Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• політичний суспільний влада італія
• Вступ
• Розділ 1. Політична система: суть та функції
• Розділ 2. Становлення сучасної політичної системи Італії: змістовність та перспективи розвитку
• Висновки
• Список використаних джерел
• Вступ

Актуальність дослідження категорії "політична система" зумовлена її важливістю як суспільно-політичного феномена. Політика - важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика має відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об'єктивних закономірностей.

Різні політичні явища в суспільстві об'єднанні поняттям "політична система" суспільства. Призначення політичної системи - це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична система є центральною проблемою політології.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття "політична система" суспільства, так і на сутність цього феномена. Система -- одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів.

Політична система суспільства -- цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

- взаємозв'язок групи елементів;

- утворення цими елементами певної цілісності;

- внутрішня взаємодія всіх елементів;

- прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

- здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління (самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин -- державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства.

Політична система Італії особлива тим, що вона є змагальною, а така політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

Змагальна політична система Італії має зумовлена такими ознаками як:

- політичний плюралізм;

- наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

- наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;

- визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян;

- примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;

- зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.

Метою роботи є дослідження поняття і сутності політичної системи, зокрема політичної системи Італії.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:

· визначити поняття та суть політичної системи;

· дослідити функції та структурні елементи політичної системи;

· дослідити становлення та перспективи розвитку сучасної політичної системи Італії.

Об'єктом роботи є політична система Італії.

Предметом роботи є сукупність положень, ідей, суспільних характеристик політичної системи Італії.

Розділ 1. Політична система: суть та функції

Однією з найскладніших, центральних категорій політології є політична система суспільства. Вона дозволяє найбільш повно і послідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, принципи організації влади, існуючі політичні відносини, інститути, норми. У політичній науці ця категорія покликана відобразити два моменти: з одного боку -- цілісність політики як самостійної сфери суспільства, яка являє собою сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, права і т. д.); з іншого боку, характер зв'язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною, культурною сферою, іншими державами).

Крім того, поняття "політична система" має велике практичне значення. Воно допомагає виділити фактори, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних соціальних груп населення, дозволяють зрозуміти мотиви й механізми здійснення владних дій держави [6, с. 170].

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами [2, с. 85].

Поняття "політична система" за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т. п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Як зазначав Борисов В.К., під політичною системою розуміється сукупність державних, партійних і громадських органів та організацій, що беруть участь у політичному житті країни. Ця система забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства і саме його існування як єдиного, керованого політичною владою організму. Залежно від місця і часу поняття "політична система" має різний зміст, оскільки її компоненти варіюються відповідно відносин влади, типу політичного режиму (авторитаризм, демократія, диктатура), типу політичної системи (президентська, парламентська) [9, с. 56].

Поняття "політичної системи" досліджував також Андреев С.С., який визначав політичну систему як сукупність інститутів, організацій, установ, що виконують функції суб'єкта політичної влади або функції суб'єкта боротьби проти нього. У політичні системи входять держава з її законодавчими, виконавчими, примусовими, господарськими та іншими органами, політичні партії, громадські організації, групи підтримки, тиску і т. д. Політичні системи проявляють себе в діях.

Ступінь і характер взаємозв'язків елементів політичних систем в реальній дійсності бувають різними. Це обумовлює існування різноманітних політичних систем, які, як досить аргументовано показує С.С. Андрєєв, в залежності від їх характерних властивостей можуть бути об'єднані в дві основні групи:

1) цілісні (органічні) політичні системи,

2) сумативні політичні системи.

Цілісні (органічні) політичні системи виникають тоді, коли відносини між їх елементами мають взаємопроникливий, взаємообумовлений і взаємодоповнюючий характер. Суммативні політичні системи складаються, тоді, коли "відбувається просте з'єднання якостей" складових їхніх політичних структур [8, с. 24].

