Особливості демократії як форми політичного правління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Еволюція значення і терміна «демократія»

2. Основні трактування демократії

3. Сучасні теорії демократії

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Самий складний і багатозначний за формами реалізації тип політичного режиму - демократія. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжито в перекладі арістотелівської "Політики", і до теперішнього часу, не змовкають суперечки про значення терміна «демократія».

Демократія-форма правління державою, що відрізняється участю громадян в управлінні, їх рівністю перед законом, наданням особистості політичних прав і свобод. Формою реалізації демократії найчастіше виступає республіка чи парламентарна монархія з поділом і взаємодією влади, з розвиненою системою народного представництва.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція, ХУ1І ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), І. Франка (Україна, к. XIX - н. XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін.

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

1. Еволюція значення і терміна «демократія»

Виникнувши в античності і позначаючи «влада народу» (від грецьких слів demos - «народ» і kratos - «влада»), термін «демократія» став найпоширенішим в політичній науці. Однак масове використання терміну не залишило за ним певного однозначного змісту. До цих пір в політології не вироблені загальноприйняті уявлення, що дозволяють сформулювати чітке визначення демократії. Різні автори акцентують увагу на окремих складових демократії, наприклад, на владі більшості, на її обмеження і контроль над нею, на основних правах громадян, на правовій та соціальної державності, нарешті, на поділ влади, загальних виборах, гласності, конкуренції різних думок і позицій, плюралізмі, рівність, співучасті і т. д.

Відповідно демократія інтерпретується в декількох значеннях: по-перше, розширено, як суспільна система, заснована на добровільності всіх форм життєдіяльності індивіда, по-друге, більш вузько, як форма держави, при якій всі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі або аристократії, де керування здійснюється групою осіб). Це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. До н. Е..), По-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. Індивіди, групи, які сповідують дані цінності, формують рух за їх реалізацію. У цьому значенні термін «демократія» трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.

Еволюція значення терміну «демократія» відбувалася одночасно з розвитком людського суспільства. Спочатку, з моменту виникнення, демократія розглядалася як пряме правління громадян на відміну від правління монарха або аристократів. Проте вже в античності демократія була визнана «найгіршою формою» правління. Бо низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним «народовладдям», внаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не проводив відмінностей між демократією і охлократією і негативно ставився до першої. Така оцінка демократії вплинула на подальшу її долю: демократія сприймалася негативно і була витіснена з політичного вжитку.

Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, яке формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію та елітарність. Становлення концепції демократії пов'язане з потребою обгрунтування нового характеру відносин між правителями і підданими, викликаного появою інститутів громадянського суспільства, а також вимог автономії і соціальної рівності індивідів.

Проте негативне ставлення до демократії не було подолано навіть у ХVIII ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденного і безпосереднього участі в управлінні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних національним державам (а не маленьким містам-полісами), практично неможлива. Первинний сенс демократії трансформувався, пристосовуючись до нових потреб життя. На процес трансформації впливали культура конкретного суспільства, політичні та історичні традиції, демократичний досвід. Первинний сенс демократії як народовладдя істотно розходилася з різноманіттям практичних форм її реалізації, що і привносив певну плутанину до розуміння цього терміна.

Відмінності в інтерпретації демократії, як і відмінності в механізмах її реалізації в конкретних суспільствах, обумовлені відсутністю єдності методологічних принципів її аналізу. У першому випадку, з точки зору нормативного підходу, формується ідеальна модель демократичного правління, відповідна ментальності населення, його уявленням про справедливий правлінні. Проте реальні умови пристосовують ідеальну модель демократичного правління до запитів практики. У другому випадку, з позицій емпірично-описового підходу, демократія виявляється сукупністю принципів, процедур і політичних структур, які виявили свою ефективність у реалізації суспільних та індивідуальних потреб і цілей.

Різні теорії демократії виходять або з пріоритету принципу повинності, або апелюють до практики при формуванні системи правління.

