Політичні ідеї Ніколо Макіавеллі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Політико-філософські погляди на державу та суспільство

1.1 Аналіз монархічного режиму

1.2 Республіканська форма правління

2. Взаємозв'язок політики, моралі та релігії у політичній доктрині Н.Макіавеллі

2.1 Роль релігії у житті суспільства

2.2 Роль моралі у житті суспільства

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Ніколо Макіавеллі (1459-1527) - італійський політичний мислитель епохи Відродження, що першим запропонував виокремити науку про політику як окрему галузь.

Головні праці: «Правитель» ( 1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532).

Актуальність теми дослідження. Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так від етики. За Ніколо Макіавеллі, матеріальний інтерес (ширше - приватна власність) є рушійною силою суспільного розвитку. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм реалізації інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні функції. Ніколо Макіавеллі відкидає релігійне навчання про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах. Його творами встановлений початок політико-правової ідеології Нового часу. Він розглядав в своїх працях сам феномен створення держави, різновиди влади, їх характеристики, варіанти управління державою, роль війська у формуванні нових форм влади.

Дослідники: В.В. Топор - Рабчинский, П. Вілларі, Ф.М. Бурлацький зазначають незаперечну популярність праць Ніколо Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. Його роботи вивчав У. Черчілль, їх поважав О. Бісмарк, з ними був обізнаний А. Гітлер. Є підстави стверджувати, що ними користувався Й. Сталін.

Природа людини складна й суперечлива, вважав Ніколо Макіавеллі. В її основі лежить природний егоїзм, що зумовлюється матеріальним інтересам. Егоїзм підштовхує людину до гріховності. Щоб цього не сталось, її треба виховувати. Найбільш ефективний механізм виховання є держава, а не церква.

Макіавеллі увійшов в історію як засновник макіавеллізму - політичної ідеології яка нехтує нормами моралі для досягнення влади. «Мета виправдовує засоби» - став провідним імперативом екстраординарної політики.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз політичних вчень Ніколо Макіавеллі. Завданням дослідження є розгляд політико- філософських поглядів на державу та суспільство, вияснити роль релігії та моралі у його політичній доктрині.

Дану тему досліджували самі різні вчені. Наприклад, Долгов К.Н. Досліджував політичну філософію Ніколо Макіавеллі. В роботі Пугачева В.П. розглядаються погляди Н. Макіавеллі на політику, державу.

Об'єкт дослідження. Головний об'єкт вивчення - це держава. Макіавеллі вперше ввів термін «держава». До нього мислителі спиралися на такі терміни, як: місто, імперія, королівство, республіка, князівство і т.д.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є взаємозв'язок політики, моралі та релігії у роботах мислителя.

Структура роботи. Робота складається з вступу, двох розділів та чотирьох підрозділів, висновків, списку літератури.



1. Політико - філософські погляди на державу та суспільство

Новий погляд на людину зумовлював пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Однією із перших була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем, істориком і воєнним теоретиком Ніколо Макіавеллі (він мав певний досвід суспільно-політичної діяльності ).

Майже півтора десятиліття Макіавеллі перебував на службі Флорентійської республіки. Але після її краху в 1512 році і повернення влади сімейства Медічі він був змушений піти у власний маєток, де і провів залишок життя, що виявився надзвичайно плідним з літературного погляду. Після 1512 року написалися «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції», колишній підручник військової справи для багатьох поколінь военноначальніків твір «Про військове мистецтво», і найзнаменитіша, найбільш неоднозначна робота - «Государ».

Службові обов'язки Макіавеллі, які виявляються ним при дворах іноземних правителів (він 13 разів брав участь у поїздках з різними дипломатичними місіями), не завжди супроводжувалися етичними повноваженнями, що часом ставило його в скрутне становище. Макіавеллі на власному досвіді мав можливість переконатися в нерішучості флорентійського уряду ось чому, на його думку, Флоренція була зобов'язана своїм успіхом не тільки видатним державним діячам, скільки вдалому збігу обставин. В «Історії Флоренції» він неодноразово звертає увагу на те, що доля Флорентійського держави нерідко залежала від випадку, а не від мужності громадян. Так, наприклад, його вітчизна дивом уникла поразки від Людовіка Анжійского. Врятувала Флоренцію лише його смерть, що дозволила зміцнитися на троні Карлу Дураццо. В рівній мірі смерть Каструччо Кастранкані, правителя Лука, вберегла свого часу Флоренцію від завоювання [15, с. 72].

Хоча в житті держави багато залежить від фортуни, але на переконання Макіавеллі, держава має можливість обмежити випадковість у сфері зовнішньої і внутрішньої політики. Врятувати державу від випадковості повинна раціональна політична воля, бо раціональність у поведінці політика є головною запорукою його успіху. Однак далі Макіавеллі дає парадоксальний і зовсім не очевидний висновок: оскільки в політиці панує випадковість, створення стабільної держави необхідно починати, спираючись на випадковість подій. Це мистецтво дуже складне, і воно під силу лише людині, досвідченій в політичній боротьбі і інтригах. Тому у автора «Государя» таку цікавість викликає особистість Цезаря Борджіа, герцога Валентино, при дворі якого Макіавеллі перебував з дипломатичною місією в 1502 - на початку 1503 років. Частково ці події описуються в «Государі». Саме ця, багато в чому теоретична, цікавість Макіавеллі до реального діяча створить погану славу даного твору. Справа в тому, що Цезар Борджіа увійшов в історію як один з найбільш безпринципних політиків, можна сказати - як хрестоматійний злодій: «Але вже зовсім абсолютним і якимось сатанічним лиходієм був син Папи Цезар Борджіа» [15, c. 31].

