Політичні системи України 1917-1920 рр.: спроби творення і причини поразки

Ухвалення 29 квітня неповним складом Малої Ради "Статуту про державний устрій, права і вільності УНР", підготовленого конституційною комісією на чолі з М. Грушевським, задекларувало, на думку дисертанта, демократичні принципи, до використання яких ні український політикум, ні суспільство об'єктивно не були готові.

Третій розділ "Українська держава: альтернатива соціалізмові та національно-соціалістична боротьба за її повалення (29 квітня - 15 листопада 1918 р.) висвітлює спробу створення нових політичних режимів - Української Держави (далі - УД) та Західно-Української Народної Республіки (далі - ЗУНР), форми та ступінь їх підтримки країнами Антанти та Четверного союзу, особливості організації антигетьманського заколоту, боротьбу національно-соціалістичного табору на чолі з Директорією з метою реалізації сегрегаційного "трудового принципу" організації влади, який відкидав концепцію всенародної парламентської демократії, яку декларували як керманичі УД, так і ЗУНР.

Наприкінці квітня 1918 р. логіка розвитку політичного процесу на українських землях поставила на порядок денний питання: чи можна реалізувати тут будь-які несоціалістичні, демократичні варіанти політичного устрою взагалі? Першу спробу імплементації такого режиму у поточну реальність здійснили П. Скоропадський та його прихильники. Окупація УНР кайзерівськими військами остаточно виявила кардинальну помилку тих українських діячів, які зробили ставку на перемогу Німеччини, Австро-Угорщини та їх союзників. Співпраця німецької військової адміністрації як з українськими політиками, так і з соціалістичною УНР врешті стала неможливою. Кандидатурою, яка могла б найкраще задовольнити вимоги німців щодо реалізації Брест-Литовської угоди, перетворити Східний фронт на тиловий ресурсний район Німеччини в обмін на визнання обмеженого національного суверенітету Української Держави, була кандидатура П. Скоропадського.

Проголошення 29 квітня його Гетьманом України, покликало до життя новий політичний режим, який мав відновити правовий порядок та законність, створити дієздатний уряд, та вирішити аграрне питання, провести демократичні, а не соціалістичні реформи. Пряма відмова лівих українських партій, насамперед УПСР та УСДРП від підтримки несоціалістичного режиму та хитання центристських груп (зокрема, УПСФ) призвело до того, що і П. Скоропадський, і німецько-австрійське військове командування почали шукати опору серед російських політичних партій. Політичний парадокс полягав в тому, що розбудовувати Українську Державу європейського зразка заходилися, насамперед, представники неукраїномовних соціальних груп та політичних сил.

Нова влада розвинула надзвичайну активність в царині законотворчості: тільки за перші три місяці було ухвалено понад 250 законів. Хоча правові підвалини функціонування Української Держави були загалом сформовані "Законом про тимчасовий державний устрій України", підготовленим відомим київським юристом О. Палтовим, на практиці ситуація в країні все більше виходила з-під контролю як уряду, так і окупаційної армії. Їх влада практично поширювалася на Київ та деякі великі міста. Військово-політична катастрофа, яка спіткала країни Четверного Союзу, неможливість відновити відносини власності в аграрному секторі, зруйновані законодавством УЦР, реквізиції продовольства та збіжжя на користь окупантів, були системно діючими чинниками утворення вакууму навколо гетьманського режиму. Разом з тим, УД була чи не єдиним прикладом політичної стабільності на теренах колишньої Російської імперії. Гетьман, передбачаючи поразку Німеччини та її союзників, був упевнений, що "Антанта визнає справу, яку ми зробили, і вона не пропаде". Позбавлений власної армії, П. Скоропадський пішов на співпрацю з А. Денікіним, який мав суттєву підтримку Антанти, вважаючи такий крок меншим лихом, ніж загроза тотального хаосу. Практична реалізація союзницької угоди про утворення Всеросійської Федерації дозволила б політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, сприяла б відновленню нормальних стосунків з країнами-переможцями в Першій світовій війні, обмеженню впливу українських соціалістів на подальші події. Зі свого боку, українські національно-соціалістичні кола, вступивши в переговори з російськими більшовиками, активно сприяли розвитку передумов поразки як Української Держави, так і наступних нетоталітарних державних утворень та політичних режимів.

Військово-політичний крах країн Четверного союзу, евакуація німецьких військових частин, відкрили новий раунд боротьби за владу. Створений у листопаді орган для організації повстання проти режиму П. Скоропадського - "Директорія", розглядався і населенням України, і країнами Антанти, і всіма антибільшовицькими силами, які діяли на території колишньої Російської імперії/республіки, як орган самочинний, нелегітимний, утворений неправовим шляхом. Не існувало жодного документа, який визначав би її внутрішню організацію як органа влади. Директорія висунула претензії на лідерство в "українському суспільстві", не маючи на те ніяких правових або законних підстав.

Початок повстання означав неминучий стратегічний програш його організаторів. Дисертантом виявлено та введено до наукового обігу документи, які свідчать, що повстання стало результатом змови В. Винниченка та деяких його прихильників з більшовицькою Москвою, а практично організовано М. Шаповалом. Незабаром після початку повстання політична ініціатива перейшла до рук російських більшовиків, які взяли курс на встановлення за допомогою багнетів іноземних найманців нового політичного режиму у формі "української радянської республіки". Універсал, виданий 15 листопада С. Петлюрою від імені Директорії (але без її згоди) став в очах населення символом відмови від самих понять "право" та "закон", оскільки об'єднав законодавчі, виконавчі, судові та представницькі функції в руках незаконного органу.

