Американський фактор в зовнішній політиці і політиці безпеки KHP

Размещено на http://www.allbest.ru/

Американський фактор в зовнішній політиці і політиці безпеки KHP

Размещено на Allbest.ru

Володіна М.О., Крапівін О.В.

Після розпаду СРСР і формального закінчення «холодної війни» США підсилили свій вплив на розвиток сучасного світу. І це лише підтверджує, що протягом другої половини XX сторіччя США існували в режимі «бойової готовності», що визначало напрямок зовнішньої політики цієї країни, обсяг військового бюджету, розмір і бойову підготовку армії, створення відповідних служб, залучення фахівців різного профілю й рівня.

Саме в цей період в американських наукових і політичних колах почалися дискусії про місце й роль Китаю у світі, які наклали свій відбиток на визначення політики США по відношенню до КНР. Адже, як справедливо відзначають провідні американські й вітчизняні фахівці-міжнародники, Китай неухильно нарощує оборонний потенціал і підтримує високі темпи економічного росту [1]. Слід зазначити, що ряд стратегічних інтересів США й Китаю перебувають у серйозному протиріччі. Зокрема, це питання про статус Тайваню. Размещено на Allbest.ru

Зростаюча міць Китаю, на думку американських політиків і вчених, суперечить американській концепції «глобальної відповідальності за демократію у світі», а по суті гегемонії. І хоча СПІА поки домінують у світовій політиці, «китайський фактор» є одним з основних аспектів, що впливає на визначення зовнішньої політики СПІА, у тому числі й в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) [2]. Сучасна вітчизняна історіографія не приділяє достатньо уваги до питань американо-китайських відносин. Однак є праці, в яких доволі цікаво аналізується ця проблема [3].

Незважаючи на наявність великої кількості держав у районі Тихого океану, для всіх цілком очевидно, що система й структура безпеки формується чотирма державами: США, Японією, KHP і Росією.

Отже, для початку розглянемо підхід і оцінки офіційного Вашингтона на ситуацію безпеки в Тихоокеанському регіоні, точніше в Східній Азії, оскільки саме Східна Азія є осередком політики безпеки всіх значимих суб'єктів регіону.

Східна Азія займає друге після Європи стратегічний напрямок у сукупній зовнішній політиці США.

Звичайно серед загроз безпеки в Східній Азії у всіх офіційних документах незмінно згадується напруженість на Корейському півострові. В офіційних документах США ця напруженість пояснюється діями Пхеньяна.

Відомо, що американські фахівці з Китаю діляться на три групи або «школи»: одна («implosion» school) виходить із того, що сучасне суспільство в KHP через ряд причин так чи інакше зазнає крах приблизно за таким же саме сценарієм, як це відбулося в СРСР; інша, експансіоністська, школа вважає, що Китай у міру нарощування своєї економічної й військової сили стане претендувати на гегемонію в регіоні; і третя - «інтеграційна» - школа розраховує на поступове й мирне входження KHP у світове співтовариство, пристосовуючи свою політику під загальноприйняті міжнародні правила й норми. Найбільш прийнятний варіант для США - прогнози й очікування третьої школи. Однак навіть її представники останнім часом стали все частіше й частіше схилятися до того, що «зростаюча економічна міць Китаю неминуче буде супроводжуватися посиленням військової сили. Це потенційно викликає занепокоєння, тому що нинішні китайські лідери розглядають США як перешкоду до національного возз'єднання (з Тайванем) і на шляху зростаючої ролі в регіональних справах. Оскільки Китай навряд чи стане використовувати військову силу для возз'єднання, принаймні доти, поки Тайвань не почне рух до незалежності, напруженість у районі Тайванської протоки, швидше за все, збережеться на довгі роки» [4].

Інакше кажучи, ситуація навколо Тайваню також розглядається як одна з конфліктних зон Східної Азії.

Різке загострення даного питання відбулося саме після розпаду СРСР, коли в ATP і у світі в цілому змінилося співвідношення сил. Деякі представники американських наукових кіл відзначали, що до реальної конфронтації між США й Китаєм може привести саме тайванське питання, причому були думки, що США не можуть бути цілком впевнені в термінах, коли саме потенційна криза може перерости в реальний збройний конфлікт [5].

