Бренд партійного лідера на сучасному політичному ринку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бренд партійного лідера на сучасному політичному ринку України

Руденко А.Ф.

багатопартійність лідерство бренд

Ринковий вимір мають усі сфери людської діяльності, і політика не є виключенням. Політичне поле сучасної України, її ринок влади і політичний ринок взагалі формується швидше за ринку товарів й послуг. Важливим фактором такого розвитку є зростання конкуренції та боротьби між суб'єктами політичного ринку, результатами якої є поява політичних брендів, найбільш стійких і непохитних символів, які буквально в'їдаються в електоральну свідомість.

Сьогодні в Україні функціонує більш ніж 200 партій [2]. Однак особливість української багатопартійності полягає в тому, що партії так і не стали повноцінними суб'єктами на ринку владних ресурсів. Більшість громадян не сприймає політичні партії як дієві важелі для впливу на державну владу. Потреба у модернізації інституту політичної партії, повернення до змішаної виборчої системи, активізація політичної конкуренції обумовлює зростання інтересу дослідників до проблем партійного лідерства. Адже буває, що одна тільки особистість, своїм впливом, змушує систему скластися й успішно працювати.

Саме набуття бренду може дозволити політичним партіям посилити її зв'язок з масами, спиратися на довгострокові переваги виборців, забезпечити собі політичне довготривале життя. Ось чому проблеми бренду та брендінгу як процесу формування бренду стають цікавими не тільки для підприємців, але і для партійних лідерів.

Внаслідок характерної для української політики персоніфікації політичні партії розглядаються все частіше як місце формування і самореалізації політичних лідерів. Партії, які зараз виникають, як правило, є командами одного лідера, а лідерство розглядається як основний момент у розвитку партій. Досить часто лідери самі собі вибирають партію. Особливо посилюється роль лідерства в умовах, коли відсутні старі партії зі стійкою репутацією.

Така ситуація зумовлює необхідність дослідження персонального брендінгу політиків. До того ж, для сучасної України актуальною є проблема довіри до сучасних політичних лідерів, особливо в контексті парламентських виборів 2012 року, які здатні забезпечити перемогу своїй партії саме через свою популярність.

У сучасній Україні дослідження проблем партійного лідерства також обумовлено тим, що є наявність потреби в авторитетних партійних лідерах, які б відповідали певним очікуванням народу.

Великого значення проблемі політичного лідера надавали мислителі усіх часів. Зокрема, такі, як Макіавеллі, Емерсон, Ніцше, Тард. Деякі питання пов'язані з роллю лідерів розглядалися в роботах Г.Алмонда, Ж.Блонделя, М.Вебера, М.Дюверже.

Сьогодні в Росії проблема іміджу політичних партій та їх лідерів розробляється Т.Грінберг [1], О.Мякотіною [8], І.Недяк [10], О.Шестопал та ін.

У дослідженнях українських політологів В.Бебика, Д.Видріна, А. Моїсеєва [4], М.Морарь [5-6], Д.Табачника, М.Томенка аналізуються окремі аспекти стану та перспектив становлення та розвитку партійного лідерства в Україні.

Мета даної статті - визначити специфіку партійного лідерства сучасного політичного життя України в контексті набуття його ознак бренду.

Політична партія є досить складним конгломератом ідей, програм, а також лідерів, окремих членів партії і цілих партійних організацій, включаючи їх діяльність, відносини партії і її фракції до тих чи інших політичних подій тощо. Виборець, визначаючись у своїх електоральних уподобаннях і голосуючи на виборах, не володіє всім комплексом інформації, що пов'язана з діяльністю партій у політичній системі. Він сприймає її в цілому, орієнтуючись на образ партії, що склався в його свідомості [ 1 ,с.200]. Найчастіше цей образ ототожнюється в масовій свідомості саме з іміджем політичного лідера. Для людей характерно персоніфіковане сприйняття політичної влади, яке редукує всю сукупність владних відносин до фігури конкретного політичного лідера. Саме так можна пояснити тенденцію, особливо помітну на пострадянському просторі, за якої явка на президентських виборах є вищою, ніж на парламентських (так звані вибори «першого та другого порядків»). Так, на виборах до Верховної Ради України у 2002 р. явка виборців склала 69,2%. Натомість у президентських виборах 2004 року взяло участь 77,5% виборців (75% (1 тур), 80,6% (2 тур), 77,1% (повторне голосування 2 туру). В 2006, 2007рр. явка становила 67,6% та 62% відповідно, а на президентських виборах 2010р. - 67,9% (66,7% (1 тур), 69,1% (2 тур) [11,с.36].