Після перевороту, що повернув владу Медичі, Н. Макіавеллі запідозрили у зраді й змові: він був звільнений з усіх посад, і останню частину свого життя прожив у своєму маєтку поблизу Флоренції. Там Н. Макіавеллі написав більшість своїх творів, головним з яких є загальновідома праця «Государ».

Сьогодні ми можемо поглянути на Макіавеллі і його творчість більш об'єктивно. Немає сумнівів, що «Государ» був одним з моментів політичного пошуку Макіавеллі. На користь цього говорить і його діяльність на посту секретаря Ради Десяти, і його прагнення захистити Флоренцію від тиранії, зробити державу більш стабільною і керованою.

На основі багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральним міркуванням, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна stato, тобто “держава”, в політичну науку Нового часу пов'язуютьсаме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створив не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом із тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг держави повторюється [19, с. 576].

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотвореням яких є тиранія, олігархія та охлокартія. Перші три форми правління він називає правильними, Але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх форм. Порівнюючи переваги різних форм правління Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, Вона краще пристосовується дорізних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ, мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Государ» ( в оригіналі ця праця має назву «II principe», що означає «одноосібний правитель» ). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради політичних досягнень правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами, грубою силою, фізично знищувати своїх політичних ворогів тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб лякати вовків, і на хитрого лиса, щоб не потрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н.Макіавеллі аморалізму політиці. Політика, в розумінні мислителя,- - це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм» [19, c. 576].

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Того часна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав в того часному італійському правителі Цезарі Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно того часних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однєю з основних аксіом його політичної філософії - думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. Їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать - честолюбна, а народ - чернь, яка захоплює зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н.Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявити в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцненню політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності [11, с. 48].

В цілому Ніколо Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

макіавеллі держава монархічний республіканський

1.1 Аналіз монархічного режиму

Держави, керовані одноосібно, у Макіавеллі діляться на успадковані і нові. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим будинком, набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичай предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому образі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює владу при першій же невдачі завойовника. Важко утримати владу новому государю» [11, c. 4].

І завойоване і успадковане володіння можуть належати або до однієї країни і мають одну мову, або до різних країн і мати різні мови. В першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи. Для цього достатньо всього лише викоренити рід колишнього государя, бо «при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися турботи» [11, с. 4].

Колишні ж закони і податі слід зберегти. Тоді завойовані землі в найкоротші терміни зіллються в одне ціле з відвічною державою завойовника. В другому ж випадку для збереження влади потрібні і великий успіх, і велике мистецтво. Один з найвірніших засобів, по Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо тільки живучи в країні, можна помітити смуту, що починається, і своєчасно її присікти. Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що буде пізно вживати заходів».

Ще один спосіб - заснувати в одному-двох місцях колонії, пов'язуючі нові землі з державою завойовника. Колонії не вимагають великих витрат і розоряють вони лише ту жменьку людей, чиї поля і житла відходять новим поселенцям. Колонії дешево обходяться государю і вірно йому служать. Якщо ж замість колоній розмістити в країні військо, то зміст його обійдеться набагато дорожче і поглине всі доходи від нової держави, унаслідок чого придбання обернеться збитком. Ще один недолік в цьому - постої війська, які обтяжують все населення, отчого кожний, випробовуючи тяготи, стає ворогом государю.

В чужій по звичаях і мові країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися ослабити сильних. Крім того, новий государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. «Таких завжди закликають незадоволені усередині країни по надлишку честолюбства або із страху» [11, c. 7]. Тому що коли могутній государ входить в країну, менш сильні держави відразу примикають до нього. Звичайно це відбувається через заздрість до тих, хто перевершує їх силою. Сильному государю немає потреби схиляти жителів в свою користь, вони самі охоче приєднаються до створеної їм держави. Отже якщо государ про все це не поклопочеться, він скоро позбавиться завойованого.

Макіавеллі виділяв також церковні держави, про які можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібна доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не вимагається ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією засади, такі могутні, що вони підтримують государів у влади, незалежно від того, як ті живуть і поступають. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не робить замах, а піддані їх не обтяжуються своїм положенням і не хочуть, та і не можуть від них відпасти. Лише ці государі незмінно перебувають в благополуччі і щасті [11, c. 34].

Отже, для того щоб правителю зберегти владу в державі потрібно всього лише правильно розробити план свого правління і дотримуватись звичаїв, тоді йому нічого не перешкодить у правлінні.

