Тоталiтарна держава в сучасному спiвтовариствi

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Якщо розглядати поняття «тоталітаризм» ще з самого початку, тобто з моменту його зародження в суспільстві, то потрібно повернутися в дуже далеку історію держави та права, адже держава, яка виросла як могутня машина в результаті еволюції суспільства і влади в ньому, стала знаряддям економічно домінуючого класу та набула свої власні інтереси і цілі. Саме держава прийняла на себе відповідальність за прийняття всіх рішень та застосування насильства над пригнобленими масами населення. З плином часу в державі постійно відбувалися зміни у відносинах з суспільством, і вже в ХХ столітті держава повністю стала підпорядковувати громадян своїй волі і регулювати їх поведінку у відповідність зі своїми інтересами. Згодом у зв'язку з цим і появився такий державний режим як тоталітаризм. І хоч цей режим і існував досить довго, все одно він був приречений на занепад і повне розчинення в суспільстві. Але все ж таки, коріння тоталітаризм пустив дуже глибоко в сутність самих людей, і деякі політичні діячі до теперішнього дня, коли вже майже в жодній країні світу його не існує, підтримують тоталітарний режим і навіть прикриваючись іншими політичними ідеями, його пропогандують. Ось чому ця тема є і завжди буде актуальною, тому що, історичні помилки правителів не повинні бути непомітними при державотворенні сьогодні, але все ж таки знаходяться ті, що не помічають або не хочуть його помічати і продовжують йти до своєї політичної мети хибним шляхом.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є оволодіння та засвоєння знань щодо питань, що стосуються поняття «тоталітаризм», «тоталітарна держава», тоталітаризм в ХХ столітті і сучасний тоталітаризм.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи:

1) Визначити загальну характеристику тоталітаризму, його поняття та історичне започаткування;

2) Розглянути питання тоталітаризму на прикладі таких держав як Україна та Німеччина в період ХХ століття;

3) Дослідити стан сучасних держав, чи присутній тоталітаризм сьогодні як в Україні так і в країнах співтовариства.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є політичні режими. Предметом дослідження є тоталітарна держава в сучасному співтоваристві.

Методи дослідження. Для проведення дослідження я керувалася сукупністю загальнонаукових методів та такими методами як: конкретно-історичний метод, який допоміг вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості зародження та розвитку тоталітаризму; соціологічний метод, який полягає в дослідженні предмету курсової роботи не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Засоби аналізу документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника; формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення поняття «тоталітаризму» як такого, у «чистому вигляді». Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «тоталітаризм», «фашизм», «націоналізм», «сталінізм», тощо; порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.

Аналіз джерел та літератури. Необхідно відзначити, що правильне визначення предмету дослідження, а також його все стороннє вивчення - це половина успіху у виконанні даної роботи. Про це можна судити по розробленості предмету теорії держави і права різними ученими, такими як: Дьяконов И.М., який в своїй роботі «Ранние деспотии в Месопотамии. История Древнего мира. Ранняя Древность» досить чітко доніс інформацію про те, як в стародавньому світі зароджувалося суспільство, племена їх традиції, звички, а також як все це поступово переросло в могутню державу і як ті держави перейняли на себе всю владу над своїми народами і як суспільство потім від цього страждало, а деякі суспільства поклонялися їй. Игрицкий Ю. який в роботі «Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе» розглядав саме питання тоталітаризму, його вплив на суспільство, а також як саме суспільство впливало на тоталітарну державу. Що таке взагалі тоталітаризм, які він має види та форми та як він поширювався світом. Це авторові дало змогу, досить широко розглянути питання поставлені в ході виконання даної курсової роботи. Та іншими видатними вченими різних країн світу, на роботи та погляди яких, автор спирався під час виконання завдань.

Обґрунтування структури роботи. Виходячи з мети та основних задач роботи, враховуючи предмет дослідження роботи, структура роботи була побудована таким чином, щоб повністю розкрити зміст поняття «тоталітаризм» починаючи з його історичного започаткування як терміну так і форми правління, це розглянуто в першому розділі роботи. Потім розкрити питання про розвиток тоталітаризму в ХХ столітті, а саме в таких країнах як Німеччина та СРСР, це висвітлено в другому розділі роботи, і завершити дослідження тим, що мною було розглянуто тоталітаризм в сучасному співтоваристві це автором досліджено в третьому розділі курсової роботи. Тобто тема курсової роботи досліджується починаючи з далекої історії і до сьогодення, на основі чого і побудований план роботи.

1. Загальна характеристика тоталітаризму та його актуальність у сучасному світі

1.1 Історичне започаткування тоталітаризму

В сучасному розумінні термін «тоталітаризм», сформульований лише в ХХ столітті і висловлює загальне, або «тотальне» одержавлення всіх сторін життя, виражене, зокрема, гаслом Муссоліні «все в рамках держави, нічого поза державою, нічого проти держави». Тоталітарні ідеї з'являються, зокрема, в роботах давньогрецьких філософів, безсумнівно, тоталітарний характер носить знаменитий трактат Платона «Держава» , який доходить навіть до заборони сім'ї, і централізації дітонародження в євгенічних цілях.

В історії першою тоталітарною державою відома була шумерська Третя династія Ура, яка правила у стародавній Месопотамії чотири тисячі років тому (2112 до н.е. - 2003 до н. е.) . Під час правління цієї династії було здійснено тотальне одержавлення ремесел, була введена монополія на зовнішню торгівлю, і проведена націоналізація більшої частини землі. Вільна купівля-продаж землі була заборонена.

