Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ЯВІР Віра Анатоліївна

УДК 323. 1

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ТА ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ КСЕНОФОБІЇ В УКРАЇНІ

Спеціальність 23. 00. 05 - етнополітологія та етнодержавознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор Кресіна Ірина Олексіївна, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, завідувач відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Оніщенко Ірина Григорівна, Європейський університет, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін кандидат політичних наук, доцент Корж Антоніна Василівна, Київський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри юридичного документознавства.

Захист відбудеться « 17 « жовтня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 236. 01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті дер-жави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

ксенофобія політична соціальна практика

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах ксенофобія як прояв етнічної і політичної нетолерантності є соціальною і політичною проблемою майже кожної країни. Глобалізаційні процеси активізували міграцію, змінили етнічний склад більшості сучасних країн, посилили уніфікацію, стирання відмінностей між регіонами. Але категорія етносу виявилася стійкішою від глобалізації. Чим більше розмивається етнічна гомогенність держави, тим більший опір цьому розмиванню чинять етнічні спільноти - сплеском етнічних конфліктів з прибульцями, відродженням расизму та націоналізму і важко прогнозованими та контрольованими вибухами ксенофобії.

Кожна країна намагається вирішувати проблеми етнічної, расової, релігійної нетолерантності по-своєму. У західноєвропейських державах титульні етноси гостро реагують на те, що їх дедалі менше порівняно з меншинами, а відтак намагаються боротися з цим за допомогою радикальних та ксенофобських акцій. Проте це не стало вирішенням проблеми. Адже іммігранти, які автоматично ставали людьми «другого сорту», дали гідну відповідь ігноруванню проблем етнічного характеру.

Україна, на перший погляд, є благополучною в етнічному сенсі, толерантною європейською державою. Цим і пояснюється відсутність концептуальних досліджень даної проблематики. Проте процеси державо- і націотворення супроводжуються переглядом пріоритетів у етнонаціональних відносинах, частішають прояви ксенофобії - етнічної, політичної, релігійної.

Спроби використати технологію розколу України на етнокультурному ґрунті під час президентських виборів 2004 року та парламентських 2006 і 2007 років засвідчили, що за певних політичних обставин в Україні можуть вибухнути міжетнічні конфлікти, які загрожуватимуть українській державності. Цей сценарій особливо небезпечний за втручання зовнішніх чинників.

Непрості стосунки із сусідніми країнами, невиважені політичні кроки підживлюють ксенофобію, стають причиною сплеску медійної та політичної русофобії та українофобії. Індекс ксенофобії у стосунках між спорідненими етносами залишається досить високим. Найнебезпечніше те, що окремі політичні сили протягом останніх років зрозуміли: ксенофобія - це ефективний механізм підвищення рейтингу та здобуття прихильності електорату. Тому вони поляризують український соціум, щоразу поділяючи його на «своїх та чужих».

Ксенофобізація окремих явищ, подій стає дедалі поширенішою політичною технологією. Наявність подібних практик зумовлює ширше розуміння ксенофобії, яке виходить за межі феномена етнічності. У глобалізованому світі критеріями поділу на «своїх» та «чужих» можуть стати різні чинники - починаючи від мови, історії, культури і закінчуючи політичними вподобаннями та векторами інтеграції.

Українські політичні актори найчастіше обирають об'єктами ксенофобізації мову, ідеологію, історію України, ставлення до Росії, зовнішньополітичний розвиток країни тощо. Використовуючи критерій ставлення до того чи іншого питання, вони ділять українців на своїх і чужих. Цей процес супроводжується типовими ознаками ксенофобії - образливими висловами, актами вандалізму, побиттям.

Перед Україною стоїть не лише питання гармонійного, мирного спів-існування багатьох етнічних спільнот на одній території, що не завжди можливо навіть за високого рівня розвитку демократії та політичної культури. Проблему зростання міграційних потоків та збільшення кількості представників інших етносів українська влада воліє не помічати. А тим часом саме іммігранти, внаслідок відсутності програм інтеграції у суспільство, першими стають об'єктами ксенофобії. Водночас в Україні відсутні узгоджене міграційне законодавство та окремий орган влади, який координує вирішення міграційних питань.

Неабиякої гостроти набула і політична ксенофобія - нагнітання ворожості за допомогою створення штучних критеріїв поділу між самими українцями. В результаті маємо цивілізаційний розкол на Схід та Захід, симпатиків та антипатиків Росії, ЄС, НАТО, які часто з'ясовують стосунки між собою за допомогою нецивілізованих, нетолерантних методів.

Незважаючи на гостроту і актуальність, проблема виникнення та поши-рення ксенофобії не стала в Україні предметом системного політологічного дослідження та правового регулювання. Майже не узагальнено і зарубіжний позитивний сучасний досвід запобігання нетолерантності, не концептуалізо-вано різні види та прояви ксенофобії. Нині здійснюються перші спроби створення правової бази протидії та запобігання ксенофобії.

Відсутність теоретичних напрацювань з цієї проблематики створює широкий простір для наукового осмислення проблеми. Окремі її аспекти висвітлюють у своїх працях вітчизняні дослідники: Є. Головаха, В. Євтух, О. Картунов, Г. Касьянов, І. Кириченко, А. Кіссе, В. Котигоренко, А. Корж, О. Кривицька, І. Кресіна, І. Курас, Л. Лойко, М. Майборода, О. Маруховська, Л. Нагорна, В. Небоженко, І. Оніщенко, Н. Паніна, Г. Перепелиця, М. Рибачук, Ю. Римаренко, М. Рябчук, О. Слободян, Ю. Тищенко, М. Товт, Л. Шкляр та ін.

Досвід зарубіжних експертів з вивчення етнополітичної проблематики представлений працями Б. Андерсона, Ф. Барта, Д. Боуена, Г. Вейнера, С. Велдона, Е. Гелнера, Д. Горовіца, Д. Гортона, Дж. Екенії, У. Еко, М. Есмена, Д. Зісерман-Бродскі, Р. Заргарян, В. Коннора, К. Корделла, В. Кімлічки, Ж. Лакана, А. Лейпхарта, Ф. Радтке, Е. Сміта, Г. Тойфела.