1.2 Республіканська форма правління

Політичний пошук Макіавеллі був пов'язаний в першу чергу з проблемами рідного міста як уже зазначалося, в Цезарі Борджіа Макіавеллі побачив, те чого так не вистачало флорентійському уряду - раціональну політичну волю. Цим засобом боротьби з фортуною, на жаль, не володіють демократичні режими. Республіку в силах врятувати від мінливостей долі тільки хороші закони, але фундаментом цих законів має стати єдина воля громадян. Лише коли відбувається досить рідкісний збіг рішень багатьох учасників демократичного організму, виникає рівновага всередині держави. В основі цієї рівноваги лежать прості принципи: якщо республіка спирається тільки на людей, які мають громадянство, то вона не повинна завойовувати великі території, бо боєздатна армія може складатися тільки з повноправних громадян. Якщо ж республіка веде завойовницьку політику і привертає в якості військової сили неповноправних громадян, то вона повинна бути готова до внутрішньої усобиці. І нарешті, якщо республіка приваблює найману армію, то нею буде керувати випадок.

Саме в процесі докладного розбору цих варіантів розвитку республіканської держави в «Міркуваннях про першу декаду Тіті Лівія» Макіавеллі перериває роботу для того, щоб написати свого «Государя».

Під час створення «Государя» він відвідує гурток Бернардо Ручеллаі. Цей політичний діяч віддалився від справ через незгоду з тим, що демократична за своїми функціями Велика Рада (введена в 1494р.) збереглася як основний державний орган. Для правителя того часу було характерно залучення народу до управління державою. Ручеллаі ж був прихильником республіки з сильною центральною владою. Ідеалом для нього стало правління Лоренцо Прекрасного, епоха відносної стабільності. Макіавеллі ці погляди були цілком близькі. На переконання нашого автора в той час впливали історичні дослідження, які він зробив з метою виявити прийнятну модель політичного устрою [15, с. 42].

Державу Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх або любов останніх. Держава непорушна, якщо уряд не дає приводу для змов і обурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов - в презирство. Всі держави Макіавеллі ділить на наступні види: « всі держави, що володіли або володіючі владою над людьми, були і суть або республіки, або держави, керовані єдиновладно» [11, c. 3].

Якнайкраща форма правління, вважає Макіавеллі, - республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому управляти державою», також віддані симпатії автора.

Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів соціальних груп, що борються. В кожній республіці завжди бувають два протилежні напрями: одне - народне, інше - вищих класів; з цього розділення витікають всі закони, що видавалися на користь свободи.

Паралельно з дослідженням політичної поведінки індивідуальності Макіавеллі досліджує можливість раціональної дії в рамках демократичного правління. Постачальником матеріалу тут як і раніше служить риторично витлумачена історія, де події та особистості розглядаються як зразки прояву єдиної людської природи. Як вже зазначалося раніше, ці дослідження приводять Макіавеллі до думки про те, що зовнішня політика республіки залежить від того, яким військом вона володіє. Ця тема є центральною в роботах «Государ», і в «Міркування про першу декаду Тiта Лівія». Можна сказати, питання про принципи формування війська пов'язує воєдино ці два твори. Військове будівництво починає цікавити Макіавеллі в першій декаді XVI століття. Він переконує П'єтро Содеріні, главу Флорентійської республіки, здійснити набір рекрутів в республіканське ополчення. З цією метою у 1505 році засновується Комітет Дев'яти з вибору рекрутів і ополчення, канцлером якого поставили Макіавеллі. В цей же час у працях «Міркування про те, як організувати державу Флоренцію у військовому відношенні» і «Міркування про флорентійські війська …» він доводить переваги повноважень над найманцями.

Інтерес до ополченню не був у той час чимось незвичайним. Міські республіки дбали про можливість створення сильного війська з цілком зрозумілої причини: кондотті, тобто договір з найманим військом, ставав сущим прокляттям для Італії. Макіавеллі справедливо відзначив, що перемога найманого війська загрожує саме тій республіці, яка це військо найняла. Якщо ж врахувати, що в мирний час наймана армія нічим не відрізняється від бандитів, то цілком зрозуміло, питання політичної стабільності та військового будівництва були двома аспектами однієї і тієї ж проблеми.

Ніщо не може вселити государю такої пошани, як військові підприємства і надзвичайні вчинки [11, c. 4].

Макіавеллі розрізняє наступні види військ:

v власне;

v союзницьке;

v наймане;

v змішане.

Наймані і союзницькі війська даремні і небезпечні. Ніколи не буде ні міцною, ні довговічною та влада, яка спирається на наймане військо, бо найманці честолюбні, розпущені, схильні до розбратів, задиристі з друзями і боязкі з ворогом, віроломні і нечестиві; поразка їх відстрочена лише настільки, наскільки відстрочений рішучий напад; в мирний же час вони розорять державу не гірше, ніж у військове - ворог. Пояснюється це тим, що не пристрасть і не яка-небудь інша спонука утримує їх в бою, а тільки мізерна платня, що, звичайно, недостатньо для того, щоб їм захотілося пожертвувати життям. Їм вельми до душі служити в мирний час, та варто початися війні, як вони показують тил і біжать [11, c. 38].

