Риторичні особливості мовлення у політичних ток-шоу

Говорити ж вона почала з твердження, що президент Янукович за 100 днів каденції не виконав жодної своєї передвиборчої обіцянки. Ця теза не потребує доведення у однієї половини аудиторії, тому для неї вона виглядає зайвою і а пріорі зрозумілою. Проте у іншої половини аудиторії вона викликає неприйняття, а особливо радикально налаштованих слухачів остаточно відштовхує від мовця, через що певну невелику частину електорату Ю. Тимошенко втратила вже на першій хвилині виступу.

Загалом при такій постановці питання їй необхідно було зробити так, щоб перша частина не сприйняла її наступних слів як відмову від власних ідей чи навіть прагнення піти на компроміс із владою, а друга частина змогла повірити, що її слова є справедливими і засумнівалася у непохитності авторитету В. Януковича. З цією метою Тимошенко використала прийом інструменталізації, тобто підвищення ефективності своїх слів за рахунок певної апаратури [21]. У даному випадку вона використала власне передвиборчі брошури В. Януковича, у яких викладалася його програма і навела статистичні дані реального економічного становища в Україні для порівняння з обіцяним. Це є дуже потужним аргументацій ним ходом, а враховуючи, що це було зроблено на самому початку передачі, вона змогла привернути активну увагу розумно мислячої частини електорату В. Януковича.

Перше питання, яке їй поставили на цій передачі, було достатньо провокаційним: воно стосувалося наявності зрадників у її політичній силі та, відповідно, неспроможність її сформувати монолітну партію. Перед тим, як відповісти на це питання, Юлія Тимошенко взяла слово і зробила ті заяви, про які йшлося вище, вочевидь, намагаючись у цей час сф

ормулювати оптимальну відповідь. Зрештою відповіла вона дуже мудро з точки зору риторики: вона визнала проблему, але наполягла, що ця проблема була неминучою, оскільки її політична сила є відносно молодою, і, як наслідок, вона тільки посилить її позиції, тому що слабкі політики пішли, а залишився стійкий кістяк. Згодом логічні докази вона перевела у психологічну площину, запевнивши, що саме ліквідація недостойних кадрів допоможе БЮТ працювати на благо народу і покращити його життя.

Далі мова пішла про падіння рейтингів її партії. Відповідь її була чіткою та впевненою: рейтинг залишається стабільним, а махінації з ним відбуваються для того, щоб підірвати авторитет її сили. Вона пояснила такі маніпуляції зі свідомістю виборців тим, що кожен хоче бути з переможцем, а тому підсвідомо готовий віддати голос тому, чий рейтинг вище [31]. Така рішучість при відповіді свідчить про те, що або вона справді впевнена у своїх силах, а тому з легкістю зможе зарядити на співпрацю тих, хто ще не визначився, або ж вона була готова до цього питання заздалегідь, і тоді це робить їй честь як мудрому та завбачливому політику.

На питання про ставлення до пролонгації перебування Чорноморського флоту Росії в Криму Ю. Тимошенко відповіла категорично: вона не обговорювала з В. Путіним «ціну питання». Проте у своєму інтерв'ю прем'єр-міністр Російської Федерації чітко сказав, що проблема Чорноморського флоту полягала саме у ціні питання. Тобто слова Ю. Тимошенко були відверто нечесними - це найгірша помилка, якої може припуститися ритор: не можна брехати аудиторії про те, що вона знає напевне або зможе перевірити. У цей момент вона втратила прихильність багатьох нейтрально налаштованих слухачів, які були ознайомлені з інтерв'ю В. Путіна, і, крім того, похитнула свій авторитет в очах своїх же виборців.

Це найбільша і, по суті, єдина помилка за весь її виступ, і навіть цю помилку їй вдалося виправити, швидко перевівши тему розмови з питання перебування Чорноморського флоту в Криму на питання потенціалу Криму як курортної зони. Вона зазначила, що за весь час незалежності Верховною Радою Автономної республіки Крим, у якій завжди більшість місць мали проросійськи налаштовані партії, у тому числі президентська Партія регіонів, не підготувала відповідної законодавчої бази для залучення масштабних іноземних інвестицій. Це також було ризикованим ходом, оскільки все-таки законодавчу базу повинна готувати Верховна Рада України, у якій свого часу БЮТ мав більшість, тому учасники дискусії могли легко обернути слова Ю. Тимошенко проти неї самої.

Цей прийом, а саме: підміна тези, є дуже частим у мовленні Ю. Тимошенко. Усі найбільш гострі та потенційно болючі питання вона переводить в абсолютно іншу площину: постійно заперечує те, чого її опоненти навіть не стверджували, і стверджує те, чого вони навіть не намагалися заперечувати. Такий, на перший погляд, абсурдний підхід до справи, тим не менш, приносить необхідні результати: аудиторія починає вірити її словам, оскільки вони не суперечать її переконанням. Якщо поодинокі випадки можна було б назвати помилками в аргументуванні, то при систематичному повторенні ці помилки явно перетворюються на комунікативну стратегію, спрямовану на переконання шляхом маніпуляції фактами.

Також можна відзначити тенденцію, що Ю. Тимошенко переважно заперечує не аргументи суперників, спрямовані на підтвердження тез, які її так чи інакше дискредитують, а самі тези. Це значно ефективніше, проте вимагає більшої вправності. Спостерігати це можна, у тому числі, у її виступі на передачі «Велика політика» від 25. 10. 10.

Перше поставлене їй питання знову стосувалося падіння рейтингу, але цього разу це вже було підтверджено міжнародними центрами соціологічних досліджень. Ю. Тимошенко відреагувала так само категорично, як і на три місяці раніше: запевнила, що рейтинг стабільний, а компанія, яка проводила опитування, - підкуплена.

Потім вона почала вести уявний діалог, ставлячи актуальні питання сама собі і самостійно на них відповідаючи. Таким чином твориться ефект долучення аудиторії до роздумів мовця. М. М. Бахтін називає цей прийом «розігруванням первинних розмовних жанрів» [7]. Крім того, це дуже сильний превентивний захід: вона заперечила усі можливі болючі тези, які сформулювала у більш м'якій формі - таким чином опоненти не зможуть знову винести ці тези на обговорення навіть у більш жорсткій формі, оскільки відповідь на них вже була дана. Тут вона використовує прийом, який А. М. Зимичев назвав «бензин ваш - ідеї наші», тобто послуговується сильними сторонами опонентів, перетворюючи їх на свої сильні сторони [21].