Окремі проблеми ксенофобії висвітлюють у своїх працях російські дослідники Р. Абдулатипов, В. Авксентьєв, Ю. Арутунян, О. Асмолов, О. Ахієзер, Е. Баранов, Ю. Бромлей, В. Волков, О. Головкіна, Л. Гумільов, Л. Дробіжева, А. Здравомислов, В. Золотухин, С. Ільїнська, М. Косолапов, С. Лур'є, М. Лебедєва, Ю. Левада, В. Лекторський, В. Малахов, Г. Мирський, Є. Нарочницька, Л. Нізамова, А. Окара, Е. Паїн, А. Смирнов, В. Тішков, С. Чешко, Я. Шемякін.

Проте явище ксенофобії поки що вивчається однобічно, без урахування її нових видів та проявів, без «виходу в практику» правового регулювання. Тому в дисертації зроблено спробу системного, всебічного дослідження цього феномена, концептуалізації його суспільно-політичного виміру та правових механізмів протидії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-тація виконана в рамках науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і вла-ди» (№ держреєстрації РК 0102U007073) та «Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії» (№ держреєстрації 0105U000792). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 26 січня 2006 року (протокол №1).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є концеп-туалізація феномена ксенофобії, її видів, особливостей та проявів, правових механізмів протидії поширенню цього явища в Україні.

З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

- розкрити сучасну множинну парадигму розуміння ксенофобії, окреслити цю проблему в наукових теоріях та інтерпретації її у політичних та соціальних практиках, вийти на новий рівень політологічного розуміння явища;

- дослідити еволюцію ксенофобії - від біологічного інстинкту до соціально-політичного чинника і політичної технології впливу на електорат;

- виявити основні чинники ксенофобії та здійснити порівняльний аналіз тенденцій її зростання у різних країнах, у тому числі в Україні;

- проаналізувати роль різних проявів ксенофобії (етнічної, політичної) у сучасному політичному процесі;

- проаналізувати соціологічний вимір ксенофобії у вигляді індексу ксенофобії, його динаміку та особливості обчислення;

- виявити тенденції ксенофобізації у політиці й соціумі та їх конфліктогенний потенціал;

- здійснити аналіз правових засад протидії всім видам ксенофобії, визна-чити оптимальні політичні й інституційні механізми боротьби з ксенофобією та виробити рекомендації щодо оптимізації правового запобігання ксенофобії.

Об'єктом дослідження є феномен ксенофобії.

Предметом дослідження є особливості, політичні наслідки ксенофобії в Україні та правові механізми протидії їй.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є комплекс філософських, загальнонаукових та спеціальних наукових мето-дів. Зокрема, діалектичний метод дав можливість проаналізувати тенденції проявів ксенофобії в Україні в суперечливій єдності та різноманітті.

Аналіз, синтез, абстрагування, типологія, верифікація, сходження від абстрактного до конкретного на підставі базових принципів історизму та об'єктивності застосовувалися для забезпечення об'єктивного, логічного та комплексного дослідження сутності ксенофобії. Принцип розвитку дав можливість вивчити процес еволюції ксенофобії, сприяв глибокому розумінню особливостей її функціонування в українському соціумі, пошуку шляхів протидії її проявам. На основі моніторингу проявів ксенофобії у соціальному та політичному житті країни здійснювався аналіз емпіричних даних та результатів соціологічних опитувань.

У результаті використання системного та структурно-функціонального підходів дисертантка вийшла на цілісне розуміння ксенофобії, структуру-вання та вивчення окремих її елементів, взаємозв'язаних проявів. Порів-няльний аналіз використовувався для співставлення різних видів функціо-нування і особливостей ксенофобії в Україні та інших країнах, а також для пошуку оптимальних механізмів протидії цьому явищу.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена змістом та межами дослідницьких завдань і шляхами їх розв'язання. У межах дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:

Вивчено різні підходи до вивчення ксенофобії у зарубіжній і вітчизняній політичній науці. Окреслено проблему ксенофобії у наукових теоріях та інтерпретації її поняття в політичних та соціальних практиках. На основі аналізу ролі та впливу ксенофобії у сучасному світі концептуалізовано це явище як таке, що має глибокі історичні, соціологічні та етнокультурні корені та різноманітні вияви у глобалізаційних процесах. Доведено неоднозначність проявів та наслідків ксенофобії та відповідно необхідність множинних парадигм її системного осмислення. Вперше у науковому дискурсі обґрунтовано необхідність виходу за межі традиційного етнічного, релігійного або расового розуміння ксенофобії та запровадження її широкого тлумачення як несприйняття будь-яких проявів «чужого», відповідно до заданих соціальними обставинами або штучно змодельованих політичними акторами критеріїв.

Вперше здійснено системний аналіз явища ксенофобії у всіх її проявах. Досліджено еволюцію ксенофобії від біологічного інстинкту до соціально-політичного чинника та політичного механізму боротьби з опонентами, виборчої технології. Доведено, що ксенофобія супроводжує більшість цивілізаційних процесів. Історія людства характеризується протистоянням етнічних, соціальних груп, націй, культур і релігій. Ксенофобія як у вигляді інстинкту, так і його ідеологічного оформлення гіперболізувала відмінності між ними і тим самим легітимізувала право на підкорення або знищення «чужих». Відтак ксенофобія породжувала найкривавіші конфлікти і не втратила деструктивного впливу в сучасних умовах.

