Політичні еліти в системі управління посткомуністичним суспільством (структурно-функціональний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність. Сучасне суспільство - складна, організована, динамічна соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Важливу роль в системі управління відіграє політичне управління, яке спирається на владу та пов'язане з розробкою і реалізацією політики. Одним з основних функціональних суб'єктів політичного управління в суспільстві є політична еліта.

Для української держави, яка перебуває у періоді свого становлення, чи не найголовнішою практичною проблемою є формування професійної, ефективно діючої, корисної для мас і підконтрольної їм правлячої політичної еліти. Розв'язання цієї проблеми досягається насамперед запровадженням таких демократичних процедур та інститутів, які забезпечують широке соціальне представництво в політичній еліті, її своєчасне якісне оновлення, запобігання її олігархізації, відчуженню від мас, перетворенню її в замкнену панівну привілейовану групу.

У цьому контексті існує настійна потреба глибокого і всебічного вивчення світових і вітчизняних теоретичних розробок з проблем формування та функціонування правлячих політичних еліт, їх місця та ролі в системі управління сучасним суспільством, а також осмислення їх у світлі зміни парадигм соціального знання. Широкі можливості для такого осмислення відкриває функціонально-структуралістський теоретичний напрям, який базується на уважному дослідженні структур суспільства та їх функціональних параметрів, аналізі способів і механізмів легітимізації нових соціальних зв'язків.

Актуальність теми обумовлюється також її недостатнім теоретичним обґрунтуванням. Існують різні тлумачення та точки зору щодо сутності політичної еліти, її місця та ролі в політичній системі сучасного суспільства, але комплексної системної концепції політичних еліт, яка б повною мірою відображала би як загальносуспільні, так і національно-специфічні особливості їх політичного життя, зокрема в сучасному українському суспільстві, визначення їх політико-управлінського змісту, їх ефективного функціонування та трансформації, немає досі.

Більше того, не існує навіть достатньо обґрунтованого визначення основних категорій даної проблеми таких, наприклад, як "еліта", "політична еліта", "політичний елітаризм", "механізм формування політичної еліти", "типологія політичної еліти", "шляхи входження в політичну еліту", "критерії елітарного відбору" та ін. Тому цілком природно, що сьогодні дослідження політичних еліт, які вирішальним чином впливають на політичні, економічні, соціальні та духовні процеси суспільного життя, їх характерних ознак, ідеологічних переконань і політичних орієнтацій, а головне їх місця і ролі в політико-управлінському процесі є однією з актуальних проблем як теоретичної політології, так і практики політичного життя сучасної України.

До поглибленого вивчення управлінських функцій політичних еліт спонукає поміж іншим надто низька результативність діяльності української політичної еліти, незавершеність процесу рекрутування нової керівної верстви, суперечливий тиск на політику різних "груп впливу".

Від рівня наукового осмислення формування високопрофесійної політичної еліти в Україні значною мірою залежить справа оптимізації політичного управління суспільством в цілому, більш ефективне та цілеспрямоване проведення політичних та економічних реформ, темпи становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні.

Не варто недооцінювати і соціальну функцію дослідження елітизму. Привчені за довгі роки до сприйняття лише зовнішнього, публічного боку життя політичної еліти, люди фактично не знають її внутрішніх проблем і не усвідомлюють тієї відповідальності, яка покладається на політиків. В цьому одна з причин відчуження мас від владних структур. І подолати його можливо лише шляхом повної поінформованості населення стосовно дій політичної еліти, мотивації прийняття нею певних політичних рішень. Це ще раз підкреслює необхідність всебічного вивчення проблеми політичних еліт як суб'єктів політико-управлінського процесу в країні.

Стан наукової розробки проблеми. Питання походження, розвитку, становлення еліти, проблеми політичної елітаризації суспільства були предметом аналізу мислителів, починаючи ще з античних часів (Платон, Аристотель). Багато уваги цим проблемам приділили Макіавеллі, Мільтон, Локк, Джефферсон, Гамільтон, Ніцше. Але у працях вищеназваних мислителів думка була спрямована головним чином на обгрунтування поняття еліти як такої в контексті її історичного існування та розвитку.

В окремий напрямок наукових досліджень теорія еліт оформилася на рубежі ХІХ-ХХ століть. Розробки В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельса з даної тематики склали цілісну політичну теорію еліти. Вони вважаються засновниками класичного елітизму.

Окрім класичного елітизму існує також багато інших сучасних напрямків дослідження еліт. Серед них можна виділити: ціннісні теорії еліти (М. Бердяєв), теорії демократичного елітизму (М. Вебер, Дж. Шумпетер), вивчення мережі влади національної еліти (К. Райт Міллс, В. Бернхем), неоплюралізм (Ч. Ліндблом), корпоратизм (Ф. Шміттер), неокорпоратизм та інші. Праці засновників цих напрямків були детально вивчені автором дисертаційного дослідження під час його написання.

У вітчизняній суспільно-політичній думці проблеми формування та функціонування правлячого прошарку аж до початку ХХ ст. особливої уваги не привертали. На думку С. Приходька, вони актуалізувалися лише у 20-х роках, особливо у світлі поразки української революції. В. Липинський, Д. Донцов, В. Кучабський, В. Мартинець, М. Сціборський істотно переосмислили систему поглядів стосовно головних рушійних сил українського національно-визвольного руху, висунувши на перший план ідею активної меншості, яка має відігравати ключову роль у процесі державотворення. Вони дали власні визначення поняття "еліта" та його характерних ознак, а також створили елітистську модель, пристосовану до життєвих реалій початку ХХ ст.

Що стосується сучасних досліджень проблем формування та ролі політичної еліти в теперішньому українському суспільстві та інших аспектів процесу політичної елітаризації в Україні, то можливість їх проведення з'явилась на початку 90-х років. За десятиріччя, що минуло, зроблено спробу докорінного переосмислення проблем політичної елітаризації суспільства та управлінських функцій еліт. Серед вітчизняних дослідників, які працюють у цьому напрямі, можна виділити О. Дергачова, В. Журавського, В. Кременя, Б. Кухту, О. Кучеренка, О. Лазоренко, В.Литвина, М. Михальченка, В. Полохало, О. Потєхіна, В. Скуратівського, Д. Табачника, Н. Теплоухову, В. Фесенка, М. Шульгу. Праці саме цих науковців особливо допомогли авторові отримати цілісні уявлення стосовно основних аспектів проблеми формування, становлення та дії політичної еліти в українському суспільстві.

Важливі дослідження проблеми теорії та методології політичної діяльності, місця і ролі політичних та інших еліт в перехідних суспільствах порушуються в працях російських науковців, а саме М. Афанасьєва, Г. Ашина, Д. Бадовського, С. Барзілова, В. Березовського, О. Криштановської, І. Куколєва, К. Мікульського, О. Мяснікова, В. Пастухова, Є. Старікова, В. Черв'якова, А. Чернишова.

Віддаючи належне зробленому в теоретичному осмисленні проблеми, автор не вважає її вичерпаною. Не буде перебільшенням констатувати відсутність спеціальних досліджень з найважливішої проблеми вивчення політичних еліт як суб'єктів політико-управлінського процесу. Наукова розробленість поняття "політична еліта", на наш погляд, теж далека від свого завершення. Одна з парадоксальних ситуацій у політичній науці полягає в тому, що, незважаючи на активне вивчення основних понять досліджуваної нами проблеми, поняття "політико-управлінська еліта" в сучасній політичній науці є до певної міри новим та досі дискусійним. Ця дисертація є спробою висвітлення певних питань, що досі залишилися поза увагою науковців.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною міжвузівських наукових програм з політичної науки. Вивчення обраної теми передбачено планами наукових досліджень кафедри філософських та соціальних наук Київського державного торговельно-економічного університету.

Основна мета та задачі дослідження. На основі досягнень сучасної політичної науки, світового та вітчизняного політичного досвіду проаналізувати сутність існуючих елітистських концепцій в їх історико-управлінському вимірі як єдино-цілісну системно-релятивну теорію та застосувати її до аналізу процесу політичної елітаризації сучасного українського суспільства.

Наукові завдання. Мета дослідження визначає ряд конкретних дослідницьких завдань, а саме:

- дослідити вихідні архетипи теорії політичного елітаризму;

- з'ясувати теоретичні засади елітаристських концепцій і розкрити їх цілісну системно-релятивну сутність;

- проаналізувати сутність політичного елітаризму як теорії політичного управління;

- дати теоретичне обґрунтування управлінської сутності політичних еліт;

- визначити історично-практичні виміри трансформації управлінських ознак політичних еліт посткомуністичного суспільства;

- розкрити основні умови формування та основні тенденції модернізації політичних еліт в системі політичного управління українським суспільством;

- проаналізувати в контексті сучасних елітистських теорій проблеми державотворення в Україні.

Об'єкт дослідження - процес виникнення та функціонування політичної еліти, основні її системно-управлінські ознаки, її місце і роль в процесі політичного управління українським суспільством.

Предметом дослідження є політичні еліти в системі управління посткомуністичним суспільством.

Методологічну основу дисертаційної роботи складають основні методи наукового дослідження, розроблені у зарубіжній та вітчизняній політичній науці. Дисертація ґрунтується на принципах структурно-функціонального аналізу, який дозволяє всебічно підійти до визначення поняття "еліта" шляхом виявлення її основних структурних елементів, визначити місце політичної еліти в структурі управлінського процесу, а головне дає можливість дослідити політичну еліту в процесі її життєдіяльності та взаємодії з різними компонентами політичного життя в сучасній Україні.

Крім того, були також використані методи моделювання, типології, історично-порівняльний, аналогії, аналізу і синтезу, хронології, індукції і дедукції.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в наступному:

- проведено порівняльний аналіз виникнення, становлення та розвитку політичної еліти в Україні та Росії;

- на основі всебічного вивчення та використання іноземних першоджерел розкрита і обґрунтована управлінська сутність політичних еліт;

- були систематизовані і визначені історико-практичні виміри трансформації управлінських ознак політичних еліт посткомуністичного суспільства;

- реалізовано одну з перших спроб на основі західної елітаристської методології дати комплексний системний аналіз процесу політичної елітаризації сучасного українського суспільства, розкрити його політико-управлінські засади;

- використано сучасну методологію аналізу основних умов формування політичних еліт в Україні та визначені тенденції їх подальшої модернізації.

Джерельну базу дисертаційного дослідження насамперед складають роботи самих представників політичного елітизму. Вони опубліковані як окремими зарубіжними монографіями, так і в журналах "Политологические исследования", "Социологические исследования", "Політична думка", "Віче", "Політологічні читання", "Трибуна" та інших. До другої групи джерел належать дослідження критиків елітистських концепцій. У дисертації використовувались роботи сучасних західних, російських та українських науковців.

Ці матеріали були зібрані у Національній бібліотеці України ім. Вернадського, у Національній парламентській бібліотеці, у Державній історичній бібліотеці, у бібліотеках Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, Інституту соціології НАН України, Київського державного торговельно-економічного університету, Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, у бібліотеці Грейсленд коледжу міста Ламонай (штат Айова, США), у бібліотеці Університету Центральної Англії міста Бірмінгем (Великобританія), а також численних закордонних та українських періодичних виданнях.

Теоретичне і практичне значення роботи. Підсумки дисертаційної роботи дозволяють зробити висновок про обґрунтування, визначення та становлення окремого напрямку в сучасній політичній науці - політичної елітології, який може бути представлений окремо як в структурі наукових спеціальностей, затверджених ВАК України, так і в переліку навчальних дисциплін, рекомендованих Міністерством освіти і науки для вивчення у вищих навчальних закладах країни. Виявлені головні теоретичні підходи до проблеми політичних еліт в системі управління посткомуністичним суспільством, основні характеристики політичних еліт як суб'єктів управлінського процесу можуть бути використані при підготовці різноманітних матеріалів владними структурами, політичними партіями, засобами масової інформації, а також у процесі підготовки управлінських кадрів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки, які отримані в результаті дослідження і покладені в основу дисертаційної роботи, щорічно на протязі трьох років доповідались і обговорювались на наукових семінарах кафедри філософських та соціальних наук Київського державного торговельно-економічного університету, використовувалися під час навчального процесу в курсі "Політологія" при вивченні певних тем учбової програми.

1. Теоретико-методологічний аналіз політичного елітаризму

Основну увагу автор приділив історичній концептуалізації вихідних понять елітаризму, дослідженню походження та сутності дефініцій "еліта" і "політична еліта", історії становлення теорії елітаризації суспільства, системно-релятивних основ політичного елітаризму, головних напрямків сучасних елітарних теорій.

З етимологічної точки зору поняття "еліта" можна розуміти як групу людей, які володіють вирізняючими їх якостями та ознаками, що дозволяють їм впливати на поведінку та формування поглядів і думки інших членів суспільства. Згідно цих уявлень еліта - це носій виключних, притаманних лише їй рис. Це краща, найбільш цінна для суспільства група, яка в силу відповідних ознак стоїть над масами та покликана в силу володіння особливими якостями керувати ними.

Але, з іншого боку, еліту можна трактувати як групу осіб, яка володіє максимально чітко вираженими ознаками, найвищими за тією або іншою шкалою статусних вимірювань. Характерною особливістю її є саме цей статусний рівень.

Намагаючись знайти відповідь на питання про те, що ж таке еліта у побудовах елітаристів, ми не тільки не знайдемо одностайності, але, навпаки, наштовхнемося на цілий ряд суджень, які заперечують одне інше. Схоже на те, що елітаристи погоджуються лише в головному - у постулюванні необхідності існування еліти в суспільстві. У всіх інших аспектах між ними більше розбіжностей, ніж згоди.

Якщо підсумувати основні значення, в яких вживається термін "еліта", можна дійти до висновку, що існують три основних підходи до визначення поняття "еліта": ціннісний, структурно-функціональний та інституціональний. Прибічниками першого підходу були В. Парето, Г. Лассуелл, Л. Боден, Х. Ортега-і-Гассет, М. Вебер, А. Тойнбі, Л. Фройнд. Другий напрям відстоювали Г. Моска, А. Етціоні, Т. Дай, С. Келлер, В. Геттсмен. Третій підхід застосували для визначення еліти Л. Боден, Дж. Сарторі, Ж. Ляво.

Різноманітність концептуальних підходів до визначення еліти є методологічною основою аналізу її конкретно-предметної форми - політичних еліт.

На думку автора, для того, щоб всебічно визначити поняття "політична еліта", необхідно синтезувати ціннісні, структурно-функціональні та інституціональні дефініції еліти.

Політична еліта - це складаюча меншу частину суспільства, внутрішньо диференційована, але відносно стійка група осіб, які володіють певними якостями, підготовлені до виконання політико-управлінських функцій, займають певні політичні керівні посади та безпосередньо впливають на прийняття політичних рішень і життєдіяльність суспільства в цілому.

Суспільна потреба в прошарку політиків-управлінців закладена в об'єктивних основах сумісної життєдіяльності людей. В суспільстві виникає загальна потреба управління. Воно не може жити без чіткої та ефективної системи керування, бо це закладено у самій природі суспільства, а вже еліта виникає на основі та в процесі реалізації цієї потреби. Ця загальна потреба трансформується відповідно в сукупність соціально-економічних, стратифікаційних, політичних, соціально-психологічних, правових передумов, які безпосередньо впливають на процес виникнення та формування еліти в суспільстві.

Отже, виникнення та формування еліт в суспільстві - це природно-історичний процес. Суспільство неминуче диференціюється в соціальному та політичному сенсі, зокрема на суб'єктів і об'єктів управління, на керівників та тих, якими керують. Сучасне суспільство сьогодні знаходиться на такому етапі розвитку, що процес його еволюції - це суб'єктно-керований процес.

Відповідно елітарні теорії пройшли тривалий історичний шлях свого становлення. Найбільш послідовне визначення ідеї елітаризму отримали у Конфуція, Платона, Аристотеля, Макіавеллі, французьких просвітників і матеріалістів ХVIII століття, Джефферсона, Ніцше. Однак такого роду елітарні теорії ще не мали скільки-небудь серйозного соціологічного обґрунтування.

Родоначальниками перших класичних концепцій еліт вважаються італійські соціологи В. Парето і Г. Моска, а також німецький політолог Р. Міхельс. Власне завдяки їх працям політичний елітизм сформувався як теорія суспільно-публічного владного управління. Їх спільна теза полягала в тому, що зосередження суспільної влади в маленькій групі керуючих еліт було неминучим у всіх суспільствах. Вони відкидали ймовірність еволюційних змін у бік безкласового суспільства з рівністю влади, яку проповідував марксизм. Але об'єднання еліт звичайно постулюється Парето, Моска та Міхельсом без будь-якого емпіричного обґрунтування. Парето виявився не в змозі довести теорію панування еліти у своїй рідній Італії. Моска бачив у егоїстичності еліт джерело багатьох політичних криз. Міхельс простежував зв'язок між елітизмом і багатопартійністю, але його також було складно довести емпіричним шляхом. Природно, що класичний елітаризм не витримав перевірки часом, ставши ґрунтом для виникнення різних елітаристських теорій сучасності.

Сучасні теорії еліт різноманітні. Окрім концепцій класичних елітаристів у дисертації автор приділяє увагу аналізу теорій макіавеллістської школи, "ціннісних" та "демократичних" елітаристів, плюралістичних теорій та концепцій ліволіберального елітизму.

Незважаючи на величезну різноманітність варіантів сучасних концепцій елітаризму, політичний елітаризм як системно-релятивна теорія має низку спільних постулатів:

- суспільство поділяється на не багатьох, хто має владу, і на багатьох, хто їм цю владу передав;

- ті, хто керує, не типові для маси, якою керують по цілому ряду ознак. Еліти непропорційно відторгаються від основних соціоекономічних страт суспільства;

- рух мас від нееліт до стану еліти повинен бути повільним та безперервним, щоб зберегти стабільність та уникнути революції;

- еліти виявляють одностайність щодо основних цінностей соціальної системи та виступають за її збереження; вони розходяться тільки по вузькому колу питань;

- суспільна політика відображає не вимоги мас; здебільшого у ній переважають цінності еліти;

- еліти можуть керуватися вузькими егоїстичними мотивами і тоді ризикують втратити підтримку мас. Вони можуть бути ініціаторами реформ і здійснювати програми по збереженню та розвитку соціальної системи і свого місця в ній, якщо враховують інтереси громадськості;

активні еліти зазнають відносно невеликого прямого впливу з боку байдужих мас. Еліти впливають на маси більше, ніж маси впливають на еліти.

2. Політичний елітаризм як теорія і практика управлінського процесу

Всі суспільні відносини, включаючи відносини власності, політичний елітаризм розглядає в їх взаємозв'язку з політико-управлінськими відносинами. В такому розумінні розкривається поняття влади як здібності окремої людини або групи координувати, спрямовувати діяльність більш широкої групи у напрямку загальновизнаних цілей, а також як їх здатності шляхом примусу нав'язувати більш широкій групі цілі, які відповідають системі суспільних цінностей тих, хто управляє.

Без інституціонально-управлінського впливу політичної еліти немає соціально та політично-структурованого суспільства.

Взагалі теорії політичного елітаризму як фактору політичного управління суспільством відштовхуються від двох постулатів:

1) незалежно від характеру соціальної системи кожне суспільство поділяється на політико-управлінську меншість та більшість, якою керують;

2) будь-яка соціально-політична система може бути інтерпретована з точки зору формування, структури та управління нею з боку політичних еліт.

Не потреба в політичному управлінні призводить до поділу суспільства на страти, а, навпаки, соціальний поділ, який обумовлений всією системою суспільних відносин, викликає до життя потребу в політичному управлінні з боку політичної еліти.

В сучасній політичній науці існують різні концепції обґрунтування управлінської сутності елітаризму: психологічна, яка концентрує увагу на психічній структурі особистості і законах масової психології як передумові політико-управлінського процесу, та політико-організаційна, яка базується на "мистецтві управління", яким у найбільшій мірі володіє еліта, на "функціональній необхідності" політичного, економічного, культурного управління, яке здійснюється нею. Серед інших трактувань управлінських ознак елітаризму треба виділити релігійне, ірраціоналістичне та біологічне.

Якщо говорити про найбільш розповсюджені варіанти управлінського елітаризму, то можна виділити його функціональні та технократичні обґрунтування. Ці варіанти підіймають проблему управління на надіндивідуальний рівень, інтерпретуючи еліту як функцію соціальних відносин, як задоволення потреб суспільства в управлінні.

Обґрунтовуючи свою позицію, треба зазначити, що соціальна організація породжує елітарний характер управління, до того ж останнє функціонує в інтересах суспільства. Головною передумовою цього є розподіл праці в суспільстві, а управління в цілому корелюється з нерівними управлінськими здібностями людей.

По суті виконання елітами управлінської функції характерне для політичної практики усіх країн та будь-яких політичних систем. Певним способом воно відображає властивості всієї політичної практики та зв'язок з іншими сферами суспільного життя. Особливо наочно воно виявляється у стабільних суспільно-політичних системах, там, де функціонування суспільних, політичних та ідеологічних інститутів відбувається під колективним управлінським впливом політичних еліт.

Передумови виникнення практичної потреби в управлінській діяльності еліт у високорозвинених, стабілізованих країнах та у суспільствах, що розвиваються, полягають у таких факторах:

існуванні високої долі відчуження основних мас від політики (від процесів прийняття політичних рішень та від контролю за політикою);

великій привабливості інших, відмінних від політичного управління форм реалізації життєвої активності (що випливає зі свідомо створюваних міфів про складності політики, недоступності її проблем нетямущим, необхідності "присвятити" себе політиці і т.п.);

необхідності виконання політикою (основними політичними інститутами) управлінських функцій у максимально короткі строки, що обмежує механізми консультування при прийнятті окремих управлінських рішень та сприяє перенесенню всієї процедури консультування на етапи вироблення стратегії та підбору кадрів;

багато ступінчастості механізму досягнення вершини влади та політико-управлінського впливу;

аксіологічній "привабливості" еліт для оберігаючих свій управлінський вплив політичних лідерів та керівників з інших сфер суспільного життя.

Радикальні зміни останніх років у країнах колишнього Радянського Союзу, які багато хто з політологів називають революційними, з неминучістю вимагають зміни, переосмислення політико-управлінської сутності сучасних політичних еліт.

Суспільно-політичний устрій України зазнає якісних системних змін, цим і визначається його перехідний характер. Тому організації і функціонуванню політичної системи країни у посттоталітарний період притаманна елітарно-управлінська нестійкість.

У період посттоталітарного розвитку в країнах СНД відбуваються розпад та трансформація тоталітарної політичної еліти. Формування нової політичної еліти в посткомуністичних країнах іде багато в чому на основі запозичення у старої еліти як управлінських якостей (адаптація та перетікання значної частини колишньої еліти в нову), так і частини колишніх механізмів рекрутування та функціонування політичної еліти; так, що процеси та механізми елітоутворення - в суттєвій частині являють собою лише інший бік все тих же самих процесів та механізмів дезінтеграції та трансформації тоталітарної політичної еліти.

