Громадське суспільство як суб’єкт формування цілей публічного адміністрування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Громадське суспільство як суб'єкт формування цілей публічного адміністрування

Вступ

громадянський політичний суспільство

Актуальність дослідження визначається тим, що особливістю системи публічного правління є масштабність та значущість рішень, які стосуються усіх верств населення. Одним з найважливіших завдань трансформаційного періоду розвитку держави є забезпечення та підвищення публічного управління галузями народного господарства.

Серед різноманітних зв'язків суб'єктів адміністративного права особливого значення набуває та їх складова, яка характеризує діяльність публічної адміністрації. Найузагальнюючий прояв вона знаходить у функціях органів публічної адміністрації, які по-різному проявляються в економічній, соціально-культурній, політичній сферах суспільства. Очевидно, що перебуваючи в умовах постійного динамічного розвитку, і держава, і суспільство, і система публічного управління, які умовно являють собою об'єднання одних і тих самих людей (громадян), орієнтуючись на становлення України як правової, демократичної та соціальної держави, а суспільства як громадянського, мають постійно зближуватися.

Таке зближення відповідно до теорії самоорганізації соціальних систем полягає насамперед у новому змісті зв'язків та взаємодії із соціально-економічними, політичними, управлінськими, культурно-духовними підсистемами українського суспільства, які б надали змогу не тільки збільшити ефективність прийняття управлінських рішень, їх виконання та реалізації, а й створили оптимальні умови для громадського контролю за виконанням цих рішень, мінімізуючи політичне протистояння в суспільстві та посилюючи його синергетичний потенціал.

У змістовному плані в сучасній зарубіжній і вітчизняній науці, що розвивається паралельно до практики і в межах наявної парадигми державного управління, проводяться досить глибокі теоретико-методологічні дослідження в усіх напрямках державно-управлінської діяльності як політико-адміністративної.

Дане питання досліджувала значна чисельність науковців, зокрема М. Василенко, О. Крюков, В. Мартиненко, Т. Мацелик, І. Письменний, А. Кудряченко, В. Бебик, В. Бортніков, Ф. Рудич, Я. Рубін, О. Скрипнюк та інші. Незважаючи на це нерозглянутим залишаються окремі особливості формування та розвитку громадянського суспільства як суб'єкту формування цілей публічного адміністрування в сучасних умовах публічного управління в Україні.

Метою дослідження є узагальнення підходів до формування та розвитку громадянського суспільства як суб'єкту формування цілей публічного адміністрування.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання дослідження:

- узагальнити сутність громадянського суспільства;

- визначитися з особливостями формування та розвитку громадянського суспільства як суб'єкту формування цілей публічного адміністрування.

Об'єктом дослідження є публічне управління.

Предметом дослідження є громадянське суспільство як суб'єкт формування цілей публічного адміністрування. В ході дослідження було використано загальнонаукові методи дослідження: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, узагальнення, систематизації, групування та інші.

Інформаційною базою дослідження є нормативно правові акти та праці вітчизняних науковців в сфері публічного управління.

1. Загальна характеристика громадянського суспільства

«Громадянське суспільство» І (як соціальний феномен, і як теоретична концепція) охоплює період від кінця XVII до 1-ої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж. Лок, А. Ферґюссон, Ш.Л. Монтеск'є, І. Кант, Ф.Г. Геґель, А. де-Токвіль.

Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society - цивільне суспільство) для означення нових суспільних порядків, які утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов'язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну). Життя в останній ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономності громад, їхньому праві творити спілки та асоціації, захищати власні інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.

Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової самореґуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! - таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовують як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод.

Отож, громадянське суспільство, яке формувалося від XVII аж до 1-ої пол. XIX ст., на практиці було молодим буржуазним суспільством, яке утверджувало ліберальні свободи, підкорялося законові, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значущими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об'єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізмів саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності.