Високий рівень персоніфікації сучасної української політики пов'язаний, насамперед, з тим, що більшість населення країни не здатні здійснити політичний вибір, що заснований на їх власних реальних інтересах. Ця нездатність пояснюється тим, що в суспільстві ще не сформована стала система політичних рухів та партій, що виражають інтереси конкретних соціальних груп населення [8,с.4].

До того ж варто зазначити, що більшість населення сьогодні не включена в процес реальної політики, має недостатньо чітке уявлення про програмні документі політичних партій, тим більше, що на перший погляд, вони мало чим відрізняються один від одного, а також не ідентифікує партії як виразників інтересів певних класів, які активізують свою діяльність лише в період виборчих кампаній.

Отже, можна констатувати, що у 21 ст. на зміну боротьбі політичних ідей прийшла боротьба політичних технологій та іміджів. При цьому політичний дискурс вибудовується навколо суб'єктів - носіїв іміджів.

Усі провідні вітчизняні партії і блоки - це структури яскраво вираженого вож- дистського типу. Звичайно, роль лідера величезна і на Заході. Консервативна партія Великобританії на чолі з Маргарет Тетчер і консерватори без Тетчер - це далеко не те саме. Лейбористська партія часів Ніла Кіннока зовсім не така, як в епоху Гордона Брауна та Еда Мілібенда. Але навіть з відходом лідера консерватори залишаються консерваторами, а лейбористи - лейбористами [7]. В Україні ситуація інша. Українські партійні лідери перетворюються на «бренди» своїх партій. Лідер партії виступає її обличчям, та у масовій свідомості асоціюється з певною політичною силою, так Ю.Тимошенко - БЮТ, В.Янукович (навіть вже не будучи її формальним лідером) - «Партія регіонів», А.Яценюк - «Фронт змін».

Російська дослідниця Ірина Недяк визначає політичний бренд, як ім'я (назва) політичного товару (лідера, партії, програми, ідеї тощо), особливостями якого є повсюдна популярність і глибока вкоріненість у масовій свідомості. На комерційному ринку виробникам важливо постійно підтримувати свою торгову марку, те ж стосується і політичного ринку [10,с.269], в рамках якого процесу брендінгу підлягають не стільки товари, скільки взаємини, принципи та етика ведення справи, культурні стандарти управління і комунікації. Бренд в цих умовах стає своєрідною системою, яка вбирає в себе поняття іміджу та репутації. Відтепер реально брати участь у політичному житті країни зможуть тільки партії, що мають сильні бренди [16,с.233]. У виборчих змаганнях одержить перемогу не той, хто запропонує «покупцю» детально відпрацьовану, обгрунтовану ідеологічно програму, а той, хто створить яскравий символ-бренд, - своєрідну привабливу торгову марку.

При цьому, при значній важливості гасел та символіки для формування іміджу партії, символом і виразом політичного бренду є конкретна людина, політичний лідер, а не емоційно-забарвлений слоган. Тобто, сьогодні на політичному ринку в конкурентній боротьбі змагаються не політичні ідеї і програми, не політичні партії, а персональні бренди. Центральним елементом персонального брендінгу є певний лідер, політик, якого зводять до рангу героя, рятівника, народного улюбленця тощо, за допомогою освітлення його певних особистих якостей чи діяльності.

Фахівець з брендінгу В.Тамберг виділяє 3 моделі бренду-особи, які лежать в основі іміджу [15]:

ситуативна модель, мається на увазі така ситуація в житті, в якій особа-бренд є вже авторитетом, наприклад шестиразовий чемпіон світу з кікбоксингу В.Кличко сьогодні лідер популярної партії «УДАР»;

рольова модель - частина стереотипу, що відповідає за сприйняття типу особистості споживача бренду. Яскравими прикладами рольових моделей є образи Юлії Тимошенко - «вічна опозиціонерка», А.Яценюка - «інтелігент»;

культурний фактор. При цьому в кожній людині перетинається безліч культур, обумовлених його походженням, вихованням, захопленнями, професією. Наприклад, Сергій Тігіпко - фінансист, ефективний менеджер, бізнесмен.