Союзницькі війська - ще один різновид даремних військ - це війська сильного государя, які закликаються для допомоги і захисту. Союзницьке військо - це вірна загибель тому, хто його закликає: воно діє як одна людина і неподільно покоряється своєму государю; найманому ж війську після перемоги потрібно і більше часу, і більш зручні обставини, щоб нашкодити; в ньому менше єдності, воно зібрано і оплачуване, і той, кого поставили на чолі нього, не може відразу увійти до такої сили, щоб стати небезпечним суперником. В найманому війську небезпечно недбайливість, в союзницькому війську - доблесть.

Мудрі государі завжди вважали за краще мати справу з власним військом, відзначає Макіавеллі. Краще, вважали вони, програти з своїми, ніж виграти з чужими, бо не істинна та перемога, яка здобута чужою зброєю.

На думку Н. Макіавеллі республіка - одна з найкращих форм правління. Для держави нема нічого кращого, як спільність прийняття рішень і добробут громадян.



2. Взаємозв'язок політики, моралі та релігії у політичній доктрині Н. Макіавеллі

Макіавеллі дає реалістичну картину людських якостей існуючих государів, а також аргументовану пораду - яким належить бути новому государю в реальному житті. Якщо прийняття раціонального рішення заважає вдачі государя, то «власну вдачу» - перше, від чого він повинен позбутися. Характер його поведінки в такому випадку буде повністю визначатися обставинами. Ідеальний же політик тоді може бути названий силою, здатною протистояти примхам долі. Думка про універсальність політичної поведінки є чи не головною у «Государі». Однак, як показує історичний досвід, навіть самі щасливі й розумні політики не здатні передбачити всього. Не уникнув цього і Цезар Борджіа, як пише Макіавеллі в «Государі», він передбачав усе, за винятком того, що в момент смерті свого батька Борджіа сам опиниться при смерті. Тому варто сказати, що нікому з політиків не вдавалося протистояти долі в повній мірі. Тим не менше Макіавеллі наполегливо шукає тих, чий характер відповідав обставинам, що склалися, провокуючи на думку, що для будь-яких обставин є політик, який вміє їх долати. Природно, що саме допущення діяча, який міг справитися з будь-якими обставинами, є утопією. Але Макіавеллі не визнає цього, і його виручає те, що він постійно говорить у певному історичному, ситуативному контексті, вільно переходячи від одного прикладу вдалого або невдалого поведінки до іншого ідеальний політик як би в безлічі прикладів.

«Якщо ж говорити не про вигадані, а про істинні властивості государів, то треба сказати, що у всіх людях, а особливо в государях, що стоять вище інших людей, помічають ті або інші якості, заслуговуючі похвали або осуду» [11, c. 32].

Макіавеллі розглядає «добродійники» і «вади» людей в єдності, оскільки вони існують в житті. Він чудово розуміє, що важко знайти людину, а особливо государя, який володів би всіма позитивними якостями і жодним негативним. Але ще важче, навіть якщо б така ідеальна людина або государ була, проявити всі ці хороші якості, оскільки умови життя цього не дозволяють і не допускають.

Його реалізм носить класовий характер. В ньому виражається послідовність вимог висхідного класу, революційність устремлінь буржуазії.

Новий государ Макіавеллі - це не просто людина, що володіє тими або іншими об'єктивними або суб'єктивними якостями і властивостями, не просто ідеальний образ або прообраз, з яким повинні співвідноситися реально існуючі государі. Це перш за все сама безкомпромісна, найрішучіша альтернатива нового буржуазного ладу суспільному і державному феодалізму.

Добре мати славу щедрого государя. Проте, той, хто проявляє щедрість, щоб славитися щедрим, шкодить самому собі.

Ради того, щоб не оббирати підданих, не бідніти, не викликати презирства і не стати мимоволі жадібним, государ повинен нехтувати славою скупого правителя, бо скупість - це одна з тих вад, які дозволяють йому правити. Проте витрачати можна або своє, або чуже. В першому випадку корисна ощадливість, в другому - якомога велика щедрість [11, c. 50].

Государ, якщо він бажає утримати в покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто по надлишку його потурає безладдю. Бо від безладдя, яке породжує грабежи і вбивства, страждає все населення, тоді як від кари, що накладається государем, страждають лише окремі особи.

Макіавеллі тут же застерігає проти прояву цього милосердя не до ладу. Чезаре Борджа славився нещадним, але його жорстокість відновила Романью, об'єднала її, повернула її до світу і вірності, а флорентийський народ, щоб уникнути нарікань в жорстокості, припустився руйнування Пістої.

Макіавеллі чудово бачив, що колись піднесені людські відносини - любов, дружба, відданість, велич, благородність душі, тепер стали продаватися і купувати як будь-які інші речі. Тому новий государ повинен віддавати собі в цьому звіт і якщо вже щось люди поважають, так це силу, силу, що вселяє їм страх.

Проте государ повинен вселяти страх так, щоб якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті. Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і підданих, і на їх жінок.

Таким чином, Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає пошану і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, убереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людинолюбством, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною.

При цьому, як істинний ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.