Можливість та необхідність вивчення управлінської сутності політичних еліт через призму механізмів їх формування, функціонування та трансформації базується на методологічному підході, обґрунтованому Р. Далем: гіпотетична правляча еліта повинна являти собою чітко визначену групу; системоутворюючу політико-управлінську роль подібної групи повинні підтверджувати приклади найважливіших державних рішень, в яких її інтереси виявлялися б координуючими інтереси інших груп суспільства; в той же час її інтереси повинні постійно превалювати у ключових політичних рішеннях. Використовуючи цей підхід, автор показує ретроспективу трансформації управлінських ознак політичних еліт посткомуністичного суспільства як такого.

Політичні процеси 90-х років - розвалення партійно-державної системи, приватизація держпідприємств, кадрове оновлення представницьких та виконавчих органів влади, інституціоналізація місцевого самоврядування - призвели до глибоких розколів та конфліктів всередині колишніх політичних еліт. Колись цілісні політико-управлінські номенклатури все більше розподіляються на конкуруючі, а іноді і відкрито конфліктуючі центри влади. До цих елітарних центрів пост номенклатурної еліти, які розходяться, треба додати вирощуваний новий підприємницький прошарок, а також криміналітет, який рветься до влади.

Конфлікти між різними угрупованнями політичної еліти, за нечисленними винятками, мали та мають аж ніяк не суспільно-корисний характер: всі борються за владу та привілеї для себе, але майже ніхто - за створення нової політико-управлінської системи.

Нормативна, адміністративна та економічна влада концентруються таким чином в одному корпоративно поєднаному прошарку.

Особливо потрібно підкреслити здебільшого неформально-особистісний характер рекрутування та функціонування посткомуністичних еліт. Реальними структурними одиницями, які утворюють тканину пануючої еліти, виявляються "команди", стан яких цілком залежить від впливовості та популярності їх лідерів. В умовах маргіналізації, швидкої зміни звичайних ролей та статусів відносини особистої залежності та протегування залишаються стійкою матрицею соціальної поведінки, саме вони покладені в основу сучасного політико-управлінського процесу.

До інституціональних та управлінських проблем функціонування та відтворення правлячих еліт можна віднести такі: адміністративне підприємництво, державне будівництво (розподіл влад, місцеве самоврядування), вибори. Що стосується останніх, то вибори стали досить вагомим механізмом легітимації влади правлячих політичних еліт, їх поповнення, внутрішнього структурування, а також визначення характеру самого політико-управлінського процесу.

Таким чином, процес зміни правлячих еліт на просторах колишнього СРСР знаходиться ще на стадії модернізації. Цілком очевидно, що рано чи пізно він закінчиться створенням життєздатної моделі, що у ній певним чином будуть поєднуватися елементи партійно-політичної та адміністративної еліти. Але сьогодні контури майбутньої правлячої еліти невиразні, стабілізація стану теперішніх політичних діячів у найближчій перспективі досить сумнівна. Відчуття тимчасовості, нетривкості та нестійкості свого становища на вершині піраміди влади, яка хитається, накладають найсильніший відбиток на усю їх політико-управлінську діяльність.

3. Місце та роль політичної еліти в системі управління українським суспільством

Коли йдеться про посткомуністичні суспільства, то вони, як свідчить практика, поки що не виявили усталених рис і особливостей політичного розвитку, вирізнення яких давало б можливість дослідникам розпізнати і більш-менш чітко окреслити тенденції і напрями розвитку та трансформацій всього політико-управлінського процесу.

Структурно-функціональний аналіз політичної еліти в Україні передбачає, на думку автора, виявлення найбільш суттєвих суспільно-політичних ознак процесу трансформації перш за все політичної пострадянської еліти.

Передумовою сучасних політичних змін в Україні, які фактично можна визначити як докорінну політичну трансформацію, є завершення протистояння двох світів у глобальному масштабі, мирне співіснування великих держав, різке зниження рівня конфронтації в Європі. Це надає середнім і малим країнам додаткові можливості для закріплення суверенітету, для внутрішньої трансформації.

Аналіз загальної ситуації в Україні приводить до висновку, що економічна і політична модернізаційна трансформація політичної пострадянської еліти значною мірою імітується, містифікується. В цьому зацікавлені впливові групи політичної еліти, у владних структурах - клани, частина бюрократії, деякі громадські організації тощо. Тому модернізаційна трансформація політичної пострадянської еліти в Україні йде занадто повільно, оскільки бракує прагнення до модернізації "знизу", а політична еліта не консолідована. Реформістські ініціативи "зверху" не йдуть і немає пропагандистського їх супроводження. Тож маси не отримують вірогідної інформації про майбутні результати реформ. Ці та деякі інші обставини приводять до думки, що у політичній проекції українське суспільство далеке від класичних моделей.

