Порівняльний аналіз політичних систем країн західної Європи: інституційний вимір

У параграфі “Територіальна основа соціополітичних поділів” стверджується, що під територіальною основою соціополітичного поділу треба розуміти відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором, на думку автора, повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності у цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Фактично цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною. Регіональна ідентичність може ґрунтуватись на особливостях мови, культури, історії тощо. Переважно вона призводить в майбутньому до створення громадських організацій і політичних партій. Існування подібних інституційних утворень пов'язане з наявністю гомогенних територіальних груп і відповідним рівнем їхнього розвитку, а також умовами інституалізації. Проведений аналіз ситуації в основних регіонах європейських країн дав змогу констатувати, що регіональна основа соціополітичного поділу серед європейських країн сьогодні є лише в Італії, хоча рівень напруги, завдячуючи референдуму 2006р., відчутно зменшився. Одночасно в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві регіональні відмінності і відповідне партійне протистояння накладаються на систему етномовного поділу та внаслідок цього взаємно підсилюються.

У параграфі “Соціополітичний поділ “нової політики” доводиться, що соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни, зміни поколінь призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” лівих і правих політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, з іншого - конкурують між собою, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі.

Вивченню місця та ролі інституту глави держави в політичних системах країн Західної Європи присвячений третій розділ дисертаційного дослідження “Роль і значення глави держави у країнах Західної Європи.” У першому параграфі “Позиція глави держави у конституційних монархіях” проаналізовано обсяг повноважень монархів як голів держави у Сполученому Королівстві, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії та Швеції. З'ясовано, що у конституційних монархіях глава держави - монарх - володіє одночасно окремими функціями законодавчої влади (спільно з національними парламентами) та виконавчої (спільно з урядами). У системі виконавчої влади більший обсяг повноважень монархи мають щодо міжнародних справ і питань оборони. Щодо всіх монархів діє норма їхньої особистої недоторканості. Оскільки монархи політично нейтральні, то відіграють важливу роль у забезпеченні/зміцненні суспільної єдності країн.

У другому параграфі “Президент як глава держави” посаду президента розглянуто стосовно країн із напівпрезидентською та парламентською формами правління. Проаналізовано спільні й особливі вимоги щодо кандидатів на цю посаду, стосовно способів обрання та термінів перебування. Детально досліджено обсяги повноважень президентів у системі взаємин: президент - парламент - прем'єр-міністр (уряд). У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які передбачатимуть відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості (ситуація коґабітації).

Проведений аналіз допоміг констатувати, що позиціонування повноважень президентів має обов'язково охоплювати аналіз не лише прав і можливостей, які надають президентам конституції національних країн, а й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів, перерозподіл повноважень на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик повноважень президентів країн з парламентською формою правління.

Аналіз інституту парламентів виконано у четвертому розділі “Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи.” Доведено, що парламенти усіх без винятку європейських країн як представницькі інститути своїм складом відображають політичні преференції громадян власних держав і, одночасно, своєю діяльністю постійно орієнтуються на домінуючі інтереси виборців. Громадяни через посередництво депутатів беруть участь в управлінні державою, формуючи визначальний елемент конструкції представницької демократії. У першому параграфі “Вимоги щодо кандидатів у депутати і депутатів” послідовно з'ясовуються спільні та особливі вимоги/властивості щодо: кандидатів у депутати, стосовно імперативного мандату, парламентського імунітету, індемнітету, права на конфеденційну інформацію, ситуацію з доходами та привілеями парламентарів. У другому параграфі “Структура парламентів” вивчається роль і значення голів парламентів, зіставляється обсяг їхньої компетенції. Досліджується позиція керівних органів парламентів, головні різновиди парламентських комісій: комісії цілої палати, постійні комісії парламенту, постійні та тимчасові комісії, спільні комісії у випадку двопалатних парламентів. Особлива увага приділена аналізу ролі партійних фракцій у парламенті кожної європейської країни.