Вперше виокремлено найпоширеніші види ксенофобії в Україні: етнічної, політичної, ідеологічної, культурної, історичної тощо. Доведено, що використання ксенофобії як політичного механізму стає дедалі поширенішим в Україні. Виявлено тенденцію ксенофобізації у політиці та соціумі потен-ційно конфліктних моментів шляхом поширення на них критерію «свій - чужий». На прикладі тлумачення історичного минулого, зокрема України, показано, як працює алгоритм ксенофобізації та підвищується індекс ксенофобії в українському суспільстві. Ксенофобія має типові ознаки: низький рівень правової та політичної культури, нетолерантність, міфологізація історичної та національної свідомості, засліпленість емоціями, штучне створення загроз і образу ворога, небажання повернутися до джерела конфлікту і виявити дійсні причини нагнітання ситуації і т. ін.

Проаналізовано особливості українського антисемітизму. Досліджено феномен медійного антисемітизму та виявлено причини неефективності політико-правових механізмів боротьби з цим різновидом антисемітизму. Вперше концептуалізовано основні виміри антисемітизму в Україні: соціально-політичний, конспірологічний та релігійний. В основу типології покладено критерій стереотипізації культурних, релігійних, етнічних, політичних рис єврейської спільноти на підставі упереджено негативного їх сприйняття.

Виявлено незадовільний стан правової бази запобігання ксенофобії, що унеможливлює ефективну протидію цьому явищу. Досліджено правові заходи щодо зниження індексу ксенофобії. Доведено необхідність врегулю-вання потоків та вдосконалення міграційного законодавства, створення ефективних програм суспільної адаптації іммігрантів.

Доведено неефективність каральних правових заходів боротьби з ксенофобією та необхідність застосування політичних механізмів запобігання її поширенню - утвердження толерантності у суспільстві, реалізація програм формування цінностей плюралізму та мультикультуралізму.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у наукових дослідженнях, викладанні низки політологічних дисциплін, зокрема етнополітології, конфліктології, при розробці спецкурсів та у підготовці навчальних посібників. Висновки та узагальнення можуть використовуватися у законодавчій діяльності, створенні правової бази з протидії та запобігання ксенофобії, у процесі виховання міжетнічної, релігійної, соціальної, політичної толерантності.

Апробація результатів дослідження. Дисертація була виконана і обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення дисертації були апробовані авторкою на наукових конференціях: всеукраїнській науково-практичній конференції «Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання» (18-19 листопада 2005 р., м. Одеса), всеукраїнській науковій конференції «Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору» (14 лютого 2006 р., м. Київ), методологічному семінарі «Національна держава і право в умовах глобалізації» (19 лютого 2007 р., м. Київ), круглому столі «Проблеми міграції за кордоном та в Україні» (24 квітня 2007 р., м. Київ), міжнародній конференції «Роми України: з минулого в майбутнє» (10-11 червня 2008 р., м. Київ).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 6 публікаціях, надрукованих у фахових виданнях з політичних наук, та 4 тезах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертаційного дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (245 джерел). Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки, список використаних джерел - 26 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, розкрито ступінь її наукової розробки, визначено мету і дослідницькі завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих в ході дослідження результатів і висновків, їх практичне значення, розкрито зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, вказано апробацію результатів дослідження, структуру роботи та її обсяг.

У першому розділі «Міждисциплінарний аналіз природи ксенофобії» аналізуються соціобіологічні витоки ксенофобії, її подальше ідеологічне обґрунтування та роль у політичних процесах. Досліджуються особливості функціонування ксенофобії у сучасному політичному та суспільному вимірах. При цьому авторка не обмежується лише етнополітологією, а звертається до тлумачення цього явища в антропології та соціопсихології.

Дисертантка, вивчаючи різні наукові підходи до аналізу даного феномена, доходить висновку про існування двох основних тлумачень причин ксенофобії. Одна група дослідників вважає, що ксенофобія є наслідком примітивних соціобіологічних програм (у контексті примордіалістської теорії тлумачення етнічності), інші вчені називають ксенофобію виключно культурним феноменом, здобутком цивілізації. Обидва тлумачення пов'язані причинно-наслідковим зв'язком: страх перед кимось або чимось незнайомим, який породжує ненависть і несприйняття чужого аж до бажання знищити його.

Дисертантка підкреслює, що біологічна і психологічна ксенофобія є глибоко закоріненою в свідомості та поведінці людей. Вона відіграла важливу роль у історії людства, забезпечуючи виживання як окремих етносів, так і націй-держав. Ксенофобія амбівалентна: сама по собі вона не може бути оцінена ні позитивно, ані негативно. З одного боку, інстинкт само-збереження дає змогу спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентич-ність, підтримувати багатоманітність життєвих, у тому числі культурно-цивілізаційних, форм, а з іншого - як і кожен сліпий інстинкт, ксенофобія може свідомо використовуватися у різноманітних ідеологічних маніпуляціях, нерідко як основний компонент цілих ксенофобських «проектів» - у нацизмі (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть до класових ворогів), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, єретиків).

Дисертантка робить висновок про те, що на підсвідомому рівні не можна остаточно позбутися ксенофобських інстинктів, оскільки це суперечило б самій природі людини. Проте на рівні свідомості (освіти, культури, вихо-вання) їх можна контролювати і нейтралізовувати чи принаймні максимально обмежити вплив на мислення та поведінку.

Авторка аналізує ксенофобію як етнофобію, оскільки це найпоширеніше у світі розуміння ксенофобії - несприйняття чужого на основі об'єктивних етнічних відмінностей. У роботі було досліджено, як серед представників чисельно домінуючого етносу поширюються етнічні стереотипи, які перетворюються на сталі етнічні упередження, що згодом культивують вороже ставлення до представників іншого етносу. Етнічність стає ознакою негативної або позитивної мотивації. Трапляються і випадки, коли інша етнічна належність сприймається набагато краще, ніж своя. В осмисленні ролі етнічності дисертантка спиралася на праці відомих дослідників - представників примордіалістського (Л. Гумільова, Ю. Бромлея, Е. Сміта), інструменталістського (Дж. Бентлі, П. Брасса, М. Чебоксарова) та конструктивістського (Е. Хобсбаума, Е. Гелнера, М. Есмана, П. Бурд'є) напрямів у етнополітології.

