, використання яких у виробничому процесі дозволяє збільшувати продуктивність праці.

Він перетворюється у категорію, яка найпереконливіше може віддзеркалювати погляди на інтереси, роль та місце людини праці в політичній, соціальній і економічній системі координат розвитку суспільства. Саме на цій основі вже найчастіше формується характер політичної поведінки, хоча і має він скоріше вигляд емоційної реакції на ту чи іншу подію або політичне рішення, ніж продуману систему дій, спрямованих на реалізацію певної програми захисту своїх прав та інтересів, що все рівно не заважає йому посісти належне місце у вітчизняній політологічний та іншій науковій літературі.

Звідси потреба у проведенні соціально значимої політики держави, де розвиток партнерських відносин між державою й бізнесом, соціальний діалог в суспільстві, загалом, спрямовані на підвищення рівня життя громадян. Лише так налагоджується реальний зв'язок з людиною, її конкретними інтересами, її потребами, які перетворюються в основну мету майбутніх політичних реформ - зробити суб'єктів влади відповідальними.

Оскільки альтернативи соціальному діалогу в сфері соціально-трудових відносин і політичних процесів в державі, що просувається по шляху до соціальної ринкової економіки, немає, роль людського капіталу продовжує зростати і надалі. До всього, людство реально усвідомило та відчуло дію закону обмеженості матеріальних ресурсів, де людина праці стає вимушена використовувати наявні ресурси з максимальною віддачею для задоволення аналогічно зростаючих власних потреб. За таких умов соціальний діалог може перетворитися в дієвий фактор як вдосконалення механізму відтворення людського капіталу, так і гарантії політичної й соціальної злагоди в суспільстві.

Сучасне громадянське суспільство із соціально орієнтованою ринковою економікою, визнає принцип справедливості не тільки як формально-юридичну категорію, але й як соціально-політичну перспективу і забезпечує гармонійне сполучення індивідуальних і колективних суспільних прав, потреб та інтересів. Бачення сучасного суспільства таким відповідає не тільки висновкам багатьох західних політологів, філософів, економістів і юристів, але й загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, а також конституціям країн ЄС.

В українському суспільстві аналогічно постала необхідність запровадження офіційного механізму, чи неофіційних каналів, які дозволять представникам різних соціальних груп брати відповідну участь у реформуванні національної економічної і соціальної політики. Представники різного роду працівників і роботодавців у першу чергу мають розглядатися на перспективу виключно як реальні, а не декларативні соціальні партнери. Разом з державними структурами, професійними та громадськими організаціями вони, нарешті, повинні почати набувати права повною мірою залучатись до завдань з формування сучасних засад європейського рівня соціальної політики.

Як підтвердив досвід провідних Європейських країн, саме об'єднання всіх сторін, зацікавлених в розробці і запровадженні сучасної національної економічної і соціальної політики, створює можливість не тільки для компромісів, справедливого балансу між потребами економічного розвитку і соціального захисту, але і щодо збалансованості процесів загальнодержавного курсу, гарантуючи, таким чином, найвищий рівень соціальної злагоди і миру.

Все це вказує на необхідність прогнозування політичних процесів, перспектив сучасного українського суспільства, що доцільно було б здійснювати на основі визначення тенденцій пошуку нових соціальних ідентифікацій серед різних груп населення, які потенційно можуть бути віднесені до сторін соціального партнерства. Формування в такий спосіб нових, прийнятних для українського суспільства соціальних цінностей, дало б поштовх для консолідації нації та щодо пошуків взаєморозуміння у суспільстві.

Адже розвиток нашого суспільства головним чином і дедалі більше залежить від того, наскільки успішно будуть впроваджені в масову свідомість такі нові орієнтири, як приватна власність, капітал, індивідуалізм, свобода вибору. А на цьому шляху соціальний діалог може ставати інструментом в руках державної виконавчої влади та широкого кола соціальних партнерів.

