Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

Спеціальність 23.00.02 Політичні інститути та процеси

УДК 242. 7: 316.37

Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Горбатенко Володимир Павлович

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

Захист відбудеться 26 листопада 1999 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 236. 01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розіслано 25 жовтня 1999 року.

В. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради доктор юридичних наук О.М. Костенко

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі й Україні на зламі тисячоліть відбуваються динамічні і разом з тим суперечливі модернізаційні процеси, які вирішально впливають на загальну картину розвитку людської цивілізації. Діставши глибоке теоретичне обгрунтування у другій половині ХХ ст., поняття “модернізації” дотепер залишається найбільш універсальним щодо характеристики різноманітних спонтанних та цілеспрямованих суспільно-політичних змін.

Сучасні модернізовані суспільства, запропонувавши характер і темпи самовдосконалення, виступають орієнтиром для суспільств, які з історичних причин відстали у своєму розвитку від апробованих і перевірених часом зразків організації людського співжиття. Створені модернізованим світом суспільно-політичні параметри вимагають від різних країн неоднакових зусиль для підкорення їхніх вершин. Прагнення до цього, а також незмінна конфронтація сторін, що виникає від бажання ініціаторів модернізації активізувати внутрішні суспільно-політичні процеси, якраз і становлять основний зміст різноманітних варіантів модернізаційного розвитку. А це, у свою чергу, потребує не лише врахування світового досвіду, а й вироблення неповторної стратегії втілення модернізації для окремо взятих країн.

У 90-і роки ХХ ст. широкомасштабний процес суспільно-політичної модернізації поширився і на посттоталітарні східноєвропейські та пострадянські країни. Попри неоднозначність та несхожість результатів розвитку цих країн, їх соціальні орієнтири відзначаються схожістю за такими параметрами: створення розвиненого соціально орієнтованого ринкового господарства; розбудова демократичної, соціальної, правової держави; рух до цивілізованого громадянського суспільства із забезпеченням соціальної справедливості та соціального захисту для своїх громадян; надання гарантій для реалізації особистого і колективного буття людини й суспільства. Водночас суспільно-політичні процеси в українському суспільстві з початку 90-х рр. засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення модернізації суспільства. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення модернізаційних “пасток”, “провалів” і криз, в які суспільство щораз потрапляє, вивчення перехідних процесів і проблем, що виникають і динамічно змінюються в умовах постсоціалістичних реалій в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з теоретичною розробкою двох планових наукових тем: “Дослідження проблем соціально-гуманітарних наук”, що здійснюється кафедрою політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (1997 1999) та “Етнодержавознавство: структура, принципи, теоретико-методологічний інструментарій, функції”, розробленої відділом історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (1996 1998).

Ступінь наукової розробки проблеми. Термін “модернізація” вживається в науці з 50-х рр. ХХ ст. Однак осмислення позначеного цим терміном суспільно-політичного феномена розпочалося значно раніше. Вагому роль у виникненні теорії модернізації відіграли праці К. Маркса, О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, В. Парето, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна та ін. Справжнім проривом стали ідеї класиків соціологічної і політичної думки Ф.Тьонніса, М. Вебера і Т. Парсонса щодо кардинальної зміни соціально-політичних цінностей суспільства (що є близьким до сучасного поняття модернізації), котрі передбачають вільне від державної регламентації утвердження різноманітних форм господарювання. Таке бачення грунтувалося на твердженні М. Вебера про те, що “демократичні цінності автоматично не виникають”, а процес демократичних перетворень безпосередньо залежить від творення демократичного ладу в окремо взятій країні, за якого її громадяни “відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики”.

В рамках теорії модернізації (50 90 рр. ХХ ст.) досліджувана проблема найбільш плідно представлена в аспектах “соціології розвитку” (Ш. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, Е. Гідденс та ін.) і “політології розвитку” (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, Л. Пай, С. Ліпсет, С. Хантінгтон, В. Цапф, Р. Інглегарт та ін.). Сучасна соціологія розвитку виходить з того, що модернізація це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державно-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких відносяться, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії а, з іншого зростання поділу праці й питомої ваги промисловості у соціальному розвитку. Прихильники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних складових соціальної системи (економічній, правовій, політичній, культурній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін.

У вітчизняних суспільних науках радянських та пострадянських часів до теоретичних аспектів проблеми модернізації звертаються Т. Алєксєєва, І. Антонович, О. Ахієзер, Є. Бабосов, К. Гаджиєв, С. Єгоров, В. Іноземцев, А. Ковальов, В. Красильщиков, Б. Курашвілі, В. Лєпьохін, К. Майданик, А. Медушевський, А. Мельвіль, Г. Мирський, В. Мілецький, О. Панарін, І. Пантін, Л. Поляков, В. Пугачов, Б. Старостін, В. Хорос, М. Чешков, В. Шевченко, Ю. Шерковнін, В. Федотова та ін. Теоретичні досягнення західних і вітчизняних вчених в українській науці найповніше систематизовано у докторській дисертації С.Катаєва “Соціокультурна трансформація сучасного українського суспільства” (Київ, 1998).