У параграфі “Особливість верхніх палат” розглядаються засади формування та повноваження верхніх палат в двопалатних парламентах, які існують у всіх федеративних та частині унітарних європейських держав. Характеризуючи співвідношення палат у двопалатних парламентах, автор використовує конструкцію: симетричного (сильного) та асиметричного (слабкого) бікамералізму. Дисертант стверджує, що простежується тенденція, коли унітарні держави в ситуації необхідності обрання між однопалатним та двопалатним парламентом, надають перевагу однопалатному. Також підтверджується наявність спільної тенденції для європейських країн - постійне зростання частки жінок серед депутатів національних парламентів. В регіональному плані найвищі показники представництва жінок характерні для північних країн і найменші - для південних країн Західної Європи.

Законодавча, формування виконавчої влади та контрольна функції вивчаються у параграфі “Функції парламентів.” У більшості європейських країн ініціаторами основної частини законопроектів є уряди. Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами. Контроль за діяльністю виконавчої влади розглядається в дисертації як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінюється сила парламентів. Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. Як контролюючі функції розглядається прийняття бюджету, запитання та інтерпеляції.

Значна увага приділена аналізу ролі та місця опозиції. Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду. Тип уряду: однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. В роботі виділено три групи країн, де опозиція займає та відіграє відмінну роль. До першої групи віднесена опозиція у країнах, де існують однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи зарахувані країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості. Розглядається специфічна ситуація щодо опозиції у Швейцарії. Проведений аналіз дав підстави дисертанту стверджувати, що сьогодні парламенти є визначальним елементом політичної конструкції, забезпечують стабільність функціонування демократичної політичної системи. Поступово вони перетворюються у головну арену політичного життя кожної країни у міжвиборчий період.

Складний комплекс проблем пов'язаний із діяльністю інституту уряду вивчається у п'ятому розділі “Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи.” У першому параграфі “Уряд в системі виконавчої влади” зазначено, що категорія уряд належить до ширшого поняття - виконавча влада, яка може бути моністичною та дуалістичною. Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент - за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається “машина” державного управління.

В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду - його колегіальний характер. Третя - його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду.

У другому параграфі “Глава уряду” автор зазначає, що посади прем'єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем'єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, дисертант розглядає показники сили прем'єр-мінстрів у трьох категоріях держав - із високим, середнім і низьким рівнем сили.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем'єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних.

У третьому параграфі “Типологія урядових кабінетів у країнах Західної Європи” досліджуються основні підходи щодо сутності поняття кабінет у країнах Західної Європи. На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів у дисертації відзначається, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого виокремлено уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

У параграфі “Однопартійні уряди більшості” як базовий тип для цієї категорії урядів розглядається уряд Сполученого Королівства. Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем'єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем'єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем'єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту. У післявоєнній історії країн Західної Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту.

У параграфі “Коаліційні уряди” зазначається, що коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об'єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %. Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер.

У параграфі “Феномен урядів меншості” досліджується сутність та особливість однопартійних та коаліційних урядів меншості. Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті.

На погляд дисертанта, природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи. Власне за цих умов уряди меншості виступають прийнятним виходом. В роботі ґрунтовно проаналізовано існуючі причини та чинники утворення та існування урядів меншості. Після Другої світової війни 33 % від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.

У параграфі “Формування урядів у країнах Західної Європи: процедури та чинники” досліджується практика формування коаліційних урядів більшості і меншості та однопартійних урядів меншості. Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша - охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія - це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя - характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності.

У параграфі “Урядова стабільність” визначено показники урядової стабільності. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем'єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем'єр-міністра, або члена уряду. На підставі цих індикаторів в роботі обчислено загальну кількість змін у складі урядів європейських країн за період 1960-2004 рр. Аналіз показників середньої тривалості урядів дав змогу виділити три групи країн.

