Політологічне вчення Гегеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Гегель як визначна постать в історії політології та основні положення його вчень

2. Основні тези Гегеля про право

3. Роль держави та її значення у працях Гегеля

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність. Правова проблематика завжди була і залишається однією з провідних у процесі розвитку філософської думки. Філософські погляди Гегеля на право є цікавими з історико-філософської точки зору тому, що вони є неповторними у своїй глибині і ґрунтовності. Вчення Гегеля про право за своїм змістом далеко виходить за межі юридичної проблематики. Воно потребує більш докладного розгляду із застосуванням не стільки методології правничих наук, скільки філософської методології. Сутність і значення права у філософії Гегеля розкривається саме у міждисциплінарному, комплексному дослідженні і дозволяє вирішити, перш за все, фундаментальні наукові завдання, пов'язані з теоретичним обґрунтуванням такого елемента дійсності, як правова реальність.

Філософські погляди Гегеля цікавили багатьох дослідників філософської спадщини. Серед західних фахівців хотілося б відзначити Стерна Р., Риддинга П., Пінкарда Т., Зідлера К. та ін. Серед вітчизняних - Ойзермана Т., Асмуса А., Нарського І., Шинкарука В. І., Ільїна І., Бачиніна В., Мінакова М. та ін. Але ж філософсько-правова проблематика Гегеля, яка є складною і специфічною, розглядається епізодично, недостатньо послідовно і обґрунтовано. Крім того, спроби розглянути правову проблематику дуже часто носять не комплексний філософсько-правовий, а однобокий характер. Невирішеним, зокрема, залишається питання про те, яким чином право у філософії Гегеля інтегрується у загальнофілософський контекст.

Мета дослідження. комплексний аналіз правової проблематики Гегеля в історії філософії

Предмет дослідження. Науковий наробок Гегеля.

Об'єкт дослідження. Держава та право як центральні категорії політології.

Основними завданнями даного реферування є:

- визначення основних особливостей постатті Гегеля в історії політології та положень його вчень;

- дослідження основних засад Гегеля про право;

- виявлення ролі держави та її значення у працях Гегеля.

1. Гегель як визначна постать в історії політології та основні положення його вчень

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель народився 27 серпня 1770 р. в місті Штудгарта в сім'ї великого чиновника. Отримавши в місцевій гімназії початкову освіту, він був зарахований до числа студентів теологічного інституту в Тюбінгені. По закінченні, з 1797 р. працював домашнім учителем, далі служив директором гімназії в Нюренберге. З 1801 р. викладав у ненської університеті. З 1816 р. Гегель - професор Гейдельберзького університету, а з 1818 р. - Берлінського, де якийсь час був і його ректором. [1, с. 255]

Вже в студентські роки Гегель був зайнятий творчим освоєнням і осмисленням досягнень попередньої політичної і правової філософії. Філософія права Гегеля - одна з найбільш знаменитих робіт у всій історії правової, політичної думки. Це синтез філософських і політико-правових досліджень Гегеля протягом ряду років.

Творчість Гегеля вважається вершиною класичної німецької філософії. Гегель пішов значно далі своїх великих попередників. Він першим представив весь природний, історичний і духовний світ у безперервному розвитку. Він відкрив і обгрунтував з позиції об'єктивного ідеалізму основні закони і категорії діалектики. Він свідомо протиставив діалектику, як метод пізнання її антиподу, метафізиці, так як, на його думку, явище не менш об'єктивно, ніж сутність.

У своєму вченні Гегель розглянув ідею держави і права, вважаючи завданням науки про право і державу не розробку уявлень про належне розумному право і державу, а знаходженні розумного в самій дійсності. Гегель не прагнув протиставити свій політичний ідеал дійсності, а прагнув перш за все знайти розумність в самій дійсності, звідси заклик до примирення із самою дійсністю, відмова від побудови належного розумного права і держави і прагнення виправдати як розумне існуюче. [1, с. 258]

Гегель першим розрізняє громадянське суспільство і політичну державу, трактуючи цивільне суспільство як опосередковану працею систему потреб, яка покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності. Також поділяє стану і підрозділяє політична держава на три влади, вважаючи підлягає поділ влади в державі гарантією публічної свободи.