Необхідність осмислення нинішнього стану розвитку українського суспільства спонукає українських вчених до розгляду окремих аспектів теорії модернізації та застосування її методологічного арсеналу з метою осягнення різних феноменів суспільно-політичної практики. У такому сенсі до проблеми модернізації звертаються: В. Авер'янов, В. Андрущенко, В. Бабкін, О. Бабкіна, В. Барков, В. Бебик, В. Воронкова, Є. Головаха, В. Журавський, А. Заєць, Б. Канцелярук, В. Кремень, І. Кресіна, Є. Кубко, А. Лузан, О. Лазоренко, С. Макєєв, М. Михальченко, М. Мокляк, С. Наумкіна, В. Пазенок, Ю. Пахомов, Т. Перглер, М. Попович, Ю. Римаренко, А. Романюк, С. Рябов, Ф. Рудич, В. Сіренко, В. Табачковський, В. Танчер, В. Ткаченко, М. Томенко, В. Храмов, В. Цвєтков, М. Шаповаленко, М. Шульга, Г. Щедрова, В. Якушик та ін.

Невдачі модернізаційної стратегії 5070-х рр. щодо країн, які поcтупово звільнялися від колоніальної залежності, на деякий час скомпрометували і взагалі вивели термін “модернізація” з наукового обігу. Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативою старій теорії, а й своєрідним наслідком і продовженням її інноваційної орієнтації. Зазначене поняття постало результатом постмодерністських ідей, які розробляють західні вчені Б. Бадур, З. Бауман, Д. Гриффін, Б. Гізен, Б. Гройс, Ж. Дерріда, П. Козловськи, Ж.-Ф. Ліотар, Х. Пфафф, В. Райнер, І. Срубар, Н. Тсірос, А. Турен, Д. Харвей, І. Хасан, Є. Хубер, а також вітчизняні дослідники І. Антонович, В. Козловський, В. Королько, Ю. Ірхін, В. Личковах, В. Лук'янець, Ю. Морозов, О. Соболь, А. Уткін, В. Федотова.

Незважаючи на значну кількість праць, які тією чи іншою мірою пов'язані з дослідницьким арсеналом теорії модернізації, у значної частини українських суспільствознавців ще стійким залишається скептичне ставлення до феномена модернізації. Це пов'язано насамперед з її компрометацією внаслідок орієнтації попередніх (радянських) підходів на макропоняття (світовий революційний процес, сучасна доба, світова система, міжнародний комуністичний рух та ін.), а також з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної. Попри досить глибоке дослідження українськими вченими різних аспектів модернізації суспільства недостатньо висвітленими й зовсім недослідженими залишаються такі проблеми як: місце і характер розвитку українського суспільства в контексті модернізації західного і незахідного світу; всебічний аналіз прорахунків горбачовської перебудови та ступінь пов'язаності її з наслідками реформування українського суспільства; особливості розвитку кризових процесів, зумовлених форсованою модернізацією; поєднання і взаємодія різноманітних аспектів процесів модернізації і постмодернізації; визначення та аналіз суспільно-політичних процесів, що вирішальною мірою впливають на формування постсучасного суспільства; прогнозування варіантів, напрямів і потреб розвитку України на початку ХХІ ст. Зазначені проблеми спонукають до поглибленого дослідження їхньої специфіки у вітчизняних соціально-гуманітарних науках. З урахуванням масштабності поставлених завдань деякі важливі аспекти цих проблем автору вдалося лише означити, що відкриває широкі можливості для подальших досліджень проблеми модернізації суспільства.

Об'єктом дослідження є взаємозв'язок сучасних цивілізаційних процесів, що відбуваються в західному і незахідному світі, та спонтанного й цілеспрямованого процесів модернізації українського суспільcтва.

Предметом дослідження виступає процес політичної модернізації українського суспільства у зв'язках з іншими різновидами суспільних модернізацій, його зміст та особливості розвитку в умовах утвердження української державності, соціально-політичних відносин, національної свідомості та культури перехідного типу.

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних цивілізаційних процесів виявити закономірності, тенденції, пріоритетні цілі й особливості реформування українського суспільства, а також запропонувати відповідну політологічну концепцію соціально-політичного оновлення відповідно до характеру розвитку сучасної цивілізації і перехідного стану суспільного організму в Україні. З огляду на мету поставлено такі дослідницькі завдання:

визначити й систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми модернізації суспільства, що сформувалися в зарубіжній та вітчизняній політології й суміжних соціально-гуманітарних науках;

осмислити та інтерпретувати у контексті вітчизняних потреб категоріально-політологічну основу сучасного модернізаційного дискурсу;

визначити специфіку методології дослідження і моделювання цілеспрямованих соціально-політичних змін;

запропонувати напрями створення моделі вдосконалення українського суспільства, адекватної його кризовому стану й сучасному виклику історії;

дослідити у порівняльно-політологічному аспекті зміст, логіку і наслідки модернізаційних процесів у межах Заходу і Незаходу;

показати місце України у загальносвітових зрушеннях модернізаційного характеру та означити шляхи використання сукупного досвіду якісного перетворення суспільства;

визначити можливості соціально-гуманітарних наук, насамперед політології, щодо вироблення концептів реформування суспільства, конкретних програм політичної та соціокультурної модернізації України, спрямованих на ціннісне забезпечення реформ, на підвищення ефективності державного управління, розвиток особистості, позитивно-творчої, інноваційної політичної діяльності.