Макіавеллі зовсім не проповідує аморалізм, він швидше констатує його в існуючому суспільстві, особливо влада імущих: вони зустріли його політичну доктрину в багнети, оголошуючи його навчання аморальним тільки тому, що він розкривав і оголяв аморальний характер їх образу думки і образу дій [8, c. 36].

Як і в інших випадках, Макіавеллі не боїться того, що його думки різко відрізнятимуться від загальноприйнятих. Послідовно дотримуючись своєї позиції політичного реалізму, Макіавеллі відкидає геть існуюче в історії його часy вигадки щодо республік, князівств і государів, і прагне досліджувати те, що існує насправді, а не в уяві тієї або іншої людини.

Ось що пише Спіноза з приводу ідей Макіавеллі: «що стосується засобів, якими повинен користуватися князь (Princeps), керований винятково пристрастю до панування, щоб зміцнити і зберегти владу, то на них детально зупиняється проникливий Макіавеллі; з якою, проте, метою він це зробив, представляється не зовсім ясно. Але якщо ця мета була благою, як і слід чекати від мудрого чоловіка, вона полягала, мабуть, в тому, щоб показати наскільки нерозсудливо поступає багато хто, прагнучи усунути тирана, тоді як не можуть бути усунені причини, унаслідок яких князь перетворюється на тирана,і навпаки, чим більше посилюється прагнення, тим більша причина страху представляється князю» [14, c. 562].

Макіавеллі попереджав, щоб новий государ уникав таких справ, які викликали б до нього ненависть і презирство. Презирство государі порушують непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Цих якостей треба остерігатися і навпаки, в кожній дії проявляти великодушність, безстрашність, грунтовність і твердість.

Государю страшні дві небезпеки: одна - зсередини, від підданих, інша - ззовні, від іноземних государів. Проти небезпеки ззовні захищаються хорошою зброєю і хорошими союзами, а справи усередині країни завжди будуть стійкі, якщо все благополучно ззовні, лише б не почалися змови і не пішла б через це смута.

Макіавеллі чітко виявляв відмінність класових інтересів: народ дорожив спокоєм, а тому любив мирних правителів, а солдати, природно, любили войовничого і жорстокого государя. Ті імператори, які виявилися нездатними тримати в узді народ і солдат, завжди гинули. Інші вставали на сторону солдатів. Йшло це на користь чи ні, залежало від того, наскільки імператор примушував солдатів поважати себе.

Макіавеллі вважає досягнення певної рівноваги класових сил однією з найважливіших задач.

Макіавеллі відзначає, що римські імператори не тільки повинні були боротися з честолюбством знатних і із зухвалістю народу, як це було в інших державах, але їм ще доводилося виносити кровожерливість і пожадливість солдатів. В цьому він убачає одну з причин загибелі багатьох римських імператорів.

«Добрими справами можна накликати на себе ненависть так само, як і поганими, тому государ, як я вже говорив, не рідко змушений відступати від добра заради того, щоб зберегти державу, бо якщо та частина підданих, що їхньої приязні шукає государ, будь то народ, знать або військо розбещені, то государю, щоб їм догодити, доводиться діяти відповідно, і в цьому випадку добрі справи можуть йому нашкодити». У будь-якому випадку Макіавеллі радить новому государю слід проводити політику «найлютішого лева і найпідступнішої лисиці». Проте сучасні государі повинні більше догоджати народу, оскільки немає постійних військ, зрощених з урядом і з управлінням провінціями. Важливо задовольнити народ, ніж солдат, тому що народ сильніше за солдатів [11, c. 46].

Для Макіавеллі важливою суспільною цінністю була свобода в широкому розумінні цього слова. Свобода важлива і для держави в цілому. Країна повинна уміти зберігати свою незалежність. Свобода необхідна для будь-якого суспільного шару. Найбідніші верстви населення мають невід'ємне право захищатися від посягань із сторони привілейованих класів на свої права, свободи і майно.

Свобода важлива і для окремого громадянина - свобода совісті, свобода вибору своєї долі, свобода від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття - свобода і абсолютна монархія - поєднуються досить погано. Не знаходячи виходу з цієї суперечності, Макіавеллі указав, що кращою з теоретично можливих форм правління є «змішана», тобто та, де різні шари і класи населення «стежать» один за одним, за дотриманням законів і збереженням свобод.

«Саме змішання правління царів, оптиматів і народу зробило чинним державний устрій римської республіки до часів Гракхів» [15, c. 40].

Досконалим ідеалом є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро потрібні рішучі і негайні дії, наприклад у разі війни,. В решту часу рішення ж про управління державою повинні прийматися колегіально, з участю якомога більшого числа зацікавлених сторін.

По суті, Макіавеллі висловлює своєрідний кодекс поведінки і дій нового государя, його так би мовити, стратегію і тактику у внутрішній і зовнішній політиці.

Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів - бо незадоволений, зневажаючий свого вождя народ - це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж найсильніший зовнішній ворог. Саме в цьому значенні Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є той,що забезпечує благо більшості. Макіавеллі не самотній у своїх пошуках. На думку деяких досліджень, гурток Б. Ручеллаі був нічим іншим, як першою політичною партією. Ці люди брали участь або збиралися брати участь у політичній діяльності, маючи певний план перетворення державних органів. У садах Ручеллаі людей об'єднували не спорідненість і дружба, а переконання і єдність поглядів.

