Зовнішньополітична доктрина Барака Обами

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Зовнішньополітична доктрина Барака Обами

обама україна північноатлантичний альянс

Практично кожен президент Сполучених Штатів у тій чи іншій формі заявляв свою доктринальну позицію. Коли йдеться про трьох останніх попередників 44-го президента - Б. Клінтона та Дж. Буша молодшого, то слід відзначити, що всі троє не тільки доволі швидко проявили своє загальне бачення світу та ролі США у міжнародній системі, але й вже на першому-другому роках президентства завершали оформлення своєї доктрини у політико-правовий документ. Доктрина 41-го президента Дж. Буша старшого базувалася на ідеї нового світового порядку. З огляду на те, що цей глава Білого дому не тільки своїм сумнозвісним попередженням про загрози сепаратизму, зробленим у Києві 1 серпня 1991 року, а й наступними діями показав, що до останнього моменту бачив пострадянський простір єдиним і, звичайно, під лідерством Росії, місця для незалежної України в цій доктрині фактично не знаходилося.

Наразі можемо відзначити, що у контексті українського інтересу для 42-го глави американської адміністрації Б. Клінтона головним серед численних складових доктринального підходу було:

1. Якомога швидше завершення процесу передачі Україною ядерної зброї стратегічного призначення у розпорядження Росії та знищення інших її видів і засобів доставки.

2. Сприяння розширенню НАТО на Схід, у тому числі за рахунок вступу нашої держави до цієї організації.

Обидва базові постулати були основані на ідеї демократизації нових незалежних держав як ключового засобу збереження стабільності та миру на Європейському континенті, Євразійському просторі і в світі загалом.

Оскільки перша позиція відносилася до життєвих інтересів США, адміністрація єдиної глобальної держави зробила все для того, щоб якомога швидше завершити денуклеаризацію України. У відповідь наша держава мала одержати справді гігантську допомогу для прискореного становлення ринкової економіки і демократичної політичної системи. Виокремлювалася і така складова, як фінансове і технічне сприяння Україні в гарантуваннібезпеки на Чорнобильській АЕС. Насправді ж, за першу в історії людства добровільну відмову від ядерної зброї Україна одержала загалом декларативний Будапештський меморандум із зовнішніми «гарантіями» територіальної цілісності і суверенітету.

Дещо іншим виглядало для українського інтересу позиціонування адміністрації 43-го президента США Дж. Буша молодшого. Адже не минуло й року його президентства, як у Сполучених Штатах сталася катастрофа, внаслідок терористичних актів 11 вересня 2001 року. Цей глава Білого дому визначив головною метою своєї діяльності на міжнародній арені боротьбу з міжнародним тероризмом. Це чітко простежується у двох його доктринах - 2002 і 2006 років. Цілковита впевненість у неперевершеності американської сили спричинилася до явної недооцінки його адміністрацією потенціалу відродження Росії як регіональної і глобальної держави. На тлі помітного падіння американського рейтингу на міжнародній арені, зокрема як наслідку авантюрної війни в Іраку, а також з огляду на касетний та інші скандали навколо України, наша держава для офіційного Вашингтона на тривалий час стала об'єктом впливу і тиску.

Перемога В. Ющенка на президентських виборах 2004 року породила надію на те, що американська адміністрація доведе до логічного завершення ідею надання ПДЧ для України й наступного вступу нашої держави до цієї організації. Політична криза в Україні у сукупності з втратою Америкою безперечного лідерства в євроатлантичній спільноті спричинилися до того, що адміністрація Б. Обами опинилася перед численними проблемами у формулюванні та здійсненні своєї політики щодо нашої держави.

Джерела «Доктрини Обами»

Як нам вдалося з`ясувати, першим ввів у політологічний оборот поняття «доктрина Обами» провідний оглядач «The American Prospect» і «The Washington Independent» Спенсер Акерман ще 24 березня 2008 року. На його погляд, 44-й президент США у ході передвиборних дебатів з Х. Клінтон у Каліфорнії, що відбулися 31 січня, представив свій доктринальний підхід, базований на засадах безпрецедентної за масштабами критики зовнішньої політики чинної адміністрації. Подібної гостроти в оцінках міжнародного курсу свого попередника кандидатом у президенти і насправді не знала американська політична історія повоєнної епохи. Ця критика у поданні Барака Обами була воістину нищівною.