У шостому розділі “Вплив виборчих систем на політичні системи” розглядаються демократичні вимоги щодо виборів, аналізуються процедури голосування та засади проголошення виборів. У параграфі “Типи виборчих систем” дисертант зазначає, що сьогодні у державах Західної Європи існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців політичних партій і блоків, а також і для цілої політичної системи певної країни. У параграфі “Мажоритарна виборча система” дисертант досліджує систему відносної більшості та двотурову систему більшості, вивчає позитивні і проблемні сторони цих різновидностей виборчої системи. У параграфі “Пропорційна виборча система” зазначено, що серед європейських країн можемо виділити такі різновиди пропорційної виборчої системи: по-перше, пропорційна виборча система з єдиним загальнонаціональним виборчим округом; по-друге, пропорційна виборча система з закритими списками; по-третє, пропорційна виборча система з преференціями; по-четверте, виборча система панашаж; по-п'яте, система єдиного перехідного голосу. Автор послідовно аналізує сильні і слабкі сторони виборчої системи. У параграфі “Змішана виборча система” досліджується досвід Німеччини та Італії з 1993 до 2005 року, коли в цій країні діяв різновид змішаної виборчої системи. Підсумовуючи аналіз виборчих систем, констатується, що кожна виборча система є механізмом, інструментом здійснення демократії в країні та формування інститутів влади в межах визначеної форми правління.

У параграфі “Оцінювання виборчих систем” відзначається, що оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство, внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Сама оцінка є складним процесом, оскільки визначення наслідків застосування тієї або іншої системи не є однозначним з погляду головних політичних акторів. Виборчі системи важко розглядати як незалежний феномен, вони здебільшого є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, як і самі постійно різновекторно впливають. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності/диспропорційності. Отже, виборчі системи здатні вирішально впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Кожний тип виборчої системи має власні переваги та недоліки, але всі існуючі сьогодні системи з їхніми плюсами та мінусами є іманентною частиною національних демократичних політичних систем, перебуваючи в складній мережі взаємозв'язків з політичними інститутами та механізмами.

У сьомому розділі “Місце політичних партій у політичних системах країн Західної Європи” у першому параграфі “Особливості інституту політичних партій в європейських країнах” обґрунтовується, що політичні партії є результатом і показником демократичного розвитку суспільства, виконуючи числені важливі суспільні функції. Визнання виняткової ролі політичних партій в організації та проведенні виборчого процесу, усвідомлення постійного зростання вартості виборів зумовили запровадження державного фінансування політичних партій. Внаслідок цього відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з'єднує державу та громадянське суспільство, у державно-суспільний інститут.

У параграфі “Поняття урядової партії” доводиться, що феномен урядова партія/ії властиві парламентській і напівпрезидентській (змішаній) формам правління, які передбачають формування уряду на підставі створення більшості у парламенті. Конструкція урядової партії є своєрідним інтегратором двох систем - партії та уряду, коли керівники/представники партії, які формують уряд, одночасно займають вищі державні політичні посади. Внаслідок цього кожен конкретний уряд змушений вирішувати складну систему питань, пов'язаних із співвідношенням цілей і інтересів партій учасників, які одночасно є конкурентами на майбутніх виборах, за умов коаліційних урядів; партійної та державно-бюрократичної складової уряду тощо. Формування політичними партіями урядів також сприяє процесу одержавлення політичних партій. Такий процес, на нашу думку, поширюється на всі парламентські партії, які брали участь у формуванні уряду і які були в опозиції.

У параграфі “Партійні системи держав Західної Європи” доводиться, що формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Автор звертається до аналізу індексу “ефективна кількість політичних партій”. Порівняння даних дає підстави стверджувати, що в період з 1945 до 1990 років простежувалась тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій для всіх європейських країн. Починаючи з 1995 р., простежується тенденція поступового зменшення показника індексу в усіх країнах. Автор аналізує причини та чинники, які зумовлюють це зменшення. Звертається увага на те, що великі/старі політичні партії почали втрачати у 80-их роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про “кризу політичних партій”. Одночасно підтримка політичних партій почала все більше мати вибірковий, селективний характер. Окрім того, поряд з головними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів і прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію.