На основі аналізу витоків ксенофобії дисертантка розглядає сучасні виміри ксенофобії. Вона доходить висновку, що ксенофобія є неоднозначним та багатовимірним феноменом, а тому має вивчатися багатьма науками. Традиційний розгляд у етнополітологічному вимірі не дає повної картини поширення ксенофобії у суспільстві. Ксенофобію не завжди породжують невдала етнонаціональна політика держави або потік мігрантів. Зростання рівня ксенофобії - загальносвітова тенденція, вона стає системним фактором розвитку людства в епоху глобалізації. Якщо раніше соціальні проблеми більше політизувалися, вину за їх виникнення покладали на чинну владу або політичну систему, то тепер вони дедалі частіше етнізуються і відпові-дальність, навіть за власні невдачі, часто переноситься на «чужі» етноси, «чужі» соціальні прошарки. В цьому випадку етнічні упередження є лише наслідком, а не причиною негативного ставлення до «чужих».

Як показано в дисертації, етнофобія є найяскравішим прикладом того, як працює алгоритм функціонування ксенофобії, однак саме явище не обмежується несприйняттям чужого етносу. В результаті причиною ксенофобії та загострення напруги у стосунках між окремими людьми та навіть суспільними прошарками може стати що завгодно (спрощено навіть уболівання за конкретну футбольну команду). Однак найпоширенішими об'єктами ксенофобізації у сучасному світі все ж таки стають культурні ознаки, пов'язані в тій чи іншій формі з категорією етнічності. Це питання мови, історії, територіальної належності, вектору розвитку країни - внутрішнього або зовнішньополітичного.

Як зазначає дисертантка, політичні питання не слід категорично відмежовувати від умовно названих культурних, пов'язаних з категорією етносу. Адже всі вони зводяться до уподобань тієї чи іншої політичної сили, ідеології, яка обстоює певний ціннісний набір, конкретний вектор розвитку, знову ж таки, пов'язаний з розвитком етносу (наприклад, українців як самостійної нації, українців у тісній співпраці або інтеграції із сусідніми етносами). Тобто навіть складніші форми ксенофобії можна редукувати до етнічного, культурного знаменника.

Найгірший варіант виникає тоді, коли у ході такої трансформації образ «чужого» перетворюється на образ «ворога». І підґрунтям формування образу ворога стає лише інакшість. В основі кожного виду ксенофобії лежить соціально-психологічна структура різниці між «нами» і «не-нами», власне, як і в основі будь-якої самоідентифікації. Якщо у випадку самоідентифікації ця різниця полягає лише у констатації («ми - такі, вони - інші»), то у випадку ксенофобії - в ціннісно-забарвленому («вони - гірші від нас», або «ми змушені потерпати від них»). Під ксенофобією завжди мається на увазі загроза чомусь власному: етносу, вектору розвитку, збереженню культури, мови тощо.

У другому розділі «Ксенофобія у політичному процесі України» про-аналізовано український досвід ксенофобії та сучасний її стан у соціологіч-ному зрізі. У першому підрозділі «Історичні передумови ксенофобії в Україні» дисертантка зазначає, що огляд ксенофобії в Україні потребує опертя на історичну основу. Кожна країна, кожна нація має власний досвід ксенофобії. Тому некоректно стверджувати, що ксенофобія в Україні з'яви-лася зі здобуттям незалежності. Вона має глибокі соціокультурні, історичні та етнічні корені. Дисертантка досліджує особливості функціонування ксенофобії в Україні в різні історичні періоди - козаччини, XX століття (починаючи від погромів на початку століття і завершуючи практиками ксенофобії радянського періоду).

На думку авторки, вся державна політика СРСР була просякнута ксено-фобією. Перманентно формувався образ внутрішнього і зовнішнього ворога соціалізму. Спочатку насаджувалася ненависть до класових ворогів - дворян, поміщиків, куркулів, дрібнобуржуазних політичних партій. Після їх знищен-ня виникла потреба у нових ворогах - розпочалася пропаганда ксенофобії у ставленні до розвинених капіталістичних держав, насамперед США. У 30-і роки ворожими стали ідеї та ідеології, які не вкладалися в марксистсько-ленінські догми та носіями яких була національно свідома інтелігенція. Така відкрита ксенофобія створювала широкі можливості для маніпулювання свідомістю людей, скеровуючи їх проти всіх, хто був у конкретний момент «незручним» для влади та ідеології, яка її обслуговувала. Офіційна ксено-фобія не була монолітним явищем і спрямовувалася не лише проти етнічних відмінностей. Залишки цієї ксенофобської спадщини даються взнаки і в пострадянських державах - і в свідомості людей з радянською ідентичністю, і в діяльності низки політичних партій.

У другому підрозділі «Ксенофобія у суспільно-політичному житті» авторка зазначає: попри те, що ксенофобські практики втілювалися і в Украї-ні, вони не набули рис типовості, оскільки нав'язувалися режимом згори і були втіленням державницької ідеологічної, а не психологічної ксенофобії. З усіх пострадянських країн Україна у цьому сенсі опинилася чи не в найкращому становищі, насамперед через споконвічну поліетнічність та високий рівень толерантності у суспільстві. Крім того, ще не було консолідованої етнічної і національної спільноти. Адже, щоб не приймати і боятися «чужих», необхідно чітко ідентифікувати «своїх» і відрізняти їх від «чужих». У 90-х роках такої самоідентифікації ще не було.

Дисертантка підкреслює, що високий рівень толерантності, за даними соціологічних опитувань, на початку 90-х років швидше пояснюється розмитістю, невизначеністю етнічних, політичних, національних, культурних меж «свого» і «чужого». Високий рівень толерантності постійно знижувався впродовж 1990-х років, і ця тенденція спостерігається на початку XXI століття. Це свідчить про зростання нетерпимості у ставленні до представників інших етносів, націй, культур, релігійних напрямів та ін.