Адже фактично йдеться про зіткнення двох форм і проявів американського інтернаціоналізму чи інтервенціонізму у ХХІ столітті. Перший з них був відтворений і реалізований адміністрацією Дж. Буша молодшого і передбачав ключову роль силового фактора. Його стратегічним наслідком стало поширення антиамериканських настроїв у світі, у тому числі й на теренах держав, які є традиційними союзниками США. Другий вимір інтернаціоналізму, що пропонується вже адміністрацією Б. Обами, передбачає первинність впливу силою прикладу, застосування механізмів багатосторонності та активної дипломатії навіть тоді, коли йдеться про так звані неспроможні (failed) держави або тих учасників міжнародної спільноти, які демонструють намір порушити принципи нерозповсюдження зброї масового ураження.

Втім, неможливо повністю відтворити чи спрогнозувати найбільш принципові, тобто фундаментальні, аспекти і складові майбутньої доктрини 44-го президента США без політичного аналізу планів нової адміністрації, які вже одержали назву «План Барака Обами і Джо Байдена гарантувати безпеку і відновити репутацію Америки». Адже в цьому разі маємо певну предтечу документа, який може стати основою нової Стратегії національної безпеки США.

На перше місце в ньому поставлено іранську проблему, під якою мається на увазі розробка Іраном ядерної зброї, підтримка іранським керівництвом іракських бойовиків і терору в регіоні, погрожування Ізраїлю та заперечення голокосту. Президент і віце-президент не вважають, що Америка вичерпала потенціал невійськових засобів подолання загроз, а тому мають на меті їх пріоритетне застосування.

Наступний аспект Плану Обами - Байдена щодо Ірану полягає у запереченні поправки Кіла - Лібермана, згідно з якою американська присутність в Іраку має сприйматися як форма протидії іранській загрозі. На їхню думку, тим самим Конгрес уможливив адміністрації Буша розширення на Іран воєнних дій, які ведуться в Іраку. (Свого часу як сенатор Обама вніс проект резолюції, за яким жоден чинний законодавчий акт Конгресу не може бути правовою основою для агресії проти Ірану).

Вкрай значимим у Плані Обами - Байдена щодо врегулювання іранської проблеми видається орієнтація на дипломатію. Вищі американські посадовці йдуть далі, відстоюючи ідею входження у переговорний процес з Іраном без будь-яких передумов. Вони переконані, що наразі Америка має дуже вдалу можливість дипломатичним тиском змусити іранське керівництво від мовитися від своєї поведінки. Обама і Байден готові запропонувати іранському режимові право вибору, що включає в себе відмову від ядерної програми і підтримки міжнародного тероризму «в обмін» на пропозицію членства у СОТ, зарубіжні інвестиції та нормалізацію дипломатичних відносин. Альтернативність у тому, що продовження Іраном нинішнього курсу спричинить санкції, а також політичну ізоляцію.

Сутнісним пріоритетом нової дипломатії у Плані Обами і Байдена представлено досягнення прогресу у врегу люванні ізраїльсько-палестинського конфлікту.

Нова адміністрація США планує також:

* розширити дипломатичну присутність, першою чергою в Африці;

* до 2015 року подвоїти зарубіжну допомогу як один із засобів подолання глобальної бідності;

* посилити НАТО через включення інших держав-членів організації до колективних безпекових операцій, інвестування європейцями в операції відбудови і стабілізації, оптимізацію розробки і прийняття рішень, надання додаткових прав польовим командирам НАТО;

* здійснити прорив до нового партнерства в Азії не тільки в рамках двосторонніх угод, спорадичних самітів та погоджень, на кшталт ad hoc: підтримувати тісні зв'язки з Японією, Південною Кореєю і Австралією, працювати над побудовою і розбудовою інфраструктури у Південній Азії, добиватися від Китаю гарантованого дотримання міжнародного права та чинних правил поведінки.