На твердження про те, що опозиція не спроможна контролювати владу, Ю. Тимошенко відповіла, що нинішня опозиція не має тих повноважень, які повинна мати для успішного контролю влади. Те, що було адресовано як закид їй, вона перетворила на закид владі, ствердивши, що нинішня влада зменшила повноваження опозиції, які були їй віддані ще урядом самої Ю. Тимошенко.

Потім Юлія Тимошенко почала цілеспрямовано лаяти владу за її дії протягом останніх 9 місяців, сказавши, що президент не має «ні стратегії, ні мети, ні результатів». Аргументувала вона це тим, що за час каденції Януковича він не зробив нічого, а тільки збільшив власні повноваження. З одного боку, це явна помилка, оскільки така непевна аргументація повинна викликати потік нових питань. Але з іншого боку, Ю. Тимошенко, яка неодноразово була на подібних передачах, знає, що їхня тривалість дуже обмежена і ведучі намагаються максимально скоротити обговорення кожного питання, тому можна припустити, що це теж було зроблено навмисне. Питань не послідувало, тому розтлумачувати свою позицію їй не довелося, але вона зуміла озвучити досить гостру проблему, що може похитнути авторитет В. Януковича в очах його виборців.

Загалом для виступів Ю. Тимошенко характерна певна монотонність. Вона майже не змінює ні тембру, ні темпу, ні тону своїх слів, на яке б питання не доводилося відповідати. Через це складається враження, що їй байдуже до того, про що вона говорить, а також здається, що до всіх можливих питань вона готується наперед, а тому неспроможна відповісти щиро. Тому дуже несподіваними і від того значно більш дієвими є ті рідкісні моменти, коли вона починає прискорювати темп та підвищувати голос - це буває тільки тоді, коли обговорюване питання свіже та справді животрепетне. На цій передачі таким питанням стало питання про владні репресії проти представників опозиції. Ю. Тимошенко зробила сильний хід, назвавши те, що відбувається зараз у країні, «37-м роком». Таким чином їй вдалося активізувати увагу всієї аудиторії: позитивно налаштована до неї частина отримала ще один доказ того, що нинішній владі довіряти не варто, а негативно налаштована частина, готова заперечувати її слова, з цікавістю почала очікувати, що ж вона скаже далі.

На передачі «Велика політика» від 18. 03. 11 вона знову підняла це питання вже на самому початку, але тепер емоції поступилися місцем раціоналізму - цього разу у своїй звичайній спокійній манері вона перелічила дії влади, спрямовані на знищення опозиції як такої, і перевела цю тему в інше русло: замість лаяти владу вона почала хвалити опозиційні сили за те, що вони працюють попри арешти та репресії. Слід зазначити, що це також є характерною ознакою промов Ю. Тимошенко, яка свідчить про її неабияке уміння правильно говорити: вона приділяє однакову увагу обговоренню і вад влади, і переваг опозиції.

Крім усього іншого, Ю. Тимошенко також уміє правильно розставити акценти при відповіді на провокаційні питання - це теж можна було спостерігати на цій програмі. На питання про те, чи не є подвійним стандартом стосовно демократії те, що вона, перебуваючи на посаді прем'єр-міністра, вела переговори з президентом Лівії Муаммаром Каддафі, Ю. Тимошенко відповіла, що ці переговори стосувалися економічної співпраці, вигідної Україні, але ніяких політичних домовленостей між Україною і Лівією не було і бути не може.

На пропозицію вибачитися перед українським народом за помилки, зроблені на посаді прем'єр-міністра, Ю. Тимошенко відреагувала цілком прогнозовано, але абсолютно виважено. Спочатку вона запевнила, що помилок може припускатися будь-хто і вона теж, оскільки вона теж людина, потім звернула увагу на те, що вона разом зі своєю політичною силою тільки набирається досвіду, а це неможливо без помилок, і насамкінець промови все-таки попросила вибачення у своїх виборців за те, що їй не вдалося зробити те, що вона планувала. Таким чином Тимошенко підкреслила те, що її партія завдяки скоєним помилкам стає сильнішою, але при цьому, визнавши їхню наявність, не дала підстав сумніватися у чесності своїх слів, а вибачившись змогла схилити на свій бік нейтрально налаштованих слухачів.

Потім Інна Богословська поставила Ю. Тимошенко у скрутне становище, заявивши, що вона підписала невигідні для країни газові угоди із Росією у 2009 році, підкріпивши це твердження цитатами самої Тимошенко та виписками із протоколів засідань уряду. Не маючи змоги відповісти на цей закид, Ю. Тимошенко вдалася до перевіреного методу підміни тези: вона перевела розмову на те, що нинішня влада непомірно збільшує податки.

На прямо поставлене питання про те, чи не давала і не брала вона хабарі, перебуваючи на посаді прем'єр-міністра, Ю. Тимошенко відповіла так, щоб подальших питань не виникло: вона запевнила, що хабарів не давала, тому що це взагалі не природно для людини на такій посаді, але ухилилася від прямої відповіді на другу частину питання, сказавши, що, якби факти хабарництва мали місце, то про них неодмінно дізналася б нинішня активно працююча Генеральна прокуратура.

Під кінець свого виступу Ю. Тимошенко зробила саме те, що необхідно для підвищення свого авторитету та рейтингу: звернула увагу аудиторії на те, що їй байдуже, хто і як буде до неї ставитися після її слів, а важливо тільки те, що буде з Україною при цій владі та хто зможе покращити ситуацію в державі; запевнила, що її першочерговою задачею є поліпшення життя населення, а не турбота про власний імідж.

Загалом для промов Ю. Тимошенко характерне помірковане вживання усіх можливих засобів аргументації та переконання. Вона дуже рідко використовує метафори - і це є головним недоліком її виступів, тому що політичне переконання шляхом метафоричного моделювання є одним із найвдаліших і найефективніших [8].

Улюбленим методом переконання Ю. Тимошенко є логічна аргументація. Дуже часто вона наводить певні статистичні дані, які однаково сильно впливають як на прибічників, так і на противників мовця.

За будь-яких обставин жестикуляція Ю. Тимошенко залишається однаковою: вона водить правою рукою, зібравши великий, вказівний та середній палець у пучок. Це робиться для того, щоб відволікти увагу від суті слів, але, тим не менш, здобути прихильність слухачів.

