Тоталітарна держава: еволюція політичних режимів у міжнародному контексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ТОТАЛІТАРНА ДЕРЖАВА: ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ

Розумюк Володимир Михайлович

КИЇВ - 2001

Анотація

Розумюк В.М. Тоталітарна держава: еволюція політичних режимів у міжнародному контексті. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - Київ, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню політичних аспектів еволюції тоталітарної держави в міжнародному контексті. Розглянуто процес формування теорій тоталітаризму в західній та вітчизняній політології, проаналізовано класичні наукові концепції цього феномену. На основі емпіричного матеріалу з історії Радянського Союзу, фашистської Італії та нацистської Німеччини запропонована модель еволюції тоталітарної держави, визначені характерні особливості кожного періоду розвитку. Розглядається проблема обумовленості міжнародної поведінки країни її внутрішнім суспільно-політичним і соціально-економічним устроєм, визначаються тоталітарні детермінанти зовнішньої політики.

Ключові слова: “тоталітаризм”, “тоталітарна держава”, “ідеологічна доктрина”, “еволюція”, “зовнішня політика”, “експансіонізм”.

1. Загальна характеристика роботи

політика тоталітарний економічний

Актуальність обраної теми зумовлена наявністю цілого комплексу гострих теоретичних і практичних проблем посттоталітарного світу, нагальна необхідність вирішення яких стоїть нині перед міжнародною спільнотою.

В наш час прискіплива увага до суспільно-політичних структур, ідеологічних доктрин та державних інституцій Радянського Союзу, нацистської Німеччини і фашистської Італії викликана загальним усвідомленням важливості дослідження тоталітарного феномену, адже, дещо перефразуючи Б. Муссоліні, можна впевнено стверджувати, що ніхто не зможе осягнути і правильно зрозуміти історію ХХ століття, якщо не візьме до уваги це складне явище.

Побудова стабільного і певного майбутнього видається абсолютно неможливою, якщо проігнорувати одну з ключових проблем минулого, тож, незважаючи на поступове віддалення від політичних катастроф ХХ століття, інтерес у суспільстві до тоталітаризму не просто не падає, але й постійно зростає, наукові дискусії не лише не вгамовуються, але й загострюються і поглиблюються, отримуючи з кожним наступним поколінням новий зміст та різноманітні відтінки, що особливо актуально звучать при підведенні підсумків минулого, вирішенні проблем сучасності та окресленні перспектив майбутнього.

Необхідно також відзначити, що для посткомуністичних країн дослідження в цій галузі виконують подвійну функцію. Ця робота виступає не тільки чистою науковою рефлексією певного історичного періоду або суспільного явища у фаховій академічній сфері, але й служить політичному переосмисленню суспільного буття та сприяє самовизначенню соціуму, тому суто теоретичні наукові диспути неминуче перетворюються на арену гострого ідеологічного протиборства представників різних політичних сил, що зумовлює постійно високий інтерес до вивчення тоталітаризму як в цілому, так і в рамках розвитку деяких його тенденцій зокрема.

Особливо велику актуальність дослідження тоталітарної проблематики має для України. Здобувши незалежність внаслідок розпаду Радянського Союзу, наша країна повинна водночас поєднувати демонтаж застарілих авторитарних владних структур та інститутів разом із розбудовою власної держави. Необхідність проведення демократичних перетворень, лібералізації та емансипації політичного життя соціуму, модернізації країни і створення механізмів громадянського суспільства потребує від нас теоретичного осмислення сутності тоталітарного феномену, критичного аналізу його еволюції та внутрішньої логіки життєдіяльності, опрацювання і узагальнення як позитивного, так і негативного досвіду трансформації інших посттоталітарних держав.

Стан розробки теми. Безпомилковим показником актуальності вивчення проблеми тоталітаризму може слугувати та величезна кількість праць, що були присвячені цьому питанню за останні півстоліття, адже для суспільно-гуманітарних дисциплін не існує більш вагомого і переконливого доказу важливості певної теми для суспільства, ніж велика суперечка навколо неї.

В цілому дослідженню тоталітарного феномену присвячено величезну кількість робіт. Безсумнівно, ця проблема є однією з найбільш популярних в політичній науці протягом останніх семидесяти років, тож без перебільшення можна сказати, що майже кожен політолог в своїх працях тією чи іншою мірою порушував комплекс питань, які пов'язані з цим складним суспільно-політичним явищем. Так, далеко не повний перелік назв праць з цієї тематики виданих лише російською мовою і тільки за чотири з половиною роки (1988-перша половина 1992 рр.) займає 164 сторінки.

Класична теорія тоталітаризму склалася на Заході в 20 - 50-х роках під беззаперечним впливом праць М. Бердяєва, К. Поппера, Б. Кроче, А.Дж. Тойнбі, С. Франка, в яких відомі філософи намагались переосмислити трагічні події європейської історії першої половини ХХ століття в контексті загально-цивілізаційного розвитку людства.

Протягом 40 - 80-х років причини появи тоталітарних держав та специфіка їх внутрішнього устрою, проблема ідеологічної легітимації режиму та роль масового терору для функціонування суспільних структур розглядались і по різному вирішувались в межах політичної інтерпретації Ф. Боркенау, К. Фрідріха, Зб. Бжезінського, К. Мангейма, Дж. Талмона, Е. Нольтке, К. Брахера, Р. Арона, М. Функе, Л. Шапіро, М. Кертіса, Дж. Сарторі, Г. Алмонда і Б. Пауела, загальноцивілізаційного підходу Б. Мура і К.Віттфогеля, ліберально-економічного тлумачення Л. фон Мізеса, Ф. фон Хайека і М. Фрідмана, психолого-соціологічного розуміння масового суспільства В. Корнхаузера, Х. Арендт, Х. Ортеги-і-Гассета, Т. Адорно, Е. Фромма, В. Райха, Г. Маркузе.

