Виникнення й розвиток політекономії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Львівська політехніка"

Інститут економіки і менеджменту

Реферат на тему

"Виникнення й розвиток політекономії "

Виконала: Ковальчук Євгенія Василівна

Вчитель: Барінов Василь Валентинович

Львів 2013

План

1. Виникнення й розвиток політекономії

2. Політекономія як складова частина економічної теорії

1. Виникнення й розвиток політекономії

Кожна жива істота, щоб забезпечити своє життя, має споживати блага, постійно здійснювати обмін речовин між собою і природою. Цей обмін є основою життя будь-якої істоти: від найпростіших до людини. З цього погляду людина нічим не відрізняється від інших форм живої матерії, бо й вона існує за рахунок цього обміну. Але людину з цього загально біологічного процесу вирізняє, принаймні, два суттєвих моменти.

По-перше, людина хоча й використовує для забезпечення свого життя певні елементи природи, що існують у готовому вигляді (наприклад, повітря, сонячне світло тощо), але основну частину тих благ, які вона потребує для свого життя, людина отримує, переробляючи ці елементи природи в процесі своєї праці.

По-друге, оскільки людина живе і працює в суспільстві, то й процес праці (а більш узагальнено - процес виробництва) має колективний суспільний характер.

Отже, основу життя як окремої людини, так і суспільства загалом становить процес суспільного виробництва, що охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання всього різноманіття благ, за допомогою яких окремий індивід і все суспільство задовольняють свої потреби і забезпечують власні життя і розвиток.

Процес суспільного виробництва, або просто економіка, уже в сиву давнину привертав до себе увагу людини, яка робила спробу з'ясувати окремі явища економічного життя, розкрити їх рушійні сили й виявити закономірності їх розвитку. Так, уже за часів Стародавньої Греції вивченням окремих економічних явищ займалися такі відомі мислителі, як Ксенофонт, Платон, Аристотель та ін.

Термін "економіка" вживає вже грецький історик і філософ Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.), одна з праць якого і має назву "Економікос". Це грецьке слово, яке походить від слів "ойкос" - дім, домашнє господарство і "номос" - учення, закон і перекладається як мистецтво, ведення домашнього господарства. Цей же термін вживає і Аристотель (384-322 рр. до н.е.), праці якого дійшли до наших днів.

Ці відомі вчені Стародавньої Греції досліджували окремі економічні явища і зробили певний внесок у становлення науки про суспільне виробництво. Так, Ксенофонт відмічає позитивне значення суспільного поділу праці, а розглядаючи гроші, чітко визначає їх роль як засобу накопичення й засобу обігу. Аристотель ділив суспільне багатство на багатство як сукупність споживчих вартостей і багатство як накопичені гроші. У зв'язку з цим і науку про багатство він ділив на економіку і хрематистику. Економіка - це наука про явища, що пов'язані з виробництвом споживчих вартостей, а хрематистика - це наука про вивчення явищ, пов'язаних з накопиченням грошей.

Економічна думка середньовіччя базувалась головним чином на християнських нормах моралі. Найбільш відомим ученим періоду феодалізму був Хома Аквінський (1226-1274 рр.). За його часів у надрах феодалізму посилився розвиток товарно-грошових відносин, що гостро поставило проблему цін. Розглядаючи цю проблему, він розробив вчення про "справедливу ціну". Остання є ціною, що відповідає витратам праці. Але це не означає однакової ціни на тотожні товари, бо другою складовою справедливої ціни є надання продавцеві з її допомогою можливості жити відповідно до свого соціального становища.

У період раннього середньовіччя на території нашої держави сформувалась Київська Русь. До цього періоду належить і перший письмовий пам'ятник, який відображає перші паростки економічної думки нашого народу. Це "Руська правда" (перша половина XI ст.), а згодом і документ, який отримав назву "Правда Ярославичей" (друга половина XI ст.). У цих документах знайшов своє відображення процес становлення ранньофеодальних відносин. Так, поряд зі смердами, які були вільними землеробами, з'являються закупи і рядовичі Це вже були залежні від князя люди.

Підводячи підсумок розвитку економічної думки за великий період в історії людства - від стародавнього світу і до XVI ст, слід зазначити, що економічні знання цього періоду ще не склались у певну систему знань про суспільне виробництво. Іншими словами, економічної науки ще не існувало і вона була представлена тільки окремими елементами знань у працях різних учених.

Поступовий розпад феодалізму знайшов своє відображення в становленні централізованих держав і розвитку товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим інтерес до аналізу економічних явищ і процесів піднявся на новий щабель. Учені тепер досліджували не тільки домашнє господарство, а й господарство всієї країни. Ці зміни знайшли своє відображення і в появі нового терміна "політична економія", який набуває широкого розповсюдження.