У моменти, коли її ставлять перед компрометуючим фактом, вона не контролює себе і інстинктивною захисною реакцією її є сміх. Це легко зрозуміти, переглянувши декілька її виступів, у тому числі і в аналізованих нами випусках передачі «Велика політика».

Ще одним помітним недоліком Ю. Тимошенко як ритора є невміння тримати удар. Коли їй опонує гідний суперник, здатний поставити незручне запитання, як, наприклад, згадана вище Інна Богословська, вона губиться і починає бігати очима, що виказує її хвилювання та неспроможність правильно відповісти. У такі моменти вона використовує свій улюблений прийом підміни тези і переводить розмову в іншу площину.

Але перелічені недоліки є поодинокими та майже непомітними для пересічного глядача. У цілому ж Ю. Тимошенко є якщо не ідеальним оратором, то однозначно найкращим серед усіх українських політиків. Вона уміє привернути увагу і переконати, аргументувати та довести. Цієї здібності немає у її прямого конкурента В. Януковича, саме тому він вкрай рідко відвідує подібні передачі, а відправляє на них своїх поплічників, які можуть скласти конкуренцію Ю. Тимошенко в ораторському мистецтві.

Саме уміння переконувати неодноразово допомагало Ю. Тимошенко виходити на провідні позиції в українській політиці, і, можливо, ще неодноразово допоможе.

2.1.2 Риторичні прийоми у мовленні Арсенія Яценюка

Арсеній Яценюк - дуже цікава постать у сучасному українському політикумі. Перш за все, це діяч, який має стабільний рейтинг, що вже близько двох років коливається в межах 6, 5-8, 5%. Ми спробували проаналізувати, за рахунок чого йому вдалося заробити такий високий рейтинг у такому молодому віці.

Один із його виступів відбувся на передачі «Свобода слова» від 30. 08. 10. Уже з перших слів видно, чим він відрізняється від Ю. Тимошенко: вона, як і більшість політиків, прагне прикрасити свою партію та заплямувати партії-суперники. Арсеній Яценюк натомість одразу заявив про необхідність об'єднання українського суспільства єдиною національною ідеєю. Одразу ж він наводить приклад: «…штати США історично розділені на «сині» та «червоні», проте вони всі об'єднуються, коли постає питання національної ваги». Наочний приклад сам по собі вже є хорошим ходом, проте порівняння України із найпотужнішою світовою державою значно збільшує його ефективність, незалежно від того, чи аудиторія налаштована проамериканськи чи проросійськи. Тут він використовує так званий метод «у єднанні - сила», тобто мотивує усі політичні сили та усе населення України, яке має різні політичні уподобання, об'єднатися для досягнення спільної мети - покращення життя в державі та підвищення її авторитету на міжнародній політичній арені.

Потім він почав говорити про те, на чому до нього спіймали Ю. Тимошенко: про якість кадрів. Щоб не доводити це питання до такої гостроти, з якою воно стоїть стосовно Ю. Тимошенко, А. Яценюк сам зазначив, що у його молодій партії були люди, які, злякавшись перших труднощів, перейшли до інших політичних сил. Таким чином, не сказавши про це прямо, йому вдалося запевнити, що очистка кадрів уже ведеться, і, коли фракція «Фронту змін» буде у парламенті, серед його соратників не буде так званих «тушок».

На питання Андрія Куликова про те, якою є його мета в житті, А. Яценюк відповів не прямо. Він не став казати, що його мета - стати президентом, чим заперечив одну з основних тез українського суспільства про те, що всі, хто перебуває при владі, хочуть ще більшої влади. Він запевнив, що його мета - зробити так, «щоб реально відбулася повноцінна українська держава». На цій позиції він стоїть не тільки на цій конкретній передачі, але й у всіх інших своїх виступах; цим же він аргументує свою відмінність від інших політиків, метою яких він називає накопичення грошей і влади.

Відповідаючи на питання, що потрібно українському парламентаризму - партії з визначеною ідеологією чи сильні лідери - А. Яценюк не йде компроміс і продовжує міцно стояти на своїй позиції: державу повинні будувати лідери. Така впевненість, що межує з упертістю, добре відбивається у свідомості тієї частини аудиторії, яка не налаштована радикально проти мовця (а у випадку А. Яценюка - це переважна більшість аудиторії).

Так само категорично Арсеній Яценюк відгукується і про можливість коаліції з Партією регіонів: він стверджує, що спільне голосування питань, які не суперечать ідеології Фронту змін, можливе, проте далі ніякої співпраці бути не може. Така постановка питання є дуже ризикованою, тому що може скластися враження, що він принципово не хоче іти на контакт із владою, і тоді його позиція буде подібна до позиції Ю. Тимошенко, що він намагається заперечувати. Проте завдяки тому, що А. Яценюк позиціонує себе як незалежного діяча, який піклується перш за все про добробут держави, ці слова сприймаються не як популістський крок, а саме як прагнення відстояти свої і, як наслідок, державні інтереси.

Продовжив захищати інтереси суспільства А. Яценюк на передачі «Свобода слова» від 04. 10. 10.

Промову він почав з порівняння Конституції 2004 року та відновленої Конституції 1996 року. З метою підтримати образ борця за благополуччя кожного громадянина, А. Яценюк зробив акцент на тому, що основний закон - це, перш за все, права та свободи громадян, а вже потім - перерозподіл повноважень між владними структурами. Таким чином він знову спробував відділити себе від інших політичних облич. Постійно повторювана на різних передачах, ця позиція втрачає необхідність бути доведеною і починає сприйматися аудиторією як даність.

Одним із вдалих методів оволодіння прихильністю аудиторії є дозоване використання живого гумору, яким дуже нечасто, проте досить успішно користується А. Яценюк. Так, в аналізованій передачі він заявив, що розуміє бажання Партії регіонів обняти всю опозицію, але зауважив, що це «не тому, що вони так усіх люблять, а тому, що хочуть задушити в обіймах». Подібні фрази пожвавлюють слухача і змушують його мимохіть погодитися зі словами мовця [37]. Плюсом А. Яценюка є також те, що він не зловживає жартами, бо в такому випадку образ дотепника може змінитися образом клоуна, що є неприпустимим для людини, яка прагне здобути підтримку більшої частини населення.

Свій виступ А. Яценюк закінчив тим, що готовий визнати В. Януковича та Партію регіонів справжньою владою, якщо їм вдасться за час правління змінити життя українців на краще. Проте одразу ж висловив сумнів, що це відбудеться, а отже державі потрібна нова влада. Цим він іще раз підкреслив свою позицію: він бореться не за владу, а за народ. Таке завершення промови є дуже сильним ходом, оскільки останні слова завжди запам'ятовуються найкраще.