Авторка аналізує дані соціологічних опитувань за 17 років незалежності України. У 1992 році спостерігалася картина, названа науковцями «східно-слов'янською відособленістю», тобто на запитання про ставлення до пред-ставників інших націй, культур найтиповішою була відповідь: «Нехай живуть в Україні, але мені не хотілося б вступати з ними у безпосередні контакти». На зміну «східнослов'янській відособленості» на початку XXI століття прийшло «відторгнення» - уявне «виселення» представників «чужих» національностей за межі України. Така позиція є наслідком зростання кількості мігрантів та неадекватної реаліям міграційної та етнонаціональної політики. Тому в Україні частішають злочини проти іноземців на ґрунті расової ксенофобії, а вчиняють їх здебільшого представники радикальних молодіжних неофашистських організацій - скінхедів.

У ході дослідження дисертантка з'ясувала, що рівень ксенофобії підда-ється кількісному обчисленню. За роки незалежності питома вага толерант-них громадян в Україні знизилася більш як утричі. Тобто майже половина населення нині схильна до виявів ксенофобії. Негативним показником є і ставлення до більшості інших етнічних груп: індекс перевершив поріг ксенофобії, або межу толерантності, й становить 4. Авторка констатує, що, за теорією Т. Адорно, потерпілі від економічних негараздів і неуспішної зов-нішньої та внутрішньої політики неодмінно шукають винних у своїх негараздах. Але в ході дослідження стало очевидним, що економічного пояснення зростання рівня ксенофобії у випадку України недостатньо.

Політичні події та їх тлумачення різними політичними силами набагато більше впливають на рівень ксенофобії, ніж нерівність у доходах громадян. Перманентні вибори дуже негативно позначаються на міжетнічних відносинах та рівні ксенофобії. Соціологи стверджують: саме вибори дуже сильно впливають на світогляд громадян внаслідок використання політичних технологій, які розколюють суспільство на «своїх» та «чужих».

У третьому розділі «Особливості функціонування ксенофобії в Україні» аналізуються найбільш типові для України різновиди ксенофобії, причини їх виникнення, прояви та наслідки. Дисертантка наголошує, що не претендує на всеохопність дослідження й аналізувала найбільш показові для дослідження різновиди ксенофобії.

У першому підрозділі «Ксенофобія у стосунках споріднених етносів» авторка досліджує всі прояви ксенофобії, якими супроводжуються україно-російські стосунки, починаючи від етнофобії та закінчуючи політичною ксенофобією. Українофобія і русофобія - одні з найпоширеніших фобій. Український та російський етноси споріднені, й ідентифікація «чужого» в їх взаємовідносинах не повинна була б спрацьовувати так відверто. У цих стосунках історико-культурний та політичний контекст домінує над етніч-ною належністю, оскільки український та російський етноси протягом тривалого співіснування знаходилися в нерівних конкурентних позиціях, до вищості якої росіяни надто звикли, щоб поступитися на теренах вже окремих держав, і за нижчість якої українці усе ще ображені.

Дисертантка дає наступне визначення ксенофобії у стосунках спорід-нених етносів: осмислене негативне ставлення, дуже часто на рівні відмови у визнанні етнічної ідентичності одне одного, зумовлене сталими етнічними стереотипами, сформованими переважно на ґрунті негативного історичного досвіду співіснування. Негативне ставлення до етнічної належності іншого притаманне саме русофобії - трактуванню росіян крізь призму стереотипів «загарбників», «гнобителів», «визискувачів» тощо. Водночас українофобії притаманне не стільки негативне ставлення, скільки відмова у визнанні окре-мішності від російської етнічної ідентичності українців, їх мови та культури.

Невизнання національної ідентичності характеризується ставленням до українців як до «зіпсованих» західним впливом, відтак набагато гірших, але все ж таки росіян. Втрата України відчутно позначилася на формуванні негативного образу незалежної Української держави у свідомості росіян. Тому залишається віра в те, що реванш відбудеться, возз'єднання неминуче, а відтак і реабілітація традиційних ролей - вищого метаетносу та нижчого субетносу в кордонах однієї держави. На усіх рівнях українофобія, як і будь-яка ксенофобія, послуговується великою кількістю псевдонаукових тверд-жень, гасел, політичних спекуляцій.

Авторка зазначає, що українофобія як у Росії, так і в Україні є не просто первинним рівнем ксенофобії, страху перед «чужими». Це ідеологія запере-чення усього українського, нівелювання його значущості або надання йому другорядної ролі під виглядом багатокультурності. Інший тип українофобії - з боку росіян - це повне ігнорування України, не тільки відмова у визнанні її окремішності, а повна відсутність будь-якого інтересу до суспільно-політичних подій, навіть якщо вони тут проживають. На відміну від українофобії русофобія - це ксенофобія захисту, а не експансії.

Для русофобів характерний страх перед будь-якою співпрацею з Росією, навіть якщо вона здатна забезпечити матеріальний зиск. Адже будь-яке об'єднання з Росією є для них історичним синонімом Радянського Союзу, а відтак регресу, занепаду та нищення усього українського. Найпоширеніший прояв ксенофобії захисту відображає аксіома втечі: чим далі від Росії та росіян - тим краще. Отже, спектр виявів русофобії в Україні лежить у площині від повного ігнорування всього російського, включаючи сусідню державу взагалі, до трактування цього російського як абсолютного зла і намагання знищити його, позбутися в Україні - у закликах праворадикальних націоналістичних організацій.

Українофобія та русофобія у найрізноманітніших проявах дістають відоб-раження на всіх рівнях україно-російських стосунків. Одні політичні сили спекулюють на ксенофобії та ворожості до Росії, до російської мови, намагаючись здобути побільше голосів виборців, інші - на якнайшвидшій інтеграції з РФ та наданні російській мові державного статусу - з тією ж метою. Всі ці спекуляції підкріплюються політичними кроками з боку України та Росії, які супроводжуються ксенофобськими заявами з обох боків і загострюють міжетнічні відносини. І вже неможливо розібратися у витоках цієї ксенофобії, оскільки етнічний фактор починає відігравати другорядну роль. Однак, щоб надати гостроти конфлікту для досягнення конкретних політичних цілей, політичні суб'єкти час від час вдаються до етнізації усіх видів проблем у взаємовідносинах двох націй і держав.