Уперше цей термін вводить французький учений А. Монкретьєн (1575-1621 рр.), який в 1615 р. видав свою єдину працю "Трактат політичної економії", де тлумачив термін "політекономія" як такий, що означає науку про ведення державного господарства. Водночас на рубежі XVI-xVII ст. виникає і перше системне наукове знання про економіку, яке отримало назву "меркантилізм" (від італійського mercante - торговець, купець). Поява меркантилізму знаменувала початок першого етапу в розвитку економічної науки, бо всі попередні дослідження економічних явищ можна вважати лише передісторією цієї науки.

Меркантилізм, як перша теоретична школа економічної думки, виник у період первісного накопичення капіталу, який, як відомо, здійснювався, перш за все, у сфері торгівлі. Розрізняють ранній і пізній меркантилізм. Представниками першого були: У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія) та ін. Вони виступали за нагромадження грошей і у зв'язку з цим пропонували заборонити їх вивезення за кордон.

У другій половині XVI ст. формується пізній меркантилізм. Серед його найбільш відомих представників були: Т. Мен (1571-1641 рр., Англія), А. Серра (XVI-XVII ст., Італія), А. Монкретьєн (1575-1621 рр., Франція), І. Посошков (1652-1726 рр., Росія). Вони ототожнювали багатство суспільства із золотом і грішми, а основним його джерелом вважали торгівлю. У зв'язку з цим у працях пізніх меркантилістів пропонується побільше товарів вивозити за кордон з метою продажу і якомога менше їх купувати. Щоб підтримати активний торговельний баланс, вони виступали за заборону ввезення предметів розкоші. На відміну від ранніх меркантилістів, представники пізнього меркантилізму не стояли за заборону вивезення грошей. Проте це можна було робити тільки з метою організації посередницької торгівлі, щоб купувати товари в одних країнах дешевше, а продавати іншим - дорожче.

Меркантилісти зробили суттєвий внесок у дослідження законів обігу, і хоча вони обмежувались у своїх дослідженнях переважно описом економічних явищ і не привертали своєї уваги до безпосереднього виробництва, меркантилізм був першим проявом економічної науки.

Меркантилізм як вчення був поширеним і серед українських учених. Серед найбільш відомих економістів слід назвати Феофана Прокоповича (1681-1736 рр.), який закінчив Київську Академію, а потім був її ректором. Як і інші меркантилісти, Ф. Прокопович виступав за активний торговельний баланс, але при цьому вважав, що цього можна досягти тільки за умови постійного розвитку промисловості, сільського господарства та інших галузей.

Після Англійської буржуазної революції настав період бурхливого розвитку капіталізму. Саме в цей час починається другий етап у становленні економічної науки. Він характеризувався критикою меркантилізму і появою двох потужних напрямів розвитку політекономії, а саме: класичної школи і школи фізіократів. Визначення "класична" не має однозначного тлумачення, але в найбільш поширеному значенні це та економічна наука, яка прийшла на зміну меркантилізму і яка, на відміну від останнього, зосередила головну увагу не на дослідженні сфери обігу, а на дослідженні сфери виробництва.

Засновниками цієї школи стали: в Англії - У. Петті (1623 - 1687 рр.), а у Франції - П. Буагільбер (1646-1714 рр.). Вони заклали перші камені в теорію трудової вартості. При цьому У. Петті вважав, що в економіці діють об'єктивні закономірності, схожі на дію законів природи. На відміну від меркантилістів, він доводив, що країна не повинна намагатись досягнення максимальної кількості золота і срібла. Надлишок грошей шкодить так само, як і їх нестача.

П. Буагільбер, як і У. Петті, вважав головним джерелом багатства не обіг, а виробництво. Незалежно від У. Петті він започаткував трудову теорію вартості, вважаючи, що дійсна вартість визначається витратами праці. Проте, на відміну від У. Петті, він бачив у грошах джерело всіх бід і був прихильником розвитку не промисловості, а сільського господарства.

