Становлення та розвиток політичної думки в історії людства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Становлення та розвиток політичної думки в історії людства

Вступ

Політична думка сучасного суспільства - результат тривалого розвитку та взаємодії ряду ідейно-теоретичних традицій.

Мислителі різних країн протягом всієї історії людської цивілізації замислювалися над проблемою політичного життя суспільства, прагнули з'ясувати сутність та природу держави, намагались відповісти на одне з "вічних" питань - яким має бути найкращий державний устрій? Вони створювали політичні теорії, грунтуючись на історичному досвіді народів, які прямо або опосередковано впливали на політичні процеси.

Не так багато на землі слів з такою довгою та багатогранною історією, як у грецького слова polіtіke - мистецтво управління державою.

Споконвіку люди прагнули розшифрувати суть політичного процесу і особливо механіку влади, виявити закономірності, яким вони підлягають.

Перед нами досить важке завдання. За короткий час розглянути практично усе розмаїття політичної думки людства. Для того, щоб це завдання виконати, розглянемо у лекції такі запитання :

1. Політична думка у класових суспільствах Давнього світу.

2. Політична думка періоду Середньовіччя.

3. Розвиток соціально-політичної думки у період Відродження.

4. Політичні ідеї Нового часу (ХІХ - поч. ХХ ст.).

5. Становлення політичних ідей у Київській Русі у ІX - XІІ ст. та їх подальший розвиток на етапі формування українського народу (ХVІ - ХVІІ ст.).

6. Основні напрямки та тенденції розвитку суспільно-політичних поглядів в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст.

7.Основні національні школи та напрямки сучасної політології.

1. Політична думка у класових суспільствах давнього світу

Політична думка давнини пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, Греції, Риму. Оскільки усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства, то й з'явитись вони могли лише з появою політичного життя суспільства та держави.

Сучасна політологія виділяє 5 основних політологічних концепцій, які виробило людство за всю історію свого існування, або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

міфологічна;

філософсько-етична;

релігійна;

громадянська;

соціальна.

Кожній з цих концепцій відповідає свій часовий відрізок та свій етап у розвитку людського суспільства.

Творці та носії міфологічної концепції політики - народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ-ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави - Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассірія, давньоруські і давньокитайські держави.

Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом твердої державної централізації, що призвело до створення політичних структур деспотичного типу. Ці структури мали основні особливості:

адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;

поглинення державою власності та господарчих функцій низових одиниць;

централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств носять переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є «теоретичним виправданням його необхідності». Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласна ідеологія знайшла свій вираз у таких творах як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину» де стверджується необхідність укріплення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, що не підкоряються верховній владі гідні фізичної розправи.

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей - головна з них.

Політична думка Давньої Індії носила відображення релігійно-політичної ідеології буддизму та брахматизму. Послідовники буддизму вважали, що світом править не бог, а природний закон і людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм заснований на визнанні морально-духовної рівності людей. Саме тому до політичної думки Давньої Індії характерне сполучення ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом.

Саме у Давній Індії вдалося детально розробити концепцію людських обов'язків і практично не залишити місце для прав.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень в бік раціональних відбувся у Давній Персії і пов'язано це з ім'ям Заратустри. Згідно з його вченням у світі іде боротьба добра і лиха і в кінцевому підсумку переможе добро . Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства грунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Власне політичні теорії агродеспотичних держав, які носили новий раціоналістичний характер, були створені тільки у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основний нервовий вузол існування азіатського деспотизму - поділення суспільства на тих, хто робить і хто керує.

Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів рішення цього питання: два головних (Конфуціанство та Легізм ) і два побічних (Моізм та Даосизм).

Конфуціанське рішення проблеми складається у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині.

Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі «правил поведінки» - норм та ритуалів ''Лі''.

Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї :

суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий - підданим";

культ предків, мудрості, знання ;

досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

правління мерітократії (гідних , талановитих);

встановлення ідеальних відносин в сім'ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство ( а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство ) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі та інших країнах.

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.

1-й - порівняльні ідеї моізму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави.

2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Основним підсумком китайської політичної думки була розробка унікальних методів бюрократичного управління суспільством.

В районі периферійного Середземномор'я виник античний варіант політичного розвитку. Його епіцентром стала Антична Греція. Концепція політики, запропонована античними філософами набула назву «філософсько-етична».

Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, розумної організації суспільного буття. Ця розумна організація була втілена у давньогрецьких полісах.