В першій половині грудня Директорія та лідери провідних українських партій відкинули концепцію парламентської демократії та поклали в основу організації нового режиму сегрегаційний "трудовий принцип". Виборче право надавалося не всім громадянам, а лише т. зв. "трудовим верствам". Директорія, яка зосередила в своїх руках не лише репрезентативні функції, а й законодавчі, судові й адміністративні, та її новий уряд різко відмежувалися від "буржуазії", вирішивши будувати державу силами виключно соціалістичних партій, селянства, робітництва та "трудової інтелігенції", що фактично повторювало програмні гасла російських більшовиків. Різниця полягала в тому, що ці українські політики вважали можливим за даних умов і обставин місця та часу самостійне та незалежне існування соціалістичної Української держави, розбудова якої неправовими, незаконними революційними методами залишалися єдиним інструментом цієї частини українського політикуму.

В окремому параграфі "Захiдно-Українська Народня Республіка: боротьба за національне визволення та парламентську демократію (1 листопада 1918 р. - 16 липня 1919 р.)" аналізуються три головних, на погляд дисертанта, політико-правові обставини, які визначали специфіку політичних обставин та формальної процедури творення української держави на "етнічних" українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. По-перше, ці обставини досить жорстко детермінувалися специфікою розвитку у складі конституційної мультинаціональної монархії Габсбургів. По-друге, усталений етноконфесійний склад населення: "українець" означало "греко-католик", "поляк" - "римо-католик", "єврей" - "іудей", "німець" - "протестант". Третім фактором був духовний, моральний та інтелектуальний вплив Української Греко-Католицької Церкви та її предстоятеля Митрополита Андрія Шептицького. Дисертант підтримує точку зору тих дослідників, які вважають, що Ватикан був активно діючим політичним суб'єктом у цьому регіоні, мав тут принципово важливі інтереси, які вважав загрожуваними з боку українських соціалістичних партій Наддніпрянщини, які стояли на антиклерикальних позиціях. України. Позиція Ватикану справила визначний вплив на розвиток подій у чотирикутнику Варшава-Львів-Київ-Версаль в період 1918-1920 рр., хоча в різні роки ця роль була різною. Дисертант формулює гіпотезу, згідно з якою в 1917 р. провід УГКЦ досить близько сприймав позицію Української Парламентарної Репрезентації (далі - УПР) в справі розбудови єдиної незалежної української держави.

19 грудня 1917 р. голова УПР Є. Петрушевич озвучив позицію галицького політикуму: Галичина "творить... в цiлостi неподiльну та непозбутну спадщину української нації; "галицькі землі - інтегральна частина Української Київської Держави IХ-ХIV ст."; "галицький народ і досі має сильне відчуття спільності і єдності з усім українським народом"; Східна Галичина "в цілості" повинна перебувати або в складі Австро-Угорської монархії як окремий коронний край, або приєднатися до Української Народної Республіки. "Це останнє, - йшлося в заяві, - відповідає найвищому ідеалові української нації".

За таємним протоколом Австро-Угорщина зобов'язалася до 20 липня 1918 р. підготувати пакет законопроектів, за якими землі, на яких українці утворювали бiльшiсть (Східна Галичина), повинні були утворити окремий коронний край. Внаслідок незграбних дій української сторони таємницю зберегти не вдалося, австрійський уряд був змушений зректися цих зобов'язань під формальним приводом.

Восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії, представники українських політичних партій ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидшої ратифікації Брестського миру, відокремлення українських земель від польських, забезпечення їх національної автономії та політичного рівноправ'я, передачі до складу Наддніпрянської України Холмщини і Підляшшя.. Президія УПР виступила з різким протестом проти цього плану. 9 жовтня ухвалила заяву: "наша дорога веде до Києва, а не до Варшави". 10 жовтня (за іншими даними - 12 жовтня) УПР, аби поставити віденський уряд перед доконаним фактом, ухвалила рішення про скликання 18 жовтня представницького зібрання, на якому планувалося поставити питання про подальшу долю краю. Додаткову вагу цьому рішенню надала та обставина, що Митрополит Андрій був особисто присутній на цій нараді та підписав означене рішення. Наявні джерела констатують: провідні українські діячі створили "конституанту українських земель Австро-Угорщини" - Українську Національну Раду, фактично ігноруючи політичні очікування польської сторони. Її програмна декларація проголосила політичну та економічну рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва "нацменшин" в уряді. Документ містив обіцянки проведення "справедливої земельної реформи", проведення виборів до крайового парламенту тощо.

Дисертант загострює увагу на свідченнях очевидців, згідно з якими ключову роль, в процесі підготовки та ухвалення документа відіграв В. Винниченко. Більшість членів УНРади підтримувала варіант проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини - 19 жовтня саме його повинні були легалізувати збори представників всієї Галичини. Спільник В. Винниченка соціал-демократ М. Ганкевич запропонував принципово інший варіант - злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом П. Скоропадського. Присутні на зборах есдеки та січові стрільці паралізували їх роботу. 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра було проголошено створення Української Держави на галицько-буковинських землях, яке було підтримано ієрархією УГКЦ. Проголошення злуки ЗУНР та неіснуючої на той час УНР відбулося 10 листопада, а формально підтверджено лише 22 січня наступного року.

Дисертант відзначає, що зусиллям західноукраїнського керівництва сприяли не лише "загальнонаціональний" консенсус щодо доцільності й необхідності створення демократичної республіки. Другим сприятливим фактором стало закінчення Світової війни та виникнення принципово нової геополітичної ситуації, яка була використана політичним проводом ЗУНР. Йдеться, зокрема, про визнання офіційним Вашингтоном самостійності Чехії, Словаччини та Югославії та відмову США надалі визнавати "державну цілість" Австро-Угорщини. Таке рішення дозволяло вирішувати питання державоутворення на "національних окраїнах" Габсбурзької імперії "легальними" методами та мирним шляхом, хоча такий підхід означав непримиренний конфлікт з польською політично-правовою візією, згідно з якою Східна Галичина легітимно не могла існувати поза межами самостійної Речі Посполитої. 28 жовтня у Кракові була утворена польська Ліквідаційна Комісія, яка висунула претензії на володіння всією, а не тільки Західною Галичиною. Дізнавшись про це, українська сторона увечері 31 жовтня організувала термінову нараду УНРади та її Військового Комітету. Керівник останнього Д. Вітовський підписав наказ про перебрання влади на місцях власними силами та наказ підрозділам УСС виступити до Львова. Дисертант наводить свідчення, згідно з якими на допомогу виступила Директорія, яка надала в розпорядження львів'ян 10 млн. австрійських крон, а також зброю та амуніцію.

