Формування та еволюція української державної ідеї: 1986-1991

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ФОРМУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ: 1986-1991

УДК 321.01 (477)

Кулик Володимир Михайлович

Спеціальність 23.00.01 - теорія і історія політичної науки

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано

в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Майборода Олександр Микитович,

завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і

етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент

Картунов Олексій Васильович,

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Інституту

економіки, управління та господарського права

доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Гарань Олексій Васильович,

професор кафедри історії та політології Національного

Університету “Києво-Могилянська Академія”

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 9 березня 1999 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 252011, Київ, вул. Кутузова, 8, к. 202.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, вул. Кутузова, 8, к. 218.

Автореферат розіслано 3 лютого 1999 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Ю. А. Левенець

Загальна характеристика роботи

український державний радянський дисидент

Актуальність дослідження. Історія формування та розвитку українського опозиційного руху кінця 80-х - початку 90-х років, подолання монополії компартії та постання незалежної української держави досліджувалася протягом семи років незалежності майже винятково як історія подій, а не ідей. Виклад основних положень програмових документів Народного руху й новоутворених партій та інших важливих творів тогочасної політичної думки переважно правили для дослідників за ілюстрацію аналізу подій. Тимчасом до кінця зрозуміти причини, взаємозв'язок і наслідки тих подій, мотиви й методи їхніх учасників не можна, не аналізуючи ідеї, що їх висувала опозиція, а потім і влада, задля обґрунтування потреби змін конституційного устрою держави, її політичного та економічного курсу та мобілізації мас на здійснення цих змін. Досліджуючи формування та еволюцію уявлень про те, якою має бути українська держава, можна також з'ясувати зв'язок ідейних пошуків досліджуваного періоду та попередніх епох, деміфологізувати уявлення про використання ідеологами нової української державності минулого спадку й водночас побачити продовження їхніх пошуків в ідеях наступного, незалежницького періоду. Важливе значення має також - практично відсутній у працях з історії подій - аналіз “внутрішніх”, пов'язаних із характером самого опозиційного руху, причин, з яких не було повною мірою зреалізовано його демократичний потенціал, не виконано багатьох пунктів його програми, що відтак і сьогодні залишаються для українського суспільства актуальними.

Крім того, аналіз пропаґандистського використання державної ідеї українськими елітами в боротьбі за реалізацію своїх групових інтересів важливий для розуміння еволюції їхніх ідейних і політичних позицій у незалежницький період. Застосування широко вживаної в сучасній західній науці теорії дискурсу дає змогу пов'язувати проголошувані ідеї та здебільшого приховувані інтереси еліт, а також аналізувати сприйняття цих ідей масами.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Донедавна історія політичної думки не була в Україні окремою науковою дисципліною, а її окремі твори здебільшого розглядалися як відображення суспільно-політичних процесів. Одним із красномовних свідчень цього можна вважати той факт, що досі не опубліковано жодного цілісного монографічного викладу цієї історії - а донедавна не було навіть докладних досліджень спадщини окремих провідних постатей. У підрадянській Україні неупереджене вивчення ідейної спадщини минулого було по суті неможливим. На жаль, наукового дослідження історії української політичної думки по суті не велося й у міжвоєнній Галичині; дуже мало зробили також науковці української еміґрації та діаспори (єдиним із них, що присвятив себе дослідженню політичної думки, був Іван Лисяк-Рудницький). Відродження незалежної від режиму української політичної думки та політичного життя, а згодом і поява самостійної держави сприяли увазі дослідників до політичної думки минулого й передусім державної ідеї як її складника. Поки що це здебільшого короткі статті, хоча вже з'явилося кілька монографій і зо два десятки дисертаційних праць істориків, політологів, філософів, правознавців. Ці праці присвячені переважно творчості ключових постатей української політичної думки - Драгоманова, Липинського, Донцова, Грушевського, Франка, Хвильового та деяких інших авторів, а також утіленню їхніх ідей у партійних документах кінця XIX - початку XX століття та державотворчій практиці Української Народної Республіки.

Українській політичній думці нинішнього періоду її відродження, що почався невдовзі після проголошення в СРСР політики перебудови й триває дотепер, пощастило набагато менше. З одного боку, аналіз суспільно-політичних процесів, що призвели до розпаду СРСР і краху тоталітарної системи, не можливий без розгляду творів, що стимулювали й водночас віддзеркалювали розвиток цих процесів. Праці, повністю чи частково присвячені політичній історії переднезалежницького періоду, приділяють чимало уваги програмовим і пропаґандистським документам опозиційного руху та правлячої Комуністичної партії України Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. - Мюнхен, 1990; Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. - Київ, 1993; Kuzio T., Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. - Edmonton, Toronto, 1994; Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. - Київ, 1994; Русначенко А. Пробудження. Робітничий рух на Україні в 1989-1993 роках. - Київ, 1995; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х - початок 1990-х років. - Київ, 1998.. З другого боку, авторів цікавить передусім історія політичного протистояння між цими силами, а згадані документи використовуються як ілюстрації до характеристики цих сил і процесів їхнього розвитку, а не як самодостатні об'єкти дослідження, - й тому радше описуються, ніж аналізуються. Еволюцію ідей, що їх висували провідні політичні сили того періоду, їхній зв'язок з ідеями минулих епох і продовження та реалізацію після здобуття незалежності автори тих праць не досліджують. Перелік праць, присвячених тогочасній політичній думці, поки що обмежується кількома написаними “по гарячих слідах” дисертаціями та статтями, в яких аналізуються окремі аспекти політичної думки на матеріалах програмових документів партій і громадських об'єднань Рубан В. Довга дорога до себе. Політична думка в Україні 1991 року // Сучасність. - 1992. - № 1. - С. 90-106; Томенко М. В. Проблема державності в програмних документах та діяльності сучасних політичних партій України (історико-політичний аналіз). Дис. канд. іст. наук. - Київ, 1992; Болбат Т. В. Национальный вопрос в деятельности общественных объединений Донбасса (вторая половина 80-х - начало 90-х годов). Дисс. … канд. ист. наук. - Донецк, 1993..

