Влада в епоху постполітики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Влада в епоху постполітики

Зайдель М.І.

Друга половина XX ст. відзначилась значними соціально-політичними трансформаціями, динамічністю політичних процесів (перш за все в Європі), завершенням епохи Модерну і переходом до постмодерну, що й спричинило відповідні наукові рефлексії. Постмодерн пов'язують з перебудовою інтелектуальної спадщини Нового часу, переходом від індустріального суспільства до постіндустріального, заміщенням політики постполітикою. Терміном «постполітика» вперше оперує С. Жижек, визначаючи її як «заміну політики сурогатом, який позбавлений своєї сутності... ситуацію «політики без політики», дефіциту політичного начала у вигляді конфліктів і боротьби» [1]. Епосі постполітики і постмодерну характерна віртуалізація відносин і політичного простору, криза політичної участі і феномену політичного як такого. У класичному (веберовському) трактування влада розуміється як вольові відносини між суб'єктом та об'єктом, як відносини панування-підкорення, асоціюється з контролем над життям, нерівним розподілом ресурсів та можливостей реалізувати бажання та інтереси, то дискурс постмодерну перекроїв цю парадигму - відбувалась заміна примусу як підстави для реалізації владних відносин на переконання, першоджерелом чого стала комунікативна теорія [2].

Специфіка комунікативної сутності влади полягає в тому, що політична влада так би мовити долає політичне, виходить за кордони політичної сфери завдяки тому, що відкидається необхідність існування конфлікту та боротьби інтересів задля встановлення і реалізації владних відносин, відбувається її «деполітизація» і перехід до компромісної, консенсусної політики. Інтерсуб'єктивний характер владних відносин дозволяє сконцентруватися перш за все на дослідженні влади, яка позбавлена примусового компоненту. Ненасильницький характер влади є наслідком спілкування і обміну інформацією між людьми, здатності її трансформування у владу. Згідно з комунікативною теорією влада осмислюється як процес спілкування між людьми, протягом якого учасники спільно стоять біля початків зароджування політичної влади, власне, влада перестає бути інституційним утворенням. Комунікативна сутність влади перебуває у фокусі уваги більшості соціальних філософів і політичних теоретиків - представників постмодерну (Х. Арендт, Н. Луман, М. Фуко, Ю. Хабермас та інші).

Користуючись здобутком античності, адже іще Аристотель визначав політику як особливе спілкування між людьми, Х. Арендт стверджує, що будь-яке насилля, яке лежить в основі класичного розуміння сутності влади, є загрозою для політичної сфери тому, що приводить до її руйнації через усунення політичної дії, - вільної участі в управлінні суспільством. Еталоном вільної участі для дослідниці є полісна демократія античної Греції, оскільки «життя в полісі передбачає вирішення всіх питань за допомогою слів переконання, а не за рахунок сили чи тиску, які вважались елементами дополісного чи поза полісного життя» [3]. Наявність примусового компоненту робить веберовське розуміння влади однобічним, тому згідно з М. Фуко обмежується розумінням досучасних форм влади через те, що не дає можливості повноцінно та правомірно описати її сучасні форми, в основі яких лежать нові засоби управління та нові ресурси, що пов'язані вже не з силою, а зі знанням. У М. Фуко влада втрачає суб'єкт-об'єкгну сутність; стає проявом міжособової сили [2]. На зміну феодальної влади в XII ст. приходить влада нового типу - влада права і закону, яку М. Фуко називає «дисциплінарною». Дисциплінарна влада є дисперсною, бо є втіленням багатьох воль, пронизує все суспільство і йде знизу. Таке функціонування не змогла б забезпечити жодна конкретна людина, що була наділена владою, тому трактування владних відносин як асиметричних не відповідає сутності самої влади: учасники владних відносин є продуктами влади - створюються нею і складають важливий елемент в її конструкції [4].