В Україні процес політичної елітаризації має свої особливості. По-перше, глибока і багатовимірна економічна криза доповнюється та посилюється управлінською безпорадністю керівної політичної еліти і аж ніяк не формує логіку дій останньої. По-друге, економічна криза багато в чому старіша за українську незалежність, а комплекс проблем (і не тільки економічних), що спостерігаємо, значно перевершує сучасні можливості держави. По-третє, українське суспільство політично розколоте. Протистояння різних сил та угруповань значно знижує ефективність політико-управлінської діяльності політичних еліт. По-четверте, декларації лідерів і їхні практичні дії разюче розходяться. По-п'яте, в масовій свідомості влада дедалі більше оцінюється з недовірою, а її дії зустрічають прихований спротив у різних формах. Тому сама політико-управлінська влада дуже часто є джерелом напруженості, яке зростає в міру зростання недовіри до неї та її дій. Це дає підставу зробити висновок про зростання саморуйнівної діяльності політико-елітарних структур, про цілу серію штучно викликаних бюрократією перманентних криз у взаємовідносинах всередині політичної еліти, а також між суспільством та правлячою політичною елітою.

Таким чином, українське суспільство й надалі існує у вкрай несприятливих умовах, що є результатом політико-управлінської діяльності політичної еліти. Конструктивний управлінський потенціал останньої (якщо не враховувати самоконструювання) був і залишається мінімальним. Загрозою існування незалежної України є надвисока залежність суспільства від політичної влади, суб'єктом, носієм якої є українська політична еліта.

Аналіз суттєвих політико-управлінських ознак української політичної еліти, її місця і ролі в процесі політичної модернізації українського суспільства необхідно почати з соціальних умов її формування.

Соціальною основою процесу політичної елітаризації суспільства, як відомо, є його соціально-стратифікаційна структура.

Сучасна соціальна структура українського суспільства значною мірою детермінована тенденціями соціального розвитку попередніх років.

За сучасних умов суспільного розвитку в соціальній структурі відбуваються суттєві зрушення, складний і суперечливий процес соціальної диференціації. Відмінності у становищі соціальних верств, груп, прошарків неминуче ведуть до багатогранності інтересів, які характеризуються не стільки єдністю, збігом, скільки протилежністю, соціальною боротьбою. Послідовне виявлення і розв'язання суперечностей між інтересами соціальних верств, груп, прошарків суспільства - важлива умова зростання ефективності соціально-економічного розвитку суспільства, його соціодинаміки, створення необхідної соціальної основи для формування нової, незаангажованої політичної еліти. По суті, це є основною політико-управлінською функцією правлячої політичної еліти.

У соціальній структурі перехідного українського суспільства відбувається складний, суперечливий і неоднозначний процес демонтажу соціальної структури, що існувала раніше, і формування різноманітних елементів нової - класів, соціальних верств, груп, прошарків тощо. Поступово складаються контури трьох основних рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого класу (підприємці, комерсанти, банкіри), основу якого складає нова буржуазія, зачатків середнього класу та соціального "дна" (нижчого класу) - люмпенів (бомжів, жебраків). Зазначені рівні соціальної ієрархії не являють собою цілісного утворення і є багато в чому невизначеною, напіврозмитою структурою.

Центральним питанням процесу політичної елітаризації в Україні є, на нашу думку, становлення нових політичних структур та нової системи економічних відносин. Обидва процеси мають за кінцеву мету створити максимально можливі умови для розвитку особистості кожного громадянина, забезпечити йому відповідний цивілізаційний рівень свободи, реалізацію його творчого потенціалу.

Окрім простого бажання більшості українського суспільства жити у дійсно демократичній, правовій державі, життєво необхідною є потреба мати лідерів і політиків, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже, домінуючою стає проблема підвищення ефективності і цілеспрямованості в політико-управлінській діяльності української політичної еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, але й послугуватися власному народові, державі.

Такі суспільно-політичні умови визначають сьогодні специфічний розвиток, формування та циркуляцію владної політичної еліти в Україні. Багато в чому системна структуризація нової еліти в Україні ще не закінчилася.

Процес поляризації політичних сил в Україні загострюється. А це означає й те, що є більший простір для дії різноманітних політичних сил, що процес політичного протиборства між цими силами буде довшим, а отже й процес трансформації політичних еліт буде значно повільним, розтянутим у часі. Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні ще триває етап трансформації політичної еліти, що значно знижує її політико-управлінський потенціал, ефективність, а головне, дієвість її політико-управлінських рішень.