В міру усвідомлення цих проблем зростала стурбованість щодо них, ширилися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле. Настає період громадянського суспільства ІІ, який триває від середини ХІХ до 2-ої пол. ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається (а в країнах т.зв. «другого «ешелону» цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються.

Суспільство, за висловом Дж. Кіна, «дичавіє». На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв'язання конфліктів, загалом - у «нецивілізованому» поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б «олігархами». Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найрадикальніших - марксизм. К. Маркс і Ф. Енґельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв'язки і громадянське суспільство формою класових відносин, породжену капіталістичним способом виробництва і приречену загинути разом із ним. А в 1-ій пол. ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на певний час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій «леґітимного насильства» (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Щоправда, саме на період громадянського суспільства ІІ припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді встала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомості та організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідності й спростував упереджені твердження щодо нездатності українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.

Серед західноєвропейських теоретиків 1-ої пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Ґрамші. Робив він це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване «регульоване суспільство». Та після II Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили містком, який з'єднав майже розірвану традицію теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу в її розвитку - громадянського суспільства ІІІ. Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.

Надзвичайний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спершу було розроблено нову «стратегію трансформування диктаторських режимів», а відтак вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід від авторитарних і тоталітарних режимів до демократії.

Правовий характер громадянського суспільства, його відповідність найвищим вимогам справедливості і свободи є першою найважливішою якісною характеристикою такого суспільства. Ця особливість громадянського суспільства втілюється в нормативних вимогах, закладених у змісті категорій справедливості і свободи. Свобода і справедливість є в умовах громадянського суспільства соціальний фактор, нормуючий (впорядкує) діяльність людей, колективів і організацій. З іншого боку, сама людина як член громадянського суспільства знаходить свободу в результаті своєї здатності підкорятися нормативним вимогам свободи як пізнаної необхідності.

Друга якісна характеристика громадянського суспільства носить функціональний характер. Вона пов'язана з тим, що основою функціонування такого суспільства є не просто створення певного поля (простору) реалізації приватних інтересів, формально-юридично незалежного від державної влади, але досягнення високого рівня самоорганізації, саморегуляції суспільства. Основні функції з налагодження спільної діяльності членів громадянського суспільства в окремих сферах (підприємництва та інших форм економічної діяльності, сімейних відносин, особистого життя і т. п.) повинні здійснюватися в цьому випадку не за допомогою знарядь і засобів що стоїть над суспільством державної влади як «Особливої публічної влади», а самим суспільством на істинно демократичних, самоуправлінських засадах, а у сфері ринкової економіки - перш за все на засадах економічної саморегуляції. У цьому плані нова функціональна характеристика громадянського суспільства полягає не в тому, що держава «Великодушно поступається» певну сферу приватних інтересів самому суспільству, віддає йому на відкуп вирішення тих чи інших проблем. Навпаки, саме суспільство, досягаючи нового рівня свого розвитку, набуває здатності самостійно, без втручання держави здійснювати відповідні функції. І в цій частини вже не держава поглинає суспільство, встановлюючи тотальні державні форми керівництва та контролю за розвитком відповідних сфер, а відбувається зворотний процес поглинання держави громадянським суспільством: виникає (принаймні, в цих областях «цивільного життя») примат громадянського суспільства над державою.

Відповідно з цим можна виділити і третій якісну особливість громадянського суспільства, яка характеризує його вищі цінності та головну мету функціонування. У відміну від первісних уявлень про громадянське суспільство, заснованих на абсолютизації приватних інтересів (їх головні носії, природно, приватні власники), сучасна загальнодемократичних концепція постіндустріального громадянського суспільства повинна бути заснована на визнанні необхідності забезпечення оптимального, гармонійного поєднання приватних та громадських інтересів.

