Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлюється потребами політичного розвитку України після проголошення незалежності в 1991 році, що вимагає теоретичного осмислення сучасного партієтворення, порівняння його з аналогічними процесами в інших країнах, які переходили і переходять від тоталітарного до демократичного режиму. Динамічність політичних процесів з нерідко непередбачуваними наслідками змушує постійно аналізувати їх у контексті нинішнього державотворення. Отже, дослідження цієї проблеми зберігає свою актуальність попри значне число праць, які з'являються в нашій державі.

Треба зазначити, що на відміну від багатьох сусідніх країн і навіть молодих держав на території колишнього СРСР Україна стоїть перед розв'язанням складних внутрішніх соціальних і політичних проблем, результати якого не обмежуються рамками нашої держави, а безпосередньо стосуються розвитку подій у Східній і Центральній Європі. На нинішньому партієтворенні в Україні відбиваються особливості не лише внутрішнього політичного, соціального, економічного й духовного розвитку, а й геополітичне становище нашої країни на мапі світу. Переконливий доказ - програмні документи політичних партій з протилежними орієнтаціями. Одні партії пов'язують майбутнє України з її переорієнтацією на Європу, тобто з поверненням до окцидентального духовного кола, інші - шукають причини нинішньої кризи в тому, що після розпаду СРСР були розірвані зв'язки з Росією. Як наслідок - партійне протистояння, без можливості компромісних підходів при розв'язанні проблем, що випливають з геополітичного становища країни. Міжпартійні взаємини різних політичних сил не обмежуються їхніми рамками, а зачіпають інтереси широких соціальних верств.

Специфіка партієтворення в незалежній Україні відтворює рудименти свідомості тоталітарного режиму, що має сприятливі об'єктивні умови. Проголосувавши на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України, широкі народні маси сподівалися на швидкі зміни свого життя в державі з великим природним і економічним потенціалом. Результати референдуму засвідчили, що населення України зневірилося не лише в політиці застійних часів, а і в перспективах перебудови, яка ще більше посилила кризове становище.

Посттоталітарна дійсність змусила переоцінити колишні сподівання, які відштовхувались від спрощених уявлень про життя в незалежній Україні, що пропагувалися лідерами масових громадсько-політичних організацій і новостворених національно-демократичних партій, котрі не знали реального економічного становища колишньої радянської республіки і рекламували власні романтичні проекти. Крім того, абсолютна більшість таких лідерів, які вийшли із гуманітарної інтелігенції, показала свою непідготовленість до державотворення. Критичне ставлення до певних осіб було перенесено на ті ідеї, з якими пов'язувалася їхня діяльність, бо за часів тоталітаризму значна частина української людності втратила історичну пам'ять і перебувала в полоні ідеологічної фальсифікації минулого.

Порівнюючи нинішнє жалюгідне становище з минулими часами, населення почало виявляти підтримку тим силам, які настійливо видають себе борцем за колишню соціальну справедливість. Як наслідок - знедолені верстви України попали в зачароване коло: зневірені в нинішньому становищі, вони орієнтуються не на майбутнє, а на минуле. Звідси - результати виборів до Верховної Ради України 1998 року. Сформований парламент з протилежних політичних сил показав свою неспроможність розв'язати актуальні питання політичного, економічного, соціального і духовного розвитку, підмінив законотворчу роботу мітинговою демагогією.

Дослідження проблеми партієтворення в Україні зумовлене ще й тим, що воно залежить від особливостей історичного розвитку різних регіонів, наслідком чого є неоднаковий рівень національної свідомості населення. Якщо в Східному регіоні населення схиляється до комуністичного варіанту виходу з кризового стану, то в Західному - певну підтримку має протилежна, національна орієнтація, бо в людей ще збереглася пам'ять про національно-визвольну боротьбу в період війни і перші роки повоєнного періоду і тодішні сталінські репресії, від яких постраждала значна частина населення.

Звернення до процесів партієтворення актуалізується також потребою знайти власні варіанти виходу з кризової ситуації, не переносячи на український грунт моделей, які дають позитивні результати в західноєвропейських країнах, але в наших умовах не оправдовують сподівань. Намагання структуралізувати суспільство, починаючи з партійної структуралізації законодавчого органу, довело хибність таких проектів. Звідси - доконечність не просто порівняльного аналізу партійних систем у нашій державі й розвинутих західноєвропейських країнах, а неодмінність системного підходу, щоб уникнути фрагментарності, захоплення наслідками без всебічного аналізу причин.

Таким чином, дослідження проблем партієтворення і функціонування політичних партій в незалежній Україні дозволяє дійти узагальнень теоретичного значення, запобігти абсолютизації окремих феноменів, проникнути в суть процесів.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Про об'єктивне дослідження історії українського партієтворення за часів тоталітарного режиму не могло бути мови. Про початок такого підходу можна говорити, починаючи з 1990 року, коли вийшли перші праці, присвячені політичним партіям. Вони давали уявлення про нові тенденції розвитку політичної системи України, яка ще перебувала у складі СРСР.