Об'єктом дослідження є формування та еволюція української державної ідеї в 1986-1991 роках. Автор називає державною ідеєю уявлення про те, якою має бути держава. Це поняття істотно відрізняється за своїм змістом від поняття “державницька ідея”, вживаного щодо обґрунтування права українського народу на власну державу й необхідності такої держави для розвитку чи й самого існування народу, - а відтак пов'язаного з тим напрямом політичної думки, що має назву націоналізму (в широкому, “західному” розумінні цього терміна). Натомість державна ідея є складником усіх напрямів політичної думки - навіть тих, що відводять державі доволі скромну роль у суспільному житті - й не обмежується проблемою суверенітету та реалізації національних прав. Вона охоплює всі аспекти існування держави в її взаєминах з іншими державами, громадянами й інституціями громадянського суспільства - власне, все те, що фіксується в Конституції як утіленні державної ідеї на певному етапі її розвитку.

Часові межі дослідження охоплюють період від появи в Україні порівняно незалежного від режиму публічного дискурсу, де став можливим розвиток відмінної від офіційних канонів державної ідеї, - до втілення цієї ідеї в проголошену 24 серпня й схвалену на референдумі 1 грудня 1991 року незалежну державу. Це період найдинамічнішої від часів революції 1917-1920 років еволюції української державної ідеї та її найбільшого впливу на свідомість широких мас і, зрештою, на долю України та всього світу. Водночас саме тоді ця ідея, що раніше переймалася передусім загальними аспектами проблеми української державності, швидко конкретизувалася тематично й жанрово, торкаючись неактуальних доти питань реального державного життя вже не тільки й не стільки в публіцистичних статтях чи промовах, а й у законодавчих актах. Нарешті, в цей період державна ідея стала тереном протистояння елітних груп, що, апелюючи в своїх пропаґандистських дискурсах до народу, виборювали право втілювати цю ідею в життя - тобто владу над цим народом.

Автор ставив за мету показати, як формувалися й змінювалися впродовж цього періоду уявлення провідних елітних груп - а під їхнім впливом і загалу - про те, якою має бути українська держава. Мається на увазі не лише еволюція уявлень про державний суверенітет України - від реалізації конституційних прав УРСР у складі Союзу до виходу з нього та створення повністю незалежної держави, - а й наповнення державної ідеї дедалі осяжнішим політичним і соціальним змістом (демократія, парламент, багатопартійність, поділ влади, місцеве самоврядування, права людини та права етнічних груп, економічна система, соціальний захист тощо). Крім аналізу названих складників державної ідеї, до завдань автора входив також розгляд використання елітами державної ідеї як засобу мобілізації мас на здійснення бажаних для еліт змін і леґітимізації їхнього прагнення влади.

Предметом дослідження є дискурси елітних груп, які визначали “обличчя” державної ідеї на кожному етапі її еволюції протягом розглядуваного періоду:

спершу письменників, які від перших років перебудови порушували на сторінках своїх видань проблеми мови, екології, історії, привертали до них суспільну увагу й створювали передумови для радикалізації публічного дискурсу;

водночас із письменниками - дисидентів, які стимулювали поглиблення й радикалізацію дискурсів письменників та “неформальних” екологічних і культурницьких груп, а також сприяли творенню опозиційних політичних організацій;

на наступному етапі - Народного руху України, який, об'єднавши ресурси й дискурси письменницького, дисидентського та “неформального” середовищ, сформулював і ввів у суспільний обіг проект всеохопної демократичної трансформації українського суспільства, істотно посприяв радикалізації політичної свідомості та підвищенню громадської активності мас, що виявилося у виступах на підтримку опозиції та обранні навесні 1990 року багатьох її представників до Верховної та місцевих Рад;

нарешті - депутатів нового парламенту, який, ставши інструментом реалізації державної ідеї та водночас ареною політичного й пропаґандистського змагання влади та опозиції, сприяв еволюції суспільства, зреалізував частину накреслених опозицією змін і завершив підготування масової свідомості до їх сприйняття.

Офіційний дискурс правлячого режиму, репрезентованого керівництвом ЦК КПУ та органів влади республіки, до останнього, парламентського етапу по суті був лише реакцією на ідеї, що їх формулювали Політбюро ЦК КПРС, з одного боку, й українські альтернативні еліти - з другого. Тому тільки на останньому етапі цей дискурс - у його протистоянні з дискурсом парламентської опозиції - був предметом систематичного вивчення. Не проводилося також аналізу дискурсів деяких груп - як, наприклад, “Демократичної платформи в КПРС”, - що зробили істотний внесок в еволюцію української державної ідеї на певних відтинках досліджуваного періоду, але не мали визначального впливу на її характер.

Джерельна база дисертації визначається об'єктом (українська державна ідея) та предметом дослідження (публічні дискурси): джерелами були передусім видання, в яких відповідні елітні групи формулювали й пропаґували свої ідеї. З огляду на мету й предмет дослідження автора цікавили не архівні, а опубліковані матеріали, і високотиражні, масові газети становили більшу цінність, ніж “внутрішньоелітні” журнали. Дискурс письменників аналізувався на підставі систематичного вивчення газети “Літературна Україна” протягом 1986-1991 років, а також письменницьких статей та інтерв'ю в інших виданнях. Реконструкція дисидентського дискурсу проводилася за матеріалами самвидавного журналу “Український вісник” 1987-1988 років (випуски 7-13) та документами Української Гельсінської спілки 1988-1989 років. Джерелами для дослідження дискурсів Народного руху, нових опозиційних партій та Компартії України були їхні програмові та пропаґандистські матеріали (головно від 1989 року). Парламентський дискурс вивчався передусім за стенограмами пленарних засідань Верховної Ради України травня 1990 - грудня 1991 років (вплив цього дискурсу на масову аудиторію зумовлювався радіо- та телетрансляцією). Важливим джерелом для аналізу всіх названих дискурсів були також газети “Вечірній Київ”, “Молодь України”, “Молода гвардія”, “Комсомольское знамя”, “Ленінська молодь” (від квітня 1990 - “Молода Галичина”) 1988-1991 років, що активно порушували теми, в яких розгортався дискурс державної ідеї. Нарешті, автор намагався залучити тогочасні й пізніші мемуарні й аналітичні матеріали учасників і очевидців подій досліджуваного періоду.