Вищим моментом ідеї держави - це те, що Гегель виділив національну сутність держави, поділивши всесвітню історію світу на чотири всесвітньо-історичних світу, возвеличував при цьому германські народи і прикрашаючи ступінь розвиненості Пруссії та інших німецьких держав.

Основні твори Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Філософія права». Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) - один із найбільш відомих представників німецької класичної філософії. Його праці, зокрема «Конституція Німеччини», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», мали великий вплив на розвиток політичної думки. У них містилися геніальні для свого часу, хоч іноді непослідовні и суперечливі, ідеї та концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, право тощо. [1, с. 263]

Гегелева філософія дуже складна, і необхідно визнати, що він-найважчий для розуміння з усіх видатних філософів. Тому перш ніж докладно пояснювати його систему, вельми корисною може видатися її загальна характеристика.

Система філософії мислителя побудована на його основному положенні про тотожність мислення та буття, яке виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула породжувала ту різноманітність думок, які викликали непорозуміння навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий спосіб виправдовує будь-який державний режим, закликає до релігійного смирення. [1, с. 272]

Як вважають дослідники вчення Гегеля, ці докори не були справедливими. Філософ вкладав вельми своєрідний сенс у поняття «дійсний» і «розумний». «Дійсним» він вважав все те, в чому явище збігається з суттю, що має силу дії. «Розумним» називав він останню основу всіх речей, щось на зразок «ідеї» Платона. Наведена теза, отже, означала, що в кожній існуючій державі, добрій чи поганій, міститься відображення вічної ідеї держави, яка перебуває не в якомусь захмарному світі, а лежить у самих речах. Присутність її в речах не робить їх добрими чи поганими, кожна держава, навіть якщо вона погана, містить цю ідею і, отже, в цьому і тільки в цьому смислі вона - розумна. Кажучи про «розумність» держави, ми не даємо їй оцінки, а тільки констатуємо ставлення будь-якої держави до загального поняття про неї, до її ідеї.

Можна також сказати, що у формулі: «що розумне, те дійсне, а що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у практичній діяльності являє собою здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю людського розуму і відображенням буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Гегелем, усе буття розглядається як діяльність якогось розумного мислячого начала, яке він називав абсолютним. Природа, суспільство людей та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього абсолютного начала, яке тому й називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття. [3, с. 134-137]

У праці «Феноменологія духу» Гегель зобразив шлях розвитку людського мислення. Першою стадією розвитку абсолютного начала є ідея, що являє собою найбільш загальний та абстрактний вираз у процесі мислення всього буття. Вона проминає у своєму розвитку два етапи: «в собі буття» і «для себе буття», і стає в результаті цього розвитку абсолютною ідеєю. Друга стадія - виявлення ідеї у просторі й часі. Ця стадія, за Гегелем, - «відчуження ідеї», тобто здійснення її в чомусь для неї чужому (в матеріальному світі). Третя стадія в розвитку абсолютного начала означає перехід у галузь духу, тобто повернення ідеї до самої себе (до мислення самої себе) в людському дусі.