Подальший розвиток класичної політекономії пов'язаний з постатями таких учених, як А. Сміт (1723-1790 рр.) та Д. Рікардо (1772- 1823 рр.). А. Сміт народився в родині митника. З 1751 р. по 1764 р. був професором університету в м. Глазго. Останні роки свого життя працював в митному управлінні в м. Единбурзі. Основна наукова праця А. Сміта, над якою він працював 10 років, має назву "Дослідження про природу та причини багатства народів". Внесок А. Сміта в розвиток економічної науки дуже великий і з цього погляду його важко коротко визначити. Але перш за все слід відмітити те, що його наукові досягнення ґрунтуються на досить чіткій системі методологічних принципів. Так, він виходить з того, що все економічне життя являє собою об'єктивний процес. Досліджуючи економічні явища, він абстрагується від несуттєвих чинників і це дає йому можливість виявити внутрішні взаємозв'язки економічних процесів. Водночас він вдається і до аналізу конкретних форм прояву сутності в реальному житті.

А. Сміт розвинув теорію розподілу праці, розглядаючи його як найважливіший фактор підвищення продуктивності праці. Йому належить заслуга і в подальшому розвитку теорії вартості. На відміну від свого попередника У. Петті, який вважав працею, що створює вартість, тільки працю, задіяну у виробництві золота та срібла, А. Сміт довів, що вартість створюється працею незалежно від галузі виробництва. Але поряд з цим науковим визначенням вартості в нього є і визначення вартості доходами; заробітною платою, прибутком і рентою. Цей помилковий підхід до визначення джерела вартості отримав назву "догма Сміта". Значний внесок зроблено А. Смітом також у наукову розробку питань про заробітну плату, прибуток, земельну ренту тощо.

Послідовником і продовжувачем наукових розробок А. Сміта став його співвітчизник Д. Рікардо. Головною його науковою працею є книга "Початок політичної економії та оподаткування". Він розвиває далі теорію трудової вартості, відкидаючи як невірне твердження А. Сміта про те, що вартість складається з доходів (заробітної плати, прибутку і ренти) і доводячи, що вартість розпадається на доходи. Значний внесок Д. Рікардо вносить у розробку питання про земельну ренту, доводячи, що вона створюється працею, а не є продуктом землі. Цьому великому вченому належить і відкриття протилежності заробітної плати і прибутку, прибутку і ренти.

Представники вітчизняної економічної науки теж зробили певний внесок у становлення класичної політичної економії. Так, з критикою меркантилізму у XVIII ст. виступив і український просвітитель Я. Козельський (1728-1794 рр.). Джерелом багатства він вважав працю і багато уваги присвятив таким питанням, як вартість, прибуток, капітал, гроші.

Формування французької класичної політекономії пов'язано із ученням фізіократів (від французької рііувюсгаїев - влада природи). Найвідомішими їх представниками були Ф. Кене (1694-1774 рр.) та Ж. Тюрго (1727-1781 рр.). Вони виступили з критикою меркантилізму та уявлень меркантилістів про багатство як накопичення золота і срібла. Як і їх попередник П. Буагільбер, ці вчені перенесли питання про походження багатства зі сфери обігу у сферу виробництва.

Проте ця школа політичної економії мала певну обмеженість, яка полягала в тому, що представники цього напряму класичної економічної теорії обмежували сферу створення багатства й примноження споживних вартостей тільки землеробством. Промисловість, за їхніми уявленнями, є "безплідною" сферою, у якій не створюється багатство, а тільки змінюється його форма.

Але, незважаючи на це, фізіократи вперше зробили спробу здійснити аналіз усього суспільного відтворення. Ф. Кене у своєму дослідженні "Економічна таблиця" дав схему руху виробленого за рік суспільного продукту. Ця геніальна, за словами К. Маркса, ідея стала основою для подальшого розвитку теорії суспільного відтворення.

З середини ХІХ ст. в країнах, де швидко розвивався капіталізм, починає загострюватися класова боротьба. Саме це обумовило початок третього етапу в розвитку економічної теорії. Він характеризувався появою двох напрямів у розвитку політекономії. Один напрям можна умовно назвати пролетарським, а другий - прагматичним.

Пролетарський (або, як його ще називають, марксистський) напрям характеризувався такими особливостями:

його представники виходили з того, що капіталізм, а в більш широкому тлумаченні - товарне виробництво, має історичний характер;

економісти, прихильники цього напряму, зосередили свою увагу на дослідженні макроекономічних закономірностей;

цей напрям характеризувався тим, що одне з центральних місць в аналізі займало дослідження соціальних питань і проблем;

політекономія на цьому напрямі формувалась як теоретична наука, яка покликана захищати інтереси найманих робітників (пролетаріату);

основою для забезпечення подальшого розвитку економіки й суспільства загалом представники цього напряму вважали ліквідацію приватної власності і встановлення панування державної, а згодом - всенародної власності на засоби виробництва.

Найбільший внесок в розвиток пролетарської політичної економії зробили К. Маркс (1818-1883 рр.), Ф. Енгельс (1820-1895 рр.) і В.І. Ленін (1870-1924 рр.).