Методологічна основа дослідження. Набутий у 90-і рр. досвід розвитку України як суверенної держави переконливо свідчить про неможливість спрямування суспільних відносин у річище реформаторських зусиль без належного наукового обгрунтування, прогностичних передбачень, новітніх методології та теорії суспільних відносин. Нова якість українського суспільства вимагає відповідного критично-конструктивного аналізу, основу якого мають скласти об'єктивність та історизм; ціннісний, системно-структурний і функціональний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, універсального і національного, конструктивного, порівняльно-ретроспективного та логічного підходів. Відповідно у дисертаційному дослідженні використані: системний підхід, логіка застосування якого пов'язана з необхідністю врахування цивілізаційного досвіду, адже модернізація охоплює собою всі сфери суспільного розвитку; синергетичний метод, пов'язаний з поглядом на суспільство як систему, якій властиві взаємопроникнення, відкритість, самоорганізація, наявність асиметричних структур, нерегулярність зв'язків і функціональна нестабільність; історичний підхід з огляду на потребу вивчення різноманітних явищ політичного життя в їх послідово-часовому розвитку, а також виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення та майбутнього; порівняльний метод, який дає змогу використати багатоманітність соціально-політичного досвіду з метою знаходження оптимальних моделей для порівняння з реальністю, що потребує модернізації; загальнонаукові методи, які забезпечують логіку і системність дисертаційного дослідження.

З двох основних методологічних позицій (інституційного та процесуального аналізу), за допомогою яких у політології досліджується політичне життя, автор орієнтується переважно на процесуальний аналіз. До цього спонукає лабільність ситуації в Україні, а також неоднозначний вплив інститутів влади та інертність і некерованість політичної самодіяльності мас. Оскільки за основу даного дослідження взято широкомасштабний процес політичної модернізації суспільства, виключити інститутційний аналіз з дослідницького поля зору виявилося не лише недоцільним, а й неможливим. Таке поєднання, власне, й зумовило специфіку даного дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає у створенні на основі аналізу сучасних цивілізаційних процесів концепції новітньої стратегії модернізації українського суспільства. Модернізація розглядається як цілісний механізм цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення держави і громадянського суспільства. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. На основі узагальнення функціонування моделей соціальної організації у різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях визначено загальні характеристики модернізації, її основні напрями в сучасному світі, котрі мають властивість інтегруватися в самодостатню цілісність.

2. Започатковано порівняльно-політологічний аналіз варіантів здійснення модернізації в рамках Заходу і Незаходу; обгрунтовано розуміння багатоманітності та особливостей периферійних проявів модернізаційних процесів, їх місця і ролі не лише у світовому масштабі, а й в історії кожної окремо взятої країни, серед яких Україна не може бути винятком з огляду як на її минулий, переважно залежний політичний розвиток, так і потреби її сучасного незалежного та майбутнього інтегрованого поступу.

3. Визначено і систематизовано понятійно-категоріальну основу сучасного модернізаційного дискурсу з фіксацією не лише позитивних, а й негативних процесів у практиці втілення модернізаційних проектів, що конкретизується у поняттях “контрмодернізація”, “антимодернізація”, “псевдомодернізація”, “провали модернізації”, “пастки модернізації”, “форсована модернізація” та ін.

4. Розроблено періодизацію української модернізації із середини ХVII до кінця ХХ ст. з визначенням її характерних особливостей на кожному з етапів.

5. Досліджено особливості прояву п'яти основних криз (легітимності, ідентичності, участі, проникнення, розподілу), що становлять “кризовий синдром модернізації”, а також запропоновано шляхи їхнього подолання в умовах транзитного розвитку України.

6. Проаналізовано характер функціонування перехідної постсоціалістичної держави в Україні; запропоновано основні орієнтири створення дійового механізму взаємодії державних інститутів зі структурами громадянського суспільства.

7. Запропоновано напрями створення “ідеології модернізації” для України, зорієнтованої на втілення політики реформ в умовах динамічних змін суспільно-політичного характеру.

8. Обгрунтовано поняття “постмодернізації” як альтернативи стереотипному розумінню модернізаційних процесів, як інноваційної орієнтації та продовження теорії і практики модернізації.

9. Виявлено і проаналізовано домінуючі напрями постсучасного розвитку людської цивілізації, до яких віднесено процеси децентралізації, гуманізації, демократизації, інформатизації та індивідуалізації.

10. Обгрунтовано гуманістичні детермінанти політики щодо розвитку України на початку ХХІ ст. та сформульовано основні пріоритети особистості з огляду на необхідність досягнення нею гармонійного буття в умовах постсучасності.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації відкривають новий напрям теоретичного дослідження проблеми реформування українського суспільства крізь призму теорії модернізації; започатковують порівняльно-політологічні студії моделей і практично-політичного досвіду модернізації західних і незахідних суспільств; сприяють виробленню нових підходів у законодавчій і практично-політичній діяльності; розширюють можливості для розробки навчальних програм, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написання підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором у монографії “Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть” (К.: Видавничий центр “Академія”, 1999); у підручниках та навчальних посібниках “Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки” (К.: Основи, 1996; 2-е вид. 1998), “Основи етнодержавознавства” (К.: Либідь, 1997), “Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів” (К.: Видавничий центр “Академія”, 1998), “Політологія” (К.: Вища школа, 1998); у підготовці “Політологічного енциклопедичного словника” (К.: Генеза, 1997) та шеститомної “Юридичної енциклопедії” (1-й том К.: “Українська енциклопедія”, 1998); у низці колективних праць та в наукових статтях. Окремі положення досліджуваної проблеми висвітлювались у виступах на наукових конференціях і семінарах: науково-практичній конференції “Ідеологія державотворення в Україні: історичний досвід і сучасність” (Київ, 1996); науково-практичній конференції у Київському державному технічному університеті будівництва і архітектури (Київ, 1998); 2-й Міжнародній науково-методичній конференції “Система гуманитаризации образования в Республике Беларусь” (Мінськ, 1998); міжнародній науково-практичній конференції “Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі” (Київ, 1999); четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); на науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (1995 1999).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також при читанні автором загального курсу з політології та авторських спецкурсів “Історія політичної думки в Україні”, “Державне управління і місцеве самоврядування”, “Політичне прогнозування” у 1994-1995, 1995-1996, 1997-1998 навчальних роках у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова.