Для нас є важливою якраз третя завершальна стадія руху ідеї, яка має справу з людиною та людським суспільством. Вона, своєю чергою, теж складається з трьох фаз, які послідовно змішуються, і які містять: субґєктивний дух (індивідуальна людська свідомість) ; обґєктивний дух (право, мораль, моральність) ; абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). З цього схематичного опису системи гегелівської філософії стає зрозуміло, чому в подальшому безпосередній інтерес представлятиме в основному лише друга з перелічених фаз. Обґєктивний дух - це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї субґєктивності, пізнає та обґєктивує зовнішню реальність своєї свободи: обґєктивність духу входить у свої права. [3, с. 156]

Отже, абсолютне начало реальності у вченні Гегеля називається ідеєю; до неї належать поняття, які є взірцями для окремих галузей реальності. Ідея, твердив філософ, постійно розвивається, відчуває еволюцію. Однак цей рух, властивий ідеї, доходить до людської свідомості лише після того, як він зовсім зґясувався. Свідома «мудрість» цього світу, в якому ми живемо, є рефлексом, що передує рухові речей.

Але для Гегеля процес розвитку не був процесом безболісним, мирним, бо мав моменти боротьби, моменти страждання - негативний момент, як казали згодом гегельянці. Всякий ступінь розвитку досягається «запереченням» попереднього, з якого щось зберігається, огортається новою дійсністю, інша ж частина підлягає знищенню. Найскладнішим питанням для Гегеля було питання про конечність та безконечність процесу розвитку ідеї взагалі та державної ідеї зокрема. Безконечний розвиток він заперечував, називав «нерозумною безконечністю». Ідея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свій рух і впертися в якусь вищу непорушну точку, в досконалу істоту чи Бога, у світовому масштабі, в досконалу державу - в масштабі політичному. Гегель вважав, що найвищого розвитку ідея держави досягла у прусській становій монархії початку XIX ст. [6, с. 423-424]

У «Філософії права» Гегель висвітлив форми виявлення обґєктивного духу у вигляді здійснення суспільства, права, моралі та моральності, зґясовуючи при цьому предмет філософії історії.

Єдина думка, яку несе з собою філософія, - просте уявлення про розум; про те, що розум панує над світом; про те, що світова історія, отже, є розумним процесом. Розум - це безконечна сила, його власний безконечний матеріал лежить в основі всього природного і духовного життя, яке він породжує; а ще - безконечна форма, що спонукає цей матеріал до змін. Філософ твердив, що розум - це субстанція всесвіту; що ця «ідея» або «розум» є і спинною вічною абсолютною всемогутньою субстанцією, що вона сама виявляє себе у світі; що в цьому світі нічого більше не виявляється, як тільки вона та її велич і слава - це теза, що її вже доведено у філософії, і ми теж тут вважаємо її доведеною.

Основним предметом філософії історії є дух у процесі розвитку. Сама ж історія є «розвитком духу в часі», мається на увазі, що історія «світового духу» має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Свобода, за вченням Гегеля, є сама в собі метою, яка реалізується та є єдиною метою духу. Світова історія була спрямована до тієї остаточної мети, якій протягом багатьох століть приносяться жертви на олтарі світу. Тільки ця остання мета втілюється й реалізується, тільки вона є у змінах усіх подій і відносин тим, що в них воістину дієве. Оскільки реалізація свободи за Гегелем із необхідністю містить і те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також і прогресом в усвідомленні свободи. [4, с. 433]

Людська свобода - результат тривалої роботи духу. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську та німецьку. Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Можна було б сподіватися, що демократію буде проголошено найкращою формою правління, коли всі користуються свободою, але насправді цього не сталося. І демократія, аристократія належать до тих форм держави, в яких свободою користуються не всі, а тільки декотрі, за деспотизму має свободу один, а за монархії вільні всі. Це повґязано з тим, що слову «свобода» Гегель надавав незвичайного значення. Для нього не було свободи без закону; проте, він намагався перевернути це твердження й виголошував, що там, де закон, там і свобода. Отже, свобода для нього означала не більше, ніж право коритися закону.