Ю. Хабермасу вдалось синтезувати деякі елементи теорії влади Х. Арендт і критику концепції М. Фуко у власний теоретичний доробок, - концепцію комунікативної дії, де влада виступає «позамовним медіумом». Якщо у М. Фуко в основі соціальної інтеграції лежить дисциплінарна влада, яку Ю. Хабермас критикує як різновид конфліктної теорії і примусу, то у самого Ю. Хабермаса тільки комунікативна дія може бути засобом, що інтегрує суспільство. Німецький дослідник принципово відокремлює повсякденні практики від соціальної системи (сфера формально організованої дії), яка на його думку й координується за допомогою влади як атрибуту політико-адміністративної системи. Аналогами влади в повсякденності виступають «вплив», «авторитет», «репутація», «престиж» [5;6]. Ці ідеї Ю. Хабермас закладає в основу власної теорії демократії - деліберативної, тобто демократії обговорення, відповідно до якої політичні дискурси легітимізують суспільні інститути. И. Коген, іще один теоретик деліберативної демократії, пояснює, що дискурс наповнюється політичнім і конструюється політична спільнота у такий спосіб:

1. здійснення консультацій та застосування аргументу задля впорядкування обміну інформацією між учасниками політичного процесу;

2. через публічність і відкритий доступ до консультацій для всіх учасників;

3. вільність консультацій від зовнішнього примусу, за виключенням змушення «силою аргументів»;

4. орієнтація на раціонально мотивовану згоду, що дозволяє ним тривати необмежений проміжок часу;

5. винесення на обговорення питань, які торкаються спільних інтересів [7]. влада консенсусний компромісний постмодерн

Комунікативна сутність влади опиняється й у фокусі уваги Н. Лумана, який розуміє суспільство як систему комунікацій. За допомогою влади він намагається визначити кордони політичної системи, заздалегідь наділяючи політику відповідальністю за утворення самої системи, «здатністю до колективно зв'язувальних рішень», які є серцевиною політичної комунікації, що зумовлено об'єктивною природою самовідтворення політики як системи - «кожне окреме рішення виявляється, з одного боку, наслідком, а з іншого - передумовою інших рішень». Отже, влада в системі політичної комунікації є «символічно генералізуючим медіумом», що забезпечує безперервність процесу прийняття і відхилення повідомлень» [8]. Відтак, влада посилюється за умови здатності досягти прийняття необхідного їй рішення поряд із існуючими альтернативами - чим більше альтернатив має кожна зі сторін комунікації, тим сильнішою є влада. Це дозволяє осмислювати владу як двосторонній процес, а її призначення полягає в детермінації дій інших членів суспільства лише за допомогою комунікації.

Трактування природи політичної влади в межах комунікативної теорії формує принципово новий дискурс, відповідно до якого влада мислиться як колективний здобуток, раціональний консенсус членів суспільства. Однак це залишає суттєвий відбиток на життєдіяльності політичного і політики зокрема, природа якої полягає у мистецтві узгодження суперечливих суспільних інтересів. На думку французького політичного філософа Ж. Рансьєра, політика консенсусу призводить до того, що відбувається «управління без політики» [1]. Проте сутність політики полягає в тому, що в її основі лежать суперечність і протиріччя, а не консенсус, бо «конфлікт є не просто продуктивним, але й конструктивним: політика існує тільки в суперечці» [1].