Аналіз статистичної інформації, програмних документів та політичної практики у параграфі “Тенденції змін партійних систем у країнах Європи” дозволили зробити висновок, що, починаючи з 90-их років ХХ ст., у країнах Західної Європи відбувався поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945- початок 90-их років характеризується такими тенденціями:

у 90-их роках простежується тенденція до зменшення відмінностей між партійними системами держав Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій;

у середньому збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку;

малі партії здебільшого пов'язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн;

відходять у минуле двопартійні та дво - і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом;

внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з'єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут. Цьому процесові сприяє парламентська діяльність партій та формування ними урядів;

“криза партій” як феномен, що характеризує стан розвитку партійних систем держав Західної Європи наприкінці ХХ ст., виявилась нетривалою або суто умовною. Політичні партії сьогодні продовжують залишатися провідними інститутами політичної системи;

все це загалом дає змогу стверджувати про зменшення дистанції між партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між партійними системами держав цього регіону. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру;

у середовищі лівих партій країн Європи за визначений період відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних - соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали - зелені. В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених виходять за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють потсматеріальний напрям;

для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі;

правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики.

У восьмому розділі “Участь громадян у політичному житті країн Західної Європи” в першому параграфі “Участь громадян країн Західної Європи у парламентських виборах” аналізується участь громадян у виборах, особлива увага приділена ефекту зміни виборчої підтримки. Автор доводить, що в європейських країнах простежується тенденція до поступового скорочення рівня участі громадян у виборах. Найбільш переломним етапом у цьому процесі стали 90-ті роки. Саме на цей час припадає найбільш відчутна зміна в підтримці виборцями політичних партій. Відбувається збільшення частки громадян, які голосують не за своєю соціально-груповою належністю, а на підставі індивідуальних характеристик. У параграфі “Участь у референдумах та політичних кампаніях” проаналізовано місце і роль референдумів у політичному житті європейських країн, окреслено тенденцію зростання використання інституту референдуму в політичному житті більшості європейських країн, означено політичні наслідки застосування інституту референдуму. У третьому параграфі “Участь громадян в профспілковій діяльності” досліджено еволюцію участі громадян європейських країн у профспілкових організаціях. Визначено тенденцію скорочення частки членів профспілок та кількості профспілкових організацій. У параграфі “Форми протестної активності громадян” на підставі аналізу статистичної інформації доводиться тенденція скорочення протестної активності громадян, переведення існуючих акцій у переважаючий формат конвенційної діяльності. У параграфі “Інститут корпоративізму” вивчається особливість нового етапу - неокорпоративізму, його ролі в політичному житті європейських країн. Новий етап корпоратизму характеризується збереженням активної ролі держави. Зміна полягає в тому, що поряд з урядом почав впливати на процеси в економічній площині і парламент, що є цілком зрозумілим, з огляду на системи взаємовідносин парламентської більшості та уряду в європейських країнах. У параграфі “Інститути захисту прав громадян” доводиться, що провідним інститутом захисту прав громадян, гарантування їм можливості контролювати та впливати на діяльність/бездіяльність владних структур стали національні омбудсмени та інститут загальноєвропейського омбудсмена.

Висновки

Національні політичні системи країн Західної Європи характеризуються значним рівнем самобутності, що зумовлюється актуальними та існувавшими попередньо властивостями політичних інститутів, станом політичних відносин між основними акторами, діючими правовими нормами та традиціями тощо. Попри належність країн до окремих/близьких груп на підставі подібності форм правління, форм територіального устрою, моделей виборчих систем, кожна політична система є оригінальним утворенням, яке потребує комплексного підходу, внаслідок складної мережі подібностей і відмінностей між країнами, які виявляються одночасно з широкого кола питань. Тобто, політична система однієї країни у форматі її інститутів може одночасно мати спільні характеристики з політичною системою/системами іншої/інших країн в одній площині або декількох і водночас мати значні відмінності в інших площинах. Оцінка цього стану подібностей і відмінностей залежить від дії багатьох чинників. Серед них домінуючою змінною є час. Верифікація стану справ у політичних системах різних країн через певні проміжки часу допомагає виділити спільні та особливі характеристики в національних політичних системах. Одночасно порівняльний аналіз є тим знаряддям, за допомогою якого ми в стані отримувати нові знання, перевіряти існуючі теоретичні, методологічні концепти, виробляти пропозиції і прогнози.