Розвиток світового духу відбувається не автоматично, він не може обійтися без практичної участі людей, без людської активності взагалі. Людська активність мотивована відокремленими егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, утворює, за Гегелем, єдиний адекватний засіб чи інструмент, за допомоги якого історія реалізує свою внутрішню найбажанішу мету. [5, с. 313-314]

Принципом історичного розвитку, вважав мислитель, є національний дух. Як і можна було сподіватися, найвищу роль у земному розвитку духу він визначав німцям. «Німецький дух - це дух нового світу. Його мета - реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи - тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». Нації в Гегеля відігравали ту саму роль, яку в Маркса надано класам. На додачу до націй ми, твердив філософ, повинні також зважати й на видатні історичні постаті, дії яких сприяють реалізації загальної волі світового духу. Для прикладу названо Александра Македонського, Цезаря, Наполеона І.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто субґєктивному значенні, тобто як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього завжди повинен стати реальністю. [7, с. 213]

2. Основні тези Гегеля про право

За своїм філософським поглядам Гегель об'єктивний ідеаліст. Його філософська система присвячена пізнанню ідеального початку - Духа. Одне з істотних відмінностей гегелівської філософії - діалектичний метод пізнання, тобто пізнання ідей як взаємопов'язаних і розвиваються. Гегель вибудовує свою систему на основі трьох законів діалектики:

1. закону єдності і боротьби протилежностей;

2. закону переходу кількісних змін у якісні;

3. закону заперечення заперечення.

Гегель запозичує у французького Просвітництва ідею прогресу та історичний підхід до досліджуваного явища, але багато в чому лише для того, щоб виправдати існуючий стан речей. На думку Гегеля, все дійсне - розумне, все розумне - дійсне. Метою філософа є примирення з дійсністю.

Істина, вважає Гегель, виражається в понятті. Він використовує метод тріади, тобто виділяє у всякій системі три основних елементи. Так, наприклад, діалектично розвивається дух проходить три ступені: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух. [4, с. 512]

Філософія права, за Гегелем, не має специфічних методів дослідження. Право, з точки зору Гегеля, є наявне буття вільної волі. «Право полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі». Предметом філософії права, за Гегелем, є ідея права, тобто поняття права і його здійснення. Право поряд з мораллю і моральністю відноситься до сфери об'єктивного духу. Саме на цьому ступені свобода вперше, переставши бути суб'єктивною, набуває форми реальності, втілюючись у вигляді державно-правових формоутворень. Ідея права, таким чином, - це свобода в її суб'єктивному існування. Поняття права значно ширше, ніж юридичне поняття про право, воно охоплює «наявне буття всіх галузей свободи». Це є об'єктивно ідеалістичне поняття права. Розум, дух у галузі суспільних відносин людей з точки зору Гегеля творить свою роботу за допомогою індивідуальної волі окремих осіб і створює об'єктивний світ свободи, тобто право.

Поняття про право в поданні Гегеля має своєю основою не волю окремої особи, а якусь собі і для себе сущу, загальну волю, що має самостійне існування в часі, в просторі і виражає об'єктивно розумний, а не суб'єктивний свавілля окремої особи, що істотно відмінно від поняття про право, дане Кантом і всіма прихильниками критичної філософії. [4, с. 519]

Гегель прагне осягнути розумну сутність права і держави самих по собі, незалежно від прав та інтересів окремої особистості. Він трактує позитивне право як вираз самого розуму, щоб тим самим обгрунтувати неправомірність, але революцію знищення, не заперечуючи при цьому можливості елементів насильства і тиранії в позитивному праві, але вважає їх для самого права чимось випадковим, не стосуються природи права самого по собі, як щось розумне.

Поняття «право» вживається в гегелівської філософії права в наступних основних значеннях:

1. право як свобода (ідея права).

На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, - «свобода» і «право» висловлюють єдиний сенс.

2. право як певна ступінь і форма свободи (особливе право).

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (від абстрактних форм до конкретних). [7, с. 543]

Конкретизація поняття права є певне наявне буття свободи, а значить і особливе право. Подібна характеристика відноситься до абстрактного права, моралі, родині, суспільству, державі. Ці «особливі права» дані в рамках однієї формації об'єктивного духу, вони обмежені, підпорядковані і можуть вступати у взаємні колізії.