Представники цього напряму економічної науки продовжили розробку теорії трудової вартості. Особливо вагомий внесок зроблено К. Марксом у його головній праці "Капітал". Він довершує теорію трудової вартості, розробивши питання про двоїстий характер праці, яка, з одного боку, виступає як абстрактна праця і є першоджерелом вартості, а з іншого - виступає як конкретна праця, що створює споживну вартість.

Творчій доробок цього велетня економічної думки XIX ст. дуже великий, але центральне місце в його "Капіталі" посідає теорія додаткової вартості. За визначенням К. Маркса, це додатковий продукт, який створює найманий робітник і який безкоштовно привласнює капіталіст - власник засобів виробництва. Привласнення цього додаткового продукту ототожнювалось ним з експлуатацією капіталістами найманих робітників (пролетаріїв). меркантилізм економія вартість політичний

Вагомий внесок у розробку деяких питань політичної економії вніс і В. І. Ленін. Але найбільш важливим його досягненням є дослідження монополістичного капіталізму. Спираючись на праці К. Маркса, Р. Гільфердінга, Д. Гобсона й інших учених, він дав досить глибоку характеристику капіталізму на цій його стадії, виклавши своє дослідження в роботі "Імперіалізм як вища стадія капіталізму".

Представники марксистського напрямку політичної економії внаслідок своїх досліджень дійшли висновку про неминучість загибелі капіталізму і його матеріальної основи - товарно-грошових відносин. У подальшому цей напрям економічної науки певною мірою було розвинуто вченими - прихильниками марксизму, хоча суттєвих і визначних наукових досягнень тут більше не спостерігалось.

Прагматичний напрям розвитку економічної теорії, який також часто називають немарксистським, характеризувався тим, що його представники:

виходили з наявності в товарно-грошових відносин, а відтак, і в капіталізму історичної перспективи;

зосередили свою увагу на пошуку шляхів ефективного використання обмежених ресурсів з метою отримання максимального прибутку;

досліджували переважно поверхневі явища, не заглиблюючись в їх сутність;

вважали приватну власність основою ефективної організації суспільного виробництва. Це діаметральне розходження теоретичних позицій представників даного напряму з марксистами призвело до того, що вони почали відмовлятись і від загальноприйнятої назви економічної науки "політекономія", увівши термін "економіко".

Засновниками цього напрямку можна вважати таких учених, як Т. Мальтус (1766-1834 рр., Англія), Ж. Сей (1767-1832 рр., Франція), Д. Мілль (1773-1836 рр., Англія).

Подальший розвиток немарксистська політична економія отримала в роботах А. Маршалла (1842-1924 рр.). Його основні ідеї викладено в роботі, яка видана в українському перекладі і під назвою "Принципи політекономії", і під назвою "Принципи економіки". Цей видатний учений Англії за основу своїх досліджень взяв аналіз поведінки господарюючого суб'єкта. В якості об'єкта він брав фірму, типову для певної галузі за розміром та іншими параметрами. Відштовхуючись від розробок А. Курно (1801-1877 рр.), А. Маршалл здійснив глибокий аналіз законів попиту та пропозиції і сприяв широкому застосуванню математики в економічних дослідженнях.

А. Маршалл був представником тієї класичної школи політекономії, яку започаткував А. Сміт. Це був період розвитку капіталізму вільної конкуренції. Але вже наприкінці XIX ст. в економіці провідних країн відбулися важливі зміни. Головним проявом цих змін стало утворення монополій, а загальним наслідком стала втрата ринком можливості повного саморегулювання. Це яскраво продемонструвала світова криза 1929-1933 рр., яка отримала назву "велика депресія".

Суттєві зміни у функціонуванні суспільного виробництва привели до появи нової течії в економічній думці. На противагу теоретичним поглядам А. Сміта і А. Маршалла, які вважали ринкову систему здатною до повного саморегулювання, представники нової течії не бачили цієї можливості і виступили з позицій необхідності доповнення механізму ринкового саморегулювання заходами регулювання економічних процесів з боку держави.

Новий напрям у розвитку економічної науки очолив Дж. Кейнс (1883-1946 рр.), а сам напрям за його прізвищем отримав назву кейнсіанства. Головна наукова праця Дж. Кейнса має назву "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей". У ній він розробив теорію регулювання ринкової економіки. Саме регулювання повинна систематично здійснювати держава. З метою визначення методів і напрямів регулювання Дж. Кейнс переніс акцент в аналізі економічних процесів з мікрорівня на макрорівень і сформулював свої основні ідеї. Вони полягали в тому, що держава, активно втручаючись у систему розподільчих відносин, повинна регулювати сукупний попит, стимулюючи його, коли виробництво має тенденцію до падіння, і навпаки, стримуючи його, коли воно вступає у фазу підйому.

Кейнсіанська теорія державного регулювання економіки знайшла своє широке застосування в практиці багатьох держав і дала свої позитивні наслідки. Але наприкінці 70-х років кейнсіанство, як провідна течія економічної думки, що стала основою економічної політики західних держав, уже не забезпечувало високої ефективності організації функціонування суспільного виробництва.

Криза кейнсіанства зовсім не означає зникнення цього напряму економічної думки. Вона виявилась у виникненні неокейнсіанства і в певному зменшенні провідної ролі цього напрямку в економічній теорії загалом.

Непрямим виразом кризи кейнсіанства став посилений пошук ученими-економістами нових теоретичних уявлень про розвиток економічного життя. Виникло досить багато напрямів і течій економічної думки. Серед них можна назвати такі як "монетаризм", "теорія раціональних очікувань" тощо. Кожна з цих шкіл має певні особливості, але загалом їх можна згрупувати в такі основні напрями економічної думки: неокласицизм і інституціоналізм.

Неокласицизм загалом базується на тих засадах, які ще було закладено А. Смітом і А. Маршаллом. Сьогодні цей напрям включає такі теорії, як неолібералізм, монетаризм, неоконсерватизм, теорію раціональних очікувань і деякі інші. Представники цього напряму виступають за обмеження втручання держави в економіку і розвиток вільного підприємництва. Проте неокласицизм не можна розглядати як просте повернення до постулатів старої класичної школи. Цей напрям економічної думки враховує ті якісні зміни, які мають місце в сучасному суспільному виробництві. Представники цього напряму зробили суттєвий внесок у розвиток економічної науки.

Інституціоналізм, як один з провідних напрямів економічної теорії, виник певною мірою як реакція на недоліки неокласичної школи. Останні пов'язані з практичним ігноруванням представниками цього напряму впливу соціальних факторів на розвиток суспільного виробництва. Але цей напрям у розвитку економічної думки характеризується певною фрагментарністю. Він не має тієї єдиної основи, яка б перетворювала його на чітку самостійну систему економічних знань. Представники цього напряму (у межах найбільш відомих теоретичних шкіл індустріального, після індустріального, інформаційного суспільства і т.п.) головний акцент роблять на загальнолюдських цінностях і ґрунтовно досліджують роль таких суспільних інститутів, як профспілки, держава, корпорації.

Певне значення як напрям економічної думки зберігає і марксизм. Але в сучасних умовах він є не дуже поширеним. Невдача зі спробою практичного втілення основних положень цієї теорії в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичного табору призвела до його кризи. Проте це не заперечує її права на існування, як і того факту, що це особливий, побудований на власній базі оригінальний напрям у розвитку економічної думки. Представники цього напряму, які позбавлені догматизму, здатні зробити певний внесок у розвиток економічної думки людства.

Наприкінці XX ст. починається новий етап у розвитку економічної теорії. Він характеризується певним зближенням пролетарської і прагматичної шкіл. Певні досягнення марксистської економічної теорії в аналізі закономірностей економічного розвитку суспільства в роботах сучасних економістів починають поєднуватись з тим досить багатим науковим доробком представників прагматичного напрямку, що поданий перш за все глибоким аналізом мікроекономічних процесів.

Таким чином, можна зробити висновок, що економічна наука пройшла довгий шлях у своєму розвитку, поступово перетворившись з певної сукупності знань про домашнє господарство на універсальну соціально-економічну науку, яка дає відповіді на найбільш загальні питання, що виникають у процесі функціонування й розвитку економіки.

2. Політекономія як складова частина економічної теорії

Кожна наука вивчає певний процес, явище або їх сукупність. З цього погляду слід чітко розмежовувати два поняття:об'єкт дослідження і предмет дослідження.

Об'єкт дослідження - це те явище або феномен, який досліджується наукою. Він може бути одним і тим самим тобто загальним для багатьох наук. Так, людина і її життя є об'єктом вивчення і для медицини, і для цілої низки суспільних наук таких, наприклад, як соціологія, історія і ін.

Предмет - це та конкретна сторона явища, на яку безпосередньо спрямована пізнавальна діяльність. Саме предмет дослідження в концентрованому вигляді відображає зміст тієї чи іншої науки. Він один у кожної конкретної науки і саме їх відмінність між собою є основою виокремлення певних наук у межах тієї чи іншої їх групи.