У другому підрозділі «Ксенофобізація історичного минулого України» відстежується типовий алгоритм ксенофобізації певного аспекту суспільно-політичного життя на прикладі історії України. Історія та її тлумачення етнічними суб'єктами, політичними силами, які представляють інтереси цих суб'єктів, дуже часто стає причиною руйнування суспільно-політичної злагоди. Нерідко політичні сили, орієнтуючись на певний сегмент електо-рату, навмисно активізують спекуляції навколо історичних подій та вшану-вання героїв. Їх мета - етнічна мобілізація, радикалізація суспільних настроїв і в результаті підвищення своїх рейтингів на виборах. Історична спадщина - ідеальне підґрунтя для етнічної або етнополітичної мобілізації, яка відбувається шляхом ксенофобізації, - констатує дисертантка. Ксенофобія, розпалювання міжнаціональної нетерпимості та ворожнечі - невід'ємні елементи етнополітичної мобілізації. Етнічну спільноту, її культуру, історію перетворюють на абсолютну цінність, яку необхідно захистити від руйнівного, шкідливого впливу чужих культур. Усе чуже, загрозливе транс-формується в образ ворога, який зазіхає на етнічну ідентичність, пам'ять предків тощо.

З огляду на проблемну, неоднозначну історію України політичні сили розділилися на кілька таборів. Прорадянські ліві, а також проросійські партії абсолютизують радянський період історії України, вважаючи будь-які історичні змагання за незалежність не надто визначними подіями в історії України, а іноді навіть ганебними. Праві, націоналістичні сили, навпаки, абсолютизують всі періоди історії України, окрім тих, що якимось чином прив'язували її до історії Росії, без огляду на те, чи то Радянський Союз, чи Російська імперія. Саме навколо цього, підставово протилежного розуміння та тлумачення історії й розгорнулася політична боротьба, яка неодмінно супроводжується ксенофобією та нетерпимістю. З цією метою вдаються до ревізії, переписування історії: написання своїх версій історичних подій, вшанування пам'яті одних історичних героїв та паплюження пам'яті інших - демонтаж одних пам'ятників, встановлення інших, перейменування вулиць тощо. Усі ці дії та заяви поляризують електорат, налаштовують одну сторону проти іншої, підвищують індекс ксенофобії та нетерпимості в суспільстві. У дисертації детально проаналізовано алгоритм ксенофобізації історичних питань різними політичними таборами.

У третьому підрозділі «Антисемітизм як прояв ксенофобії» досліджу-ються рівень антисемітизму та його специфіка в Україні. Авторка зазначає, що цей вид етнічної нетерпимості став збірним символом ксенофобії, лакмусовим папірцем на відповідність суспільства демократичним стандартам. Антисемітизм, що поєднує у собі етнічні, релігійні та соціальні фобії у ставленні до євреїв, є найтиповішим виявом ксенофобії. Дисертантка підкреслює, що коріння антисемітизму надто глибокі й зумовлені культурно-релігійними чинниками. В роботі аналізуються виокремлені автором декілька вимірів антисемітизму. Це соціально-політичний вимір, в якому євреї вважаються соціальною групою, яка живе виключно за рахунок україн-ців, меншиною, яка займає панівне становище; конспірологічний вимір, в якому антисемітизм позиціонує євреїв або певну їх частину як носіїв ідеї глобальної змови з метою досягнення світового панування за допомогою ідеології сіонізму, та релігійний вимір антисемітизму, згідно з яким євреї розплачуються за свої провини в християнській релігії негативним став-ленням з боку інших етносів до себе.

Авторка зазначає, що індекс психологічної ксенофобії у ставленні до євреїв у 2002 році перетнув позначку 4 і нині стабільно продовжує її переви-щувати, що є межею толерантності за шкалою соціального дистанціювання. Однак загальнонаціональні медіа замовчують будь-які конкретні прояви антисемітизму і навіть не констатують сам факт наявності такого, щоб «не дратувати народ», оскільки «в Україні досить поширений міф про анти-семітизм її громадян».

У роботі показано, що великий «внесок» у зростання індексу антисемі-тизму зробив ідеологічний, або навіть політичний, антисемітизм, який інколи називають масмедійним антисемітизмом, оскільки він викликаний низкою публікацій з єврейської проблематики у виданнях «Сільські вісті», «Вечірній Київ», «За вільну Україну», «Нескорена нація», «Ідеаліст», «Українська газета плюс», «Персонал плюс» та журналі «Персонал». Вищезгадані видання містять інформацію, що спонукає до дій проти єврейської етнічної групи або окремих осіб як її представників. Переважна більшість українців не підтри-мали такого потужного медіаантисемітизму, скоріше вони його «не зрозу-міли» і вирішили, що це виключно чиясь політична, замовна справа. Однак найбільшою загрозою від масмедійного антисемітизму є те, що він не зустрічає жорсткої протидії. Влада слабо реагує на подібні явища та видання, реакція на антисемітські публікації була з боку самих представників єврейської громади.

У роботі стверджується: ксенофобія процвітає в країні лише тоді, коли підтримується державною владою або впливовими політичними колами. Якщо ж влада заграє з проявами ксенофобії або толерує їх, то це згодом шкодить самій владі, адже ксенофобія ніколи й нікому не принесла жодних позитивних довгострокових результатів - ні економічних, ні політичних.

У четвертому розділі «Політичні й правові механізми протидії ксенофобії» авторка аналізує рівні ефективності правових, інституційних та політичних засобів боротьби з ксенофобією в Україні.