Мислителі стародавньої Греції та стародавнього Риму трактували державу філософськи: держава - найбільше втілення розуму. А розум для філософів того часу - не засіб, а мета у самому собі. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку політична думка античності досягла у вченнях давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля.

Платон (427-347 рр. до. н.е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість та справедливість. Головними політологічними творами Платона є трактати «Держава», «Закони», «Політик» та «Крітій».

Платон був ідеологом афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у трактаті "Держава". Згідно цього проекту, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він вважав недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія - це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджав, що демократії, звичайно, короткочасні і натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважав правильним типом держави - монархію, а найкращим державним устроєм - державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія, філософи. Головний принцип громадянського життя - справедливість . Вона полягає в тому, що кожен громадянин займається тією справою, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. В суспільстві немає багатих та бідних. Мета ідеальної держави - забезпечення таких умов життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки сучасного тоталітаризму. У підданих нема нічого свого - усе загальне. Але і найвищий стан ніякими привілеями не користується. Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа - правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона - Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і у Платона, у Аристотеля мають місце тоталітарні тенденції. У його розумінні людина - частка держави, а особисті інтереси повинні підлягати державним. На відміну від Платона Аристотель вважав, що приватна власність - це необхідна умова існування суспільства як і сім'я. Аристотель критикував вчення Платона про досконалу державу. Він вважав, що треба шукати не "абсолютно найкращу державу", а такий політичний устрій, який можуть мати більшість існуючих держав.

Аристотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни займаються тільки військовими, законорадними та судовими справами. Аристотелеві належить оцінка раба, як інструменту, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво - це доля рабів. Аристотель вважав нерівність - причиною обурення та переворотів, але пов'язував скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Аристотель розподіляє по кількості правителів та межі правління на "вірні" та " невірні". Вірний - це такий державний лад, при якому переслідується загальне благо незалежно від того, править один, небагато, або багато людей. До таких він відносив монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Невірний - це такий державний лад, при якому переслідуються приватні цілі правителів. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Аристотеля невірні форми розвиваються із вірних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою - аристократію і політію. При цьому для більшості полісів саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, бо в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил в політичному житті. Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі і в політології, в значній мірі зберіг свою цінність і в наш час.

На зміну цьому періоду прийшов період розвитку Християнства. Воно успішно перетворювало витончені ідеали філософів у легко засвоювані догмати релігії. Результатом такого перетворювання в політиці стала релігійна концепція політики.

суспільство політичний русь

2. Політична думка періоду Середньовіччя

З самого початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте, реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась первіснохристиянським пророкам. Церква активно втручалась в політику.

Аврелій Августін (354 - 430 рр.) та Фома Аквінський (1226 - 1274 рр.) - основні творці християнської політичної концепції. У їх вченнях християнська переконливість, навіть фанатизм, сполучалися із реалізмом та помірністю.

Аврелій Августін різко протиставляв церкву та державу. Він стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський прийшов до висновку, що держава має позитивну

цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика на його думку означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. В роботі «Сума теології» Ф.Аквінський розглядає вічне право , божественне право, природне право ,позитивне право.

Вічне право - мудрість бога, як правителя усього. З нього витікає божественне право - заповіді, які усім відомі, природне право - належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають.

Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протирічить природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу.

Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

3. Розвиток соціально-політичної думки в період Відродження

Теоретиків цього періоду більше цікавить проблема походження та засад держави, а не його цілі. Політична думка звільняється від колишніх пут філософії та релігії. Розум розглядається ними як інструмент, робиться акцент на мирському характері законів.

Держава розглядається як унікальна незалежна організація, що необхідна для захисту та безпеки людей. У галузі політики головне відкриття Відродження: людина, а не Бог - центр Всесвіту - висловив Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527рр.)

Він є автором нового наукового методу «доктрини моральної доцільності», теорії політичного республіканізму, які зробили великий вплив на англійську та американську політичну думку ХV та XVІІІ ст.

В політичних трактатах «Государь», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції :

політика повинна розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі і релігії;

держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі - змістом, метою і щастям людського життя;

найкраща форма правління - республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини і її відповідальність за свої дії;

у громадян повинні бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх нема, то створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі.

З Макіавеллі починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії. Проте він увійшов в історію як засновник маккіавелізму - політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення політичних цілей.

4. Політичні ідеї Нового часу (ХІХ - поч. ХХ ст.)