Якщо характеризувати підсумок цього феномену на прикладі країн ЄС, то потрібно було б відмітити, що до нинішнього етапу він проходив дві попередні фази:

1) Формалізація та інституціоналізація:

- проведення переговорів між працівниками та роботодавцями;

- створення стабільної системи порозуміння соціальних партнерів на макро суспільному рівні за посередництва представників (насамперед профспілок та конфедерації роботодавців).

Ця фаза укорінилась в класичній системі економічних відносин промислового суспільства, з притаманними йому центральними соціальними конфліктами.

2) Децентралізація та розвиток неформальних механізмів участі працівників, поширення соціального діалогу на рівень підприємств і всередині фірм. При цьому характерним є зміщення тематики діалогу з площини суто соціальної до проблем перспективи підприємства регіону. Ця фаза притаманна постіндустріальному суспільству та корпораціям, які пов'язані з інформативною революцією та новими технологіями.

Послідовність цих двох фаз є свідченням зміни способу сприйняття взаємних відносин між працівниками та роботодавцями, сенс яких полягає в тому, що соціальне партнерство - діалог і компроміс з метою вирішення соціальних проблем, охоплених поняттями умов життя та праці - поступово змінюється (а спочатку доповнюється) партнерством в управлінні. Найпереконливішим свідченням такої еволюції стала публікація у 1996 році Європейської Комісії Зеленої книги “Партнерство для нової організації праці”, центральною ідеєю якої є концепція так званої гнучкої фірми, тобто підприємства, яке застосовує гнучкі, відкриті виробничі процеси і здатна до самостійного перетворення, що забезпечуватиме пристосування до ринку та вимог споживачів.

Розвиток соціального діалогу в Євросоюзі завжди відбувався в напрямку як поширення, так і поглиблення. Щоб забезпечити досягнення загальної мети діалогу та вирішення його конкретних проблем, наприклад - сприяти економічному росту та високому стандарту умов праці - відбувається диверсифікація рівнів, де він реалізується, та залучення якомога ширшого кола суб'єктів, які можуть мати значення для вдалого вирішення питань, що є предметом консультацій та переговорів. Перетворення в концепціях, формах і самій організації соціального діалогу є ілюстрацією визнання необхідності його пристосування до економічних та соціальних перетворень (глобалізація, якісні зміни робітничого класу, зміни в культурі споживання, освіті) і технологічних (інформатизація, автоматизація). Проте, традиційні соціальні форми соціального діалогу також не відхиляються. Навпаки, вони залишились, лише стосуються обмеженого кола питань, які можна регулювати на загальному рівні, наприклад, такі як мінімальна зарплата, виплати по соціальному страхуванню, безпека та умови праці.

Соціальний діалог - це найдосконаліша форма дискусії довкола інтересів суспільства, у якій на партнерській основі рівноправно беруть участь різні сторони - учасники діалогу, причому жодна зі сторін не домінує з огляду на власний статус, нічий інтерес, а в аспекті права не має переваг і при цьому право сильнішого не береться до уваги, а розбіжність точок зору нівелюється в результаті взаємоприйнятних поступок. На рубежі XX-XI ст., у країнах ЄС соціальний діалог став все більше набирати ознак, що стосуються загальних принципів державного устрою, передбачених в Конституціях цих країн. Водночас, соціальний діалог - це не інструмент управління, який державна влада може застосовувати тоді, коли захоче. Силою Конституції влада зобов'язана використовувати соціальний діалог постійно.

З огляду на перспективу розширення ЄС продиктована необхідність докладного аналізу соціального діалогу крізь цю призму, особливо з урахуванням перехідного стану, в якому зараз перебуває Україна. У цьому потреба дослідження історичного й міжнародного досвіду соціального діалогу, розробки, вивчення різноманітних науково-теоретичних напрацювань на цю тему, що насамперед, дасть змогу зрозуміти основні закономірності й механізми його запровадження в Україні.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення проблеми підвищення ефективності соціального діалогу як основного чинника консолідації зусиль органів державної влади, об'єднань роботодавців і профспілок з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та демократизації усіх сфер життєдіяльності суспільства.