Наукова новизна. В дисертації вперше систематично досліджено еволюцію української державної ідеї в період, що передував її втіленню в незалежній державі, - зокрема, ті аспекти цієї ідеї, що визначають інституційно-правове “наповнення” держави (досі розглядалися переважно уявлення про реалізацію права української нації на самовизначення та про державний суверенітет). Вперше проаналізовано пропаґандистське використання цієї ідеї елітними групами для реалізації своїх групових інтересів і пов'язане з ним дискурсивне протистояння цих груп. Вперше в українських суспільних науках проведено систематичне дослідження дискурсів і дискурсивних стратегій еліт. Визначено нові методологічні підходи до вивчення новітньої історії державної ідеї та політичної думки загалом.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в наукових працях і навчальних курсах з історії українського державотворення та історії української політичної думки новітнього періоду, а також як матеріал для компаративістських досліджень політичних процесів та ідей до й після проголошення незалежності України. Запропонована методика застосування теорії дискурсу до аналізу програмних і пропаґандистських документів політичних партій і рухів та дискурсивних стратегій елітних груп дасть змогу дослідникам політичної думки вдосконалити свій методологічний інструментарій. А проведений у дисертації аналіз конкретних дискурсів можна використати як методичний зразок для вивчення дискурсів різних суспільних груп та як практичний матеріал для спеціальних навчальних курсів з аналізу дискурсу.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що ввійшли до пропонованої дисертації, оприлюднено у виступах автора на чотирьох конференціях дослідницького проекту “Друге національне відродження. Націоналізм, національне відродження та утворення національних держав у пізньо- та посткомуністичному суспільстві” (Маннгайм, Німеччина, липень 1996 р., вересень 1997 р., лютий 1998 р.; Москва, травень 1997 р.). Окремі результати були також використані в доповідях і виступах автора на конференціях “Дослідження й викладання проблем націоналізму” (Львів, травень 1995 р.), “Народи, нації, ідентичності. Російсько-українська зустріч” (Нью-Йорк, вересень 1995 р.), “Діалог української та російської культур як фактор міжетнічної згоди в Україні” (Київ, жовтень 1996 р.), “Україна за Кучми та Білорусь за Лукашенка” (Майнц, Німеччина, квітень 1998 р.). Представлені в дисертації результати ввійшли також до короткого лекційного курсу, що його автор прочитав у липні 1996 р. на Міжнародній школі гуманітарних наук у Львові.

Структура. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та переліку джерел і бібліографії. У першому розділі розглянуто стан дослідження української державної ідеї загалом і аналізованого в дисертації періоду зокрема, а також методологію, покладену в основу дисертаційної праці. У наступних розділах аналізуються дискурси елітних груп і середовищ, що визначали “обличчя” української державної ідеї на кожному з етапів її еволюції впродовж досліджуваного періоду. Розділи діляться на підрозділи відповідно до тематичного спрямування дискурсів. У висновках підсумовано одержані автором результати й обговорено можливості їх застовування. Загальний обсяг дисертації - 181 сторінка.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, його структуру й джерельну базу, вказано наукову новизну та практичне значення дисертаційної роботи, а також форми апробації її результатів.

У першому розділі аналізуються стан і методи дослідження української державної ідеї. Вказується, що увага дослідників до цієї проблеми (див. “Ступінь наукової розробленості проблеми”) не відповідала винятковій ролі державної ідеї в українській суспільній свідомості. Зокрема, відродження цієї ідеї в другій половині 1980-х років заслуговує пильної уваги бодай з огляду на його вельми своєрідне місце в історії української політичної думки. З одного боку, люди, яким випало творити українську державу (спершу на папері, а потім на практиці), здебільшого не знали ідейного спадку й політичного досвіду попередніх державотворчих спроб. З другого боку, здійснювана Ґорбачовим спроба зреформувати політичну систему не лише вможливлювала ідейні пошуки, але й заохочувала їх. А головне - радянські десятиріччя підвели під українську державну ідею твердий підмурівок соціальних передумов. Модернізація суспільства звільнила його від структурної неповноти, яка доти прирікала українців на бездержавність. Адміністративна автономність і формально державний статус УРСР давали елітам потужні важелі впливу на маси, стимулювання їхньої колективної свідомості. Лібералізація режиму й послаблення центральної влади відкрили можливості використання республіканськими елітами цих важелів, яке й забезпечило врешті реалізацію державної ідеї.