Бренд особи робить «об'єкт споживання», який пов'язаний з цією особою, більш яскравим, цікавим. Фільм з « зіркою» свідомо цікавий більш широкій публіці, ніж фільм аналогічного сюжету і бюджету але без відомих акторів. Компанія (партія), де керівник « зірка», тобто людина-бренд, персона в чомусь видатна, більш цікава як « споживачам продукції» (електорату), так і працівникам (однопартійцям) [14].

Жак Сегела, відомий як «людина, що робить Президентів», взагалі не бачить політичної партії без свого героя. Він пише, що в наше століття масової інформації люди потребують в яскравих образах. «Виборець голосує в першу чергу за особистість, а аж ніяк не за програму ». Політична партія, яка не має свого героя, свого прапороносця і носія ідеалу, приречена на провал. Успіх неможливий, якщо у партії немає лідера, імідж якого відповідав би його електорату» [13,с.52].

В Україні для більшості громадян (58,1%), згідно даних Центра Разумкова, особистість лідера має першочергове значення під час голосування за відповідну партію; для 17,8% - другорядне значення, для 14,3% - зовсім не має значення [9,с.80].

Однак політичні партії - це масові політичні організації, в яких лідерство може бути розподілено серед кількох політиків. Тому для формування їх більш цілісного і розгорнутого іміджу доцільно актуалізувати і підкреслити особистості і тих політичних персоналій, яких прийнято вважати лідерами громадської думки. Це в свою чергу сприятиме підвищенню загальної популярності лідерів партії і зміцненню у свідомості суспільства образу партії як єдиної політичної сили. Особливо важливо розгорнуто представляти імідж декількох лідерів у період виборчих кампаній, коли партійні списки очолюють так звані «перші п'ятірки». Своєрідна диверсифікація іміджу політичних партій за рахунок лідерського ресурсу дозволяє залучити на сторону партії найбільше число голосів. He випадково формуванню «першої п'ятірки» передує серйозний партійний відбір [1,с.205].

Так, на парламентських виборах 2007 року Партія регіонів була представлена першою п'ятіркою у складі Віктора Януковича, Раїси Богатирьової, Тараса Чорновола, Інни Богословської і Нестора Шуфрича. Ці люди гордо відстоювали «лінію партії» в телеефірах, їх особи красувалися на біг-бордах і обкладинках журналів, їх прізвища першими значилися в бюлетенях, які виборці отримували в день голосування до Верховної Ради.

Тоді як, більшість інших політичних партій будували свою іміджеву стратегію тільки лише навколо свого лідеру - Юлії Тимошенко (БЮТ) чи Петра Симоненко (Комуністична партія України).

Найважливішим елементом при визначенні іміджевої стратегії слід вважати залучення в партію популярних політичних і громадських діячів, здатних стати маяком для потенційного електорату і нових членів партії. Особливо це важливо в період виборчих кампаній, коли політичні партії позиціонують себе через своїх керівників і інших лідерів громадської думки, здатних принести додаткові голоси політичної партії через свою особисту популярність [1,с.205]. Наприклад, перехід В.Чорновола до «Партії регіонів» у 2004 р. для даної політичної сили мав стратегічну мету - отримання голосів виборців Західної України. Також яскравими прикладами є проходження до

Верховної Ради України у 2006 р. співачки Руслани за списками «Нашої України» на хвилі її популярності після перемоги на Євробаченні, чи композитора Яна Табачник, народного депутата від «Партії регіонів» V та VI скликань.

Відносно якості, як і на комерційному ринку, поганий товар на політичному ринку не буде користуватися популярністю, його не будуть «купувати». Тобто необхідно виключати неактуальні ідеї, а також ті, які можуть нашкодити, а у відношенні людей - виключати злочинців, кандидатів з поганою репутацією і так далі [1 ,с.286].

Процес персонального брендингу передбачає створення довготривалого іміджу, розрахованого на надання політичному товарові високої й стабільної репутації на політичному ринку. Проте нерідко така репутація може мати й негативний характер (наприклад, скандали навколо О. Ляшко (БЮТ), РЛандика («Партія регіонів»).

Бренди - це відносини довіри, засновані на системі переконань і тісно зв'язані з концепцією надання споживачам виняткової цінності. Отже, довіра до політика, асоційованого з партією, при правильному PR-супроводі може бути переадресовано політичній партії. Інакше кажучи, механізм політичної реклами, головною метою якої стає «розкручування» та популяризація певного політичного бренду, базується на експлуатації символічного капіталу суб'єкта політики.