Радянська “перебудова”, що завершилась крахом комуністичного режиму та “оксамитові революції” в східноєвропейських сателітах СРСР викликали різке зміщення акцентів в дослідженнях західних політологів. Від вивчення різноманітних аспектів функціонування тоталітарних механізмів вони перейшли до пошуків способів подолання його залишків та аналізу можливих шляхів переходу до демократії. Надії і сподівання на загальну демократизацію міжнародної спільноти після історичної перемоги “Заходу” в боротьбі з “тоталітаризмом” знайшли своє яскраве відображення наприкінці 80 - початку 90-х років в роботах С. Хантінгтона, А. Ліпхарта, Зб. Бжезінського, Ф. Фукуями, С. Ліпсета, Ф. Шмідтера, Л. Діамонда, Дж. Гольдфарба, Дж. Ді Палми, М. Платнера, та інших відомих політологів.

Інший напрямок досліджень в цей час розвивався як ревізія і доповнення традиційних концепцій тоталітаризму, які виявилися помилковими і неадекватними реаліям сучасного суспільного життя. Тут можна відзначити роботи Дж. Сарторі та С. ормея, в яких ці автори критично проаналізували доробок західної політології з цього питання.

В Радянському Союзі перші спроби звернутись до тоталітарної проблематики пов'язані з хрущовською відлигою, коли за ініціативою М.А. Суслова офіційна історична наука пояснювала репресії та інші “порушення соціалістичної законності” відходом партії від ленінського курсу, що було обумовлено переродженням особистості деяких членів керівництва країни і, перш за все, особливостями натури Й.В. Сталіна.

Натомість в “самвидатівській” літературі поширювались роботи А. Амальрика, І. Шафаревича, А. Авторханова, М. Геллера, А. Некріча, в яких розглядались різноманітні аспекти функціонування радянського тоталітарного режиму, хоча переважна більшість дослідників навіть не намагались сформувати свій аналог “тоталітарного синдрому”. Як виняток з цього правила можна назвати хіба що працю Ж. Желєва.

Особливою популярністю в дисидентських колах користувались оригінальні дослідження природи соціалістичної бюрократії М. Джиласа та М. Восленського, в яких колишні чиновники по своєму переосмислили і адаптували ідеї Б. Ріцці, Дж. Бернхема і Дж. Гелбрайта.

Початок “перебудови” ознаменувався величезним інтересом у суспільстві в цілому, і в науковій спільноті зокрема до вивчення тоталітарного феномену. В своїх роботах О. Кара-Мурза, А. Мігранян, О. Ципко, О. Яковлев, М. Чешков, Б. Шмельов, К. Гаджиєв, О. Лацис, Р. Медвєдєв, Д. Волкогонов зробили вагомий внесок в дослідження теорії і практики тоталітаризму, проте навіть за умов “гласності” ця робота постійно гальмувалась потужним державно-бюрократичним апаратом.

Лише після розпаду СРСР дослідники змогли позбавитись цензурної “опіки”. Серед сучасних російських політологів можна відзначити роботи Г. Водолазова, Є. Гайдара, Ю. Іванова, А. Облонського, Ю. Ігрицького, Н. Работяжева, Е. Соловйова, Е. Драбкіна, в яких піднімається дуже широке коло проблем, пов'язаних з тоталітарною проблематикою.

Здобуття Україною незалежності супроводжувалось активізацією наукової роботи в суспільно-гуманітарних дисциплінах, що сприяло об'єктивному висвітленню природи тоталітарного феномену. Багаторазово відбувались присвячені цьому питанню наукові конференції, на яких розгортались жваві і корисні дискусії. І хоча українська політологія є поки що порівняно молодою наукою, нині вже важко уявити її без цікавих аналітичних праць О. Бабкіної, А. Трубайчука, В. Бебика, Б. Яроша, В. Полохало, П. Ситника.

Актуальні питання перехідного періоду піднімались і вирішувались в роботах Є. Камінського, А. Гальчинського, Б. Канцелярука, А. Дещиці, В. Кириченка, В. Горбатенка, Л. Лещенка, В. Кременя.

Проблема зовнішньополітичних чинників посткомуністичної трансформації піднімалась в працях С. Кононенка і О. Сушка, культурологічні аспекти тоталітаризму аналізувались в роботах Н. Бакланової та О. Клименко.

Останнім часом над дослідженням тоталітарного феномену плідно працюють Ю. Бакаєв, С. Баранова, Д. Власенко, В. Китаєв, Ф. Рудич, Г. Почепцов.

До безсумнівних успіхів української політичної науки слід віднести появу таких праць як “Політологія посткомунізму” і “Демони миру та боги війни”, що стали однією з перших вдалих спроб комплексного вивчення політичної, економічної, геополітичної, культурної трансформації посткомуністичних суспільств у світовій міждисциплінарній дослідницькій практиці, а також створення нових сучасних підручників, що вдало заповнюють прогалини в дослідженні тоталітаризму і посттоталітарної трансформації суспільства.

Проте, незважаючи на беззаперечні успіхи при вивченні тоталітарного феномену вітчизняними дослідниками, треба відзначити, що українська політологія лише розпочала систематичне вивчення цього явища. Ще залишається дуже багато недосліджених проблем, які потребують вирішення. Зокрема, у вітчизняній та іноземній політичній науці й досі недостатньо розробленими залишаються питання еволюції політичних режимів в тоталітарній державі та трансформації її ідеологічної доктрини, майже відсутній аналіз тоталітарних детермінантів міжнародних відносин.

Основною метою дисертації є комплексна характеристика етапів еволюції політичного режиму тоталітарної держави (на прикладі СРСР, нацистської Німеччини та фашистської Італії) та визначення залежності її зовнішньої політики від внутрішнього суспільно-політичного ладу.

Розв'язання цієї проблеми вимагає вирішення цілої низки пов'язаних з нею завдань:

1) Критичного переосмислення та систематизації творчого доробку як західних, так і вітчизняних дослідників тоталітаризму.