Дисертація обговорювалася на кафедрі політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і рекомендована до захисту спеціалізованою вченою радою з наукової спеціальності 23.00.02 “політичні інститути і процеси”.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу; чотирьох розділів, кожен з яких містить три підрозділи; висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 350 сторінок. Список використаних джерел включає 320 найменувань (29 стор.).

модернізація суспільство політологія

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення , які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі “Парадигма суспільних модернізацій: випробування часом і сучасна корекція” розглядається проблема модернізації суспільства в історичному й загальнотеоретичному вимірі; аналізується категоріально-політологічна основа сучасного модернізаційного дискурсу; пропонується методологія дослідження української модернізації.

З урахуванням того, що теорія модернізації з часу свого виникнення пройшла кілька етапів розвитку (50 60-і рр.; 70 80-і рр.; кінець 80-х 90-і рр.), у дисертації визначено характерні ознаки кожного з них. Перший етап був періодом зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретно-орієнтованих моделей соціально-економічного розвитку. Зазначені моделі розроблялися переважно у напрямку універсалістської традиції західного лібералізму, виходячи з ідеї однолінійного розвитку, суть якої полягала в тому, що всі країни й народи, незважаючи на відставання одних і випереджаючий поступ інших, у своєму становленні проходять одні й ті ж етапи. Значним кроком уперед на завершальній стадії першого етапу стало поширення і вдосконалення порівняльного аналізу модернізаційних процесів. У межах другого етапу розвитку теорії модернізації було доведено, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефективними й не спрацювали практично ніде в первісному вигляді. Ідея “прогресу” почала розглядатися як така, що втратила ореол абсолютної істинності. У процесі критичного осмислення прорахунків першого етапу розвитку теорій модернізації було, зокрема, виявлено незбалансованість економічних, соціально-політичних та культурних наслідків модернізації, неадекватність європоцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азіатської, африканської, латиноамериканської та інших культур. Названі характеристики спричинили визнання необхідності збереження національних традицій як гаранта подолання соціальної дезорганізації й забезпечення мирних шляхів суспільно-політичного розвитку. Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації відзначається чітко вираженим соціокультурним характером. Це, зокрема, виражається у поступовому подоланні європоцентризму, вестернізації, визнанні як самоцінних незахідних цивілізацій і врахуванні самобутньої культури окремих соціумів.

На основі аналізу зазначених етапів у дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що теорія модернізації із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу щодо країн, які звільнилися від колоніальної залежності, поступово трансформувалася: 1) в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку; 2) у свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не шляхом калькування досвіду передових країн, а шляхом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер, з традиційною специфікою певних суспільств. Осягнути процес модернізації на всіх етапах практично неможливо на рівні абстрактно-універсальних схем. Проте функціонування різних моделей у різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях соціальної організації дає змогу визначити загальні характеристики модернізації, її основні напрями в сучасному світі, котрі мають властивість інтегруватися в самодостатню цілісність. До найважливіших з них автором віднесені: раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальний чинник довіри до влади й підтримки її громадянами; диференціація політичної структури, або інституціоналізація, яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів сучасного суспільства, спрямованих на забезпечення динамізму і стабільності, соціального порядку; структурно-змістовне перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії, забезпечення широкої участі громадян у політичному житті; створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації; трансформація процесу модернізації у постмодернізацію.

У процесі розвитку міждисциплінарної теорії поступово, як її невід'ємна складова, постала концепція “політичної модернізації”. У сучасному розумінні, що спирається на досягнення світової суспільно-політичної думки в осмисленні досвіду модернізаційних процесів різних країн, політична модернізація в розгорнуто-політологічному вимірі, на думку автора, означає: 1) комплекс науково-методологічних засобів пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з адекватним розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності взаємовідносин: держава міжнародна система, держава громадянське суспільство, держава особистість, суспільство особистість, індивід індивід та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи постійно й успішно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей; диференціацію політичної структури, орієнтованої на створення ефективної інституціонально-рольової системи; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства.

У дисертації відзначається, що поряд з наведеним поняттям у полемічному категоріально-політологічному полі відбувається кристалізація нових понять, які істотно доповнюють і конкретизують вищезазначене поняття. Спроба їхньої систематизації, на думку автора, може грунтуватися на виділенні трьох споріднених груп. До першої групи віднесено поняття “політичний розвиток”, “сталий розвиток”, “системна трансформація”, “кризовий синдром модернізації”, “демократизація”. Другу групу категорій становлять дихотомічні поняття-опозиції, що пояснюють механізми й характер здійснення модернізації. До найважливіших з них належать: “традиційне сучасне суспільство”, “стихійна цілеспрямована модернізація", “органічна неорганічна (навздогінна) модернізація”. Третя група категорій, що супроводжують базові поняття модернізаційної теорії, різноманітні науково-публіцистичні характеристики, що останнім часом часто з'являються в ході дебатів щодо зворотнього боку модернізації, її негативних проявів. До них, зокрема, належать: “контрмодернізація”, “антимодернізація”, “псевдомодернізація”, “вестернізація”.