Подальше «особливе право», діалектично «знімає» попереднє, більш абстрактне «особливе право», представляє його основу і істину. Більш конкретне «особливе право» первинні і сильніше більш абстрактного. На вершині «особливих прав» стоїть право держави, над ним лише право світового духу. Оскільки в реальній дійсності «особливі права» всіх ступенів (особистості, її совісті, сім'ї, держави) дані одночасно і, отже, в актуальній або потенційної колізії, так як по гегелівській схемою, остаточно істинно лише право вищого ступеня.

3. право як закон (позитивне право).

«Те, що є право в собі, покладено в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою і відомо як те, чтоесть і визнано правом, як закон; допомогою цього визначення право є взагалі позитивне право».

Перетворення права в закон шляхом законодавства надає праву форму загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства може бути лише увага з боку гегелівських відносин. Розрізняючи право і закон, Гегель в той же час прагне виключити їх протиставлення. Гегель визнає, що зміст права може бути спотворено в процесі законодавства, тому не все дане у формі закону є право. У гегелівській філософії мова йде про внутрішнє розрізненні одного і того ж поняття права на різних щаблях її конкретизації.

«Та обставина, що насильство і тиранія можуть бути елементом позитивного права, є для нього чимось випадковим і не зачіпає його природу». Закон - це конкретна форма вираження права. Відстоюючи це, Гегель водночас відкидає протиправний закон, тобто позитивне право, яке не відповідає поняттю права взагалі. [7, с. 548]

Гегель стверджує, що в законах відображаються національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя, але разом з тим відзначає, що чисто історичне дослідження та порівняльно-історичне пізнання відрізняються від філософського способу розгляду, знаходяться поза ним.

Трьома основними сходами розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність. До абстрактного права належать питання власності, договору і неправди; до моралі умисел і вина, намір і благо, добро і совість; до моральності - сім'я, громадянське суспільство і держава. Абстрактне право являє собою можливість, ще не конкретизовану у вчинку. Тут Гегель обгрунтовує формальну, правову рівність людей, заперечуючи як вимоги фактичної рівності, так рабство і кріпацтво. Поняття про особистість являє собою основу абстрактного права. «Будь особою і поважай інших як осіб» - є основною заповіддю абстрактного права. Тим самим абстрактне право передбачає певні відносини між окремими особистостями. [2, с. 167]

Гегель визнавав лише формальну рівність людей: «Люди, зрозуміло, рівні, але лише як особи, тобто відносно джерела їх володіння». Згідно з ученням Гегеля сутність приватної власності в тому, що особа вкладає свою волю в річ. У заволодінні, користуванні, відчуження речі виражається вся повнота права власності. Мораль є наступною сходинкою конкретизації права, коли вільна особистість проявляє себе у вчинку. На цьому ступені набувають значення мотиви і цілі вчинку. Останньою сходинкою конкретизації права, де свобода набуває об'єктивний характер у вигляді сім'ї, громадянського суспільства і держави, стає моральність. Необхідним моментом у здійсненні розуму є, за Гегелем, договір, в якому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності.

Договір залежить від сваволі особливою волі, волі отдельногособственніка. Досягнута у договорі шляхом угоди тотожна воля обох власників є лише загальна воля, але не в собі і для себе суща воля, не загальна воля. Предметом договору можуть бути лише тільки одиничні речі, бо тільки відчуження їх підпорядковане голому сваволі окремого власника. [8, с. 431]

Гегель відкидає договірну теорію держави: «Привнесення договірного відносини, також як і відносин приватної власності взагалі, у державне ставлення призвело до найбільшої плутанини в державному праві і дійсності». Злочин є така неправда, яку людина насильно і відкрито ставить на місце «права в собі». У зв'язку з цим Гегель писав, що злодій не створює зовнішньої видимості права, яке створюється в обмані. Хто чинить злочин, наприклад злодійство, той заперечує не тільки особливе право іншої особи на цю певну річ, і заперечує взагалі його право, і злодія, тому, не тільки зобов'язують віддати назад вкрадену ним річ, але і, крім того, піддають ще покаранню, тому що він порушує право як таке, тобто право взагалі.