Наше дослідження 16 країн Західної Європи охопило період з кінця Другої світової війни і до 2007 р. Шістдесят років це незначний відрізок в історії для макротеоретичних висновків. Проте цей відрізок часу був надзвичайно насиченим, тому що відбулося багато подій, змін в основних політичних інститутах національних країн, що дає підстави зробити висновки стосовно тенденцій розвитку політичних систем зазначених країн.

Проведений нами аналіз дає змогу виділити своєрідний рубіж у розвитку політичних систем європейських країн - період середини 80-их - початку 90-их років. Виявами рубіжності стали: зміна структури домінуючих соціополітичних поділів та їхнього змісту, “розмерзання” партійної системи, протиставлення “старої” і “нової” політики, вирівнювання “сили” президентів і прем'єр-міністрів європейських країн, суттєве посилення ролі парламентів, зростання значення позиції громадян у національному політичному процесі тощо. Оскільки визначений рубіж збігся з падінням “Берлінського муру,” то це сприяло процесові зменшення ідеологічного протистояння європейських партій. На зазначені тенденції суттєво вплинув процес пришвидшення і поглиблення інтеграційних процесів у середині Європейського Союзу та активна імміграція до країн Європи представників неєвропейських народів.

Соціополітичні поділи, властиві для європейських країн протягом першої та другої половини ХХ ст., які ґрунтувалися на: соціально-економічній, етнічній, релігійній, територіальній основах, на рубежі двох століть зазнали суттєвих трансформацій. Цими змінами стали - ослаблення значення соціально-економічного як універсального соціополітичного поділу; трансформація етнічного поділу в етномовний та етнічний; ослаблення суспільно-політичного значення відмінностей між містом і селом, центром і периферією, внаслідок чого зник тип поділів в європейських країнах при одночасному посиленні значення відмінностей між центром і регіонами та між регіонами, перетворенні цих відмінностей у підставу соціополітичного поділу в Бельгії, Іспанії, Італії та Сполученому Королівстві; інтеграції етномовного та регіонального поділів, що спричинило появу ефекту їхнього взаємного посилення в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві.

Означений рубіж збігся із переходом європейських країн до постматеріального етапу соціально-економічного розвитку. Відповідно в політичній сфері європейських країн визначилась тенденція, коли нові генерації громадян поставили на порядок денний питання про нездатність “традиційних” політичних партій, які домінували на національних політичних сценах після Другої світової війни, адекватно відповідати на актуальні виклики. Це призвело до привнесення в політичне життя “нових” проблем і цінностей, протиставлення “старої” і “нової” політики. Наслідком цього стало оформлення “нового” типу лівих партій, а з часом і правих партій. Загальним результатом нового етапу розвитку політичних систем європейських країн стало оформлення якісно відмінного соціополітичного поділу “нової” політики.

Розвиток процесів регіоналізму як загальна тенденція європейських країн, в поєднанні з наявними етнічними та етномовними поділами в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві призвів до гострого протистояння в площині регіон-центр у цих державах, коли наочним стало прагнення до національно-державного відокремлення Фландрії в Бельгії, Каталонії та Країни Басків в Іспанії та Шотландії в Сполученому Королівстві в межах/відповідно до прийнятих у цих країнах демократичних механізмів суспільно-політичного життя.

Спільною тенденцією усіх європейських країн є послаблення і вирівнювання сили/політичної ваги президентів. Вирівнювання їхніх повноважень відбувається на низькому/слабкому рівні, коли позиції президентів, як глав держав, мають тенденцію до послаблення. Одночасно здатність глав держав вирішально впливати на політичну ситуацію у випадках кризових ситуацій зберігається і засновується не лише на нормах права, а й на потребах ситуації, традиціях.

Суттєві відмінності в обсязі повноважень, здатності впливати на суспільно-політичні процеси національних країн, зумовлені діючою нормативно-правовою базою, особливостями та традиціями політичного розвитку, зумовили існування трьох груп прем'єр-міністрів країн Західної Європи. Протягом зазначеного періоду ми можемо виділити тенденцію до зростання та вирівнювання сили/політичної ваги прем'єр-міністрів всіх європейських країн. Вирівнювання повноважень прем'єр-міністрів відбувається за рахунок однакової їхньої ваги у вирішенні загальноєвропейських питань, пріоритетності й обов'язковості загальноєвропейських рішень щодо національної площини тощо.