У передачі «Свобода слова» від 25. 10. 10 А. Яценюк дуже вдало розпочав свою промову, заявивши, що у партії влади не виходить «покращення життя вже сьогодні», а опозиційні сили, які справді прагнуть поліпшити становище українського населення, зможуть об'єднатися, незважаючи на деякі політичні та ідеологічні розбіжності. Тут йому вдалося поєднати логічні докази (умовивід про те, що В. Янукович і його команда не спроможні виконати свої передвиборчі обіцянки, на основі індуктивного аналізу його дев'ятимісячної діяльності на посаді президента) з психологічними (апелює то фізичного благополуччя виборців, їхнього економічного становища та політичної свободи). Про це свідчить онлайн-опитування у студії: його слова підтримала абсолютна більшість аудиторії.

Тезу Михайла Чечетова про те, що підтримка Партії регіонів у західних областях зростає, А. Яценюк категорично заперечив, запевнивши, що і в Донбасі скоро їхній рейтинг почне стрімко падати. Цю ж тему він розвив і надалі, сказавши, що, попри обов'язкові фальсифікації на виборах з боку партії влади, їй не вдасться викрасти вибір українців. Тут іде апеляція до таких психологічних потреб аудиторії, як турбота про суспільні інтереси і про гідність кожної людини, оскільки цією фразою А. Яценюк виступив на захист прав українців і за дотримання депутатами законів України, що передбачає повагу до населення держави. Крім того, вимовлені з підвищеною інтонацією, ці слова у підсвідомості слухача набувають значення істинності, тобто викликають довіру.

Питання, як він реагуватиме у разі, якщо Ю. Тимошенко знову заявить про фальсифікацію виборів, Арсеній Яценюк перевів зовсім в іншу площину, заявивши, що абсолютно неважливо, яким буде представництво різних партій у різних місцевих радах, і запропонував М. Чечетову турбуватися не про діяльність опозиції, а про свою діяльність, яка повинна бути спрямована на благо суспільства.

Виступ на передачі «Свобода слова» від 13. 12. 10 А. Яценюк, подібно до Ю. Тимошенко, почав з короткого аналізу реформ, виконаних командою президента Януковича, і з критичною їх оцінкою. Він заявив, що податкова реформа - це «викрадення робочих місць», конституційна реформа - це «викрадення повноважень», пенсійна, житлова і трудова реформи, заплановані владою - кроки до зменшення кількості населення, оскільки це «реформи заради реформ», а не заради людей.

Потім він мимохідь повідомив, що, за статистикою, в Україні найбільша питома кількість чиновників у світі, і заявив, що зменшення їхньої кількості - одне із завдань адміністративної реформи, яка повинна бути спрямована на оптимізацію роботи різних структур - освітянських, правоохоронних, охорони здоров'я тощо. Але адміністративну реформу Януковича А. Яценюк називає «методом ще більшого накопичення фінансів представниками влади». Очевидно, що на цей свій виступ він вибрав тактику мовлення, трошки відмінну від звичної: замість стверджувати імовірність спільного з партією регіонів розгляду деяких питань він намагається повністю відокремити себе від партії влади, яка встигла заплямувати сама себе. Вправність Арсенія Яценюка як ритора полягає у тому, що такі заяви не виглядають зміною політичного курсу, а тільки логічним продовженням його попередні тверджень.

Також на цій передачі А. Яценюк вдався до методу інструменталізації, який є характерним для Ю. Тимошенко, але не характерним для нього: він навів статистичні дані про динаміку фінансування різних владних структур, у тому числі адміністрації президента, за останні два роки та прогноз на наступний (2011) рік. Враховуючи те, що доказ буде більш дієвим тоді, коли він вживається рідко, і те, що оперування статистикою є дуже сильним доказом само по собі, цей хід А. Яценюка виявився дуже вдалим: йому вдалося переконати у своїх словах ту частину аудиторії, яка не була налаштована рішуче проти нього. Індикатором такої зміни є результат опитування аудиторії: рівень підтримки слів А. Яценюка і серед прихильників, і серед опонентів адміністративної реформи не опускався нижче 70%

Один із останніх виступів А. Яценюка на телебаченні відбувся на передачі «Шустер live» від 18. 03. 11.

На цю передачу він знову обрав трошки незвичну для себе стратегію: виступав в першу чергу не як борець за права народу, а як втомлений політик, засмучений помилками влади. Задля створення такого образу він використав здебільшого не власне слова, а інтонацію. Усі слова про недієздатність та некомпетентність нинішньої влади були сказані не у звинувачувальних тонах, а у співчутливих. Таким чином А. Яценюк додав до палітри своїх позицій іще й співчуття народові за ту владу, яку він обрав. І це є правильним ходом, оскільки не можна здобути прихильність населення, використовуючи одні й ті самі прийоми (це є головною проблемою Ю. Тимошенко, яка з програми в програму переносить слова про слабкість влади і силу опозиції).

Проте, створюючи нові позиції, на основі яких складається імідж, не можна забувати і про старі, оскільки таким чином можна справити враження людини, яка відмовляється від своїх попередніх принципів на догоду новим, а часта переорієнтація однозначно рано чи пізно приведе до втрати підтримки. Тому далі А. Яценюк знову повернувся до обговорення результатів діяльності нової влади. Він закликав представників парламентської фракції Партії регіонів почати виконувати свої передвиборчі обіцянки, бо в іншому разі вони дуже скоро втратять свої привілеї. Це було сказано з упевненою інтонації, яка дає підставі слухачеві зробити висновок про те, що занепад владної партії - неминучий. Можливо, ці слова не мали миттєвого результату, проте, постійно повторювані самим А. Яценюком та іншими представниками опозиції, вони міцно засіли у підсвідомості глядачів і почали діяти так само, як дані соціологічних опитувань: пробудили бажання бути з переможцем (у даному випадку - просто бути не з переможеним, яким виставляється Партія регіонів). Тобто такий, на перший погляд, безпідставний закид насправді повністю виправдав очікування мовця.

Закінчив свій виступ на цій передачі А. Яценюк традиційним для себе закликом до єднання нації, цього разу привівши у приклад Японію, де в момент скрути весь народ об'єднався, щоб подолати наслідки трагедії на АЕС у Фукусімі.