Подальший розвиток політичної теорії у західних країнах проходить на фоні буржуазних революцій XVІ - першої половини XІX ст. в Нідерландах (1566 - 1609 рр.), Англії (1640 - 1688 рр.), Франції (1789 - 1794 рр.), Америці (1775 - 1783 рр.).

Але було б дуже складно шукати межу між політичною думкою Відродження та Нового часу у власному змісті.

Політичні ідеї нового класу - буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, отримають свою всебічну розробку у наступний, Новий час. На його початковому етапі основне значення набувають ідеї знищення обмежувань, які феодальна держава накладає на волю індивіда.

У наступному громадська концепція політики набуває свого логічного продовження у соціальній концепції, у якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єкти політики.

Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найвидатніших мислителів ряду країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, слідуючи за бурхливими суспільними подіями.

Одним з таких мислителів є Томас Гоббс (1588 - 1679рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та трактаті «Левіафан».

Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне устаткування. На його думку вона виникла на засаді суспільного договору із істотного додержавного стану. У своїй роботі «Левіафан» Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, у якому була війна усіх проти усіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов'язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога.

Концепція суспільного договору була також центром побудов Джона Локка (1632 - 1704рр.), якого вважають засновником лібералізму. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення волі особистості та інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.

Згідно з ідеями Дж.Локка, людина від народження має істотні невід'ємні права (життя, воля, власність). Безперечною заслугою Локка є висунення ідеї розподілу влади у державі між різними органами для того, щоб не припустити її деспотичного використання та зловживання нею.

Крім того, Локк вважав, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Суспільство може створити нову державу, якщо існуюча його не задовольняє ,бо особа створена для держави, а не держава - для особи.

Суттєвий розвиток політичні ідеї набули у працях мислителів французької Просвіти, одним з яких був Шарль Луї Монтеск'є (1689 - 1755 рр.). Головним досягненням Ш.-Л.Монтеск'є стала теорія розподілу влади.

Аналізуючи британську політичну систему, де внаслідок стихійного розвитку був створений механізм розподілу влади, Монтеск'є теоретично усвідомив його. За теорією Монтеск'є панування права може бути забезпечено тільки розподілом влад на законодавчу, виконавчу та судову з тим, щоб вони взаємно стримували одна одну.

Ще одне досягнення Монтеск'є - теорія соціального та історичного детермінізму. Він вважав, що багато речей управляють людьми: клімат, релігії, закони, принципи, нрави. І як результат цього утворюється спільний дух народу.

Ідеї Монтеск'є про розподіл влад набули свого розвитку у працях "батьків-засновників" США. Вони пішли далеко уперед у розробці проблем політичної рівності та демократії порівняно з їхніми попередниками. Один з них - Джордж Медісон (1751 - 1836 рр.) - найвидатніший з теоретиків республіканізму. Він вважав, що народ - єдине джерело влади, а вибори - характерна риса республіканського правління. Медісон творчо підійшов до теорії розподілу влади. Він розробив таку систему стримок та противаг, згідно з якою кожна з трьох влад є відносно рівною.

Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській - це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти:

відправною крапкою є не індивід, а група (клас, нація, людство);

у з'ясуванні характеру держави увага перемикається з закону на історію, держава розглядається з точки зору розвитку;

головна увага приділяється економічним проблемам до яких держава стає причетною. Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.).

Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності. Вважав, що шлях до ліквідації нерівності, до утворення справедливого суспільного устрою - наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських та політичних правах всіх громадян .На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов'язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.

Ідеї Руссо мали виключний вплив на діячів Великої французької революції, а також його прихильників в Росії та Америці.

Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ - XІX ст. - консерватизм.

Одним із засновників консерватизму був Едмунд Берк (1729 - 1797рр.) Він критично ставиться до ідеї істотних прав людини. Для нього держава та суспільство - це результат природної еволюції, а не винахід людського розуму. Основна мета держави - охороняти порядок та закон. Берк не довіряв людській природі та сумнівався у здібностях розуму людей покращувати життя. Консервативне політичне вчення з'явилося у результаті дослідження ним Великої французької революції 1789р., супротивником якої він був.

Ще один супротивник французької революції - Алексіс Токвіль (1805 - 1859 рр.) Він створив зовсім іншу ліберальну політичну теорію. Її головним посиланням є те, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Але демократії притаманні два небажаних наслідки:

демократія не дає народові самого вправного уряду;

демократія - це політична тиранія більшості.