Стимулювальним фактором у становленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена А.А. Богдановим і Л. фон Берталанфі. За їх твердженням, "система -- це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються наслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної, духовної та ін. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. "Призначення політичної системи, -- вважав Т. Парсонс, -- це забезпечення інтеграції, розроблення та реалізація загальної мети суспільства".

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог -- Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх праця "Політична система" (1953), "Межа політичного аналізу" (1965) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального та культурного середовища надходять імпульси -- вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги -- це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним -- від вимог до влади з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході -- це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкти підтримки:

1) політичне суспільство -- група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) "режим" -- основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більше того -- суперечать їх інтересам. Можна стверджувати, що прийняття політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії [15, с. 73].

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план висунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система -- це різні форми політичної поведінки як державних так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівняння: інституційне та орієнтаційне. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідження державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивчення політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш-менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена сила, -- пише він, -- яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1) функцію політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

2) функцію артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3) функцію агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями. Він визначає і три функції "виведення":

1) розроблення норм;

2) застосування норм;

3) контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" -- це урядова прерогатива [2, с. 143].

Завершальною фігурою у ряді "батьків-засновників" теорії політичної системи стоїть колишній Президент Міжнародної та Американської асоціацій політичних наук К. Дойч, в 1950-70-ті роки розробляв так звану "інформаційно-кібернетичну модель"., що називає "нервами державного управління" політичні комунікації, що з'єднують верховну владу суверена з виконавчими, судовими та іншими органами. К. Дойч використовує основоположну ідею функціональної аналогії Т. Гоббса в своїй головній праці "Нерви управління: моделі політичної комунікації та контролю" (1963), визначаючи політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. У рамках розробленого інформаційно-кібернетичного підходу К. Дойчем робиться смілива спроба інтерпретувати політичне життя крізь призму кібернетичного аналізу та комунікативних механізмів. Нагадуючи про те, що і латинське "gubernare" (від якої похідним є англійське "government"), і грецьке "kubernan" (відповідно - англійське "cybernetics") походять від однієї смислової основи, пов'язаної з "мистецтвом управління", а спочатку з морехідної навігацією, управлінням кораблем. На думку Дойча, уряд (як суб'єкт державного управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і комунікативних взаємодій між системою і середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи.

К. Дойчем розробляється в "Нерви управління" дуже складна і ешелонована модель функціонування політичної системи як сукупності інформаційних потоків, побудована на принципі зворотного зв'язку. У сильно спрощеному варіанті (відбиває лише її принциповий пристрій) вона виглядає наступним чином.

У його моделі політичної системи виділяються чотири блоки, пов'язані з різними фазами проходження інформаційно-комунікативних потоків:

1) отримання і відбір інформації,

2) обробка і оцінка інформації;

3) прийняття рішень, і нарешті,

4) здійснення рішень зі зворотним зв'язком.

По-перше, політична система приймає інформацію через так звані "рецептори" (зовнішньополітичні та внутрішньополітичні), до яких відносять інформаційні служби (урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна мережа і т. д.). Тут відбувається селекція, систематизація і первинний аналіз даних, що надійшли. По-друге, на наступній фазі відселектований нова інформація підлягає обробці в рамках блоку "пам'яті і цінностей", де вона, з одного боку, порівнюється з уже наявною, старої інформацією, а з іншого, проходить оцінювання крізь призму цінностей, норм і стереотипів. Скажімо, інформація про введення в 1979 році радянських військ в Афганістан природно оцінювалася по-різному в країнах НАТО і Варшавського договору. По-третє, після одержання підсумкової оцінки ступеня відповідності політичній ситуації своїм пріоритетам і цілям уряд (як центр прийняття рішень) приймає відповідне рішення щодо регулювання поточного стану системи. І нарешті, так звані "ефектори" (виконавчі органи та ін.) на останній фазі реалізують рішення, а потім їх результати служать новою інформацією через "зворотний зв'язок" для "рецепторів", виводять систему на новий цикл функціонування [16, с. 95].