Як уже було з'ясовано на початку розгляду першого питання даної теми, економіка, ця вирішальна основа життя окремої людини і суспільства загалом, вивчається економічною наукою. Саме економіка і є об'єктом економічної науки. Стосовно предмета цієї науки, то він спочатку обмежувався дослідженням домашнього господарства, а згодом всієї економічної системи суспільства. Сама ж наука врешті-решт отримала назву політекономії і вже з кінця ХІХ ст. стала неодмінним елементом вищої освіти, що вивчається практично в усіх університетах та інших навчальних закладах цього рівня.

Слід зауважити, що з розвитком і ускладненням економічного життя суспільства з'являється потреба в системному дослідженні його окремих сторін. Виникають певні відгалуження економічної науки, які згодом перетворюються на самостійні її елементи, а сама економічна наука набуває ознак системи наук. При цьому, мається на увазі система наук, яка розкриває основні закономірності розвитку суспільного виробництва на загальнотеоретичному рівні. Ця система економічних наук може бути визначена терміном "економічна теорія". Вона і є найбільш загальною і універсальною сукупністю системних знань про суспільне виробництво. її предмет збігається з об'єктом і вона охоплює, по суті, усі явища економічного життя суспільства, розкриваючи найбільш важливі зв'язки й закономірності функціонування та розвитку економіки. Але економічна теорія - це певною мірою синтезуюче поняття. У реальній дійсності економічна теорія сьогодні представлена двома основними економічними напрямами, або дисциплінами, які відрізняються предметом дослідження. До них належать політична економія і економіко.

Політична економія, як вона сформувалась на сьогодні - це наука, що вивчає економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі суспільного виробництва. Це становить її предмет і такою вона стала з другої половини ХІХ ст. Вирішальний внесок у таку трансформацію цієї дисципліни зробив К. Маркс, зосередивши все своє наукове дослідження у сфері економічного життя суспільства саме на аналізі виробничих відносин. Це дійсно наукове визначення предмета політичної економії, бо суспільне виробництво може існувати тільки в межах цих відносин. Оскільки виробничі відносини складаються між людьми, то вони виступають суб'єктами цих відносин. При цьому таким суб'єктом може бути як окрема людина, так і певні угруповання людей (колектив, клас, загалом). К. Маркс зробив наголос на відносинах між класами. Саме завдяки цьому марксистська політекономія характеризується як наука, що базується на класовому підході. Такий підхід необхідний, але це тільки один з аспектів аналізу виробничих відносин і до нього не слід зводити все наукове дослідження виробничих відносин.

Виробничі відносини, що виникають між людьми в процесі виробництва, різноманітні й багатогранні. Це відносини, які складаються в процесі безпосереднього виробництва, розподілу, обміну й споживання. Вони в кожному суспільстві існують у певній субординованій системі, стрижнем, певним системоутворюючим елементом якої виступають відносини власності, бо від того, кому належать матеріальні блага і, перш за все, засоби виробництва, залежить як розподіл і обмін, так і споживання матеріальних благ і послуг. Виключно важлива роль відносин власності у функціонуванні будь-якої системи виробничих відносин обумовлює той факт, що їх дослідження завжди виступає центральним моментом у політичній економії.

Вивчення виробничих відносин у політекономії здійснюється з метою розкриття сутності економічних явищ і процесів. При цьому той остаточний результат, до якого прагнуть учені, полягає у відкритті об'єктивних економічних законів, що управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ і послуг у людському суспільстві.

З огляду на предмет політекономії слід зауважити, що цей предмет не завжди позначається єдиним терміном. Так, західні вчені дуже рідко вживають термін "виробничі відносини", хоча уникнути їх дослідження не можуть. Частіше за все вони визначають ці відносини як поведінку суб'єктів господарювання й інших осіб (наприклад, покупців або продавців) у певних умовах (наприклад, в умовах рідкості ресурсів) суспільного виробництва. При цьому для західних учених (і це позитивний момент) характерним є перенесення акценту в дослідженнях з об'єкта відносин (засіб виробництва) на суб'єкт цих відносин (людину).

Те саме стосується і кінцевої мети цієї науки. Певна частина вчених, і це особливо притаманне західній економічній науці, не визнає усталені, повторювані причино-наслідкові зв'язки в суспільному виробництві за економічні закони. Частіше за все ці зв'язки визначаються як тенденції, закономірності, напрям дії конкретних суб'єктів ринку тощо. Проте ці відмінності в термінологічному визначені як предмета, так і мети політекономії не є суттєвими.