Основні наукові і практичні результати дисертації полягають у наступному:

1. Соціальний діалог визначає базові засади ціннісних орієнтирів і політичних принципів побудови взаємовідносин між основними соціальними групами та їхніми політичними і громадськими організаціями у демократичному суспільстві. У широкому розумінні соціальний діалог - це паритетна конструктивна співпраця між громадянським суспільством (як окремою сферою суспільних відносин, в якій реалізуються приватні інтереси громадян та їхніх груп, котра існує паралельно з державою, однак прямо їй не підпорядкована) та державою (як виразником загальносуспільних інтересів). У вузькому - замикається в рамках традиційної форми ведення консультацій, переговорів та інших форм соціально-політичних контактів, що відбуваються між урядом профспілками та об'єднаннями роботодавців.

2. Соціальний діалог виступає чинником стабільного поступального розвитку сучасного суспільства як динамічно збалансованої цілісної системи. Він володіє потенціалом широкого застосування у практиці соціально-політичного управління як фактор підвищення ефективності державної політики і подолання, таким чином, недосконалостей стандартних механізмів представницької демократії. Завдяки розвиткові соціального діалогу відбувається залучення основних інститутів громадянського суспільства до взаємодії з органами державної влади, що є оптимальним способом розвитку потенціалу самого державного управління, забезпечує можливість переходу від політичної конфронтації до співробітництва, та консолідації суспільства.

3. Доведено, що налагодження співробітництва засобами соціального діалогу передбачає встановлення між його суб'єктами партнерських відносин довіри та взаємної відповідальності, наявність між ними добровільної згоди дотримуватися однакових “правил гри”, що в результаті призводить до перетворення такої співпраці на стабільно функціонуючий соціально-політичний інститут. Структура соціального діалогу на рівні демократичної правової держави - це формально-юридичне закріплення правил функціонування його суб'єктів, а згодом і органів їхнього співробітництва, які виступають важливим механізмом впливу на політичну систему суспільства. На рівні громадянського суспільства інституціоналізація соціального діалогу передбачає його легітимізацію, тобто визнання існування та функціонування соціального діалогу правомірним і доцільним, насамперед, основними соціальними групами суспільства.

4. Сучасна модель розвиненого громадянського суспільства ґрунтується на принципах його внутрішньої структурної самоорганізації, рівень якої залежить від стану сформованості інституту соціального діалогу, що проявляється у налагодженні конструктивної взаємодії як всередині громадянського суспільства між його основними інститутами, так і між громадянським суспільством та державою. Соціальний діалог у громадянському суспільстві визначається як процес, в якому розвинуті економічні, культурні, правові політичні відносини між сторонами не опосередковані державою. Він функціонує на базі принципу свободи та верховенства права, базовим для його учасників є принцип багатоманітності інтересів, захист приватних інтересів від надмірного втручання держави. Звуження контрольних функцій однієї зі сторін діалогічної взаємодії несе у собі потенційну небезпеку монополізації власної позиції іншої сторони, домінування не загального, а приватного інтересу.

5. У формально-організаційному плані діалогічна взаємодія громадянського суспільства із державою передбачає легальність та легітимність кожного із суб'єктів, рівність їхніх прав, обов'язків і відповідальності, наявність нормативно-правового поля й інформаційно-комунікативного простору для рівноправної взаємодії. Соціальний діалог як соціально-політичний інститут теоретично й ідеологічно сформований на принципах діалогічної організації суспільства під дією низки суб'єктивних та об'єктивних чинників, які безпосередньо впливають на його становлення, функціонування та розвиток. Серед них головними є такі:

1) історичний досвід самоорганізації населення й відстоювання власних інтересів;

2) традиції взаємодії ключових інститутів громадянського суспільства як між собою, так і з органами державної влади;

3) рівень організаційної структури та правовий статус представницьких організацій основних соціальних груп;

4) домінуючий тип політичної культури населення;

5) залежність ролі держави в регулюванні соціально-політичних процесів від політичної кон'юнктури, зокрема, від таких суб'єктивних факторів як політична воля глави держави або уряду, лідерів політичних партій чи громадських об'єднань, певної групи осіб.