Одночасно з тенденцією зростання ролі глав урядів, відбувається і посилення значення урядів у політичному житті власних країн. В системі урядів, властивих країнам Західної Європи, можна виділити чотири типи - однопартійні та коаліційні уряди більшості і меншості. Уряди меншості є традиційними різновидами урядів європейських країн.

Країнам Західної Європи властива також сильна позиція парламентів у національному політичному житті та зростання ролі парламентських комісій.

Політичні партії продемонстрували здатність до постійної трансформації, відповідно до змін системи суспільних викликів. Вісімдесяті-дев'яності роки стали певним рубежем у партійному розвитку, який спричинив появу “нового” типу політичних партій, які стали символами “нової” політики. Попри прогнози кризи “старого” типу політичних партій вони зуміли пройти процес модифікації, так само як “нові” партії змушені були запозичити низку інституційних характеристик від “традиційних” партій. Сьогодні обидва типи не поділяють взаємовиключаючі відмінності, вони успішно взаємодіють на політичній арені власних країн.

З середини 90-их років простежується тенденція до зменшення відмінностей між національними партійними системами країн Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій; збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку; малі партії здебільшого пов'язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн.

Відходять у минуле двопартійні та дво - і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом.

Внаслідок поширення державного фінансування та тривалої належності обмеженої кількості політичних партій країн Західної Європи до формату урядової партії відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з'єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати про зменшення дистанції між партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між партійними системами держав цього регіону. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру.

У середовищі лівих партій країн Європи за визначений період відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних - соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали - зелені. В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених дещо виходять за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють постматеріальний напрям.

Для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі. Консервативні партії північних/скандінавських країн відрізняються від партій цього спрямування інших європейських країн тим, що вони менші чисельно і за рівнем впливу та домінуючою ліберально-консервативною орієнтацією.

Правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський і популістичний характер. Серед чинників, які призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики.

Домінуючою в європейських країнах є пропорційна виборча система, яка має багато різновидів. Попри суттєві відмінності застосування виборчих систем у кожній конкретній країні, всі вони відповідають і забезпечують демократичний розвиток, зорієнтовані на всебічне врахування позиції та преференцій громадян, спрямовані на забезпечення відповідальності політичних акторів. Виборчу систему вони трактують як визначальний чинник політичних змін на національному рівні.

Активна імміграція до європейських країн представників неєвропейських країн спричинила низку нових політичних проблем. Ці проблеми, пов'язані з труднощами цивілізаційної інтеграції та ідентифікаційними альтернативами, сприяли виділенню нової лінії соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів. Політичними репрезентантами антиіммігрантських вимог і дій стали крайні праві політичні партії. Їхніми опонентами виступають передусім партії зелених та соціал-демократичні і ліберальні партії.

Простежується тенденція зростання частки свідомої/критичної участі громадян у політичному житті, коли підставою участі перестає бути групова належність. Одночасно посилюється тенденція використання інституту референдуму та народної ініціативи в політичному житті. Важливим інструментом захисту прав громадян впливати на владу і політичне життя власних країн став інститут омбудсмена.

Отже, проведений аналіз дає змогу нам констатувати, що європейським країнам притаманний процес поступового зменшення традиційних відмінностей, властивих національним політичним системам. Результатом дії цієї тенденції є збільшення подібних характеристик, вирівнювання статусів і функцій національних політичних інститутів, їх уніфікація. Тобто, сформульована нами на початку нашого дослідження гіпотеза знайшла підтвердження.

Основні публікації автора

1. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. - Львів: Тріада плюс, 2004. - 392 с.

2. Рецензія: Гетьманчук М., Харченко В. Дослідження політичних систем країн Західної Європи - важливе завдання української політичної науки // Збірник наук. праць “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку”. - Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”. Вип.16. 2005. - С. 152-154.

3. Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. - 391 с.

4. Рецензія: Бабкіна О.В. Рецензія на монографію А.Романюка: “Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи” // Політологічний вісник. Збірник наук. праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 30. - С. 432-435.