У плані безпеки Тайвань є важливою ланкою в низці островів західної частини Тихого океану й найважливішим знаряддям стримування й залякування Китаю. В економічному плані поділ двох берегів Тайванської протоки не дає закільцювати Великий Китай. У політичному плані модель тайванської «демократизації» можуть використовувати для впливу на державний устрій КНР.

Були й міркування про те, що Китай може випробувати велику спокусу вирішити тайванське питання силою, ігноруючи позицію США. Такої ж думки були й прихильники більш «м'якого підходу» у цьому питанні, що вважали, що рішення тайванської проблеми - це збереження «статус-кво» [6].

Вищевказана проблема неодноразово обговорювалася під час слухань у Конгресі США. На думку запрошених фахівців, незважаючи на те, що KHP і США розвивали відносини співробітництва, можливість потенційно великого конфлікту залишилася. Китай, за словами учасників слухань, стримувався страхом перед Росією менше, ніж це було у випадку з Радянським Союзом. Тайвань - потенційно вибухонебезпечна точка. Інші, на їхню думку, можуть виникнути протягом того, коли Китай матиме на меті збільшення впливу в Азії. Експерти вважали, що для довгострокової стабільності в Тайванській протоці й власних національних інтересах США необхідно зблизити Пекін і Тайбей, щоб вони утримувались від дій, які збільшують напруженість у регіоні й заохочують їх для поновлення діалогу [7]. Таким чином, ряд фахівців Конгресу США вважали, що через те, що проблема повинна бути вирішена мирним шляхом, то від KHP варто домогтися обіцянки не застосовувати будь-яку воєнних дій проти Тайваню.

Особливістю тайванського питання є те, що з проізводної «холодної війни» як елемента протистояння США й CPCP воно перетворилося в складний китайсько-американський і міжнародний процес. При цьому, незважаючи на досягнутий прогрес в економічній сфері й існуючі домовленості з практичних питаннях двосторонніх відносин (пряме повітряне сполучення, поштове повідомлення, туризм), виходу з безвиході, у якому опинилися Пекін і Тайбей, поки не видно. І тут значну, багато в чому навіть вирішальну роль зіграє подальша політика Сполучених Штатів з цього питання. Поки ж відокремлений від Китаю Тайвань вигідний CШA (як елемент стримування Китаю в боротьбі за регіональне й глобальне лідерство), об'єднання Тайваню із KHP представляється важко вирішувальним питанням, а звідси й малопередбачуваним.

У цілому ж США для себе визначили стан безпеки в цей час і на перспективу в такий спосіб: дві найнебезпечніші «зони» - Корейський півострів і Тайванська проблема, територіальні суперечки навколо Сенкаку або Дяоюйдао (Японія - КНР), а також навколо островів у Південно-китайське морі (КНР, В'єтнам, Філіппіни, Малайзія). Але головна «небезпека» у стратегічній перспективі - це піднесення Китаю, здатного кинути виклик США, принаймні, у регіональному вимірі [8].

Оскільки всі ці тенденції не відповідають національним інтересам США, тоді, щоб зберегти хоча б нинішню ситуацію, Вашингтона вибудовує свою лінію безпеки.

По оцінках деяких американських фахівців, посилення Китаю у військово-політичному й економічному плані може внести істотні корективи й змінити розміщення сил в АТР, що здатне призвести навіть до припинення американської присутності на Далекому Сході. Для недопущення розвитку подій по такому сценарію Сполученим Штатам пропонується досягти певних домовленостей з Китаєм. При цьому підкреслюється, що простої декларації про визнання «державності» Китаю в цьому випадку буде недостатньо. Тому основною стратегією США відносно Китаю пропонується стратегія залучення KHP у союзники. При цьому підкреслюється, що не можна ставитися до Китаю як до постійного супротивника, тому що сучасна ситуація в Азії не схожа із часами «холодної війни», тому США повинні дати зрозуміти Китаю, що вони віддають перевагу конструктивному характеру відносин і будуть сприяти участі KHP у створенні стійкого світового порядку [9].

Крім того стратегія попереджувальної оборони для США базується на трьох стовпах [10].

Перший стовп попереджувальної оборони пов'язаний з тісними союзницькими відносинами з Японією, Корейською Республікою, Австралією, Таїландом і Філіппінами. І як багаторазово підкреслювалося всіма діячами СПІА, американо-японський альянс - це стрижень всієї системи безпеки в регіоні, яким він повинен залишитися й у наступному столітті.