Важливість існування політекономії, як головної складової частини економічної теорії, обумовлюється тим, що виробництво, ця визначальна умова існування людини, має суспільний характер. А це означає, що однією з базових засад функціонування й розвитку суспільного виробництва є ті відносини, що складаються між різними суб'єктами економіки в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг.

"Економікс" - це такий напрям економічної теорії, предметом якого виступає ринкова економіка і організація її функціонування. Проте ця наука не являє собою якогось цілісного дослідження, чітко визначеного за тематикою і методологічною базою. Різні школи і течії цього напряму економічної теорії накладають свій відбиток на предмет дослідження, а відтак, і на кінцеві висновки дослідників. Можна тільки в досить загальній формі визначити основні принципові постулати і найбільш типові напрями досліджень в "економікс".

Перш за все, слід підкреслити, що в основу свого аналізу представники цього напряму економічної теорії кладуть тезу про дефіцитність рідкісних ресурсів та можливість їх альтернативного використання. Другий постулат пов'язаний з тим, що основою всіх явищ економічного життя є поведінка індивідуального споживача, потреби якого постійно зростають.

Що ж стосується основних напрямів дослідження, то вони зосереджені навколо багатьох провідних проблем ринкової економіки. Серед них в якості найбільш суттєвої слід назвати проблему, сформульовану в багатьох підручниках з "економікс" у вигляді питань: "що виробляти, як виробляти і для кого виробляти". Пошук відповідей на ці питання є стрижневим напрямом аналізу в "економікс".

"Економікс", у свою чергу, складається з двох частин: мікроеконо-міки і макроекономіки. Мікроекономіка зосереджує свою увагу на діяльності господарюючого суб'єкта, яким виступає окреме підприємство (фірма) або їх певне угруповання чи об'єднання. її головною метою є пошук шляхів максимізації прибутку. Це досягається за рахунок вивчення поведінки споживача й найбільш ефективної організації випуску товарів з урахуванням рідкості факторів виробництва та можливості їх альтернативного застосування. Мікроекономіка як наука характеризується широким застосуванням математики та різноманітних графіків.

Макроекономіка вивчає ті процеси і явища, які відбуваються в економічному житті на рівні всього суспільства. Дослідження, на яких сконцентрована макроекономіка, ведуться в напрямі вивчення проблем економічного зростання, досягнення макроекономічної рівноваги, забезпечення повної зайнятості, удосконалення системи розподілу тощо. Макроекономіка спирається на аналіз агрегативних показників, які в найбільш узагальненому вигляді відтворюють основні процеси суспільного виробництва.

Отже, головний блок економічних наук, а саме економічна теорія складається з політекономії і "економіко", яка, у свою чергу, включає мікро- і макроекономіку. Більшість західних учених вживають термін "політекономія" і термін "економіко" як такі, що не мають суттєвих відмінностей і практично тотожні. Вони часто зводять політекономію до "економіко", розчиняючи її предмет у предметі "економіко". Проте таке ототожнення не має сенсу, бо вони мають різні предмети дослідження. І тільки ці дві основні теоретичні дисципліни в поєднанні можуть дати повне загальнотеоретичне відображення всього процесу функціонування й розвитку суспільного виробництва.

Необхідність розмежування політекономії і економікс у межах єдиної економічної теорії обумовлено ще й тим фактом, що наявність певних відмінностей у предметі політекономії і економікс та постійне ускладнення самого об'єкта призводять до того, що кожна з цих наукових дисциплін має певні недоліки з погляду повноти теоретичного відображення суспільного виробництва. Так, політекономія, розкриваючи сутність тих процесів і явищ економічного життя, які в економікс не розглядаються зовсім або розглядаються поверхово, водночас залишає поза увагою проблеми аналізу суспільного виробництва на рівні конкретних господарюючих суб'єктів. У цьому є не тільки об'єктивна причина, пов'язана з особливостями предмета політекономії, а й суб'єктивна, яка спричинена конкретними умовами розвитку цієї науки в попередній історичний період. Особливо це стосується марксистської політичної економії, яка внаслідок теоретично неправильного висновку про історичну безперспективність товарно-грошових відносин практично повністю ігнорувала аналіз ринкових відносин. У свою чергу економікс теж не може дати достатньо повного відображення суті явищ економіки загалом. Як і в політекономії, це є наслідком специфіки її предмета і тих недоліків, що притаманні цій науці як складовій частині економічної теорії. Останні знаходять своє відображення в певній формалізації аналізованих процесів і явищ. Економікс, особливо мікроекономіка, дуже часто страждає на певний схематизм, який виявляється у використанні спрощених тез і припущень, в інколи явно перебільшеному використанні графіків та математичних формул тощо. Поза увагою, як правило, залишається аналіз чинників, що стосуються організаційно-суспільних, політичних і морально-етичних явищ, притаманних конкретному суспільству.