Першим конституційним законом, схваленим Українською Національною Радою, став "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-угорської монархії" (підготовлений Митрополитом Андреєм, єпископами І. Коциловським, Г. Хомишиним та о. д-ром П. Філясом), який визначив загальнодемократичні принципи державного та політичного устрою ЗУНР. Дисертант проаналізував політико-правові обставини створення вищого органу виконавчої влади ЗУНР - Тимчасового Державного Секретаріату на чолі з К. Левицьким та Президії УНРади на чолі з Є. Петрушевичем, підкреслює їх активну роботу над розбудовою державних інститутів на західноукраїнських землях. Їх статус та функції визначалися, насамперед, конституційними законами "Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки", "Про Виділ Української Національної Ради", про внесення змін до Статуту УНРади, та Закон про недоторканність її членів.

Воєнно-політичні обставини, в яких довелося працювати керівництву ЗУНР, не дозволяли провести демократичні вибори до Сойму. Для подолання дефіциту легітимності УНРада ухвалила закон про доповнення свого складу представниками всіх політичних партій, а також делегатами повітів і міст. Ці ж обставини змусили керівництво ЗУНР форсувати процес об'єднання із УНР, який було формально завершено наприкінці січня 1919 р. Дисертант обґрунтовує тезу, згідно з якою "соборна" УНР була конфедеративним об'єднанням: ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції; компетенція київського уряду обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох частин новопроголошеної держави.

Відзначаючи здобутки проводу ЗУНР/ЗОУНР у царині юридичного оформлення новопосталої української держави, не можна оминути увагою того, що реалії життя були досить далекі від юридичних норм, покликаних життя цієї держави регламентувати. Повсякденною реальністю життя ЗУНР стали корупція, домінування локальних питань над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного Секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою.

Внаслідок військових поразок української сторони, 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних Секретарів схвалили закон про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР державним секретарям О. Бурачинському, М. Мартинцеві, а також, "в разі потреби" А. Артимовичу, М. Казаневичу, В. Паненкові, М. Лозинському. 9 червня у Заліщиках, за умов воєнної поразки та державного розвалу Західної Області, від імені Президії Виділу УНРади та Держсекретаріату було оформлено рішення - "надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу". Дисертант наводить свідчення, згідно з якими Є. Петрушевич проголосив себе Диктатором одноосібно. Після цього Є. Петрушевич відбув до Відня, де офіційно оголосив про вихід ЗУНР із складу "об'єднаної" УНР. Фактичний керівник Директорії УНР С. Петлюра не визнав диктаторських повноважень Є. Петрушевича, мотивуючи це тим, що, Конституція ЗУНР не передбачала такої посади. За деякими даними, 9 червня Є. Петрушевич навіть формально вийшов із складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗУНР. При цьому сама Директорія, не визнавала такого статусу Є. Петрушевича з формальних міркувань.

Більшовицький наступ примусив С. Петлюру піти на формальне примирення з Є. Петрушевичем, запросивши представників ЗУНР до складу Ради Міністрів УНР. Однак це не притлумило суперечності між спільниками, які представляли антагоністичні політичні орієнтації. На рівні практичної політики, ситуація мала такий вигляд: керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками - навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення в зв'язку з цим угоди з Денікіним відкидалася. Отже, попервах, Є. Петрушевич взяв курс на організацію спільного фронту з румунами проти більшовиків. Коли Бухарест відмовився, Диктатор ЗУНР почав обстоювати необхідність спільної боротьби з більшовиками проти Речі Посполитої.

16 липня залишки УГА перейшли Збруч і з'єдналися з військами Директорії УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto. Є. Петрушевич з найближчим оточенням виїхав до Відня. Тут він організував закордонний центр ЗУНР, відкинувши назву "Західна Область Української Народної Республіки". С. Петлюра, опинившись перед загрозою окупації тогочасної столиці УНР запросив до Кам'янця-Подільського польську армію. Залишки українського державного апарату та армії було евакуйовано до Любара. "Соборна" Українська Народна Республіка фактично припинила своє існування.

У четвертому розділі - "Соборна" УНР: катастрофа національного соціалізму (16 листопада 1918 р. - січень 1920 р.)" показано позиції та дії Директорії та українських соціалістичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів після усунення від влади П. Скоропадського.

Воєнно-політична ситуація, що склалася в Україні наприкінці 1918 - на початку 1919 рр., була контраверсійною. Директорія як колегіальний орган, виявила свою неефективність, неспроможність ухвалювати рішення з принципових питань державного життя. Її "коаліційний" перший уряд був сформований всупереч усталеній процедурі, коли глава уряду представляє програму лідерам політичних партій і в порозумінні з ними формує персональний склад уряду. Кандидатури міністрів, як і кандидатура прем'єра були визначені особисто В. Винниченком та М. Шаповалом. Давалися взнаки і відсутність чіткого розмежування функцій між Директорією та Радою Міністрів, які не шукали консолідації з українським суспільно-політичним світом. Директорія ухвалювала закони поза формальними процедурами і лише за потреби оперативного реагування на конкретні обставини.