У першому підрозділі «Правові засади боротьби з проявами ксенофобії» авторка зазначає, що єдиним механізмом захисту від ксенофобії залишається ст. 161 Кримінального кодексу України, відповідно до якої умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, - караються штрафом або позбавленням волі. Проте цей універсальний засіб боротьби з ксенофобією в Україні залишається недійовим.

Ця норма рідко застосовується судами, оскільки для застосування її необхідно довести умисність дій правопорушника, а це не завжди просто зробити. Він повинен підтвердити свій намір розпалити ворожнечу на цьому ґрунті.

Намагаючись не створювати прецедент притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 161 КК України, правоохоронні органи роблять ведмежу послугу справі виявлення ступеня поширеності етнічної, расової та інших видів ксенофобії в Україні. Адже до відповідної статистики ці право-порушення просто не потрапляють, отримавши інші, хибні класифікації. Крім того, ст. 161 посилається лише на громадян, а не апатридів та іноземців. Виходячи з цього, негромадяни, навіть ті, які перебувають в Україні легаль-но, не можуть захиститися за її допомогою, що є фактом дискримінації та ксенофобії за ознакою наявності чи відсутності українського громадянства.

На підставі аналізу правових засобів боротьби з ксенофобією авторка робить висновок: Україна практично беззахисна перед поширенням ксенофобії, оскільки законодавча база не дозволяє її зупинити або запобігти. Міжнародні організації неодноразово звертали увагу на неблагополучну ситуацію в Україні та зростання злочинності на ґрунті ксенофобії. Отже, законодавчу базу потрібно розширювати та адаптувати до вимог євро-пейського законодавства. І це стосується не лише ксенофобії, а й усієї сфери регулювання етнонаціональних відносин в Україні, починаючи з вдоскона-лення закону про національні меншини і завершуючи прийняттям концепції державної етнонаціональної політики в Україні.

Останнім часом у цій сфері намітилися певні зрушення, як зазначає дисертантка. Політики починають усвідомлювати серйозність проблеми ксенофобії. Розроблено чимало законопроектів щодо внесення змін до адміністративного та кримінального законодавства, які стосуються посилен-ня відповідальності за розпалювання різних видів ксенофобії. Наприклад, Президент України пропонує суттєво збільшити штраф за розпалювання ворожнечі, БЮТ та НУНС - посилити адміністративну й кримінальну відпо-відальність за прояви екстремізму, ксенофобії, антисемітизму, расової і релігійної нетерпимості, ПР - карати за ідеологічну та політичну ксено-фобію, а Блок Литвина намагається запровадити відповідальність за прини-ження гідності Українського народу. Не завжди ці ініціативи є коректними, деякі з них можуть мати зворотній ефект - сприяти розпалюванню ксено-фобії або стати зручним механізмом боротьби з політичними опонентами. Але той факт, що над проблемою ксенофобії починають працювати законодавці, не можна недооцінювати.

У другому підрозділі «Інституційні та політичні засоби протидії ксено-фобії» авторка аналізує позаправові механізми боротьби та запобігання ксенофобії, перспективи застосування найпоширеніших у світі політичних засобів протидії цьому явищу.

Як зазначається у роботі, українська влада, відчуваючи прогалину в правовому полі, здійснює інституційні спроби відреагувати на поширення ксенофобії. Кабінет Міністрів України доручив спеціально створеній міжві-домчій робочій групі з питань протидії ксенофобії, міжетнічній і расовій нетерпимості підготувати план проведення заходів, спрямованих на поперед-ження й припинення спроб розпалювання міжнаціональної ворожнечі й расової нетерпимості, а також розробити рекомендації щодо зміни законодавства. МВС запропонувало Мінсім'ї й Міносвіти створити програму боротьби із проявами расизму й ксенофобії. Також при Департаменті карного розшуку було створено підрозділ з протидії етнічній злочинності. А МЗС ввело посаду посла з особливих доручень у сфері протидії расизму, ксенофобії і дискримінації. Це свідчить про те, що боротьба з ксенофобією вийшла на державний рівень. Раніше проблема ксенофобії та міжетнічної ворожнечі належала до компетенції виключно Держкомнацрелігій.

Авторка зазначає, що боротьба з ксенофобією за допомогою каральних санкцій - не найкращий шлях. Можна запобігти цьому явищу за допомогою політичних механізмів, таких, як виховання толерантності та полікультур-ності. Адже, як свідчить досвід різних країн, формування толерантності - запорука збереження соціальної, міжетнічної, мультикультурної стабільності соціуму. Однак толерантність як байдужість, що нав'язувалася українцям зверху, вичерпала себе. Байдужість - це наслідок несформованості націо-нальної ідентичності, а відтак неспроможність відчувати себе українцем або небажання відчувати себе ним через засилля етностереотипів, серед яких чи не найголовнішим є комплекс меншовартості. А толерантність як демокра-тичний принцип лише починає формуватися.

Політика і програми в галузі освіти повинні сприяти поліпшенню взаєморозуміння, толерантності у спілкуванні як між окремими особами, так і між етнічними, соціальними, культурними, релігійними і мовними групами. Однак в Україні на загальнонаціональному рівні широко не практикуються освітні програми толерантності та мультикультурності. Є лише поодинокі експерименти (створено громадську організацію «Міжнародний центр толерантності» та ін.).

Толерантність та мультикультурність самі по собі не є достатньою умо-вою подолання ксенофобії. У суспільстві та політикумі необхідно формувати усвідомлення важливості цих політичних механізмів.

У висновках узагальнені основні положення дисертації, сформульовані практичні рекомендації.

1. Ксенофобія породжує чимало проблем у сучасному світі на ґрунті етнічної, расової, релігійної, а також політичної, соціальної та інших форм взаємодії. В епоху глобалізації та інтенсивних міграційних процесів фак-тично перед кожною країною стоїть проблема гармонійного співіснування представників багатьох етносів, релігій, соціальних груп. За певних умов ксенофобія може стати основою ідеологій винищення - расизму, нацизму, що ґрунтуються на поділі на «вищі» та «нижчі» раси, обростаючи різно-манітними етнічними стереотипами, які легітимують ворожі дії проти «чужих» тому, що вони «гірші, ніж свої». У сучасному світі негативні наслідки розпалювання ксенофобії перемістилися в іншу площину, але їх деструктивний вплив применшувати не варто.