Свобода, права людини і її приватні інтереси повинні розглядатися в цьому випадку не з позиції егоїстичної сутності «економічної людини», для якого свобода є власність, а, навпаки, сама власність у всьому різноманітті її форм стає засобом утвердження ідеалів звільненої особистості. І це має відбуватися на основі безумовного визнання як вищої цінності громадянського суспільства людини, її життя і здоров'я, честі та гідності політично вільної та економічно незалежної особистості.

Відповідно з цим слід підходити і до визначення головної мети функціонування сучасного громадянського суспільства. Головна мета полягає в задоволенні матеріальних і духовних потреб людини, у створенні умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. А держава в цьому випадку (в умовах правового громадянського суспільства) неминуче набуває характер соціальної держави. Мова йде про збагачення природи держави соціальними началами, які значною мірою трансформують його владні функції. Стверджуючи себе як соціальне, держава відмовляється від ролі «нічного сторожа» і бере на себе відповідальність за соціокультурний і духовний розвиток суспільства.

З урахуванням зазначених якісних характеристик можна визначити поняття громадянського суспільства як засновану на самоорганізації систему соціально-економічних і політичних відносин, що функціонують у правовому режимі соціальної справедливості, свободи, задоволення матеріальних і духовних потреб людини як вищої цінності громадянського суспільства.

Основами громадянського суспільства в економічній сфері є багатоукладна економіка, різноманітні форми власності, регульовані ринкові відносини; в політичній сфері - децентралізація владних повноважень, поділ влади, політичний плюралізм, доступ громадян до участі в державних та громадських справах, верховенство закону і рівність усіх перед ним; в духовній сфері - відсутність монополії однієї ідеології та світогляду, свобода совісті, цивілізованість, висока духовність і моральність.

Сучасне громадянське суспільство має наступну структуру:

1. Добровільно сформувалися первинні спільності людей (сім'я, кооперація, асоціація, господарські корпорації, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання).

2. Сукупність недержавних неполітичних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, сімейних, духовних, моральних, релігійних та інших: це виробнича і приватне життя людей, їх звичаї, традиції, звичаї.

3. Сфера самовиявлення вільних індивідів і їх організацій, огороджена законами від прямого втручання в неї з боку державної влади.

Таким чином, структура громадянського суспільства розвинених країн являє собою широку мережу суспільних відносин, різних добровільних організацій громадян, їх асоціацій, лобістських та інших груп, муніципальних комун, благодійних фондів, клубів за інтересами, творчих, кооперативних об'єднань, споживчих, спортивних товариств, громадсько-політичних, релігійних та інших організацій і спілок. Всі вони висловлюють самі різні соціальні інтереси в усіх сферах життя суспільства.

З цього витікає і конкретний аналіз основних елементів громадянського суспільства.

По-перше, економічна організація громадянського суспільства - це суспільство цивілізованих ринкових відносин. Ринок як своєрідний «компонент» економічної свободи неможливий без розвитку самостійної підприємницької діяльності, спрямованої на систематичне одержання прибутку.

Другий структурний елемент громадянського суспільства - його соціальна організація. У ринкових умовах вона носить досить складний характер, що відображає перш за все відмінності окремих соціальних груп. Можна виділити три основні групи населення громадянського суспільства: наймані працівники, підприємці та непрацездатні громадяни. Забезпечення зваженого балансу економічних інтересів і матеріальних можливостей цих груп - важливий напрямок соціальної політики.

Найманим працівникам необхідно створювати економічні, соціальні та правові умови для ефективної праці, справедливої оплати своєї праці, широкої участі в прибутках.

Відносно підприємців повинні вживатися заходи, спрямовані на гарантування їм свободи всіх форм економічної діяльності, на стимулювання їх капіталовкладень у розвиток ефективного, прибуткового виробництва товарів і послуг. Що ж до непрацездатних громадян, то їм повинна бути забезпечена адресна соціальна безпека, визначені норми соціального забезпечення та обслуговування, які дозволять підтримувати прийнятний рівень їх життя.