Іншою важливою ознакою структурування української політичної еліти є неусталена політична структура суспільства. Продовжують утворюватися нові політичні партії та об'єднання. Особливо активізується цей процес напередодні кожних виборів до парламенту та місцевих органів самоуправління. Звичайно, ці організації ще не мають досвіду. Вони організаційно слабкі й ідеологічно розмиті. Але тією чи іншою мірою вони вже включені в процес формування нової еліти.

Отже, українська еліта сьогодні недостатньо закорінена в українстві культурно, ідейно і - як наслідок - політично. Створити чітку теорію політичної елітаризації суспільства та систему підготовки кадрів для нової демократичної України навряд чи вдасться без теоретичного осмислення проблем, пов'язаних з формуванням якісно нової політичної еліти і громадянського суспільства, з творенням власної моделі демократичної системи.

Висновки

Найбільш значимі результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють зробити такі висновки:

В сучасній світовій політичній думці існують три головні підходи, які визначають дефініцію "еліта". Прибічники ціннісного підходу пояснюють існування еліти деякою вищістю (перш за все інтелектуальною, моральною і т.п.) одних людей над іншими. Структурно-функціональний підхід пояснює функціонування еліти об'єктивною необхідністю і виключною особливістю та важливістю функцій управління для суспільства, які детермінують виключність та особливість ролі людей, виконуючих ці функції (до того ж виконання даних функцій з необхідністю здійснюється меншістю). Інституціональний підхід до визначення еліти трактує еліту як групу осіб, що займають керівні позиції у важливіших соціальних та політичних інститутах - урядових, економічних, військових, культурних.

1. Політичний елітаризм як системно-релятивна теорія - закономірний продукт певних соціальних відносин, за яких політико-управлінська діяльність є прерогативою окремих прошарків та соціальних груп, а загальні соціально-політичні функції, перш за все політичне управління суспільством, знаходяться здебільшого поза впливом мас. Тільки через активну цілеспрямовану соціально-політичну діяльність маси отримують можливість прилучитися до соціально-політичної творчості.

2. Політична елітаризація суспільства веде до формування системи політичного управління, в якій саме політичні еліти відіграють домінуючу роль, виконують політико-управлінські функції.

3. Актуалізація політико-управлінських відносин як передумови управлінського процесу є вихідним пунктом елітаризму.

4. В процесі модернізації політичних еліт діють такі загальнозначущі тенденції: при будь-яких, навіть самих радикальних політичних змінах стара еліта не переходить повністю в опозицію, а включається у нову в якості її частини або - при революційних перетвореннях - у вигляді її окремих фрагментів.

5. Процес політичної елітаризації в Україні проходить під впливом двох різнорідних чинників. По-перше, здійснювався перехід від стану одного із залежних регіонів наддержави до положення самостійної держави; по-друге, руйнувалася стара авторитарно-бюрократична політична система й здійснювалися спроби утвердити нову модель суспільного розвитку, головними характеристиками якої повинні були стати змішана економіка, політичний плюралізм, громадянське суспільство.

6. Українське суспільство переживає глибоку політико-управлінську кризу. Україна поки що не має цілісної та ефективної політико-управлінської еліти, яка відповідала б загальнонародним інтересам, конкретно-історичним умовам, традиціям і менталітету народу; українське суспільство ще не визначилося остаточно з концептуальними засадами подальшого суспільно-політичного розвитку, що не дає можливості політичній еліті країни розробити й здійснювати ефективні політико-управлінські функції; у суспільстві діяла і діє тенденція посилення соціального напруження; склалася важка соціально-психологічна атмосфера, а це поглиблює зневіру народу до результатів політико-управлінської діяльності еліти.

Таким чином, для організації ефективного політико-управлінського процесу Україна гостро потребує загальногромадянської злагоди та згуртування. Вирішальне значення в політико-управлінських діях політичної еліти повинні мати інтереси та потреби реальних людей, з їхніми ідеалами, прагненнями, устремліннями.

політичний елітаризм посткомуністичний

Література

1. Кулагин Ю.И., Латыгина Н.А. Социальные функции и системные признаки политических элит: анализ современных концепций // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Матеріали наукової конференції студентів та аспірантів. - К.: Київський університет імені Т.Шевченка, 1995. - С. 122-131.

2. Латигіна Н.А. Сучасні теорії еліт в політичній науці США та Великобританії // Трибуна. - 1998. - № 7-8. - С. 25-37.

3. Латигіна Н.А. Елітарні теорії: сучасне бачення // Віче. - 1998. - № 8. - С. 119-126.

4. Латигіна Н.А. Фінансово-економічна еліта в політиці // Трибуна. - 1999. - № 5-6. - С. 20-21.

Размещено на Allbest.ru