У дослідженні запропоновано цілісний методологічний підхід до вироблення сучасної стратегії модернізації суспільства, який поряд з наведеними вище методологічними підходами включає авторське бачення. Останнє полягає в орієнтації на вибір модернізаційної моделі для України, виходячи з необхідності поєднання індустріальних та постіндустріальних тенденцій. Відповідно стратегія соціально-політичного оновлення України повинна мати випереджальні орієнтири, враховувати не лише реалії, а й майбутні тенденції світової науки, техніки, інституціональних і соціокультурних особливостей. До таких тенденцій дисертант, зокрема, відносить: створення політичними засобами господарського механізму, здатного формувати нових, зацікавлених суб'єктів модернізації; розвиток людського потенціалу через підвищення рівня і якості освіти; утвердження атмосфери ідивідуальної та колективної ініціативи; розвиток цілеспрямованої державної молодіжної політики; формування ідеології модернізації, спрямованої на подолання комплексу національної неповноцінності, орієнтованої на віру людей у власні можливості.

У другому розділі “Модернізація як цивілізаційний процес і рушій новітньої історії України” проаналізовано досвід цивілізаційного поступу західного світу, співставлено особливості практичного втілення і функціонування незахідних моделей суспільно-політичних перетворень, прослідковано модернізаційні імпульси в історичній ретроспекції України.

У дисертації проаналізовано досвід суспільно-політичного розвитку західної цивілізації за схемою поетапного розгляду. За основу цієї схеми взято чотири основні етапи: доіндустріальний (ХVІ поч. ХVІІ ст.), ранньоіндустріальний (ХVIII поч. ХХ ст.), пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) та постіндустріальний (з 70-х рр.). Автор поділяє, в основному, погляди зарубіжних та вітчизняних вчених на західну модернізацію як на оригінальний, спонтанний органічний процес, що різко не протистояв традиційним цінностям, а трансформував їх відповідно до соціальних потреб. Західна цивілізація у процесі своєї модернізації, врахувавши досвід не лише власний, а й решти країн світу, засвоїла істину, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти і стає серйозною перешкодою на шляху демократії. В індустріально розвинених країнах поступово сформувався ліберально-соціальний комплекс з такими ідеями та практично-політичними орієнтаціями, як декомпозиція соціальної нерівності (рівномірний, компенсаційний розподіл таких благ, як доход, багатство, престиж, влада, освіта тощо); соціальний плюралізм (максимальне забезпечення професійних, регіональних, релігійних, культурних, етнічних та інших інтересів); наявність численного і впливового середнього класу, що характеризується високим рівнем освіти, політичної свідомості особистості, почуттям власної гідності, компетентністю політичних суджень, соціально-політичною активністю, громадянськістю; забезпечення високого рівня освіти суспільства в цілому з метою звуження можливостей для маніпулювання особою з боку влади чи інших політичних сил.

Разом з незаперечними досягненнями автор показує суперечливий характер розвитку означеного типу людської цивілізації. Основним наслідком її глобальної кризи у ХХ ст. стали дві світові війни. І те, що Захід у другій половині ХХ ст. зміг подолати розпад, ще не означає, що цей тип цивілізації позбувся суперечностей і проблем. Ейфорія перемоги Заходу над “комуністичною” альтернативою, яка певною мірою врівноважувала світовий розвиток у часи холодної війни, останнім часом призводить до руйнівних для світового співтовариства (у тому числі західного суспільства) американоцентричних та західноцентричних прагнень. Зазначені прагнення є наслідком атлантизму (монополярний світ) та мондіалізму (універсалізація під егідою Заходу). Негативний характер цих явищ міжнародної політики підтвердили очолювана США війна проти Іраку та трагедія Югославії. Військові дії країн НАТО спричинили падіння міжнародного авторитету ООН, згортання процесу ядерного роззброєння, поглиблення суперечностей між США та Західною Європою, екстремістських настроїв у незахідних країнах, виникнення нових центрів міжнародного протистояння. Прагнення Заходу до утвердження своєї універсальності може призвести до втрати цією цивілізацією своєї унікальності, привабливості для інших типів людських цивілізацій, що може вирішально вплинути на якість західного суспільства й особливо на бажання наслідувати цей тип з боку інших країн, цивілізацій.

Поряд з дослідженням західного типу модернізації у дисертації здійснено системну характеристику комплексу неоднозначних і нерівномірних процесів, які розгортаються в межах Незаходу як опозиційної Заходові цілісності. Визнаючи незаперечність характеристики типу модернізації, властивого незахідному світові, як вторинної (відображеної) або неорганічної, автор показує нелінійний характер удосконалення незахідних країн. За основу розгляду різних моделей модернізаційного розвитку зазначеного типу взято схему, котра відображає поліваріантний характер їхнього функціонування. Для порівняння визначено дев'ять моделей з елементами корисного для України досвіду: адаптивно-інтегративна (Японія), неофамілістична (Південна Корея), східнодемократична (Індія), військово-цивільна (Туреччина), етатистсько-авторитарна (Чилі), циклічна (Бразилія), етатистсько-егалітарна (Алжир), контрмодернізаційна (Китай), постсоціалістична (Польща). Співставлення зазначених моделей між собою та із західномодернізаційним розвитком дало змогу автору осмислити різноваріантні процеси (у тому числі й периферійні) як єдине ціле, невіддільне від магістрального шляху розвитку людської цивілізації.

