Історики та філософи античності про політичне лідерство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історики та філософи античності про політичне лідерство

Вступ

Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.

Спочатку, в примітивних суспільствах, де ще не були виразно виражені і усвідомлені приватні Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

інтереси автономної особи, а існували потреби нерозчленованого цілого (роду, племені), функції лідера були розвинуті слабо. Вони зводилися в основному до забезпечення фізичного виживання общинників.

Зростання різноманітності потреб, появу нових видів діялРазмещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ьності істотно ускладнили соціальні відносини, що зажадало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. Тоді-то і з'явився політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.

Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. - провідний, ведучий) - авторитетний член політичної, суспільної організації, об'єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство - один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об' єднує, спрямовує дії об' єднання.

Політичне лідерство -- один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

У сучасній політичній науці є різноманітні визначення поняття "політичне лідерство", зокрема:

-- це влада, яку здійснюють один чи кілька індивідів з метою пробудження членів суспільства, нації до дій;

-- це стосунки між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншими;

-- це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

-- лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

-- політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

-- лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Проблема політичного лідерства має давнє коріння. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певна суспільна ситуація вимагала свого лідера, вождя. Кожного історичного періоду виникали теорії, які визначали певний тип, образ та завдання лідера.

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм.

Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва.

Реалізація природної політичної функції, яка полягає в доданні відносинам між людьми доцільності, розумності, впорядкованості зумовила прагнення осмислити складну природу лідерства. Вже в давнину політика, історія вивчалася крізь призму тих людей, які управляли і керували іншими. Спочатку право на керівництво обгрунтовувалося їх високими моральними якостями і достоїнствами. Лідери поставали в образі героїв, наділених особливими фізичними якостями і моральними чеснотами.

Вже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Вони вважали лідерами тих, хто в скрутні часи, завдячуючи своїй силі, розуму, хитрощам, сміливості, одержують підтримку і визнання громадян.

Фукідід, Тацит, Тіт Лівій помітили, що у будь-якій спільноті завжди є видатні люди, найбільш досвідчені, найбільш сміливі, люди видатного розуму чи волі, що мають повагу та підтримку громадян. У центр своїх історичних оповідань античні автори ставили переважно дії видатних осіб - монархів, вождів, полководців - або небожителів - богів як істинних творців історії.

Платон зображував лідера людиною, що має природжену схильність до знання, що характеризується правдивістю, рішучим неприйняттям брехні, любов'ю до істини. Його відрізняють скромність, шляхетність, справедливість, великодушність. Лідери, в розумінні Платона, виступали справжніми творцями історії. «Досить з'явитися одній такій особі, яка має у своєму підпорядкуванні державу, - писав філософ, - і людина ця здійснить все те, чому тепер не вірять». Згідно з Платоном, лідером є природжений філософ, оскільки він привносить ідеальне в земні форми буття, володіє істиною, постійно її осягає і тому виступає дійсним творцем історії.

У праці «Паралельні життєписи» грецький письменник і філософ Плутарх продовжив платонівську традицію зображення ідеального лідера. Він створив блискучу галерею образів греків, римлян, що слідували, за описом Плутарха, високим моральним нормам і принципам. Він, досліджуючи біографії відомих римлян і греків, прийшов до висновку, що “саме політичні лідери є творцями історії”.

Платон і Аристотель замислювалися не тільки про те , як і чому людина бере в свої руки владу , а й про цілі, які вона ставить перед собою , використовуючи цю владу. Для цих філософів не було сумніву в тому , що хороший лідер повинен прагнути до справедливості і чесно служити державі . Аристотель особливо підкреслював , що участь у політиці для лідера - вища форма прояву людської гідності. Примітно , що античні мислителі , насамперед , говорили не про «технології» , а про « нормативні аспекти » у виконанні лідерських ролей: про те , що має знати той, хто прагне отримати владу. Арістотель визнавав участь лідера у політиці за найвищу форму прояву людської гідності. Він вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та більш досвідчені глави сімейств. У подальшому, на його думку, право володарювати отримує той, хто переважає інших розумом. Він обгрунтовує це положення рядом аналогій: “Так, домашні тварини за своєю природою стоять вще, чим дикі, і для всіх домашніх тварин краще знаходитись у підкоренні людини: так вони прилучаються до свого блага. Так же і мужчина по відношенню до жінки: перший за своєю природою вище, друга нижче, і от перший володарює, друга знаходиться у підкоренні. Той же самий принцип неминуче повинен панувати і в усьому людстві.

Светоній у праці “Життя дванадцяти цезарів” поклав початок традиції зображення зворотного боку політичного лідерства і навів образні порівняльні характеристики римських імператорів.