Питання державного устрою відродженої УНР мало бути вирішено своєрідним представницьким органом - Трудовим Конгресом Народів України (ТКНУ). Більшість голосів належав блокові УСДРП, фракції ЗУНР, Селянської Спілки та більшої частини УПСР, які разом визначили всі принципові постанови Конгресу. Найважливіший документ - тимчасова конституція 28 січня "Універсал Трудового конгресу України" - фактично вперше з моменту проголошення УНР в 1917 р. визначав підвалини державного устрою не у формі політичної декларації, а у формі "закону". Разом з тим документ відбив дуалізм позиції Директорії та українських соціалістичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів державотворення: відмовившись від принципу диктатури пролетаріату і висловившись за демократичний устрій УНР, з одного боку, Універсал підтримав при цьому "трудовий принцип" організації влади. З другого боку, Універсал не встановив процедури створення та регламенту діяльності місцевих органів влади, яка належала органам місцевого самоврядування, обраним за часів Тимчасового уряду та УЦР. Фактично окремими частинами України керували ті, хто мав за собою хоч якусь організовану збройну силу. ТКНУ продемонстрував відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі суперечності між різними політичними силами, які входили до його складу, щодо перспектив розбудови української державності. На відміну від "першої" УНР, головним "каменем спотикання" для якої були взаємовідносини між законодавчою (УЦР) та виконавчою (Генсекретаріат) владами, головна проблема "другої" УНР - це суперечності вже у межах самої виконавчої влади, а також зумовлені природою війни конфлікти між цивільною та військовою владами. З політико-правової точки зору Трудовий Конгрес став фінальним акордом молодого українського "парламентаризму", який почав був свій шлях за часів Центральної Ради й урвався фактично аж до 1989/1991 рр.

У зовнішньополітичному плані недалекозорі, сумбурні дії Директорії давали аргументи лідерам країн Антанти, насамперед Франції, послідовно обстоювати антиукраїнську позицію. Загравання з більшовицьким режимом у Москві ще більше ускладнили взаємовідносини української сторони із європейськими лідерами. До того ж її позиції на переговорах надзвичайно послаблювали безперестанні військові поразки. Позбавлена підтримки з боку Антанти, українська національно-соціалістична державність була приречена на зникнення з політичної мапи світу.

В умовах паралічу влади, розпалу отаманщини, тотального правового, політичного, адміністративного хаосу, опозиційні до Директорії провідники українських соціалістичних партій на чолі з М. Грушевським в наприкінці березня створили т. зв. "Комітет Охорони революції". Від імені цього органу вони звернулися до членів Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до неутвореної ще "Ради Республіки" у складі 9 осіб, а також розпочати переговори з московським більшовицьким урядом. Розуміючи неспроможність заколотників та усвідомлюючи необхідність реорганізації вищого керівництва, С. Петлюра виступив - поза санкцією Трудового Конгресу - за зміни у складі Директорії. Деякі політики висунули вимогу запровадження військової диктатури. Головними пунктами їх програми було позитивне ставлення до парламентського устрою та ставка на союз із країнами Антанти у протибільшовицькій боротьбі.

Заміна 9 квітня кабінету С. Остапенка на уряд Б. Мартоса зафіксувала фундаментальне зрушення в політичному бутті УНР. З цього часу всі діючі політичні сили відмовилися від того, щоби дотримуватись положень, зафіксованих у тимчасовій "конституції" 28 січня. При номінації кабінету Б. Мартоса було допущено перше відкрите порушення фундаментального принципу цього державного устрою - принципу верховного колективного керівництва членів Директорії. Від початку квітня 1919 р. легальні партійні сили втратили вплив на принципові політичні рішення. Прерогатива їх вироблення перейшла до штабу Корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця та штабу Головного Отамана С. Петлюри. Формально цивільний та республіканський устрій УНР став пустою оболонкою. Всередині її відчайдушну боротьбу за примарну владу над клаптиком української землі вели командири військових частин. Від 9 квітня УНР пішла шляхом до одноосібної військової диктатури.

На цей час всередині Директорії остаточно сформувалися два угруповання. Перше, яке підтримували керівні органи УСДРП та УПСР, утворювали С. Петлюра, А. Макаренко та Ф. Швець. Опонентами виступали два інші члени Директорії - П. Андрієвський та Є. Петрушевич. 9 травня перша група "ухвалила" формальне, але "неконституційне" рішення про обрання С. Петлюри на неіснуючу згідно ухвал ТКНУ посаду Голови Директорії. 13 травня вищезазначені три члени Директорії санкціонували постанову про "вибуття" П. Андрієвського з її складу. За два тижні чергова постанова визначила, що всі засідання і рішення Директорії є дійсними і законними лише в тому випадку, якщо участь в них візьме Голова Директорії, Головний Отаман С. Петлюра.

Логіку конкретних політичних рішень дедалі більше визначав перебіг подій на фронтах воєнних дій. Наростаючий тиск Червоної армії та наступ польської армії генерала Ю. Галлера змусили уламки "соборної" УНР поспіхом перевозити на територію ЗУНР. В цих умовах представники УНР розпочали прямі переговори з Польщею, які остаточно розкололи український республіканський політичний фронт на декілька непримиренних таборів.

У середині липня під контролем Директорії та уряду залишився клаптик української землі між р. Ушиця, Збручем та Дністром. Оточені з усіх боків ворожими арміями, українське політичне і військове керівництво вирішило організувати спробу вибити більшовиків із Києва. Переобрання контролю над столицею, на їхню думку, хоч якоюсь мірою сприяло би підвищенню міжнародного авторитету УНР. Вранці 31 липня її військові підрозділи хоча й вступили до центральної частини міста, але того ж дня були вибиті передовими частинами Добровольчої армії. 17 вересня, в умовах фактичного державного розвалу, С. Петлюра звернувся із відозвою до населення, в якій виклав головні принципи очолюваного ним режиму. Йшлося, насамперед, про перехід від "трудового принципу" до парламентаризму на широких демократичних засадах.