2. Основні трактування демократії

демократія правління держава свобода

Протягом століть досвід становлення і розвитку демократичних порядків у різних країнах аналізувався у філософсько-теоретичному плані, крім того, дослідники давали емпіричне опис її різноманітних практик. При цьому нерідко відображення практичного досвіду тих чи інших держав перетворювалося на створення нормативних моделей демократичного устрою. Сьогодні в політичній думці склався не один десяток авторитетних теоретичних уявлень про цю форму організації влади. Однак, незважаючи на різноманітність наявних теоретичних трактувань демократії, всі вони, в кінцевому рахунку, можуть бути зведені до двох найбільш загальним інтерпретацій природи.

Так, прихильники, умовно кажучи, «ціннісного» підходу, при всіх їхніх ідеологічних розбіжностях, розглядають демократію як політичну конструкцію, покликану втілити у владі сукупність цілком певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, які й виражають її соціальний зміст і призначення. До цієї групи, перш за все, відносяться автори трактування демократії як системи народовладдя, що цілком відповідає її етимології (грец. demos - народ, cratos - влада). Найбільш ємко і коротко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, позначивши її як «влада народу, влада для народу, владу за допомогою самого народу». Виходячи з ідеї народного суверенітету, прихильники такого підходу розцінювали демократію як форму влади народу над самими собою, тобто по суті справи зближували її з поняттям громадського самоврядування.

Ще в Стародавній Греції як ціннісних предустановок, що обумовлюють розуміння демократії, виступали ідеї, ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда і визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства («громадянами»). Інакше кажучи, демократія розглядалася в той час як форма правління незаможного більшості заради власного блага. Таке розуміння викликало різко критичне ставлення до демократичної форми правління, що проявилося, втім, і на більш пізніх етапах історії політичної думки.

До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.Ж. Руссо, які розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу, який як політичне ціле заперечує значення індивідуальних прав особистості та передбачає виключно прямі форми народного волевиявлення, так як будь-яке представництво інтересів і громадян знищує народний суверенітет. Марксисти також сповідали цінності колективістської демократії (Ідентитарні); вони спиралися на ідею відчуження прав індивіда на користь колективу, але при цьому робили наголос на класових цінностях пролетаріату, які, на їхню думку, виражали інтереси всіх трудящих й обумовлювали побудову «соціалістичної» демократії.

Характерно, що такого роду ідеї, що привели на практиці до встановлення колективістських диктатур, за своєю природою не відрізняються від зразків ліберальної думки, для якої головною умовою формування будівлі демократії також є певні цінності, але цінності, що відображають пріоритет не народу (колективу), а людини. Так, Д. Локк, Т. Гоббс, Т. Джефферсон і інші основоположники ліберального вчення, виходячи із здатності народу до раціонально-морального «самовизначення і волеобразованія» (Кант), поклали в основу інтерпретації демократії ідею індивіда, що володіє внутрішнім світом, споконвічним правом на свободу і захищеність своїх прав. Таким чином, рівність на участь у владі вони поширювали на всіх людей без винятку. Держава ж при такому розумінні демократії розглядалася як нейтральний інститут, основні функції і повноваження якого визначаються спільними рішеннями громадян і спрямовані на захист індивідуальних прав і свобод.

Прихильникам такого предзаданного цінностями розуміння демократії опонують прихильники так званого «раціонально-процедурного» підходу. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки широкий характер, що жодна суспільна група не в змозі придушити своїх суперників або зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу і взаємне розділення функцій і повноважень, що обумовлюють чергування груп при владі. Ці-то процедури і технології встановлення подібного порядку і виражають істота демократичної організації політики.

Одним з перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарної-вождистської теорії демократії. На його думку, демократія являє собою «засіб» владарювання, цілком знецінює усі поняття «народного суверенітету», загальною «волі народу» і т.п. Німецький вчений вважав, що характерні для неї прямі форми політичного волевиявлення можливі тільки в суворо визначених межах (наприклад, у давньогрецьких містах-державах). Будь-яка ж організація представництва інтересів громадян у складних, великих суспільствах нерозривно пов'язана з їх витісненням з політики і встановленням контролю над владою з боку бюрократії. Для захисту своїх інтересів громадяни повинні передати своє право контролю за владою і апаратом управління всенародно обраному (харизматичному) лідерові. Маючи такий незалежний від бюрократії джерело легітимної влади, люди і будуть мати можливість реалізовувати свої інтереси. Тому демократія, за Вебером, є сукупність процедур і угод, «коли народ вибирає лідера, якому він довіряє».

