Політичний дискурс

Размещено на http://allbest.ru

1. Поняття політичного дискурсу

Політичний дискурс як різновид дискурсу або субдискурс розгортається для досягнення, збереження та здійснення політичної влади. Основним наміром політичного дискурсу є потреба адресанта висловити своє бачення дійсності та переконати адресатів у тому, що таке бачення є єдино правильним. При цьому мовець оперує подіями майбутнього, тому вибір відповідних мовних засобів може відіграти вирішальну роль. Політичний дискурс характеризується низкою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної детермінованої політичною діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків.

Класичним є тлумачення, яке запропонував Т. Ван Дейк: політичний дискурс - це клас жанрів, обмежений соціальною сферою, а саме політикою. Урядові обговорення, парламентські дебати, партійні програми, промови політиків - це ті жанри, які належать сфері політики. Услід за Т. Ван Дейком Грабяс також стверджує, що дискурс - це мовленнєва поведінка, форма якої залежить від того, хто з ким розмовляє, в якій ситуації і чому [16, 264].

Відтак, дискурс охоплює рівень психосоціальних феноменів, а також рівень мови як семіотичної системи. Обмежуючи політичний дискурс професійними рамками, діяльністю політиків, Т. Ван Дейк відзначає, що політичний дискурс водночас є формою інституційного дискурсу [4, 14]. Це означає, що дискурси реалізуються в такому інституційному середовищі, як засідання уряду, сесія парламенту, з'їзд політичної партії тощо. Тобто дискурс є політичним, коли він супроводжує політичний акт у політичній обстановці.

За А. Н. Барановим, політичний дискурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися відповідно до існуючих традицій і отримали перевірку досвідом [2, 76]. Ю. Сорокін, у свою чергу, визначає політичний дискурс через його співвідношення з ідеологічним дискурсом. "Політичний дискурс ? різновид ідеологічного дискурсу. Різниця в тому, що політичний дискурс ідеологічно-прагматичний, а ідеологічний ? імпліцитно-прагматичний.

Перший вид дискурсу ? субдискурс, другий - метадискурс" [12, 57]. Умовами розгортання політичного дискурсу слугують:

1) інтеграція і диференціація колективних агентів політики;

2) сприяння конфлікту й встановленню консенсусу;

3) здійснення вербальних політичних актів й інформування про них;

4) створення "мовної реальності" поля політики та її інтерпретація за допомогою інших полів - економіки, культури, мистецтва;

5) маніпуляція свідомістю і контроль за діями політиків і електорату.

У процесі політичного дискурсу предмет міркування розглядається в контексті історичної динаміки, у взаємозв'язку з дією об'єктивних і суб'єктивних чинників, зокрема соціокультурних, відпрацьовуються також прогностичні моделі її можливого розвитку.

Політичний дискурс не є аналогом політичної дискусії, а навпаки, передбачає стратегію сумісної (тобто дискурсивної) і продуктивної наукової оцінки, завдяки раціоналістичному аналізу розкриває аналітичну здатність особи та її готовність до інтелектуального спілкування" [9, 310-311]. Отже, дослідження політичного дискурсу є перетином різних дисциплін і пов'язано з аналізом форми, завдань та змісту дискурсу, що вживається в певних (політичних) ситуаціях.

Політичний дискурс характеризує цільова установка створення впливу на аудиторію. Кожен політичний діяч має на меті призвати, переконати, заманити на свій бік слухача. А це, в свою чергу, зумовлює творення і застосування відповідного арсеналу специфічних мовних засобів. Як зауважує О. В. Зарецький, особливої значущості набувають політичні афективи, які щораз розширюютьсвою функціональність: викликають багаті образні асоціації, яскраві спогади; активізують сильні емоції, провокують бажану реакцію і тим самим є мобілізуючим засобом; забезпечують швидку категоризацію поняття - входження в мовну картину політичного світу; є економним, зрозумілим для мас, ефективним позначенням складних політичних реалій [5, 27]. Зауважимо, що політичний дискурс вимагає такої зміни співвідношення між знаком (словом) і значенням, за якого звичні одиниці мови отримують незвичну інтерпретацію, а добре відомі ситуації включаються до несподіваних смислових контекстів: коли речі "перестають називатися своїми іменами".