Оскільки здобували вплив на масову свідомість і відтак змогу реалізувати вживлені в неї ідеї не так їхні творці, як транслятори, об'єктом дослідження мають бути не тільки самі ідеї, а також їх пропаґандистське використання та сприйняття адресатом, тобто не лише тексти, а й контексти. Це поєднання тексту й контексту дістало назву дискурсу. Аналіз дискурсу став за останні десятиріччя однією з найпопулярніших і найплідніших ділянок західної науки. В Україні його засвоєння й застосуванння щойно починається. З огляду на це в дисертації коротко розглянуто використовувані в соціальних науках означення дискурсу та його головні характеристики. Зазначено, зокрема, що більшість авторів підкреслюють суть дискурсу як “мови у вжитку”, маючи на увазі його не лише лінґвістичну, але також соціальну природу. Тому дослідники часом говорять про дискурсивну стратегію мовця, яка може бути й неусвідомленою, проте ретроспективно чітко простежується. Реконструкція цієї стратегії є важливим складником реконструкції дискурсу. Згадано також теорію Мішеля Фуко про взаємозв'язок між мовою та владою як соціальними феноменами, згідно з якою дискурс є не лише продуктом, але також продуцентом владних відносин, тобто й визначається соціальною структурою, і впливає на неї.

Найбільші можливості утвердити й підтримувати свій дискурс як панівний мають еліти, що контролюють найбільше потрібних для цього ресурсів. Ідеться не лише про владну й навіть не лише про політичну еліту, а про будь-яку з чинних у сучасних індустріальних суспільствах “стратегічних еліт”, що посідають панівні позиції в певній сфері людської діяльності. Нині в цих суспільствах влада та вплив еліт часто є дискурсивними й здійснюються через переважний доступ до публічного дискурсу. Дискурсивні механізми впливу на свідомість мас використовуються й у боротьбі за владу: кидаючи виклик владній еліті, її конкуренти намагаються зробити важелем тиску на неї підтримку своїх прагнень масами, тобто змобілізувати їх (у різних формах - від формування відповідної виборчої орієнтації до створення масового суспільного руху). Задля цього еліта, що претендує на владу, має обґрунтувати свої прагнення перед самими масами як реалізацію загального інтересу, а також своє право цю реалізацію очолити, тобто леґітимізувати свою провідну роль в ініційованому процесі змін.

У другому розділі розглянуто використання дискурсивних механізмів впливу на масову свідомість однією з символічних (тобто тих, що контролюють засоби комунікації та опікуються формуванням громадської думки) еліт українського радянського суспільства - письменницькою. Зазначено, що винятковий успіх, якого досягли письменники в утвердженні альтернативного публічного дискурсу й здобутті за його допомогою впливу на маси, пояснюється перш за все їхнім офіційним статусом і пов'язаними з ним ресурсами. Водночас активність письменників у використанні наданого перебудовою шансу до великої міри зумовлювалася особливістю їхнього становища як однієї з елітних груп українського суспільства в середині 80-х років.

Першою проблемою, що її порушили письменники, було, природно, звуження сфери вжитку української мови. Від 1986 року вони почали критикувати це як порушення принципів “ленінської національної політики”. Об'єктом особливої уваги письменників стало спершу викладання української мови та літератури в школах республіки, а потім і мова навчання взагалі: вони рішуче виступили проти запровадженого наприкінці 50-х років права вільного вибору батьками мови навчання дітей, яке, на їхнє переконання, сприяє витісненню української мови. Письменники пропонували натомість привести кількість україно- та російськомовних шкіл у відповідність з етнічним складом населення, закликаючи виправляти “спотворену” мовну реальність, тобто “повертати” зрусифікованих українців до української мови. Вважаючи, що відповідальність за збереження мовного середовища українського народу має лежати на його державі - УРСР, - письменники на початку 1987 року висунули вимогу конституційно зафіксувати державний статус української мови й ухвалити спеціальний закон про її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Боронячи свої пропозиції від закидів щодо зазіхань на “демократичний принцип” вибору мови навчання, вони звертали увагу на причини, що зумовлюють його дію не на користь української мови, - зокрема, брутальне порушення засад радянської федерації. Так потреба захисту мови зактуалізувала проблеми реалізації конституційно проголошеного суверенітету української держави.

Ще важливішу роль в обґрунтуванні вимог розширення суверенних прав УРСР відіграла екологічна пропаґанда. Одначе, як показано в дисертації, до уявлення про те, що саме Чорнобиль поклав початок новій українській державній ідеї та націоналістичним настроям у суспільстві, великою мірою спричинилася ретроспективна міфотворчість натхненників цієї боротьби. Бо насправді й усвідомлення наслідків катастрофи для України прийшло не відразу, й націоналістичний символізм, що наголошував загрозу для кожного її мешканця, з'явився в писаннях про Чорнобиль щойно за кілька років. Аварія сталася на самому початку перебудови, коли компартія ще зберігала монопольний вплив на масову свідомість, - тож вона спробувала подати його як випробування, що має згуртувати всіх радянських людей. Українські письменники спершу не лише не перешкоджали цьому, а й більш чи менш активно допомагали, називаючи головною наукою з Чорнобиля конечну потребу всеосяжного ядерного роззброєння. Невдовзі, однак, вони вже говорили про іншу науку - право громадськості (й передусім самих письменників) втручатися в екологічні проблеми, оскаржуючи “вузьковідомчі” ухвали науковців-ядерників та чиновників. А після того, як союзне Мінатоменерґо, іґноруючи екологічні та психологічні наслідки Чорнобиля, вирішило радикально збільшити число атомних енерґоблоків у республіці, українські письменники й науковці сформулювали свою опозицію цим намірам у термінах захисту інтересів України та її народу від наступу союзних бюрократів. Нарешті, наприкінці 1988 року “атомна” політика союзного центру вже кваліфікувалася по суті як геноцид проти українського народу (згодом саме цей термін переважатиме в націоналістичному дискурсі). Не менш важливе місце посідала в 1988-1991 роках теза про екологічну безвідповідальність української правлячої верхівки, її вину в приховуванні від населення правди про Чорнобиль. Вона посилила “демократичний” (антикомуністичний) - на додачу до територіально-націоналістичного (протиімперського) - вимір екологічної пропаґанди.