Взаємозв'язок лідера та партії визначається його здатністю компенсувати низьку ефективність організаційних, кадрових та програмно-цільових ресурсів партії. Так, наприклад, свого часу лідер Соціалістичної партії України О.Мороз значним чином компенсував непопулярність її партійного керівництва. Постать А.Яценюка, який позиціонує себе як політик нової генерації, антикризовий лідер-менеджер також прагне компенсувати невисоку функціональність партійного проекту «Фронт змін» та його програми [4]. Це ж намагається робити лідерка партії «Україна, вперед!» Н.Королевська. Отже, в Україні на сучасному етапі існування популярного серед потенційних виборців лідера значно підвищує шанси будь-якої партії на електоральний успіх. З іншого боку - надперсоніфікація діяльності партії може перетворити її на закриту структуру з системою обслуговування інтересів лідера та групи, що його підтримує. Свідченням цього є навіть назви партій або їхніх виборчих блоків, пов'язаних з іменами лідерів: блок В.Литвина, Ю.Тимошенко [4]. Так, після арешту Ю.Тимошенко, багато говорили про те, що донька «вічної опозиціонерки» української політики, Євгенія Тимошенко, очолить опозицію. Це була спроба взяти бренд, і є свідченням того, що Блок Тимошенко - партія одного політика.

Позиція лідера значним чином впливає на вибір та можливості реалізації стратегії діяльності партії. Щоб «вижити», вона може обрати стратегію діяльності «народної опозиції», суть якої в критиці діючого уряду та парламентської опозиції. В Україні на роль такої претендують партії: BO «Батьківщина», «Фронт змін» А.Яценюка, партія

В.Кириленка «За Україну!», BO «Свобода» О.Тягнибока, «УДАР» В.Кличка, «Україна - Вперед!» Н.Королевської. Роль опозиційного лідера в сучасній українській політиці завжди більш вигідна з точки зору швидкості отримання електоральних дивідендів у ситуації стратегічних прорахунків провладних партій. Так, на користь цього аргументу свідчить, наприклад, вибір переходу в опозицію А.Яценюка після перемоги В. Януковича на президентських виборах, розуміючи, що прорахунки влади автоматично будуть асоціюватися з лідером та партією [4].

Другий варіант передбачає залучення лідера партії до роботи в провладних інститутах. У цій ситуації лідер, безумовно, отримує можливість просувати свою політичну силу, але у той же час і бере на себе відповідальність за реалізацію стратегії розвитку країни домінуючих політичних партій. Так, С.Тігіпко, лідер партії «Сильна Україна», ризикнув прийняти пропозиції Президента України В. Януковича, і брати участь у роботі виконавчої влади. Вмілий керівник, успішний менеджер С. Тігіпко взяв на себе значну частину реалізації непопулярних реформ, що призвело до зниження його авторитету та рейтингу [4].

Партійне лідерство трансформується у лідерство політичне, а лідер партійної сили обіймає важливу державну посаду, адже мета будь-якої політичної партії - це здобуття влади, що й відрізняє її від громадського об'єднання. Особливо активізувався процес приходу партійних лідерів у владу після конституційної реформи 2004 р. Парламентсько-президентська форма правління зумовила високу залежність партійного складу уряду України від результатів політичних партій, які були здобуті на парламентських виборах. Зокрема, тривалий період прем'єрства Ю.Тимошенко (2007-2010 pp.) став можливим завдяки високому результату БЮТ на парламентських виборах 2007 р. Водночас ці ж вибори визначили і високий рейтинг «Партії регіонів», що стало однією з передумов повернення цієї політичної сили у виконавчу владу [5,с.165]. Цей процес завершився перемогою на президентських виборах у 2010 p., вперше за історію української незалежності, партійного кандидата - В.Януковича, а також призначенням партійних лідерів «регіоналів» на провідні державні посади.

Маючи значний особистий рейтинг, провідні партійні лідери часто розглядають парламентські компанії як генеральну репетицію своєї участі у президентських перегонах. Так, успіх «Нашої України» на виборах до Верховної Ради передував перемозі Віктора Ющенка на виборах президента країни у 2004 році. У свою чергу високі показники Блоку Юлії Тимошенко на виборах у парламент у 2006 і 2007 pp. не лише сприяли призначенню останньої на посаду Прем'єр-міністра України, але й у великій мірі визначили її значні результати в ході президентської компанії 2009-2010 pp. [5,с. 167].