Загалом, Арсеній Яценюк - один із найкращих ораторів в українській політиці. Його промови завжди яскраві, насичені і зрозумілі. Подібно до Ю. Тимошенко, він вправно використовує психологічні докази, але на відміну від неї, він робить на них головний акцент у своїх промовах. До логічних доказів А. Яценюк звертається дуже рідко, і то тільки за крайньої потреби. Цим можна пояснити те, що його виступи завжди дуже експресивні та імпульсивні на противагу виступам Ю. Тимошенко, яка частіше звертається до логічної аргументації.

Перевагою його у порівнянні з іншими політиками є вдале, хоча і нечасте, використання різного роду метафор у мовленні. При чому він їх вживає зазвичай у комплексі з логічним доказом шляхом проведення аналогії - це легко пояснити, оскільки метафора сама по собі передбачає аналогію.

Ще одним плюсом його виступів, як зазначалося вище, є уміння доречно і тонко пожартувати. Але робить він це далеко не щоразу, беручи слово, що є правильним рішенням: гумор аудиторії потрібен лише у поміркованій кількості.

Також слід зазначити, що А. Яценюку вдається не припускатися помилок у судженнях. Якщо йому ставлять незручне питання, то він не підміняє тезу, як це робить Ю. Тимошенко, а намагається перевести розмову у зовсім інше русло, що йому вдається практично завжди.

Характерною особливістю його виступів є те, що коли він починає стверджувати якусь комплексну позицію або пропонує певні шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми, він вибудовує логічний ряд аргументів та пунктів, вживаючи такі конструкції, як «по-перше», «по-друге», «по-третє» тощо. Це свідчить про те, що він справді володіє матеріалом і готовий відповідати по кожному з чітко окреслених ним самим пунктів. Це позитивно відбивається у свідомості людей, які в усьому люблять визначеність і порядок - а саме такою є аудиторія у політичних ток-шоу.

Серед найбільших недоліків у мовленні А. Яценюка окремо стоїть схильність говорити, не підтверджуючи слова фактами. На відміну від Ю. Тимошенко, яка постійно послуговується різним інструментарієм, А. Яценюк тільки нещодавно почав оперувати статистичними даними, але і досі не приносить із собою в студію жодних матеріальних доказів, як то: брошури, закони, результати соціологічних опитувань тощо.

Після проведення виборів комунікативна стратегія А. Яценюка зазнала разючих змін. До президентської кампанії-2010 він сприймався як «сонячний хлопчик», який неспроможний вести серйозну політичну боротьбу і готовий піти на союз з будь-якою політичною силою. Після голосування, коли стало очевидно, що він має свого виборця, він став діяти інакше. Його промови стали агресивнішими, слова - різкішими, а позиція - категоричнішою. І це, безумовно, також правильний хід з двох причин: по-перше, щоб пробитися кудись в українській політиці, потрібно бути справжнім борцем, а по-друге, таке позиціонування виділяє його із маси інших політиків, які при владі зараз чи були раніше, і створює хороше підґрунтя для проведення президентської кампанії-2015.

Таким чином, Арсеній Яценюк - ледь чи не єдиний молодий та відносно новий діяч на українській політичній арені, тим не менш, завдяки своєму ораторському таланту вже зумів заробити високий рейтинг, який, цілком імовірно, ще буде зростати.

2.1.3 Риторичні прийоми у мовленні Олександра Єфремова

Олександр Єфремов - це лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді України. Крім того, з недавніх пір він є одним зі спікерів владної партії на різних політичних ток-шоу. Незважаючи на те, що у Партії регіонів є значно кращі оратори, як-то Михайло Чечетов і Юрій Мірошниченко, Олександру Єфремову час від часу в силу своєї посади також доводиться виходити на публіку. Ми спробували дослідити сильні та слабкі сторони О. Єфремова як оратора.

Останній виступ Олександра Єфремова на телебаченні відбувся на передачі «Шустер live» від 18. 03. 2011.

Свій виступ він почав із того, що розказав давній анекдот про те, як стають мільйонерами. Проте він не врахував, що гумор, якщо вже використовувати його у промові, повинен бути живим і справжнім. О. Єфремов зробив одразу дві помилки: по-перше, жарт, розказаний ним в надії на залучення підтримки аудиторії, був дуже старими та усім відомим, а отже не міг справити очікуваного ефекту, і по-друге, розказуючи цей жарт він абсолютно не змінив інтонації. О. Єфремов інтонаційно не виділяє жодної своєї тези, що ускладнює сприйняття його мови.

Наводячи статистичні дані про рівень заробітної плати у різних державах, у тому числі Україні, О. Єфремов раз по раз затинався і виправлявся, це свідчить про те, що він не впевнений у своїх словах. А це у свою чергу погано відбивається на ставленні аудиторії до оратора, оскільки складається враження, що мовець погано знайомий з матеріалом. Це показало і опитування аудиторії у студії, із якої лише 18% підтримало слова О. Єфремова (для порівняння, на тій же передачі підтримка А. Яценюка не опускалася нижче 70%).

Значно більш впевненим О. Єфремов став, коли почав говорити про політичну ситуацію. Він строго аргументував необхідність доопрацювання системи «Рада» з сенсорною кнопкою і неможливість її введення найближчим часом. Впевненість мовця завжди дуже переконливо впливає на аудиторію, особливо коли цей мовець - нечастий гість різних ток-шоу.

Проте цю перевагу О. Єфремов досить швидко втратив, коли було продемонстровано інтерв'ю членів Європарламенту, які різко засуджували голосування чужими картками в українському парламенті. Втім, на відміну від Ю. Тимошенко, О. Єфремов не виказав свого хвилювання бігаючими очима чи нервовими рухами, а майже одразу знайшов, що відповісти. Так само, як і вправні оратори українського політикуму, він трошки змінив обговорювану тезу: навів у якості приклада процес голосування у Сенаті США, де депутатам дається 20 хвилин, щоб добратися до зали засідань та проголосувати. О. Єфремов, не будучи умілим мовцем, але добре підготовленим політиком, вдало використовує те, що проведення аналогії між Україною та США завжди позитивно відбивається у свідомості аудиторії.