К. Дойч виділяє при цьому три основних типи комунікацій в політичній системі:

1) особисті, неформальні комунікації (face-to-face), як, наприклад, персональний контакт кандидата в депутати з виборцем у невимушеній обстановці,

2) комунікації через організації, коли контакт з урядом здійснюється за допомогою партій, груп тиску та інші,

3) комунікації через ЗМІ, друковані півдня електронні, роль яких у постіндустріальному суспільстві постійно зростає.

Концепція політичної системи К. Дойча піддалася анітрохи не меншою критиці, ніж підходи Г. Алмонда і Д. Істона, хоча при цьому вона впровадила в аналіз такий найважливіший і активний компонент владних відносин як інформаційні потоки і комунікативні зв'язки. Якщо ж підвести деякі підсумки аналізу цих трьох варіантів побудови макрополітичному системи, то можна помітити, що популярність класичної теорії політичної системи в 1970-і роки пішла на спад, а в 1980-90-і рр.. багато її положень, які претендували на універсальність, стають швидше аналітичними інструментами або таксонами (характеристиками технології) [10, с. 73].

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху тощо, кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групами та індивідами): політичну організацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру, засоби масової інформації.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи -- держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативна основа діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого в суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів, її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством [6, с. 175].

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких компонентів:

1) політичні відносини;

2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації; трудові колективи та об'єднання);

3) політико-правові норми;

4) політична свідомість і політична культура;

5) засоби масової інформації;

6) людина як політична істота -- громадянин [18, с. 83].

Політична система містить такі компоненти:

· інституційний - складається з різних соціально-політичних інститутів та установ. Перш за все, це - держава, її органи й установи, політичні партії, громадські рухи, організації, об'єднання, різноманітні інституції представницької та плебісцитарної /безпосередньої/ демократії;

· функціональний - сукупність функцій, які здійснюються окремими соціально-політичними інститутами та їх групами /політична участь, діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична соціалізація/

· регулятивний - комплекс політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємин між суб'єктами політики /звичаї, традиції, ритуали, політичні принципи, настанови тощо/;

· комунікативний - сукупність різноманітних відносин між суб'єктами політичної системи /діалог, конкуренція, конфлікт і т. ін./, що стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

· ідеологічний - сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій і доктрин /політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура, політична наука [7, с. 189].

Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру, особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:

Політичні інститути - держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об'єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

Політичні відносини, які відбивають зв'язки між класами, між етносами, між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання влади.

Політичні принципи та норми /нормативна підсистема політичної системи/, через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації політичної системи, а значить її необхідним елементом [3, с. 156].

Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки.

Політична участь і поведінка - комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот.

Соціальні суб'єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/, політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

Механізми політичної комунікації - перш за все діяльність ЗМІ /"четвертої влади"/, політична агітація та пропаганда /"політична реклама"/, вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції, механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо.

Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв'язку з іншими. Увесь комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки інтегруючим зв'язкам утворюється впорядкована, стійка і досить консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної взаємодії між особою, суспільством і державою [7, с. 191].

Основними ознаками політичної системи є:

- взаємозв'язок групи елементів;

- утворення цими елементами певної цілісності;

- внутрішня взаємодія всіх елементів;

- прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

- здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура і функціонування політичної системи суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну [4, с. 217].

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільними справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й посадовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної системи: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспільством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Функція цілепокладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя -- економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей [4, с. 219].

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найопти-мальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Тобто можна сказати що до основних функцій політичної системи належать такі:

· політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

· консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

· регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

· мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

· функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо [5, с. 100].