Наступ Добровольчої армії проти українських республіканських військ, розпочатий наприкінці вересня, остаточно загнав політичне і військове керівництво УНР у глухий кут. 15 листопада Директорія ухвалила постанову, яка проголосила С. Петлюру одноосібним лідером Директорії, який від її імені мав право затверджувати всі закони та постанови, ухвалені органом виконавчої влади - Радою Народних Міністрів. На початку грудня нарада членів Ради Міністрів та командування Дієвої армії прийняли рішення про необхідність продовжувати збройну боротьбу та про еміграцію політичного керівництва УНР і особисто С. Петлюри до Польщі.

У п'ятому розділі - "Третя" УНР: від національно-соціалістичної демократії до режиму одноособової влади (1920 р.)" висвітлено геополітичні чинники та політико-правові заходи керівництва Директорії в умовах остаточної втрати української державності, які сприяли передачі усієї повноти верховної влади С. Петлюрі та переходу від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади.

Геополітичний контекст, в якому доводилося діяти провіднику Директорії під час першої еміграції, розвивався за своєю логікою. Продовжувалася відчайдушна боротьба за перерозподіл сфер впливу в східній частині Європи, до якого належить Україна. Створення "Великої Польщі" було в той час чи не головною метою зовнішньої політики Франції. 26 червня 1919 р. європейські союзники під її тиском уповноважили окупувати Східну Галичину, питання про її державну приналежність повинно було бути визначено на майбутньому референдумі, який мала організувати польська влада. Ясності не додала і Паризька мирна конференція, що підбила підсумки Першої світової війни. Російський більшовицький уряд на початку 1920 р. ініціював питання про укладення миру з Польщею, тобто питання розподілу впливу у Східній Європі, зокрема, виступивши від свого імені і від імені "загальноукраїнської влади" у формі маріонеткового Всеукрревкому. РНК заявила про готовність зробити територіальні поступки за рахунок України та Білорусі.

У цій ситуації державний провід УНР залишався "поза грою" і міг лише пасивно спостерігати за подіями. Війна остаточно набула характеру війни "всіх проти всіх". У політиці УНР панував повний хаос. 14 лютого 1920 р. постановою Ради Міністрів УНР було створено Закордонну колегію уряду на чолі з А. Лівицьким, яка розпочала переговори з польською стороною щодо проведення спільних військових дій проти більшовиків. Українська сторона, опинившись у безвихідному становищі, змушена була погодитися з польськими вимогами. 22 квітня 1920 р. А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбровський підписали двосторонню політичну, а 24 квітня військову угоди. Політична конвенція згоду на перехід під владу Польщі 162 тис. кв. км., на якій мешкали 11 млн. українців.

26 квітня польська армія розпочали наступ на Київ. 7 травня "об'єднана" армія увійшла до міста. С. Петлюра використав цей час передовсім для остаточного оформлення режиму одноособової влади. Відмова членів Директорії раніше "висланих за кордон" - А. Макаренка та Ф. Швеця - повернутися в Україну, дозволила Голові Директорії і його уряду, ігноруючи формально діючу "конституцію" Трудового Конгресу, вивести їх зі складу Директорії. 26 травня було реорганізовано Раду Народних Міністрів УНР, до її складу введено громадян Польщі.

Тим часом ситуація на польсько-радянському фронті кардинально змінилася на користь Червоної армії. 13 серпня її війська вже розпочали штурм Варшави. Перед загрозою втрати державної незалежності уряд Польщі - всупереч угоді із С. Петлюрою від 22 квітня - пішов на сепаратні переговори з Москвою. 21 вересня в Ризі відкрилися російсько-польські мирні переговори. Варшава - в обмін на визнання за нею вже зайнятих українських територій - негайно визнала уряд УСРР. Делегація УНР до участі в засіданнях не була допущена, єдиними представниками України фігурували представники УСРР. 5 жовтня 1920 р. умови миру між Радянською Росією та Польщею було підписано. Визнавалися державна незалежність кожної зі сторін і встановлювався кордон між ними по лінії р. Збруч - р. Двіна. 18 жовтня українські збройні підрозділи отримали наказ припинити бойові дії.

В цих умовах уряд УНР продовжував боротьбу за владу. 30 серпня 1920 р. він утворив комісію по виробленню Конституції УНР під головуванням міністра закордонних справ А. Ніковського. Проект проф. О. Ейхельмана, витриманий в дусі ідей М. Драгоманова, не був підтриманий більшістю членів комісії. Проект Всеукраїнської Національної Ради, створеної представниками "правих" українських політичних партій у грудні 1919 р., натомість був схвалений. 2 липня С. Петлюра створив іншу комісію на чолі з міністром внутрішніх справ О. Саліковським. Ця комісія, розглянувши декілька непов'язаних між собою варіантів проекту основного закону, представлених як окремими діячами, так й інституціями, за основу взяла ще один, урядовий законопроект.

"Закон про тимчасовий державний устрій та порядок законодавства в УНР" вперше (як і попередні проекти) виявлений та введений у науковий обіг дисертантом, був підписаний С. Петлюрою з датою 12 листопада 1920 р. Документ переривав "правовий" зв'язок з усією попередньою добою та засновував нову "державу" під колишньою назвою УНР. Уся повнота верховної влади передавалася С. Петлюрі та Кабінету Міністрів. Цей "нормативний" документ підбивав підсумок усьому процесові українського державотворення в 1917-1920 рр., суть якого полягала в поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади. Закон за своїм характером був авторитарним, чимало його положень застосовувалося урядом УНР в екзилі аж до 1991 р., коли останній Президент УНР в екзилі передав свої "повноваження" новообраному Президенту України.

У шостому розділі - "Три видання Української соціалістичної радянської республіки (грудень 1917 р. - листопад 1920 р.)." - показано процес утвердження більшовиками в Україні системи влади, яка спиралася на позаправові, терористичні засоби надзвичайного характеру.