Дійсно, для венеціанця початку XVI століття поняття демократії аж ніяк не було чимось простим і однозначним. І вже тим більше не можна його було визначити через просту участь більшості громадян в управлінні. Швидше демократію бачили у раціональності, публічності та передбачуваності прийнятих рішень. Що ж стосується питання про те, яка частина населення буде безпосередньо брати участь в управлінні державою, то воно вже стає не таким важливим. У цьому сенсі дослідження Макіавеллі визначаються як пошук раціональності. Не виключено, що саме тут Макіавеллі зустрічається з очевидною трудністю: коли державою керує воля багатьох, механізм прийняття рішень виявляється далеким від шуканої раціональності. Дії ж особистості, наділеної владою, бачаться більш передбачуваними, а ніж рішення колегіального органу управління. Тому, розглядаючи діяльність окремих правителів у «Государі», Макіавеллі прагне показати, що при раціональному ставленні до того, що відбувається вони могли б попередити небажаний хід подій.

На відміну від колегіального органу управління, у діяльності одноосібного правителя легше виділити ті причини, які заважають йому приймати вірні рішення. Як правило, це пов'язано з вдачами і звичками даної людини.

Моральність для Макіавеллі є чимось вродженим, якоюсь незрозумілою установкою. Однак вони повторюються, їх можна врахувати і відстежувати за будь-якої проблемної ситуації.

Легко помітити, що автор «Государя» не ставить перед собою завдання створення певної цілісної моделі. Це підтверджується набором залучених Макіавеллі персонажів. Перераховані події в «Государ» вже саме по собі створює певну оповідну канву, за якою вгадується бажання автора виявити закономірність і прояви політичної раціональності.

Макіавеллі настирливо закликає добиватися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час вид демократії - абсолютну монархію, руйнуючу феодальну і сіньориальну анархію.

2.1 Роль релігії у житті суспільства

Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, - могутній засіб дії на розум і вдачі людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.

Роль церкви і в історії Італії, і в історії Європи Макіавеллі оцінював дуже негативно. Макіавеллі добре бачив, відчував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і владу над розумом і серцями віруючих і тому закликав всемірно використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави [8, c. 121].

Виходячи з цього, Макіавеллі рекомендував главам республік або царств зберегти основи підтримуючої їх релігії. Якщо вони заохочуватимуть і умножатимуть все, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і рахували все це обманом і брехнею, то їм буде легко зберегти свою державу релігійною, а значить - доброю і єдиною.

Основне нещастя своєї батьківщини він бачив в тому, що церква не володіла достатньою силою, щоб об'єднати країну, але була достатньо сильною, щоб перешкодити її об'єднанню не під своїм верховенством. В «Государі» Макіавеллі приводить безліч прикладів помилкової політики пап, і помилки ці пояснював тим, що Ватикан свої інтереси завжди ставив вище за загальнонаціональні інтереси Італії.

Проте Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Це його злегка зневажливе відношення до римської католицької церкви цілком з'ясовно.

Як християнин, він був зобов'язаний знати основні догмати християнської віри, як освічена людина свого часу, він повинен був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навкруги себе, нітрохи не нагадувало мир євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, - ось те, що було цілком звичайним для того часу.

Ті ж, хто намагався боротися із станом речей, що створився, частіше за все розлучалися з свободою, а то і з самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі - Савонаролу. Але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатною привернути симпатії такої особи як Ніколо Макіавеллі до християнської релігії: вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, погано поєднується з проповідуючим їм християнським упокорюванням, - людина, що наділена такими якостями, не дуже підходила на роль ідеального пастиря [15, c. 21].

Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика (установа, організація і діяльність держави) розглядалася як особлива сфера людської діяльності, що має свої закономірності, які повинні бути вивчені і осмислені, а не виведені з св. Писання або сконструйовані умоглядно. Такий підхід до вивчення держави був величезним кроком вперед в розвитку політико-правової теорії.

Макіавеллі справедливо вважає, що государі стають великими, коли долають труднощі і опір, що чиниться їм. Іноді доля посилає ворогів, щоб дати государю випадок перемогти їх і піднестися: «Проте багато хто вважає, що мудрий государ і сам повинен, коли дозволяють обставини, майстерно створювати собі ворогів, щоб, взявши над ними верх, з'явитися ще в більшій величі».

Макіавеллі вибудовує значну програму, виконуючи яку государ може добитися того, щоб його поважали. А релігія і церква, якщо підпорядковані йому, допоможуть в цьому.