2. У сучасній політичній науці досить часто термін «ксенофобія» викори-стовують виключно в контексті міжетнічних відносин, тобто етнічної ксено-фобії або етнофобії. Проте етнофобія - це лише різновид ксенофобії як ненависті та страху перед чужими. Адже чужий може бути таким не лише етнічно, а й соціально, політично, культурно. Відповідно стільки й буде видів ксенофобій. Усе залежить від критерію належності до певної групи. Досить часто у ксенофобії спостерігається змішання кількох ознак.

3. Ксенофобія в Україні має свої особливості. Традиційно вважається, що українці ставляться толерантно до представників інших етносів. Однак дані соціологічних опитувань свідчать про зростання рівня ксенофобії в українському суспільстві. Маючи історико-культурні передумови, вона під-живлюється економічними труднощами, політичною агітацією, комплексами меншовартості, діяльністю ультраправих організацій, є відповіддю на зро-стання чисельності іммігрантів у Україні. Ксенофобські настрої помітні у ставленні навіть до споріднених етносів, наприклад, росіян, що обумовлю-ється негативним досвідом історичного співіснування та страхом повернення минулого. Здебільшого русофобія є ксенофобією «захисту, уникнення» на відміну від агресивної українофобії з боку росіян. Непрості стосунки між країнами підживлюють ксенофобію.

4. Окремі політичні сили використовують ксенофобію як механізм для підвищення рейтингу та здобуття прихильності електорату. Переслідуючи власні політичні сили, вони поляризують український соціум, щоразу поділяючи його на «своїх» та «чужих». Ксенофобізація окремих явищ стає дедалі поширенішою політичною технологією. З огляду на це в дисертації запропоновано відійти від традиційного етнічного, релігійного або расового розуміння ксенофобії, яке значно звужує суть поняття. Сучасному розумінню ксенофобії відповідає її якнайширше тлумачення - як несприйняття будь-яких проявів «іншого», відповідно до заданих соціальними обставинами або штучно змодельованих політичними акторами критеріїв. З огляду на застосування цього підходу виокремлено найпоширеніші види політичної ксенофобії в Україні: ідеологічну, мовну, історичну тощо. Також продемон-стровано, яким чином запускається та працює технологія ксенофобізації тих чи інших проблемних питань.

5. Антисемітизм в Україні як різновид ксенофобії, на відміну від інших проявів ксенофобії, став заручником конкуренції політичних сил. У анти-семітизмі простежуються декілька вимірів: соціально-політичний, конспіро-логічний та релігійний. Всі вони експлуатуються політичним антисемі-тизмом, який не підтримує більшість українських громадян.

6. Окремо слід виділити проблему імміграції в Україну іноземців, які найчастіше стають об'єктом ксенофобії. На даний момент Україна має вкрай недосконале міграційне законодавство. Міграційна політика України не спроможна адекватно реагувати на виклики глобалізації. В результаті Україну наповнюють нелегальні мігранти та трудові мігранти низької професійної кваліфікації, які не мають перспектив інтеграції в українське суспільство. Україна не готова стати учасником глобального ринку міграції трудових ресурсів: відсутнє бачення моделі інтеграції і адаптації прибулих етносів у суспільство.

7. Нормативно-правова база протидії ксенофобії в Україні не відповідає сучасним реаліям. Стаття 161 Кримінального кодексу України рідко засто-совується судами. Втім навіть кваліфікація протиправних дій за вищезга-даною статтею КК України не гарантує позитивних результатів постраж-далим від ксенофобії. Зміни до кримінального та адміністративного законодавства мають не лише посилювати відповідальність за прояви ксено-фобії, а запобігати її проявам. Дуже часто законодавчі ініціативи, спрямовані на посилення кримінальної або адміністративної відповідальності за прояви ксенофобії, застосовуються для переслідування політичних опонентів.

8. Одним з важливих напрямів правової протидії ксенофобії має стати запровадження комплексних змін до законодавства, які мають сприяти поси-ленню боротьби із ксенофобією, відповідно до вимог європейського законо-давства. В Україні боротьба з ксенофобією ведеться хаотично, безсистемно. Законодавчі ініціативи щодо протидії ксенофобії спрямовані більше на поліпшення політичного іміджу законодавців, ніж на протидію цьому явищу. Здебільшого вони розробляються без урахування реалій: індексу ксенофобії, моніторингу її проявів; без діалогу з національними меншинами, їх етнокультурними товариствами та громадськими організаціями.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

Явір В. Ксенофобія в російсько-українських відносинах як продов-ження політичних спекуляцій / В. Явір // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. - Вип.. 32. - С. 582-587.

Явір В. У пошуках етноконфліктогенних чинників дестабілізації політичної ситуації: формування мовної ксенофобії в Україні / В. Явір // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. - Вип. 34. - С. 619-627.

Явір В. Політична ксенофобія в Україні: російський вектор / В. Явір // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. - Вип. 36. - С. 621 - 628.

Явір В. Спалах історичної ксенофобії в Україні: від політики до суспільного протистояння / В. Явір // Сучасна українська політика. - 2008. - Вип. 14. - С. 383-392.

Явір В. Ксенофобія у ставленні до ромів / В. Явір // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2008. - Т. 15. - С. 517 - 521.

Явір В. Історична спадщина як джерело нетерпимості та ксенофобії / В. Явір // Політологічний вісник. - 2008. - Вип. 34. - С. 185-198.

Явір В. Вплив парламентських виборів на еволюцію партійної системи України / В. Явір // Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання: Збірник тез та доповідей. - Одеса: Юридична література, 2005 - С. 103-108.