Згідно з цим покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, а й правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні - вчинку вільної особистості. Зняття злочину через покарання, по гегелівській схемою конкретизація поняття права і моралі.

На цьому ступені, коли особистість абстрактного права стає суб'єктом вільної волі, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб'єкта. Вимога суб'єктивної волі состоітлішь в тому. щоб про людину судили за його самовизначення. Лише у вчинку суб'єктивна воля досягає об'єктивності і, отже, сфери дії закону; сама ж по собі моральна воля некарана.

Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які набувають свою дійсність і конкретність в моральності, коли поняття свободи об'єктивується в наявному світі у вигляді сім'ї, громадянського суспільства і держави. [9, с. 405-407].

3. Роль держави та її значення у працях Гегеля

Гегель розрізняє громадянське суспільство і держава. Гегель зображує громадянське суспільство як роздирається суперечливими інтересами антагоністичну суспільство, як війну всіх проти всіх, де ще не досягнута повна свобода. Власне кажучи під громадянським суспільством Гегель розуміє сучасне йому буржуазне суспільство. Це царство потреби і розуму.

Існуючи як система потреб, заснована на приватній власності і поділі праці, громадянське суспільство не може саме по собі дозволити протиріччя між приватним інтересом і загальним.

У структурі громадянського суспільства існує три стани:

1. субстанціальное (землевласники - поміщики і селяни) ;

2. промислове (фабриканти, торговці, ремісники) ;

3. загальне (чиновники).

Аналіз станів необхідний Гегелю для того, щоб знайти опосредующее ланка між діяльністю окремої особистості й інтересами держави в цілому 1. Тільки людина, що належить до певного стану, на думку філософа, стає в певний політичний ставлення з загальністю держави.

Незважаючи на недоліки даного аналізу, великим прогресом в історії філософії була сама постановка проблеми про неї.

У сучасному суспільстві, відзначає Гегель, відбувається концентрація «надмірних багатств у деяких руках і ріст розкоші супроводжує» нескінченне зростання залежності і потреби «. [3, с. 615]

До сфери громадянського суспільства Гегель відносить також правосуддя та поліцію, оскільки на ці інститути покладається завдання захисту власності. Гегель висловлюється за публічне оприлюднення законів, публічне судочинство й суд присяжних.

«Громадянське суспільство створено, втім, лише в сучасному світі, який усім визначень ідеї надає їх право». Громадянське суспільство - сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремої особистості. З точки зору розвитку поняття права реконструюється взаємозв'язок і взаємозумовленість особливого і загального.

Разом з тим, Гегель відзначає, що в громадянському суспільстві регулювання відносин відбувається не розумно, а випадково. Для подолання протиріч громадянського суспільства необхідно держава.

Ідея держави, за Гегелем, розпадається на три елементи:

1. індивідуальне держава (внутрішнє державне право) ;

2. держава у відносинах з іншими державами (зовнішнє державне право) ;

3. Держава у всесвітній історії. [1, с. 255]

Розвинуте до свого поняття індивідуальне держава являє собою засновану на поділі влади конституційну монархію. Трьома різними владою є: законодавча влада, урядова влада і влада монарха. Гегель критикує протиставлення різних влади один одному, вважаючи, що вони повинні складати органічно єдину систему, на якій грунтується державний суверенітет. «Держава є дійсність моральної ідеї - моральний дух як явна, сама собі ясна, субстанціональна воля, яка мислить і знає себе і виконує те, що вона знає і оскільки вона це знає».

