Український християнсько-суспільний рух у Галичині (1920–1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український християнсько-суспільний рух у Галичині (1920-1939 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розбудова незалежної Української держави та становлення багатопартійності актуалізували історико-політологічні дослідження суспільно-політичних процесів минулого, особливості їх протікання в окремих регіонах країни, сприяли вивченню досвіду українських партій та рухів.

Під цим кутом зору значний інтерес становить дослідження клерикально-консервативної течії українського політичного спектру Галичини - християнсько-суспільного руху. Він виник наприкінці ХІХ ст. у контексті становлення партійно-політичної системи краю, у 20-30-х рр. ХХ ст. структуризувався в новітніх клерикальних об`єднаннях, що відіграли помітну роль у формуванні ідеології національного руху. Тому історико-політологічний аналіз даної проблематики має сьогодні важливу наукову цінність, пізнавальне і практичне значення.

Інтерес до цієї теми посилюється тим, що, по-перше, в радянській історіографії спотворювалася роль українських католицьких організацій, по-друге, ознайомлення з їх історичною спадщиною сприяє одночасному вивченню ролі греко-католицького духовенства в громадському житті краю та, по-третє, в сучасному українському політичному русі відновлено партії християнсько-суспільної орієнтації, котрі мають перспективи перетворитися у вагому силу.

Таким чином, суспільно-політична актуальність та нероз-робленість згаданої проблеми в історіографії обумовили вибір теми.

Предметом дослідження є політична, організаційна, культурно-освітня та релігійна діяльність українських клерикальних об'єднань у контексті суспільно-політичного життя краю. Об'єктом дослідження є насамперед український християнсько-суспільний рух Галичини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920-1939 рр. Нижня межа - це утвердження польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях після завершення польсько-радянської війни 1920 р. Верхню межу становить початок Другої світової війни (вересень 1939 р.) і припинення діяльності католицьких партій. Однак з метою кращого розуміння сутності процесів, що відбувалися в клерикально-консервативному таборі, крім основного періоду, в дисертації розглядається проблема становлення та політичної еволюції християнсько-суспільного руху протягом 1896-1919 рр.

Ступінь наукової розробки проблеми. Перші дослідницькі розвідки, пов'язані з становленням українського християнсько-суспільного руху, здійснили автори, що брали активну участь у політичному житті Галичини кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. (К. Левицький, М. Стахів, С. Томашівський). Однак роботи сучасників, незважаючи на зібраний певний фактичний матеріал, суб'єктивно висвітлювали дану проблематику.

Радянська історіографія міжвоєнного періоду (М. Луцкевич, В.Мінаєв та інші) тенденційно висвітлювала суспільно-політичні процеси в Галичині, фальсифікувала діяльність клерикально-консервативних сил.

Повоєнна радянська історіографія продовжувала з класово-партійних позицій аналізувати християнсько-суспільний рух. Схематизм, заідеологізованість та фальсифікація діяльності клерикально-консервативного табору притаманні роботам С. Даниленка, В. Масловського, П. Петлякова та ін. Праці В. Твердохліба, В. Добрецової містять ряд фактичних помилок та неточностей з цієї тематики. Окремі її аспекти із збереженням усталених штампів були розглянуті у працях Ю.Ю. Сливки, С.А. Макарчука.

Після проголошення незалежності України з'явилися умови для переосмислення її політичної історії і вивчення християнсько-суспільної проблематики. Ряд дослідників (Я. Грицак, М. Кугутяк, М. Швагуляк та ін.) розглядали окремі католицькі об'єднання через призму об'єктивного висвітлення суспільно-політичних процесів у Галичині наприкінці 19 - першої половини 20 ст.. О. Зайцев звернув увагу на парламентську діяльність галицьких клерикалів у період т.зв. «нормалізації» польсько-українських стосунків.

Важливе концептуальне значення для аналізу клерикального табору мають праці Б. Кухти, В. Потульницького, А. Чернія. Загальні методологічні підходи до проведення політологічного дослідження містять роботи О. Бабкіної, Е. Кардоша, а також праці М. Панчука, М. Рибачука, Ф. Рудича, В. Якушика та інших.