Дисертантом з'ясовано, що наприкінці ХХ ст. у межах названих варіантів сталися істотні зрушення і переорієнтації. Спостерігається, зокрема, обмеження західного впливу, що виражається у неприйнятті західних ідейно-політичних цінностей (особливо індивідуалізму й лібералізму), збереженні традиційно-релігійного світогляду людини, у захопленні значною частиною населення західних країн духовними пошуками на основі нехристиянських релігій і східного духовного досвіду. Вищезазначене дає змогу констатувати гетерогенний характер модернізації Незаходу порівняно з гомогенністю західної моделі. В останнє десятиліття ХХ ст. цей гетерогенний світ засвідчив свою динамічну й мінливу єдність з принципово відмінним набором самодостатніх ціннісних орієнтирів. Це викликало сумніви щодо західного шляху як єдино можливого й відповідно зумовило потребу теоретичного осмислення цих реалій.

Важливість периферійних модернізаційних перетворень у другому розділі широко проілюстровано на прикладі України. Модернізаційні імпульси, що виникали в її історії, віднесено до вищезазначеного типу неорганічної (вторинної) модернізації. У дослідженні визначено, що неповторність соціально-історичного розвитку України спричинила на різних історичних етапах характерні особливості, які були продуцентами модернізаційного процесу для українського соціуму в минулому й нині продовжують справляти на нього значний вплив. Відповідно визначено три основні етапи української модернізації: 1) ранньомодернізаційний, імпульсивно-еклектичний, основними складовими якого були: Визвольна війна ХVII ст.; цілеспрямовані перетворення, здійснювані під егідою Російської імперії; утвердження і функціонування Української Народної Республіки, Гетьманської держави П. Скоропадського і Директорії; 2) псевдомодернізаційний, тоталітарно-бюрократичний, хронологічні рамки якого збігаються в часі з існуванням Радянського Союзу (від початку 20-х рр. до кінця 80-х рр.); розвиток України в межах цього етапу був пов'язаний із залежністю українського суспільства від органічно невластивої його ментальності, національній традиції і конкретно-історичним потребам радянської квазісоціалістичної модернізаційної моделі; 3) сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий етап розвитку українського суспільства, який з епізоду перебудови на початку 90-х рр. поступово виріс у самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням та взаємним накладанням різнорідних конфліктів.

Розвиток українського суспільства на сучасному етапі визначається поняттям “демократичний транзит”, яке дає змогу зафіксувати відсутність гарантованого переходу до демократії, а тим більше її консолідації; поліморфність процесів переходу від одного суспільного і політичного стану до іншого; вплив універсально-демократичних чинників (привабливість демократичних ідеалів, делегітимація авторитаризму, наявність світового досвіду демократизації та ін.).

У третьому розділі “Транзитний розвиток України: наслідки політичного хаосу і пошуки стабільності” розглянуті проблеми форсованого втілення реформ та його наслідок “кризовий синдром модернізації”, функціонування перехідної держави і стратегічні орієнтири її подальшого розвитку, а також культурно-ціннісний вимір еволюційного розвитку суспільства.

У цьому розділі показано, що однією із сутнісних характеристик модернізації українського суспільства є успадкована від Російської імперії та Радянського Союзу ейфорія форсованих реформ, що разом з об'єктивними чинниками реформування постсоціалістичних країн зумовили: 1) недооцінку можливих негативних наслідків і “відкатів” назад у випадках запровадження нелегітимізованих масовою свідомістю реформаторських проектів і моделей; 2) недостатнє врахування ступеня страху населення перед інноваціями та групового егоїзму, пов'язаного з небажанням частини населення поступитися власними груповими чи особистими інтересами; 3) абсолютизацію інституціоналізації, низький рівень розуміння вразливості інфраструктурних систем та наслідків вторгнення у їхні структури; 4) універсалізацію модернізації і завищені очікування наслідків суспільних трансформацій, наївність щодо розуміння затрат та внутрішньої здатності окремо взятого суспільства до перетворень; 5) однозначне тлумачення реформаторських зусиль як безперервного процесу вдосконалення суспільства й неврахування конфліктного характеру розвитку суспільства в умовах цілеспрямованого запровадження змін ринкового та суспільно-політичного характеру.

Названі чинники призвели до виникнення так званого “кризового синдрому модернізації”. Аналіз проявів п'яти основних криз (ідентичності, легітимності, проникнення, участі, розподілу) вищезазначеного синдрому дав змогу дисертанту сформулювати основні напрями їхнього подолання.