Відносини з Корейською Республікою, а також контроль над ситуацією усередині країни, також є ключем до миру й безпеки в регіоні.

Другий стовп базується на багатобічних ініціативах по безпеці, спрямованих на формування духу регіональної довіри. Цей напрямок припускає спільні військові навчання та миротворчі операції. У даному контексті маються на увазі в основному країни АСЕАН. Розрахунки будуються на тому, що тут буде створена така ж мережа партнерства за мир, яку в Європі створили країни НАТО і яка зараз формується в Західній півкулі.

Третім стовпом попереджувальної оборонної стратегії є запобігання поширення зброї масової знищення. У цьому зв'язку позитивно оцінюються дії СПІА в 1994 р. по припиненню розробки ядерної програми КНДР. І, хоча відносини з Північною Кореєю залишаються складними, Пхеньян змушений дотримуватися домовленостей.

Китайські оцінки загальної ситуації в Східній Азії в принципі збігаються з офіційними оцінками США і Японії. У Пекіні також вважають, що в цей час у регіоні панує мир і відносна стабільність. Її нестійкість викликана рядом проблем і «конфліктними зонами», які збігаються з американськими оцінками: Корейський півострів, Тайванська проблема, територіальні суперечки в Східно-китайському й Південно-китайському морях.

Розбіжності ж починаються з оцінок політики тих або інших великих країн, а також методів і способів підтримки й збереження безпеки в регіоні.

На відміну від США при аналізі проблем безпеки в Східній Азії китайські експерти беруть до уваги всі чотири основні держави, тобто СПІА, Японію, Китай, і Росію. При цьому, щоправда, чітко обговорюється реальний статус кожної з них. Китай і Японія - на підйомі, Росія - нині тільки «регіональна держава», а СПІА - єдина наддержава. Саме тому Сполучені Штати є країною, що у стані впливати на всі аспекти національних інтересів KHP (політика, економіка, безпека) [11].

Практично всі китайські вчені, у тому числі й американських учених китайського походження, підкреслюють, що, незважаючи на збіг поглядів США й KHP на загальну ситуацію в Східній Азії, між ними існують серйозні розбіжності по широкому колу проблем, що у свою чергу робить двосторонні відносини «нестабільними, ситуативними й непередбаченими» [12]. Одним з питань по якому думки двох сторін кардинально відрізняються, це вторгнення СПІА у внутрішні справи KHP у зв'язку з «поганою історією» стосовно прав людини; посилення військової присутності в ATP у вигляді якісного реформування військових відносин з Японією й Австралією; і, авжеж, підтримка Тайваню.

Все це сприймається як політика гегемонізму СПІА в регіоні. Уперше про це на офіційному рівні заявив у жовтні 1995 р. голова ВЗНП (Всекитайські збори народних представників) Цяо Ші (на зустрічі з південнокорейським політиком Кім Чжуном, нинішнім президентом KP): «Гегемонізм і силова політика усе ще зберігаються в нинішньому світі. Народи Китаю, Південної Кореї й інших азіатських країн, тісно поєднані між собою й прогресуючі у своєму розвитку, можуть самі захистити себе проти гегемонізму й силової політики» [13].

Пекін виступає не просто проти «переваги», а в принципі проти військового присутності США, оскільки Східна Азія не має потреби в американському «бебісітерстві». Ця позиція офіційно й уперше була озвучена у квітні 1997 p. МЗС KHP у відповідь на затвердженні Вашингтона про необхідність збереження 100 тис. американських військовослужбовців в Азії. Спікер МЗС заявив: «Мир і стабільність в Азії повинні підтримуватися самими азіатськими країнами, і азіатські країни в стані це зробити» [14]. Багато китайських експертів постійно підкреслюють, що країни Східної Азії «не бажають погоджувати свою безпеку й долю зі Сполученими Штатами - країною, яка є прихильником силової політики й позиціонує себе як світовий жандарм» [15].