Наведені недоліки обох складових частин економічної теорії посилюються і значною кількістю економічних теорій, що становлять основу загальної концепції. Це призводить інколи до протилежних, а то й зовсім взаємовиключних висновків стосовно одного й того самого явища. Особливо все це помітно щодо економічної теорії в країнах, які нещодавно перейшли до ринкової системи організації суспільного виробництва. Відсутність сталого досвіду функціонування ринкових структур, недостатньо розвинена інфраструктура ринку, брак розуміння й досвіду налагодження стосунків між учасниками суспільного виробництва, які часто мають протилежні інтереси (наприклад, підприємці й наймані робітники), - усе це гальмує становлення в цих країнах власної економічної теорії. При цьому мова йде не про якусь особливу для кожної окремої країни економічну теорію, а про те, щоб вона, відображаючи по суті єдиний загальнолюдський процес розвитку ринкової економіки, водночас була здатною чітко окреслити специфіку розвитку суспільного виробництва в окремій країні з огляду на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів, які й обумовлюють національні особливості функціонування та розвитку суспільного виробництва окремої країни.

В Україні така економічна теорія з об'єктивних та суб'єктивних причин ще не склалася. Сьогодні, по суті, мають місце лише спроби пристосування західної економічної теорії до пояснення й прогнозування основних закономірностей розвитку суспільного виробництва в нашій країні. Але цей період, безсумнівно, мине, і запорукою тому є невідворотність соціально-економічних змін у нашому суспільстві, певна їх динаміка і значний науковий потенціал української науки загалом і економічної зокрема.

Економічна теорія являє собою універсальну соціально-економічну науку, без засвоєння якої неможливо скласти наукове уявлення про основи організації і розвиток суспільного виробництва як на макрорівні, так і на мікрорівні. Вона утворює головний базовий елемент в системі економічних наук.

Дуже близьким до цього елементу є невеликий блок наукових дисциплін, які стосуються економічної теорії і власне самої економіки, але з позиції історії їх розвитку. До цього блоку входить: історія економічних учень і економічна історія. Перша висвітлює історичний процес розвитку світової економічної думки, а друга розкриває історію розвитку економіки конкретної країни або групи країн та її особливості на різних етапах руху конкретного суспільства.

Наступні два елементи в системі економічних наук подані блоком функціональних і блоком галузевих економічних дисциплін. До функціональних відносять ті наукові дисципліни, які розкривають конкретні економічні явища, незалежно від галузі чи сфери суспільного виробництва. До них належать, наприклад, фінанси, бухгалтерський облік, статистика, менеджмент, маркетинг, економіка праці і т. ін. До блоку галузевих наук слід віднести ті економічні дисципліни, які аналізують економічні явища й процеси, але стосовно конкретної галузі або сфери суспільного виробництва. До них належать такі науки, як економіка промисловості, економіка невиробничої сфери, економіка транспорту тощо.

Кожен з наведених вище елементів або блоків, у свою чергу, має певну структуру, яка базується, наприклад, на особливостях функціонального плану. Так, менеджмент включає такі складові частини, як фінансовий менеджмент, менеджмент у банківській справі тощо. В основні виокремлення складових частин у межах однієї і тієї ж науки може бути також періодизація в часі або ж ознака національного порядку. Наприклад, історія економічних учень включає такі розділи, як думка стародавнього світу, економічна думка періоду феодалізму, економічна думка в Україні і т. ін.

Як і в будь-якій системі, у системі економічних наук усі елементи пов'язані між собою і впливають одне на одного. Цей вплив реалізується, головним чином, через той розвиток, який отримує конкретна наука від розвитку якоїсь іншої економічної науки. Скажімо, певні досягнення в мікроекономіці можуть суттєво впливати на стан такої науки, як маркетинг, і навпаки. І все ж у цій системі є й певні визначальні зв'язки. До них належать ті, які реалізують зв'язок між економічною теорією і всіма іншими економічними науками. Саме економічна теорія в єдності її безпосередніх складових частин (політекономії і економікс) виступає визначальною основою всієї системи економічних наук, від стану розвитку якої безпосередньо залежить рівень наукових досягнень у кожному іншому елементові системи економічних наук і в кожній конкретній науці, хоча ступінь цього впливу в кожному конкретному випадку буде різним.

Размещено на Allbest.ru