Ця тематика через брак джерельної бази майже не досліджувалася істориками і політологами української діаспори. Заслуговують на увагу хіба що роботи І. Лисяка-Рудницького, в яких розкрито вплив гетьманської ідеології на українських консерваторів-католиків та визначено місце клерикальних організацій в суспільно-політичному русі краю.

Християнсько-суспільна проблематика частково вивчалася у польській історіографії. У міжвоєнний період цього питання торкалися в своїх працях А.Бєлціковська, Г. Лубенський. У повоєнній польській історіографії визначилися два напрями її досліджень. М. Папежинська-Турек, С. Стемпень вивчали релігійно-обрядові питання. Ряд інших авторів (Г. Партач, Р. Тожецький) зайнялися аналізом ролі клерикальних організацій в польсько-українських стосунках.

Однак, не дивлячись на певне опрацювання християнсько-суспільного руху, можна зауважити, що дана тема вивчена не достатньо. До цих пір немає комплексної праці з цієї проблематики.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є об'єктивне і всебічне висвітлення в історико-політологічному аспекті українського християнсько-суспільного руху Галичини. Відповідно до мети поставлено такі завдання:

- вияснити причини становлення, ідейні засади, соціальну базу та структуризацію християнсько-суспільного руху;

- простежити еволюцію клерикально-консервативних сил у суспільно-політичному житті Галичини;

- виділити головні течії української консервативної католицької думки;

- охарактеризувати роль та місце клерикальних структур в українському політичному русі;

- з`ясувати причини активізації суспільно-політичної діяльності християнських суспільників протягом 30-х рр. ХХ ст.

- проаналізувати основні напрямки діяльності українських католицьких об`єднань.

Джерельну базу дослідження склали насамперед неопубліковані документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ), Центрального державного історичного архіву України у Львові, державних архівів Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей. Усі архівні матеріали можна поділити на кілька основних груп:

1) документи Християнсько-суспільної партії, Української християнської організації, Української католицької народної партії, Українського католицького союзу, в тому числі протоколи їх нарад, засідань керівних органів, програми й статути, резолюції, відозви, заяви, звіти, повідомлення, звернення, кореспонденція партійних лідерів;

2) документи громадських і політичних організацій, що мали зв'язки з клерикальними організаціями, перш за все протоколи з'їздів, нарад, засідань, резолюції, маніфести і т.д.;

3) офіційні документи органів державної влади, зокрема розпорядження та звіти Міністерства внутрішніх справ Польщі, поліційні донесення про діяльність католицьких політичних структур, матеріали щодо конфіскації періодичних видань тощо.

Крім того у дослідженні використано:

1) опубліковані збірники документів і матеріалів;

2) видавнича продукція клерикальних партій - програмні документи, агітаційно-пропагандистська література, теоретичні праці християнсько-суспільних лідерів: О. Барвінського, О. Назарука, Г. Хомишина, А. Шептицького та ін.

3) мемуарна література - спогади відомих клерикальних і політичних діячів: Т. Войнаровського, Т. Галущинського, І. Кедрина;

4) християнсько-суспільна преса: «Нива», «Нова Зоря», «Правда», «Мета», «Дзвони», матеріали української та польської періодики, зокрема часописи «Громадський Голос», «Діло», «Новий Час», «Робітничий Голос», «Biulety polsko-ukraiski», «Sprawy narodowosiowe», «Wszystkie stronnictwa» і т.д.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктив-

