Основні ідеї української політичної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні ідеї української політичної думки ХІХ століття

український політичний незалежність демократичний

Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин у Російській імперії відповідним чином позначились на соціальних і національних процесах української нації. Суспільні перетворення на українських землях у ХIХ ст. підготували народ до сприйняття національної ідеології, розробленої кількома поколіннями інтелектуалів.

Актуальність даної роботи зумовлена тим, що дедалі більший інтерес у науковців викликає творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців, адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неосягнення, неусвідомлення свого минулого, теорії і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.

Народницький період (60-80-ті роки ХІХ ст.) історіографічних досліджень характеризується тим, що його представники вважали найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні. Історіографія даного питання є доволі об'ємною. Представниками народницького напряму в українській історіографії є В.Антонович[2; 3], С. Томашівський[10], Д.Дорошенко[3; 4], О. Оглоблин[8], М. Костомаров [7] та ін. Пізніше продовжив традицію своїх попередників, успадкувавши народницьку історичну концепцію М.Грушевський[1; 2]. Перебуваючи в стані пошуку нової парадигми, вчений запровадив у традиційну народницьку історіографію значні зміни, під впливом яких вона поступово трансформувалася в неонародницьку, а самі погляди історика еволюціонували на позиції державницької школи. Ідея автономізму та федералізму у контексті державотворення відображена в історичній спадщині М.Драгоманова. Одне з перших місць серед них належить О. Оглоблину[8], який комплексно досліджував проблеми розвитку української суспільно-політичної думки кінця XVIII - початку ХХ ст. Протягом 1970 - 80-х років спеціальне дослідження вітчизняної історіографії кінця XVIII - початку ХХ ст. дещо втратило свою актуальність, але не припинилося зовсім.

Зокрема найбільшу активність у пробудженні самосвідомості народу виявили студенти - члени «Української громади» та Кирило-Мефодіївського товариства. Основними представниками його слід вважати - М. Костомаров, Т. Шевченко та ін. Головна їхня ідея полягає у слов'янському об'єднанні, що виникло в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини - України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республіканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в «Книзі буття українського народу», а шляхи і засоби осягнення мети - у «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія». Мета товариства полягає у об'єднанні усіх слов'янських народів в єдину федеративну республіку. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У програмній частині «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія» зазначалося, що «духовне і політичне об'єднання слов'ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути», і це призначення - історична доля кожного із слов'янських народів, у тому числі й українського [4, 127-128].

Політичний ідеал розкривався у «Книзі буття українського народу», де давалася характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто «управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов'ян» ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.

Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.

Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що «вона не хотіла знати ні царя, ні пана».

У системі відносин Україна - Польща - Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства.

І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов'янського собору з представників усіх племен. Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов'янських народів [7, 158].

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського народу). Провідною ідея цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова - федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів[5].

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов'янська держава - польська, литовська, українська, білоруська, російська - була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи. В усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти [6, 135].

Тарас Шевченко (1814-1861) - справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Тарас Шевченко працює над проблемою єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг пробачити йому союзу з Росією.

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита ним, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка - суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі [9, 205].

Михайло Драгоманов (1841-1895) - український історик, етнограф, літературознавець і публіцист. Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він відмічав, що люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави - аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.

Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв'язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму. [5, с. 341-349]

Іван Франко (1856-1916) - видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Життє і слово». Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.

Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.

Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань - зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.

І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи [14].

Таким чином, на рубежі століть українська ліберально-демократична інтелігенція здобула визнання як безумовного лідера національно-визвольного руху. Вона була основною рушійною силою національно-культурного руху, закладаючи таким чином ідейні основи консолідації української нації в її новітніх формах. Керуючись гаслом національного пробудження українського народу, популяризуючи українську мову, літературу, історію, захищаючи інтереси українців у різних урядових і громадських установах, впроваджуючи українську мову у шкільне навчання, українська інтелігенція тим самим сприяла формуванню у народних масах політичних ідей про незалежне, самостійне державне життя.

Бібліографія

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- К., 1991

2. Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства у Києві. -- Т.ІІІ. -- К.,1909. -- С.5-14;

3. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. -- Прага, 1942;

4. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -- К.,1996. -- С.127-136;

5. Драгоманов М.П. Вибране («……мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). - К., 1991. - С.341 -349.

6. Ідея державності та інтелектуально-духовна еліта України ХІХ - початку ХХ ст. // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. - Переяслав-Хмельницький, 2000. - Вип. Х. - С. 124-140.

7. Костомаров М.І. Книга буття українського народу. Закон божий. -- К., 1991.

8. Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Олександер Оглоблин. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. -- Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. -- С.201-218;

9. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. (1814-1861/ за ред. Є.П. Кирилюка. - К., 1982 - 406с.

10. Томашівський С. Володимир Антонович. -- Львів, 1906

11. Українська ідея, національна свідомість та державницька школа української історіографії кінця XVIII - початку ХІХ ст.: пошуки нової концепції // Вісник Черкаського університету: : Зб. наук. праць. Серія: Історичні науки. - Черкаси, 1999. - Вип. 12. - С. 145-151.

12. Українська національна ідея ХІХ - початку ХХ ст. (вітчизняна державознавча думка) // Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., 22-23 жовтня 1998 р. - Київ-Чернівці, 1998. - Ч. 2. - С. 35-40.

13. Шевченкознавство у Київському національному національному університеті (1981-2003) (1860-2003). -К.:ВПЦ «Київський ун-т», 2004 - 322с.

14. Франко І. «Життє і слово» // Громадсько-політичний часопис. --Львів, 1894-1897.

Размещено на Allbest.ru