Розробивши концепцію політичної системи, Г. Алмонд одержав можливість проводити порівняльний аналіз різного типу політичних організмів за певним параметром. Таким параметром була реалізація структурами політичних функцій, універсальних і необхідних для всіх суспільств, яка дозволяє порівнювати їх функціонування на прикладі різних суспільств - розвинених і нерозвинених, модерних і примітивних, західних і східних. "Замість поняття "держави", обмеженого правовими й інституціональними значеннями, ми воліємо говорити "політична система", - відзначає Г. Алмонд. - Замість "повноважень", які знову ж таки мають переважно правову конотацію, ми починаємо віддавати перевагу слову "функція", замість "установ" говоримо про "ролі", замість "інститутів", що знову відсилають нас до формальних норм, про "структури", а замість "громадської думки" і "громадянського виховання", дуже формально-раціональних за змістом, воліємо говорити про "політичну культуру" і "політичну соціалізацію" [11, с. 4].

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті "Порівняльний аналіз політичних систем" [12]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [13, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

- англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

- європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

- доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

- тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції.

Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці "Порівняльна політика: девелопменталістський підхід" [14]. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи:

1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури;

2) традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури;

3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [14, с. 215-216].

Категорія "політична система" відтворює політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. Поняття політичної системи дозволяє розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються, насамперед, місцем і роллю самої політики у суспільстві. Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності (суспільний прогрес, демократія, політичні права й свободи людини, соціальна справедливість, людський вимір політики, всебічний розвиток особи). Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж розкласти їх на складові. Але всі вони визначають ефективність функціонування політичної системи.

Розділ 2. Становлення сучасної політичної системи Італії: змістовність та перспективи розвитку

Політична система Італії створювалася в країні після її об'єднання в 1861 р. і протягом своєї історії пережила значні перетворення. Особливу увагу дослідників завжди привертали перехід від щодо демократичної ліберальної системи до фашизму в 20-і роки XX в., а потім вихід країни з фашистського режиму і формування повоєнної демократичної системи

Механізми повоєнної італійської демократії були створені на основі прийнятої в 1947 р. конституції, що діяли, хоча і не занадто надійно, але усе ж при зберіганні відносної стабільності політичної системи, вони піддалися в останні роки перегляду. Почалися перетворення. Політологи стверджували, що в країні розвивається процес переходу від Першої до Другої республіки.

Інтерес спеціалістів, що присвячували свої праці історії і сучасному стану італійського політичного життя, так названої італійської аномалії (аномалії в порівнянні з іншими західними країнами) повоєнного періоду, залучали насамперед дві партії, що визначали протягом довгого часу ситуацію в країні -християнсько-демократична партія (ХДП) і Італійська комуністична партія (ІКП).

Соціалісти, що грали роль третьої сили, з'являлися набагато рідше у фокусі уваги. Ще менше уваги приділялося іншим партіям, що постійно проводили своїх представників у парламент до початку 90-х років. Деяке місце в дослідженнях займало Італійське соціальне спрямування, що рахувалося продовжувачем фашистської традиції в повоєнному італійському політичному житті і що займало, як правило, четверте місце на загальнонаціональних парламентських виборах після трьох вищезгаданих партій. Такі ж партії, як Італійська ліберальна партія (ІЛП), Італійська республіканська партія (ІРП), Італійська соціал-демократична партія (ІСДП) і інші малі партії, цікавили дослідників лише як суб'єкти для утворення правлячих коаліцій під егідою ХДП, що зберігала верховну владу в країні з кінця 40-х до початку 90-х років.

Початок 90-х років ознаменовано повною зміною декорацій на політичній сцені країни. Італійські комуністи, що встигнули реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цих іспитів, мабуть, із найменшими втратами серед усіх значних партій у країні. Християнські демократи утратили свої непохитні головні позиції в партійно-політичній системі. Криза, пережита третьої за значенням у старій партійній системі Італійською соціалістичною партією через те, що її лідери виявилися звинувачені в корупції і розкраданнях, була настільки глибокою, що привела практично до її зникнення з політичної арени [20, 57].