У Пекіні зі настороженістю ставляться й до пропозицій про формування різного типу колективістських організацій у сфері безпеки, наприклад висунуті американцями пропозицій про створення Ради по співробітництву в області безпеки - щось типу оборонного Азійсько-Тихоокеанського економічного співтовариства (АПЕК) [16]. Незацікавленість у подібного роду організацій пояснюється просто: так чи інакше в них будуть домінувати США з їхніми уявленнями про безпеку в регіоні, які стратегічно не збігаються з національними інтересами більшості країн Тихоокеанського регіону.

Також важливим фактором, що визначає характер відносин Пекін-Вашингтон залишається й стає усе більше важливим, питання енергетичної безпеки Китаю, з одного боку, а також питання збереження присутності й контролю за стратегічно важливими для видобутку й транспортування нафти регіонами.

Інтерес KHP до забезпечення енергетичної безпеки буде зростати разом з економічним розвитком Китаю. Високі темпи розвитку економіки визначають більшу потребу Китаю в енергоресурсах.

Китай намагається підсилити свій вплив у Шрі Ланку й Бірмі, щоб створити нові транспортні шляхи в регіоні Перської затоки, Африки й Близького Сходу. Ці регіони вже стали причиною геополітичного зіткнення двох держав.

Протока Баб ель Мандаб між Єменом, Джібуті й Ерітреєй - це ключ до «нафтового шляху» між Африкою й Близьким Сходом. Він з'єднує Середземне море й Індійський океан. Через нього щодня проходить 3,5 мільйонів барелів нафти в США, Європу й Азію. Військова присутність американців у Ємені щільно замкнуло кільце військових баз навколо Ірану. Крім того, у Ємені, що граничить із Саудівською Аравією, знаходяться нафтові родовища в басейнах Ма США й Шабва. Геополітичне значення Ємену й Сомалі роблять ці країни сферою стратегічних інтересів США. Міністерство енергетики США заявило, що «закриття протоки Баб ель Мандеб могло б призвести до необхідності закриття Суецького каналу для танкерів, що у свою чергу призвело б до втрати доступу до системи трубопроводів Сумед і змусило б перевізників нафти рухатися навколо Південної Африки [17].

США випередили Китай, який заявив про необхідність створення військової бази в західній частині Індійського океану. Тепер для KHP у цьому регіоні відкритий тільки Іран, оскільки інші країни регіону вже утягнені в орбіту НАТО. Контроль порту Аден у Ємені приносить США величезний зиск й відкриває безмежні можливості для маневру. Аден - це ворота в Азію [18]. Контроль за Аденським і Малаккським протоками надає США величезну стратегічну перевага, даючи можливість панувати над транспортними нафтовими шляхами в Індійському океані. Як вважає М.К. Бхадракумар, аналітик «Asia Times», морські шляхи Індійського океану - це «аорти організму китайської економіки».

Обмежити присутність Китаю в цьому регіоні допомагає США Індія, що веде переговори з урядом Шрі Ланки з метою не допустити росту китайського впливу в цій країні. Паралельно аналогічну політику проводять США в Бірмі.

Враховуючи підвищення значущості енергоресурсів для світової економіки, США не могли залишити без уваги багатий вуглеводнями регіон Каспійського моря й Центральної Азії.

Для створення сприятливих умов для роботи американських компаній став необхідним геополітичний контроль над регіоном. Цим зумовлене висування Вашингтоном на перший план наступних завдань: по-перше, конструювання геополітичного буфера навколо Росії - скорочення її економічної й політичної присутності в регіоні, а також створення умов, що забезпечують неможливість відновлення впливу Москви; по-друге, недопущення поширення впливу Китаю в регіоні; по-третє, збереження ізоляції Ірану.

Одночасно, відбувається розширення сфер інтересів КНР. Пекін уперше виявив серйозну цікавість до участі у видобутку й транспортуванні каспійської нафти. Був підписаний договір про будівництво трубопроводу із західних областей Казахстану в Синцзянь-Уйгурский автономний район (СЖР) КНР. В основному був закінчений процес делімітації колишнього радянсько-китайського кордону між Китаєм і центральноазіатськими республіками - Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном. Китай виявив зацікавленість у розширенні рамок співробітництва у форматі «Шанхайської п'ятірки». При цьому пріоритетним для Пекіна виступає співробітництво в боротьбі з екстремізмом, тероризмом і наркобізнесом [20].

