Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота.

Предмет - політологія.

Тема: Шляхи досягнення і реалізації політичної влади. Проблема легітимності влади.

Роботу підготувала Боняк М. К

Зміст

1. Шляхи досягнення і реалізації політичної влади

Види влади

Поняття політичної влади

Функції політичної влади

Структура політичної влади

Шляхи досягнення політичної влади

2. Проблема легітимності влади

Основні принципи функціонування політичної влади

Типологія легітимності політичної влади

Джерела легітимності влади

Висновки

Список використаної літератури

1. Шляхи досягнення і реалізації політичної влади

Головним елементом, який пов'язує все політичне у суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття “політика”, є влада. Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент всім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній політичних інтересів і потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структурується, організується у певну систему, а саме -- у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи. [1]

Види влади

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них -- державна влада, суспільна влада, економічна влада, інформаційна влада та ін.

Головним знаряддям політичної влади є влада державна. Найсуттєвіше у політиці -- це устрій державної влади.

Державна влада -- це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політичне панівної спільності і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення. [1]

Особливостями держаної влади є публічний характер; монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства; наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади; монополія на правове, юридичне закріплення влади; обов'язковість владних розпоряджень для всього населення. Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства.

Державна влада підрозділяється на: законодавчу, виконавчу, судову.

Законодавча влада відіграє особливу, провідну роль. Вона формулює правові норми держави і суспільства.

Виконавча влада - це організація владної, виконавчо-розподільчої діяльності спеціально створеним апаратом для практичного здійснення завдань держави в господарській, соціально-культурній і адміністративно-політичній галузях.

Судова влада - це контролювання прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів, забезпечення реалізації правових норм. Реалізується судова влада спеціально створеними для цього державними органами. Суспільна влада - це вплив, який здійснюється політичними партіями та суспільно-політичними організаціями в основі якого є потреби суспільства. Сімейна влада - це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність, відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких є об'єктивні суспільні потреби.

Економічна влада. Контроль над економічними ресурсами, власність на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада. Розподіл позицій на соціальних сходах - статусів, посад, пільг і привілеїв.

Культурно-інформаційна влада. Влада над людьми за допомогою наукових знань, інформації і засобів їхнього поширення.

Примусова влада. Спирається на силові ресурси й означає контроль за людьми за допомогою застосування або погрози застосування фізичної сили.

Головним знаряддям політичної влади є влада державна. Найсуттєвіше у політиці - це устрій державної влади. [2]

Поняття політичної влади

Влада - це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства. [1]

Суб'єкт і об'єкт - безпосередні носії влади. Суб'єкт втілює активний, направляючий початок влади. Їм може бути окрема людина, організація, спільність людей. Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт володів низькою якостей. По-перше, це бажання панувати, воля до влади, що виявляється в розпорядженнях або наказах. По-друге, повинен бути компетентним, знати суть справи, стан і настрій підлеглих, уміти використовувати ресурси, мати авторитет.

Суб'єкт влади є носієм влади і впливає на поведінку об'єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб'єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Об'єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб'єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об'єкт впливу. [2]

Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми - політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони взаємопов'язані. Всі вони втілюють волю певної спільності -- класу чи соціальної групи. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада.

Політична влада -- реальна здатність соціальної спільності, індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу.

Особливості політичної влади:

1. Здатність, готовність суб'єкта влади виявити політичну волю.

2. Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів. Влада -- засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів -- держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному .прогресу.

3. Наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність.

4. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.

5. Забезпечення соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади. [1]

Функції політичної влади

У структурі політичної системи влада виконує свої соціальні функції щодо всієї системи. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні, політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільно-значущим, історично визначеним цілям.

Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Правотворча, політико-нормотворча діяльність - важливий фактор регулятивного впливу влади.

Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим, інші мотиви, відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об'єднувальна функція. Влада об'єднує все політичне в єдину систему - політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об'єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільності, втілюючи у собі їхні інтереси і потреби.

Стабілізаційна функція. Влада націлена на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, всього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення.

Стабільність влади означає: зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гаранта її демократичного розвитку; постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур; вільний розвиток всіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку; захист політичних прав і свобод громадян.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе: формування політичної системи і політичних відносин суспільства; управління справами суспільства і держави на різних рівнях; керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами; контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик. [2]

Структура політичної влади

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб'єкти, об'єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб'єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об'єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб'єкт. [4]

Об'єкт і суб'єкт влади перебувають у тісному взаємозв'язку, під впливом різних об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та ін. Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб'єктно-об'єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб'єкта об'єктом. Це сприйняття може проявлятися у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб'єктові влади. Влада як здатність і можливість проводити свою волю навіть всупереч опорові інших заснована на використанні різних методів і засобів, до яких відносяться вплив, авторитет, закон, пряме насильство і т.д. З їхньою допомогою влада впливає на особистість, групи, суспільство в цілому і досягає поставлених цілей. [2]

Н. Макіавеллі, розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних -- любов і страх. Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб'єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства -- підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб'єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкоренні суб'єктові в силу особистої зацікавленості об'єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб'єкта та об'єкта влади.

Ресурси влади (фр. допоміжний засіб) -- це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє такі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'язок, багатство, уміння, освіченість та ін. А. Юр'єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировинні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, організаційні, інтелектуальні та людські. [4]

Політична влада як суспільне явище має багатовимірну структуру. Простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами.

Перший вимір -- це “вісь представництва”. Зміст її становить приналежність політичного суб'єкта до тієї соціальної спільності, інтереси якої він виражає.

Політична влада в суспільстві, що здійснюється у різних формах структурними елементами політичної організації суспільства, втілює політичний інтерес певних класів, соціальних груп, націй. Тільки з'ясування змісту політичного інтересу і пов'язаних з ним політичних потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх інтересах здійснюється влада і який механізм такого здійснення. Політичний інтерес (від лат. мати значення) є першопричиною, одним з найголовніших важелів політичної діяльності, що стоять за безпосередніми спонуканнями класів, соціальних груп, націй, особистостей, які беруть участь у політиці.

Політичні інтереси, коли їх усвідомлюють суб'єкти політики, реалізуються в їхніх політичних відносинах, в усій системі політичного, економічного, соціального і культурного життя. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, народні, національні, класові, соціально-групові, особисті. Стабільність політичної влади у суспільстві, а також функціонування політичної системи залежать від створення такого механізму, який би адекватно відображав комплекс інтересів суспільства -- колективів -- особистостей.

Другим виміром влади є “інституціональна вісь”. Вона поєднує у собі різноманітність відносин політичного суб'єкта із соціальними інститутами суспільства і елітою, яка знаходиться при владі. Щоб зміцнити своє становище, політичний суб'єкт змушений налагоджувати стосунки з іншими політичними суб'єктами незалежно від того, хоче він цього чи ні, оскільки за кожним з них стоять певні організації й інститути. Становище політичного суб'єкта може бути стійким лише тоді, коли він узгоджує певною мірою свої дії з елітою (відкритою чи закритою), яка знаходиться при владі. Так еліта диференціює ціль, виконуючи функції соціального управління і легітимізації основних цінностей суспільства.

Третій вимір, влади становить “вісь політичної діяльності”. Це різного роду практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб'єктом політичних проблем, що постають перед суспільством.

Ці три виміри простору політичної влади дають змогу визначити координати політичного суб'єкта, його активність, здатність до стратегії політичного маневрування. [1]

Політична влада здійснюється через механізм владних відносин. В їх структуру входить: наявність не менш як двох партнерів, які беруть участь у владних відносинах; волевиявлення владаря, який перебуває при владі, по відношенню до підвладного у вигляді певного акту, де передбачаються санкції на випадок непідкорення волі того, хто здійснює владу; обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу; соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших - їм підкорятись. Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони, через якісний стан, чітку визначеність можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента, призводить до розхитаності влади, а згодом і до розпаду її. Проте, перш ніж втратити владу, суб'єкт влади повинен здобути, досягти її. [2]

Шляхи досягнення політичної влади

Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функціонування, діяльність структурних елементів влади. [2]

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття влади зумовляє всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади.

Політична реформа (від лат. перетворювати) -- є перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть відбуватись різними шляхами.

Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає у тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму перетворень (Туреччина, Бразилія). Однак слід мати на увазі, що реформи зверху не завжди приносять жаданий успіх. Значно частіше вони закінчуються поразкою (реформи Хрущова). Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання (Е. Хонекер в НДР, Г. Гусак і Якеш в ЧССР). Такий спосіб зміни влади зустрічається досить рідко.

Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі і в опозиції. (Угорщина і Польща, Болгарія і Південна Корея, Іспанія та в ін.). Це процес поступових і погоджених реформ владних структур, змін у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота шляхом переговорів, проведення “круглих столів”, обговорень, конференцій, діалогів забезпечує процес реформування влади, оволодіння нею новими методами, утвердження демократичного режиму.

Політична революція (від лат. поворот, переворот) -- це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Центральним питанням революції є питання про політичну державну владу, яким соціальним спільностям людей вона належатиме. В залежності від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють буржуазну, буржуазно-демократичну, національну-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та ін. Всі політичні революції в процесі підготовки до них і в процесі здійснення їх ставлять за мету утвердження демократичної влади. Проте, як свідчить історія, революції майже завжди, за рідким винятком, відкривають шлях недемократичного режиму. Малоймовірно, щоб насильницька революція народила демократію. Як свідчить розвиток XX ст., революції не дали демократичних режимів владарювання. Російська революція, яка поклала кінець монархії, не привела до встановлення влади демократичного типу. Лише у наш час ми є свідками прагнень до процесу здійснення демократичної влади, демократичної трансформації. Після перемоги політичних революцій виникли недемократичні режими у країнах Центральної і Східної Європи, в Китаї, в Ірані та інших країнах.

Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не несуть у собі соціально-економічного прогресу. Деякі з них внесли значний вклад в історичний розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком революційних змін є те, що перехід до демократії владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ.

Контрреволюція -- це боротьба (поваленого) реакційного класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, їхня реакція на революційну практику.

Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм -- це стримання владою темпів розвитку, консервація попередніх форм політичної життєдіяльності.

Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.

Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за допомогою військової сили. Це можливо як шляхом завоювання країни із зовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни.

Формою захоплення влади за участю військових є різного роду політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту -- пасивною. Політичні перевороти -- форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному -- від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою його здійснюють, чиї інтереси відбивають.

Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.

Державний переворот -- форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів.

Двірський переворот -- форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.

Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки.

Військова змова -- форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на військову силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, всього військово-промислового комплексу. [1]

Встановлення влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи, здійснюється у процесі владотворення. [2]

2. Проблема легітимності влади

Для тих, хто реально управляє суспільством, для політичної еліти і державних чиновників, ефективність їх влади визначається ступенем досягнення поставлених цілей.

Для простих людей влада тим ефективніше, чим краще вона забезпечує поступальний розвиток суспільства, що виражається у підвищенні рівня і якості їх повсякденного життя. На більш глибинному рівні владу оцінюють за наданою нею можливістю самореалізації для кожного. Соціальна політика держави своїм впливом дозволила індивіду бути менш залежним від сваволі ринкових відносин, зміцнила його довіру до держави, яка виражається, в тому числі на виборах. [5]

Основні принципи функціонування політичної влади

політичний влада легітимність суверенітет

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. верховна влада): державний, народний і національний.

Державний суверенітет -- це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство і незалежність.

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність. Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правові актів.

Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною.

Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.

Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо.

Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль. [4]

Проблема ефективності влади виявляється безпосередньо пов'язаною з проблемою визнання суспільством правомірності, справедливості існуючої політичної влади. І хоча в розпорядженні владної еліти, здавалося б, знаходяться всі ресурси влади, це не може гарантувати їй стійкості власного становища без набуття вирішального ресурсу - добровільної згоди на те основної частини населення. Визнання даної політичної влади, її інститутів, рішень і дій правомірними в політології і є легітимністю. Таким чином, легітимність політичної влади пов'язана з її ефективністю. [5]

Типологія легітимності політичної влади

Легітимність є найважливішою ознакою демократичної влади, визнання її не тільки громадянами, але і світовим співтовариством. У свою чергу, це виявляється можливим у тому випадку, якщо влада спирається на цінності, традиції, переваги й устремління більшості суспільств. Тому навіть авторитарні режими прагнуть забезпечити собі визначені ознаки легітимності (виборність, народне представництво й ін.). Авторитарні лідери розуміють, що влада не може довгий час спиратися на насильство через обмеженість ресурсу примуса, тому вони прагнуть заручитися підтримкою населення. [2]

Принцип легітимності політичної влади (лат. законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність -- це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються -- так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади. [4]

Найвідомішою є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. [3]

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персонально легітимністю. [4]

Джерела легітимності влади

Джерелами легітимації влади є:

- участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;

- легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

- легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки. [4]

Висновки

Політологія розглядає політичну владу як можливість і здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на поведінку інших учасників політичних відносин.

Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний), в межах якого влада розглядається як невід'ємна властивість людини, закладена в її природі, та соціологічний (реляціоністський), що представляє владу як особливий вид відносин, в основі яких -- панування й підкорення, що виникають між суб'єктом і об'єктом влади.

Політична влада виконує в суспільстві функції організації, регуляції, контролю, керування, координації, мобілізації та ін.

До основних елементів влади відносять: суб'єкти, об'єкти, мотиви й ресурси (джерела). Суб'єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять: індивідів, соціальні групи та спільноти. Мотивами підкорення можуть виступати страх перед санкціями, звичка, авторитет суб'єкта, переконання (раціональний інтерес) тощо.

Ресурси влади -- це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта. Виділяють: економічні, соціальні, силові, нормативні, культурно-інформаційні, а також демографічні ресурси.

Функціонування політичної влади здійснюється на підставі двох основних принципів: суверенності та легітимності. Суверенітет влади характеризується її верховенством і незалежністю. Виділяють державний, народний і національний суверенітет. Легітимність влади -- це ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення владі. М. Вебер виділяв традиційний, харизматичний і раціонально-легальний типи легітимності влади. [4] Отже, функціонування влади у політичній системі є фактором і умовою саморозвитку її і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова в їх самостійних формах, але в неділимості змісту націленості, вираження інтересів, влада виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства. [3]

Список використаної літератури

1. Політологія. Курс лекцій. Під ред. Проф. І. С. Дзюбка. - Київ., 1993.

2. Політологія: Навчально-методичний комплекс: За ред. Ф. М. Кирилюка. - К., 2005.

3. Політологія для вчителя: навч. посіб. для студ. пед. ВНЗ/К. О. Ващенко [та ін.]; заг. ред.: К. О. Ващенко, В. О. Корнієнко. - К.: Вид-во ім. М. П. Драгоманова, 2011.

4. lib.lntu.info

5. Вебер М. Політика як покликання і професія/Вебер М. Вибрані твори. М., 1990.

6. uk.wikipedia.org

Размещено на Allbest.ru

...