Комунікативна сутність влади суперечить сутності політики як боротьбі безлічі інтересів, тому Ш. Муфф повертає в дискурс довкола владних відносин смислове наповнення - антагонізм, тобто конфліктну сутність відносин панування-підкорення. Встановлення істинної демократії полягає у необхідності повернення плюралізму, який витиснув консенсус деліберативної демократії. Владні відносини пронизують соціальні і відповідно конструюють соціальну об'єктивність, тому згідно з Ш. Муфф природа будь-якого соціального порядку є гегемоністською, тоді як відповідно до демократії обговорення рівень демократичності суспільства знаходиться у зворотній залежності від обсягу влади в соціальних відносинах. Ключовою проблемою демократії є не усунення влади як такої, а пошук її сумісності з демократичними цінностями. Переосмислення сутності демократії необхідне задля досягнення консенсусу та не здатності втратити політичного забарвлення, природної сутності політики через « створення єдності в контексті конфлікту і несхожості... новизна демократичної політики полягає в тому, аби не подолати цього протиставлення ми/вони, а у ... встановленні цієї відмінності ми/вони тим чином, щоби воно було сумісне з плюралістичною демократією» [9, с.194]. Ш. Муфф актуалізує концепцію «друг-ворог» К. Шмітта, де політичне виступає «простором влади, конфлікту і антагонізму». Політичне для Ш. Муфф є «виміром антагонізму», а політика - «сукупність практик, словесних ігор і інститутів, за допомогою яких створюється порядок, який організує людське співіснування в контексті конфліктності, яка створюється політичним» [10]. Власне агоністична демократія вимагає легітимізації «ворога», тобто існування законного суперника (а відтак і трансформації антагонізму в агонізм - суперницьку боротьбу), з яким ми розділяємо цінності свободи і рівності, але маємо протиріччя з приводу їхнього значення і здійснення, що неможливо подолати шляхом раціональної дискусії.

Наголосимо, що політика з початком постмодерну зазнала суттєвих змін: позбувшись ідеологічного базису, що було характерним для політики Модерну, вона почала пронизувати всі сфери життя, проте не в якості боротьби інтересів, а боротьбі за участь у відтворенні влади заради самої влади. Влада відповідно перетворюється в самоціль, що надалі призводить до зменшення суспільної підтримки і легітимності політичної системи в цілому.

Теорія влади в політичній науці не обмежуються суто акцентом на її комунікативних властивостях. Оперуючи категоріями Ш. Муфф, можна сміливо зазначити те, що саме суперництво між різноманітними підходами визначення природи і сутності політичної влади, дозволяє осмислювати цей феномен повномасштабно. Претендуючи в якійсь мірі на універсальність через критику здобутків попередників, створюються своєрідні точки перетину, які дозволять не виключати інші інтерпретації феномену влади, а взаємодоповнюють один одного.

Список використаних джерел

1. Макарычев А.С. Суверенитет, власть и политическая субъектность: две линии критической теории / А.С. Макарычев

2. Зайдель М.І. Сучасні і постмодерністські концепції природи та еволюції влади / М.І. Зайдель // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна - 2010. - №912. - Серія «Питання політології», вип. 17. - С. 49-55.

3. Стризое A.Л. Политика и общество: социально-философские аспекты взаимодействия / A.Л. Стризое. - Волгоград: Изд-во Волгоградского государственного университета, 1999.

4. Сокулер З.А. Концепция «дисциплинарной власти» М.Фуко / З.А. Сокулер // Знание и власть: наука в обществе модерна. - СПб.: РХГИ, 2001. - 240с. - С. 58-82.

5. Зимовец Р. Дискуссия Фуко / Хабермас: вопросы теории власти / Р.В. Зимовец // Практична філософия. - 2002. - №1(5). - С.82-104.

6. Хабермас Ю. Отношения между системой и жизненным миром в условиях позднего капитализма / Ю.Хабермас // THESIS. - 1993. - №2. - С. 123-136.

7. Назарчук А.В. Понятие делиберативной политики в современном политическом процессе / А.В. Назарчук.

8. Назарчук А.В. Теоретико-политические воззрения Никласа Лумана / А.В. Назарчук.

9. Муфф Ш. К агонистической модели демократии / Ш.Муфф; [пер с анг А.Смирнова] // Логос. - 2004. - №2(42). - С. 180-197.

10. Муфф ПІ. Пространства публичной полемики, демократическая полемика и динамика настроений / Ш. Муфф.

Размещено на Allbest.ru