Політичний режим в Україні: сутність, особливості, перспективи

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра політології, соціології і права

Реферат

Політичний режим в Україні: сутність, особливості, перспективи

Виконала:

Студентка ФМ

групи ОПУАТ-21

Колодійчук Наталія

Перевірив:

доц. Новічков Г.В.

Рівне 2011



План

Вступ

1. Поняття і типологія політичних режимів

2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного режиму

3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

4.Особливості розвитку політичного режиму України

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану «несуперництва», за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною «великого процесу модернізації» в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних режимів.



1. Поняття і типологія політичних режимів

Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні підходи, що дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.

Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги «Політичні ідеї XX сторіччя» (1991 р.), стали можливими через ігнорування статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.

Перший компонент, який складає зміст поняття «політичний режим», - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В.Р. Мірабо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу «свобода, життя, власність», яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала «ключем» до відкриття більш диференційованого змісту «прав людини і громадянина». Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.

Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої практики; про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не варто аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада - благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі («ідеологічний тероризм» або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму.

Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першого компонента поняття «політичний режим», дає можливість переконатися у різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний, комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний, конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та ірраціональний тощо.

Другий компонент змісту поняття «політичний режим» також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство пройшло такі історичні форми становлення:

· античний поліс, який є історичним прообразом і генотипом західної цивілізації;

· середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних відносин;

· громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;

· громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором.

Змістовно взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (як приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких залежить від суспільне значущих потреб.

Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів на такі, що мають «відкриту» та «закриту» владу запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.

Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й політолога Ф.А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми «тотальної солідарності», воно приречене на застій та внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.

Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим особистої влади).

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обґрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Розрізняють чотири головних елементи політичної системи:

1. політичні відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації, панування, консенсусу;

2. політичні інституції - держава, партії, громадські організації;

3. політичні норми - юридичні норми, норми політичних партій, політизовані норми громадських організацій;

4. політичні ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки, політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія, політична ідеологія. Політична система також є багатовимірною, але взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять «політична система» та «політичний режим», яка полягає в тому, що останній відображає функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного підходу

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перифразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність авторитаризму.

Термін «тоталітарний» походить від лат. Total - цілісність, ціле. Поняття «тоталітаризм» з'явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії.

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів - складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку.

Поняття «тоталітаризм» цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії й практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі, чи це не плоди поверхової захопленості демократією?

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому ґрунті виникають дві гілки теорії демократії:

1. плюралістичні теорії, які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите суспільство;

2. ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для неї «системи стримувань», на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.

Росте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є дискусійною. Є сенс подискутувати з цього приводу на семінарському занятті.

Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія - це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме й - у загальній площині - з якими цілями. Відповіддю на запитання «Хто правитиме?» є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання «З якими цілями?» - набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку.

Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний метод у межах їх панування - принцип демократизму, який передбачає: рівноправність суб'єктів суспільних відносин; мажоритарність - право більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру консенсусу.

Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства й правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральних якостей лідера.

Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може стати «тиранією більшості», переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада - загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена «втечі від свободи». Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв'язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена «авторитарної ностальгії». Тому учений не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління ґрунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте, стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії - економічний розвиток та політичне керівництво.

Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв'язанні криз соціального розвитку.

Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм над швидкого переходу до неї. До того ж декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції - це чергова міфотворчість. М.В. Загладін (Росія) стверджує, що заяложена в пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД від тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у безпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, де вже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на демократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерваний встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас у зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було.

Як зазначено в науковій літературі, формули «переходу», «перехідного періоду» були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак посилання на складності «переходу» стали ідеологічним маневром, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато які західні вчені також характеризували тодішній СРСР як «перехідне суспільство».

3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану «несуперництва», за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною «великого процесу модернізації» в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних режимів:

· демократичного,

· авторитарного,

· автократичного,

· тоталітарного,

· анархічного,

· охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

1. виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

2. юридичну рівність громадян;

3. гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:

1. широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

2. звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:

· відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

· конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

· ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати «справжні інтереси народу» та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

· втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля.