1. Подолання кризи ідентичності в сучасних умовах повинно включати: 1) вироблення системи сталих інституційних орієнтирів, відповідних сучасному етапові модернізації українського суспільства, насамперед подолання віртуальних колективних та індивідуальних орієнтацій, звернених у минуле, творення реального ціннісного, нормативного й інституційного порядку та утвердження на його основі істинного ідентифікаційного процесу; 2) наповнення ідентифікаційних практик новим змістом, з орієнтацією на поєднання у свідомості суб'єктів суспільно-політичного розвитку реального й символічного світосприйняття, адекватне співвіднесення групового та особистісного рівнів національної ідентичності з процесами національно-державного вдосконалення конкретного суспільного організму; 3) розуміння на державному рівні подвійної природи окциденталізації (вестернізації), пов'язаної, з одного боку, з привабливістю західних стандартів споживання, рівня життя, індивідуальної свободи для громадян України й необхідністю їхнього утвердження у національну суспільну практику, а з іншого, -- з можливістю втрати традиційної культури, способу життя, усталених соціальних зв'язків, які розвивалися тисячоліттями і є основою культурно-історичної самобутності українського народу; перехід у процесі цілеспрямованого утвердження модернізації від стихійного вестернізованого світосприйняття до усвідомленого розвитку національної повноцінності, впевненості у спроможності національної культури органічно поєднувати в собі найкращі зразки її власних і запозичених елементів; 4) освоєння плюралістичного типу самоідентифікації особистості, який передбачає вільний, творчий, відкритий особистісний пошук і вибір, зміну принципу взаємодії між групами людських спільностей.

2. У подоланні кризи легітимності пріоритетними слід вважати такі проблеми: 1) створення ефективних стосунків з найактивнішими у політичному відношенні соціальними групами, визначення й культивування соціального суб'єкта модернізації, яким в Україні може виступати інтелігенція, й відповідно підвищення довіри влади до неї, всебічне сприяння формуванню інтелектуальної еліти суспільства; забезпечення на державному рівні постійної уваги до настроїв в інтелектуальному та студентському середовищі, практичне підтвердження піклування, підтримки цих груп населення, пошуки форм взаємодії з ними як з основним “актором”, провідною силою модернізаційного процесу; 2) утримання владою під своїм постійним контролем армії, створення системи особливих взаємовідносин з нею; концентрація сил, які скріплюють політичну систему й послаблення імпульсів, здатних її зруйнувати до поворотного моменту її трансформації; залучення в умовах поступового вдосконалення реформ до числа їхніх суб'єктів і прихильників якомога більшої кількості консервативних елементів, здатних протистояти тиску екстремістських сил та форсувати модернізацію суспільства; збереження і розвиток високого статусу найвпливовіших традиційних інститутів і груп, навіть у випадку втрати ними влади; ослаблення реально існуючих суперечностей через утвердження соціального партнерства, пошуки компромісу в розв'язанні найактуальніших питань; 3) створення під егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської ідеології, співзвучної настроям мас, здатної інтегрувати різноспрямовані групові інтереси; співвіднесення традиційних та нових цінностей з політичною доцільністю та з особливостями історичного часу, формування цілісної платформи для реалізації завдань модернізації (патріотизм, піклування про державу, національна ідея та ін.) з одночасним зменшенням розриву між елітою і масами; 4) подолання непрофесіоналізму і корумпованості бюрократів, максимальна позитивно-творча реалізація представниками влади своєї політичної волі; намагання в процесі реформування суспільства не піддатися ейфорії після перемоги на виборах, розуміння недовговічності мандату довіри та здатності більшості населення поступово набувати в перехідних умовах навички бути джерелом політичної влади; 5) забезпечення зворотнього зв'язку влади й суспільства, створення замість гучних політичних обіцянок та їх систематичного невиконання стійкої рівноваги відправлених і прийнятих сигналів між політичною системою і соціальним середовищем з метою досягнення стабільно-поступального розвитку; створення чіткої структури влади, здатної адекватно відобразити народне волевиявлення, подолати управлінський хаос і покласти край політичним іграм, інтригам, політиканству.

3. Завдання поступової ліквідації кризи участі в українському суспільстві повинно включати з'ясування таких питань: 1) використання потенціалу асоційованих груп інтересів у зв'язку з їхньою орієнтацією на більш сталі та прагматичні життєві інтереси людей, а також значно ширшими можливостями (порівняно з політичними партіями) щодо утримання масової уваги на певних політичних об'єктах; створення організаційної інфраструктури громадського співробітництва, в якій можуть бути реалізовані потреби і запити індивідів, урегульовані гострі політичні проблеми як джерело соціально-політичної напруги; недопущення асиметричного характеру діяльності груп інтересів у бік представництва і забезпечення інтересів окремих верств і груп населення (наприклад, груп з високими доходами або з високим рівнем освіти, представників окремих етнічних меншин та ін.); мінімізація діяльності протестуючих груп та домінування асоційованих груп інтересів, орієнтованих на співробітництво, визнання наявного соціального і політичного порядку, а не на конфронтацію; 2) створення необхідних передумов для вільної політичної конкуренції елітних груп, визначення таких правил змагальності, які б гарантували дотримання демократичного принципу участі мас в управлінні суспільством; відпрацювання чіткої правової процедури змагальності за голоси виборців як єдиного способу завоювання влади; 3) створення соціокультурного “тонусу”, що передбачає самоорганізацію участі в межах автономних, активно функціонуючих інститутів артикуляції інтересів; цілеспрямоване формування таких морально-культурних критеріїв політичної участі, як: а) громадянська відповідальність, що передбачає активну громадянську участь, спрямовану на підтримку життєдіяльності суспільного організму; б) довіра громадян один до одного та до інститутів державного управління й місцевого самоврядування; в) соціальне партнерство, що включає, з одного боку, готовність населення підкорятися існуючим нормам і розпорядженням державної влади та, з другого використання останньою потенціалу масової участі у прийнятті політичних рішень; г) атмосфера безпеки і довіри представників влади до своїх громадян, а також лояльності останніх до уряду й держави в цілому; 4) широке запровадження громадянських свобод і доступність одержання знань щодо організаційних умов участі з метою формування ефективних механізмів впливу громадян на процеси прийняття політичних рішень; 5) створення сприятливих можливостей для участі опозиції у прийнятті політичних рішень з одночасним посиленням уваги на необхідності створення відповідної правової бази для її діяльності;