Ще однією сферою діяльності, що її відкрила письменникам та іншим гуманітарникам перебудова, було повернення в культурний обіг вилучених із нього в радянські десятиліття матеріальних пам'яток, творів, імен, відновлення цілісності національної історії та культурної спадщини. З перших років перебудови активізувалися зусилля, спрямовані на забезпечення державного захисту пам'яток історії та культури. Згодом боротьба за збереження деяких пам'яток набула, як і кампанія проти атомних електростанцій, характеру протистояння громадськості республіки могутнім союзним відомствам і сприяла політизації суспільної свідомості. І хоча за впливом на цю свідомість “пам'яткову” пропаґанду годі порівняти з екологічною, письменники й історики використали її для “пробудження” історичної пам'яті народу, зміцнення національної свідомості й патріотизму. Цьому завданню мала служити й реабілітація української історії та повернення імен і творів культурних діячів минулого, передусім письменників (відновлення цілісності й багатства української літератури та культури взагалі покликане було також зміцнити групову ідентичність самих реабілітаторів). На відміну від Росії, довгий час ішлося по суті лише про відновлення цілісності української радянської історії, але “повернення до Леніна” давало змогу розглядати, зокрема, й проблеми становлення та розвитку СРСР, здобутки й трагедію націонал-комуністів, “деформацію принципів радянської федерації”. Та найболючішою темою радянського (і не тільки) минулого України був голод 1933 року, що його письменники ставили поряд із Чорнобилем в шерег найтрагічніших подій національної історії, також називаючи його - попри заперечення істориків - актом геноциду проти українського народу.

Третій розділ дисертації присвячено еволюції української державної ідеї в дискурсі дисидентів. Вони порушували здебільшого ті ж самі теми, що й письменники, - мови, екології, історії, суверенітету, - проте їхня “несанкціонована” підтримка проголошеного керівництвом СРСР реформістського курсу істотно відрізнялася від письменницької. Побачивши в цьому курсі можливість виконання частини своїх вимог, дисиденти прагматично погоджувалися співпрацювати з Ґорбачовим - в обмін на розширення й поглиблення реформ відповідно до їхніх пропозицій. Саме такою була спершу позиція відновленого влітку 1987 року самвидавного журналу “Український вісник”, що поставив собі за мету порушувати проблеми, які турбують широкі кола української громадськості, але зовсім не висвітлюються або фальшуються офіційною пресою. Найвизначнішим з уміщених на його сторінках творів став “Відкритий лист” редактора журналу Вячеслава Чорновола Михайлові Ґорбачову, в якому піддано різкій критиці обмежений і непослідовний характер перебудови, зокрема, в національному питанні, що опинилося “в глухому куті перебудови”. Жорстко заявляючи, що жодних альтернатив дотеперішній сталінській національній політиці не знайдено, автор тоді ще вважав за можливе шукати цих альтернатив на шляху “повернення до ленінських норм”, яке повинне починатися у вищих ешелонах партійної та державної влади. Найперше, вважав він, необхідно провести спеціальний пленум ЦК КПРС, який, проаналізувавши справжній стан національних справ у СРСР, має опрацювати конкретні заходи задля виправлення становища. Чорновіл пропонував вирішувати національне питання всебічно, орієнтуючись, зокрема, на рецепти українізації 20-х років. Ішлося й про розширення прав республік у політичному, економічному, культурному житті, й про повернення національним мовам державних і громадських функцій, і про реабілітацію національної історії (не лише радянської).

Подальшу радикалізацію позиції дисидентів спричинило розчарування повільними темпами перебудови, що змусило їх сумніватися в спроможності здійснюваного Ґорбачовим курсу розв'язати найважливіші проблеми рядянського суспільства, передусім національну. Це відбилося й у переоцінці (зокрема, Чорноволом) гасла “повернення до Леніна”, й в остаточному прощанні з надіями на перебудову “згори”, що її демонструють документи проведеної у Львові в червні 1988 року Наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР. Підсумкова заява наради містить радикальні вимоги дисидентів у національному питанні, спрямовані на розширення суверенних прав союзних республік. Та найповніше висловлено ці вимоги в оприлюдненій 7 липня Декларації принципів Української Гельсінської спілки, що задекларувала продовження правозахисних традицій Української Гельсінської групи кінця 70-х - початку 80-х років і водночас орієнтацію на леґальну опозиційну діяльність. Це була альтернативна до офіційного курсу програма всеохопної демократизації суспільства, в якій розв'язання національних проблем було лише одним, хай і найважливішим складником. Основною ґарантією забезпечення прав як українського народу, так і національних меншин України УГС уважала “відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері”. Майбутнє співжиття народів СРСР автори уявляли можливим у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік із максимальною політичною, економічною та культурною децентралізацією. В декларації окреслено низку заходів, спрямованих на відновлення державності. Решта принципів, які стосувалися політичних, економічних, соціальних, екологічних, військових та інших проблем, відбивали уявлення членів спілки про бажаний устрій майбутньої української держави. Йшлося, зокрема, про плюралізацію політичного життя, перехід до ринкових механізмів в економічній сфері, скасування номенклатурних привілеїв і водночас відмову від “зрівнялівки”, неухильне дотримання прав людини, передусім права висловлювати свої погляди й поширювати ідеї.