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

1. некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; політичний режим Україна демократичний

2. відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;

3. рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища «соціальних низів» та «маргінальних верств» суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того чи іншого роду реформаційного авторитаризму.

Як і було за Радянського Союзу до волі народу не прислухаються і зараз. І, взагалі, старі норми і ідеали ще надто глибоко сидять в мозку нашого народу. Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.

По-перше, як я вже зазначала вище, громадяни України, особливо старше покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів. Старі догми і правила поведінки керують їхніми вчинками, а люди, спираючись на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки та дії. Але існує також і інша група населення, яка свідомо керується недемократичними правилами. І це не тільки «комуністи старої закалки», або нові комуністи; окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами і ідеалами, які заважають сприймати демократію в тому розумінні, яке закладене в визначення цього поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, соціалісти чи просто люди без яких-то було б конкретних політичних уподобань, але які несвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник, на мою думку, який впливає на розвиток демократії в нашій країні.

За другий чинник я хотіла б взяти різноманітність партій і організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на суспільних сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це - комуністи, які обіцяють стабільне життя і економіку (недосяжні мрії); ті ж націоналісти, які закликають боротись за визнання нації; соціалісти - зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких «обіцяльників», які затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись до влади. Та й ті ж «демократи» не кращі за усіх інших - ті ж обіцянки і мрії. Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо спрямовувала свої дії на справжній розвиток демократичного суспільства.

Третій фактор - це правління держави, і, взагалі, урядовці. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, які начебто повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі голови владних структур, які «правдами і неправдами» проникли до верхівки суспільства. Народні обранці - депутати - збагачують кишені, а не працюють на користь їх «обиравших» - народа. Та навіть ті, хто не намагаються «нагріти руки у багаття влади», хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіяти такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються - стоячи з боку, а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто не хочеться з ними розставатися.

За четвертий фактор я хотіла б взяти саме розвинутість нашого суспільства в політичному відношенні. Починаючи від простого середньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, які стоять в правлінні, - більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно відображається на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належного підґрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають неосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було звідки братись, оскільки усе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропаганді партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б хотіло отримати належну політичну освіту не мало змоги цього досягнути. І цей чинник можна вважати основним серед тих, які впливають на розвиток демократичної держави, оскільки постає питання: звідки візьметься демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття.

Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Хоча я зобразила становище в нашій країні дуже песимістичним, все ж існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Прийнята Конституція України - перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Також існують і люди в правлінні, і в населенні, які щиро вірять в демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватись, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, все ж таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.

4. Особливості політичного режиму України

Організація політичної влади в України за 20 років державної незалежності пройшла типовий для пострадянських країн шлях від «всевладдя ЦК» через «всевладдя Рад» до створення та «всевладдя» інституту Президента. Виглядає так, що саме видозміна організації політичної влади тягла за собою зміну відносин між суспільством та державою, а це, в свою чергу, позначалося на перебігу політичних процесів. Прикладом таких змін може бути, зокрема, різна ефективність масових акцій політичної опозиції початку 1990-х та 2001-2002 років. Тогочасне студентське голодування змогло вплинути на Верховну Раду, як політичний інститут, одночасно наділений на той час повнотою влади і залежний від громадської думки. Але сьогоднішні акції протесту не можуть вплинути не лише на Президента, який де-факто не залежить від підтримки чи не підтримки виборців, але й на ту ж Верховну Раду, штучно обмежену у владних повноваженнях і контрольовану (через окремих депутатів) не стільки громадською думкою, як адміністрацією Президента.