У цілому, підвищення інтересу Китаю до республік Центральної Азії було продиктовано тим, що Пекін: а) вочевидь побоювався встановлення геополітичного контролю СПІА над регіоном і наближення зони його впливу безпосередньо до своїх границь; б) хотів «застовбити» за собою, принаймні, хоч якийсь доступ до запасів нафти й газу Каспію на майбутнє в рамках загального завдання забезпечення енергетичної безпеки (за останні роки в KHP різко виріс обсяг імпорту нафти й нафтопродуктів); в) зіткнувся з різким посиленням підтримки, наданою уйгурським сепаратистам і екстремістам у Сіньцзяне з території Афганістану. Всі ці фактори сприяли активізації зовнішньої політики Китаю в регіоні.

У цей час офіційна лінія китайської політики стосовно центральноазіатських сусідів являє собою близьку подобу політики СПІА, але в найстриманішому варіанті. Стримана позиція Пекіна на Каспії, можливо пояснюється визнанням цього регіону як зони природних інтересів Росії, з якою Китай прагне підтримувати гарні відносини, необхідні для вирішення більш важливих стратегічних завдань на світовому рівні. Однак у довгостроковій перспективі разом з економічним ростом й у випадку ослаблення позицій Росії в регіоні не можна виключати появи й політичних інтересів на Каспії й по всій Центральній Азії.

Однак, досить цікава така стриманість, яку проявляв Пекін. Цьому може бути тільки одне пояснення: реальне перетинання геополітичних інтересів СПІА й Китаю й низка протиріч між ними лежать навіть не в Центральній Азії, а в зоні АТР, у Тайванській протоці. Тим більше, що історія китайсько-американських відносин являє собою настільки складну структуру, у якій тісно переплетені взаємна зацікавленість і взаємні протиріччя, що геополітичне суперництво між ними в Центральній Азії є лише одним з багатьох елементів.

Отже, геополітичний виклик, який СПІА здатні кинути КНР, розглядається Пекіном не крізь призму домінування американської сторони в сусідніх з KHP країнах, а у світлі можливого об'єднання їх як противаги зростаючому впливу Китаю. Тому стратегічний напрям зовнішньополітичного курсу KHP буде спрямований на попередження такого об'єднання. Симптоматичним у цьому зв'язку є інтерес Китаю до створення своєрідного політичного союзу з Пакистаном і забезпечення своєї військової присутності в Бірмі. У першому випадку метою є обмеження можливостей Індії претендувати на роль лідера в Південній Азії. В іншому - у розпорядженні KHP можуть опинитися додаткові стратегічні важелі в Південно-Східній Азії, і особливо в Малаккській протоці, що дозволило б контролювати підходи Японії до близькосхідної нафти і європейських ринків. Размещено на Allbest.ru

Таким чином, для успішної реалізації та запобігання можливих проблем у спільній зовнішній політиці KHP та СПІА, американські політологи запропонували керуватися наступними правилами «управління двосторонніми відносинами»: 1. Прийти до усвідомлення взаємної відповідальності двох великих держав. 2. Визнати, що ключ до майбутнього підтримання порядку і стабільності в Східній Азії полягає у взаємодії чотирьох великих держав: Росії, Китаю, СПІА і Японії, регулярні консультації яких необхідно налагодиш. 3. Виходити з того, що концепція стримування є на сьогодні недостатньо ефективною в умовах зростання економічної взаємозалежності й відкритості глобальних систем. 4. Керівництву кожної країни необхідно визнати важливе значення стриманої поведінки в чуттєвих для іншої сторони сферах і діяти в ній украй обачливо. 5. Взаємно виконувати взяті на себе зобов'язання у двосторонніх та багатосторонніх відносинах.