ності та історизму, проблемно-хронологічний, порівняльний і системно-структурний методи.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим комплексним дослідженням українського християнсько-суспільного руху Галичини у міжвоєнній Польщі. Дисертант розширив джерельну базу, врахував здобутки вітчизняної і зарубіжної фахової літератури. Це дало змогу, по-перше, відійти від заідеологізованості і стереотипів, що залишилися з радянських часів. По-друге, відтворити цілісну картину діяльності українських католицьких об'єднань та їх місце і роль у суспільно-політичному житті регіону. По-третє, виокремити різні течії християнсько-суспільного руху та провести їх політологічний аналіз. По-четверте, розробити структуру проблеми, яка дає можливість комплексно охарактеризувати християнсько-суспільний рух в контексті політичних реалій.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані для аналізу суспільно-політичних процесів Галичини, державними і партійними структурами в сучасному політичному житті, а також у науково-педагогічній практиці.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були апробовані у Центрі проблем Церкви і етноконфесійних досліджень Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, а також на кафедрі історії України Прикарпатського університету ім.В. Стефаника, в опублікованих працях та на чотирьох міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: «Спадщина митрополита А. Шептицького у національному і духовному відродженні України» (листопад 1994, м.Івано-Франківськ), «Історія релігій в Україні. VI Міжнародний круглий стіл» (травень 1995 р., м. Львів), «Берестя 1596» в історичній долі українства» (листопад 1996 р., м. Тернопіль), «Українсько-польські відносини в Галичині у 20 ст.» (листопад 1996, м.Івано-Франківськ).

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом. Робота обсягом 176 сторінок складається з вступу, трьох розділів, висновків (загалом 158 сторінок), списку використаних джерел і літератури (216 найменувань обсягом 18 сторінок).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет і об'єкт дослідження, хронологічні рамки, окреслено ступінь наукової розробки теми та її джерельну базу, визначено мету, завдання, методологічну основу дослідження, наукову новизну і практичне значення роботи та її апробацію.

У першому розділі «Становлення та політична еволюція християнсько-суспільного руху Галичини наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст.» дослідник зупиняється на:

1) причинах виникнення клерикально-консервативної течії в українському політичному таборі, її соціальних коренях та ідейних засадах;

2) еволюції політичних поглядів галицьких клерикалів.

Дисертант стверджує, що український християнсько-суспільний рух Галичини виник наприкінці ХІХ ст. в контексті структуризації політичного життя краю, прискореною польсько-українською угодою - «новою ерою». Його поява зумовлена виокремленням з поміркованого крила народовців національної релігійно-консервативної течії, що знайшла своє організаційне оформлення у створеному в 1896 р. Католицькому русько-народному союзі (КРНС).

Ґрунтуючись на ідеях «нової ери», австрофільства та західноєвропейського клерикалізму, християнські суспільники репрезентували праве крило українського політичного спектру, виступали на захист культурно-освітніх і релігійних прав галицьких українців, пропагували автономію Галичини в межах Австро-Угорщини, суспільні реформи в дусі християнської етики.

Зважаючи на непопулярність в краї угодовства, вони, попри міцний вплив греко-католицької церкви, мали слабку соціальну базу з числа угодовської частини інтелігенції та кліру.

Постійне ігноруваня поляками умов «нової ери» зумовило на зламі 19-20 ст. у галицьких клерикальних колах політичну еволюцію, яка зруйнувала новоерівську орієнтацію та зблизила їх позиції з націонал-демократами. Підтвердженням цьому стали спільні сецесії українських послів у 1901 та 1903 рр.

Проте діяльність клерикальних консерваторів у складі українського політичного табору не зміцнила їх авторитету. Український політикум не міг забути угодовства християнських суспільників. З іншого боку, поляки демонстрували своє незадоволення новим політичним курсом галицьких клерикалів. Тому КРНС після поразки на сеймових (1904 р.) та парламентських (1907 р.) виборах саморозпустився.

Клерикально-консервативна течія відновила свою діяльність напередодні парламентських виборів 1911 р. з утворенням Християнсько-суспільної партії (ХСП). Аналіз її програми дозволяє зробити висновок, що ХСП зберегла консервативні засади КРНС та еволюційні тенденції клерикального табору поч. 20 ст. Дотримуючись легальних методів політичної боротьби, християнські суспільники орієнтувались на здобуття власного парламентського та сеймового представництва.

Брак соціальної бази, в силу названих причин, негативно позначився на організаційному становленні ХСП, унеможливив її участь у парламентських виборах1911 р. і зумовив поразку на виборах до галицького сейму 1913 р. З початком Першої світової війни галицькі клерикали припинили свою діяльність.

Наведений в роботі матеріал свідчить, що з розпадом Австро-Угорщини та становленням західноукраїнської державності відновлена ХСП мала своїх представників у складі Української Національної Ради (УНРади) та Міжпартійної Ради. Проведене дослідження дало змогу виявити зростаючу залежність організаційно слабких християнських суспільників від трудовиків (колишніх націонал-демократів) та підпорядкування своєї діяльності тісній співпраці з Українською народно-трудовою партією (УНТП).

Розділ другий дисертаційного дослідження - «Проблема консолідації клерикально-консервативного табору (1920-1929)» - структурно складається з двох параграфів.

Параграф 2.1 «Ідейна та організаційно-політична криза християнсько-суспільного руху в 1920-1924 рр.» відкривається аналізом суспільно-політичного становища Галичини. Дисертант підкреслює, що поразка національно-визвольних змагань та встановлення в 1920 р. польського окупаційного режиму в краї сформували ситуацію, яка характеризувалася невизначеністю міжнародно-правового статусу Галичини і анексіоністською політикою польської влади.

За даних обставин християнські суспільники намагалися зміцнити свій вплив шляхом створення більш дійової католицької структури - Українського християнського союзу (УХС). Спираючись на підтримку церкви, він претендував об'єднати національний табір у боротьбі з окупаційним режимом.

Однак, на думку автора, заходи властей, а також ідейні та організаційні розбіжності серед галицьких клерикалів, що виявилися

як під час дискусії про політичний (група О. Барвінського - Л. Куницького) чи аполітичний (група В. Охрімовича - Т. Галущинського) статус УХС, так і целібатний курс Станіславського єпархіального керівництва перекреслили їх консолідацію в рамках УХС.

У зв'язку з цим роз'єднані християнські суспільники були не спроможні витворити власну ідейно-політичну платформу, тому продовжували діяльність у фарватері політики УНТП. Свідченням цьому була їх участь у Міжпартійній Раді та міжпартійних з'їздах, підтримка трудовиків у бойкотуванні перепису населення (1921 р.) і виборчої кампанії до польського парламенту (1922 р.). Особливо слід відмітити, що незважаючи на існування в церковних колах прихильників розумного компромісу з Польщею, очолюваних священиками Т. Войнаровським і Г. Хомишиним, а також розмежування самих трудовиків на автономістів (лідер В. Бачинський) та самостійників (закордонна група Є. Петрушевича), провід ХСП в особі Барвінського підтримав останніх. Саме з цих міркувань клерикальні представники вийшли з складу Міжпартійної Ради, вимагаючи відставки її керівника В. Бачинського.

У цьому ж параграфі автор доводить, що криза українського суспільно-політичного руху, спричинена приєднанням Галичини до Польщі (15 березня 1923 р.), поглибила внутріпартійний розкол у ХСП. Незначна частина християнських суспільників підтримала автономізаційні плани трудовиків-угодовців. Натомість провід ХСП залишився на позиціях закордонної групи УНТП.

Крім розмежування галицьких клерикалів виявом кризи християнсько-суспільного руху стала невдала спроба утворити в травні 1923 р. Християнсько-народну партію (ХНП). Намагання клерикалів-автономістів використати ХНП для реалізації польсько-українського порозуміння відштовхнули від неї прихильників О. Барвінського. З іншого боку трудовики-угодовці, перебравши в травні 1923 р. провід УНТП, втратили зацікавленість у її створенні.

За таких обставин роз'єднана ХСП, попри громадську активність її основної соціальної опори, духовенства, літом 1924 р. припинила свою діяльність.

У параграфі 2.2 - «Поляризація клерикально-консервативних сил. Утворення Української християнської організації та її політика (1925-1929)» - дисертант стверджує, що нова політична ситуація, викликана зміною статусу Галичини,

спричинила перегрупування сил в українському таборі, викликала консолідаційні тенденції в рамках Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Натомість поляризація клерикальних консерваторів суттєво поглибилася. Виявом контроверзи стала обрядова дискусія, в центрі якої була проблема целібату. Під її впливом у християнсько-суспільних колах викристалізувалися дві течії: орієнтальна (візантійська) та окцидентальна (латинська).

Захищаючи східну (візантійську) обрядовість в греко-католицькій церкві, орієнталісти, очолювані Г. Костельником, виступали за збереження одруженого стану духовенства як важливої умови розвитку української інтелігенції. Їх політична платформа, позбавлена угодовства, базувалася на ідеях побудови соборної самостійної України. Це крило християнських суспільників підтримав широкий загал громадськості та кліру на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Не створивши власної політичної організації, орієнталісти виступили союзниками УНДО.

Клерикали-окциденталісти (лідер Г. Хомишин) - навпаки, сприймали східний обряд «чисто синодально російським», захищали латинізацію церкви, запровадження обов'язкового целібату тощо. Не відкидаючи існування в майбутньому незалежної соборної Української держави, вони виступали з позицій політичного прагматизму, пропагували ідею автономії Галичини взамін за лояльний до Польщі курс, що отримав назву «реальна політика». Зважаючи на особливість їхніх поглядів, цю християнсько-суспільну течію підтримала невелика угодовська група духовенства та світської інтелігенції.

Опинившись в ізоляції з боку національного табору, клерикали-окциденталісти утворили 4 серпня 1925 р. Українську християнську організацію (УХО), очолювану прохомишинським священиком Т. Галущинським. УХО зберегла консервативні засади своїх попередників, акцентуючи водночас увагу на автономізаційній платформі КРНС. Ареал її діяльності охоплював Львівське, Станіславське та Тернопільське воєводства Галичини.

Протягом 1925-1927 рр. ухісти намагалися ліквідувати свою ізольованість у краї заходами, що були позбавлені латинізаційних нашарувань. Діяльність клерикалів-окциденталістів у цей період проходила в руслі поборювання радянофільства, негації полонізаторської політики властей, підтримки українських культурних установ тощо. На цьому грунті відбувалася їх тісна співпраця з священиками-орієнталістами.

Не беручи безпосередньої участі у політичному житті краю, УХО до сеймових виборів 1928 р. співпрацювала з УНДО та гетьманським рухом. Засудивши передвиборчу тактику націонал-демократів щодо можливого союзу з Українською радикальною соціалістичною партією (УСРП) у боротьбі з окупаційним режимом, клерикали-окциденталісти відмовилися від підтримки УНДО. Несприйняття українськими послами курсу «реальної політики» підштовхнуло керівництво християнської організації розширити її провід за рахунок О. Назарука і С. Томашівського, котрі у травні 1928 р. підготували проект політичної програми УХО з акцентуванням ідеї автономії краю.

Ідейно-політичні розходження з гетьманцями, в основі яких домінували відмінні концепції щодо вірогідності взаємовигідного польсько-українського порозуміння та ролі греко-католицизму в релігійному житті українців (на прикладі полеміки між В. Липинським і О. Назаруком) позбавили клерикалів-хомишинців останнього союзника.

Відновлена християнською організацією пропаганда окциденталізму отримала свій найбільший вияв у зініційованому Г. Хомишиним виході священиків-ухістів Станіславщини з неконтрольованих ними українських національно-культурних установ. На грунті реалізації «реальної політики» в керівних колах УХО набула поширення ідея її трансформації в католицьку політичну партію.

Таким чином, криза християнсько-суспільного руху, спричинена поразкою національно-визвольних змагань та перегрупуванням сил в українському таборі розколола галицьких клерикалів за політичною та релігійно-обрядовою орієнтаціями, викристалізувала орієнтальну та окцидентальну течії і, тим самим, унеможливила їх загальну консолідацію.

Розділ третій - «Активізація суспільно-політичної діяльності українських клерикальних об'єднань (1930-1939)» - присвячений аналізу причин і наслідків підвищеної активності християнських суспільників.

У параграфі 3.1 - «Утворення та діяльність українських католицьких партій і організацій в 1930-1934 рр.» - автор доводить, що польський пацифікаційний наступ у Галичині та радянська політика винищення українства в Наддніпрянщині на поч. 30-х рр. викликали нове перегрупування суспільних сил, зміну політичних концепцій. На тлі різкого поправіння суспільних настроїв відбувалося зміцнення авторитету Організації українських націоналістів (ОУН) та зменшення радянофільського впливу.

Нові політичні реалії позначилися на становищі християнських суспільників. Прихильники Г. Хомишина, що були незадоволені ігноруванням як польською так і українською стороною автономізаційного курсу «реальної політики» та остерігалися виборчого компромісу між УНДО, УСРП й Українською соціал-демократичною партією (УСДП), з метою посилення власної політичної ролі 24 вересня 1930 р. утворили Українську католицьку народну партію (УКНП), очолювану юристом О. Саляком. Її програма базувалася на ідеях окцидентального клерикалізму, захисту нації, негації комунізму. У свою чергу в орієнтальних колах за ініціативою А. Шептицького 1 січня 1931 р. засновано Український католицький союз (УКС) на чолі з В. Децикевичем. Ця католицька організація розглядала себе як надпартійну структуру, покликану ослабити суперечності в українському політикумі, виступала за консолідацію всіх верств українського суспільства на національно-християнських (не тільки греко-католицьких) засадах, на противагу угодовській УКНП відстоювала політику поміркованої опозиції щодо Польщі.

Певні політичні та релігійні розбіжності між УКНП та УКС детермінували масовість та підтримку громадськості краю саме католицького угрупування В. Децикевича, а не клерикальної партії. (Для порівняння - на 1932 р. УКНП мала крім проводу, що складався з львівської та станіславської групи, лише один повітовий осередок, в той час як УКС - 80).

Взаємини обох католицьких організацій проходили в руслі суперечливих тенденцій, що існували в суспільно-політичному житті Галичини 30-х рр.: розмежування сил та періодичних спробах їх консолідації.

Співпраця УКНП і УКС відбувалася в руслі проведення спільних харитативних заходів та утвердження християнської етики.

Дисертант вважає, що латинізаційна пропаганда УКНП, інспірована пастирськими листами Г. Хомишина, - зокрема «Про візантійство», - а також станіславські переговори з польськими угодовцями С. Лосем, М. Бобжинським і ін. 20 лютого 1932 р. викликали протистояння між католицькою партією та УКС. Боротьба як правих так і лівих сил за молодь, що актуалізувалася в цей час, посилила напругу. Релігійне свято Українська Молодь Христові (УМХ), організоване церквою 7 травня 1933 р. з метою відтягнути молодь від націоналістичних та комуністичних впливів, підтримав тільки УКС у союзі з УНДО. Під його егідою створено тоді ж Католицьку асоціацію української молоді (КАУМ). Натомість УКНП, ігноруючи співробітництво з УНДО, позбавляла своєї підтримки УКС, - бойкотувала УМХ, організувала замість «Просвіти» власні католицькі читальні «Скала». Крім того ставлення до ОУН, попри спільне несприйняття її ідеології та практики, показало специфіку курсу обох католицьких структур: беззастережну ворожість УКНП та певну толерантність УКС, який, відкидаючи екстремізм ОУН, був відкритим для співпраці, сприймав християнський націоналізм важливим консолідаційним чинником.

На тлі цієї контроверсійності відбулися організаційні зміни в клерикальних організаціях. УКНП змінила в травні 1932 р. свою назву на «Українська народна обнова» (УНО). Нова редакція її програми як і лідер УНО станіславський адвокат І. Волянський, обраний в листопаді 1933 р., демонстрували прагнення окциденталістів зміцнити вплив греко-католицької церкви в краї. Організаційний розвиток УКС теж супроводжувався зміною його проводу. Замість попереднього, що складався виключно з львівської групи, у травні 1932 р. сформовано новий (загальногалицький) склад керівництва на чолі з юристом З. Лукавецьким.

На думку автора, консолідаційний рух в українському таборі, викликаний політикою геноциду на радянській Україні, конструктизував взаємини роз'єднаних християнських суспільників. Варто зазначити, що за згодою католицької партії УКС 25 липня 1933 р. увійшов до складу Громадського комітету рятунку України. УНО при підтримці УКС вперше солідаризувалася з УНДО, УСРП та УСДП, взяла участь в організації Всеукраїнського національного конгресу (ВНК). Незважаючи на певну опозиційність її представників, обумовленою ідейно-політичною платформою УНО, а саме пропагандою ідеї автономії Галичини, негацією вірогідної демократичної моделі політичного режиму в майбутній соборній Україні та тісної співпраці галицького політикуму з монархістами-гетьманцями, передконгресові наради 1934 р. зміцнили вплив католицької партії.

У висновку дослідник наголошує, що активізація суспільно-політичної діяльності католицьких організацій, викликана винищенням українства на Наддніпрянщині та пацифікаційною політикою польських властей у Галичині, структуризувала клерикально-консервативний табір в рамках УКНП (УНО) та УКС, і тим самим, завершила процес ідейно-організаційного становлення двох течій в християнсько-суспільному русі.

У параграфі 3.2 - «Клерикально-консервативний табір у 1935-1939 рр.» - дисертант аналізує, по-перше, політико-правову ситуацію в Польщі та Галичині, по-друге, її вплив на становище християнських суспільників.

Автор стверджує, що криза парламентсько-демократичної системи, властива для всієї Європи 30-х рр., зміцнила антидемократичні тенденції в Польщі. Виборчий закон 1935 р. позбавляв українські партії шансів мати власне парламентське представництво. У зв'язку з цим частина націонал-демократів при підтримці схильних до угоди урядовців розпочала нормалізацію польсько-українських взаємин. На грунті компромісу, польська сторона зобов'язувалася реалізувати певні, переважно культурно-освітні та соціально-економічні вимоги українців взамін за визнання УНДО-м пріоритетності інтересів Польської держави. Разом з тим, націонал-демократи пропагували ідею національно-територіальної автономії українських земель в межах Польщі. Політика нормалізації викликала опозицію в УНДО та гостре заперечення інших українських партій. Консолідаційний процес в рамках ВНК призупинився.

Своє ставлення до нормалізації продемонстрували також галицькі клерикали. Провід УКС, побоюючись дальшого зміцнення авторитаризму в Польщі та усвідомлюючи неможливість реалізації на той час загальноукраїнської державно-самостійницької ідеї, підтримав угоду. На шлях нормалізаційної політики стала УНО. Подолавши внутрішні суперечності щодо доцільності її участі у вересневих виборах 1935 р. (О. Назарук), чи виборчої пасивності через організаційну слабкість (Г. Хомишин), католицька партія отримала два місця в польському парламенті. Її представники - посол І. Волянський та сенатор Р. Лободич - увійшли в склад Української парламентарної репрезентації (УПР).

Дослідник звертає увагу на те, що невдала спроба покращити взаємини обох народів, перш за все з вини польських властей, спричинила кризову ситуацію в УПР. Вона виявилася у:

неоднаковому розумінні українськими угодовцями форми парламентської співпраці (УНДО виступало за політичний блок та лідерство в ньому, УНО - за рівноправну коаліцію);

відмові УНДО у союзі з І. Волянським і Р. Лободичем

утворити спільний парламентський клуб з українськими послами Волині та гострій критиці такого курсу Г. Хомишиним і О. Назаруком.

Не досягнувши консенсусу, УНО вийшла з складу УПР, однак

зазнала при цьому значних організаційних змін. Її парламентські представники були виключені з партії, ліквідовано посаду голови УНО.

Від збанкрутілого політичного курсу швидко відмежувався УКС. Каталізатором стала вимога властей прийняти новий статут (26 грудня 1935 р.), за яким католицька організація в якості релігійного товариства обмежувала би свою діяльність Львівською архиєпархією. Новий провід УКС очолив противник угоди - суддя М. Каратницький.

Свою подальшу діяльність клерикальні об'єднання проводили через культурно-освітні і харитативні заходи, пропаганду родинних цінностей тощо. Особливою активністю та громадською підтримкою відзначався УКС. Організовані ним літературні конкурси, як і створення на базі КАУМ масового молодіжного товариства «Орли» (1 квітня 1937 р.) наочно показали зростання впливу УКС. Натомість УНО через організацію бойкоту ворожих до себе часописів і підтримки розпорядку Г. Хомишина стосовно примусового усунення священиків Станіславщини з усіх українських національно-культурних установ (листопад 1937 р.), викликала гостру критику громадськості та частини кліру. Вихід католицьких читалень «Скала» з-під впливу УНО свідчив про падіння її авторитету.

Крах нормалізації, загострення внутрішніх і зовнішніх обставин створили передумови для нової консолідації національного політичного табору в рамках Українського контактного комітету (УКК). УНО та УКС підтримали консолідаційний процес.

Однак, як показало проведене дослідження, через протистояння ідеологічних та вузькопартійних інтересів УКК не вдалося утворити єдиний політичний провід - Всеукраїнську національну раду (ВНР). Серед галицьких клерикалів розбіжності виявилися у відмові УНО співпрацювати з ліворадикальними силами українського політичного спектру та гострій критиці ймовірної участі А. Шептицького в роботі ВНР. Діяльність католицьких структур зупинила у вересні 1939 р. Друга світова війна.

У висновках узагальнено основні результати дослідження:

1. Християнсько-суспільний рух репрезентував праве клерикальне крило західноукраїнського політичного табору. Об'єднавши консервативно настроєну частину громадськості та кліру, він виступав на захист національних, культурних і релігійних прав галицьких українців.

2. На прикладі діяльності КРНС (1896-1907) і ХСП (1911-1924) відбулася політична еволюція християнських суспільників, в результаті якої вони стали на державно-самостійницькі позиції.

Ідейна та організаційно-політична криза клерикально-консервативного табору, зумовлена поразкою національно-визвольних змагань, унеможливила його консолідацію, спричинила оформлення на середину 20-х рр. окцидентальної та орієнтальної течій.

Окцидентальні католицькі об'єднання УХО (1925-1929) та УКНП-УНО (1930-1939) на грунті «реальної політики» виступали з ідеєю польсько-української угоди на засадах автономії Галичини, пропагували церковно-обрядові латинізаційні реформи. Специфіка релігійного курсу окциденталістів обумовила їх ізольованість у краї. Політична впливовість цієї течії визначалася рівнем угодовських тенденцій в українському та, борі, що знайшов свій найбільший вияв у нормалізаційній політиці 1935 р.

Клерикали-орієнталісти, захищаючи східну релігійну обрядовість та пропагуючи загальноукраїнське єднання, кори-стувалися значною підтримкою в Галичині. Не створивши власної політичної організації, вони у другій половині 20-х рр. виступали в складі УНДО, а в 30-х рр. - в рамках УКС.

Різні християнсько-суспільні течії проводили активну національну, культурно-освітню та релігійну діяльність, справили значний вплив на розвиток української політичної думки, виступивши, з одного боку репрезентантами ідеї автономії Галичини та з другого - національної консолідації з метою побудови соборної самостійної України. Християнсько-суспільний рух в особі католицьких політичних партій і організацій був інституційною складовою частиною західноукраїнського національно-політичного руху.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях автора

Український християнсько-суспільний рух Галичини в 20-х рр. ХХ ст. - Київ, 1998. - 56 с.;

Проблема целібату в християнсько-суспільному житті Галичини 20-х-30-х років ХХ століття // Галичина. - Івано-Франківськ, 1997. - №1. - С. 58-62;

У боротьбі за церкву, націю й державу (у співавторстві) // Гали-

чина. - Івано-Франківськ, 1998. - №1. - С. 67-92;

Український християнсько-суспільний рух Галичини в період ЗУНР // Вісник Прикарпатського університету. Серія історичні науки. - Івано-Франківськ, 1998. - Вип.1. - С. 127-134;

Андрей Шептицький і Український католицький союз // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VІ Міжнародного круглого столу 3-8 травня 1995 року. - Львів, 1996. - С. 145-147.

Обрядова дискусія в християнсько-суспільному русі Галичини (20-30-ті рр. ХХ ст.) // «Берестя 1596» в історичній долі українства: Матеріали Всеукраїнської науково-богословської конференції 29-30 листопада 1996 року. - Тернопіль, 1996. - С. 52-55.

Українська католицька народна партія і проблема польсько-українського порозуміння // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 221-224.

Размещено на Allbest.ru