Подальша складова Плану - забезпечення гарантій нерозповсюдження зброї масового ураження. Тут, як і у ставленні до протидії терористам, між демократами і республіканцями наявний практично повний консенсус. Крім того, в рамках Плану Обами - Байдена взагалі передбачається зробити світ вільним від ядерної зброї та суттєво зміцнити ефективність договору про нерозповсюдження. Оновлений чи доповнений текст має включати статтю, згідно з якою порушник механічно наштовхується на консолідовані санкції міжнародного співтовариства націй.

Ще одним пунктом Плану, що має доктринальне значення, є відкритість у проведенні зовнішньої політики. Мовляв, так вдасться уникнути розколу в американському позиціонуванні із глобально значимих питань. Обама і Байден виходять з того, що утаємниченість попередньої адміністрації завдала шкоди американському народові.

Тільки наступним пунктом у Плані Обами і Байдена зазначено російський вектор зовнішньої політики нової адміністрації. Привертає увагу сама назва відповідного розділу: «Назустріч виклику Росії, що відроджується» (Meeting the Challenge of a Resurgent Russia). На початку цієї частини поставлено головну проблему формування і реалізації російської політики США. Йдеться про те, що російське вторгнення у Грузію створило цілковито новий виклик для безпеки Сполучених Штатів та їхніх союзників у Європі. Результатом ще тільки має у перспективі стати цілісна стратегія забезпечення національних інтересів Сполучених Штатів, яка не допускатиме компромісів стосовно базових принципів американської демократії. Принциповим моментом цієї цілісної стратегії подається відмова розглядати Росію таким же чином, як і Радянський Союз. Тобто відразу заперечується перспектива холодної війни. Можливість ідеологічного системного протистояння при цьому простежується винятково «між рядками» відповідних текстів. Натомість президент і віце-президент бачать доцільним зайнятися новими викликами, які йдуть від Росії, зачіпаючи увесь великий регіон.

Ключовими компонентами такої стратегії мають стати:

* Підтримка демократичних партнерів та дотримання принципів суверенітету на євразійських просторах з урахуванням інтересів сторін і змісту подій та превентивним реагуванням на напруженість у відносинах між державами регіону.

* Зміцнення НАТО у такий спосіб, щоб вести діалог з Росією із спільних з європейцями та канадцями позицій.

* Допомога союзникам у зниженні енергетичної залежності від Росії.

* Прямі перемовини з Москвою з питань, які яв ляють спільний інтерес.

* Стимулювання повної інтеграції всіх держав регіону, включно з РФ, у глобальну систему на засадах повного дотримання принципів міжнародного права, дво- і багато сторонніх договорів і угод.

При оцінці наявного фундаменту Доктрини 44-го президента США та нової Стратегії національної безпеки впадає в око й таке:

1. Після перемоги на виборах 2008 року триває безпрецедентно жорстке заперечення політичної спадщини попередньої адміністрації США. Ключова теза агітаційної кампанії Б. Обами «Зміни» поки що витримується. Разом з тим, у більш практичному вимірі спостерігаються певна традиційність і тривкість, оскільки відсутні формальні підстави розглядати реальне позиціонування і конкретну діяльність 44-го президента в низці ключових аспектів національної і міжнародної безпеки суттєво відмінними від підходів і дій його попередника. В низці значимих безпекових питань, як-то розширення НАТО на схід, збереження форм і засобів підтримки Ізраїлю, встановлення миру на Близькому Сході, стабілізація ізраїльсько-палестинських відносин, стримування російських претензій на пострадянський простір, базові засади політики щодо Китаю і т. ін., помічаємо триваючу загальну невизначеність позиції Б. Обами. Світ, у тому числі Україна, залишаються у стані очікувань. Чим довше триватиме такий період, тим більше шансів на хаотичність міжнародної системи, розмови про багатополюсність якої вражають повною відсутністю політичної і політологічної логіки.

2. Щоправда, новий президент США справді чітко позиціонує себе політиком, який взявся зупинити поступ антиамериканізму у світі. Часом виглядає так, що у відповідних деклараціях і практичних діях він демонструє готовність до суттєвої здачі традиційних американських пріоритетів на міжнародній арені. Якщо, скажімо, попередній президент-демократ Клінтон виходив з того, що демократії між собою не воюють, то політико-системний аналіз підходів Обами щонайменше уможливлює висновок про те, що він поставив цю тезу під сумнів. Це простежується у багатьох сутнісних аспектах, оцінках і заявках на розвиток відносин з низкою авторитарних режимів. У той час як повоєнна політична історія світу переконує у відсутності альтернативи політиці стримування, адміністрація Обами проявляє готовність відмовитися від цього ефективного механізму забезпечення бодай відносної стабільності і миру на планеті, не запропонувавши дієвої заміни. (Скоріш за все, тому, що її у сучасному складному і політично, ідеологічно та релігійно поляризованому світі просто не існує).

3. Інший аспект гіпотетичного порушення нинішньою адміністрацією священних принципів, закладених у основоположних документах епохи боротьби за американську незалежність і її становлення, видається нам показовим у підходах до соціальної стратегії. Обама претендує на те, щоб стати чи не першим в американській історії президентом, котрий за своїми поглядами може певним чином асоціюватися з соціал-демократією європейського ґатунку.

4. В оточенні Обами існує консолідована позиція щодо доцільності виведення американського військового контингенту з Іраку та зосередження зусиль на воєнній операції в Афганістані. Ключові аспекти афганської політики Обами відрізняються лише запровадженням обмежених за масштабами наступальних операцій та підштовхуванням керівництва Пакистану до більшої активності проти Талібану та Аль-Каїди на його власній території. Загалом же, як відзначав Дж. Фрідман, стратегія залишилась незмінною: утримувати позиції в Афганістані, допоки політична ситуація в країні не сягне тої точки, коли буде можливо досягти політичного вирішення. 44-й президент перейшов від виразно оборонної стратегії до селективного використання наступальної та оборонної тактик і спрямував до Афганістану додаткові сили.

6. Нинішня адміністрація Білого дому демонструє очевидну прихильність ідеям багатосторонності у прийнятті глобально значимих рішень та їх реалізації. Однак і тут декларується особливість. Йдеться про первинність відновлення єдності позицій членів євроатлантичної спільноти, суттєво відірваної попередньою адміністрацією США внаслідок воєнної авантюри в Іраку. Нам імпонує узагальнювальний висновок Дж. Фрідмана: «З огляду на те, як негативно європейці ставились до Буша і наскільки сильно вони хотіли бачити президентом США людину, котра б повернула американо-європейські відносини до нормального стану (принаймні з їхнього погляду), можна було припускати, що Франція і Німеччина будуть готовими на якийсь суттєвий жест, який би винагородив Сполучені Штати за обрання проєвропейського президента. Звичайно, зміцнення позицій Обами відповідало їх інтересам. Однак той факт, що вони не виявили бажання зробити якийсь позитивний жест, засвідчує, що для Парижа та Берліна відносини зі Сполученими Штатами просто не є такими важливими, як багато кому здавалось».

6. Поки що не кристалізована і не консолідована така складова Доктрини нового президента, як відносини з Китаєм, попри той факт, що американська дипломатія веде вкрай активну роботу в китайському напрямі. Вочевидь, Білий дім від демонстрації політичних цілей стримує помітна залежність від Китаю, пов'язана з розміщенням американських цінних паперів та боргових зобов'язань у цій азійській державі.

7. Російська складова у позиціонуванні Обами також не виглядає завершеною, попри демонстрацію готовності завершити перезавантаження двосторонніх відносин. По-перше, така заявка викликана майже винятково міркуваннями національної і глобальної безпеки, що в сучасному світі для Америки є практично синонімами. Поміж тим, в адміністрації немає жорсткої спільності у поглядах на перспективність ідеї перезавантаження. Доволі міцними є позиції прибічників демократизаційного тиску на Москву. Суттєво розходяться позиції Москви і Вашингтона в оцінках енергетичних проблем та шляхів їх розв'язання. Між сторонами ведеться погано замаскована боротьба за впливи у Європі, у той час як традиційні європейські союзники Сполучених Штатів доволі часто проводять незалежний курс у відносинах з Російською Федерацією.