На твердження про те, що він, як лідер парламентської фракції, повинен організувати своїх однопартійців так, щоб вони усі ходили на засідання Верховної Ради, О. Єфремов відреагував дуже розумно: він розділив значення результату діяльності парламенту та власне процесу діяльності, зазначивши, що основну свою задачу - приймати та змінювати законодавчі акти - Верховна Рада буде виконувати так чи інакше, а питання, чи це буде відбуватися за повної присутності всього складу парламенту на засідання, чи за рахунок голосування чужими картками, є тільки питанням культури депутатів зокрема і парламентаризму взагалі.

Згодом він зробив незначну, але помітну помилку, коли намагався втрутитися у діалог Володимира Фесенка та Андрія Шкіля. Йому, як людині відносно новій у середовищі політичних ток-шоу, це робити категорично заборонено, тому що люди ще не сформували своєї думки про нього як про державного діяча, а таким втручанням він тільки шкодить своєму іміджу.

Досить цікаво виглядає позиція О. Єфремова щодо голосування за чужими картками. Він правильно робить, що не заперечує наявність такого явища (це відштовхнуло б від нього велику частину аудиторії, оскільки було б відвертою брехнею), але зовсім незвично його трактує. Замість того, щоб стверджувати, що він, як керівник фракції, буде з цим боротися і найближчим часом викорінить (саме цього очікує і потребує слухач), за його словами, «у голосуванні за чужими картками немає нічого поганого, більше того - це добре, бо так існує можливість прийняти ті закони, які без цього прийняті не були б». Ці його слова абсолютно адекватно і з цікавістю сприймаються аудиторії, і все з тієї ж самої причини: О. Єфремов - людина нова, і слова його теж нові, тому не викликають різкого відторгнення, як це було б, якби їх сказали Ю. Тимошенко, А. Яценюк чи будь-хто інший.

На слушне зауваження Олеся Донія про те, що подібне голосування є фальсифікацією, О. Єфремов відповів, що і нинішні опозиційні сили, коли були при владі, не гребували такою можливістю. Це було не найкраще рішення, оскільки він почав звинувачувати опонентів у тому, що називав правильним стосовно своєї партії. Таким чином він показав, що не готовий об'єктивно оцінювати те, що відбувається на політичній арені країни, і, відповідно, втратив велику частину думаючої аудиторії: його рейтинг присутніх у студії впав з майже 40% до 20%.

Загалом, О. Єфремов - далеко не найкращий оратор в українській політиці. І те, що він рідко з'являється на політичних ток-шоу, незважаючи на свій високий пост у партії, легко пояснити саме тим, що він не уміє правильно донести до аудиторії погляди Партії регіонів.

Не можна стверджувати, що в його мовленні немає прийомів, спрямованих на підсилення ефекту слів, що він недостатньо аргументує свої слова або припускається помилок. Але його головною проблемою, яка нівелює усі правильні з точки зору риторики кроки, є невпевненість у власних словах. Із цієї невпевненості народжується і постійна зміна пріоритетів, що є неприпустимим для агітатора.

О. Єфремов є хорошим прикладом людини, яка знає теоретичні основи риторики і добре готується до кожного виступу, але не вміє застосувати ці знання на практиці.

Таким чином, роль Олександра Єфремова у політичних телепередачах полягає не у тому, щоб переконати аудиторію у правильності вчинків президента та правлячої партії, а запевнити людей у відкритості Партії регіонів, де навіть лідер парламентської фракції готовий у відкритому форматі спілкуватися із народом. Переконувати ж аудиторію - завдання хороших ораторів зі стану Партії регіонів - Юрія Мірошниченка, Михайла Чечетова та інших.

2.2 Засоби маніпуляції свідомістю у політичних ток-шоу

Незважаючи на те, що більшість учасників політичних ток-шоу у форматі «свобод слова» є вправними ораторами, усе їхнє уміння переконувати може бути зведене нанівець стараннями ведучого. Саме ведучий визначає, хто, коли і на яку тему буде говорити. Відповідно, від нього залежить і те, якою буде реакція аудиторії на слова того чи іншого політика.

Ведучі таких передач мають великий інструментарій управління ходом дискусії. Г. Г. Почепцов виділяє такі методи маніпуляції дійсністю:

• маніпуляція соціологією;

• маніпуляція темами;

• маніпуляція порядком;

• маніпуляція гостями;

• маніпуляція часом [33].

До маніпуляції соціологією відносяться традиційні опитування аудиторії. Вибірка, представлена у студії, не є соціологічним відбиттям населення України, і про це завжди повідомляють ведучі, вживаючи поняття «нерепрезентативність». Тим не менш, результати подібних опитувань впливають на свідомість глядачів так само, як і результати повноцінних соціологічних опитувань [33].

Маніпуляція темами передбачає те, що обговорювані на ток-шоу теми здобудуть ширший розголос у суспільстві. Крім того, завдяки створюваному інтерактивними засобами ефекту присутності глядача у студії та причетності до дискусії, вплив сказаного буде значно вищим, ніж якби ці передачі відбувалися у лекційному форматі [33].

Маніпуляція порядком означає, що ведучий може дати слово тому чи іншому політику у той чи інший час, коли передача має більший чи менший рейтинг, він може перервати виступ рекламною паузою і перевести розмову в інше русло тощо [33].

Маніпуляція гостями передбачає запрошення в студію таких людей, які б підтримали лінію, необхідну ведучому. До того ж, для політичних ток-шоу характерне запрошення не експертів у певній сфері, обговорення якої відбуватиметься на цій конкретній передачі, а експертів «взагалі». Такими експертами «взагалі» зазвичай виступають політологи, думкою яких цікавляться і з економічних, соціальних, правових питань тощо. Найчастіше це Вадим Карасьов та Володимир Фесенко [33].

Маніпуляція часом полягає у тому, що кожному гостю ведучий може надавати право виступити і право поставити питання, право відповісти і право втрутитися у дискусію, і саме він означає часовий регламент таких виступів [33].

Кожен із ведучих, цілком природно, має свої особливості ведення передачі.

Почнемо з Євгенія Кисельова, ведучого програми «Велика політика». Очевидно, що, працюючи на телеканалі, який належить представнику влади, він має найбільшу політичну упередженість серед інших своїх колег. Намагаючись дотримуватися зовнішнього нейтралітету, він, тим не менш, помітно схиляється на бік Партії регіонів та їхніх союзників.

Є. Кисельов не втомлюється стверджувати, що його головна задача - опонувати усім гостям студії, які прагнуть створити свій позитивний образ у свідомості глядача, і це цілком зрозуміло. Він заперечує слова кожного з учасників ток-шоу, намагаючись спровокувати їх на дискусію. Цей тактичний прийом Г. В Анісімова називає «вираженням незгоди» [5].

Проте така його позиція не є однаковою стосовно представників різних політичних сил: сперечатися з єдиним представником опозиції дозволяється одразу багатьом представникам влади, і навпаки - з одним представником влади дозволяється сперечатися тільки одному представнику опозиції.

Ще одним чинником, який вплинув на рівень довіри аудиторії до цієї передачі є заява Ю. Тимошенко про те, що вона не змогла додзвонитися на номер, за яким приймалися відповіді про недовіру результатам міжнародного аудиту її діяльності на посаді прем'єр-міністра. Тобто відбуваються махінації у підрахунку голосів, що є ще одним елементом маніпуляції соціологією.

Значно менш упередженими видаються Савік Шустер та Андрій Куликов. Манера ведення передачі цими двома журналістами дуже схожа, тому ми розглядатимемо їх разом.

І Андрій Куликов, який є ведучим на політично незалежному каналі, і Савік Шустер, незважаючи на те, що працює на єдиному державному телеканалі, намагаються мінімалізувати свою присутність у студії і надати максимальну можливість висказатись усім гостям.

Обидва вони різко ставляться до категоричних заяв представників будь-якої політичної сили та порушення порядку у студії з будь-чийого боку, намагаючись лібералізувати твердження та заспокоїти гостей. На відміну від Є. Кисельова, який у цьому відношенні діє за подвійними стандартами, Савік Шустер і Андрій Куликов до кожного зі своїх гостей ставляться однаково, надають їм однакові привілеї, але й встановлюють однакові обмеження.

Відмінною особливістю передач «Шустер live» і «Свобода слова» є те, що існує баланс між мовцями, тобто у ті моменти, коли біля головного мікрофону знаходиться представник влади, заяви з місця і питання йому роблять представники опозиції і навпаки.

Для обох ведучих характерний прийом, протилежний до того, яким користується Є. Кисельов: «вираження згоди»: вони погоджуються з твердженням мовця, намагаючись спровокувати на бесіду його опонентів [5].

Крім того, на жодній з цих програм не було нарікань на якість телефонних голосувань чи опитувань думок у студії.

Отже, кожній із передач українського телебачення у форматі «свобод слова» притаманні свої особливі характерні ознаки, які визначаються поведінкою та словами ведучого. Залежно від того, наскільки сумлінним є ведучий, гості передачі можуть бути поставлені в рівні або наперед неоднакові умови. Крім того, кожен ведучий має великий інструментарій маніпуляцій, який також може використовувати на свій розсуд і відповідно до своїх поглядів. Таким чином, політик, який приходить на ток-шоу, навіть будучи неперевершеним ритором, може опинитися у скрутному становищі, якщо це буде вигідно ведучому. Тому, даючи згоду на відвідання такої передачі, треба також бути готовим і до того, що доведеться боротися одному проти всіх. Саме через це на подібні програми дуже рідко приходять люди, неспроможні відстояти свою точку зору, і майже завжди - люди, готові стояти до кінця.

Висновки до Розділу ІІ

Отже, у наш час агітаційна промова є одним із основних засобів формування іміджу політика. А з урахуванням особливостей українських політичних реалій можна сміливо стверджувати, що уміння красиво говорити для українських політиків є життєво необхідним навиком.

Переважна більшість діячів з владної верхівки добре уміють переконувати. Мистецтвом слова добре володіють Ю. Тимошенко, А. Яценюк, Ю. Мірошниченко та інші. Проте кожен із них має свій підхід до переконання.

Основою курсу Юлії Тимошенко є прагнення переконати народ у некомпетентності влади, за рахунок чого вона сподівається здобути прихильність серед електорату Віктора Януковича. Вона вправно використовує усі можливі види аргументації, рівномірно звертаючись як до логічних, так і до психологічних доказів. Крім того, вона в міру послуговується статистичними даними та іншим інструментарієм, що надає її словам переконливості, але не втомлює слухача. Значними недоліками у мовленні Ю. Тимошенко є те, що вона майже не вживає метафори, а також те, що вона надає кожній своїй тезі однакового значення і, як наслідок, інтонаційного забарвлення, що спричиняє деяку монотонність її виступів.

Для мовлення А. Яценюка характерні протилежні риси: він майже ніколи не послуговується інструментарієм, через що його промови часто сприймають як пустопорожні балачки. Цьому також сприяє те, що він здебільшого апелює до психологічних доказів, а не до логічних. Натомість у нього дуже розвинена метафоритика, а також почуття живого гумору, що надає його промовам живості і справжності, завдяки чому йому добре вдається тримати аудиторію.

О. Єфремов - далеко не найкращий оратор в українському політикумі взагалі і в Партії регіонів зокрема. Для його виступів характерна сухість і монотонність. Також він часто висловлює різне ставлення до одних і тих самих явищ, що є порушенням закону тотожності. Значно краще йому вдаються виступи, підготовлені заздалегідь, ніж експромти на телепередачах, що свідчить про те, що він знайомий з азами риторичної науки, проте ще не оволодів нею в досконалості.

Проте вправність чи невправність тих чи інших політиків може бути нівельована стараннями ведучого, який має великий інструментарій маніпуляції. Використання цього інструментарію цілком залежить від сумлінності та професійності журналіста-ведучого ток-шоу. Таким чином, прихильність аудиторії до громадського діяча може бути сформована не тільки завдяки власне його промовам, але й за рахунок допомоги чи опору ведучого телепередачі.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Підсумовуючи питання, розглянуті у дослідженні, можемо зробити висновок, що мистецтво слова є не тільки важливою, але й обов'язковою одиницею у процесі розвитку цивілізації. На кожному з етапів історії риторична наука відігравала особливу роль, підлаштовуючись під суспільство і водночас підлаштовуючи його під себе. Риторика пройшла шлях від міжособистісного спілкування первіснообщинної громади до масової комунікації 19-20 ст., і до специфічної комунікації 21 ст., коли звернення до маси є одночасно і зверненням до кожного з її представників, а звернення до окремої людини має наслідком звернення до маси. За час свого існування красномовство перетворилася з примітивного засобу комунікації на справжнє мистецтво, яке поширилося в усі сфери діяльності людини: від побуту до виробництва, і завжди має на меті переконання.

Засоби, за рахунок яких досягається ця мета, досліджувало багато вчених: П. Сопер, І. Томан, С. Абрамович та інші. Усі вони сходяться на тому, що мова оратора, який прагне переконати аудиторії у своїй правоті повинна бути чітка, зрозуміла і яскраво-образна.