2) Розкриття сутності тоталітарного феномену як складного суспільно-політичного явища.

3) Визначення ролі і місця ідеології в процесі виникнення, становлення і функціонування тоталітарної держави.

4) Співставлення та порівняння радянської, італійської і німецької моделей тоталітарних держав.

5) Аналізу особливостей та специфіки формування концепцій тоталітарної держави в ідеологічних доктринах наукового комунізму (марксизму - ленінізму), фашизму та націонал -соціалізму.

6) Розробки комплексної схеми еволюції політичного режиму в тоталітарній державі, виокремлення основних етапів трансформації.

7) Аналізу залежності зовнішньої політики тоталітарної держави від її внутрішнього соціально-політичного ладу, характеристики змін у міжнародній поведінці країни відповідно до періоду еволюції тоталітаризму і типу політичного режиму.

Об'єктом дослідження є тоталітарний феномен як комплексне суспільно-політичне явище в усіх своїх проявах.

Зважаючи на актуальність проблеми і недостатній рівень її науково-теоретичного осмислення, предметом дисертаційної роботи стали процес еволюції тоталітарної держави та внутрішні детермінанти її зовнішньої політики.

Хронологічні межі дослідження обумовлені історичним віком європейських тоталітарних країн і обмежуються переважно ХХ століттям, але потреби комплексного аналізу проблеми вимагали вдаватись до ретроспективи та залучати додаткові матеріали.

Методологічна основа дисертації. Цінність і якість наукової роботи завжди залежить від інтелектуальних інструментів пізнання вченого, оскільки їх недосконалість завжди спричиняє хибні гіпотези, помилкові висновки та рекомендації. Відповідно проблема методології виступає центральним питанням кожної дисертації.

Загалом автор виходив із цивілізаційного розуміння тоталітарного феномену, застосовуючи верифікаційний підхід для осмислення і оцінки ключових проблем дослідження.

У вузькому розумінні методологічною основою дисертації є системний аналіз, оскільки він єдиний дає можливість створити цілісну картину еволюції тоталітарної держави та трансформації її зовнішньої політики. За допомогою цього методу можна отримати максимально об'єктивні результати, які були б вільні від ціннісної орієнтації науковця, що видається особливо важливим при дослідженні такої заполітизованої теми.

Окрім системного методу для вивчення функцій і ролі певних інститутів тоталітарної держави застосовувався структурно-функціональний аналіз. Характеристика особливостей радянської, фашистської і нацистської моделей була б неможливою без компаративного аналізу, а ретроспективний підхід надав можливість розглянути еволюцію тоталітарної держави в послідовному часовому розвитку.

В сукупності означені методи надали можливість максимально об'єктивно висвітлити еволюцію тоталітарної держави та визначити детермінанти її зовнішньої політики.

Джерельною базою дисертації є роботи теоретичного та емпіричного характеру з тоталітарної проблематики як вітчизняного, так і закордонного походження. Автор використовував програмні документи та інші офіційні матеріали урядів тоталітарних держав, “партій нового типу” і підпорядкованих ним організацій (зокрема Комінтерну); праці, промови, доповіді, заяви, інтерв'ю, особисте листування, щоденники і мемуари політичних лідерів Радянського Союзу, фашистської Італії та нацистської Німеччини, спогади сучасників тоталітарної доби в історії цих країн; матеріали Нюрнбергського судового процесу над головними нацистськими військовими злочинцями, статистичні матеріали різноманітного походження, роботи основоположників ідеологічних доктрин наукового комунізму (марксизму-ленінізму), фашизму та націонал-соціалізму; періодичні видання, газети, журнали (в тому числі і “самвидат”).

Наукова новизна дисертації полягає як в способі постановки наукової проблеми, так і в результатах її вирішення. Застосування комплексного підходу дозволило створити модель еволюції тоталітарної держави, що дало змогу по новому охарактеризувати домінуючі політичні процеси і структури, розглянувши їх в контексті трансформації усієї системи, дійти принципово інших, у порівнянні з традиційними, висновків. В цій роботі:

Вперше у вітчизняній політології детально проаналізовано особливості формування концепцій тоталітарної держави та їх сутність в ідеологічних доктринах наукового комунізму (марксизму-ленінізму), фашизму і націонал-соціалізму.

Вперше у вітчизняній політології на основі історичного розвитку Радянського Союзу, фашистської Італії та нацистської Німеччини створено модель еволюції політичних режимів тоталітарної держави, визначені основні особливості кожного етапу.

Вперше у вітчизняній політології на основі синтезу підходів теорії демократії і теорії міжнародних відносин поставлена проблема ролі внутрішніх чинників у реалізації зовнішньої політики тоталітарної держави, проаналізована залежність її міжнародної поведінки відповідно до періоду розвитку політичного режиму і типу правлячої еліти.

Вдосконалено і дістало подальший розвиток розуміння сутності тоталітарного феномену, його витоків, природи та причин появи, переглянута роль ідеології і масового терору в процесі функціонування тоталітарних механізмів, охарактеризовані особливості радянської, нацистської і фашистської моделей тоталітарної держави.

Надзвичайно важливо, що результати даної роботи підкріплені не лише фаховими спробами наукового осмислення тоталітарного феномену, але й ґрунтуються на документах, ідеологічних програмах та мемуарах державних діячів вказаного історичного періоду.

Практичне значення одержаних результатів перш за все полягає у можливості їх застосування для реформування посттоталітарних державних механізмів і суспільних структур, демократизації політичного життя соціуму і побудові справжнього громадянського суспільства в колишніх радянських республіках. Осмислення сучасних суспільно-політичних та соціально-економічних процесів потребує постійної прискіпливої уваги до недалекого минулого, без чого видається неможливим вирішення нагальних проблем України і чітке визначення пріоритетів її майбутнього розвитку.

Крім того, результати даної роботи також можуть бути використані для подальшого вивчення і розробки тоталітарного феномену в науково-дослідницькій роботі.