2.2 Роль моралі у житті суспільства

Незважаючи на те що «Государ» Макіавеллі увійшов в історію як твір, що заохочує підступність і безпринципність у політиці, саме цей твір вважається і першим науковим дослідженням політичної сфери суспільного життя. Сьогодні ми зустрічаємося як мінімум з двома підходами визначення того, що таке політика. Макіавеллі виразно говорить про те, що під політикою він розуміє досягнення суспільно значущих цілей. Приватна особа не може займатися війною як ремеслом, бо в цьому разі він вживає владу для досягнення своїх власних корисливих цілей. Хто ж має право займатися війною та політикою? Ще за часів Платона, який поставив філософію на чолі своєї ідеальної держави, моральна перевага вважалася достатньою підставою для того, щоб вважати людину гідною влади. Макіавеллі і тут відступає від загально прийнятих норм. Як показано в «Государі», людина стає політиком завдяки своїм діям і прихильності фортуни: «Доля розпоряджається лише половиною наших справ, іншу ж половину, або близько того, вона представляє самим людям» [11, c. 19]. Політиком ставав той, хто найбільш спритний і успішний, а таким є той, хто діє раціонально, не соромлячись переступати уставлені уявлення про честь і гідність.

Витоки такого визначення політика можна знайти в тому столітті, яке передувало діяльності Макіавеллі.

Мова йде про традицію ренесансного гуманізму. Настільки часто вживане в епоху Ренесансу поняття «гідність людини» грунтувалося на розгляді людини як центру світу. Те, що в середньовіччі вважалося недоліком людської природи, а саме її тілесність і свобода, в ренесансному мисленні ставало перевагою людини в порівнянні з іншими творіннями. Єдність тілесного і душевного початку в людині говорить тепер про його універсальності; свобода підтверджує загальність людського створіння, які починають розглядатися як малий світ - мікрокосм. Отже, людина - це мета для самого себе. По - перше, « універсальна людина » була зобов'язана виявляти гармонію естетичних, етичних, фізичних, інтелектуальних переваг. По - друге, його творча енергія плекає власну індивідуальність. Віддаленість, особливість людини, яка виступає як загальність, бо все знає, все вміє і т.п., - замикається, таким чином, на собі. Саме формування особистості для Відродження самоціль. Досконалість особистості відтепер вимірюється її гармонійним характером, а не зовнішніми нормами, до яких можна віднести норми моралі. У політиці критерієм гідності людини є успіх, який, з огляду на мінливий характер фортуни, став показником універсальності людської природи, яка протистоїть всьому випадковому. Звідси напрошується само собою зрозумілий висновок про те, що політиком буде не той, хто дотримується законів і норми моралі, а той хто в ім'я держава здатний прийняти будь-які дії і тому винагороджується успіхом.

І все ж політичний діяч відрізняється від гуманіста тим, що його метою є самовдосконалення. Людська досконалість служить тут засобом. Послідовний гуманізм взагалі наводив звеличення людини і приниження Божественного початку. Тому - то гуманізм цієї епохи поступово перероджується в титанізм - богоборство. Як наслідок, втрачався критерій людяності, який був пов'язаний з моральними нормами. Гуманізм призводив до того, успіх і добробут громадянина розцінювалися як показник її гідності і універсальності. З одного боку, здається, що політик Макіавеллі протилежний гуманісту, оскільки він забуває про своє самовдосконаленні в ім'я мети, до якої прагнув.

Політик Макіавеллі не був би можливий без гуманістичної традиції Ренесансу, бо, звеличуючи Людину, остання тим самим звільнила його і від моральних законів. Зрештою Цезар Борджіа не був єдиним лиходієм і безпринципним політиком, і без нього Ренесанс знає багато прикладів злодійства і безпринципності, поєднаних з гуманістичною освіченістю. Так, Сіджізмундо Малатеста, тиран Риму, був знавець наук, мистецтв і взагалі прикладом гуманістичної освіченості. У його замку збиралися філологи й у присутності «царя», як вони його називали, вели свої наукові диспути. Тим часом перелік злодіянь цієї людини не поступався злочинам Цезаря.

Не можна сказати, що італійський гуманізм був в тенденції розведення моральності та політики. «Хіліазм» Томаса Мюнцера, «Утопія» Томаса Мора в ранній стадії, але різними засобами позначали потреба виявити право народу, що живе в цивільній сфері у повній відповідності з моральними законами, на те, на що інші народи права не мають. Ось які засоби застосовують жителі «Утопії» по відношенню до супротивника: «Якщо справа шляхом підкупу, то утопійці починають розкидати і вирощувати насіння міжусобиць, спокушаючи брата государя або кого - небудь з владик надією на захоплення верховної влади. Якщо внутрішні чвари вщухнуть, то вони спонукають і направляють на ворогів їхніх сусідів, для чого відкопують яку - небудь стару і спірну статтю, яких у королів завжди є удосталь » таким чином, ми бачимо, що Макіавеллі не був єдиним мислителем, що відокремлює політику від моральності [15, c. 37].

Макіавеллі увійшов в історію як засновник макіавеллізму - політичної ідеології яка нехтує нормами моралі для досягнення влади. «Мета виправдовує засоби» - став провідним імперативом екстраординарної політики.