8. Особисто Б. Обама поки що не виявив своєї остаточної позиції щодо нових незалежних держав так званого пострадянського простору. Це відноситься і до такої складної проблеми, як форми американського реагування на ймовірне відтворення грузинського сценарію 2008 року. Разом з тим, в адміністрації США більш-менш чітко простежується сутнісне розуміння первинності українського вектора не тільки у стабілізації чи дестабілізації американо-російських відносин, але й у контексті збереження миру на євразійських просторах. Переклавши донесення американської позиції на віце-президента Байдена, який здійснив заспокійливі візити до Києва і Тбілісі після російсько-американського са міту на тему перезавантаження, 44-й президент тільки підтвердив відсутність у нього чіткого позиціонування щодо не/підтримки кількох молодих і з багатьох при чин нестабільних демократій на пострадянському просторі. Так зване перезавантаження відносин між Вашингтоном і Москвою відбувається за умов, коли американська сторона вважає розпад Радянського Союзу своїм величезним здобутком, у той час як адміністрація Медведєва - Путіна розглядає те, що сталося 1991 року, найбільшою катастрофою ХХ століття. Розходження геополітичного ґатунку настільки суттєві, що можна говорити про справжню прірву, над якою перебувають дві протилежні філософські, політико-ідеологічні, економічні та смислові позиції. Відтак, будь-яке перезавантаження може мати у цьому разі форму балансування над цією прірвою, а будь-яке відносно серйозне розходження у значимих питаннях сучасності здатне спричинитися до вже реального протистояння.

9. Виразно простежується розуміння новою адміністрацією США безпрецедентного значення Організації північноатлантичного договору як вирішального чинника стабільності і миру на глобальних просторах.

10. Щодо загального ставлення адміністрації Б. Обами до перспектив майбутньої системи міжнародних відносин у контексті перезавантаження і впливу на ситуацію у регіоні Східна Європа дозволимо собі ще раз звернутися до висновку Дж.Фрідмана: «Основна проблема полягає в тому, що на зміну поколінню російських експертів з проблематики Сполучених Штатів часів холодної війни прийшло покоління, яке набувало ваги та авторитету вже після її завершення... Представники цього нового покоління російських експертів постійно побоюються, що Росія повернеться до стану 1990-их і просто розвалиться. Саме це добре пояснює, чому у своєму інтерв'ю «Wall Street Journal» віце-президент Джозеф Байден розмірковував про занепад Росії в аспекті її економічних і демографічних проблем. Адже ключові зовнішньополітичні радники Обами походять з адміністрації Клінтона, а їх погляди на Росію, як і підходи адміністрації Буша, сформувались у 1990-ті».

Висновки

До авторського задуму аж ніяк не входили нападки на зовнішню політику Б. Обами. Головна мета полягала в тому, щоб показати ситуацію максимально відповідною реаліям, без ілюзій і емоцій. Будь-який спеціаліст з міжнародних відносин і зовнішньої політики добре розуміє, що кандидати в президенти говорять те, що має забезпечити перемогу, а після обрання ставляться до політики в рамках існуючих можливостей держави, з одного боку, та власної політичної філософії, з другого боку. Теза про політику як мистецтво можливого у поданні Обами наразі виглядає дещо інакше. Дозволяємо собі таке твердження, виходячи з представленого вище положення про дедалі більш помітне прагнення 44-го президента США знайти альтернативу стримуванню. Якщо це справді викликано внутрішньою згодою Б. Обами з дуже популярною сьогодні тезою про «кінець американської епохи», то вже ближчим часом на Америку і власне чинного президента США очікує серйозний політичний конфлікт.

Однак при цьому знання американської політичної історії, зважене оцінювання всіх форм потенціалу могутності Америки у сукупності з усвідомленням неможливості її добровільного зречення від національних традицій дає змогу прогнозувати, що нинішня зовнішня політика адміністрації Білого дому є такою тимчасово. Обіцяні зміни попереду. І відбуватимуться вони в рамках політичної традиції.

Говорити про чітко сформульовану і підтверджену рішеннями й діями адміністрації українську політику Білого дому поки що належних підстав не маємо. На декларативному рівні порівняно із позиціонуванням попередньої адміністрації змін не сталося. Тож почекаємо завершення процесу підготовки нового договору з Росією про обмеження стратегічних озброєнь. Можливо, тоді Білий дім проявить свої реальні плани і наміри в конкретних діях.

Размещено на Allbest.ru