День 26 січня 1994 p. закарбувався у пам'яті італійців як "День Берлусконі". Неймовірність його першої перемоги на виборах полягала в тому, що багато хто в Італії та іншій частині Європи вважали її неможливою. Але це сталося також тому, що його громадсько-політичний рух "Уперед, Італіє!" мало був схожий на політичну партію, а самого Берлусконі вважали новачком у політиці та не сприймали як самостійного кандидата.

Перемозі дещо сприяла виборча система Італії, країни з багатими парламентськими традиціями та досить високим рівнем політичної культури населення. Італія - парламентська республіка, отже, їй властивий кабінетний парламентаризм. Президент є Главою держави, однак обирається опосередковано парламентом або спеціальними колегіями. Відповідно, слабка президентська влада в Італії за обсягом компетенцій та повноважень при парламентській формі правління відноситься до третьої моделі. За цих умов головною політичною фігурою держави є прем'єр-міністр.

На сучасному етапі Італія займає одну з провідних позицій на світовій арені. Вона є членом таких впливових міжнародних інституцій як Європейський союз та Північноатлантичний Альянс. Як одна з розвинених та більш-менш стабільних країн Європи та Середземномор'я, Італія викликає інтерес великого загалу науковців, як вітчизняних так і представників іноземних наукових шкіл.

На сьогодні Італія є парламентською унітарною республікою. Президент є де-юре главою держави, обирається на 7 років на спільному засіданні палат Парламенту за участі представників усіх областей. За конституцією Президент символізує національну єдність країни, проте має небагато реальних повноважень, усі президентські акти мають бути контрасигновані відповідальними членами Уряду. З 15 травня 2006 р. Президентом Італії є Джорджо Наполітано.

Державний устрій Італії визначається конституцією, ухваленою 22 грудня 1947 р. Конституція майже без виправлень діє дотепер і вважається однією з найдемократичніших у світі. Поряд з основними демократичними принципами в ній знайшли відображення й антивоєнні, антифашистські настрої того часу. Отже, Конституція Італії закріпила широке коло прав і свобод, проголосила народний суверенітет, антифашизм визначила офіційною політикою держави. Прогресивність конституції також виявилася у встановленні демократичного порядку формування палат парламенту, включенні в державну систему інституту народної ініціативи й референдуму, створенні Національної ради економіки й праці [27, с. 50].

Конституція гарантує розподіл депутатських мандатів пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. При цьому, кількість мандатів від виборчого округу визначається залежно від співвідношення кількості населення округу і загальної кількості населення або виборців країни. За такої системи виборці голосують передусім за політичні партії, представлені списком кандидатів.

Законодавча влада в Італії належить двопалатному Парламенту, який складається із Сенату (верхня палата) та Палати депутатів. Обирається на 5 років за змішаною системою, яка поєднує принцип пропорційного представництва з наданням додаткових голосів коаліції партій, що перемогла. До складу Парламенту входять 630 депутатів та 315 сенаторів, що обираються, а також 11 "довічних" сенаторів. Статус довічного сенатора отримують колишні президенти Республіки, а також чотири особи з одинадцяти можуть призначатися Президентом Республіки за видатні заслуги перед державою.

Багатопартійність - одна з найважливіших рис нинішньої партійної системи Італії. Значною мірою цьому сприяла існуюча донедавна пропорційна виборча система при формуванні представницьких установ. Вона полягає в тому, що певна частина депутатських мандатів розподіляється відповідно до принципів мажоритарної системи, інша частина - до принципів пропорційної виборчої системи. У цьому випадку визначається нижня межа для обмеження представництва і дрібних партій, чим забезпечується створення більш стабільного уряду. Водночас, цим обмеженням може відтинатися від парламентського представництва велика кількість громадян і відбуватися перехід від багатомандатних до одномандатних округів. Для голосування в списки кандидатів вносяться не партії, а їх представники, тому відбувається відбір персоналів.

Виконавча влада в країні здійснюється Радою Міністрів (Урядом) на чолі з її Головою (прем'єр-міністром). На цю посаду, як правило, призначається лідер політичної партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр формально затверджується Президентом та обома Палатами Парламенту.

Варто зазначити, що Сільвіо Берлусконі, без сумнівів, є найбагатшим із політичних діячів Італії, а можливо, і Європи. Зокрема, журнал Forbes назвав його найбагатшим італійцем. Утім, у самій Італії до таких оцінок фінансового успіху людини, яку звинувачують у махінаціях з податками от уже два десятиріччя, ставляться скептично. Сам Берлусконі, використовуючи інформаційні ресурси, що йому належать, подавав себе як "людину з народу", яка досягла всього в житті власною працею та не має зв'язків зі старою корумпованою елітою. Прозваний італійцями Cavaliere ("Кавалер"), Берлусконі вважається екстравагантною людиною.

Сільвіо Берлусконі тричі (1994-1995 pp., 2001 -2006 рр., 2008-2011 pp.) очолював італійський уряд. За часом перебування при владі його можна порівняти лише з Беніто Муссоліні. Усі ці роки лунала потужна критика на адресу прем'єр-міністра у зв'язку з конфліктом інтересів Берлусконі-державного діяча та Белуеконі-підприємця. Сімнадцять років його перебування у великій політиці супроводжувалися безперервними скандалами: проти нього неодноразово висували звинувачення в корупції, податкових махінаціях, зв'язках із організованою злочинністю, порушенні законів, у тому числі" шахрайстві, підкупах, незаконному фінансуванні передвиборної компанії, сексуальних домаганнях і оргіях [26, с. 142].

Судова влада в сучасній Італії базується на римському праві та Кодексі Наполеона з наступними змінами. В країні існують звичайні, адміністративні, апеляційні, військові суди, Вищий касаційний суд, Конституційний Суд.

Останніми роками політична система Італії все більше структурується, за якої саме дві парламентські коаліції, а саме правоцентристська "Народ свободи" у складі партій "Вперед, Італія!", "Національний Альянс" та "Ліга Півночі" та лівоцентристська у складі "Демократичної партії" та партії "Італія цінностей", відіграють важливу роль у внутрішній політиці країни. В той же час на політичному і законодавчо-виконавчому рівнях домінують та відіграють провідну роль партія "Вперед, Італія!" та "Демократична партія".

Внаслідок реалізації Урядом С. Берлусконі першочергових заходів у соціально-економічній, безпековій та зовнішньополітичній сферах внутрішня ситуація наразі характеризується відносною стабільністю з певними ознаками напруги у взаєминах влади з опозицією. Водночас, опозиційні сили, які до недавнього часу займали досить зважено-помірковану позицію до дій правлячої коаліції, на сьогодні все більше висловлюють критично-радикальні зауваження та почали вдаватися до масових маніфестацій проти політики діючого Уряду.

Досліджуючи роль Італії у міжнародних відносинах на сучасному етапі, враховуючи безпосередньо, національну політику країни в контексті ЄС, О. Барабанов проаналізував основні напрямки зовнішньополітичного курсу країни, який перш за все пов'язаний з пріоритетами ЄС. Категоричною є думка автора, що Італія займає фактично проамериканську позицію, доказом чого є підтримка активізації військового виміру ЄС. Роботи Н. Комолової, В. Гантамана, А. Протопопова об'єднані думкою, що характерною первинною стратегічною умовою для Італії, орієнтуючись на яку, країна повинна досягти успіхів у всіх ключових сферах, є саме Європа [23, с. 60]. Після світової кризи 2008 р. Євросоюз зіткнувся з новими випробуваннями. Через економічні проблеми деяких країн-членів ЄС останнім часом виникають передумови для зміни stаtus-quо Євросоюзу. Особливо гостро ці тенденції простежуються у південних країнах-членах, зокрема в Італії. Ця проблематика розглянута у монографії М. Пітухіної "Вибере Італія Євросоюз?" [24, с. 64]. Досліджуючи участь Італії у кризисному врегулюванні Н.К. Арбатова у монографії "Європейський Союз та регіональні конфлікти" акцентує увагу на тому, що Італія має значний досвід. В контексті національної безпеки Італія є прихильником тісного співробітництва з ЄС [21, с. 36].