Сьогодні, коли ідея європоцентризму та ідея прогресу не здаються нам такими безперечними, коли ми відмовляємося від єдиної школи культурних пріоритетів для всіх країн, обгрунтування політики через історичне призначення тієї чи іншої держави вже не здається таким переконливим. Феномен політика та політичної раціональності починає для нас бути не чим іншим, як способом самоствердження тієї чи іншої держави - і не більше того. Аморальність «реальної політики» не є чим - то небаченим, дивовижним, але стає нормою, з якою доводиться рахуватися. «Государ» дає можливість зрозуміти і осмислити ту очевидність, яку ми називаємо «сучасна політика».



Висновки

Отже, ми розглянули погляди Ніколо Макіавеллі про державу, політику, про релігію, мораль, а також про взаємостосунки государя і його підданих, народу.

Ніколо Макіавеллі утворив принцип реалістичного бачення політики. В політичних трактатах «Государ» «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції які побудовані на історичному досвіді італійських держав і адресовані правителям того часу. Створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха причому для досягнення політичних цілей він може використовувати всі засоби не рахуючись з вимогами моралі. Важливе значення має введення ним у політичну науку загального поняття «держава» (stato) як загального політичного стану суспільства. За умов національного об'єднання країни, відкинувши закон і принципи моралі, тільки авторитарна диктатура може виконати революційну функцію, за нормами умов найліпшим є республіканський державний лад, бо він найбільшою мірою забезпечує розквіт, рівності усіх членів суспільства.

Аналізуючи монархічний режим в працях мислителя, ми приходимо до висновків, що це один з режимів, який залежить від волі випадку, доблесті, розуму, хитрості і практичності правителя. Макіавеллі настирливо закликає добиватися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час вид демократії - абсолютну монархію, руйнуючу феодальну і сіньориальну анархію.

Республіканську форму правління Макіавеллі вважає привабливою для тих держав, де сильна воля народу. Республіку від руйнування можуть вберегти розумні закони і сильне, захищене, забезпечене суспільство.

Слід зазначити, що Макіавеллі вперше в історії відділив політику від моралі і релігії, зробивши її автономною, самостійною дисципліною, з властивими їй законами і принципами, відмінними від законів моралі і релігії.

Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому займає пануюче положення в світогляді. Політична ідеологія Макіавеллі направлена на досягнення певної політичної мети - формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу.

Макіавеллі увійшов в історію як засновник макіавеллізму - політичної ідеології яка нехтує нормами моралі для досягнення влади. «Мета виправдовує засоби» - став провідним імперативом безпринципової політики. Твори Макіавеллі зробили величезний вплив на подальший розвиток політико-правової ідеології. В них сформульовані і обгрунтовані головні програмні вимоги буржуазії: непорушність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підкорення релігії політиці і ряд інших.



Список використаної літератури

1. Алексеев А.С. Макиавелли как политический мислитель / Алексеев А.С. // М., 1980.

2. Баскин Ю.Я. Очерки по истории политических учений / Баскин Ю.Я. // Л., 1991.

3. Баткин. Итальянское возрождение в поисках индивидуальности / Баткин // М., 1989.

4. Бурлацкий Ф.М. Загадки и уроки Никколо Макиавелли / Бурлацький Ф.М. // М., 1977.

5. Графский В.Г. Ніколо Макіавеллі / Графський В.Г. // В кнг. Політичні вчення: історія і сучасність. М.,1976.

6. Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського // СПб., 2002.

7. Джованни Реале и Дарио Антисери. Западная философия от истоков до наших дней. / Джованни Р., Антисери Д.// Санкт-Петербург, 1996. Т. 1. с. 313 - 318, 318 - 321, 340 - 342.

8. Долгов К.Н. Гуманізм відродження і політична філософія Н. Макіавеллі. /Долгов К.Н // М.,1982.

9. Зорькин В.Д. Политические взгляди Н. Макиавелли. / Зорькин В.Д. //Весник МГУ., №6, 1969.

10. Ліндсей Д. Короткая історія культури / Ліндсей Д. - К., 1995.

11. Личагин С. Государ / Личагин С. // Макиавелли Н. Избранные произвидения. М. 1982. с. 81.

12. Мироненко О.М. Політологічний словник за ред. Шемшенка Ю.С. / Мироненко О.М. // ІІ вид. К., Генеза 2004. с. 320 - 321.

13. Пугачов В.П. Введення в політологію / Пугачов В.П. // М., 1996, с. 123.

14. Спіноза Б. Вибрані твори. / Спіноза Б // том 2. М., 1957, с. 562.

15. Темнов Е.І. Ніколо Макіавеллі. / Темнов Е.І. // М., 1979.

16. Тихонова Л.А., Чорна Н.В. Становлення та розвиток політичної думки в історії людства. / Тихонова Л.А., Чорна Н.В // Харьков: ХТУРЕ 1998.

17. Чичерин Б. Различные виды либерализма / Чичерин Б. // Общ. науки и современность. М., 1993, №3.

18. Хлодовский Р. О. Николо Макиавелли, секретаре Флорентийской республики, гуманисте, историке. / Хлодовский Р.О.// М. 1999.

19. Шляхтун П.П. Політичне вчення Ніколо Макіавеллі. / Шляхтун П.П. // Політологія. Либідь.К.2002. с. 576.

Размещено на Allbest.ru

...