5. Романюк А. Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ столітті // Вісник Львівського університету. Філософські науки. - Вип. 5. 2003. - С. 324-333.

6. Романюк А. Вплив системи фінансування політичних партій на розвиток демократії: світовий досвід та Україна // Романюк А.С., Шведа Ю.Р., Шумельда Ю.Р. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. - С. 54-70.

7. Романюк А. Становлення порівняльної політології та головні особливості методу поріняльних досліджень // Збірник наукових праць “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку”. - Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”. Вип. 16. 2005. - С. 15-21.

8. Романюк А. Крайні праві політичні партії - як нова сім'я політичних партій країн Західної Європи // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2005. - Вип.15. - С. 131-141.

9. Романюк А. Інститут президента у системі представницької демократії // РоманюкА., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. - Львів: ЦПД - “Астролябія”, 2005. - С. 286-309.

10. Романюк А. Сутність та основні підходи щодо визначення соціально-політичних поділів // Вісник. Соціогуманітарні проблеми людини. - Львів. 2005. № 1. - С. 41-47.

11. Романюк А. Новий інституціоналізм та поняття інституту в політичній науці // Вісник Львівського університету. Серія : філософські науки. - 2006. - Вип. 9. - С. 190-199.

12. Романюк А. Уряди меншості у системі урядів країн Західної Європи // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2006. - Вип. 17. - С. 88-94.

13. Романюк А. Переваги і проблеми виборчої системи відносної більшості на прикладі Сполученого Королівства // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2006. - Вип. 18. - С. 79-86.

14. Романюк А. Феномен урядів меншості в країнах Західної Європи // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць. - Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”. 2006, № 17. - С. 24-27.

15. Романюк А. Інститут прем'єр-міністра в країнах Західної Європи // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць. - Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”. 2006, № 18. - С. 184-189.

16. Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 р. // Вибори та демократія. - 2006, № 3 (9). - С. 4-10.

17. Романюк А. Порівняльний аналіз повноважень президентів України та країн Західної Європи і США // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, соціологія, філософія. - Ужгород: Вид-во Ужгородського НУ “Говерла”. 2006. Вип. 4. - С. 200-205.

18. Романюк А., Поліщук Х. Становлення політико-порівняльних близькосхідних досліджень // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2007. № 1 (51). - С. 135-139.

19. Романюк А. Порівняльний аналіз стабільності урядів України та європейських країн з напівпрезидентською формою правління // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Філософія. Вип. 5-6. - Ужгород: Вид-во Ужгородського національного ун-ту “Говерла”. 2007. - С. 390-395.

20. Романюк А. Оцінка пропорційності виборчих систем країн Західної Європи та України: порівняльний аспект // Вісник Центральної виборчої комісії. 2007. № 2(8). - С. 58-63.

21. Романюк А. Типологія урядових кабінетів в країнах Західної Європи: порівняльний аналіз // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. - 2007. - Вип. 10. - С. 235-244.

22. Романюк А. Соціополітичний поділ “нової політики” в країнах Західної Європи // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 27. - С. 239-253.

23. Романюк А. Основні тенденції змін партійних систем держав Західної Європи // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Філософія. Вип. 7-8. - Ужгород: Вид-во Ужгородського національного ун-ту “Говерла”. 2007. - С. 212-218.

24. Romaniuk A.Instytucija Prezydenta na Ukrainie // Wspуіczesna Ukraina / Red. Ј. Donaj, A. Romaniuk. - Јуdz: Wyїsza szkola studiуw miкdzynarodowych, 2007. - S. 7-38.

25. Романюк А. Порівняльний аналіз основних форм політичної участі громадян країн Західної Європи // Віче. - 2008, № 1. - C. 44-47.

26. Романюк А. Політична могутність // Основи політології / За ред. Б. Кухти. Частина 2. - Львів: Вид-во “Кальварія”, 1997. - C. 65-69.

27. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук . За ред. Б. Кухти. - Вид.2-ге, перероб. і доп. - Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

28. Романюк А. Монархія //Українські варіанти. - 1998, № 2 (4). - С. 92-97.