Третій структурний елемент громадянського суспільства - його суспільно-політична організація. Її не можна ототожнювати з державно-політичної організацією, з державним управлінням суспільством. Навпаки, реальний демократизм громадянського суспільства як основи забезпечення дійсної свободи особистості стає можливим саме тоді, коли суспільство, набуваючи якості цивільного, правового, виробляє свої власні, недержавні суспільно-політичні механізми саморегуляції та самоорганізації. У Відповідно до цього відбувається так звана політична інституціоналізація громадянського суспільства, тобто суспільство самоорганізується за допомогою таких інститутів, як політичні партії, масові рухи, професійні спілки, жіночі, ветеранські, молодіжні, релігійні організації, добровільні товариства, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації та інші, добровільні об'єднання громадян, що створюються на основі спільності їх політичних, професійних, культурних та інших інтересів. Важливою конституційної основою політичної інституціоналізації громадянського суспільства є принцип політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійність. Цивільному суспільству чужий політичний та ідеологічний монополізм, пригнічує інакомислення і не допускає ніякої іншої ідеології, крім офіційної, державної, ніякої іншої партії, крім правлячої - «партії влади». Важливим умовою забезпечення політичного та ідеологічного плюралізму, а, отже, й інституціоналізації громадянського суспільства є свобода організації та діяльності засобів масової інформації.

Це, однак, не означає тотожності свободи особистості «і правового положення громадянина». Свобода, як уже зазначалося, має таку властивість, як нормативність. З цього слід, з одного боку, що людина знаходить свободу в результаті своєї здатності підкорятися її нормативним вимогам (загальнообов'язковим правилам поведінки). З іншого боку, це означає, що зовнішньою формою буття свободи особистості є соціальні норми, що визначають міру, допустимі межі свободи. І тільки в найбільш важливих, що мають підвищену значущість для суспільства або для самої людини областях міру свободи визначає, нормує сама держава. Це робиться за допомогою правових норм, законів. Закони, якщо вони носять правовий характер, є в цьому плані, за словами Маркса, «Біблією свободи». Головним ж юридичним засобом закріплення, визнання з боку держави досягнутої свободи особистості є конституція.

При цьому самі права і свободи, в тому числі конституційні, з одного боку, визначаються рівнем розвитку громадянського суспільства, зрілістю його економічної, соціальній, суспільно-політичної організації; адже громадянське суспільство - соціальне середовище, де реалізується більшість прав і свобод людини і громадянина. З іншого боку, від повноти прав і свобод людини і громадянина, ступеня їх гарантованості, послідовності реалізації багато в чому залежить розвиток, поглиблення найважливіших характеристик громадянського суспільства як правового, демократичного суспільства, як суспільства справжньої свободи і соціальної справедливості. Права людини н громадянина є в цьому плані інструментом саморозвитку громадянського суспільства, його самоорганізації. Ця двоєдина взаємозв'язок знаходить своє закріплення і на державно-правовому, юридичному рівні, коли Конституція та інші закони встановлюють відповідальність не тільки громадянина перед державою, а й держави.

Отже, громадянське суспільство - це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще «володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом».

2. Основа і інститути громадянського суспільства

При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави. Крім того, воно має певні якісні характеристики. Тому його не слід змішувати із «людським суспільством» взагалі ні історично, ні структурно, ні культурно.

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти.

Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже згадувалось, наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак суспільства різняться її розмірами (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності) та за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури.

Інститутами громадянського суспільства є:

- добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;

- незалежні засоби масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;

- у певному аспекті - вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

- залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);

- на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-регулятивні інститути сучасної держави загального добробуту.

Можемо дати таке визначення громадянського суспільства: Громадянське (цивільне) суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Тільки сукупність історичних, структурних і культурних рис громадянського суспільства дає нам його «нормативний образ», розкриває сутність цього поняття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень ми можемо встановити міру наближеності конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структури і культура, притаманні саме громадянському суспільству.