Економіка Ура в період Третьої династії ґрунтувалася на примусовій праці державних рабів, які змушені були працювати за фіксований пайок, і довільно переводилися на інші роботи або навіть в інші міста. Для їхнього контролю буда дуже велика система чиновників, була створена складна система бюрократичної звітності та перехресного контролю. Влада царя стала необмеженою, було покінчено з самостійністю громад, аристократів і традиційних для стародавньої Месопотамії міст-держав. Ця непрості бюрократична система заважала організації шкільної освіти, створення одного із перших в історії кодексів законів (закони Шульги), уніфікації системи мір і ваг. Всі господарства країни були підпорядковані чиновникам , були створені централізовані державні склади. Доктор історичних наук Зайцев А.І. називає подібну систему попередником «тієї державно-монополістичної економічної системи, яку створив у нашій країні Сталін і яку він іменував соціалістичною». Прокудін Д.В. і Меєрсон Б.М. визначають державний лад Третьої держави Ура як «тоталітарний», зауважуючи, що він є однією з аналогій, які на перший погляд спростовують думку про тоталітаризм як явище виключно тільки ХХ століття Магдушевський А. висловлює свою думку про те, що цей лад був «експлуататорським соціалізмом». Зміни та перетворення Третьої династії Ура торкнулися релігії та історії.

Другим великим прикладом тоталітаризму в стародавній історії є давньокитайська філософська школа «фацзя», що існувала ІV ст. до н.е. і відома в європейській традиції як «легизм» (школа законників). Основні положення легізму були започатковані і розроблені філософом Шан Яном. Його погляди були викладені в трактаті «Книга правителя області Шан» (Шаньцзюншу). Лгізька система цінностей вимагала цензури та переслідування інакомислячих, безпрецедентного заохочення доносів, повної відмови держави від будь-якої діяльності крім війни та сільського господарства. Філософія Шан Яна вимагала від правителя ставитися до свого народу як до безсловесної сировини, стверджуючи, що інтереси держави і народу по суті своїй антагоністичні.

Одним з ключових понять легізму була «уніфікація народу», у викладі Шан Яна означала загальну однодумність, відмова від подорожей, вишуканого одягу, музики, поезії, заняття історією і всякого роду навчання. Трактати легізму оголошують похід взагалі проти культури як такої, вважаючи її паразитичним заняттям, відволікаючи народ від того, чим він тільки й має займатися - землеробством та війною.

До більш пізніх прикладів тоталітаризму відноситься унікальна для свого часу єзуїтська держава в Парагваї (ХV-ІІІ ст.), що побудувала своє суспільне життя на комуністичних засадах.

У міру розширення функцій політичної влади розвивалося і уявлення про ідеальну державу. Довгий час воно залишалося долею філософів і мислителів, теоретиків. Так, ще в проекті Платона кожному члену соціуму належало виконувати строго визначену, необхідну та приписану йому роль, а управляти всім повинні були мудреці, вчені, які можуть передбачати хід подій і керувати ним. Ті ж риси були характерні і для наступних утопій цього роду - від відверто абсолютистських, аристократичних і олігархічних до комуністичних. Розвиток науки і раціональної філософії ще більше зміцнило погляд на державу як носія розуму серед хаосу борються один з одним сил, людей та інтересів.

Ще однією тоталітарною тенденцією стала прогресуюча мілітаризація. З поширенням загальної обов'язкової військової повинності і культу армій, у багатьох європейських країнах структура суспільства набувала деякі риси військової ієрархії. Минулі армійську службу маси людей засвоювали навички покірності і покори, звичку підкорятися вищестоящим, не думаючи про суть і сенс наказів.

Погляди про взаємини між державами і народами формувалися в дусі висновку про біологічної "природності" боротьби між людьми. У XIX ст. склалася теорія націй і національних держав як цілісних організмів. У дійсності ж не нації, розвиваючись, створювали свої держави, а, навпаки, держави конструювали нації. Вони силою встановлювали межі контрольованої ними території, придушували реальні мовні, культурні та регіональні відмінності, а потім для обґрунтування і виправдання власного панування висували національну ідею, тобто уявлення про свою природність, про спільність інтересів своїх підданих (нації), про їх принципову відмінність від інших людей і народів (внаслідок раси, "крові і ґрунту", характеру або міфічного "національного духу") і, нарешті, про те, що саме держава втілює і захищає ці особливі риси.

1.2 Поняття тоталітаризму, його походження та вживання

Термін «Тоталітаризм», що вперше з'явився у Джованні Амендола в 1923 році для критичної характеристики режиму Муссоліні, було згодом популяризоване самими італійськими фашистами. Зокрема, в 1926 році його почав використовувати філософ Джованні Джентіле. У статті Муссоліні «доктрина фашизму» (1931 р) тоталітаризм розуміється як суспільство , в якому головна державна ідеологія має вирішальний вплив на громадян. Як писав Муссоліні, тоталітарний режим означає що - всі аспекти життя людини підпорядковані державній владі. Джентіле і Муссоліні вважали, що розвиток комунікаційних технологій призводить до безперервного вдосконалення пропаганди, наслідком чого з'явиться неминуча еволюція суспільства в бік тоталітаризму. Після приходу до влади Гітлера, термін «тоталітаризм» став використовуватися на адресу влади Італії та Німеччини, причому прихильники фашизму і нацизму, використовували його в позитивному ключі, а супротивники - негативному.