Продовжувати розпочату УГС активізацію мас випало створеному за участі спілки Народному рухові України за перебудову, дискурс якого розглядається в четвертому розділі дисертації. Рухівський етап у розвитку новітньої української державної ідеї ознаменувався об'єднанням ідейного й організаційного досвіду дисидентів зі здобутими “всередині режиму” комунікаційними можливостями письменницько-наукової еліти, формулюванням проекту всеохопної демократизації суспільства, підтримкою цього проекту дедалі ширшими масами, подоланням монополії компартії на публічну сферу й різким зменшенням її політичного впливу. Зміни в ідейно-організаційному наповненні політичного процесу в Україні були пов'язані з новим етапом у розвитку перебудови в СРСР, позначеним активною підтримкою реформаторських намірів Ґорбачова перебудовними ініціативами “знизу”. Протягом другої половини 1988 року спроби організаційно оформити цю підтримку робили в різних містах республіки УГС та інші “неформальні” організації. Проте лише Спілці письменників удалося, використовуючи офіційний статус, комунікаційні можливості й публіцистичну популярність лідерів, згуртувати опозиційні сили України в русі за перебудову. Опублікований у лютому 1989 року проект програми Руху, за зразок для авторів якого правили програми балтійських народних фронтів та їх український аналог - Декларація принципів УГС, - не міг не сприйматися як альтернатива програмі змін, проголошеній компартією. Автори твердили, що визнають керівну роль КПРС і збираються досягати цієї мети, сприяючи компартії у створенні демократичного механізму, який служив би розвитку омріяного ними суспільства. Проте рух, окреслюваний як “загальнонародний вияв схвалення і підтримки революційної, започаткованої партією Перебудови”, вони бачили радше засобом зробити цю перебудову справді революційною, повести її від лібералізації режиму до всеосяжної демократизації суспільного життя. Про це свідчить, зокрема, несумісність пропонованого проекту зі збереженням політичної монополії КПРС. Утім, ініціатори Руху навряд чи вважали реформістський потенціал партії вичерпаним, тож могли сподіватися, стимулюючи його реалізацію за допомогою комуністів-рухівців та тиску з боку широких мас, досягти бодай частини поставлених завдань “руками” самого режиму.

Фаховий інтерес письменників і обізнаність із предметом зумовили більшу увагу до мовно-культурних проблем. Проте, як і в Декларації принципів, їх розв'язання розглядалося в контексті демократизації всіх сфер суспільного життя. Її основою мали стати “демонтаж адміністративно-бюрократичної системи” та “перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів на основі ленінської програми федералізму”. Докладного опису сподіваного політичного устрою та способів його досягнення в проекті немає: на відміну від авторів декларації, чітко зорієнтованих на західні демократичні зразки, ініціатори руху ще не готові були сформулюати альтернативу ґорбачовській програмі “повернення до ленінських норм”. Натомість чітко застережено правовий характер майбутньої держави, в якій “право стоїть над державою, її інституціями, громадськими організаціями та окремими громадянами”. З огляду на пізніший етатизм націонал-демократів особливо важливо зазначити, що їхній первісний демократичний проект ґрунтувався на тому, що “держава існує для людини, а не навпаки; … держава повинна нести таку ж відповідальність перед громадянином, як і громадянин перед державою”. Водночас із правами людини майбутній рух збирався обстоювати й права народу - насамперед “право самому вирішувати свою долю”, втілене, зокрема, в реалізації конституційних прав його держави - УРСР. Цей дуалізм простежується, приміром, в економічній частині проекту: автори вважали, що урядові республіки “має бути надане право підпорядковувати економічні рішення соціальним та національно-культурним завданням”. Пріоритет колективних прав особливо помітний у розділі проекту, присвяченому національно-культурним проблемам. В ньому йшлося про “необхідність радикальних державних заходів, спрямованих на реальне утвердження національної справедливості”, зокрема, забезпечення широкого функціонування та всебічного розвитку української мови. Цей крок, запевняли автори, не означатиме іґнорування національних інтересів меншин. Проте цей плюралізм поширювався лише на етнічно - а не мовно-культурно - окреслювані спільноти. За російськомовними українцями права на розвиток їхньої мови письменники й далі не визнавали, вимагаючи переглянути практику вільного вибору батьками мови навчання. Ця вимога чи не найбільше ускладнювала сприйняття ідеї народного руху російськомовними мешканцями республіки.

Час, що минув від публікації проекту до його перетворення на чинну програму, характеризувався увиразненням її демократичної спрямованості й радикалізацією опозиційних гасел. Зумовлювала ці зміни не лише дедалі активніша участь дисидентів і “неформалів”, а передусім політизація свідомості мас, що великою мірою й уможливила висунення радикалів на чільні позиції. В ухваленій на установчому з'їзді програмі вже не було згадки про керівну роль компартії та вірність “соціалістичному виборові”. Пропонована програма змін виказувала орієнтацію не на реформування радянського ладу, а на заміну його демократичною системою західного зразка. Втім, поряд із формулюваннями з документів ООН щодо прав людини в тексті програми зустрічалися перебудовчі штампи на кшталт “сталінської адміністративно-командної системи” та “ленінської національної політики”. Тимчасом як помірковані лідери Руху (настанови яких і було відбито в програмі) вважали тоталітаризм спотворенням природи соціалістичного ладу, радикали з УГС відкидали всю сімдесятирічну практику радянського режиму як “концтабірний соціалізм”. Різниця дискурсів і програм поміркованого й радикального напрямів виявилася й у питанні про державність України та ставлення до Союзу РСР. Письменники, пов'язуючи порушення принципів радянської федерації з “виникненням сталінської адміністративно-командної системи”, обстоювали перетворення СРСР на “союз справді суверенних держав на засадах повної рівноправності всіх його суб'єктів”. Натомість історик-дисидент Михайло Брайчевський, що робив на з'їзді доповідь про витоки та перспективи української державності, бачив коріння проблем у всевладності союзного центру й пропонував позбутися його, трансформувавши СРСР у конфедерацію за зразком європейської спільноти. А представники УГС, тавруючи злочини царської та більшовицької імперії, єдиним порятунком від їх продовження вважали повну державну незалежність України.