3. Функції громадянського суспільства

Найголовніші функції громадянського суспільства наступні:

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання розв'язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв'язувати.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» - ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії і як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

- наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

- організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

- незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

- зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Отже, громадянське суспільство - це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

4. Види громадянського суспільства

І дійсність, і теорія еволюціонуючи в часі, зазнали змін, які були узагальнені під назвами «громадянського суспільства І, ІІ та ІІІ». Це - часові або історичні моделі громадянського суспільства. Поряд із ними можуть бути виділені моделі, в яких враховано переважання тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого «моделювання» є виділені Ненсі Розенблюм такі різновиди громадянського суспільства як «демократичне», «посередницьке» та «виборче громадянське суспільство».

«Демократичне громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його суб'єкти наголошують на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об'єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об'єднань тут є «прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім'я загального добра. Для цієї цілі, вони повинні внутрішньо бути ліберально-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики».

«Посередницьке громадянське суспільство» розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, «соціабельність», здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв'язки, принципи громадянськості, відкритості та відповідальності - якості, які утримують плюралістичну ліберальну демократію разом (як це описано у Токвіля). У посередницькому громадянському суспільстві «від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств, і соціальне співробітництво зовсім не обов'язково має трансформуватись у політичне представництво».

«Виборче громадянське суспільство» докладає зусиль до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Це поки що нова тенденція в розумінні його функцій, але саме вона, на думку автора, найбільше відповідає умовам сучасності. Пропонуючи цю модель як найперспективнішу, Н. Розенблюм покликається на Геґеля, котрий писав про суперечливість та обмеженість морального впливу громадянського суспільства, в якому переважають егоїстичні інтереси, вузько групова прив'язаність, бідність - риси, що й сьогодні загрожують єдності громадянського суспільства і вимагають «різноманітних виправлень».

Про необхідність розвитку громадянського суспільства саме в цьому напрямі пишуть також теоретики сучасного егалітарного лібералізму та учасницької демократії (М. Вольцер, Б. Барбер та інші).

Схарактеризовані тут аналітичні моделі можна застосувати, передовсім, до вивчення динаміки громадського життя в окремих країнах. США, наприклад, пройшли шлях від «посередницького громадянського суспільства» токвілівського періоду (1-ша пол. ХІХ ст.) через політизований період «демократичного громадянського суспільства» у 1-ій чверті та в 60-70-х роках ХХ ст., а тепер перебувають на порозі (або в стадії становлення) «виборчого» суспільства.

5. Проблема становлення громадянського суспільства в контексті забезпечення соціально-політичної стабільності в Україні

Однією з головних умов забезпечення соціально-політичної стабільності є належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом України «Про основи національної безпеки України» створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів. Це означає, що розв'язання проблеми інтенсифікації процесів його становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно-політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу чимало дослідників.

Так, Н.Р. Нижник та Г.П. Ситник зазначають, що глибинні зміни у відносинах власності, системі ідеологічних та політичних координат розвитку українського суспільства, соціально-статусні зміни впливають на фундаментальні критерії та установки соціального самовизначення людей. Внаслідок цього в сучасних умовах реформування суспільно-політичних та економічних відносин тій чи іншій людині досить важко побачити контури майбутнього, знайти своє місце та з'ясувати власне призначення, віднайти оптимальні засоби для розв'язання конфліктних ситуацій, визначити шляхи саморозвитку та забезпечення власної безпеки.

Як відомо, під поняттям громадянське суспільство розуміється сукупність існуючих у суспільстві неполітичних відносин. Ця сукупність включає в себе господарські, соціальні, культурні, духовні, сімейно-побутові відносини і інститути, а також положення, роль, права і обов'язки особи в системі суспільних зв'язків та інститутів. Це сторона життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, яка перебуває поза сферою директивного регулювання з боку держави, хоча без підтримки з боку держави інститути громадянського суспільства постати не можуть (держава принаймні має створити належне правове поле для створення, розвитку та функціонування вказаних інститутів).