Слабким місцем функціонального підходу до вирішення проблеми політичного лідерства цілком слушно вважається недооцінка його прибічниками активної ролі субґєктивних чинників лідерства. Утім, практика суспільно-політичного життя показує, що політичне лідерство являє собою складний обґєктивно-субґєктивний процес взаємодії субґєкта й обґєкта політики, зумовлений характером певної епохи, конкретної ситуації, традиціями і менталітетом народу, рівнем розвитку політичної свідомості мас та іншими чинниками. Лідером здебільшого виступає той, хто не тільки найуспішніше орієнтується в ситуації, оволодіває нею, виражає спільний інтерес, скеровує і веде своїх послідовників, а й пристрасно прагне підкорити і вести за собою пасивні маси. Водночас лідерство характеризується і тим, що послідовники або ведені (маси) не просто підкоряються, йдучи за лідером, а й бажають іти за ним. Усі ці аспекти враховуються у філософсько-онтологічному підході до розуміння суті політичного лідерства, який найповніше розкриває його інтегральну природу і багатофункціональність.

Відправним пунктом для розуміння соціальної природи політичного лідерства є усвідомлення того, що лідерство являє собою процес складної взаємодії між людьми в соціальних системах і виростає із потреб їхньої спільної діяльності в організації і керівництві, що ґрунтуються на авторитетно-легітимному навґязуванні волі та на підкоренні. Зміст поняття "лідерство" складають такі важливі ознаки: спільна солідарна діяльність людей, наявність спільних інтересів і загальної мети, перевага носія авторитету в якостях і повноваженнях.

Лідерство завжди повґязане з ідентифікацією індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Це результат персоніфікацій ідентифікованих групових і суспільних інтересів. Його сенс полягає в здійсненні авторитетного керівництва з організації суспільно-політичного життя. Видатний український політичний мислитель В. Липинський справедливо стверджував, що "тільки тоді, коли є загальновизнані громадські, церковні, воєнні, родинні і класові авторитети, на які може опертися влада, народжується на території даного громадянства його власна держава". Якщо спробувати коротко визначити політичне лідерство, то можна сказати , що воно являє собою персоніфікований спосіб самоорганізації суспільного життя, що ґрунтується на авторитеті і сутність якого становлять владні відносини впливу і послідовництва, панування й підкорення. Як уже зазначалося, політичне лідерство виникає і функціонує як обґєктивно-субґєктивний процес. Обґєктивність лідерства зумовлена соціальними причинами його виникнення й розвитку, місцем і роллю в організації життя суспільства. Водночас лідерство нерозривно повґязане з певним субґєктом, власне з персоною лідера. Конкретна особа стає субґєктом лідерства завдяки своїм особистим якостям, авторитетові ("харизмі") і внаслідок добровільного визнання й підкорення з боку інших з метою реалізації спільного інтересу. Виходячи з цього, слід розрізняти поняття "політичне лідерство" і "політичний лідер".

Висновок

Історія суспільства свідчить, що існування і розвиток роду людського уже з перших етапів буття немислиме без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання. Саме це зумовило вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали більш досвідчені, розумні, сильні, більш людні, накінець, люди. Вони отримували визнання, довір'я, авторитет серед своїх співвітчизників, ставали лідерами.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: обґєднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; звґязок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.

Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характеру політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера.

Список використаної літератури

політичний лідерство філософ античний

1. Політологія: підручник/М.П. Требін, Л.М. Герасіна, І.О. Поліщук та ін.; за ред. М.П. Требіна. - Х.: Право, 2013.-416 с.

2. Траверсе О.О. Політичне лідерство: поняття, дискурс, практика / О.О. Траверсе // Віче. - 2006. - № 17-18. -C. 73-76.

3. Політологія: підруч. / М.І. Панов (кер. кол. авт.), Л.М. Герасіна, Н.П. Осипова та ін. - К.: Ін Юре, 2002. - 360 с.

4. Гладуняк І.В. Феномен політичного лідерства у процесі функціонування механізму політичного управління /І.В. Гладуняк // Держава і право: юрид. і політ. науки. - К.: Ін-тдержави і права НАН України, 2007. - Вип. 37. - C. 636-643.

5. Морарь М.В. Сучасна українська політична думка про лідерство (політологічний аспект) / М.В. Морарь // Удосконалення навч.-вихов. процесу в вищ. навч. закл. / відп. за вип. О.В. Бойко. - Мелітополь, 2009. - Вип. 13. - С. 215-218.

6. Романовский А.Г. Феномен личности в современной политической жизни общества / А.Г. Романовский // Вісн.Харк. нац. ун-ту. - Сер. Психологія: зб. наук. пр. - 2007. -№ 771. - С. 223-226.

7. Юрій М.Ф. Політологія: навч. посіб. / М.Ф. Юрій. -К.: Дакор, КНТ, 2006. - 416 c.

Размещено на Allbest.ru