4. Усунення другої з управлінських криз -- кризи проникнення -- потребує: 1) формування інститутів та умов суспільної організації, за яких людина може стати власником, вільною особистістю; перехід від нормативно-правового до практичного утвердження демократії, прийнятної і вигідної для переважної більшості громадян держави, з опорою на такі елементи, як народний суверенітет, демократичні права і свободи, економічні, соціальні та інші права особи; подолання ейфорії щодо можливостей суспільства у подоланні олігархізації як соціально-політичного явища; 2) подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, визначення потенційно незаконних інтересів через моделювання виражених у законі інтересів щодо інтересів суспільства в цілому; реалізація соціальних інтересів через їхній тісний взаємозв'язок з владою і державним управлінням, практичне утвердження функції державної влади, що полягає в реалізації загальнонаціональних інтересів за допомогою організації державного управління поведінкою людей і соціальними процесами; 3) сприяння розвиткові децентралізації як демократичного контрольованого політичного процесу, котрий передбачає делегування центральним урядом чітко визначених повноважень на місцевий рівень з метою розв'язання питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм;

5. Криза розподілу в Україні може бути подолана за умови забезпечення основних напрямів суспільно-політичного розвитку, що зумовлюють: 1) розвиток малого підприємництва як дійового засобу додаткових робочих місць, насичення ринку товарами та послугами, формування середнього класу; захист законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності товаровиробника на внутрішньому й зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності з урахуванням соціальної справедливості, створення реального, відповідального перед суспільством власника чи групи власників на кожному приватизованому об'єкті; 2) створення в суспільстві ситуації рівності у забезпеченні основних прав і обов'язків, а також допущення соціальної і економічної нерівності на основі справедливості, яка дає можливість надання компенсаційних переваг для кожної людини й зокрема для менш забезпечених членів суспільства; створення такої схеми соціального партнерства, яка здатна зацікавити кожного громадянина, в тому числі людей з невисоким соціальним становищем та статусом; поєднання індивідуальної свободи і справедливого розподілу матеріальних благ, рівність і відкритість доступу до владно значущих відповідальних посад на основі конкурентного відбору; 3) подолання лицемірства представників влади, пов'язаного з намаганнями приховати опікування виключно власним добробутом за гучними заявами про їхнє прагнення до забезпечення народного добробуту, а також цинізму населення, пов'язаного з поступовою втратою значимості моральних норм та ідеалів.

Подолання кризового синдрому модернізації вкрай необхідне для виведення українського суспільства із зони невизначеного існування, запобігання згортанню модернізаційного процесу. Розв'язання цих завдань потребує послідовної орієнтації влади на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації, готових забезпечити здійснення соціальних перетворень. Розгортання модернізації в історичному часі потребує утвердження виваженої політики, спрямованої не лише на стабілізацію сучасного становища, а й на тривалу стратегію оновлення суспільства, яка має базуватися на глибоко усвідомленій відповідальності вільної людини.

У зазначеному розділі аналізується поняття і реалії “уявного конституціоналізму” як одного із сутнісних проявів трансформації перехідної постсоціалістичної держави. Визначено основні причини виникнення названого явища, до яких належать: недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства; відсутність необхідної кількості активних соціальних суб'єктів правового реформування, здатних не тільки підтримувати, а й проводити демократичні перетворення; бажання й потреба отримання швидкого ефекту від утілення реформ за короткий історичний проміжок часу; наявність у попередньому історичному розвитку системи соціалізації населення, орієнтованої на формальний характер існування конституції, а також значного розриву між конституційними нормами і реально діючими інститутами; неоднозначне (в розрізі легітимності) сприйняття значною частиною нового складу парламенту (1998 р.) принципових положень і окремих статей конституції.

Подолання уявного конституціоналізму можливе за умови розв'язання у подальшому суспільно-політичному розвитку України таких першочергових проблем як розвиток конкуренції у середовищі державних службовців, їх рекрутування на основі професіоналізму і особистих якостей, а не за принципом протекціоналізму; гармонізація співвідношення більшості і меншості суспільства, надання меншості засобами законодавства та політичного авторитету державних діячів широких можливостей відкрито, в межах загальноприйнятих процедур і вимог захищати свої власні та суспільні інтереси; максимальне наближення держави до людей через підвищення довіри населення до її діяльності; втілення децентралізаційної політики та подолання самоусунення держави від відповідальності за долю і якість ринкових перетворень; відмова від ліберально-ринкової суспільної моделі на користь соціально-ринкової, в якій держава виступає ініціатором гармонізації та соціальних процесів; утвердження у життя обов'язку для всіх владних структур підпорядковувати свою діяльність загальнодержавному інтересу, задоволенню соціальних потреб населення, підтриманню в суспільстві спокою і соціального миру; відхід від стереотипу ототожнення владною елітою і сервілістично налаштованими правознавцями конституційної і правової держави; подолання непердбачуваності, непослідовності і ненадійності владних рішень, нігілістичного ігнорування закону представниками державної влади; створення дійового механізму взаємодії державних інститутів зі структурами громадянського суспільства.