Держава для Гегеля є щось «в собі і для себе розумне в державі, свобода досягає найвищого, належного їй права». Тому держава, за вченням Гегеля, є самоціль. Держава насправді знаходиться в зовсім іншому відношенні до індивідуума, так як воно є об'єктивний дух. Окрема особа черпає з життя про державу істинні поняття про моральність, вона лише в державі здійснює свою справжню свободу, бо тут досягається, на думку Гегеля, єдність об'єктивної волі, тобто загальної волі і суб'єктивної волі окремої особистості, який у своїх діях керується законами, моральними основоположеннями, що мають загальне значення. Своє розуміння держави Гегель протиставляє ідеям французької революції. Гегель обгрунтовує розумність існуючої держави для того, щоб обгрунтувати примирення з навколишньою дійсністю і показати, що боротьба з існуючими порядками є безглуздими мріяннями - «порожнім думкою». [2, с. 367]

Держава Гегель розглядає як здійснення справжньої свободи. «Держава є дух, що стоїть в світі і реалізується в ньому свідомо, тим часом як у природі він отримує дійсність лише як інший, ніж він, як сплячий дух». Але так як дух у філософії Гегеля є лише філософський псевдонім бога, то Гегель не тільки оголошує держава здійсненням свободи, але ішествіем бога в світі. Завдяки цьому Гегелівське поняття про державу набуває суто містичний характер. Гегелівська ідея держави являє собою правову дійсність, в ієрархічній структурі якої держава, саме будучи найбільш конкретним правом, з'являється як правова держава. Свобода ж означає досягти такої ситуації правової держави. [4, с. 265-266]

Держава як моральне ціле в трактуванні Гегеля - не агрегат атомізованих індивідів з їх відокремленими правами, не мертвий механізм, а живий організм. Тому в Гегеля мова йде не про свободу, з одного боку, індивіда, громадянина, а з іншого - держави, не про протистояння їх автономних і незалежних прав і свобод, а про органічно цілісної свободу - свободу державно-організованого народу (нації), що включає в себе свободу окремих індивідів і сфер народного життя.

Гегель критикує ідею народного суверенітету. На його думку, суверенітет повинен належати спадковому монарху. Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальне держава. У своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою засновану на поділі влади конституційну монархію. Трьома різними владами, на яких поділяється політична держава, є: законодавча влада, урядова влада і влада государя. Законодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне. Вона представлена двох палатних парламентом. Тут Гегель висловлюється за свободу друку і публічність дебатів у палатах.

Урядова влада (у т. ч. і судова) - це влада підводити особливе під загальне. Урядова влада повинна керуватися законами і волею монарха. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель відзначає, що в упорядкованій конституційної монархії об'єктивна сторона державної справи визначається законами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне «я хочу». [3, с. 278]

Гегель відстоює принцип публічності дебатів у палатах станового зборів, свободу друку і публічних повідомлень. В умовах напівфеодальної Німеччини філософ займав історично прогресивні позиції, був прихильником конституційної монархії і законності прав і свобод особистості, приватної власності і свободи договорів, суду присяжних. Вищий момент ідеї держави, за Гегелем, являє собою ідеальність суверенітету. Держави ставляться один до одного як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. Субстанція держави, її суверенітет виступають як абсолютна влада над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об'єднань. На думку Гегеля «моральний момент війни не слід розглядати як абсолютне зло і чисто зовнішню випадковість».

Суверенітет держави - це абсолютна влада загального над приватним, над життям, власністю і правами окремих осіб. Індивідуальні держави ставляться один до одного як самостійні і вільні. Їхні взаємини встановлюються на договірній, правовій основі. Разом з тим, Гегель критикує кантівську ідею вічного миру і вважає, що одним із засобів вирішення міждержавних суперечок є війна. Гарантією незалежності держави, за Гегелем, є його збройні сили, розвинене стан яких представляє собою постійну армію. Сферу міждержавних відносин Гегель трактує як область прояви зовнішнього державного права. Міжнародне право - це, за Гегелем, не дійсне право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство), а лише повинність. Вважаючи, що держави перебувають у відношенні один одного в природному стані, Гегель не заперечує сам принцип міжнародного права і, отже, саму можливість правових, договірних відносин між державами. [5, с. 87-89]