Ще одним пріоритетним напрямком зовнішньополітичного курсу Італії є Балканський регіон. Географічна близькість та взаємозв'язок інтересів у сфері безпеки та співробітництва в інших сферах, стали причиною того, що країни Балканського регіону є природним пріоритетом у зовнішній політиці Італії. Ця проблематика викликає різні погляди серед дослідників. Окрему увагу Балканському вектору приділяла Є.Ю Гуськова. В її роботах щодо ситуації яка сформувалася на Балканському півострові, послідовно розглянуто вузлові питання міжнародної кризи після розпаду Югославської Республіки, в тому числі ситуації яка склалася в нових державах. Позиції Італії стосовно Балканського регіону, охарактеризовано в роботі О.М. Барабанова. В його монографії "Італія після Холодної війни" охарактеризовується процес адаптаційного періоду Італійської держави до викликів світу. Це вимагало адекватного реагування країни на сформовану ситуацію у Балканському регіоні та позицію саме Італійської держави щодо цього проблемного питання. У праці М.Ю. Мартинової проаналізовано з етнічної точки зору події пов'язані з розпадом Югославської Республіки та становлення нових держав, зроблена спроба дослідити витоки кризи.

При всій винятковості праць стосовно ролі Італії щодо Балканського регіону, слід зазначити, що ця проблема не знайшла активного висвітлення італійської позиції щодо вирішення цієї проблеми. Дослідниками проаналізовано витоки Балканської кризи, розглянуті позиції нових держав, які склалися після розпаду Югославської Республіки.

Оскільки зовнішньополітичні пріоритети Італії тісно пов'язані з політичною діяльністю країни, то одним з важливих напрямків зовнішньополітичного курсу Італії є Середземноморський регіон. Це було забезпечено лідерством Італії у даному регіоні, а також її вигідним геополітичним становищем. Найбільш розробленими на сьогоднішній день є роботи в яких безпекова політика Середземномор'я розглянута через призу ЄС. Це стало об'єктом вивчення в працях Н.К. Арбатової, А.С. Протопопова, В.Г. Любіна. У науковій роботі О.С. Трофімової охарактеризовано основні етапи середземноморської політики Євросоюзу, які торкаються безпосередньо країн, котрі відіграють значну роль у даному регіоні, зокрема в політиці Італії [25, с.41]. Проблемні питання щодо безпекового фактору у Середземноморському регіоні, освітлено у роботах А.В. Мальгіна, Ю.А. Гусарова. Автори акцентують увагу на перспективах та взаємодії Середземноморського регіону саме з ЄС. Колективна монографія "На перехресті Середземномор'я: Італійський чобіт перед викликами ХХІ ст.", проведено глибинний аналіз політичної системи Італії у ХХ ст., охарактеризовано повноцінний огляд з проблем європейської інтеграції.

Висновки

В науковій літературі існує багато теорій, які розглядають поняття "політична система" під тим чи іншим кутом зору.

Наукова значимість і корисність розроблених Д. Істоном і Г. Алмондом моделей систем, в тому числі і політичних систем суспільства, полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем та ін. У визначеності політичної системи виділяється два підходи: теоретичний і реально-функціональний. Якщо теоретичний підхід визначає політичну систему як теоретичний ідеальний компонент політичної сфери суспільства, що дає можливість з'ясувати і розкрити суть системних особливостей різних політичних явищ, подій, то реально-функціональний підхід визначає політичну систему як реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Якщо політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб системного аналізу політики, то механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві розкриває суть політичної діяльності і політичних відносин між різними політичними суб'єктами, політичною організацією суспільства.