Паралельно починаючи з кінця 1920-х на Заході стали звучати аргументи, що певні риси подібності є між системами СРСР, Італії та Німеччини. Зазначалося, що у всіх трьох країнах встановилися репресивні однопартійні режими на чолі з сильними лідерами (Сталіним, Муссоліні, Гітлером), які прагнуть до всеосяжного контролю і закликають порвати з усіма традиціями в ім'я якоїсь вищої мети. Серед перших, хто звернув на увагу були анархісти Армандо Боргі (1925 р.) і Всеволод Волін (1934 р.) [7], священик Луїджі Стурцо (1926 р.), історик Чарльз Бірд (1930 р.), письменник Арчибальд Маклая (1932 р.), філософ Хорас Каллен (1934 р.). Характеризуючи переродження радянського режиму, Лев Троцький в книзі «Зраджена революція» (1936 р.) назвав його тоталітарним. Після показових процесів 1937 р. ті ж ідеї стали висловлювати в своїх роботах і виступах історики Елі Халеві та Ханс Кон, філософ Джон Дьюї, письменники Юджин Лайонс, Елмер Девіс і Уолтер Липпман, та інші. Так, сенатор Вільям Бора в своєму публічному виступі в 1937 році назвав нацизм і комунізм двома собаками, гавкаючими на конституційний уряд.

У 1939 році укладення Пакту Молотова-Ріббентропа викликало глибоку заклопотаність на Заході, яка переросла в бурю обурення після вторгнення Червоної армії до Польщі, а потім до Фінляндії. Американський драматург Роберт Шервуд відповів п'єсою «Хай згине ніч» удостоєної Пулітцерівської премії. В якій він засудив спільну агресію Німеччини і СРСР. Американський сценарист Фредерік Бреннан для своєї повісті «Дозволь тебе називати товаришем» придумав слово «комунацізм». У червні 1941 британський прем'єр-міністр Уїнстон Черчіль сказав, що нацистський режим відрізняється від найгірших рис комунізму (що співзвучно з його ж післявоєнним висловом: «Фашизм був тінню чи повторним дітищем комунізму»).

Після початку Великої Вітчизняної війни і особливо після вступу США у Другу світову війну критика СРСР пішла на спад. Більше того почав отримувати поширення погляд, що між СРСР США і Великобританією є багато спільного. Але в той же час в 1943 році вийшла книга публіциста Ізабел Патерсона «Бог з машини», в якій СРСР було знову названо «тоталітарним суспільством».

Статус наукової концепції за терміном «тоталітаризм» затвердив в 1952 році в США політологічний сімпозіум, де він був визначений як «закрита і нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва і розподілу товарів - спрямовується і контролюється з єдиного центру».

Тоталітарна модель стала також предметом наукових досліджень таких фахівців як Арендт, Фрідріх, Лінц та інші, які займалися порівняльним аналізом радянського і нацистського режимів. Згідно з моделлю, метою тоталітарного контролю над економікою і суспільством є їхня організація за єдиним планом. Все населення держави мобілізується для підтримки уряду (правлячої партії) і його ідеології, при цьому декларується пріоритет суспільних інтересів над приватними. Організація чи діяльність не підтримується владою, - наприклад профспілки, церква, опозиційні партії - обмежуються чи забороняються. Роль традиції у визначення норм моралі відкладається, натомість етика розглядається з чисто раціональних наукових позицій. Центральне місце в концепції займав безпрецедентний терор пов'язаний з Голокостом і ГУЛАГом. Прихильники концепції вважали, що тоталітаризм якісно відрізнявся деспотичних режимів, що існували до ХХ століття. Проте до цих пір фахівці не прийшли до єдиної думки, які саме риси слід визначати вирішальними для тоталітарних режимів.

Після початку Хрущовської «відлиги» теорія зазнала серйозну кризу, оскільки не могла пояснити процес ослаблення режиму зсередини. Крім того, виникло питання, чи є СРСР, як і раніше тоталітарним режимом або порівняння очевидно мінливої радянської системи з поваленими фашистськими режимами недоречно. Виникла потреба у формулюванні моделі, яка б пояснила прихід диктаторів до влади та її подальшу еволюцію.

У 1970 - ті роки в силу пом'якшення режиму в СРСР , термін «тоталітаризм» став все рідше вживатися, проте продовжував залишатися популярним серед політиків. У своїй роботі «Диктатура і подвійні стандарти» (1978 р.) Джин Кіркпатрік наполягала, що слід відрізняти тоталітарні режими від авторитарних. Згідно Кіркпатрік, авторитарні режими зацікавлені переважно у своєму власному виживанні і тому, на відміну від тоталітаризму, допускають автономне функціонування елементів громадського суспільства, церкви, судів і преси. Звідси був зроблений висновок, який здобув популярність при Рейгані як доктрина Кіркпатрік, що в зовнішній політиці США можуть надавати тимчасову підтримку авторитарним режимам заради боротьби з тоталітаризмом і просування американських інтересів.

Падіння комуністичних режимів у країнах радянського блоку і СРСР у другій половині 1980-х років викликало повторну кризу в теорії. Твердження що, тоталітарні режими не здатні самі ініціювати радикальні реформи, було визнано помилковим. Проте в цілому аналіз тоталітаризму вніс значний внесок в порівняльну політологію, і вживання цього терміну до цих пір досить поширене.

У Східній Європі після вторгнення в Чехословаччину інтелігенція називала «тоталітаризмом» політику жорстокої цензури, мракобісся, знищення небажаної (з точки зору режиму) історичної пам'яті та культури.