Зате в питанні про співвідношення між індивідуальними та колективними правами позиції дисидентських і письменницько-наукових ідеологів руху виявилися дуже близькими. В новому тексті чітко проголошено, що “права і свободи індивіда не повинні суперечити праву народу на самозбереження та відродження”. Це недвозначне підпорядкування особи нації перевертало пріоритети Декларації принципів: якщо тоді нація була природним середовищем, у якому особа може всебічно розкрити свої здібності, то тепер інтереси нації ставали обмежувачем прав людини. Ця зміна акцентів далася взнаки й у кількох інших положеннях програми - передусім щодо національного питання: до кооперативної ідеї взаємозумовленості та взаємосприяння етнічних відроджень українців і меншин додано й несприятливий для їхньої взаємодії елемент конкурентного етнонаціоналізму. Найяскравіше ця тенденція виявилася, знову ж таки, в ставленні до російськомовних українців: звернення з'їзду “До українців, що проживають на території Української РСР і обрали своєю рідною мовою мову російську”, виразно відрізнялося нетолерантністю тону від інших документів Руху.

Стратегічним напрямком боротьби за реалізацію ухваленої програми провідники Руху вважали перемогу над “силами застою” на запланованих на весну 1990 року виборах до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Боротьба на цьому напрямку розпочалася з закону про вибори, ухвалення сприятливого для себе варіанта якого обидві сторони небезпідставно вважали головною передумовою майбутнього успіху. Опублікований у серпні 1989 року проект містив усі недемократичні норми, які громадськість критикувала під час союзних виборів і які довели апаратові свою ефективність як інструмент збереження влади. Було передбачено, зокрема, резервування частини мандатів для виборів від “громадських організацій”, можливість безальтернативних виборів та непряме обрання Верховної Ради. Дискусія щодо цих норм вийшла поза межі власне виборчого законодавства (адже вони стосувалися також організації державної влади) й дала нагоду для публічної переоцінки багатьох непорушних доти в СРСР ідеологічних догматів. Викристалізувати з цього ідейного бродіння чітку опозиційну платформу допомогли неформальні організації, що гуртувалися довкола створюваного Руху, передусім Республіканський депутатський клуб. Невдовзі після оприлюднення офіційного проекту РДК підготував альтернативний - і за мітинґової підтримки мас домігся його публікації, що було, попри критичні зауваження щодо деяких положень проекту, сприйнято як важливу перемогу опозиційних сил. Безпрецедентний тиск громадської думки змусив владу ще до розгляду законопроектів Верховною Радою погодитися на більшість вимог опозиції. Відтак збереження у виборчому законі деяких недемократичних норм зашкодило демократичності виборів набагато менше, ніж широкі можливості влади цей закон порушувати. Здобути владу на виборах Рухові не вдалося, й боротися за реалізацію своєї програми йому довелося вже в парламенті.

Вибори поклали початок новому, парламентському етапові еволюції державної ідеї, якому присвячено п'ятий розділ. Цей етап ознаменувався, по-перше, її дальшою радикалізацією, конкретизацією та тематичним розширенням. По-друге, тепер вона перестала бути витвором лише альтернативних еліт і стала тереном їхнього дискурсивного протистояння з елітами владними, в якому кожна зі сторін пропаґувала власні уявлення про бажаний устрій української держави. По-третє, змінилися форми дискурсивного вияву державної ідеї та характер її впливу на політичну реальність. Якщо раніші статті, програми, промови на мітинґах пропонували зміни чи закликали до них, то тепер з'явилися також закони й постанови, які ті зміни здійснювали, вже не тільки окреслюючи бажану державу, а творячи її. Одним із напрямків формулювання й реалізації державної ідеї було творення самого парламенту як важливої передумови й складника демократії.

Вже перша сесія новообраної Верховної Ради яскраво засвідчила відмінність стратегій її використання - як органу влади та публічного форуму - реформаторською меншістю й консервативною більшістю, зумовлену відмінністю ресурсів сторін. Це виявилося, зокрема, під час обговорення реґламенту сесії, в якому “демократи” обстоювали своє право парламентської меншості й намагались обмежити повноваження голови та Президії парламенту, а консерватори, навпаки, пропонували ці повноваження розширити. Ще наочнішим було протистояння позицій щодо порядку денного сесії. Проект, що його підготувала Президія Верховної Ради попереднього скликання, пропонував у першу чергу розв'язати організаційні питання. Натомість в оголошеному Демблоком альтернативному проекті першими пунктами стояли актуальні в масовій свідомості питання Чорнобиля й пріоритетного розвитку села, а також звіт керівників попереднього парламенту й уряду про становище в республіці, який мав дати опозиціонерам чудову нагоду затаврувати владу. Коли цю вимогу було відкинуто, Демблок відмовився брати участь у дальшому обговоренні порядку денного, тож консерваторам зрештою таки довелося поступитися. Проте вони змогли поквитатися під час виборів голови парламенту: спроба опозиції запобігти обранню провідника КПУ Володимира Івашка, використавши гасло неприпустимості суміщення керівних партійних і державних посад, не мала успіху. Відтак “демократи” заявили про утворення “конструктивної” парламентської опозиції - Народної ради, - що поклало початок організаційному оформленню протиборства “демократів” і “номенклатури” (яка невдовзі утворила так звану “групу 239”). Цей двоподіл визначав політичну ситуацію в парламенті аж до проголошення незалежності - попри процеси глибшої структуризації, результатом яких стала поява численних груп. Деякі члени опозиції вбачали можливість покласти край домінуванню консерваторів лише в достроковому переобранні Верховної Ради, демонструючи готовність до фактичної ревізії виборчого волевияву населення й надміру оптимістичні уявлення про темпи “дозрівання” його свідомості. Це питання стало предметом серйозних розбіжностей між радикальними й поміркованими опозиціонерами, що істотно зашкодило законотворчій і пропаґандистській діяльності Народної ради.