На основі даної дисертації було написано і прочитано на історичному факультеті НПУ імені М.П. Драгоманова спеціальний курс кафедри загальної історії на тему “Тоталітарна держава: еволюція політичних режимів у міжнародному контексті”.

Окремі положення цієї роботи були використані автором при розробці навчального курсу “Теорія міжнародних відносин” для соціально-гуманітарного факультету НПУ імені М.П. Драгоманова та спецкурсу “Світова політика”.

Апробація роботи. Дисертація була обговорена на засіданні кафедри загальної історії історичного факультету НПУ імені М.П.Драгоманова і відділу європейських та американських досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України. Результати дисертаційного дослідження також були оприлюднені на Міжнародній науковій конференції “Слов'янські народи у ІІ Світовій війні”, проведеної на базі кафедри слов'янських народів історичного факультету НПУ імені М.П. Драгоманова 4-5 травня 2000 року; українсько-німецькому робочому семінарі для молодих істориків “Історична наука в умовах демократичної трансформації суспільства”, організованого німецьким культурним центром Гете інституту в Києві та історичним факультетом Національного університету імені Т.Г.Шевченка; Європейських студіях, проведених з 30 червня по 10 липня 1997 року в місті Києві Українським центром правничих студій Української правничої фундації при Національному університеті імені Т.Г. Шевченка.

Структура дисертації обумовлена цілями і завданнями дослідження. Обсяг рукопису - 177 сторінок. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (19 сторінок, 321 найменування).

2. Основний зміст дисертації

У вступі розкриваються підстави і вихідні дані для розробки наукової проблеми, обґрунтовується актуальність теми, визначаються об'єкт і предмет, цілі та завдання дослідження, розглядається його наукова новизна, подається характеристика застосованих методів і підходів, інформація про можливості практичного використання одержаних результатів, їх апробацію та опублікування.

В першому розділі “Тоталітарний феномен та спроби його теоретичного осмислення” розглядаються основні етапи формування хрестоматійних концепцій тоталітаризму в політичній науці та подаються окремі класичні його теорії, викладається авторське бачення сутності тоталітарного феномену, аналізується еволюція підходів до проблеми держави в ідеологічних доктринах наукового комунізму (марксизму-ленінізму), націонал-соціалізму та фашизму. Основні положення виглядають так:

В сучасній політології не існує єдиної загальноприйнятої наукової теорії тоталітаризму, причому, незважаючи на довготривалу розробку цієї проблеми, дослідникам не вдалось навіть чітко визначитись з предметом дискусії, тож діаметрально протилежні відповіді на принципові питання щодо формоутворюючих і сутнісних рис призвели до антагоністичних розходжень у поглядах на це складне явище в суспільно-політичному житті соціуму - від повного заперечення самого факту його існування до надання всюдисущого універсального позачасового характеру.

В процесі розвитку теорії тоталітаризму на Заході сформувалось кілька взаємодоповнюючих, а подекуди і взаємовиключаючих концепцій, в межах яких цей феномен інтерпретувався як “закрите суспільство” та особливо жорстока беззаконна автократична диктатура, що ґрунтується на сучасній технології і масовій легітимації, ототожнювався з соціалізмом, однопартійністю, терором і авторитаризмом, тлумачився як продукт ірраціональної психолого-характерологічної структури свідомості звичайного індивіда та “непродуктивних людських орієнтацій” в умовах народження масового суспільства.

Втрата чіткості критеріїв оцінки і перетворення самого терміну на загальновживаний емоційно забарвлений негативний епітет поставили під сумнів наукову цінність самої концепції тоталітаризму, яка і без того зазнала значної ідеологічної компрометації, надто часто послугуючи квазітеоретичною легітимацією політики силової конфронтації двох ворожих блоків. Нагальні потреби боротьби з радянською комуністичною експансією вкрай негативно позначились на науковій цінності і якості значної частини досліджень, перетворивши їх на стереотипні збірки міфів і пропагандистських штампів, одноманітних звинувачень і нудних прокльонів, що зумовило перманентну кризу концепції тоталітаризму та її характеристику “швидше як метафори, ніж чіткої наукової теорії” та “додатку до холодної війни”.

В Радянському Союзі і країнах соціалістичного табору внаслідок жорсткого пресингу партійно-державної бюрократичної машини і відірваності від загальносвітового розвитку суспільно-політичної думки дослідники навіть не намагались розробляти власні оригінальні теорії тоталітаризму. В цілому цей феномен розглядався в межах загальної парадигми фашизму як закономірний результат “терористичної диктатури найбільш реакційних і агресивних сил монополістичного капіталу”, а сам термін, по суті, являвся більш м'яким синонімом слова фашизм. Проте застосовувався він дуже рідко, насамперед через активне використання західною пропагандою, внаслідок чого вся теорія тоталітаризму в СРСР розцінювалась як “ідеологічний додаток до воєнно-стратегічних і зовнішньополітичних планів американського імперіалізму”.

Спроби осмислити власне минуле локалізувались переважно в рамках офіційної версії “сталінізму - культу особи”, коли репресії та інші “порушення соціалістичної законності” пояснювались відходом партії від ленінського курсу, що було зумовлене переродженням особистості деяких членів керівництва країни та, перш за все, особливостями натури Й.В. Сталіна.

В дисидентських роботах головним чином акцентувалась увага на злочинах радянського режиму та наголошувалось на створенні в умовах нібито безкласового суспільства нового бюрократичного панівного прошарку, що є антагоністом решти соціуму.

Попри абсолютизацію різними дослідниками окремих елементів тоталітарної системи (масовий терор, месіанська ідеологія, містичний харизматичний вождь, тощо), неприпустимо зводити цей феномен до одного чинника, адже всі вони являють собою лише фрагменти надскладного комплексного суспільно-політичного явища. Сутність тоталітарного феномену полягає у встановленні правлячою елітою диктаторського політичного режиму (одноособового чи колективного характеру) у поєднанні із створенням супердержавних структур, за допомогою яких влада прагне повністю контролювати все суспільне життя. В цій системі державні структури перебирають на себе всі функції суспільства, а уряд прагне створити особливу соціально-політичну єдність - специфічну органічну спільноту.