Водночас треба зазначити, що поза межами України дослідженню проблем партієтворення приділялася увага постійно. Як грунтовне узагальнення цих процесів необхідно назвати праці українських вчених з діаспори І. Багряного, П. Балея, І. Майстренка, Є. Пастернака та інших, в яких досліджується процес українського партієтворення від періоду національно-визвольних змагань до припинення цього процесу після встановлення на західноукраїнських землях компартійного режиму. Безумовно, ці праці упродовж цілих десятиліть не доходили не лише до широкої аудиторії українських читачів, а й до науковців на українських землях.

Після проголошення незалежності України з'явилися дослідження, які дають повніше уявлення про процес партієтворення у післярадянський період. Серед праць українських політологів безпосередньо стосуються проблеми нашого дослідження монографії, підручники і статті В. Андрущенка, А. Білоуса, І. Варзара, С. Вовканича, Є. Головахи, М. Головатого, О. Гриніва, В. Журавського, В. Зайцева, А. Колодій, О. Красівського, В. Кременя, М. Кугутяка, В. Полохала, В. Потульницького, А. Романюка, М. Слюсаревського, М. Томенка, В. Трипольського, В. Хмелька, Н. Черниш, Ю. Шаповала, Ю. Шведи, Л. Шкляра, О. Якуби та інших. Одні з них дозволяють сформувати уявлення про процес становлення багатопартійності в Україні, а інші - аналізують роль політичних партій у політичній системі суспільства перехідного періоду. Трансформаційні перетворення українського суспільства, що пов'язані із становленням нової політичної системи, досліджуються як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.

Для дослідження проблем партієтворення важливе значення мають матеріали науково-практичної конференції «Політична опозиція: теорія та історія. Світовий досвід та українська практика», яка відбулася в 1996 році. На ній порушувалися проблеми політичної опозиції в Україні в історичному і регіональному аспектах, її правові основи, значення досвіду зарубіжних країн і т.ін.

Об'єктом дисертаційного дослідження є партії в період переходу від тоталітарного до демократичного режиму.

Предмет дослідження - особливості становлення і функціонування багатопартійності в перехідному періоді українського державотворення у контексті світового досвіду.

Мета та завдання дослідження полягають у тому, щоб визначити генезу політичних партій в Україні та обґрунтувати специфіку партійної структуралізації на парламентському рівні.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- спираючись на результати досліджень українських і закордонних вчених, проаналізувати роль партій у різних сферах суспільного життя при тоталітарному і демократичному режимах;

- дослідити генезу нинішніх політичних партій в Україні та обґрунтувати їх генетичну типологію;

- виявити специфіку демонополізації ролі КПРС у становленні багатопартійності в Україні, спроби її адаптації до нових умов і тактику виборчої боротьби при загостренні політичної ситуації;

- з'ясувати особливості політичної орієнтації електорату в різних регіонах України, його сприйняття певних виборчих партійних програм, пріоритети національних чи соціальних цінностей;

- проаналізувати особливості парламентської діяльності партій, їх співпрацю при розгляді важливих питань державного і суспільного життя;

- впровадити в широкий науковий обіг архівні матеріали й узагальнити статистичні дані про особливості партієтворення в Україні в перехідний період, а також діяльність парламентських фракцій.

Методологічна і теоретична основа та джерельна база дослідження. Методологічну основу дисертації становлять структурно-функціональний, порівняльний і прогностичний методи. Використано принципи об'єктивності та історизму як методологічні засади наукового пізнання. Дисертація спирається на загальну теорію систем. Важливе значення мають такі методи теоретичного дослідження, як аналіз, синтез, аналогія, узагальнення, метод прийняття рішень. Зі спеціальних наукових методів застосовано аналіз статистичних даних і результатів конкретно-соціологічного дослідження.

Дослідження ґрунтується на фундаментальних ідеях теоретиків світової та української політичної науки, працях сучасних вітчизняних і закордонних науковців, зокрема тих, в яких аналізуються проблеми методології та методики пізнання суспільно-політичних процесів.

При аналізі парламентської діяльності партій дисертант використовував нормативні акти України, Німеччини та деяких інших держав, виступи лідерів провідних політичних партій, державних діячів, аналітичні матеріали з періодичної преси. Щоб проаналізувати процес переходу від монопартійності до багатопартійності на межі 80-х - 90-х років, досліджено матеріали Львівського обласного державного архіву, в яких відображені тодішні події не лише в області, а й в усій Україні. Вперше на дисертаційному рівні узагальнено результати парламентських виборів 1998 року.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на основі нових архівних і статистичних матеріалів, аналізу їх у контексті світового досвіду досліджується перехід від монопартійності до багатопартійності в Україні у процесі становлення нової політичної системи. Спираючись на них, сформульовано відповідні висновки, що становлять науковий внесок дисертанта і виносяться на захист:

- вперше впроваджено в науковий обіг архівний матеріал про тактику керівництва КПУ в умовах посилення політичного протиборства і втрати впливу на органи державної влади на рубежі 80-х - 90-х років;