Формально процес розпочався в грудні 1917 р. з її проголошенням на I з'їзді Рад робітничих та солдатських депутатів України, переважна більшість з яких була членами РСДРП(б). Всю повноту влади на території України харківський з'їзд "передав" обраному Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (ВУЦВК), до складу якого увійшла 41 особа, у т. ч. 35 більшовиків. Було створено й "уряд" цієї "республіки Рад" - Народний Секретаріат. На території України було негайно поширено чинність усіх декретів, ухвалених на той час ленінським Раднаркомом. Утім, існування окремої української держави у будь-якій формі і за будь-якого політичного режиму всіма без винятку діячами більшовицької партії якщо і вважалося можливим, то виключно як тимчасовий тактичний прийом у боротьбі за світову комуністичну державу. Тому про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, навіть в межах радянської системи, українське державотворення не могло бути і мови.

Внаслідок воєнних поразок Народний Секретаріат опинився поза межами України, 19 квітня він передав права та обов'язки "вищих органів державної влади" Повстанському бюро, т. зв. "революційній дев'ятці", яка проіснувала до липня 1918 р. Відтоді почався новий етап у "творенні" соціалістичної України. 5-12 липня в Москві було сформовано Комуністичну партію (більшовиків) України, як складову та невід'ємну частину РКП(б). У 1918-1920 рр. КП(б)У була неспроможна самостійно прийти до влади, утриматись у її керма та сформувати життєздатні органи центральної і місцевої влади без прямої матеріальної, військової, кадрової, фінансової та організаційної підтримки ленінського режиму. Під час антигетьманського повстання замість партійної структури було створено "державну" - "Тимчасовий робітничо-селянський уряд", до якого увійшли тільки члени ЦК КП(б)У та ВУЦВК. 6 січня 1919 р. ним було проголошено т. зв. "Українську Соціалістичну Радянську Республіку".

"Формальною" підставою для прямого втручання партійних органів РСФРР в справи державних органів України було рішення липневого 1918 р. засідання в Москві представників Донецького, Одеського та Південно-Західного комітетів РКП(б) за участі Я. Свердлова. Більшістю голосів присутніх було прийнято рішення про обов'язкове підпорядкування КП(б)У рішенням ЦК РКП(б). Саме на підставі цієї резолюції, ухваленої нарадою з невизначеним статусом та складом учасників вироблялися всі принципові рішення щодо України: про персональний склад уряду, програму його діяльності, практичні заходи соціалістичного будівництва та ін. Так, при обговоренні на III з'їзді КП(б)У проекту Конституції (1-6 березня 1919 р. у Харкові під безпосереднім керівництвом Я. Свердлова) було визнано за необхідне перейняти для УСРР майже без змін Конституцію РСФСР 1918 р. 14 березня текст цього "Основного закону" було затверджено на засіданні ВУЦВК.

Основою державного будівництва та програми комуністичних перетворень в Україні у 1917-1920 рр. було не волевиявлення українського народу в будь-якій формі, а резолюції, підготовлені В. Леніним та ЦК РКП(б). Ухвали VIII Всеросійської конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) стали "офіційною" підставою відновлення терористичного режиму у формі надзвичайних органів влади. 11 грудня 1919 р. вже неіснуючі ВУЦВК та РНК УРСР за вказівкою Москви ухвалили постанову "Про створення Всеукраїнського Революційного комітету" на чолі з Г. Петровським, який став вищим органом виконавчої та законотворчої "влади" більшовицької України. Створений він був всупереч Конституції УСРР 1919 р., яка визначала органом виконавчої влади РНК, створену ВУЦВК, що обирався Всеукраїнським з'їздом Рад. З жовтня по 12 грудня 1919 р. фактична найвища влада окупованої раніше більшовиками частини України з наказу свого верховного керівництва - ЦК РКП(б) - сама себе скасувала. "Друга" радянська республіка в Україні перестала формально існувати навіть як еміграційна організація.

Зі зміною військово-політичного становища в Україні на користь Червоної Армії, 13 лютого 1920 р. на підставі рішень ЦК КП(б)У Всеукрревком було розпущено і "відновлено" Президію ВУЦВК та РНК. Тимчасом, IV Всеукраїнський з'їзд Рад, який формально допустив до участі в роботі органів влади "попутників" з числа укапістів, боротьбистів, децистів, змінив суверенний за Конституцією статус УСРР, прийнявши рішення про об'єднання двох комуністичних держав - Росії та України. УСРР вступила до РРФСР як підпорядкована їй республіка.

Обрання делегатів до складу ВЦВК означало, що УСРР фактично визнала над собою законодавчу владу РРФСР, хоча Конституція останньої не передбачала такого членства і його треба було відповідним чином оформити юридично. Таким чином, УРСР, яка існувала до 1 грудня 1991 р., не була і не могла бути ані фактичним, ані конституційно-правовим продовженням двох попередніх радянських соціалістичних республік.

В основі процесу більшовицького "державного будівництва" лежали неправові, позазаконні, терористичні засоби надзвичайного характеру, передовсім - масового терору, в першу чергу у сфері знищення аграрних та трудових відносин. Одним з безпосередніх наслідків застосування таких методів стало руйнування основ існування не тільки суспільства в цілому, але й біологічних основ існування окремої української родини. Було запроваджено нечувану й небачену до того часу систему регулювання економічного життя мільйонів людей. 1920 р. відбулося остаточне утвердження радянської влади в Україні, який став роком кардинальної зміни усталених форм власності, форм виробництва, методів розподілу в промисловому та аграрному секторах економіки.

ВИСНОВКИ

У висновках наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у концептуальних підходах до визначення політико-правової сутності українських державних утворень та політичних систем, які існували на українських землях у 1917-1920 рр.