А.Токвіль визначив також дві основних переваги демократії:

демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян;

демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

Вивчаючи соціальну концепцію політики неможна не згадати Ієремію Бентама (1748-1832рр.) ,що розробив теорію утилітаризму (від utіlіtarіs - користь). Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів - це найвище благо та задача діяльності держави.

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануілу Канту (1724 - 1804 рр.), Йоганну Готлібу Фіхте (1762 - 1814 рр.), Георгу Фрідріху Гегелю (1770 - 1831 рр.). І.Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом - це об'єднання безлічі людей, які підлягають правовим законам. Держава діє трьома засобами:

видає закони;

здійснює виконавчу та розподільну діяльність;

виробляє юрисдикціонні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважав, що центральним інститутом прилюдного права є прерогатива народу приймати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції. По-друге, замість «рівноваги» влад Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення, при якому законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою.

З цієї позиції Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути і абсолютна монархія і демократія, бо у обох випадках суб'єкти влади (монарх або народ) одночасно створює закони та сам їх виконує. Республіканським правленням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважав, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831рр.) досліджував два головних поняття - громадянське суспільство та держава. Громадянське суспільство на думку Гегеля - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. А громадянське суспільство - це безпосередньо неконтролюєма державою сфера життєдіяльності індивідів.

Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності. Держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та приймає участь у справах держави через законодавчі органи (парламент).

Поряд з політичними ідеями, які обгрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або відстоюють давні суспільні порядки (консерватизм), у XVІ - першій половині XІX ст. у Західній Європі розвивався напрямок суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях цілком заперечували як давній, феодальний, так і новий, буржуазний, соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних низів.

У таких творах обгрунтовувалася необхідність принципово нових суспільних порядків, які засновані на рівності усіх членів суспільства, колективній власності, обов'язковій праці та суспільному самоврядуванні. Цей порядок отримав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478 - 1535 рр.), італієць Томмазо Кампанела (1568 - 1639 рр.), французи Жан Мельє (1664 - 1729 рр.), Анрі де Сен- Сімон (1760 - 1825 рр.), Шарль Фур'є (1772 - 1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771 - 1858 рр.). У творах одних соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов'язується із народовладдям, із широкою участю трудящих у керуванні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі "Утопія", усі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.

На чолі Місця Сонця - ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанелою у його одноіменній книзі, стоїть наймудріший та усе знаючий первосвященик Сонце (він же Метафізик), якому підлягають три співправителі: Міць, Мудрість та Любов. Вони обирають низових посадових осіб, носіїв істинного знання.

Соціалісти-утопісти вважали, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади буде становити організація виробництва та споживання, розвиток науки та культури. Сен-Симон писав, що у подальшому політичне правління людьми повинно перетворитися у розпорядження речами та керівництво процесами виробництва.

Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних та соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення К. Маркса (1818 - 1883рр.) - марксизм.

Марксизм - не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які поставив хід історії у першій половині ХІХ ст. Найважливішим з них було питання про шляхи затвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще епохою Просвітництва.

У центрі уваги марксизму стало питання про сутність, тенденції розвитку та майбутнє буржуазного суспільства, усіх його інститутів з точки зору інтересів людської волі. У контексті цього аналізу марксизм виробив нові підходи до пояснення держави, політики та права. Сутність цього підходу полягає у діалектично-матеріалистичному розумінні держави, політики та права, у затвердженні того, що їх базою є сукупність пануючих у класовому суспільстві виробничих відносин, у розкритті характеру взаємодії бази та політичної надбудови. За Марксом, земні основи держави коріняться у матеріальних економічних відносинах.

Держава породжується не вільною волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади. Раніше буржуазні мислителі та соціалісти-утопісти також знали про існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії.

К.Маркс та Ф.Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи її так: «політична влада у власному розумінні слова - це організоване насильство одного класу для придушування іншого». (К.Маркс, Ф.Енгельс ,Соч.2-е изд., т. 4, с. 477).

Доля марксистської теорії величезна і трагічна. Вона мала і має прихильників практично в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав'язували свій "досвід" іншим країнам. Проте крах тоталітарного режиму в 90-х роках ХХ ст. потягнув за собою кризу марксизму.