Роль ідеологічних доктрин в процесі створення, становлення і функціонування тоталітарних механізмів є одним з найбільш міфологізованих питань в комплексі тоталітарної проблематики. Традиційна теза західної політології про тоталітарну державу як хрестоматійний приклад класичної “ідеократії” - тобто системи, в якій все підпорядковано універсальній метафізичній абстрактній меті, не відповідає дійсності. Ідеологія не може функціонувати сама по собі та незалежно від інших соціальних інститутів керувати поведінкою влади, тим самим детермінуючи створення певного типу суспільства, оскільки будь-яка теоретична доктрина є відображенням інтересів певної соціальної групи, а не сакральною, самоцінною і самодостатньою догмою. Не заперечуючи важливу роль ідеології у функціонуванні механізмів тоталітарної держави, все ж необхідно відкинути псевдофілософську метафізику у вивченні тоталітарного феномену, коли мертва теоретична схема постає як самоцінна “річ у собі” і для себе, адже, як стверджував ще К. Маркс, суспільство треба характеризувати на підставі того, що воно собою являє, а не на що претендує, тож безглуздо визначати його через мету, яку воно переслідує, а не через режими, що воно породило.

В другому розділі “Трансформація тоталітарної держави” розглядається проблема еволюції політичного режиму тоталітарної держави у відповідності до зміни типів правлячої еліти, аналізуються причини та основні тенденції, які супроводжують ці процеси. Основні положення виглядають так:

Наукова рефлексія тоталітарного феномену в класичних політологічних теоріях позначена дуалізмом статики і динаміки розвитку, причому нерідко ці два протилежних підходи поєднувались в межах однієї праці. Прихильники першої точки зору наполягали, що тоталітаризм являє собою незмінну застиглу суспільну систему і відкидали можливість її трансформації, оскільки для цього, на їх думку, сама структура політичної системи має передбачати можливість зміни політичних інституцій соціуму в межах цих самих інститутів, а сутність тоталітаризму як раз і полягає у відсутності подібних механізмів. З іншого боку постійно наголошувалось на невизначеності і непрогнозованості тоталітаризму, що нібито витікає з “перманентної процедурної флуктуації”, яскравим прикладом якої являються “ніч довгих ножів”, сталінські “чистки”, “культурна революція” в Китаї тощо. Демонізація тоталітарних держав спричинила хибне і міфологізоване уявлення про їх еволюцію.

Аналізуючи історичний розвиток Радянського Союзу, фашистської Італії та нацистської Німеччини, за критеріями типу політичного режиму і правлячої еліти можна визначити такі основні періоди еволюції тоталітарної держави, що відзначаються певними політичними, соціальними, економічними та культурними особливостями:

1) Тоталітарна революція.

2) Тоталітарна автократія.

3) Тоталітарна олігархія.

4) Бюрократичний хаос.

5) Аномія.

На етапі тоталітарної революції до влади приходить нова несистемна правляча еліта (контреліта), яка є носієм принципово відмінної системи цінностей. Її члени об'єднані в рамках жорсткої організації - “партії нового типу”, що поєднує в собі риси релігійного ордену, військового механізму та політичної партії. Маючи на меті за будь-яку ціну утримати владу і здійснити масштабні революційні (в сенсі докорінного перевлаштування світу) зміни у внутрішньому і зовнішньополітичному житті країни, новий уряд розпочинає розбудову тоталітарної моделі держави та встановлює диктаторський режим, знищуючи всі інші ворожі, нейтральні і навіть дружні організації як політичного, так і неполітичного характеру. Політичний режим в цей період ще не прибирає чітко визначених форм, а основні інституції тоталітарної держави перебувають у стадії становлення. Починається злиття партійних і державних структур, партія з організаційного ядра для захоплення влади перетворюється на каркас всієї політичної системи країни. Формується потужний прошарок правлячої бюрократії - номенклатура, новий панівний клас.

Період тоталітарної автократії позначений зосередженням абсолютної влади в руках однієї особи (вождь, фюрер, дуче). Владні структури вже сформовані, механізми тоталітарної держави створені, опозиція системі знищена або придушена. Відбувається суперцентралізація влади, адже сама структура і організаційні принципи побудови “партії нового типу” сприяє автократичним тенденціям. Диктатор займає виключне положення в політичній системі країни. Його влада носить харизматичний характер, а особа вождя стає знаковою для тоталітарної держави, накладаючи на все свій відбиток. В методах управління перевага надається примусу і покаранням.

З часом волюнтаризм вождя наштовхується на прихований опір усього адміністративного апарату, який не бажає залежати від його сваволі та прагне обмежити абсолютну владу. Бюрократія остаточно перетворюється на відокремлений від решти суспільства політично свідомий прошарок, об'єднаний спільністю інтересів та досвіду. Якщо диктатор прагне перетворити адміністративний апарат на сліпий механізм - проекцію власної могутності, то номенклатурі вождь потрібний як функціональне завершення ієрархічної піраміди - перший серед рівних, а не абсолютний володар.

Саме для перших двох етапів (тоталітарна революція і тоталітарна автократія) притаманний масовий терор. Перманентна чистка виступає не структуротворчим елементом тоталітарного феномену, а являється його інструментальним чинником. Терористичні методи управління в Радянському Союзі і нацистській Німеччині були викликані аж ніяк не “шизофренією однієї особи з манією величі і переслідування”, а досить логічно пояснювались потребами утвердження абсолютної влади, коли усі опоненти і противники (навіть потенційні) сприймались як вороги.

Якщо під час тоталітарної революції цей підхід головним чином діє поза межами “партії нового типу”, яка протистоїть всім іншим організаціям, то в період тоталітарної автократії він переноситься і на неї. Втілюючи в життя давньоримську максиму “розділяй і володарюй”, вождь заохочує ворожнечу і провокує конфлікти між різними бюрократичними угрупованнями, перешкоджаючи утворенню надто могутніх кланів.

Особлива жорстокість і масштабність терору в СРСР була зумовлена кардинальним розривом із старою політичною системою, внаслідок чого було проведено повну трансформацію суспільства і створено найбільш чисту та послідовну модель тоталітарної держави. Крім того, оскільки Сталін був лідером другої хвилі і, відповідно, не мав авторитету “батька-засновника” партії, на шляху до абсолютної влади йому довелось знищити майже всю стару партійну номенклатуру (ленінську гвардію) і формувати вже новий бюрократичний апарат.

Після смерті вождя настає період тоталітарної олігархії. Вже сформований прошарок номенклатури з високою класовою свідомістю запобігає приходу нового диктатора. Його наступник - це вже звичайний чиновник, а не харизматичний лідер, найвищий функціонер системи, а не земний Бог. Влада набуває традиційного деперсоніфікованого характеру, бюрократія постійно підкреслює її колективність. Відбувається рутинізація харизми, вона переходить з особи на посаду, сакралізація якої стає важливим моментом конституціоналізації нового режиму. Замість жорсткої командно-адміністративної системи створюються механізми бюрократичного узгодження і прийняття рішень - своєрідний “номенклатурний консенсус”. Класова солідарність зумовлює відмову від політики масових репресій як всередині партії, так і в суспільстві в цілому. Політична боротьба ставиться в цивілізовані рамки і перестає бути боротьбою на знищення. Номенклатура стає самовідтворюваною спадковою невідчужуваною панівною кастою.

Проте бюрократія - найбільш нестабільний панівний клас. Груповий інтерес чиновника (самозбереження) постійно протистоїть особистому (самозбагачення). Тому період бюрократичного хаосу позначений втратою єдності в середовищі номенклатури. Постійно розмивається монополія центру на владу, контроль партапарату над державою поступово трансформується в контроль відомчих і місцевих інтересів над самою партією. Монополія на владу і відсутність конкуренції веде до паразитизму і виродження, спостерігається зростання корупції і зловживань, нерозумного розбазарювання матеріальних ресурсів і особистої деградації чиновників. Оскільки якість будь-якої системи не може перевищувати якість її складових елементів, із втратою серед номенклатури дисципліни падає ефективність управління, внаслідок чого різко зменшується адміністративна віддача апарату. Вироджуючись в безглуздий бюрократизм і казнокрадство, тоталітарна організація починає розвалюватись.

Зростає відчуження номенклатури від тоталітарної держави, поширюються настрої зневіри і цинізму. Оскільки думки пануючого класу являються домінуючими ідеями в суспільстві, маси починають прокидатись від летаргічного сну. Радянська “перебудова” в черговий раз підтвердила справедливість ідей Міхелса і Парето, що зміни суспільного устрою стають можливими тоді, коли представники політичної еліти починають підтверджувати сумніви народних мас в справедливості існуючого ладу. Етап бюрократичного хаосу завершується крахом тоталітарної держави.

Період аномії, власне, вже не являється продовженням еволюції тоталітарної держави, проте є безпосереднім наслідком її зникнення. Руйнація тоталітарної організації соціуму - єдиної реальної форми структуризації суспільства, призводить до тимчасової масової маргіналізації населення та втрати ціннісних орієнтирів. Вже з цього нового суспільства виростають нові, нетоталітарні політичні структури.

В третьому розділі “Тоталітарні детермінанти міжнародних відносин” здійснена спроба шляхом синтезу теорії демократії та теорії міжнародних відносин вирішити проблему обумовленості характеру зовнішньої політики тоталітарної держави її внутрішнім суспільно-політичним та соціально-економічним устроєм. В цьому розділі аналізуються погляди різних напрямів теорії міжнародних відносин на роль внутрішніх джерел зовнішньої політики, розглядаються моделі світової політики в інтерпретації “тоталітарних” ідеологічних доктрин, висвітлюється трансформація зовнішньополітичного курсу країни та ідеології в залежності від етапу еволюції тоталітарної держави і типу політичного режиму. Основні положення виглядають так:

В межах теорії демократії тоталітарна держава переважно розглядалась як апріорі агресивна та схильна до загарбницьких війн, силового вирішення конфліктів і насадження режимів за власною подобою. Причини такої експансіоністської міжнародної поведінки науковці вбачали в самій природі тоталітаризму, називаючи наступні чинники:

1) Психічна схибленість і моральна зіпсованість правлячої еліти тоталітарної держави.

2) Релігійний запал месіанізму і прозелітизм “тоталітарної” ідеологічної доктрини.

3) Чисто військові переваги тоталітарної держави, зумовлені її внутрішньою цивільно-мілітарною організацією.

4) Внутрішньополітичні потреби пошуку зовнішнього ворога.

5) Бажання тоталітарної держави зберегти і посилити свою внутрішню гомогенність.

6) Природна агресивність класу номенклатури.

Натомість в теорії міжнародних відносин ця проблема вирішується далеко не так однозначно. Найбільшого свого висвітлення вона дістала в дискусії представників наукових шкіл ідеалізму та реалізму, і якщо ідеалістичний напрям в цілому солідаризується з теорією демократії, то реалізм переважно ігнорує фактор ідеології та внутрішньополітичного режиму, пояснюючи світову політику виходячи з неї самої.

Детальний аналіз факторів агресивності тоталітарної держави, зумовлених її внутрішнім устроєм, не підтверджує концепції специфічного тоталітарного експансіонізму. Загалом, внутрішній суспільний лад видається другорядним чинником впливу на зовнішню політику країни, причому дуже неоднозначним і вкрай суперечливим. Тоталітарні держави дійсно дістали собі славу агресивних та експансіоністських, проте причиною цього стало традиційно-лінійне тлумачення історії ХХ століття. Завжди, якщо якась країна порушувала міжнародне status quo, то відразу ж її титульна нація здобувала репутацію імперіалістичної, а внутрішній устрій цієї держави оголошувався таким, що призводить до війн.