Оскільки держава - форма політичної організації суспільства, то поняття «держава» та «громадянське суспільство» немовби поділяють цілісний соціальний організм на дві взаємопов'язані сфери суспільного життя - політичну та соціальну.

Основні теоретичні положення концепції громадянського суспільства були обґрунтовані в епоху становлення соціальних зв'язків буржуазного типу. Вважалося, що за умови перемоги буржуазних суспільних відносин (утвердження відносин приватної власності, вільного підприємництва, ринкової економіки) суспільство зможе перейти до стану, коли будуть подолані неупорядковані відносини між: індивідом і суспільством, індивідом і державою, суспільством і державою. Фактично це означало, що уряд мав упорядкувати все соціальне та економічне життя, зняти протиріччя між сім'ями, суспільними прошарками, між індивідом і суспільством у цілому.

В умовах громадянського суспільства можна виділити низку основних принципів, які характерні у ставленні до індивіда: усі члени суспільства рівні перед законом; усі члени суспільства мають рівні можливості для реалізації своїх цілей; кожен член суспільства має право вибору при вирішенні будь-яких питань, що стосуються його особисто; чим більшої кількості індивідів стосується рішення, тим менше воно залежить від дій окремої особи; рішення загальної компетенції приймаються за участю всіх сторін; рішення про делегування влади приймаються з найбільшою демократичністю.

Очевидно, що переважна частина громадян України переживає цей період досить болісно. Але підстав стверджувати, що він закінчиться найближчим часом немає. Українська реальність дає аж занадто велику кількість порушень конституційних прав і свобод людини в Україні. Серед них навіть порушення фундаментальних природних прав людини (на життя, на свободу та особисту недоторканість, рівності перед законом). Якщо при цьому врахувати політичну, етнічну, конфесійну та соціальну роздробленість українського суспільства, що об'єктивно призводить до все корпоративніших вимог окремих груп населення, то стає цілком очевидним, що саме дієздатні інститути громадянського суспільства мають стати на заваді можливого згубного внутрішнього розколу держави.

Відсутність надійного правозахисного механізму призводить до того, що населення починає орієнтуватися на неконституційні способи захисту своїх прав та свобод. Стали звичним явищем мітинги, страйки, пікетування адміністративних будівель, голодування. Всі ці обставини безпосередньо впливають на соціальне самопочуття суспільства та значною мірою визначають суспільно-політичну стабільність у державі.

Загальновідомо, що діяльність індивідів, які переслідують особисті інтереси та цілі, утворюють основну сторону буття. Інша сторона - спільний інтерес, що має об'єктивну основу. Її суть у взаємозалежності людей внаслідок розподілу праці, потреби в спілкуванні, в соціальному захисті та допомозі, у соціальних гарантіях, вирішенні більш складних завдань, які перевершують індивідуальні можливості людини. Особливе значення має більш справедливий розподіл національного доходу, підвищення можливостей для освіти, соціального забезпечення тощо, оскільки посилення соціальної нерівності буде призводити до подальшого посилення соціально-політичної напруженості.

Таким чином, суб'єктом і базисом демократичної держави та її ідеології є громадянське суспільство. Тому за його відсутності демократичний устрій дослідники цілком обґрунтовано характеризують як квазідемократичний. Тому формування громадянського суспільства можна розглядати як одну з передумов забезпечення соціально-політичної стабільності, а отже і національної безпеки України. Проте практична реалізація цього завдання перебуває не на належному рівні.

Найбільш актуальні проблемні питання формування громадянського суспільства можна умовно поділити на дві групи: неухильне забезпечення прав і свобод людини та вдосконалення механізмів формування і функціонування вказаного суспільства.