А. Зимичев - один із небагатьох дослідників політичної риторики - зазначав, що у політичній агітаційній промові важливою є диференціація, тобто визначений розподіл у свідомості аудиторії усіх діячів на «наших» і «не наших». При такому категоричному поділі значно простіше управляти тією частиною аудиторії, яка сприймає оратора як «нашого» [21].

Саме цей прийом став найбільш популярним серед українських політиків після Помаранчевої революції. Очевидно, що відбувся штучний поділ країни на «помаранчеві» захід і північ та «біло-блакитні» схід і південь. І стратегічні цілі у «помаранчевих» та «біло-блакитних» лідерів абсолютно тотожні: зберегти підтримку серед «своїх» та максимально схилити на свій бік «чужих», тобто прихильників їхніх політичних опонентів.

Такий підхід мають дві найбільші нині політичні сили в Україні БЮТ зі своїм лідером Юлією Тимошенко та Партія регіонів, головою якої зараз є Олександр Єфремов.

Дослідження виступів цих двох діячів показало, що вони мають абсолютно однакові комунікативні стратегії. Ю. Тимошенко регулярно наполягає на тому, що нинішня влада нічого не робить для народу, і що її партія є справжньої альтернативою. О. Єфремов, у свою чергу, звинувачує Ю. Тимошенко у її прорахунках на посаді прем'єр-міністра і створити світлий образ нинішньої влади. В однакових умовах на передній план тепер виходить уміння говорити, а не робити, тому талант красномовства Ю. Тимошенко дає їй певну перевагу над своїми опонентами.

Єдиним видним політиком в Україні, який відверто абстрагує себе від поділу держави на дві частини та намагається віднайти національну ідею, яка змогла б її об'єднати, є Арсеній Яценюк. Його відмінність полягає у тому, що він позиціонує себе не як провладного чи опозиційного діяча, а як «третю силу», що спроможна втрутитись у боротьбу та підняти країну. Завдяки цьому підходу А. Яценюк уже має стабільний рейтинг і, можливо, в перспективі матиме ще й інші дивіденди.

Таким чином, у наш час політична риторика є найважливішим розділом науки про красномовство, оскільки саме через агітаційні промови політиків зрештою вершаться долі цілих країн, і України - зокрема. В Україні ж, де населення вже не вірить, що політики прагнуть покращити його життя, політична риторика набуває взагалі неймовірної значущості, оскільки тепер більше уваги приділяється саме тому, як політик себе підносить, а не тому, що він може зробити. І це не зміниться доти, доки громадські діячі будуть витрачати час на виступи по телебаченню, а не на виконання своїх прямих обов'язків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Entman, Robert M. 1993. «Framing: Toward Clarification of a Fractured Paradigm. « Journal of Communication 43 (4) : 51-58.

2. Morgan J.L. Some interactions of syntax and pragmatics. - In: Syntax and Semantics. V. 3. Speech Acts. New York: Acad. Press, 1975.

3. Абрамович С.Д. Риторика: [навчальний посібник] / С. Абрамович, М. Чікарькова. - Львів: Світ. - 2001 - 240 с.

4. Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: [навч. посібник] / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М. Ю. Чикарькова - К. : Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

5. Анисимова Г.В. Риторика - Владивосток: Издательство Дальневосточного университета, 2004 - 76 с.

6. Аристотель Риторика/Аристотель [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //lib. ru/POEEAST/ARISTOTEL/ritoriki. txt

7. Бахтин М.М. Собр. соч. - М. : Русские словари, 1996. - Т. 5: Работы 1940-1960 гг. - С. 159-206.

8. Белт Т. Политическое убеждение путем метафорического моделирования // Политическая лингвистика. - Вып. 2 (22). - Екатеринбург, 2007. - С. 18-25

9. Бернейс Э. Пропаганда - М. : Hippo Publishing LTD, 2010 - 176 с.

10. Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. - Будапешт, 1985.

11. Введенская Л.А. Культура и искусство речи. Современная риторика. / Л. А. Введенская, Л.Г. Павлова. - Ростов-на-Дону. Издательство «Феникс». 1998 г. - 576 с.

12. Воробьева С.В. Софистика/ С. Воробьева [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //www. velikanov. ru/philosophy/sofistika. asp

13. Герцштейн Р.Э. Война, которую выиграл Гитлер. - Смоленск, 1996.

14. Гитлер А. Моя борьба. - Б. м., 1996.

15. Григорьев В.П. Тропы. / Литературоведческий энциклопедический словарь. - М. : Советская энциклопедия, 1987, с. 446.

16. Гриценко Т.Б. Риторика: Навчальний посібник ? К. : НАУ, 2006.

17. Демьянков В.З. Интерпретация текста и стратегемы поведения. - В кн. : Семантика языковых единиц и текста (лингвистические и психолингвистические исследования). - М., 1979.

18. Демьянков В.З. Политический дискурс как предмет политологической филологии // Политическая наука. Политический дискурс: история и современные исследования. - М. - 2002. - №3 - С. 32-43

19. Демьянков В.З. Прагматические основы интерпретации высказывания // Изв. АН СССР. Сер. литературы и языка. 1981. Т. 40. № 4. С. 368-377

20. Жаринова Т. Нужна ли риторика современному обществу? / Т. Жаринова [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //zhurnal. lib. ru/z/zhurawlew_s_w/ritor. shtml

21. Зимичев А.М. Психология политической борьбы. - СПб. : Санта, 1993. - 160 с.

22. Иванова С.Ф. Специфика публичной речи. - М. : 1978

23. Иссерс О.С. Что говорят политики, чтобы понравиться своему народу // Вестник Омского университета. - Омск. - 1996. - №1 - С. 71-74

24. Карнеги Д. Как вырабатывть уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. - М. : Современный литератор, 2007 - 320 с.

25. Клюев Е.В. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элокуция.) : [учебное пособие для вузов] - М. : Приор, 2001 - 270 с.

26. Косиков Г.К. Предания и Мифы средневековой Ирландии- М. : Издательство Московского университета, 1991 - 284 с.

27. Липпман У. Общественное мнение / [пер. с англ. Т. В. Барчуновой] - М. : Институт фонда «Общественное мнение», 2004 - 384 с.

28. Лисовский С.Ф. Политическая реклама. М. : ИВЦ «Маркетинг», 2000.

...