Підводячи підсумок, якщо зазначені принципи й підходи будуть хоча б частково реалізовані, то в американо-китайських відносинах буде збережена позитивна динаміка розвитку. Однак, можна зробити висновок, що Китаю ще далеко до світового лідера й у цьому сенсі він не представляє прямої загрози США на найближчі десятиліття, але вже на сучасному етапі є серйозним конкурентом у світових справах. І все-таки багато американських учених і дослідників доходять висновку, що, незважаючи на той факт, що Китаю далеко до великої держави, США повинні врегулювати свої відносини із КНР, тому що ці відносини, на їхню думку, неминуче позначаться як на стабільності в рамках американо-японо-корейського «трикутника», так і на безпеці в усьому ATP [21]. Зростання взаємопов'язаності держав регіону в політичній та економічній сферах свідчить, що «внутрішній» контроль є більш ефективним, ніж «зовнішній». Американська політика концентруватиметься на знаходженні дієвих важелів впливу на кореляцію зовнішньополітичної стратегії Китаю. Ними, цілком реально, можуть виступати: по-перше, проблема врегулювання «статусу» Тайваню; по-друге, за певних умов - працюватиме російський фактор; по-третє, енергетичний фактор, а саме - забезпечення безперебійного постачання нафти до КНР.

Размещено на Allbest.ru

Список використаних джерел

1. Шевчук О.В. Китай між США та Росією: геостратегічні відносини: Монографія. -Миколаїв: TOB «Фірма «Іліон», 2008. - 324 с.

2. Bates G. Rising Star: China's New Security Diplomacy // Washington: Brookings Institution Press, 2007. - 27 p.

3. Пронь С.В. Сан-Франциская система и страны Азиатско-Тихоокеанского региона (Япония, Китай, Корея). 1951-1991 годы. - М.: НТЦ «Информатехника», 1992. - 106 с.; Його ж. Японія - США - Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 1951-2007pp. - Миколаїв: Вид-во МДГУ, 2008. -294 с.; Шергін С.О. Азіатсько-Тихоокеанський реігон: Історія і сучасність. - K.: Вища школа, 1993. - 91 с.; Шевчук О.В. Китай між США та Росією: геостратегічні відносини: Монографія. - Миколаїв: TOB «Фірма «Іліон», 2008. - 448 с.; Международная и европейская безопасность и Украина / М.А.Володина и др. - Донецкий национальный университет и Восточноукраинский национальный университет имени В. Даля. - Донецк, 2008. - 433 с. та ін.

4. Цзайци Лю. Что впереди у КНР и США: Вооруженный конфликт или потенциальный союз? // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - №6. - С.76.

5. Лиддел Гарт Б. Стратегия непрямых действий. -М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2008. -294с.

6. Наварро Р. Грядущие войны Китая. Поле битвы и цена победы. - М.: «Вершина», 2007.-72 с.

7. Там само. - 115 с.

8. Пронь С.В. Японія - США - Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 1951-2007 роки: Монографія. - Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - С.67-72.

9. Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в XXI веке. - М.: Алгоритм, 2003. - 208 с.

10. Кейган Р. О рае и силе: Америка и Европа в новом мировом порядке / Пер. с англ. А.Смирнова - М.: РОССПЭН. 2004. - С. 100-109.

11. Сірук М. «Новий вимір» // День. - 2008. - 15 лют. - С.16.

12. Корнієвський О.А. У світ, де не спалахують конфлікти: Доктрина розширення демократії: геополітичні аспекти політики США // Політика і час. -2005. -№1. - С.39.

13. Lieberthal К. ANew China strategy // Foreign Affairs. N.Y., 1995. - Vol.74. -№6.

14. Segal G. Does China Matter? // Foreign Affairs. September - October, 1999. - Vol.78. - №5.

15. Шуцинь Гао. Глобализация: взгляд из Китая / Шуцинь Гао // Азия и Африка сегодня. - 2004.-№11.-С.9.

16. Шуцинь Гао. Глобализация: взгляд из Китая / Шуцинь Гао // Азия и Африка сегодня. -

2004.-№11.

17. Головченко B.I. «Дракон у тумані»: геополітичний виклик Пекіна і відповідь Вашингтона // Людина і політика. - 2004. - №3. - С. 102.

18. География национальной безопасности Китая. Экспресс-информация ИДВ РАН №7, 2007. - 67 с.

19. Бони Л. Д. Китайская деревня на пути к рынку (1978-2009 гг.). - М.: ИДВ РАН, 2009.-428 с.

20. Бони Л. Д. Китайская деревня на пути к рынку (1978-2009 гг.). - М.: ИДВ РАН, 2009.-508 с.

21. Пронь С.В. Японія - США - Росія: співробітництво та суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 1951-2007 роки: Монографія. - Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2008. -С. 169-170. Размещено на Allbest.ru Размещено на Allbest.ru