Навіть якби жодна з тоталітарних держав не намагалась змінити міжнародну систему в своїх інтересах, інші країни усе одно розглядали б їх як загрозу, оскільки вони сповідували принципово відмінні концепції легітимності суспільно-політичного ладу. Їх політика була революційною тією ж мірою, якою їх ідеї підривали внутрішній державний устрій інших країн.

Звинувачення тоталітарних держав у насадженні аналогічних режимів в усьому світі шляхом “тоталітарної революції” цілком справедливі, але в цьому плані вони не являються винятком і лише підтверджують загальне правило. Кожна велика держава сприймає свій внутрішній устрій як єдино можливий і правильний, прагнучи при цьому привести міжнародне середовище у відповідність із власним політичним режимом та намагаючись змінити суспільний устрій інших країн за своєю подобою. Окрім того необхідно відзначити, що СРСР або гітлерівська Німеччина вбачали свою автентичність не тільки і не стільки в тоталітаризмі, адже Сталін насаджував прорадянські, але не профашистські режими, так само як нацисти ніколи не приводили до влади в інших країнах комуністичну партію.

Пояснення експансіоністської політики тоталітарної держави психічними хворобами її лідерів виходить з ідеалістично-моралістської оцінки людської природи як одвічно доброї, і, з наукової точки зору, принципово не відрізняється від звинувачень нацистською пропагандою алкоголіка Черчіля і паралітика Рузвельта у розв'язанні війни в інтересах світового єврейства. Зрештою, ще жодний дослідник не наважився визначити психічну схибленість і ненормальність вождів як обов'язкову ознаку тоталітарного феномену.

Так само моральна зіпсованість керівництва тоталітарної держави навряд чи могла б стати причиною агресивної війни, адже традиційне реалістське тлумачення моралі як етичної, а не політичної категорії виглядає значно переконливіше, ніж ідеалістичне резонерство. Цілком природно, що більшість політологів в цьому питанні поділяють позицію М. Вебера, який виділяв для політиків особливу “етику відповідальності”, відмінну від звичайної моралі.

Твердження про якісь специфічні військові переваги тоталітарної держави над іншими країнами також не відповідає дійсності. Значно більш обгрунтованою видається думка, що готовність до війни зумовлена не стільки тоталітарним устроєм, скільки потужністю індустрії, ефективністю державного управління та національним духом. Окрім того, готовність до війни не є тотожною готовності вчинити напад.

Так само досить сумнівною видається механістична екстраполяція принципів внутрішньої політики на зовнішню. В історії людства неодноразово зустрічались приклади, коли держави з найбільш сприятливим режимом в плані особистих свобод були найбільшою загрозою для незалежності своїх сусідів, в той час як інші країни на протязі століть проводили замкнуту і закриту зовнішню політику, незважаючи на свій внутрішній військовий устрій і апологію війни правлячим класом.

Характеризуючи фактор впливу “провіденційної зовнішньополітичної програми” і революційного месіанізму слід пам'ятати, що прозелітизм не є виключним надбанням тоталітаризму. Як свідчить історія, будь-яка ідеологія стверджує свою доктрину як єдино вірну і прагне її максимального поширення, тож фашистський, нацистський та комуністичний месіанізм в цьому сенсі нічим принципово не вирізняються від ліберально-демократичного, а теорії, згідно яких певний суспільний устрій унеможливлює війни (науковий комунізм, ліберальна демократія), завжди використовуються лише як ідеологічно-пропагандистське виправдання зовнішньої політики держав, що їх офіційно сповідують.

Крім того, щирість месіанізму і готовність до активних дій перебуває у прямій залежності від періоду розвитку тоталітарної держави та її політичного режиму. Періоди тоталітарної революції та автократії являються найбільш сприятливими для ведення агресивних війн, оскільки в цей час ідеологія виступає формою світосприйняття правлячої еліти і відсутні противаги сваволі вождя. Натомість режим тоталітарної олігархії сприяє більш консервативним тенденціям у зовнішній політиці, адже бюрократії в силу колективного характеру прийняття рішень дуже важко піти на авантюру і наважитись на рішучий перегляд існуючої системи міжнародних відносин. Оскільки тривалий період тоталітарного панування послаблює державу, то в епоху бюрократичного хаосу керівництву країни доводиться приділяти значно більше уваги внутрішнім проблемам, тож вони швидше прагнуть підтримати status quo, аніж його порушити.

Оцінюючи потенціал агресивності тоталітарної держави, слід зазначити, що, на відміну від зорієнтованої назовні демократії, вона більше зосереджена на собі. Оскільки внутрішня гомогенність системи є однією з головних цінностей, то ідеал стабільного суспільства вимагає максимально уникати контактів, зумовлюючи тенденцію до ізоляціонізму. Звичайно, страх перед більш динамічними спільнотами зовнішнього світу може підштовхнути тоталітарну державу до експансії, проте значно більш вірогідною виглядає побудова новітньої моделі Великої Китайської або Берлінської стіни.

Висновки та положення, що виносяться на захист

1. Заполітизованість у вивченні тоталітарного феномену негативно позначилась на якості і цінності наукової роботи вчених, внаслідок чого сама концепція тоталітаризму зазнала відчутної ідеологічної компрометації. Позанаукова вмотивованість деяких дослідників сприяла демонізації і міфологізації цього складного суспільно-політичного явища, що призвело до формування неадекватних його теорій, абсолютизації ролі ідеології та терору.

2. Постійно змінюючись під впливом реалій суспільно-політичного життя соціуму, ідеологія в тоталітарній державі виконує завдання масової легітимації режиму і використовується для мобілізації населення, але в жодному разі не являється сакральною самодостатньою догмою - самореалізованою інженерною програмою побудови майбутнього. Концепції тоталітарної держави з'явились в теоретичних доктринах наукового комунізму, фашизму та націонал-соціалізму лише паралельно із створенням в СРСР, Італії і Німеччині супердержавних структур, а то й навіть постфактум, що не дозволяє характеризувати ці ідеології як апріорі “тоталітарні”.