6. Реалізація державою соціальної політики (насамперед - соціального захисту) безпосередньо залежить від рівня розвитку соціального діалогу в суспільстві, що відображає зміни в характері взаємин між організаціями найманих працівників та об'єднаннями роботодавців. У такому випадку соціальний діалог виступає, по-перше, як інноваційний ресурс сталого розвитку суспільства, по-друге, як новітній механізм відтворення людського капіталу, і, по-третє, як інтегральний компонент удосконалення системи управління соціально-трудовими відносинами. Соціальний діалог допомагає людині найманої праці увійти в діалогічний контакт з середовищем сучасних соціальних і політичних систем, що створює передумови конструктивного співробітництва, соціальної стабільності і злагоди в суспільстві.

7. Конструктивна конфліктність і взаємовигідне партнерство можливі лише за умов розвиненої демократичної політичної системи. Тому процес розвитку політичної демократії безпосередньо пов'язаний з інституціоналізацією соціального діалогу. Налагодження паритетного соціального діалогу між інститутами громадянського суспільства та органами державної влади сприятиме не лише вдосконаленню і підвищенню ефективності соціальної політики держави, але й допомагатиме інститутам громадянського суспільства виконувати свої безпосередні функції та вільно самостійного розвиватися, а також забезпечувати можливості для переведення виникаючих соціальних конфліктів із фази стихійності у фазу колективної солідарності та консолідації.

8. Інститут тристоронніх переговорів (уряд - профспілки - організації роботодавців) є оптимальним способом підвищення ефективності соціальної політики держави. В першу чергу - це механізм, за допомогою якого влада і бізнес визначають на певний термін “правила гри” і співпрацюють за цими правилами в умовах соціально-економічної і політичної стабільності. Це є важливим чинником демократизації політичної системи, вироблення та закріплення навичок конструктивної співпраці, взаємної відповідальності та толерантності соціальних партнерів. Водночас, такі тристоронні відносини в ідеалі - це комунікативний простір для переговорів між об'єднаннями роботодавців, профспілковими організаціями і державою.

9. Найсуттєвішими вадами становлення інституту соціального діалогу в Україні є такі:

1) різність темпів модернізації інституціональної підсистеми політичної системи, з одного боку, та цінностей громадянського суспільства, усвідомлення і готовності громадської думки до широкого використання потенціалу інституту соціального діалогу - з іншого;

2) нечіткість у розподілі влади між законодавчою, судовою та виконавчою гілками;

3) відсутність на перших етапах інституціоналізації соціального діалогу таких інститутів громадянського суспільства як представницькі об'єднання роботодавців та найманих працівників;

4) формування об'єднань роботодавців як спроби лобіювання інтересів власного бізнесу перед державою;

5) відсутність незалежних засобів масової інформації;

6) брак демократичної політичної культури населення.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ

1. Соціальний діалог у громадянському суспільстві. Монографія. - Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2007. - 358 с.

2. Змістові структурно-функціональні особливості уявлень про досягнення стандартів добробуту в громадянському суспільстві (Визначення характеру оцінювальних підходів й демократичних можливостей соціального діалогу) // Наукове пізнання: методологія та технологія. Науковий журнал. Засн. Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського. Серія: філософія, соціологія, політологія. - 2004.

3. Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу // Політичний менеджмент. - 2005. - №6 (15). - С. 89-103.

4. Передумови і структурно-функціональні особливості розвитку ранніх концепцій інституту соціального діалогу // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 50. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - С. 69-82.