29. Романюк А. Західна Європа: Політичний довідник - Львів: ЦПД ЛДУ ім. І. Франка, 1999. - 39 с.

30. Романюк А. Порівняльний аналіз позицій та компетенцій президентів у країнах Західної Європи // Інститут президентства у світі. Хто є хто. / Упор.: Романюк А., Скочиляс Л., Шведа Ю. - Львів: ЦПД, 1999. - С. 4-15.

31. Romaniuk A. Zrуdіa finansowania kampanii wyborczych i partii politycznych na Ukrainie // Kulisy finansowania polityki. Pod reakcj№ Marcina Waleckiego. - Warszawa: Instytut Spraw Publicznych, 2002. - P. 105-115.

32. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред.: Ю.С. Шемчушенка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Генеза, 2004. - 736 с. (авторські - 0,5 др.арк.).

33. Романюк А. Політичні наслідки застосування пропорційної виборчої системи під час виборів до парламенту у березні 2006 р. // Політичні партії на Львівщині напередодні виборів 2006: Посібник-довідник / Укладачі: Романюк А.С., Скочиляс Л.С. - Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2005. - С. 7-12.

34. Romaniuk A. Wybory parlamentarne 2006 na Ukrainie a perspektywy systemu partyjnego // Czechy. Polska. Ukraina. Partie i systemy partyjne. Stan i perspektywy / Red. K. Kowalczyk, Ј.Tomczak. -Toruс: Wyd. Adam Marszalek, 2007. - S. 123-130.

35. Romaniuk A. Integration and Disintegration Processes in the Party System of Ukraine// The Future of East-Central Europe. Ed. By A. Dumala & Z.J. Pietras. - Lublin: Maria Curie-Skladowska University Press. - 1996. - P. 504-509.

36. Романюк А. Моделі політичних визначень України в контексті європейського інтеграційного процесу // Україна і Центральна Європа: проблеми і перспективи інтеграції. Матеріали міжнародної конференції (Львів, 22-24 квітня 1999 р.)/ Упор. Романюк А.С., Скочиляс Л.С. - Львів: ЦПД, 1999. - С. 69-74.

37. Романюк А. Джерела фінансування виборчих кампаній політичних партій // Міжнародна конференція “Політичні фінанси: регулювання і практика”. Київ, 29.04.2002. - К., 2002. - С. 111-114.

38. Романюк А. Особливості інституту політичних партій в європейських країнах // Політико-правові аспекти фінансування політичних партій України: Матеріали конференції (Львів, 27-28 червня 2003 року). - Львів: Генеза, 2003. - С. 22-30.

39. Романюк А. Урядова стабільність в Західній Європі та Україні: індикатори виміру та фактори впливу // Трансформація політичних систем України і Польщі в умовах європейської інтеграції: Тези конференції / Укладачі: Романюк А.С., Скочиляс Л.С. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. - С.80-86.

40. Романюк А. Розширення Європейського Союзу - наслідки для України //Україна-Польща-Німеччина. Матеріали VIII міжнародної наукової конференції “Національна ідентичність і європейська інтеграція: Україна - Польща-Німеччина”, яка відбулася 15-19 вересня 2003 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка. - Львів, 2004. - С. 76-80.

41. Романюк А. Порівняльна політологія в системі політичних наук // Наукова конференція “Політична наука в Україна: стан і перспективи”. Львів, 10-11.05.2007. - Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка. - С. 14-22.

42. Романюк А. Основні тенденції змін у лівих партіях країн Західної Європи 1945-2007 років // Тези міждисциплінарної конференції “Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії”, 29-30 листопада 2007 р. / Відп. за випуск професор А. Карась. - Львів, 2007. - С. 76-78.

43. Romaniuk A., Hayduk Y. System polityczny wspуіczesnej Ukrainy a zachodnioeuropejskie demokracje: analiza porуwnawcza // Politologia i Stosunki Miкdznarodowe. Od Wspуlnot Europejskich do Unii Europejskiej w 50. rocznicк podpisania Traktatуw Rzymskich. - Toruс: Wyd. Adam Marszalek, 2007. - S. 277-284.

Размещено на Allbest.ru