Ідеологічні виміри політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. Сутність, структура та функції політичної ідеології

2. Ідеологічні течії у сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, націоналізм

3. Державотворення в Україні та національна ідея

Список використаної літератури

1. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб'єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія - система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Вперше термін «ідеологія» (грец. idea - слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. («Елементи ідеології»).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб'єкти, які виражають їх інтереси) - теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною(державною) є ідеологія економічно і політично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології.

Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це - заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність - озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об'єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше - корпоративними інтересами суб'єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.

2. ІДЕОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ У СУЧАСНОМУ СВІТІ: ЛІБЕРАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ, СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЗМ, НАЦІОНАЛІЗМ

Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін.

Вперше у науковий обіг поняття «ідеологія» ввів французький мислитель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. О.В. Лазоренко та О.О. Лазоренко вважають, що «функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту або начерку політичного простору».

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло «деідеологізації», активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася сім громадянам як обов'язкова.

Термін «анархізм» походить від грецького avapxia - безвладдя. Ще у 5-4 ст. до н. е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Основні риси анархізму:

- заперечення держави і влади взагалі;

- крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;

- заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної. Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. 7. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П. Кропоткіним.

У праці П. Прудона «Що таке власність?» заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П. Прудон розумів капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі «зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів». Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: «Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави». Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі «Державність і анархія».

У працях «Сучасна наука і анархізм «, «Записки революціонера» російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті «тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати». Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Консерватизм - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін «консерватизм» був вжитий французьким письменником Ф.Р. Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л.' Бональд. Пращ Е. Берка«Роздуми про Французьку революцію» (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

2. Культ моралі;

3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;

4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;

5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

6. Сильна ієрархічна держава;

7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

9. Наслідуваність розвитку;

10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

11. Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні Ідеї класичного консерватизму:

- визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

- в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

- недоторканість, святість приватної власності;

- ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

- ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

- переконаність про вроджену нерівність людей;

- консерватизм - контрреволюційна доктрина;

- держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально релігійні засади;

- існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

- політика підпорядкована релігійній моралі.

К. Етитейн виділяв серед послідовників консерватизму:

- прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;

- «реформаторів», котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;

- «реакціонерів», які вимагають повернення до певної політичної ситуації минулого.

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:

- необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

- ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Основні ідеї неоконсерваторів:

- формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

- допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

- сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

- у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: «Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв'язку з пращурами».

Лібералізм (від лг ІіЬегаїі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Дж. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені - Ш.Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі - /. Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джеферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов Б. Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

- можливості людського розуму є необмежені;

- індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

- рівність усіх громадян перед законом;

- принципи політичного плюралізму;

- розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

- приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво найважливіші рушії суспільного прогресу;

- свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

- ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя;

- свобода вибору роду занять;

- запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Ц. Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

- до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

- соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

- забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини.

ідеологія лібералізм націоналізм консерватизм

3. ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Сучасний стан державотворення й націотворення в Україні супроводжується гострими кризовими явищами. За останні три роки, особливо після «помаранчевої революції» значно посилилася боротьба між гілками влади й конкуруючими елітами. Своєрідним каталізатором цих процесів стала політреформа.

Характеризуючи сучасну ситуацію в Україні, М. Розумний визначає її як «стан перманентної невизначеності», для якого притаманна дезорієнтованість населення.

Певними політиками почала розігруватися карта розколу України на Схід і Захід, автономізації окремих регіонів, надання російській мові другої державної.

2. Зазначені проблеми державо- та націотворення мали свої паралелі в історії України. Зокрема, їх можна було спостерігати в періоди Хмельниччини та Руїни (середина і друга половина ХУІІ ст.) і особливо в порівняно недавні часи «української революції» 1917-1920 рр. Об'єктивне й наукове осмислення уроків цих подій було б корисним для нинішніх українських політиків.

3. У цьому плані заслуговують на увагу роботи В. Липинського - відомого українського історика й політолога початку ХХ ст. У ряді своїх історичних робіт, збірнику «З історії України» та монографії «Україна на переломі», він аналізував події Хмельниччини, а в політологічній праці «Листи до братів-хліборобів» осмислив досвід українських подій 1917-1920 рр.

4. Осмислення це здійснювалося в дещо нетрадиційному для української суспільно-політичної думки плані. В. Липинського важко в аспекті ментальному й культурному віднести до «традиційних українців». Вихований у традиціях польської культури, він, швидше, дивився на українські проблеми «польськими очима», часто звертаючись до політичних надбань польських консерваторів.

5. В. Липинський відмовився від «народницького» погляду на суспільно-політичні проблеми, який був притаманний більшості представників тогочасного українського національного руху, і звернув увагу на роль еліти та творених нею державних структур у націотворенні.

6. Незважаючи на певну популярність ідей В. Липинського у 20-30-их рр. ХХ ст., а також на зорі незалежності України, важко сказати, що вони знайшли достатнє осмислення, а тим більше сприйняття представниками української інтелігенції й політичними діячами.

7. Тим не менше, ряд ідей В. Липинського видаються на сьогоднішній день актуальними й вартими уваги політиків. Це передусім ідея територіального патріотизму, яка могла б допомогти зняти певні регіональні протиріччя між Сходом і Заходом, між етнічними українцями й неукраїнськими етнічними групами, що проживають в нинішній Україні. Також на увагу заслуговують погляди В. Липинського на роль еліти та церкви в націотворенні.

Кралюк Петро Михайлович, докт. філос. наук, професор НУ «Острозька академія».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Онищук С. Національна ідея і культура: цензура романтичних сподівань // Українські варіанти. - 1998. - №1. - С.4-7.

2. Задорожный И. Особенности национальной идеи // Зеркало недели. - 1998. - 27 июня.

3. Багряний І. Національна ідея та націоналізм // Сучасність. - 1992. - №4.

4. Вовканич С. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю // Сучасність. - 1997. - №7-8. - С.189-197.

5. Вітковський В. Націоналізм для України // Українські варіанти. - 1998. - №1.

6. Вовканич С. Інтелектуальна власність - компонента самостійності України // Вісник АН України. - 1987. - №3. - С.55-65.

7. Вовканич С. Духовна інформаційна мобільність нації в системі розвитку держави // Розбудова держави. - 1994. - №4.

8. Кізіма В. Метастратегія соціально-політичного життя України: від ідеології тоталітаризму до ідеї тотальності // Політологічні читання. - 1994. - №2.

9. Нариси з історії українського державотворення. С.Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. Видавництво: Генеза (Київ) 1995.

10. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. Пасько І.Т., Пасько Я.І. Донецьк, 1999.

Размещено на Allbest.ru