- виділено п'ять груп колишньої компартійної номенклатури залежно від варіантів адаптації до нових умов: 1) вихідці з КПРС - нинішні націонал-демократи і націоналісти, які прагнуть громадсько-політичної самореалізації; 2) інтелектуальна частина, котра безуспішно використовує старі правила гри для демократизації політичного життя; 3) номенклатура з адміністративного апарату, збагачена в ході приватизації; 4) номенклатура з соціалістичної економіки, яка сподівається на відновлення старих методів господарювання; 5) ортодоксальна частина ідеологічних працівників;

- запропоновано генетичну типологію нинішніх політичних партій в Україні, що дозволило виділити їх сім типів: партії, які заявляють про свою спадкоємність з однойменними попередницями до утвердження тоталітарного режиму; партії націоналістичної орієнтації, споріднені з ОУН; партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації; партії національно-демократичної орієнтації як вихідці з масової громадсько-політичної організації НРУ; партії молодих прагматиків; партії за клановими інтересами; партії однодумців харизматичного лідера;

- обґрунтовано похідність партійної структуралізації парламенту від рівня політичної культури населення, що, з одного боку, спростовує як хибне намагання певних політичних партій, насамперед, їхніх лідерів розпочати політичну структуралізацію суспільства з партійної структуралізації парламенту, а з іншого боку, дозволяє з творчим підходом використати досвід західноєвропейських країн у цій сфері;

- на основі статистичного матеріалу про вибори 1998 року виокремлено партії регіонального впливу, показано неспроможність створити постійні політичні коаліції на принциповій платформі в парламенті, підміну їх тимчасовими ситуативними блоками при збігу певних конкретних інтересів, наслідком чого нерідко є вирішальна роль випадковості при розгляді важливих питань державного і суспільного життя.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Висновки на основі фактологічного (архівного і статистичного) матеріалу, переосмислення щодо умов перехідного періоду в Україні результатів досліджень і політичного аналізу закордонних вчених і державних діячів мають як теоретичне, так і практичне значення. Вони дозволяють поглибити знання про партієтворення на українських землях, розширити уявлення про парламентську діяльність як феномен партійної діяльності в політичній системі суспільства, диференційовано підійти до аналізу політичних орієнтацій електорату в різних регіонах, охарактеризувати нинішнє державотворення в Україні у контексті політичних процесів у західноєвропейських державах. Отже, їх можуть використати як політологи, так і соціологи, культурологи і правники в науково-дослідницькій і педагогічній роботі.

Положення дисертації не обмежуються рамками теорії, а виходять безпосередньо в практичну діяльність. Узагальнений статистичний матеріал допомагає зрозуміти особливості нинішнього політичного розвитку в Україні і певною мірою прогнозувати його тенденції на найближче майбутнє. Під таким кутом зору висновки дисертації цікаві для партій, громадських організацій, органів законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування при підході до політичних процесів як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Водночас, отримані у дослідженні результати допомагають також засобам масової інформації орієнтуватися в особливостях нинішнього державотворення, насамперед, при аналізі діяльності парламенту України, міжпартійних взаємин і внутрішнього розвитку самих політичних партій.

Матеріали дисертації можуть сприяти виробленню стратегії і тактики політичних партій як у загальнодержавному масштабі, так і в регіонах. Вони мають важливе значення для прогнозування перебігу виборчих кампаній, опрацювання науково-обгрунтованої програми підвищення політичної культури населення.

Апробація результатів дослідження. Матеріали, теоретичні результати і практичні висновки дисертації використовувалися в безпосередній практичній роботі автора. Від другої половини 80-х років вони публікувалися в періодичних виданнях, зокрема у газетах «Робітнича газета», «Молодь України», «За вільну Україну», «Український шлях» та інших. Автор мав можливість апробувати їх, працюючи депутатом Львівської обласної ради народних депутатів і в органах виконавчої влади, для створення механізму політичної співпраці різних партійних організацій, громадських і національно-культурних об'єднань на регіональному рівні.

Про результати досліджень автор доповідав на теоретичних конференціях у вищих навчальних закладах міста Львова упродовж 1997-1999 років, зокрема в Львівському держуніверситеті імені І. Франка, Державному університеті «Львівська політехніка», Львівській філії Української Академії державного управління при Президентові України, а також в Інституті народознавства НАН України, Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Практичні висновки використані у доповідях на науково-практичних конференціях львівської крайової організації Конгресу української інтелігенції, різних партійних організацій і національно-культурних товариств Львівщини.

У 1998-1999 роках прочитано у Львівській філії Української Академії державного управління при Президентові України спецкурс «Партії як суб'єкти державотворення», який розроблено за матеріалами дисертаційного дослідження

публікації. Результати досліджень викладено в 4 наукових публікаціях (3 брошури і 1 стаття) загальним обсягом 9,4 д.а. На основі проведених досліджень видано два томи науково-публіцистичних праць «Шлях з рабства» (Львів: Світ, 1999). Різні аспекти дисертаційного дослідження порушувалися в періодичній пресі.

Структура дисертації зумовлена основною метою і завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Основний зміст дисертації

тоталітаризм політичний партія демократичний

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, окреслюється предмет і об'єкт дослідження, формулюється його мета і завдання, визначається її новизна, теоретичне і практичне значення.

У І розділі «Партії при тоталітарному і демократичних режимах (теоретико-методологічні підходи)» зазначається, що внутрішнім змістом перехідного періоду є системна трансформація, тобто перехід до нової якості суспільної організації. Оскільки предметом дисертаційного дослідження є партійні системи, то доконечно порівняти особливості політичних партій при демократичному й тоталітарному режимах. При їх полярній відмінності безумовним є те, що в обидвох політичних режимах партії є ключовими чинниками організації влади. Звідси - поспішне перенесення критеріїв та теоретичних установок, розроблених західною політологією параметрів у дослідженні феномена політичної партії, не завжди слугує об'єктивному пізнанню істини.

Посттоталітарний світ, у якому перебуває нині українська суспільність, у тому числі й політикум, уже не в минулому тоталітаризмі і не в майбутній демократії потребує особливих підходів у процесі його пізнання. В межах досліджуваної проблеми винятково важливо, передовсім, зосередитися на визначенні взаємодії колишньої тоталітарної і майбутньої демократичної партійних систем, оскільки у поточний історичний момент вони творять суперечливий симбіоз, що призвело до політичної стагнації, яка паралізує весь спектр державотворчих, в тому числі соціально-економічних процесів. Як частина системи партія - це один з однорідних складників, котрі співіснують на засадах конкуренції і творять демократичний політичний процес. Якщо такі партії формуються на фундаментальних засадах демократичного правління, то КПРС, яка репрезентує тоталітарне суспільство і характеризується всіма його родовими ознаками, грунтується на зовсім інших методологічних засадах, адже її монополію утверджено конституційно. Якщо Комуністична партія Радянського Союзу і може розглядатися як частина партійної системи суспільства, то це частина, яка рівна цілому. У західній політології вже тривалий час переважає думка про умовне означення КПРС як партії.

Походження та функціонування КПРС дає всі підстави для того, щоб не називати її партією у класичному розумінні. Особливий тип партії, створеної за ленінськими настановами, уможливив створення особливого керівного класу, який практично був справжнім ядром тоталітарної політичної системи радянського зразка.

В умовах плюралістичного суспільства та багатопартійної системи кожна з партій змушена виборювати владу в умовах конкуренції. Натомість тоталітарна партія такої конкуренції не знає. Незалежно від того, яким шляхом вона прийшла до влади - парламентським, як нацисти у Німеччині, чи збройним, як більшовики в Росії, її владне становище зберігається до того часу, доки існує сама система тоталітаризму, серцевину якої вона становить.

При однопартійному тоталітаризмі ніхто нікому не збирається передавати владу‚ отже, вибори втрачають будь-який сенс, бо їх результати відомі заздалегідь.

Цим зумовлюється ставлення до виборів значної частини населення в умовах нинішнього посткомуністичного розвитку‚ коли виборча процедура й надалі розцінюється‚ як формальність‚ яка не має впливу ні на кількісний та якісний склад влади‚ ні на рівень життя. Прищеплення морально-психологічної установки демократичного світогляду‚ яка полягає у тому‚ що на виборах виборці реально обирають як владу‚ так і завтрашні соціально-економічні умови власного існування‚ - одна з ключових проблем становлення як громадянського суспільства‚ так і самої політичної системи держави.

Формування влади на засадах змагальності партій - не єдина запорука звільнення від свідомості часів тоталітаризму. При номенклатурному тоталітаризмі усіма сферами життя суспільства не управляють‚ а командують не легітимні державні‚ а нелегітимні партійні органи.

Як кожна автономна одиниця у політичній системі суспільства‚ політична партія функціонує за її внутрішніми законами. Статутні засади виражають суть явища. Наділяючи партію такими високими повноваженнями у процесі здійснення демократичного способу державного правління‚ суспільство вимагає забезпечити якнайвищий рівень демократичності внутрішньої самоорганізації і принципів правління самої партії.

Тоталітаризм розпочинається з тотальної влади в ідеологічній сфері, а вже відтак - над знаряддями і засобами виробництва та всіма іншими сферами суспільного життя. Без потужної не лише репресивної, а й ідеологічної машини примусу існування тоталітарної політичної системи, як і тоталітарної партії, було б неможливим. У політичній системі, яку побудовано на теоретичній концепції марксизму-ленінізму, кожен громадянин повинен постійно перед собою бачити образ ворога, як фактор перманентної монолітності.

У дисертації зазначається, що засновники теорії еліт Г. Моска і Д. Белл сформулювали три шляхи формування еліт: «еліта крові», яка оволодіває владою завдяки силі - відповідає рівню доіндустріального суспільства; «еліта багатства», яка оволодіває владою завдяки грошам - відповідає рівню індустріального суспільства; «еліта знань», яка оволодіває владою завдяки розуму - відповідає рівню постіндустріального суспільства.