У Радянському Союзі тоталітаризм офіційно вважався характеристикою виключно буржуазних держав періоду імперіалізму, особливо фашистської Німеччини та Італії. Використання терміну стосовно соціалістичних держав називалося наклепом і антикомуністичною пропагандою. У той же час радянська пропаганда називала деякі зарубіжні комуністичні режими фашистськими.

Радянські дисиденти і, після початку перебудови, більшість реформаторів включаючи (Лігачова) також називали радянську систему тоталітарною. Використання терміну було пов'язано головним чином з відсутністю в радянській політології лексикону, необхідного для критичного аналізу історії СРСР. При цьому питання природи і стабільності тоталітарного режиму грали у виниклій дискусії вторинну роль; на першому плані було придушення громадських прав, відсутність громадських інститутів, що захищають людину від державного свавілля, монополія КПРС на політичну владу. Це служило одним з виправдань для закликів до радикальних реформ. На початку 1990-х років тенденції знайшли відображення у нормативних актах.

2. Радянська Україна як тоталітарна держава. Сучасні держави під впливом тоталітаризму

2.1 Тоталітарна система в Україні в період ХХ століття

Культ влади виявився набагато життєво за культ особи. Люди давно вже навчилися критично відноситися до самовихвалянь влади, розуміючи незначність або відносність її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються лише тим, що керівництво недоглядало, помилилося, що воно винне або навіть злочинно -- означає все ще залишатися в полоні культу влади. У цьому, власне, і полягають ілюзії XX ст.: раніше влада була поганою, тепер влада буде хорошою, але вона як була, так і залишиться всесильною. Позбавлення від тоталітарної містифікації в іншому -- в розумінні нікчемності реального значення влади порівняно з процесами самоорганізації суспільства.

Носіями міфології тоталітаризму є люди що як належать, так і не належать до владної еліти. Розглянемо основні елементи тоталітарної картини світу.

1. Віра в простоту світу -- це центральна характеристика тоталітарної свідомості. Віра в «простий світ» не дозволяє відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької людини. Ця віра наводить до поширення негативної установки по відношенню до знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Якщо світ простий і зрозумілий, то вся робота учених є безглуздою витратою народних грошей, а їх відкриття і виводи -- лише спроба заморочити людям голову. Ілюзія простоти створює і ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази.

2. Віра в незмінний світ. Всі елементи суспільного життя -- лідери, інститути, структури, норми, стилі -- сприймаються як застиглі в нерухомості. Новації побуту і культури ігноруються до тих пір, поки не будуть імпортовані в таких кількостях, що стануть сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство -- до одного робочого місця. Віра в незмінність світу вабить недовіру до змін.

3. Віра в справедливий світ. Царство справедливості здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає -- побудувати його заважає оточення, але соціальна справедливість вже досягнута. Заклопотаність людей справедливістю по своїй силі і загальності важко порівняти з яким-небудь іншим людським мотивом. Ім'ям справедливості здійснювалися найдобріші і найжахливіші справи.

4. Віра в дивні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена в створенні культу техніки. Чудесам прогресу додавалися магічні властивості. Проте кредит цієї віри не безконечний. Ось вже трактори є в кожному колгоспі, а достатку не видно. Владі доводиться обіцяти нові чудеса.

Ми застали етап переродження віри, коли вже і влада, і техніка, і офіційна культура не лише втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали привертати до себе увагу і надії. Розпад тоталітарної свідомості в брежнєвську і брежнєвську для поста епоху був відмічений незвичайним розквітом ірраціональних вірувань.

Пасивна опозиція більшості населення і лютий опір колишніх імущих класів не могли не привести на якомусь етапі до політичного і духовного тоталітаризму, до розгулу терору. Цілком природно, що в умовах переважання селянського населення в країні по ньому і припав основний удар. В цілях збереження позицій нова влада частенько була вимушена найсуворішим чином розправлятися і з робочим класом, від імені якого вона управляла. Але найбільша утрата нашому народові нанесла тоталітаризм духовний. Практично всю інтелігенцію, що втілювала дух народу, тоталітарному режиму довелося знищити, і вона або емігрувала (і сприяла творчому стрибку Заходу), або закінчила свою дорогу трагічніше на рідній землі. Тоталітарне суспільство не може дозволити собі такої розкоші, як свобода думки.

Шари люмпенів в суспільстві в тій чи іншій мірі присутні впродовж всієї його історії. Але лише на певному етапі суспільного розвитку (тобто в XX столітті) ці шари стають соціальною базою тоталітарних політичних режимів і висувають з себе «кадри» вождів і виконавців (як, втім, і жертв).

Відмінність люмпена XX століття від аналогічних соціальних груп в попередні епохи полягає перш за все в тому, що «люмпенізатором» в даному випадку виступає сама держава, що монополізує економіку, або супермонополії, зрощені з державою і в цьому плані мало чим від нього що відрізняються.

Соціальні властивості люмпенів шарів суспільства роблять їх сприйнятливими до радикальних ідеологій і радикальних політичних режимів. В історії України люмпенізація населення завжди складала характерну рису її суспільного життя. Суперцентралізована держава, що затвердилася з часів Івана Грізного, до XX століття не втратило своєї сили. Піддані царя ніколи не користувалися цивільними правами і свободами. Причому це відносилося до всіх шарів суспільства. Післяреформений (після 1861 року) розвиток дав паростки цивільного суспільства, але одночасно, через обезземелення селян і пролетаризацію населення підсилило і люмпенізацію значних його груп. Революція 1905--1907 років, з одного боку (через Конституцію), легітимізувала зростаюче цивільне суспільство, а з іншої -- підсилила і загострила протиріччя між люмпенами і буржуа. Жовтень 1917 року поклав становленню цивільного суспільства. Процеси люмпенізації охопили все суспільство.

Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідає його зрілим формам. Це армія бюрократії, здатна за допомогою каральних органів дати відсіч всім, хто підніметься на рівень «розуму» і заявить про свої права.

Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином. В умовах повністю одержавленої економіки державний апарат стає тотальним власником всіх матеріальних складових життя суспільства. Це робить його з неминучістю і господарем всіх продуктів духовного виробництва. При володінні апаратом всією повнотою влади у нього немає і не може бути політичних конкурентів, в суспільстві не складаються і механізми заборон і противаг. Державно-партійний апарат не може не обюрократитися в таких умовах.

В ході третього етапу остаточно формується «номенклатура», привілейований прошарок, увійти до якої було не просто, але «випасти» з неї можна було лише за особливо одіозні гріхи. Кордони між різними шарами суспільства стають менш рухливими. І все це відбувається під гаслами рівності і справедливості, що запанувала.

2.2 Сталінізм, як різновид тоталітаризму

В результаті соціально-політичних зрушень 30-х рр.. в СРСР склалася громадська структура, по ряду параметрів відповідна іншим режимам, які нині називають тоталітарним (наприклад, гітлерівському режиму в Німеччині). До найважливіших рис цієї системи можна віднести:

- Правляча еліта, сформувавшись в ослабленому військовим катаклізмами суспільстві, знищує механізми контролю з сторін: соціуму над нею і, руйнуючи традиційні соціальні структури різко розширює свою владу над суспільством;

- Сверхцентралізм, необхідний правлячої корпорації для цього панування, призводить до аналогічних процесів усередині неї, г; роль суспільства грає маса, яка не входить у вузький центр. Боротьба з влада час від часу бере кривавий характер;

- Всі легальні сфери суспільства підпорядковуються керівництву еліти, а більшість несумісних з цим підпорядкуванням структуру знищується;

- Промислове зростання стимулюється застосуванням позаекономічних форм примусу до праці;

- Створення великих, легше керованих форм державного господарства, орієнтованих на військово-промисловий комплекс;

- Здійснюється політика культурно-національного нівелювання, знищується або придушується "ворожа культура", господствує мистецтво прикладного агітаційного характеру.

У той же час сталінізм і гітлеризм ототожнювати не можна; В основі ідеології цих двох форм тоталітаризму лежали різні принципи. Сталінізм як форма комуністичного руху і ходив з класового панування, а нацизм - з расового. Тотальна цілісність соціуму в СРСР досягалася методами згуртування всього суспільства проти "класових ворогів", потенційно загрожували режиму. Це передбачало більш радикальну, ніж у фашистських системах, соціальну трансформацію, і спрямованість активну! режиму на внутрішні, а не зовнішні цілі (принаймні до кіш 30-х рр..). Сталінська політика передбачала національну консолідацію, але вона не супроводжувалася расовими чистками (переслідування) за національною ознакою проявилися лише в 40-і рр..). Диктату в СРСР була змушена прикриватися високими ідеалами, успадкованими від соціалістичної думки. Гітлерівський режим був відвертий у викладі агресивних цілей своєї політики.

СРСР 30-х рр.. проходив той же, що й Німеччина етап у розвитку індустріально-етакратіческого суспільства (державно-монополістичного індустріалізму), але зі своїми досить суттєвими особливостями. Судячи з досвіду країн Захід дана стадія була "зигзагом" у розвитку, а не обов'язковою його фазою.

Основною вадою тоталітарної моделі партії була її повна залежність від волі верхівки, власне однієї особи. В цьому проявлялася партійно-державна унітарність. У 1946-1952 рр. відбулося лише чотири пленуми ЦК ВКП (б). В Україні ж за цей час - близько ЗО пленумів, на яких обговорювалися в основному економічні питання. XVI з'їзд КП (б) У було скликано тільки 1949 р.- через 9 років після попереднього. Всі досягнення українського народу на з'їзді приписувалися «мудрому керівництву великого вождя і вчителя».

В Україні панувала централізація управління. Кожен крок узгоджувався з Москвою, на все треба було просити дозволу центру. Політика тоталітарного насильства над життям та діяльністю людей вимагала від партійно-державних кадрів певних якостей, готовності виконати будь-який наказ, виходячи з положення, що «партія завжди права», «вчення К. Маркса всесильне, тому що воно правильне» тощо.

Одним із жупелів системи ідеологічного тоталітаризму був націоналізм. У країні розгорнулася шалена ідеологічна боротьба проти всього національного, вінцем якої було масове переселення цілих народів. Сталін боявся вільних, незалежних республік. Щонайменший прояв патріотизму в Україні розглядався як український націоналізм. М. Хрущов у своїй доповіді на XX з'їзді КПРС, говорячи про виселення цілих народів, зауважував, що українці уникли цієї долі лише тому, що їх було надто багато й нікуди було їх вислати. В 1945-1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43 379 чоловік віком до 25 років, із них 36 340 чоловік - у західних областях України. В 1946- 1949 рр. було відправлено в заслання близько 500 тис. західних українців.

30 років Сталін та його «орден мечоносців» стояли біля керма держави на чолі створеної ними адміністративно-командної системи, 30 років спрямовувався розвиток суспільства за накресленим Сталіним шляхом.