5. Схематизація соціального діалогу в еволюції поглядів на формування суспільства сталого розвитку // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 272. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 235-242.

6. Соціальний діалог в системі механізму відтворення людського капіталу // Політологічний вісник. Зб.-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. - Вип. 19. - С. 300-313.

7. Демократія і особливості інституалізації соціального діалогу: політологічний аспект // Перспективи. Науковий журнал. Сер.: філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса: Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Одеський національний політехнічний університет. - 2005. - №3 (31). - С. 87-93.

8. Соціальний діалог як інтегральний компонент удосконалення системи управління охороною праці // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 51. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - С. 19-33.

9. Соціальний діалог як інноваційний ресурс сталого розвитку суспільства // Політологічний вісник. Зб.-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2005. - Вип. 20. - С. 59-72.

10. Соціальний діалог як засіб підвищення ефективності соціальної політики і взаємовідносин між державою та громадянським суспільством // Наукове пізнання: методологія та технологія. Науковий журнал. Засн. Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського. Серія: філософія, соціологія, політологія. - 2005. - №2 (16). - Одеса. - С. 44-49. суспільство політичний демократизація

11. Соціальний діалог у механізмі відтворення людського капіталу // Соціальна політика і соціальна робота. - 2005. - №4. - С. 5-15.

12. Соціальний діалог в контексті аналізу політичних перспектив процесу вступу України до Європейського Союзу // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. 2 / Міністерство освіти і науки України, Ужгородський національний університет; Редкол.: М. Вегеш (гол. ред.), В. Денисенко та ін. - Ужгород: СМП “Вісник Карпат”, 2005. - С. 205-212.

13. Соціальний діалог і вдосконалення системи управління охороною праці в умовах посткомуністичної трансформації суспільства // Перспективи. Науковий журнал. Сер.: філософія, історія, соціологія, політологія. - Одеса: Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, Одеський національний політехнічний університет. - 2005.

14. Соціальний діалог: проблема досягнення стандартів Євросоюзу // Політичний менеджмент. - 2006. - №2 (17). - С. 67-78.

15. До питання консолідації інституційних та соціальних засад соціального діалогу: політологічний аналіз // Дослідження світової політики: Зб. наук. праць. - Вип. 35. / Відп. ред. Л.О. Лещенко / К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2006. - С. 88-101.

16. Соціальний діалог в історії Міжнародної організації праці // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2006. - Т. 12-13. - С. 92-98.

17. Управління системою охорони праці як складова розвитку соціального діалогу в Україні // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 53. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 55-70.

18. Консолідація інституційних та соціальних засад соціального діалогу в демократичних країнах // Наукове пізнання: методологія та технологія. Науковий журнал. Засн. Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського. Серія: філософія, соціологія, політологія. - 2006. - №1 (17). - Одеса. - С. 59-64.

19. Соціальний діалог і розвиток стандартів добробуту в громадянському суспільстві // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 54. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 87-102.

20. Інноваційні методи активної політики соціального діалогу в контексті інтеграції України до Європейського Союзу // Вісник Сев. ДТУ. Вип. 71: Політологія: Зб. наук. пр. / Редкол.: Ю.А. Бабінов (відп. ред.) та ін., Севастоп. нац. техн. ун-т. - Севастополь: Вид-во Сев. НТУ, 2006. - С. 224-235.

21. Нові вектори соціального діалогу в сучасній Україні // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: Знання України, 2006. - Вип. 22. - С. 133-148.

22. Соціальний діалог: від конфронтації до партнерства (політологічний аналіз у контексті взаємодії держави і громадянського суспільства) // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 60. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 131-144.

23. Соціальний діалог в структурі політики соціальних пріоритетів // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. - Вип. 61. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - С. 141-154.

24. Соціальний діалог у формуванні політики Міжнародної організації праці // Політичний менеджмент. - 2007. - С. 151-165.

Размещено на Allbest.ru