Головні положення та висновки вітчизняної історіографії подій 1917-1920 рр. в Україні потребують внесення суттєвих уточнень, відмови від значної кількості усталених положень в контексті досягнень світової історичної та політичної думки останньої чверті XX - початку XXI ст.

Події 1917-1920 рр. в Україні були детерміновані контекстом Першої світової війни та її результатами, закріпленими в системі Паризької мирної конференції 1919 р.

Головні конфлікти української революції 1917-1920 рр. - міжцивілізаційний та внутрішньоцивілізаційний. Головним з них дисертант вважає війну україномовного моноконфесійного села проти неукраїномовних та мультиконфесійних міст. Переможцем в цьому збройному конфлікті вийшла консервативна сільська цивілізація.

"Національно-визвольні змагання" доби 1917-1920 рр. були не стільки національним, скільки соціальним рухом, засаднича мета якого полягала в радикальному та незаконному перерозподілі власності та політичної влади на користь носіїв українського сільського монокультурного архетипу за рахунок міського мультикультурного архетипу.

Події 1917-1920 рр. засвідчили, що різні частини українського етносу, які впродовж століть належали до різних цивілізаційних типів, дотримувалися різних світоглядних доктрин, правових систем, сповідували різні етичні цінності, належали до різних конфесій, по-різному ставилися до таких понять як "право" і "закон" тощо. На рівні практичної політики це знайшло своє відображення, зокрема, в тому, що, керівництво ЗУНР - на відміну від київських лідерів - принаймні намагалося вирішувати проблеми еволюційним, легальним політико-правовим шляхом. Однак сподівання і тих, і других на роль "нації-держави", яка покликана вирішити якщо не всі, то, принаймні, більшість проблем, і яку так і не вдалося створити, не виправдалися. Ті, хто будував політику на ідеях розбудови національної держави як основного джерела ідентифікації, збереження та розвитку українського народу зазнав нищівної поразки.

У 1917-1920 рр. жодна з діючих українських соціалістичних партій не спромоглася сформулювати та реалізувати адекватну обставинам місця та часу політичну стратегію й тактику. Основний (як виявилося для політичного проводу УНР) антагоніст демократичної України - керівництво російських комуністів на чолі з В. Леніним - зробило якісно новий крок в обох згаданих сферах, перейшовши від стратегії традиційної до так званої гіперстратегії, коли війна стала продовженням політики іншими засобами, підвівши під поняття війни визначення "боротьба класів". Тим самим було зроблено обґрунтування громадянської війни та виправдано супутній її масовий терор.

Подолати суперечність, яка постає для тих, хто намагається все ж таки воювати за так званими "правилами", і тими, хто принципово відмовляється їх дотримуватися, українські соціалісти теоретично могли, залишаючись у складі коаліції переможців Першої світової, яка мала у своєму розпорядженні практично необмежені фінансові, матеріальні, технологічні та людські ресурси. Тільки такий курс - особливо після повалення Тимчасового загальноросійського уряду, на думку дисертанта, відкривав шлях до максимально можливого та необхідного рівня автономії для України, наприклад, із національними збройними силами.

Лідери українських соціалістів обрали інший варіант. Відмовивши у підтримці загальноросійському демократичному уряду, оголосивши спочатку про свій нейтралітет у війні, а згодом здійснивши, на думку своїх політичних супротивників та опонентів, акт прямої державної зради - підписавши мирову угоду з ворогом, продекламувавши незрозумілу для більшості мешканців Південно-Західного краю Російської імперії/республіки державну незалежність (яку не визнали ані більшість співгромадян, ані російські політичні кола, ані країни-переможниці у війні), керівники УЦР та УНР поставили себе поза межами існуючого тоді правового поля як всередині країни, так і поза її межами, дали підстави трактувати себе як державних злочинців, пряму агентуру німецького генштабу тощо.

Намагаючись компенсувати це за рахунок масової народної підтримки, державно-політичне керівництво УНР проголосило курс на радикальну зміну відносин власності, передовсім у земельній сфері. Суть того, що відбувалося в цій царині впродовж 1917-1920 рр., - селянська революція, "чорний", перерозподіл земельної власності, що могло забезпечити лише скасування всієї попередньої системи політико-правових відносин.

Спочатку процес розгортався під поміркованими гаслами культурно-національного відродження, але дуже швидко - оскільки реалізувати програму "чорного перерозподілу" в межах існуючої тоді моделі суспільного розвитку було неможливо - радикалізувався до крайньої межі. На політичну авансцену висунулися носії крайніх радикальних ідей та гасел необхідності, доцільності та можливості самостійного, позаблокового існування Наддніпрянської України у формі соціалістичної радянської республіки робітників та селян, за неодмінної умови юридичного та/або фізичного виключення із системи суспільних відносин так званих "заможних" станів" і деяких інших соціальних та національних груп.

Лідери УЦР і обох УНР свідомо та послідовно обігравали реальні економічні, соціальні, культурні та інші проблеми, які випливали із факту багатовікового існування українських земель у межах реальної імперської мультикультурності - як Австро-Угорської, так і Російської. Остання значно просунулася на шляху культурної уніфікації народів, які входили до її складу, не тільки не створюючи умов для розвитку, а, навпаки, заперечуючи в латентних або відкритих формах їх конфесійну, мовну, культурну та інші форми самоідентифікації.

На рівні публічної політики гасла, тактику і стратегію українського руху формулювали, висловлювали та провадили у життя радикальні частини УПСР та УСДРП. Провідні кола цього руху, інституціоналізовані в Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Раді Народних Міністрів та Директорії, продемонстрували стійку здатність створювати одночасно на різних напрямках по декілька фундаментальних супротивників та системоутворюючих проблем.