3. Сутність тоталітарного феномену полягає у встановленні правлячою елітою політичного режиму диктатури (одноособового чи колективного характеру) у поєднанні з розбудовою супердержавних інститутів, за допомогою яких уряд прагне повністю контролювати все життя суспільства.

4. Аж до початку 90-х років загальні моделі еволюції тоталітарного феномену були передчасними, оскільки не було повноцінної емпіричної бази для подібних узагальнень. На основі історичного розвитку Радянського Союзу, фашистської Італії та нацистської Німеччини, за критеріями типу політичного режиму і правлячої еліти можна визначити такі основні періоди еволюції тоталітарної держави, як тоталітарна революція, тоталітарна автократія, тоталітарна олігархія, бюрократичний хаос та аномія.

5. В процесі функціонування механізмів тоталітарної держави масовий терор виступає інструментальним, а не структурним чинником, який притаманний лише для етапів тоталітарної революції і тоталітарної автократії. Перманентна чистка пояснюється потребами встановлення і утвердження абсолютної влади, коли усі опоненти і противники (навіть потенційні) сприймаються як вороги.

6. Останнім часом помітна небезпечна тенденція розглядати фазу посткомуністичного розвитку відокремлено від попереднього історичного періоду, що може знову призвести до небезпечних помилок і невиправданих сподівань. Для успішної розбудови української держави потрібно не лише остаточно ліквідувати рудименти старих тоталітарних структур, але й докласти зусиль для подолання руйнівних наслідків періоду аномії, що потребує згуртованих зусиль як політичної еліти країни, так і всього суспільства. Слід зазначити, що процес модернізації країни, демократизації її суспільно-політичних інститутів та створення механізмів громадянського суспільства не може бути сліпим наслідуванням чужого досвіду. Посттоталітарна трансформація в інших країнах може служити для нас корисним уроком, але не зразком, оскільки реформи в Україні мають проводитись із врахуванням вітчизняних особливостей розвитку.

7. Не існує переконливих доказів, що тоталітарний устрій спричиняє агресивну зовнішню політику. Внутрішній суспільно-політичний лад країни взагалі виступає другорядною детермінантою її міжнародної поведінки, причому вплив цього фактору дуже неоднозначний і вкрай суперечливий. Різні політичні режими тоталітарної держави можуть виявитись як сприятливими, так і несприятливими для проведення експансіоністського зовнішньополітичного курсу. Протистояння великих держав у ХХ ст. було породжене зіткненням інтересів, яке лише посилювалося та приховувалося ідеологічною конфронтацією і гетерогенністю їх політичних режимів, що дозволило надати боротьбі за світову гегемонію квазірелігійних форм глобального конфлікту демократії і тоталітаризму. Ліквідація тоталітарних країн суттєво не вплине на принципи міжнародної політики, посттоталітарний світ не буде ані більш безпечним, ані більш передбачуваним. Загальна демократизація, можливо, дещо послабить гостроту конфліктів, але не зможе усунути їх першопричини, які залишаються порівняно сталими вже протягом тисячоліть. В цих умовах для України видається більш доцільним визначати пріоритети свого зовнішньополітичного курсу у відповідності виключно із власними інтересами на основі прагматичного підходу, а не сліпо виконувати вимоги ідеологізованих догм сучасних політичних міфів.

На завершення відзначається, що незважаючи на безпрецедентні успіхи демократії у світі протягом двох останніх десятиліть, пророкування остаточного зникнення тоталітаризму підкріплюються головним чином лише палким бажанням авторів цих прогнозів. Попри тимчасову відсутність серйозних ідеологічних противників, доля ліберальної демократії буде прямо залежати від ефективності демократичних політичних систем, їх здатності вирішити нагальні проблеми сучасного світу і дати адекватну відповідь на виклики часу. Якщо ж їх спіткатиме невдача, над людством завжди висітиме загроза “вічного повернення” різноманітних форм диктатури.

Публікації автора по темі дисертації

1) Розумюк В. Переддень “Великої шахівниці”. Збігнєв Бжезінський про занепад тоталітаризму та крах радянського блоку // Дослідження світової політики. Зб. праць вчених. / ред. Є.Є. Камінський. - К.: ІСЕМВ НАН України, 1999. - Вип. 7. - С. 20-27.

2) Розумюк В. Колізії посттоталітарного трансформування Росії // Дослідження світової політики. Зб. наукових праць. / ред. Л.О. Лещенко. - К.: ІСЕМВ НАН України, 2000. - Вип. 9. - С. 29-32.

3) Розумюк В. Ідеалізм та реалізм про тоталітарні детермінанти зовнішньої політики // Дослідження світової політики. Зб. наукових праць / ред. Л.О. Лещенко. - К.:ІСЕМВ НАН України, 2000. - Вип. 11. - С.54-58.

4) Розумюк В. Олігархія // Дослідження світової політики. Зб. наукових праць / ред. Л.О. Лещенко. - К.:ІСЕМВ НАН України, 2000. - Вип.13. - С. 92-97.

5) Трубайчук А., Розумюк В. Три іпостасі тоталітаризму // Нова політика. - 1998. - №4. - С. 31 - 41.

6) Трубайчук А., Розумюк В. Що таке тоталітаризм? // Пам'ять столітть. - 1998. - №6. - С. 16 - 29.

7) Розумюк В. Доктрина націонал-соціалізму: ідеологічна легітимація гітлерівського режиму. // Історія слов'янських народів. Актуальні проблеми дослідження. Збірник праць вчених. - К.: Мін. Освіти, НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2000. - Вип. 6. - С. 50-54.

8) Розумюк В. Тоталітаризм - шлях до розуміння. Розвиток концепцій // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2000, №1. - С. 196-201.

Размещено на Allbest.ru