Акцентуючи процедурні та процесуальні аспекти демократії, Вебер практично повністю знімав ідею участі мас в управлінні. По суті справи, подібний пристрій влади мимоволі виправдовувало ослаблення контролю за лідером з боку громадськості, його дистанційованість від населення та їх інтересів, передбачало затвердження цезаристський стилю управління, встановлення режиму особистої влади лідера. Однак Вебер вважав такий розвиток подій або необов'язковим, або порівняно невеликою платою за підпорядкування суспільству і владі згубного впливу бюрократії.

3. Сучасні теорії демократії

У сучасних умовах в політичній науці зберегли своє місце багато ідей, вироблені в рамках зазначених підходів у більш ранній історичний період.

Ліберальна теорія демократії грунтується на англосаксонської традиції, яка розглядає демократію як відповідальна і компетентне правління. У ліберальній моделі принцип відповідальності домінує над принципом співучасті. Джерелом влади є народ, що виражає свою волю не прямо, а через своїх представників, яким він делегує на певний строк повноваження. З одного боку, управлінням займаються спеціально підготовлені люди, але, з іншого боку, їх діяльність може бути ефективною лише остільки, оскільки вона спирається на підтримку більшості населення. Відносини між представниками народу і самим народом засновані на повноваженнях і довірі, і визначаються конституцією. Конституція закріплює перелік тих повноважень, які народ передає своїм обранцям, і визначає міру відповідальності за прийняті ними рішення.

Теорія прямий (або Ідентитарні) демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж. Руссо, заперечує принцип показності. Демократія розглядається як пряме правління народу, який сам здатний висловити свою єдину волю. У цій теорії немає поділу на керуючих і керованих. Загальна воля народу, виражена на зборах, є основою діяльності урядів і складання законів.

Теорія соціалістичної демократії трактує її як форму класового панування. Щоправда, в рамках даної концепції розвивалися дві традиції - ортодоксальна (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) і реформістська (Е. Бернштейн, К. Каутський). Парадокс демократії в ортодоксальній інтерпретації полягає в тому, що, з одного боку, тільки соціалістична демократія встановлює владу народу, але, з іншого боку, при комунізмі демократія взагалі відмирає. Ідеологічно фіксована мета (побудова комунізму), відірвана від реального життя, жорстко визначає потреби суспільства. Права і свободи особистості приносяться в жертву «суспільному інтересу». Однак «суспільний інтерес» -, який не заснований на особистому, перетворюється на фікцію. У зв'язку з цим практичні спроби сформувати загальну волю, політичну єдність шляхом усунення різноманіття соціальних інтересів призвели до краху режимів соціалістичної демократії.

Соціал-реформісти розуміли демократію як певну форму компромісу, угоди різнорідних соціальних сил, не заперечуючи при цьому, що цілі суспільства змінюються в міру зміни умов життя особистості.

Поряд з перерахованими теоріями демократії в сучасний період з'явився ряд теорій, розвинули основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій, що змінилися, динамікою демократичних процесів.

Так, прихильники теорії партіціпаторной демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечують принцип поділу політичної праці. Вони виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічне політичну участь у масштабах всього суспільства і в різних його сферах. При такому підході фактично вирівнюється і відповідальність професіоналів і непрофесіоналів в управлінні державою, що знижує особливу відповідальність обираються суспільство мелітарних верств.

У 60-х роках в західних країнах демократія участі стала активно розвиватися в різних формах самоврядування, нових соціальних рухах (наприклад, рух «зелених»), громадські ініціативи, які заперечують державний примус. Однак в умовах практичного розширення демократичних порядків у світі найбільш активно розвивалися теоретичні конструкції в рамках процедурного підходу. Так, американський вчений І. Шумпетер у книзі «Капіталізм, соціалізм, демократія» (1942) сформулював основні положення теорії егалітарного елітизму. Відповідно до її основними положеннями вільний і суверенний народ володіє в політиці дуже обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, який згодом формує уряд, а потім повністю усуваються від управління. Тому демократія являє собою не що інше, як суто інституціональне захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку і голоси виборців.

Демократія - це форма правління при посередництві народу, форма здійснення влади професійними політиками. Це не процес формування «загальної волі» народу, а конкурентна боротьба групових інтересів, які подаються лідерами; механізм, що дозволяє рядовим громадянам визначати склад керівництва соціальною структурою, а керівництву - легалізувати свою владу. У силу цього демократія розумілася як інституційне захід, найважливішими нормами якого визнавалося, які регулювали виборче право, здійснення виборів, а також конкуренцію партій і еліт.

Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Сутнісно важливим для функціонування демократичної форми правління він вважав і стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правлячі еліти повинні приймати рішення не тільки в зрозумілих, але і в доступних для народу формах. Однак, з огляду на професійний характер процесу управління, керівники не повинні надмірно залучати в розробку цілей не готових для цього людей. Політики повинні володіти і певними властивостями, зокрема, обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади і бюрократія повинна суворо дотримуватися норм своєї професійної діяльності, цінуючи честю мундира і зберігаючи відданість інтересам населення.

Дані ідеї хоч і підкреслюють визначну роль правлячих кіл, але одночасно визнають необхідність участі мас у процесі формування демократичного ладу. У цьому сенсі вони докорінно відрізняються від широко поширилися в XX столітті елітістскіх теорій, що пов'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Так, П. Барах, Дж. Сарторі, X. Кене і ряд інших учених вважали, що самоврядний демос - це міф, а його схильність до політичного насильства становить загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як запорука стабільності, а не порок цієї системи влади.

Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше цей термін був введений в науковий обіг ще X. Вольфоном (1679-1754), для вироблення демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичної концепції демократія розглядається як тип організації влади, що формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому сенсі демократія припускає вільну гру, змагання різних груп, які є основною рушійною силою політики, а також пов'язаних з їх діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування і функціонування демократичних порядків відбувається у міру використання механізмів і процедур («стримувань і противаг»), що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій її опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння. Отже, демократія як система підтримки динамічної рівноваги конкуруючих сил являє собою влада постійно змінює свої обриси більшості, що включає в себе різні групи з співпадаючими позиціями з тих чи інших питань.

Практичний досвід показав, що, за всіх переваг такого розуміння демократії, застосування цієї моделі влади можливо тільки за рахунок поширення в суспільстві єдиних, базових для всіх груп ідеалів і цінностей, відсутність яких перетворює міжгрупові відмінності в непереборну перешкоду для прийняття державних рішень. У розглянутій трактуванні демократії слабко враховуються ступінь і характер впливу на владу різних груп, а також роль особистості в політичному процесі.

Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальной (consociational) демократії. Він також вбачав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель «поділу влади», що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного управління. У зв'язку з цим Лейпхарт виділив чотири найважливіших механізму, які можуть дати їм доступ до влади.

Така модель передбачає насамперед створення коаліційного уряду за участю всіх партій, що представляють основні верстви суспільства. Вкрай принциповою є і роль технологій, що забезпечують пропорційне представництво різних груп населення при призначенні на ключові пости і розподіл ресурсів (у вигляді збереження певних квот для представників меншин). В якості принципово важливої ??умови перерозподілу влади розглядається і забезпечення максимальної автономії групам у вирішенні ними своїх внутрішніх питань (наприклад, у формі федералізму чи культурної автономії). Виключне значення для вироблення цієї моделі демократії надається також надання групам при розробці політичних цілей права вето, що припускає при прийнятті остаточного рішення не звичайне, а кваліфікована більшість (у дві третини або три чверті голосів), що давало б представникам меншин додаткові шанси на захист своїх інтересів.

Однак на практиці така модель демократичного співучасті у владі, спрямована проти відтискування меншин на політичну периферію і в опозицію, застосовна лише в тому випадку, якщо групи мають свою політичну організацію і проводять відносно самостійну політику. При цьому характерно, що вирішальна роль тут також визнається за елітами, які мають отримати більшу свободу і незалежність від тиску рядових членів для укладання угод та компромісів, які можуть не цілком схвалювати їх прихильники. Це дає можливість уникнути загострення суперечностей, навіть якщо на низовому рівні існують непорозуміння між людьми, розбіжності, а то й ворожість. Однак і при цьому підході передбачається наявність мінімального консенсусу щодо основних суспільних цінностей (наприклад, недопущення насильства або процвітання держави). Тому-то особливу важливість такої автономний елітизм набуває в глибоко розділених суспільствах (наприклад, в Північній Ірландії). У той же час особливе становище еліт провокує їх егоїзм, веде до непідзвітності керівників членам групи. Внаслідок цього консоціація як практична модель демократії може застосовуватися в основному в тих країнах, в яких діє високо відповідальна еліта.

Істотне поширення в останні роки отримали і теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін «товарами», в якому продавці-носії влади змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на «підтримку» виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якого акт подачі голосу трактується як свого роду «купівля» або «інвестиція», а виборці в основному розглядаються як пасивні "споживачі". Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, які повинні зв'язувати кандидата у владу з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така «сфабрикована воля» не змінює суті цієї "демократії напрокат" (УЗ Грайдер).

Сучасне бачення процедурних основ демократії не може ігнорувати технічний розвиток сучасного суспільства. Поява і наростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї Теледемократія («кіберократіі»). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів і т.д. Ця віртуалізація політики ставить нові проблеми в галузі забезпечення інтеграції суспільства, налагодження відносин з новими спільнотами громадян (що мають або не мають такі технічні засоби), зміни форм контролю влади за громадськістю і, навпаки, зняття ряду обмежень на політичну участь, оцінки кваліфікованості масового думки, способів його обліку і т.д.

Визнання того факту, що в політичне життя залучаються широкі верстви населення, підштовхнуло ряд вчених значно посилити в рамках процедурного підходу роль рядових громадян. Так, А. Етціоні запропонував концепцію «сприйнятливою» суспільної системи, при якій влада чутливо реагує на імпульси і табу, що надходять з надр суспільства. Саме така сприйнятливість, готовність до діалогу з громадянами і відповідає, на його думку, демократичній політиці. Ідеї Етціоні, більш високо оцінює роль громадськості, знайшли відображення і в концепції рефлексирующей (розмірковує) демократії. Основний акцент у ній робиться на процедури, що забезпечують не виконання функцій владою, а включеність у політичне управління громадської думки та повну підзвітність йому владних структур. Включення що йде в суспільстві дискусії про пристрій громадського та приватного життя і, отже, виникають при цьому роздумів, неформальних рефлексій, оцінок, переконань, в яких риторика з'єднується з розумом, до процесу прийняття рішень і формує, на думку прихильників цієї ідеї, ті механізми « народної автономії », які й складають суть демократії в політичній сфері.

Висновок

Кожна з розглянутих моделей демократії має свої переваги і недоліки. Як політичний режим демократія найменше підходить для радикального вирішення стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, пророблення різних суспільних альтернатив, толерантності і т. д. Звертаючи увагу на складність подібних процедур, У. Черчілль зауважив: «Демократія - дуже погана форма правління, але, на жаль, не придумало поки нічого кращого».

Демократія, як складна форма взаємовідносин влади і громадян, представляється вразливою в умовах, що змінюються, але досить ефективною в високоорганізованих, плюралістичних і стабільних суспільствах.

Список використаних джерел

1. Арон Р. Демократія і тоталітаризм. М., 1993.

2. Гаджієв К.С. Політична наука: Навчальний посібник. М., 1995.

3. Гуттенберг Б. Теорія демократії // Поліс. 1991. № 4.

4. Даль Р. Введення в теорію демократії. М., 1992.

5. Курс політології: Підручник. 2-е вид., Испр. і доп. М., 2002.

6. Мухаев Р.Т. Політологія: підручник для студентів юридичних та гуманітарних факультетів. М., 2000.

7. Основи політичної науки. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. Ч.2. М., 1995.

8. Пантін І. Посткомуністична демократія в Росії: основу і особливості // Питання філософії. 1996. № 6.

9. Політологія. Курс лекцій. / Под ред. М.Н. Марченко. М., 2000.

10. Політологія. Підручник для вузів / Під ред М.А. Василика. М., 1999.

11. Політологія. Енциклопедичний словник. М., 1993.

12. Салмін А.М. Сучасна демократія: історія, структура, культурні конфлікти. М., 2002.

13. Соловйов А.І. Політологія: Політична теорія, політичні технології: Підручник для студентів вузів. М., 2001.

Размещено на Allbest.ru