2.3 Тоталітарна система в Німеччині в період ХХ століття

Будь-яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім і головним об'єктом його виступає не стільки людина, скільки влада як така. Культ влади - в цьому полягає суть тоталітарної системи. Влада виявляється над цінністю - цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу - має все: розкішне життя, підлесливість тих, що оточують, можливість висловлювати думки по будь-якому приводу, задовольняти кожну свою чудасію і так далі Хто не має влади, не має нічого - ні грошей, ні безпеки, ні пошани, ні права на свою думку, смаки, відчуття. Створюючи свій культ, тоталітарна влада містифікує всі владні функції, безмежно перебільшуючи їх значення, засекречуючи ті, що забезпечують їх величезні засоби і заперечуючи роль будь-яких об'єктивних обставин. А точніше, для влади не існує нічого об'єктивного, нічого, що відбувається само собою, без її керівництва, втручання і контролю.

Перша спроба перевороту в Німеччині була зроблена Адольфом Гітлером і його партією 8-9 листопада 1923 року - так званий пивний путч, який завершився поразкою. Саме ці листопадові події стали поворотним пунктом в політичній кар'єрі Адольфа Гітлера, бо після них він залишив всяку думку, як говорив сам Фюрер, про насильницьке скидання конституції.

Гітлер заявив, що тепер йдеться про сумні методи боротьби, тобто про завоювання парламентських мандатів.

Вийшовши з в'язниці 20 грудня 1924 року, Гітлер об'єднав роз'єднану партію, укріпивши в ній свої позиції. Протягом 1925-27рр. партія знову отримала свободу дій на території всієї держави, а Гітлер - право публічно виступати на мітингах і зборах.

Фюрер був дуже активний після виходу з в'язниці. Він роз'їжджав по країні, виступаючи на мітингах. Його прибічники пропагували особу Гітлера з кращих сторін. Проте, в 1924-28 рр. нацистам не удалося завоювати значне число голосів. На виборах в рейхстаг в 1924 р. вони отримали 6.5 %, в 1928г. - 2.6 % голосів (що дало їй всього 12 місць).

Швидше за все, це було пов'язано з тим, що друга половина 20-х рр. - це час виходу країни з економічної кризи. Люди стали краще жити, тому потреба в популістських гаслах нацистів зменшилася.

Проте Гітлер не збирався здаватися. Він зміцнював свої позиції в партії, і якраз в цей період усередині руху остаточно затвердився куль фюрера, що поширився на початку 30-х років на все ширші круги виборців. Цьому сприяла широка мережа партійних осередків, створена нацистами. Вона охоплювала всю країну, що дало можливість об'єднати декілька тисяч місцевих співтовариств і вести в них нацистську агітацію.

Багато в чому успіху нацистів сприяла сильна економічна криза, таких, що обрушилися на країну в 1929 р. Він дуже сильно ударив по ще ослабленій країні, до того ж в республіці Веймарської позначилася і політична парламентська криза: спостерігалася поступова поправка в поглядах виборців.

Гітлер прекрасно розумів, що у міру поглиблення кризи вся більша кількість людей прагнутиме знайти лідера, який пообіцяє не програму економічних або соціальних реформ, а відродження нації і переконає всіх в тому, що воля і віра здатні здолати всі труднощі. І Гітлер швидко навчився говорити те, що хотіли від нього почути люди. Що коренилося в свідомості мільйонів німців.

Він звертався до німців, що бажали національної єдності всіх станів, і в той же час залишав надію на те, що таке єдність не суперечить класовим або груповим інтересам кожної окремої особи. Загальною для всіх німців була ідея боротьби проти "червоної небезпеки", євреїв і за чистоту арійської раси. Створюючи ще і силовий тиск через терор і розбій, фюрер вселяв всім, що нацизм - носій сили і потужності. Гітлер зміг добитися довіри мільйонів, завдяки своїй упевненості в тому, що він і лише він з партією заразом, здатний припинити лихо і звеличити Німеччину.

Прийшовши до влади 30 січня 1933г. А.Гітлер почав будувати свою державу, яка була просочена і пройнята нацистською ідеологією.

Ідеологія була тим цементом, який скріпляв і НСДАП, і взагалі всіх прибічників Гітлера. Суть фашистської ідеології поміщена в гіпертрофованому інстинкті влади. Основними постулатами нацистської ідеології були антисемітизм, антидемократизм і фюрер-принцип, антимарксизм, расизм, націоналізм і шовінізм, а інструментами політики і ідеології НСДАП були терор і пропаганда.

Специфічним при фашистській пропаганді є використання прихованої завуальованої і небезпечної зброї проти тих, хто не підкоряється її ученню. І пізніше масове вбивство, як винних, так і невинних. Терор же - це здійснення внутрішнього закону руху; його головна мета - забезпечити силам природи або історії свободу в середовищі людства. Саме рух відбирає ворогів людства, проти яких необхідний терор. Він, як виконавець закону руху, знищує індивідів в ім'я роду, приносить в жертву годинник на благо цілого.

Хвиля терору повинна була створити в країні атмосферу паніки, паралізувати противників нацизму. Спочатку основу апарату терору складали СА, але після "ночі довгих ножів" їх значення в ієрархії нацистських організацій впало. Головним інструментом вже державного терору стали добірні бійці СС. Множилися концтабори, що перетворювалися поступово на невід'ємну частину нацистського режиму. З 30 січня впродовж декількох місяців Германію знаходилася у владі терору, характер якого багато в чому відрізнявся від систематичних, але одиничних актів насильства, СС, що робляться, надалі. За своєю природою він нагадував вибух ненависті і злості.