Особливістю парламентських виборів 2006 року було створення так званих іменних блоків і передвиборчих об'єднань. Так, якщо у 2002 році за місця в Верховній Раді конкурували «Виборчий блок Віктора Ющенка «Наша Україна» та «Виборчий блок Юлії Тимошенко», то у 2006 році із 45 партій і блоків, зареєстрованих в Центрвиборчкомі, 8 містили в своїй назві прізвища політиків, що їх очолювали (Блок Наталії Вітренко «Народна Опозиція», «Народний блок Литвина», Блок «Костенка - Плюща», Блок Юрія Кармазина, Блок Марчука, Блок Лазаренка тощо). Цікаву назву мала політична сила «Партія політики Путіна», що також є прикладом реально працюючого бренду лідера. При цьому парламентські змагання показали, що такий прийом, як створення іменних блоків, може собі дозволити лише дуже популярний політик.

У 2007 р. 4 партії і блоки з 21, зареєстрованих ЦВК України, мали в назві прізвища політичних лідерів. Теж варто відмітити цікавий іменний бренд - Виборчий блок «КУЧМА» (Конституція - Україна - Честь - Мир - Антифашизм), очолюваний О.Волковим.

Отже, на виборах 2006,2007 pp. електорат обирав не між партіями, а між відомими іменами. Так, НСНУ у 2007 р. тут мав програшну позицію через відмову В.Ющенко очолити даний блок, що і відобразилося на остаточних результатах виборів. Таким чином, виборчі кампанії 2006,2007 pp. віддзеркалили парадоксальну ситуацію в суспільному житті країни. Фактично голосування здійснювалося за партійним списком, а вибір відбувався за мажоритарним варіантом.

Чергові вибори 2012 року повинні змусити знов політиків задуматися про брендінг. Внаслідок заборони створювати блоки політичних сил на парламентських виборах 2012 року, згідно Закону України «Про вибори народних депутатів» від 17.11.2011 р. [12], можна передбачити, суттєве скорочення іменних політсил, що створювалися під вибори під конкретного популярного політика. А лідери політичних партій вже сьогодні, розуміючи неспроможність провести свою політичну силу до парламенту, подолавши 5-% виборчий поріг, вже заявили про намір йти за мажоритарними списками, щоб забезпечити собі прохідне місце, виїжджаючи на своєму бренду (В. Литвин). Так само можна передбачити дії О.Мороза, Н.Королевської, Н.Вітренко, які, вірогідніше, будуть балотуватися за мажоритарними округами. Безсумнівно, відомі бренди «спрацюють», а вже у парламенті обрані політики обиратимуть з ким вигідніше їм співпрацювати, і, скоріше за всього, це будуть провладні сили.

Зважаючи на те, що Юлія Тимошенко залишається активним фактором української політики, «Батьківщина» виступає «парасолькою» для представників низки опозиційних сил, зокрема «Фронту змін», «Реформи і порядок», «За Україну», «Народної самооборони». Така строкатість ставить під сумнів спільність дій опозиційних сил у новообраному парламенті. Більш того, можна передбачити, «перетікання» депутатів, обраних за списками опозиції, до провладних фракцій.

Кандидати у мажоритарних округах від політичних партій виїжджатимуть на брендах, які розкручувалися на загальноукраїнському партійному рівні.

Орієнтованість на конкретних діячів, які пропонуються партійними осередками на місцях під час виборів та інших акцій, свідчить про авторитарність дій, намірів та поведінки таких «політиків за випадком», низькій рівень політичної культури та правової інформованості громадян щодо реалізації своїх виборчих прав. При цьому більшість партійних лідерів не апелюють до знань виборцями дійсного стану справ в регіонах та населених пунктах, до життєвої логіки, а звертаються до почуттів людей, незадоволених своїм матеріально-побутовим становищем [3,с. 15].

За мажоритарною складовою виборів, яка апелює до персональної довіри елек- торату, також можливо передбачити серед обраних самовисуванців перетікання до провладних фракцій, що є своєрідним прикладом працюючого бренду партії - партії влади.