Як випливає з такого аналізу, Україна на старті трансформації політичної системи отримала від попередньої, тоталітарної політичної системи притаманну їй першу з трьох названих еліт. У цьому полягає особливість і складність трансформаційних процесів в Україні, як, зрештою, у всьому посткомуністичному світі. Щоб виявляти іманентні засади формування сучасних українських партій, доцільно звернутися до стратифікації номенклатури, яку можна поділити на п'ять умовних категорій. Перша - це ті теперішні демократи і націоналісти, які вийшли з КПРС ще в 1990 році. Мотив їхнього перебування у владному чи близьковладному полі полягає не стільки у прагненні влади, скільки у потребі громадсько-політичної самореалізації. Ця частина практично сповна «перероблена» демократією і може служити кадровим мостом при переході від тоталітарної до демократичної політичної системи. Друга - інтелектуальна частина номенклатури, серцевина її апарату з його дивовижною здатністю пристосуванства і з тривалим досвідом партійного управління. Вона досконало оволоділа новою демократичною риторикою, але генетично не спроможна змінювати правила апаратного мистецтва і готова поставити їх на службу демократії, хоча це практично неможливо. Третя - так званий «корпус заворгів», який використовує вироблені в партапараті ділові навички у процесах приватизації, реформування, особливо у сфері виробництва. Вона намагається застосувати досвід адміністрування у привласненій в ході приватизації економіці, але цьому перешкоджає ринкова стихія, яка не піддається камандним імпульсам. Освоєння західних засад маркетингу та менеджменту проходить дуже болісно та низькоефективно. Четверта - так званий «червоний директорат», колишній другий ешелон номенклатури, який представляв «новий клас» безпосередньо у сфері виробництва. Він тужить за старими часами, коли замість того, щоб заробляти гроші чи ресурси, їх можна було значно меншою ціною «вибити» у Держплані чи ЦК КПРС. Нарешті, п'ята категорія - ортодоксальні комуністи, переважно секретарі з ідеології, які у перші дві групи вступити не наважилися, а у двох останніх, куди вони рвалися, їм не вистачило місця. Виходячи з їхнього теперішнього становища, їм поки що підходить ленінська ідеологія з її квінтесенцією - «все відібрати і поділити».

Ця п'ятикатегорійна, все ще елітарна площина накладається на атомізовану багатопартійну систему. На цьому етапі трансформації вона намагається пристосуватися до демократичних реалій. Її особливий спосіб адаптації полягає у тому, що вона намагається жити у нових умовах, сама по суті не змінюючись. Її влаштував би спосіб управління демократичний за формою, але номенклатурний за змістом. Тому взаємодія політичних партій у процесі трансформації політичної системи - це, передовсім, взаємодія управлінських, соціальних, ідеологічних, морально-психологічних елементів обидвох політичних систем - тієї, що була, і тієї, до якої йдемо. У нинішньому перехідному періоді спостерігаються різні форми проявів цієї взаємодії: відторгнення, поглинання, синхронізація, взаємоблокування. Від темпів гармонізації цього процесу і досягнення оптимуму залежатиме не тільки динаміка трансформації політичної системи, а й термін і характер проходження перехідного періоду загалом за всіма соціально-економічними та суспільно-політичними параметрами.

У ІІ розділі «Політичні партії в Україні, їх генеза і типологія в сучасних умовах» досліджуються джерела українських політичних партій. Особливістю українського політичного руху в ХХ ст. є те, що з самого початку в ньому чітко простежуються дві орієнтації: одна - на національне визволення, а інша ставить на перше місце розв'язання соціальних проблем. Однак у Галичині до вирішення соціальних і національних питань підходили як до єдиного процесу з двома гранями, а в Наддніпрянщині поряд з таким підходом під впливом російських соціал-демократів проявилася негація національного питання. Специфіка партійного розвитку в двох частинах роз'єднаної країни далася взнаки у період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а далі - у міжвоєнний період. На східноукраїнських землях партійне життя в сучасному розумінні започатковує у 1900 році Революційна українська партія.

Партійне життя на українських землях зазнало значних змін після поразки національно-визвольних змагань. Найбільше це стосується східноукраїнських земель, які ввійшли до складу СРСР. Політичні партії соціалістичної орієнтації, зокрема Українська соціал-демократична партія й Українська партія соціалістів-революціонерів сподівалися на еволюцію більшовицького режиму, вважаючи терор за тимчасове явище, спричинене воєнним часом. На західноукраїнських землях, які окупувала Польща, становище було інакше, хоча Галичина і Волинь мали певні особливості. В українському політичному житті цих земель проявилися три основні орієнтації: радянофільська, з опорою на власні сили - невизнання прав окупаційної польської влади, у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів, яка виходила з того, що лише суверенна держава забезпечить всебічні інтереси нації.

Генезу української багатопартійної системи повоєнного періоду доцільно розпочинати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група, яка ставила перед собою мету створити Українську робітничо-селянську спілку як легальну організацію. До аналізу тодішнього тоталітарного режиму «Проект програми УРСС» підходив з марксистсько-ленінських позицій, звертаючи увагу на те, що фактично Україна перетворилася в колонію Москви з деякою культурною автономією. Отже, у складі СРСР Україна не має можливостей для нормального політичного, економічного і культурного розвитку. Через пропаганду серед українського народу УРСС ставила перед собою мету добитися виходу із СРСР. Як самостійна соціалістична держава Україна мала залишитися в співдружності соціалістичних держав. УРСС ставила перед собою як перше завдання завоювати демократичні свободи, щоб організувати весь український народ на боротьбу за створення незалежної Української держави.

Ця нереалізована ідея відродилася наприкінці 80-х років у діяльності Товариства української мови ім.Т. Шевченка (1989 р.). Саме його виникнення було першим серйозним викликом тоталітарному режимові, який вже не міг діяти старими методами: воно виступило як зародок партії з визначеною організаційною структурою, одним з фундаторів масово-політичної організації під назвою «Народний рух України».

Створення Руху - це вже новий крок на шляху створення багатопартійної системи. Виступаючи за перегляд взаємин України з іншими союзними республіками СРСР на підставі нового Союзного договору, Програма НРУ фактично обгрунтувала перебудову СРСР на засадах конфедерації. НРУ формувався як організація, яка виражала інтереси не лише українців, а й національних меншин в Україні, виступала за розвиток національної культури всіх національностей, які населяють УРСР. За короткий час Рух здобув особливу популярність серед населення України, хоча його вплив у різних регіонах не був однаковий. На противагу Рухові ставлення до КПУ зазнало значних змін. Ще з 1986 року розпочався вихід з КПРС, спостерігалося постійне збільшення числа таких вихідців. Протидіяти цьому процесові компартійне керівництво виявилося неспроможним. Наприкінці 1989 року так звані (за офіційною термінологією) «неформальні» організації (НРУ, УГС, УНДЛ та інші) вступили у виборчу кампанію з концепцією і тактикою боротьби проти кандидатів у депутати від КПРС. КПУ в нових умовах рекомендувала своїм кандидатам у депутати вступати в такі громадські організації, як НРУ і Товариство української мови ім.Т. Шевченка, створювати собі політичний імідж радикальними виступами на мітингах із конкретною передвиборною програмою. Після виборів виявилося, що 42,9% опитаних виступають за розпуск КПРС, а 35,8% не підтримуватимуть її на наступних виборах.

Вже в середині 1990 року розпочинається формування багатопартійної політичної структури УРСР. З Руху спочатку вилонюється Українська республіканська партія, а після неї - Демократична партія України. Назви двох партій засвідчують намагання копіювати партійну систему США без всебічного врахування особливостей соціального і національного розвитку.

Складна політична ситуація змусила компартійне керівництво орієнтуватися на те, щоб створити КПРС імідж «партії соціального захисту людей». Якщо при такій роботі партійної організації в трудовому колективі відчує користь кожен працівник, а в регіоні - кожна сім'я, тоді населення не допустить до виведення парторганізації з підприємства чи установи. Отже, йшлося про те, що надалі КПРС буде спиратиметься не на силу закону, а на самоправність охлократії.

Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів (1990 р.) засвідчили, що КПРС зазнала невдачі, особливо у західних областях, в яких фактично влада перейшла до депутатів від Демократичного блоку.

Нині в Україні існує більше 70 політичних партій. У дисертації обгрунтовується генетична типологія українських партій, хоча деякі з них не відповідають національним інтересам. Виділено 7 типів партій. Перший тип - це партії, які заявляють про свою спадковість з українськими партіями, що діяли на нашій території, зокрема в західному регіоні, до 1939 року. Другий тип - партії націоналістичної орієнтації. Третій тип - партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації. Четвертий тип - партії національно-демократичної орієнтації, які фактично походять від НРУ як масової громадсько-політичної орієнтації. П'ятий тип - партії, які об'єднують молодих прагматиків. Шостий тип - партії, які створені для задоволення інтересів певного клану. Сьомий тип - партії, які гуртують прихильників лідера, котрий завоював вплив антирежимною діяльністю або прагне вийти на першорядні ролі в нинішній ситуації міжпартійної боротьби.

Отже, партійна система незалежної України лише починає формуватися, що проявилося під час парламентських виборів 1998 року.

У ІІІ розділі «Парламентська діяльність партій: проблеми партійної структуралізації» досліджуються особливості участі політичних партій як виразників політичної волі громадян у виборах до Верховної Ради України на основі змішаної системи. Аналіз правової норми про пропорційні вибори за партійними списками дозволяє дійти висновку, що в ній порушується конституційний принцип рівноправності громадян, а також неоднакова відповідальність народних депутатів перед виборцями.

Недоліки змішаної системи виборів були очевидні. Її підтримали ті політичні партії, які мали найбільший вплив серед виборців, незалежно від їхніх орієнтацій: в цьому питанні і КПУ, і НРУ були одностайні. Прихильники такої системи виборів посилалися на досвід західних країн, хоч формування нинішньої партійної системи в них охопило тривалий період часу. Приміром, в Німеччині чотири напрями партійної системи (консерватизм, лібералізм, політичний католицизм і соціалізм) виокремилися ще в 60-х роках минулого століття, а партійна структуралізація законодавчого органу ФРН має кілька десятиліть.

Як свідчить робота нинішнього складу Верховної Ради України, застосування змішаної виборчої системи виявилося передчасним і не сприяло адекватному відображенню суспільних інтересів у найвищому законодавчому органі держави, головним чином, через незрілість політичних партій і несформовану партійну систему. Водночас, порівняння виборчого законодавства України і ФРН переконує, що партійну структуралізацію Верховної Ради можна було би значно поліпшити, якби адаптувати до наших умов особливості німецької виборчої системи.

Порівняння парламентської діяльності політичних партій в Україні та західних державах дозволило дійти висновку про те, що на результати голосування наших виборців впливає низький рівень політичної культури. При тоталітарному режимі фактично допускалася підміна понять: під виборами розумілося голосування за одного кандидата, тому населення мало ритуально демонструвати відданість режимові. Звідси - складність переходу від політичної культури тоталітарної системи до західної політичної культури. Виборець не може за короткий час переорієнтуватися з механічного опускання бюлетеня до виборів за змішаною системою, коли на місця в парламенті претендувало три десятки партій і блоків. Не знаючи їх програм і виборчої платформи, виборець, як правило, віддає голос за ті партії, які йому відомі, хоча бувають і винятки.

Прихильники пропорційної виборчої системи спиралися на те, що голосування за партійними списками допомагає політичному розвиткові країни, який доконечний для формування нормального громадянського і політичного суспільства. Однак конкретно-соціологічні дослідження показали, що майже 40% виборців напередодні виборів до парламенту не орієнтувалися у виборах за партійними списками. До того ж, виборці надають особливої ваги професії депутата (27%) і особистості (25-28,3%), а особа партійного лідера цікавить від 4,6 до 5,9% опитаних.

Голосування за політичні партії в умовах нашої держави насправді означає голосування за осіб, які входять у першу «п'ятірку», тому кожна партія намагається репрезентувати себе широко відомими діячами, котрі нерідко далекі від політичної діяльності, бо професійно займаються спортом, літературою, мистецтвом тощо. Після виборів вони мають право відмовитися від мандата - і він переходить до особи, яка невідома широкій громадськості. Крім цього, вибори за партійними списками мають нерідко далекі від моралі дії окремих народних депутатів. Звідси - феномен своєрідних «партійних перебіжчиків», які керуються не політичними принципами і засадами моралі, а кон'юнктурою.

Аналізуючи результати останніх парламентських виборів, дисертант доходить висновку, що на них вплинули безпосередньо такі чинники: рівень національної свідомості, погіршення життєвого рівня населення, як наслідок складної економічної ситуації, рівень політичної культури, ознайомлення чи неознайомлення з програмовими цілями партій, а також використання адміністративних важелів. Такий висновок підтверджують результати голосування у різних регіонах України.

У Західному регіоні найбільший вплив здобув НРУ як партія національно-демократичної орієнтації, а вплив КПУ, порівняно з іншими регіонами, тут найнижчий. Водночас, лише десята частина виборців проголосувала за блок «Національний фронт», хоч така ідеологія мала тут найбільший вплив у 40-х роках. Крайні праві партії не здобули навіть 1% голосів. Цілком логічно стверджувати про досить помірковану й виважену позицію виборців цього регіону, яка не дуже залежить від кон'юнктури. Про роль адміністративних важелів свідчать результати голосувань у двох різних областях: Дніпропетровській - за ВО «Громада» і Закарпатській - за СДПУ(о).

Симптоматичний успіх на цьому тлі також Партії зелених України. Він засвідчує, з одного боку, розчарування в спроможності нинішніх політичних партій змінити життя на краще, а з іншого, прагнення населення до змін. Як наслідок - виборці голосували за партію, яка нічим себе ще не проявила, а вийшла на політичну арену як антипод інших партій, протиставивши їм переконливу програму. Такий успіх «анонімності» пояснює й те, що всі свої мандати ПЗУ здобула за партійним списком і жодного в мажоритарному окрузі.

Єдина правоцентристська партія, яка здобула на парламентських виборах друге місце за числом голосів, - Народний рух України. Він вийшов на вибори з програмою «Новий шлях України», в якій багатослів'я переважає над конкретними завданнями і конструктивними пропозиціями. У передвиборній кампанії керівництво цієї партії претендувало на роль єдиного суперника КПУ і лівих сил взагалі, що переоцінювало можливості НРУ. Сама виборча агітація нерідко грала не на користь цієї партії, бо зводилася до декларативних гасел на кшталт «Потрібні зміни». Оскільки основний електорат НРУ в Західному регіоні, в якому переважає зважена позиція, то там подібні гасла не могли мати успіху.