Головним змістом діяльності парламенту, позначеної взаємодією та водночас протистоянням двох його таборів, стало утвердження суверенітету України, проблема якого посідала центральне місце в комплексі уявлень, що його автор називає державною ідеєю. Як показано в попередніх розділах, ідея реалізації конституційно декларованого суверенітету республіки стала логічним результатом стимульованого перебудовою публічного осмислення причин кризи, що охопила різні сфери суспільного життя, й відповідного поглиблення в незалежних дискурсах запропонованого “згори” проекту реформ. На виборах до Верховної та місцевих Рад гасло України опинилося на чільному місці в програмах більшості кандидатів, у тім числі й номенклатурних. “Демократи”, аби вирізнити свої пропозиції, розшифровували це гасло в неприйнятних для номенклатурників конкретних складниках і риторичних окресленнях. Звинувачуючи союзний центр в обкраданні народу України, вони водночас звинувачували його місцевих ставлеників у сприянні цьому грабункові. Тимчасом номенклатура, з огляду на дедалі більшу популярність ідеї суверенітету та неухильну радикалізацію пов'язаних із нею суспільних сподівань, мусила й демонструвати вірність цій ідеї, й утверджувати власне право її втілювати. Радикалізуючи свою позицію, вона водночас протиставляла революційному романтизмові “демократів” поміркованіший погляд на обсяг і шляхи досягнення суверенітету, зосереджений передусім на економічній самостійності республіки. Окреслилися й перші розбіжності в поглядах двох частин номенклатури - партфункціонерів і господарників.

Боротьбою різних поглядів були позначені й парламентські дебати щодо Декларації про державний суверенітет, яка мала стати своєрідною перехідною конституцією України, лаконічним формулюванням державної ідеї. Підготовлений робочою групою (“офіційний”) проект, декларуючи “нічим і ніким не обмежений державний суверенітет України”, водночас передбачав її входження до зреформованого Союзу. Тобто йшлося все-таки про окреслення меж суверенітету, що їх проект визначав, перелічуючи повноваження, які республіка не збиралася передавати в компетенцію Союзу (фактично, збиралася забрати від центру), співвідношення повноважень Києва та Москви у сферах так званої спільної компетенції та механізм ухвалення нового Союзного договору, який леґітимізував би бажаний для української влади перерозподіл. Такий апріорі обмежений суверенітет керівництво КПУ прагнуло подати як єдино можливий, доводячи конечну потребу підписання республікою Союзного договору.

Натомість опозиціонери вважали окреслення суверенітету в “офіційному” проекті незадовільним, а згадки про Союзний договір - недоречними й небезпечними. Вони не лише виступали проти апріорного обмеження суверенітету “рамками” Союзного договору, а й ставили під сумнів участь України в такому договорі взагалі. Їхні застереження стосувалися й історичного досвіду українсько-російських відносин, і сучасних намагань Кремля створити “оновлену федерацію” зі старим централістичним змістом. На відміну від консерваторів, “демократи” прагнули зафіксувати в декларації якнайбільше конкретних ознак суверенітету, аби, зокрема, позбавити керівників республіки можливості змінювати свою позицію на переговорах із центром. Опозиційні промовці обстоювали самостійний контроль республіки за економікою, безпекою та дотриманням власних законів. Дебати щодо декларації ще раз засвідчили неоднорідність парламентської більшості: представники господарської номенклатури, ставши, так би мовити, поміж партапаратниками й “демократами”, зменшили гостроту їхнього протистояння й водночас посприяли радикалізації постави всього депутатського корпусу. Звертаючи увагу на “прозаїчний” бік суверенітету, вони пропонували конкретні заходи, що мали зробити його реальним, - передусім економічні. Господарська номенклатура, однак, пропонувала загалом той самий підхід до суверенізації, що полягав передусім у зміні рівня управління з союзного на республіканський - а не в зміні характеру цього управління. Прикметно, що тепер цей підхід по суті підтримала опозиція, якій можливість досягти суверенітету в союзі з номенклатурою видалася привабливішою, ніж боротьба проти панування номенклатури з ризиком проґавити нагоду вирвати Україну з-під влади Москви. В санкціонованому керівництвом республіки проекті декларації “демократи” критикували нерішучість і непослідовність в утвердженні суверенітету, а не саму його адміністративну модель. На притлумлення ними антитоталітарного складника своєї програми консерватори відповіли згодою зрадикалізувати вимоги щодо суверенітету, що вможливило компроміс між головними парламентськими силами, виявом якого стало поєднання “офіційного” проекту декларації з підтриманими під час дебатів положеннями альтернативних проектів.

Після ухвалення декларації консерватори й “демократи” повернулися до протистояння, дискурсивним змістом якого тепер дедалі більше ставала ідея суверенітету, зокрема, тлумачення самої декларації. Влада бачила в ній вихідний пункт і леґітимацію шляху до суверенітету в складі “оновленої федерації”, що її мав оформити Союзний договір. Опозиціонери рішуче виступали проти підписання Україною цього договору й навіть участі в розробці проекту, вважаючи будь-який його варіант зведенням декларації нанівець. Водночас еволюціонували в бік реального суверенітету й погляди самої номенклатури, найяскравішим свідченням чого стала зміна позиції нового голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Ставлення до Союзного договору стало головним пунктом дедалі виразніших розбіжностей між позиціями Кравчука та новообраного керівника КПУ Станіслава Гуренка й подальшого виокремлення в середовищі номенклатури груп, що дістали назви “суверен-“ та “імпер-комуністів”. Ці розбіжності стали особливо помітними напередодні призначеного на 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР. Кравчукові вдалося обережно саботувати ініційований Ґорбачовим після референдуму процес підготовки Союзного договору, посилаючись на постанову Верховної Ради про “передчасність” підписання Україною цього договору до ухвалення нової Конституції республіки. Після невдачі серпневого заколоту він став на чолі процесу досягнення повної незалежності України, послідовно заперечуючи, зокрема, проти наповнення проголошеної Співдружності незалежних держав навіть конфедеративним змістом.