Система кривавого терору накладала вирішальний відбиток на все життя країни, на всю суспільну атмосферу. Всім було відомо, сто будь-яка антиурядова діяльність каратиметься жорстоко і нещадно.

Прийшовши до влади в січні 1933 року, спираючись на терор і пропаганду, Гітлер розвернув боротьбу за абсолютну владу в країні. Найнебезпечнішими ворогами фашистів завжди були ліві сили, тобто комуністи, соціал-демократи, профспілки. Конкурентами в структурі влади з'явилися буржуазні партії і генералітет. Якщо другу групу виявилося можливим підпорядкувати, то першу - лише знищити або загнати в підпіллі.

Провокацією з підпалом Рейхстагу 27 лютого 1933 року нацисти розв'язали собі руки в проведенні терору проти комуністів. Почалися їх масові арешти. Після виборів в Рейхстаг 5 березня 1933 року нацистам все ще як і раніше заважали комуністи. Мандати останніх були анулюванні. Арешти, тортури і вбивства політичних опонентів, що проводилися силами СА у в'язницях і таборах, стали нормою. Всі депутати - комуністи були в ув'язненні або убиті, а КПГ була вимушена піти в підпіллі, хоча не один закон формально не забороняв комуністичну партію.

Будуючи свою державу, фюрер дотримувався якогось певного курсу в економічній і соціальній політиці, ні чого істотного в них не змінивши. Не намагався Гітлер реформувати і законодавчо-правову систему, користуючись нею у вигляді, що склався. В ході "захвату влади" нацисти не проводили знищення або заміни існуючих форм правління.

Базуючись на старих основах, Гітлер висунув лише нову ідею, ідеологічну оболонку цих основ, повсюдно проповідуючи її: що бідує німецькій нації покликані були забезпечити не політичні, економічні і соціальні перетворення в країні, а завоювання додаткового життєвого простору, яка стане можливою, як тільки в Німеччини з'явитися достатня для цього потужність. Так вперше привселюдно Гітлер заявив про свої плани, що далеко йдуть, направлені на завоювання світу.

У цей період фюрер дуже активно співпрацював з промисловими магнатами і рейхсвером. Особливо Гітлер загравав з генералітетом, постійно йдучи йому на поступки, оскільки саме на армію фюрер робив ставку в своїх зовнішньополітичних планах, що далеко йдуть.

Фактично до 1938 року майже повністю завершилося відособлення Гітлера від традиційного апарату уряду і адміністрації. Підпорядковувавши державу, Гітлер поступово поневолив і все суспільство. Звичайно ж, велика в цьому роль пропаганди. Необхідність пропаганди завжди диктується зовнішнім світом. Дійсною її метою є не переконання, а організація - накопичення влади без вживання зусиль.

2.4 Фашизм, як різновид тоталітаризму

Фашизм -- ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883--1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889--1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму -- тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, -- заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя». Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття -- «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей -- націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Неофашизм -- різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в СІЛА. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «перевага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «теоретиків» американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; пролетаріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету». Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина -- хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» -- мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингізхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80-90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі. Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру - Всесвітнього союзу нацистів - знаходиться у США. Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

3. Тоталітаризм у сучасному співтоваристві

Розглянувши в попередніх розділах все що стосується поняття «тоталітаризм» і «тоталітарна держава», їх історію і розвиток, можна передбачити що, в сучасному суспільстві є вірогідність виникнення двох нового вигляду доктрин. Їх називають глобізм, і толерізм.

Глобізм може виникнути із-за напруги глобалізації, із-за наростання несправедливості розподілу світових ресурсів по осі "Північ-південь". Дана напруга породжує несприятливі для країн "Півночі" політичні виклики у вигляді тероризму, і неконтрольованої імміграції, а також перспективу зниження рівня життя країн "Золотого мільярда" в світлі необхідності вирівнювання ресурсозабезпечення в світі. У цьому плані в країнах "Золотого мільярда" виникає попит на фундаменталістський режим, що гарантує збереження status quo. Відповідна пропозиція (глобізм) може виникнути на основі концепції "зіткнення цивілізацій". При цьому глобізм в такій інтерпретації конкуруватиме із спробами управління позначеними ризиками на національному рівні західних країн - з різними варіантами національного фашизму.

Глобізм може виникнути як в пасивній, так і в активній модифікаціях. Пасивний варіант глобізма характеризується обмеженням політичної активності лише країнами "Золотого мільярда", тобто тільки обороною "оазису" від "мерзенності" навколишнього світу, "зведенням захисної стіни". Активний варіант глобізма активно нав'язуватиме домінування Заходу по всьому світу, зокрема, намагатися ліквідовувати що всі виникають на периферії світового порядку центри сили.

ВУСП (ВУСП - великий утопічний соціальний проект) толерізма пов'язаний з простою ідеєю: "Швидке викорінювання усілякого Зла в світі". Дана ідея заснована на успіхах, досягнутих західною елітою, по зменшенню конфліктності західного суспільства через планомірну роботу по створенню/заміні ментальних структур в свідомості людини. Основа даної практики була створена працями структуралістов/постструктуралістов, відповідно до яких поведінка людини визначається текстами, "зашитими" в його свідомість в процесі соціалізації. Встановлення причинно-наслідкових зв'язків між умовами соціалізації, і засвоюваними людиною ментальними структурами дозволило міняти вміст "несвідомого" через зміну умов соціалізації людей. Дана концепція була добре розкрита Дж. Оруеллом в його романі "1984" під терміном "новояз".