Суперечка між державами, якщо їх суверенні волі не приходять до згоди, підкреслює Гегель, може бути вирішене лише війною. Разом з тим, навіть у війні як стані безправ'я і насильства продовжують діяти такі принципи, як взаємне визнання держав, минущий характер війни і можливість світу. Гегелівська концепція «розумного держави» у вигляді конституційної монархії була філософським обгрунтуванням прогресивних перетворень тодішньої напівфеодальної Німеччині. Гегель вихваляє державу як ідею (тобто дійсність) права, як правова держава, як таку організацію волі, в якій механізм насильства й апарат політичної держави опосередковані і приборкані правом, введені в правове русло, функціонують лише в державно-правових формах. У цьому радикальна відмінність як звичайних етатісти, підноситься держава над правом, що відкидають будь-яке правове обмеження державної влади і саму ідею правової держави, від тоталітаристів всякого штибу, які бачать в організованому державі і правопорядок лише перешкода для політичного механізму терору. [2, с. 314]

Висновок

Завдання філософії Гегель бачив у тому, щоб осягнути держава і право як продукти розумової діяльності людини, які отримали своє втілення в реальних суспільних інститутах.

Філософія права не повинна займатися ні описом емпірично існуючого, чинного законодавства (це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням проектів ідеальних кодексів і конституцій на майбутнє. Філософській науці належить виявити ідеї, що лежать в основі права і держави.

Гегель включав в поняття права набагато більш широке коло суспільних явищ, ніж це було прийнято в філософії та юриспруденції початку 19 століття.

Політичний ідеал Гегеля відбивав прагнення німецького бюргерства до компромісу з дворянством і встановленню конституційного ладу в Німеччині шляхом повільних, поступових реформ зверху.

У вченні про зовнішній державному праві (міжнародному праві) Гегель піддає критиці кантівську ідею вічного миру. Дотримуючись в цілому прогресивних поглядів на відносини між державами, проводячи ідеї необхідності дотримання міжнародних договорів, Гегель у той же час виправдовує можливість вирішення спорів міжнародного характеру шляхом війни. До цього він додає, що війна очищає дух нації.

У такого роду уявленнях Гегеля позначилася його позитивна оцінка війни Німеччини з наполеонівською Францією.

Політичне вчення Гегеля справило величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Вміщені в ньому прогресивні положення послужили теоретичною основою і дали потужний поштовх розвитку ліберальних і радикальних концепцій, у тому числі младогегельянского руху.

Разом з тим у вченні Гегеля була закладена і можливість його консервативної інтерпретації.

Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обгрунтування як консервативних, так і критичних опозиційних поглядів.

Список використовуваної літератури:

гегель держава право

1. Акмалова А.А. Історія політичних і правових вчень. М., 2002, с. 286.

2. Блінніков А.К. Великі філософи. М., 1998, с. 510.

3. Велика Російська юридична енциклопедія. М., 2000, с. 810.

4. Введення у філософію: Навчальний посібник для вузів / Під ред. І. Т. Фролова. М., 2002, с. 623.

5. Гегель. Філософія права. М., 1990, с. 420.

6. Історія політичних і правових вчень. Підручник / За ред. О. Е. Лейста. М., 2002, с. 688.

7. Історія політичних і правових вчень. Підручник / За ред. В. С. Нерсесянца. М., 1996, с. 816.

8. Мальковский Б.С. Вчення Гегеля про державу і сучасність. М., 1989, с. 612.

9. Нерсесянц В.С. Гегелівська філософія права. М. 1983, с. 511.

10. Новгородцев П.І. Кант і Гегель у їх вченнях про право і державу. СПб., 2000, с. 355.

Размещено на Allbest.ru