Про значення теоретичної спадщини Маркса для сучасного наукового знання добре сказав Карл Поппер (1902- 1994 рр.), науковий критик марксизму: «Він (Маркс) багато на що відкрив нам очі та загострив наш зір, але повернення до домарксистскої суспільної науки вже неможливе. Усі сучасні дослідники проблем соціальної філософії зобов'язані Марксові, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Це особливо вірно для тих, хто не згоден з його теоріями, як, наприклад, я. І я з готовністю визнаю, що моє трактування Платона чи Гегеля носить на собі печатку Марксового впливу» (К. Поппер. Открытое общество и его враги. В 2-х т., т.2, с. 98).

Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового Часу закладені засади та розроблені найважливіші положення політичної науки.

5. Становлення політичних ідей у Київській Русі у ІХ - ХІІ ст. та їх подальший розвиток на етапі формування українського народу (ХVІ - ХVІІ ст.)

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями України, тісно пов'язані з її історією, відбивають політичні процеси і їх тенденції.

Поява власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та саме існування з аланами, гунами, готами, печенігами, половцями, зумовили виникнення у ІX ст. великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі.

Періодизація розвитку політичної думки Росії співпадає з етапами у становленні та розвитку російської державності. Оскільки Україна дуже довго входила у склад Росії, то й розвиток української політичної думки тісно пов'язаний з політичною думкою Росії. Подалі будемо розглядати обидва ці напрямки разом.

Отже, величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. Християнства. Воно прийшло на зміну ідеологічним формам первісного суспільного ладу, висловлюючи потребу суспільства у новому типі ідеології та світогляду. Християнство залучило давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.

Разом з християнським вченням у Давню Русь почали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях укріплення княжої влади.

До пам'ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться «Слово о законе и благодати» київського митрополіта Іларіона (1049 р.), літопис «Повесть временных лет» (1113 р.), «Поучение Владимира Мономаха» (1125 р.), поема «Слово о полку Игореве» (XІІ ст.), «Моления Даниила Заточника» (1229 р.) та ін.

Головні ідеї цих творів - рівноправність російського народу з іншими європейськими народами; - єдність російської землі; - захист підлеглих від порушень законів всередині країни.

Найбільшого розвитку Давньоруська держава досягла в ХІ ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, але після нього почалося дроблення держави і у другій половині ХІІ ст. вона розпалася на окремі князівства.

У XІV-XVІ ст. на Русі йшов процес ліквідації феодальної роздробленості, центром об'єднання російських земель стало Московське князівство. У цей період складається політична ідеологія централізованої держави, у якій найбільше значення мають проблема зміцнення самодержавства та питання про роль Російської держави серед світових держав.

Підсумком пошуків відповіді на це запитання стала теорія «Москва-третій Рим», що була остаточно сформульована у посланнях псковського чернеця Філофея. Він вважав, що історія людства - це історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, що спрямовуються Богом.

Першим світовим царством був Рим. Спадкоємцем Рима, або другим Римом, стала Візантія із столицею у Константинополі. Візантія зрадила православ'я і за це покарана Богом - загинула під тиском турок у 1453 р. Єдиним носієм православ'я лишився російський народ. А Москва стала третім Римом і буде ним до кінця світу. «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти» - пише Філофей.

У ХІІ - ХVІ ст. українські землі були роз'єднані і грабувалися - спочатку татаро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. До середини ХVII ст. влада в країні належала польському королеві, а потім російському цареві. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, колонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а потім призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів та військовою організацією на чолі з гетьманом.

До цього періоду відноситься видатний пам'ятник української культури XVІ ст. «Пересопницьке Євангилєє», на якому присягають на вірність українському народу сучасні президенти України. Політична боротьба зумовила розвиток національно-культурного руху, появи братств - добровільних православних церковних об'єднань.

Культурний підйом в Україні значно посилюється у кінці XVІ - поч. XVІІ ст. із появою братств. Це були - суспільно-освітні православні об'єднання міського населення.

До цього періоду відноситься творчість письменника-демократа, ідеолога селянських мас Івана Вишенського (1545 - 1620 рр.). Його політичне вчення було спрямоване не тільки проти національно-релігійного пригнічення, але й проти політико-правової системи Річі Посполитої. Його погляди були пронизані ідеєю рівності всіх людей від природи.

У другій половині XVІІ ст. до братств вливаються вищі верстви українського суспільства що не прийняли католицтво та приєднується козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Трохи пізніше була створена Києво-Могилянська академія, перший вищий навчальний заклад на чолі з Петром Могилою. У працях Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, що не співзвучні пануванню влади церкви. Він відводив для церкви роль радника, а не пана і мріяв мати у обличчі царя мудрого правителя, батька підданих, виступав проти унії православної церкви з католицькою.

Викладачі академії, релігійні та громадські діячі: Ф.Прокопович, І.Галятовський, Л.Баранович та інші відстоювали ідею незалежності України від Польщі і союз з російським народом. Феофан Прокопович (1681 - 1736 рр.) активно пропагував реформи Петра І, створив теорію освіченого абсолютизму, згідно якої освічений монарх є верховним носієм державної влади і спрямовує свою діяльність на загальну користь.

З другої половини XVІІІ ст. у надрах феодально-кріпосної системи став розвиватися капіталістичний уклад. Водночас у політичній думці починає формуватися прогресивний феодальний табір. Розвивається політична ідеологія просвітництва. Для неї характерні: - вороже відношення до кріпосного права; - активний захист освіти, самоврядування, волі та європейських форм життя.

Вершиною цього напрямку в Росії стали погляди А.М.Радищева (1749 - 1802 рр.). Він вважається першим російським письменником-революціонером. У творі «Путешествие из Петербурга в Москву» показав економічну, соціальну та моральну згубність кріпосного права і самодержавства. Він вважав, що вони існують разом і підтримують один одного.

В Росії та Україні продовжувався розвиток капіталістичних відносин, що сприяло розповсюдженню ліберальних настроїв у суспільстві і насамперед серед частини дворянства.

6. Основні напрямки та тенденції розвитку соціально-політичних поглядів в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст.

Політична думка Росії та України у XІX ст. еволюціонувала в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

Ідеологи ліберального дворянства М.М.Сперанський (1772 - 1839 рр.), М.А.Карамзін (1766 - 1826 рр.), революціонери-декабристи: М.П.Бестужев-Рюмін (1801 - 1826), П.І.Пестель (1793 - 1826 рр.) та М.М.Муравйов (1795 - 1843 рр.) створювали ряд проектів ліберальних реформ, що стосувалися суспільних відносин та устрою державної влади.

Найбільш опрацьованим з них був проект М.М.Сперанського. Намагаючись пристосувати до самодержавної форми правлення теорію розподілу влад, Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та судова влади виступають у нього як прояви єдиної «державної волі». Імператор є «верховний законодавець», «верховний виконавець» та «верховний охоронець правосуддя». Сперанський пропонував заснувати Державну думу, міністерства та Сенат, як орган судової влади.

Найбільш яскравим представником буржуазного просвітництва в Україні був Сергій Десницький. Він першим в Україні спробував розглянути питання сім'ї, релігії, права, власності з точки зору історичного розвитку. Йому належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку людського суспільства. Її головна ідея - думка про те, що основою прогресивного розвитку історії є ув'язнене у самій людині прагнення до самоудосконалювання.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.

До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і внаслідок того - засиллям та популярністю радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов'язана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» - анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 - 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 - 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 - 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;

головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;

в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

визнання верховенства права в суспільному житті;

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов'язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об'єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв'язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.

У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І. Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з'являється марксистський напрямок політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 - 1918 рр.), В.І. Леніна (1870 - 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 - 1944 рр.), М.А.Бердяєва (1874 - 1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях капіталістичного розвитку.

Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв'язок ленінізму з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з'єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив еволюцію «в ім'я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А. Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).

ХХ ст. в історії України - століття боротьби за національне і соціальне визволення. В Російській імперії відбулися дві великі соціальні революції у 1905-1907 рр. і у 1917 році.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

В перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були : націоналістична, соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності була провідною концепцією інтегрального націоналізму Міхновського, Липинського, Донцова. Націоналізм, на їх думку - велетенська і непоборна сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава мала будуватися на давніх народних традиціях на державному досвіді козацько-гетьманських часів. Парламентаризм не придатний до України. Українська держава вбачалась як сильна влада однієї особи - гетьмана. Щодо стосунків з Росією, то вони відкидали ідею федералізму, крім тісного економічного і військового союзу.

Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи і соціалісти, а й теоретики національної ідеї Міхновський, Бендера, Винниченко, деякі діячі ОУН.

Дуже неблагоприємним для розвитку політичної науки був наступний час. В країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 - 1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які привели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади.

Україна, як і інші члени СРСР, не отримала державної незалежності, знаходилась під владою московського центру. Але слід віддати належне радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації української нації. Після другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.

Післясталінський період до середини 80-х років був визначений політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, неумінням та небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та іноземний досвід політичної культури. Але, слушно кажучи, в країні і в цей період жило тверезе критичне мислення.

...