Сьогодні в розвинених країнах світу інвестиції в людину, освіту, науку, культуру людського спілкування, дозвілля тощо стають пріоритетними порівняно з інвестиціями у промислове виробництво. В умовах глобалізації необхідність підвищення ефективності функціонування політичних структур, державних інститутів, загалом системи державного управління зумовлені потребами більш високого рівня організації управління суспільними процесами. Тому варто погодитися з В. Ларіним, який стверджує, що: «В отсутствие сложившегося гражданского общества с его развитыми институтами и механизмами продвижения и защиты разнообразных социальных групп, отдельных граждан в безопасности по-прежнему будет преобладать государственное начало».

У цілому ж є всі підстави стверджувати, що сукупність проблем, з якими стикнулась Україна на шляху державного і суспільного будівництва, виявились більш складними, ніж це уявлялося в 1991 р., на момент набуття нею статусу незалежної держави. Вказані проблеми значною мірою зумовлені складністю завдання кардинального та всебічного реформування України у всіх сферах суспільного життя, вирішити яке у відносно короткі терміни і безболісно принципово неможливо.

Результати внутрішньополітичного, економічного, гуманітарного реформування, на жаль, поки що не справляють довгострокового, позитивного впливу на суспільне життя. Чи найголовнішою причиною є відсутність чітко визначеної стратегічної мети та духовно-ціннісних орієнтирів у процесі державного будівництва, які здатні трансформуватися в домінантну систему духовно-ціннісних координат переважаючої більшості населення України.

Яскравим підтвердженням справедливості сказаного є глибока суспільно-політична криза восени 2004 р., що завершилася так званою «помаранчевою революцією». Вона фактично розколола українське суспільство на дві половини і породила реальну загрозу громадянської війни та розпаду держави принаймні на дві частини.

Очевидно, причини та наслідки вказаної революції ще очікують ґрунтовного наукового дослідження. Але не може бути сумніву, що будь-яка держава об'єктивно зацікавлена в соціально-політичній стабільності і що одним з ключових чинників її забезпечення є належний розвиток громадянського суспільства.

Існує два можливих, але принципово відмінних методи досягнення соціально-політичній стабільності, які значною мірою залежать від сутнісної основи організації державної влади. В умовах тоталітарної держави - це метод послідовного силового тиску на суспільство (економічного, ідеологічного, політичного тощо). Якщо ж це демократична країна, то соціально-політична стабільність досягається завдяки підвищенню рівня соціальної однорідності суспільства.

Проте будь-який силовий тиск з боку органів державної влади неминуче породжує протидію, яка рано чи пізно призводить до соціально-політичної деструкції соціального організму, сепаратизму тощо, тобто до сукупності реальних загроз національній безпеці. Очевидно, рівень вказаних загроз залежить від чисельності вказаних прошарків. Для умов України він може бути досить високим, як показав перебіг і результати виборів Президента України у 2004 р.

Отже, такі феномени, що характерні для сучасних розвинених демократичних країн, як: середній клас, громадянське суспільство і правова держава формуються одночасно і являють собою лише різні форми репрезентації одного і того самого процесу, суть якого відображає трансформацію тоталітарної держави в демократичну. Саме тому деякі дослідники стверджують, що «…формирование среднего класса, гражданского общества и правового государства - это тесно взаимосвязанный процесс социальной трансформации, основанной на множестве объективных и субъективных предпосылок, который не является произвольным процесом…».

Загалом, виконаний аналіз літературних джерел дозволяє дійти висновку, що серед найбільш важливих напрямів подальшого формування громадянського суспільства в Україні, слід виділити:

- подальше реформування політичної системи;

- реформування державної служби;

- дослідження політико-правових та економічних аспектів взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства і втілення їх результатів у практику державотворення;

- вивчення методологічних основ формування політичної нації та втілення їх результатів у практичну діяльність органів державної влади;

- встановлення закономірностей формування громадянського суспільства з урахування культурно-історичних та соціально-економічних особливостей розвитку українського суспільства;

- обґрунтування системи індикаторів (показників), які б дозволяли здійснювати моніторинг процесу формування та функціонування громадянського суспільства і на його основі розробляти практичні рекомендації щодо підвищення його ефективності;

- комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на формування інститутів громадянського суспільства в Україні та його врахування у практичній діяльності органів державного управління.

На мою думку, виконання сукупності завдань на вказаних напрямах дозволить розробити ідеологію формування громадянського суспільства в Україні, яка б базувалася на комплексному розв'язанні проблеми підвищення загальної соціальної однорідності суспільства як цілісного процесу формування середнього класу, громадянського суспільства та правової держави.

Втілення в життя вказаної ідеології фактично є необхідною і достатньою умовою забезпечення прав і свобод людини, подолання поки що значною мірою неупорядкованих взаємовідносин між індивідом і суспільством та суспільством і державою шляхом встановлення й суворого дотримання законів, що, у свою чергу, сприятиме соціально-політичній стабільності в Україні.

Висновки

Таким чином, для успішної трансформації публічного управління в інститут суспільної взаємодії в процесі формування громадянського суспільства мають бути реалізовані такі ключові положення:

1. У процесі вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин закласти в Основний закон України фундаментальні засади функціонування публічного управління як інституту суспільної взаємодії з подальшою деталізацією цих положень у нормативно-правових актах, що визначають порядок організації взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства.

2. Змінити виборче законодавство в Україні на основі принципу голосування за конкретних представників політичних партій у виборчих округах, що стане першим кроком на шляху формування нової еліти в особі лідерів, яких дійсно підтримують громадяни та які здатні ефективно організовувати публічне представництво всієї сукупності особистих, групових і загальнонаціональних інтересів. У свою чергу, це посилить соціально-політичну роль представницьких органів влади в суспільстві, завдяки яким підтримується оптимальний баланс існуючих або виникаючих інтересів у процесі суспільної життєдіяльності, здійснюється контроль за діями органів влади різних рівнів, забезпечується вплив на ці дії у випадку, коли вони є помилковими або такими, що суперечать інтересам громадян.

Завершуючи аналіз основних функцій органів публічної адміністрації в сучасному суспільстві, слід підкреслити, що функції органів публічної адміністрації виражаються в їх діяльності щодо досягнення цілей та задач у сфері здійснення публічного управління, надання адміністративних послуг, притягнення до адміністративної відповідальності, здійснення адміністративного судочинства в межах, встановлених чинним законодавством та в рамках своєї компетенції. Усі функції органів публічної адміністрації тісно взаємопов'язані.

Список літератури

1. Конституція України - К., 1996.

2. Закон України «Про громадянство України». // Відомості Верховної Ради України - 1997. №49.

3. Білий П. Правова держава і правова культура: взаємозв'язок та результативність // Право України №12., 2007.

4. Братанюк М., Довгунь Т. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї, особливості становлення в умовах сучасної України. - Тернопіль. 1999.

5. Гавриленко Д.А. Правовое государство и дисципліна. - Минск, 1991.

6. Гегель Г. Гражданское общество // Философия права. - М., 1990.

7. Декларація прав національностей України: Прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 // Відомості Верховної Ради РСР. - 1991. - №53.

8. Дмитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день? // Права України. №5, 6. - 1995.

9. Євдокимов В.О. Право як феномен соціального регулювання та його вплив на розвиток суспільства до демократії. // право України - №7, 2007.

10. Загальна теорія держави і права / За редакцією М.В. Цвіка, Х., - Право. 2002.

11. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. - СПб., 2001.

12. Кравчук М.В. Теорія держави і права/ Навчальний посібник. К., Атіка. - 2003.

13. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. (ООН, 1966) // Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1994.

14. Олійник А.Ю. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ К., Юрінком Інтер, 2001

15. Поленко А. Методології правової думки і правозастосовчої практики.

Размещено на Allbest.ru

...