Проаналізувавши причини успіху і невдач політичних партій на останніх парламентських виборах, дисертант порівнює посттоталітарний партійний розвиток України й Німеччини, що дозволяє виділити певні особливості. По-перше, формування партійної структури парламенту в ФРН полегшувалося тим, що в ній було заборонено діяльність тоталітаристської націонал-соціалістичної партії. В Україні заборона діяльності КПУ як провінційної організації КПРС становила лише короткий період, за який вона змогла реанімуватися, створивши ряд партій комуністичної і прокомуністичної орієнтації, три з яких (КПУ, ПСПУ, і СПУ в блоці з СелПУ) подолали 4-відсотковий бар'єр на парламентських виборах. По-друге, припинення діяльності націонал-соціалістичної партії відкрило широкі можливості для проведення відповідних реформ у всіх сферах суспільного життя, а в Україні такі реформи гальмуються. По-третє, німецький народ мав попередні, дототалітарні традиції політичного життя в плюралістичному суспільстві, а в Україні подібний досвід мали жителі лише західноукраїнських земель, які у міжвоєнний період перебували під Польщею і Чехо-Словаччиною. По-четверте, вибори за партійними списками в ФРН полегшувалися тим, що в ній проявилася тенденція скорочення числа політичних партій, внаслідок чого на політичній арені залишилися три основні суб'єкти (християнські демократи, соціал-демократи і ліберали). В Україні в передвиборний період число партій збільшувалося, що ускладнювало самі вибори, тому перехід до виборів за змішаною системою не привів до поліпшення політичної структуралізації парламенту.

Зваживши те, що основний водорозділ між передвиборними партійними програмами зумовлює ставлення до реформ, дисертант робить висновок на основі відповідних конкретно соціологічних досліджень. Їх результати дозволяють стверджувати, що противники реформ орієнтуються на людей старшого і похилого віку, з нижчим освітнім рівнем. Їх електорат, в основному, в Південному і Східному регіонах. Отже, при вмілій організації виборів і належній просвітницькій роботі реформістськи орієнтовані партії мають добрі шанси, які на останніх парламентських виборах не були використані.

У висновках узагальнено основні положення та сформульовано підсумки дослідження.

При відмінностях і протилежностях тоталітарного і демократичного режимів політичні партії виступають як основні чинники організації влади. Однак, поспішне перенесення критеріїв і теоретичних установок, параметрів у дослідженні партій, які розробила західна політична наука, не завжди сприяє об'єктивному аналізу політичного розвитку суспільства перехідного періоду, в якому переплітаються рудименти тоталітаризму і новації демократії.

Тоталітарна партія не знає конкуренції в боротьбі за владу, бо таку конкуренцію витіснила монополія. Як наслідок вибори органів державної влади перетворюються у звичайну формальність. З цим пов'язаний рудимент трактування виборів у посттоталітарному суспільстві як формальності, нерозуміння ваги свого голосу і відмова від участі у виборах.

Монопартійна диктатура, яка панувала сімдесят років на основній частині українських земель, перервала процес партієтворення, що розпочався наприкінці ХІХ століття. Тодішній партійний рух втілював дві орієнтації, кожна з яких визнавала як пріоритет або національне, або соціальне визволення, що дозволяє певною мірою зрозуміти й нинішнє партієтворення в Україні.

Генезу нинішньої багатопартійної системи в Україні доцільно починати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група, яка поставила перед собою мету створити Українську робітничо-селянську спілку для легальної боротьби за вихід УРСР зі складу СРСР. Ця нереалізована ідея відродилася наприкінці вісімдесятих років, коли новостворений Народний рух України в завуальованій формі виступив за перебудову СРСР на засадах конфедерації.

Проте НРУ не спромігся створити на своїй основі потужної політичної партії, яка би протистояла КПУ. Його охопила партійна диференціація. Згодом сам НРУ перетворився з масової громадсько-політичної організації в одну політичну партію, але він не зміг конкурувати з відновленою КПУ, впливу якої сприяло посилене зубожіння великої частини населення.

Напередодні виборів до Верховної Ради України в 1998 році в державі налічувалося 52 зареєстровані партії. Їхнє походження не однакове, що підтверджує генетична типологія, яка запропонована в дисертації. На результатах виборів віддзеркалювалися особливості перехідного характеру нашого суспільства, що дозволяє порівнювати розвиток партійної системи в Україні і посттоталітарній ФРН. Однак досвід цієї країни, як й інших європейських держав, варто використовувати творчо, зваживши специфіку України.

Сподівання певних політичних сил на те, що вибори за змішаною системою допоможуть конструктивній діяльності структуралізованого парламенту на практиці не оправдалися. Таке штучне перенесення на український грунт західного досвіду не зважувало того, що в демократичних країнах Заходу парламентський розвиток не лише спрається на власну практику, а й відповідає політичній культурі населення.

Таким чином, процес партійної стабілізації в Україні вимагає комплексного підходу, зваження не лише політичних, але й соціальних, духовних та історичних чинників, а не простого копіювання досвіду західних держав чи намагання підігнати партієтворення під якийсь регіон, розглядаючи його за модель для усієї держави.

Основні положення дисертації викладено в таких наукових публікаціях

1. Базів В.А. Партії при тоталітарному і демократичному режимах (теоретико-методологічний аналіз). - Львів: Світ, 1998, - 2,3 др. арк.

2. Базів В.А. Політичні партії в незалежній Україні: генеза і типологія. - Львів: Світ, 1998, - 3,0 др. арк.

Базів В.А. Парламент Української держави: проблеми партійної структуралізації. - Львів: Світ, 1999. - 4,06 др. арк.

Базів В.А. Партія - влада - еліта в процесі трансформації політичної системи в Україні // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Вип.2 - Львів: Світ, 1998. - 0,4 др. арк.

Размещено на Allbest.ru