За умов, коли українська партійна система є квазіпартійною за власною сутністю, її вдосконалення, зокрема за допомогою видозміни електоральної системи, має стати метою оптимізації правил і механізмів політичного ринку, оскільки становлення політичної системи західного типу може бути досягнуто лише за умов інституціоналізації базових механізмів її функціонування. Однак, незважаючи на відмову від іменних політичних блоків і закріплення цього на законодавчому рівні, в українських реаліях персональний бренд на парламентських виборах буде відігравати істотну роль.

Таким чином, бренди партійних лідерів сьогодні залишаються ефективним інструментом впливу на виборця, та дозволяє вирішувати ряд найважливіших завдань, пов'язаних із забезпеченням довготривалого політичного життя, а також персональною чи партійною легітимацією у владних структурах.

Список використаних джерел

1. Гринберг Т.Э. Политические технологии: ПР и реклама: Учеб. пособие доя студентов вузов / Т.Э. Гринберг. - М.: Аспект Пресс, 2005. - 317 с.

2. Єдиний реестр громадських формувань [Електронний ресурс] // Міністерство юстиції України. -2012.-30 травня. - Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/parties - Назва з титул, екрану.

3. Іпатов Е.Ф. Реалії та суперечності партійного лідерства в українському суспільстві: політологічний аспект / Е.Ф.Іпатов, В.В.Павловський // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право: 36. наук, праць. - 2010.-№1(5)-С. 13-17.

4. Моїсеєва А.С. Партійне лідерство: особливості реалізації в сучасній Україні [Електронний ресурс] / А.С. Моїсеєва // Політологічні записки: Збірник наукових праць. -- 2011. -- Вип. 3. - Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Polzap/2011_3/llmasrsu.pdf - Назва з титул, екрану.

5. Морарь М.В. Особливості формування партійних лідерів в умовах політичної структуризації українського суспільства / М.В. Морарь і і Грані. - 2010. - №6(74). - С. 162-168.

6. Морарь М.В. Політична діяльність партійних лідерів сучасної України: теорія і практика / М.В. Морарь, Н.П. Морарь // Грані. - 2011. - №1(75). - С.173-177.

7. Мустафін О. Слони, осли та інші звірі. Домашнє завдання для партійних активістів [Електронний ресурс] / О. Мустафін // Дзеркало тижня. - 2007. -№36(665). - Режим доступу: http:// dt. ua/POLITICS/sloni,_osli_ta_inshi_zviri domashne_zavdannya_dlya_partiynih_aktivistiv-51407. html - Назва з титул, екрану.

8. Мякотина О.В. Имидж политического лидера: тенденции становления и изменения: авто- реф. дис... канд. полит, наук: спец. 23.00.02 «Полит, ин-ты, этнополит. конфликтология, нац. и полит, процессы и технологии» / О.В. Мякотина. - Москва, 2008. - 28 с.

9. Національна безпека і оборона [Електронний ресурс]: журнал / Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. - K., 2010. -№5(116). - 84 с. - Режим доступа: http://www.twirpx.com/file/357438/ - Назва з титул, екрану.

10. Недяк И.Л. Политический маркетинг. Основы теории / Ирина Недяк. - М.: Весь Мир, 2008.-352 с.

11. Петров О. Що обумовлює низьку довіру населення України до політичної еліти? / О. Петров // Соціальна психологія. - 2007. - № 5. - С. 35-38.

12. Про вибори народних депутатів України: закон України від 17.11.2011 №4050-VI [Електронний ресурс] і Верховна Рада України. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/4061-17 - Назва з титул, екрану.

13. Сегела Ж. Национальные особенности охотьі за голосами: 8 уроков для кандидата-побе- дителя / Ж. Сегела. - M.: Вагрус, 1999 - 262 с.

14. Тамберг В. Бренд первого лица компании [Электронный ресурс] / В.Тамберг // Высокий брендинг / Тамберг & Бадьин. - 2009. - 01.11. - Режим доступу: http://newbranding.ru/articles/ branding-of-boss

15. Тамберг В. Я-бренд. Структура имиджа человека-бренда [Электронный ресурс] / В.Тамберг // Высокий брендинг | Тамберг & Бадьин. - 2011. - 04.05. - Режим доступу: http:// newbranding.ru/articles/personal-branding

16. Тамберг В., Бадьин А. Бренд: боевая машина бизнеса / В.Тамберг, А.Бадьин. - М.: Олимп-бизнес, 2005. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru