Основи політології

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні» конфлікти були часто гострішими від «капіталістичних», а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів -- Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс: 1) кожне суспільство -- відносно стійка й стабільна культура; 2) кожне суспільство -- добре інтегрована структура; 3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи; 4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф: 1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни -- постійні та наявні скрізь; 2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт -- постійний супутник суспільного розвитку; 3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни; 4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга -- на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії -- співробітництво і конфлікт -- постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт -- Це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві -- праві, ліберали -- консерватори, інтервенціоністи -- ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях -- одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства; 3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, ке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними,але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов -- негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів--учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита -- відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, політику, ку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

-- конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

-- конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту -- міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визначають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із генезисом владних відносин: 1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну» легітимацію, що основана на довір'ї мас до влади, на підтримці політичної еліти); 2) конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтування їхньої необхідності; 3) боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації); 2) переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на власні інтереси); 3) конфліктних дій; 4) розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation -- поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім -- спад і завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап -- постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класифіковане за ступенем розв'язання -- як повне або часткове вирішення, та за характером наслідків -- як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де нема конфліктів, -- кладовище.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розуміють внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та інші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період.

Якщо перехідний період, який є трансформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати з позицій конфліктології, то очевидними стають такі його особливості:

-- всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення;

-- якщо за стабільних умов соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в межах режиму), то в перехідний період -- вертикальний (боротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших пострадянських державах досліджують у політико-конфліктологіч-ній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економіч-ні колізії в державному і приватному секторах економіки, а також політичне підґрунтя етнічних процесів. Поряд з теоретичним аналізом пропоттоть механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бути оптимізозана на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.

Управління конфліктом -- врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо конфлікту є запобігання та відвернення. Наскільки це можливо, однозначної думки нема. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільнот суперництво та співробітництво пронизують більшість конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт здебільшого марні. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлене сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій він реалізується. Якщо така оболонка перешкоджає розвитку, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно здатне мінімізувати неминучі втрати і збільшити досягнення. В цьому й полягає сутяість управління конфліктом.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації, їх умовно поділяють на морально-правовий, силовий, реалістичний (примусово-переговорний), ідеалістичний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається придушити слабшу, нав'язати їй свою волю. Але його використання здебільшого не усуває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім того, слабка сторона може не підкоритися, чинити пасивний опір, що може провокувати «подвійний», «заблокований» конфлікт. Перемога з використанням сили є перехідною, а за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись усунути конфлікти. Цей підхід спричиняє поглиблення, ускладнення конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тенденція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир'я, яке довготривалої стабільності не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікавленими сторонами, незалежно від стану і статусу, встановлені відносини, які цілком відповідають індивідуальним поглядам кожної. В основу покладено визнання того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас і всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х -- початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв'язання конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сторін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інститу-ціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:

1. Інституціоналізація -- встановлення чіткої процедури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом -- структурування конфліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою до-тично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас -- і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг -- союзник -- партнер -- співробітник -- суперник -- противник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва -- відносини протидії -- відносини суперечностей -- непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість -- незгода -- суперництво -- суперечка -- ворожнеча -- агресивність -- війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф-ліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджу-вальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

Запитання. Завдання

1. Співставте основні підходи до поняття «конфлікт» і запропонуйте власне його визначення.

2. Порівняйте погляди на сутність і природу конфлікту!. Парсонса і Р. Дарендорфа, зробіть висновок щодо їхньої обумовленості та обгрунтованості.

3. Визначте основні типи політичних конфліктів, наявних в Україні з 1990 р.

4. Чим зумовлені роль і значення конфліктології у посттоталітар-них державах?

5. Проаналізуйте сучасні технології врегулювання конфліктів та управління можливими чи наявними конфліктними ситуаціями в Україні.

Теми рефератів

1. Основні етапи еволюції теорії соціально-політичних конфліктів.

2. Конституційні основи і правові норми врегулювання конфліктних ситуацій.

3. Політичні конфлікти в Україні: причини виникнення і способи розв'язання.

4. Політико-правове виховання молоді як засіб запобігання політичним конфліктам.

5. Конфлікт і консенсус у перехідному суспільстві.

Література *

Дг А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера и сегодня. -- Вып. 3. -- М., 1991.

Бекешкіна І. Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. -- К., 1994.

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. -- К.,1995.

Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера и сегодня. -- Вып. 2. -- М., 1990.

Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н., Кудрявцев С. В. Введение в общую теорию конфликтов. -- М., 1993.

Здравосмыслов А., Матвеева С. Межнациональные конфликты в Росии и постсоветском пространстве. -- М.,1995.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. -- М., 1995.

Иванов Н. Н., Смоленский В. Г. Конфликты и конфликтология. -- М., 1995,

Конфликты в обществе // Общественные науки. -- 1995. -- № 1.

Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера и сегодня. -- Вып. 3. -- М., 1991.

Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Гене-за. 1995. -- № 3.

Небоженко В. С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. -- К., 1994.

Пазенок В. С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. -- 1991. -- № 17--18.

Степанов Е. Й. Конфликтология переходного периода: методологические, теоретические, технологические проблемы. -- М., 1996.

5.2 Політична модернізація

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична модернізація», яке нині пов'язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Виникнення і розвиток теорії модернізації

Модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання головною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного функціонування суспільства.

Розуміння модернізації як процесу оновлення отримало визнання вчених. Разом з тим неоднозначність і невизначеність цього поняття породили безліч модифікацій, які втілились у теорію модернізації.

Комплекс наукових ідей, об'єднаних умовним поняттям «теорія модернізації», сформувався після Другої світової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розвитку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу.

Відтоді теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. На першому етапі (50--60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. Вже тоді намітився характерний для неї міждисциплінарний підхід, котрий об'єднав економістів, соціологів, політологів, соціальних психологів, представників інших наук. Поступова по-літизація цієї теорії зумовила інтерес до неї офіційної влади різних країн. Домінуючими у той період були концепції економічного зростання, згідно з якими традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відсталі, що потребували механізмів стійкого розвитку. Практичне втілення такої моделі розглядалося як засіб вирівнювання країн названих регіонів із розвинутими країнами. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політичних інститутів західного зразка. Відповідно автоматично будуть прийняті й прозахідні цінності. Та вже тоді існували сумніви щодо здатності економічного зростання виступати єдиним критерієм модернізаційного процесу, позаяк інституціоналі-зація не є механічним наслідком його, а має самодостатнє значення.

У межах другого етапу розвитку теорії модернізації (70--80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прора-хунків. Вона довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефектиними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Під час осмислення прора-хунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, зокрема методів квантифікації (кількісного вираження якісних ознак), математичної обробки інформації, комп'ютерного моделювання тощо для розкриття механізмів переходу від традиційного стану суспільства до сучасного; тимчасовість і анклавність (територіальну обмеженість) ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків її; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х -- початок 90-х років) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження, наявність капіталу, розвинутість технологій) позаекономічних -- геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформація процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору, незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Отже, поступово із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, теорія модернізації трансформувалася в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держави на якісні перетворення не калькуванням досвіду передових країн, а поєднанням найпоширеніших універсальних політичних структур, інститутів, цінностей із традиційною специфікою певних суспільств.

Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій Ф. Тьонніса, М. Вебера, Т. Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, процес кардинальної зміни соціально-політичних орієнтацій (близьких до сучасного розуміння модернізації) передбачає цілеспрямоване поширення на суспільство різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Таке бачення ґрунтувалося на розумінні, що «демократичні цінності автоматично не виникають» (М. Вебер), а демократичні перетворення безпосередньо залежать від розвитку нації.

Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників -- західні політологи й соціологи С. Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С. Хантінгтон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація -- 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава -- міжнародна система, держгвз -- громадянське суспільство, держава -- особистість, індивідуум -- індивідуум та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвивається у двох основних вимірах:

-- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

-- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від того, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідносяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модернізації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характеристики. Одна з найважливіших -- раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку становлять основу прагнень впливових політичних, економічних і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспільстві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Інститущоналізація не може мати кількісно-формального виміру. Суспільств з інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенденцію до збереження, однак інституціоналізація не є незворотним процесом, її межі можуть не лише розширюватися, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Найхарактернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до саморозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових програм, а також політична тактика як інструмент перетворень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної системи сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки кій суспільство постає як певна система організованих інтересів. Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого -- сприяти спілкуванню представників різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес кристалізації модернізаторських ідеологій, які можуть виконувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні прошарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні забезпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б канали для ефективного діалогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспільства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання механізмів винесення політичних рішень, вільний час, доступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного суспільства.

Ще однією складовою модернізації політичної системи є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політичних суб'єктів, здатних до самостійної обробки одержуваної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню нормативної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-справедливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально-державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб'єктів політики. Для формування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства -- забезпечення громадянськості.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Відповідно вирізняють кілька історичних типів модернізації західної цивілізації:

-- доіндустріальний (XVI -- XVII ст.) -- перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

-- ранньоіндустріальний (XVIII -- початок XX ст.) -- перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

-- пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) -- виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

-- постіндустріальний (із 70-х років XX ст.) -- індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуванням відносин особистої залежності у виробництві; низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модернізація в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

-- зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

-- здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом «центр -- периферія»;

-- домінування як суб'єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

-- невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вдалося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіталізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Усе, що породжувало полярність органічної та неорганічної модернізації, має зникнути з появою історично нового типу особистості, характерними рисами кого стануть: раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучасного соціального управління; інтерес до суспільне значущих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінформованість про соціально-політичну ситуацію та її зміни, бажання благодійно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компетентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнення бути корисним суспільству; культура співіснування в межах малих груп і всього громадянського суспільства.

Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, які прагнуть «вписатися» у процес «осучаснення навздогін» (В. Пугачов). Це зумовлює своєрідність державотворчого процесу в Україні, яка, на думку сучасного українського економіста В. Малеса, «полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарне організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб».

Особливості тривалого недержавного буття України спричинили: домінування як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції ментальності й конкретним потребам українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і Радянської імперії завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реалізації ідей «прискорення» й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних можливостей. Але через розрив між очікуваними та реальними результатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним наслідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:

-- криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);

-- криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади);

-- криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);

-- криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління);

-- криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості).

Подолання «кризового синдрому модернізації» передбачає насамперед з'ясування та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого -- характеризується слабкістю конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційністю економіки, корупцією, нерозвиненістю інформаційного суспільства тощо.

Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важливими для українського суспільства є такі умови:

-- збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціонального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

-- виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля суспільного і політичного консенсусу;

-- вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом'якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Головне при цьому забезпечити формування політичного режиму і системи соціального управління, які відповідали б внутрішнім потребам українського суспільства. А це передбачає:

-- цілеспрямоване подолання непідготовленості до реформування всієї системи управління, розумне запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації інших держав;

-- неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;

-- обмеження впливу на державотворчий процес вузь-копартійних інтересів, подолання негативних особистіс-них рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієнтація на несумісні цінності);

-- реформування інституціональної сфери суспільства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціативно-громадського життя, зумовлених логікою розвитку суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв'язку й діалогу між владними структурами і населенням з усіх питань суспільного буття. Цього можна досягти:

-- шляхом подолання кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, формування норм і процедур, засадничих для державно-правових інститутів правової держави та демократичного політичного режиму;

-- через скорочення дистанції між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об'єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

-- через розширення механізмів політичної соціалізації; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспільства.

Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку, їх реалізація відбуватиметься з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Теми рефератів

1. Основні параметри «навздогінної моделі» політичної модернізації.

2. Політична модернізація і проблема вироблення консенсусної політичної культури.

3. Політична культура та її роль у модернізаційному процесі в Україні.

4. Яка з основних характеристик політичної модернізації є найважливішою і чому?

Література

Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / В. Г. Хорос, Г. И. Мирский, К. Л. Майданик и др. -- М.,1996.

Головаха Є. І. Політичний портрет України: загальні тенденції розвитку. -- К., 1993.

Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. -- К., 1999.

Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и её проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии.-- 1990. -- № 9.

Денкэн Ж.-М. Политическая наука. -- М., 1993.

...