В цьому контексті фінальний акорд доби "національно-визвольних змагань" - Ризька мирова угода, яка оголосила УНР та ЗУНР поза законом, встановила невиправданий з правового, етнічного та географічного поглядів польсько-український кордон та запровадила територіальне розмежування між країнами "без використання цивілізованих загальноприйнятих в міжнародній практиці способів врегулювання аналогічних проблем", лише підвела формальну риску під існуванням УНР як об'єкта і суб'єкта міжнародного права. І це незважаючи на те, що юридична форма договору вже в момент його підписання давала підстави заперечувати його правочинність, а зміст був необґрунтованим з правової точки зору. Попри ці та інші обставини, визначені договором, такі підстави існування України як міжнародно-правової одиниці, грубо порушували чинні на той час норми міжнародного права і в такий спосіб завершили період спроб створення української незалежної держави в 1917-1921 рр.

Впродовж березня 1917 р. - листопада 1920 р. усіма політичними режимами в Україні було розроблено, оприлюднено, введено в дію майже 50 конституцій, конституційних актів та документів, які їх органічно доповнювали та/або з них випливали. Так, у червні 1917 - травні 1918 рр. діячами УЦР та УНР було підготовлено проекти 5 універсалів, 4 з яких було оприлюднено від імені Української Центральної Ради. Жоден з цих документів ніколи Центральною Радою не обговорювався і не ухвалювався.

Дисертант поділяє точку зору тих дослідників, які вважають, що державна незалежність УНР була спочатку визнана військово-політичним керівництвом Четверного союзу, оголошена 30 грудня 1917 р. в Брест-Литовському міністром закордонних справ Австро-Угорщини і лише потім проголошена керівництвом УНР.

На погляд дисертанта, єдино інтелектуально спроможну та політично перспективну модель правового, еволюційного розвитку тогочасного суспільства та держави запропонували П. Скоропадський та його політичні прибічники. Достовірні джерела, які підтверджують факт обрання Директорії УНР на "таємному засіданні Українського Національного Союзу" 13 листопада 1918 р., відсутні. Дисертанту вдалося виявити свідчення, згідно яких склад Директорії визначили персонально М. Шаповал та В. Винниченко. політична система державна орган

Відомий політико-правовий акт 22 січня 1919 р. про об'єднання двох українських держав було проголошено в тому числі від імені формально неіснуючої УНР. З листопада 1917 р. до 1 грудня 1991 р. в Україні не існувало як жодного легітимного політичного режиму (можливо за винятком режиму ЗУНР), так і державного правонаступництва.

Дисертант вважає обґрунтованим погляд, згідно з яким в 1917-1920 рр. в Україні існувало три "видання" радянської соціалістичної республіки, правонаступництва між якими також не існувало. 1917 р. в Україні вперше було сформульовано та реалізовано принципи національного соціалізму. З січня 1919 р. також вперше тут послідовно реалізовувався доктринальний курс на знищення інституту приватної власності та його носіїв - фізичних та юридичних осіб, було запроваджено модель державного устрою, в основу якого покладено сегрегаційні принципи - за соціальною, економічною, національною, мовною, конфесійною та іншими ознаками. Першими ідеологами та провідниками цього курсу стали лідери УСДРП та УПСР.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВКЛАДЕНО АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії:

1. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.: Дух і літера, 2003. - 767 с.

Статті:

2. Устименко В.М., Яневський Д.Б. Центральна Рада: сторiнки iсторiї // До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917-1920 рр. Препринт ІІ АН УРСР. - К., 1988. - С. 3-14. Автором написані С. 3-8.

Перевидання:

Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди. - К., 1990. - С. 19-29.

3. Яневський Д.Б. Фінансово-промислові групи в Росії в 1917 р. // Молодежь и актуальные проблемы исторической науки: V общественно политические чтения. - К., 1989. - С. 114-116.

4. Боєчко В.І., Яневський Д.Б. Інтернаціональна єдність трудящих Буковини i Бессарабії в ході Хотинського повстання // Український історичний журнал. - 1989. - № 1. - С. 123-129. Автором написані с. 123-126.

5. Яневський Д.Б. Українська Народня Республiка: відновлення новітньої державності // Вісник Руху. - 1989. - Ч. 3. - С. 2-6.

6. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (березень - листопад 1917 р.). Препринт № 1. - К.: Інститут історії Академії наук Української РСР, 1990. - 27 с.

7. Гломозда К.Ю., Яневський Д.Б. Українська національно-державна символіка: особливості історичної традиції // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 1. - С. 92-100. Автором написані С. 93-96; № 2. - С. 107-114; Автором написані С. 110-114; № 3. - С. 103-111. Автором написані с. 105-111.

8. Яневський Д. Перші кроки до національної державності (березень-листопад 1917 р.) // Пам'ятки України. - 1990. - № 3. - С. 2-9.

9. Жмир В.Ф., Яневський Д.Б. Проблема багатопартійності // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 9. - С. 3-17. Автором написані с. 3-12.

10. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: Перші кроки до національної державності (березень - листопад 1917 року) // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 8. - С. 70-83.

11. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до новітньої національної державності (березень - листопад 1917 р.) // Минуле України: відновлені сторінки. - К.: Наукова думка, 1991. - С. 5-25.

12. Гломозда К.Ю., Яневський Д.Б. Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України // Український історичний журнал. - 1990. - № 4. - С. 43-55. Автором написані с. 43-47, 49-50; № 5. - С. 45-64. Автором написані С. 56-64.

Перевидання: Минуле України: відновлені сторінки. - К.: Наукова думка, 1991 р. - С. 26-61.

13. Яневський Д.Б. Ще раз про одну національну ваду // Незалежний Оглядач. - 1991. - Серпень - вересень. - С. 26-29.

14. Яневський Д.Б. ХІ Конституція України в ХХ сторіччі? // Філософська і соціологічна думка. - 1991. - № 8. - С. 83-91.

15. Яневський Д.Б. Маловідомі конституційні акти України 1917-1920 рр. - К.: Інститут історії України, 1991. - 68 с. (Історичні зошити. - 1991. - № 2)