Нинішній політичний режим в Україні типологічно близький до авторитарного. Реальними носіями влади в ньому є Президент Л. Кучма та групи осіб, які в різні часи почергово називали, «партією влади», «олігархами», «силовиками», а сьогодні йменують так званими «пропрезидентськими силами» (самоназва -- «центристи»). Прізвища фаворитів президента та лобістські групи, які чинили вплив на нього, змінювалися, але незмінною лишалася їхня необмежена влада, фактично непідконтрольна громадянам. Нинішній режим із середини 1990-х років завжди спирався не на довіру населення, а на силу і з готовністю демонстрував її в критичні для самозбереження моменти. Фактично після революційних подій кінця 1980-х -- початку 1990-х відбулася реставрація колишнього режиму, але вже в авторитарній, а не в тоталітарній формі. В умовах «контрольованої демократії» режим, крім економіки, монополізував також владу, політику та ЗМІ.

Опозиція за таких умов при усій своїй активності існує достатньо умовно -- може виграти парламентські вибори, але не бути допущеною до влади. Економічну основу для існування справжньої опозиції підриває державне втручання в приватизаційні конкурси, пільги, преференції, квоти, держзамовлення для політично лояльних до режиму підприємців, створення таким чином для них штучних конкурентних переваг з одного боку, й фіскальний та квазіправовий тиск на нелояльних до режиму бізнесменів та політиків з іншого. Показово, що така система взаємовідносин влади й бізнесу поширюється також на дрібних та середніх підприємців на регіональних та місцевих щаблях здійснення влади.

Як в центрі, так і на місцях кадри в державних структурах призначаються зверху, при цьому до уваги береться політична лояльність (членство в певній партії, забезпечення вигідного владі результату виборів на підконтрольній держчиновнику території тощо). Законодавча влада фактично підкоряється виконавчій, але не стільки в конституційному форматі Кабінету Міністрів, скільки в неофіційному форматі адміністрації Президента.

Політичні права і свободи громадян формально гарантуються, але непідконтрольна владі і не нею ініційована активність громадсько-політичних об'єднань у кращому разі ігнорується владою та монополіями ЗМІ.

Події після останніх парламентських виборів ще раз показали, що правляча еліта лишається неоднорідною і спирається на блок («коаліцію») різноманітних політичних сил, які мають спільну зацікавленість у збереженні авторитарної влади. Саме ця неоднорідність та внутрішня конкуренція в середовищі «пропрезидентського» табору поряд з хронічним соціальним невдоволенням населення й надією на активну боротьбу антипрезидентської опозиції (хвилі політичних протестів, котрі прокотилися країною після так званого «касетного скандалу», результати голосування у пропорційній частині виборів навесні 2002 року, громадська довіра до ймовірного кандидата в Президенти Віктора Ющенка тощо) не дозволяють владі остаточно сповзти до крайніх форм авторитаризму, як це має місце в Республіці Білорусь та Російській Федерації, або й елементів тоталітарної реставрації у державах Середньої Азії.

Разом з тим, остання парламентська кампанія переконливо показала, що зміна влади, оновлення правлячої еліти й демократизація політичного режиму можливі лише внаслідок перемоги на президентських виборах кандидата, альтернативного правлячому режиму.

Зайве говорити, що збереження існуючого стану речей не лише не сприяє реалізації проголошеного курсу не євроінтеграцію, але й фактично його унеможливлює. Тож наступна президентська кампанія в Україні крім внутрішнього, матиме також неабияке зовнішньополітичне значення.



Висновок

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому.

Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Хоча я зобразила становище в нашій країні дуже песимістичним, все ж існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Прийнята Конституція України - перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Також існують і люди в правлінні, і в населенні, які щиро вірять в демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в життя. Будемо сподіватись, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу демократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цього не відбудеться, то через покоління, можливо не одне, все ж таки зміняться старі правила і догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.



Список використаної літератури

1. Гуггенберг Б. Теорія демократії.//Поліс, 1991, №4.

2. Якушик В. Різновиди політичних режимів. //Віче, 1995, №9

3. Характер політичного режиму.//Політична думка, 1993, №1

4. Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.

5. Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.

6. Лазоренко О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. Київ, 1996.

7. Потульницький В. Нариси з української політології. Київ, 1994.

Размещено на Allbest.ru

...