Очевидно, що ментальні структури різних типів конкурують між собою. Тому виникає спокуса прискорити процес створення "нової" людини через обмеження конкуренції структур, тобто через тоталітарізацiю суспільного дискурсу і суспільної освіти. Це і забезпечує пропозицію толерізма. Попит на толерізм може виникнути із-за соціальної напруги, різних антисоціальних груп, що викликаються діями. Дані групи виникають із-за специфічних високо конкурентних умов на західному ринку праці. У цих умовах частина населення вибирає свою десоциалізацию як альтернативи своїй боротьбі за участь в системі суспільного виробництва. Даний вибір багато в чому полегшується високим рівнем соціальної підтримки населення в західних суспільствах. Утворення замкнутих співтовариств цих людей - гетто - може супроводитися створенням агресивної анти системної субкультури, яка створює ризики безпеки життя і майна системного населення країни. Саме так виникає та сама соціальна напруга, яка може породити попит на толерізм.

Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. У окремих країнах він існує і сьогодні. Історія показала, що тоталітарна система володіє досить високою здатністю мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей, наприклад перемоги у війні, оборонного будівництва, індустріалізації суспільства і так далі. Деякі автори розглядають тоталітаризм навіть як одну з політичних форм модернізації слаборозвинених країн.

В Україні сильним суспільним рухом є український націоналізм, в рамках якого є і фашистська альтернатива. Є також пропозиція фундаменталізму радянського зразка.

Та все ж, можна сказати, що тоталітаризм - історично приречений устрій. Це суспільство - самоїд, не здібне до ефективного творення, дбайливому, ініціативному господарюванню і що існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження вжитку більшості населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до сучасного якісного оновлення, обліку нових вимог світу, що безперервно змінюється.

Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні керівники є полоненими утопічної за своєю суттю ідеології і пропаганди. Як вже наголошувалося, тоталітаризм не зводиться лише до диктаторських політичних систем, протистоячи західних демократій, що ідеалізуються. Тоталітарні тенденції, що виявляються в прагненні заорганізовати життя суспільства, обмежити особисту свободу і цілком підпорядкувати індивіда державному і іншому соціальному контролю, мають місце в країнах Заходу.

Що стосується саме України, то можна сказати, що починаючи з перших років незалежності України, практично всі найвищі керівники держави або дотримувалися засад нейтралітету і співіснування з тоталітарною комуно-радянською ідеологією, або відкрито загравали з нею, демонструючи де-факто, що сучасна Україна є просто іншою формою політичного буття УРСР, а зовсім не продовжувачкою Київської Русі, Галицько-Волинської держави, держави Війська Запорізького, УНР, тобто тисячолітньої традиції українського державотворення, як це записано в Акті про Незалежність і в Конституції України.

Не було дано рішучої і принципової оцінки тому, що відбувалося на українських землях від 1917 до 1991 року, а також у попередні періоди. В Україні не зробили те, що було зроблено в Німеччині після 1945 року. Намагалися розбудувати демократичну, цивілізовану європейську країну, не викинувши тоталітарного скелета з шафи. Укази Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка про ліквідацію тоталітарної монументальної і топонімічної пропаганди було проігноровано, а президенти навіть не наполягали на їхньому виконанні. Жодної відповідальності не понесла комуністична партія та її репресивні структури. Навіть не спробували провести люстрацію і засудити тих, хто коїв злочини проти українського народу. Отже, залишилася потужна живильна сфера комуно-тоталітаризму, ідеологічні консерванти, що можуть бути використані в будь який момент, ураховуючи ностальгію певної частини населення за відносною забезпеченістю найелементарніших потреб часів державного патерналізму. Ці ідейні комплекси підживлюються масованим впливом ЗМІ Російської Федерації, де оспівування радянського минулого є частиною державної політики, що, як незрідка визнають тамтешні очільники, спрямована на відновлення «спільного простору», новітнього СРСР, незалежно від його сучасної назви.

тоталітарний легізм уніфікація

Висновки

За останніх 20 років дуже багато недемократичних: тоталітарних і авторитарних режимів розпалося або трансформувалося в демократичні республіки або держави на демократичній основі. Загальний недолік недемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не були підконтрольні народові, а значить, характер їх взаємин з громадянами залежав перш за все від волі правителів. У минулі століття можливість свавілля з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високою утвореною і вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-етичних кодексів, а також думкою церкви і загрозою народних повстань. У сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія сильно ослабіла. Тому надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілля може лише демократична форма правління. Тим народам, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності обмеженню власного егоїзму, пошані закону і прав людини, демократія дійсно створює найкращі можливості.

Отже, виконавши дану курсову роботу можна зробити висновок що, поставлені цілі і задачі щодо визначення загальної характеристики тоталітаризму, його поняття та історичного започаткування, питання тоталітаризму на прикладі таких держав як Україна та Німеччина в період ХХ століття та щодо стану сучасних держав відносно тоталітаризму в ході виконання роботи, виконано. Написання цієї курсової роботи, дало мені можливість більш детально розібратися в таких питаннях як: сталінізм, гітлеризм, фашизм, нацизм і т.д., і саме головне зрозуміти, що як би не прикладали зусиль представники влади щоб повністю контролювати і підпорядковувати під сою думку суспільство, все одно цей шлях буде приречений на занепад, тому що, аналізуючи історію тоталітаризму приходимо до висновку, чим далі людство розвивається, тим демократичніше воно стає, але звичайно ж є і винятки.