Політична система Італії створювалася в країні після її об'єднання в 1861 р. і протягом своєї історії пережила значні перетворення. Особливу увагу дослідників завжди привертали перехід від щодо демократичної ліберальної системи до фашизму в 20-і роки XX в., а потім вихід країни з фашистського режиму і формування повоєнної демократичної системи

Початок 90-х років ознаменовано повною зміною декорацій на політичній сцені країни. Італійські комуністи, що встигнули реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цих іспиті, мабуть, із найменшими втратами серед усіх значних партій у країні. Християнські демократи утратили свої непохитні головні позиції в партійно-політичній системі. Криза, пережита третьої за значенням у старій партійній системі Італійською соціалістичною партією через те, що її лідери виявилися обвинувачені в корупції і розкраданнях, була настільки глибокою, що привела практично до її зникнення з політичної арени.

На сучасному етапі Італія займає одну з провідних позицій на світовій арені. Вона є членом таких впливових міжнародних інституцій як Європейський союз та Північноатлантичний Альянс. Як одна з розвинених та більш-менш стабільних країн Європи та Середземномор'я, Італія викликає інтерес великого загалу науковців, як вітчизняних так і представників іноземних наукових шкіл.

На сьогодні Італія є парламентською унітарною республікою. Президент є де-юре главою держави, обирається на 7 років на спільному засіданні палат Парламенту за участі представників усіх областей.

Законодавча влада в Італії належить двопалатному Парламенту, який складається із Сенату (верхня палата) та Палати депутатів.

Виконавча влада в країні здійснюється Радою Міністрів (Урядом) на чолі з її Головою (прем'єр-міністром). На цю посаду, як правило, призначається лідер політичної партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр формально затверджується Президентом та обома Палатами Парламенту.

Список використаних джерел

1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. - 6-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2007. - 309 с.

2. Зеркін Д.П. Основи політології: Курс лекцій, Ростов-на-Дону, "Фенікс", 1997.

3. Політологія (теорія та історія політичної науки): Навчальний посібник / Шляхтун П.П. - К.: Либідь, 2005.- 576 c.

4. Політологія : Навчальний посібник / Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. - К.: ВЦ, 2006.- 568 c.

5. Політологія: Навчальний посібник / Юрій М.Ф. - К.: Дакор, КНТ. - 2006. - 416 c.

6. Політологія: Навчально-методичний комплекс: За ред/ Ф.М. Кирилюка. - К., 2005 р

7. Політологія: підручник / Ю.М. Розенфельд, Л.М. Герасіна, Н.П. Осипова, М.І. Панов, О.М. Сахань, О.В. Ставицька - Харків, Право, 2001. - 636 с.

8. Андреев С.С. Политические системы и политическая организации общества // Социально-политические науки. -- 1992. -- С. 23--24.

9. Борисов В.К. Теорія політичних систем. - М.: Знание, 1991.

10. Теория политики: Учебное пособие / Авт.-сост. Н.А. Баранов, Г.А. Пикалов. В 3-х ч. СПб: Изд-во БГТУ, 2003.

11. Almond G. and Coleman J. (eds.) The Politics of the Developing Areas. Princeton: Princeton University Press, 1960.

12. Almond G. Comparative Political System // Journal of Politics (1956), 18(3), 391 - 409.

13. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / Пер. с англ. под ред. А.М. Салмина, Г.В. Каменской. - М.: Аспект Пресс, 1997. - 287 с.

14. Almond G. and G. Bingham Powell, Jr. Comparative Politics: A Developmental Approach. Little, Brown, 1966.

15. Дегтерев А.А. Механизм выработки и осуществления государственной политики. Процесс принятия государственных решений // Дегтерев А.А. Основы политической теории. М., 1998.

...