На думку О. Шейгал, мова політики, політична комунікація, політичний дискурс - терміни, які в більшості праць взаємопов'язані. Дослідниця виділяє три підходи до вивчення політичного дискурсу:

1) дескриптивний підхід зводиться до класичної методики риторичного аналізу публічних виступів; розглядаються мовна поведінка політиків, мовленнєві засоби, риторичні прийоми та маніпулятивні стратегії;

2) критичний підхід, спрямований на критичне вивчення соціальної моралі, яка виражається у мові чи дискурсі; мовлення розглядається як засіб влади та соціального контролю;

3) когнітивний підхід дає можливість перейти від опису одиниць та структур дискурсу до моделювання структур свідомості учасників політичної комунікації.

Єдність політичного дискурсу і системи соціальних зв'язків демонструють функції, які виділяє О.Шейгал:

1) соціальний контроль (створення передумов для уніфікації поведінки, думок, почуттів і бажань великої кількості індивідуумів, тобто маніпуляція громадською свідомістю);

2) легітимізація влади (пояснення й обґрунтування рішень щодо розподілу влади та громадських ресурсів);

3) відтворення влади (зміцнення прихильності до системи, зокрема через ритуальне використання символів);

4) орієнтація (через формулювання цілей і проблем, формування картини політичної реальності у свідомості соціуму);

5) соціальна солідарність (інтеграція в межах усього соціуму або окремих соціальних груп);

6) соціальна диференціація (відчуження соціальних груп);

7) агональна (ініціювання та вирішення соціального конфлікту, демонстрація незгоди і протесту проти дій влади);

8) акціональна (проведення політики через мобілізацію або "наркотизацію" населення: мобілізація полягає в активізації й організації прихильників, тоді як під наркотизацією розуміється процес примирення і відволікання уваги, присипляння пильності) [14, 23].

Д. Грейбер виокремлює такі функції політичного дискурсу:

1) поширення інформації - не менш важлива одиниця політичного дискурсу (information dissemination);

2) визначення порядку денного (agenda setting). Суть цієї функції полягає в контролі за поширенням інформації;

3) проекція в майбутнє та минуле, що має на увазі прогнозування політики на майбутнє, аналізуючи позитивний чи негативний досвід минулого [15, 35 ].

Розглянемо закономірності реалізації основних функцій політичного дискурсу.

- комунікативна реалізація, функцією якої є передавання інформації, яка має призвести до зміни політичної свідомості адресата

- спонукальна (апелятивна, вокативна, конативна, регулятивна, інструментальна) політична пропаганда, переконання та вплив на адресата, позаяк політична комунікація нерідко має завдання мобілізувати громадян/виборців для проведення певних акцій, її функція полягає у конструюванні мовленнєвої реальності через ідеологію засобами ЗМІ і в результаті чого формується вторинна реальність, що структурує і тлумачить-інтерпретує дійсність та претендує згодом стати соціальною практикою

- волюнтативна - вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо;

- інформаційно-трансляційна яка полягає в тому, що політичний дискурс є важливим соціальним ідентифікатором та ретранслятором суспільних цінностей;

- емотивна - вираження емоцій автора та збудження емоцій адресата;

- метамовна включає в себе пояснення смислу слова чи висловлювання, розкриття суті спеціальних понять, термінів, образів тощо;

- прогностична - постійна проекція в майбутнє, планування (поточне та стратегічне) політичних дій та їх наслідків;

- фатична (контактовстановлювальна) - встановлення контактів, звертання уваги на себе, підготовка потенційного співрозмовника до сприйняття інформації;

- естетична (поетична) реалізація являє собою орієнтацію на форму повідомлення, на те, як виражена думка, оскільки політик також повинен слідкувати за виразністю свого мовлення;

- агічна реалізація форм табу: молитви, клятви, присяги.

Структуруючи жанровий простір політичного дискурсу О.І. Шейгал у своєму дослідженні "Семіотика політичного дискурсу" використовує наступні параметри виокремлення жанру: 1) інституціональність; 2) суб'єктно-адресатні відносини; 3) соціокультурний аспект; 4) локалізація подій [14].

Основними жанрами політичного дискурсу, з точки зору головної інтенції боротьби за владу, є дебати, публічні промови політиків, гасла та голосування. До центру належать такі жанри, як коментування, обговорення, інтерпретація, які можна охарактеризувати як реакцію на дії політиків. Периферія жанрів політичного дискурсу складається з інтерв'ю, аналітичних статей, мемуарів, графіті, карикатур. Усе це дає змогу зробити висновки, що політичний дискурс є багатокомпонентним явищем, що може розглядатись як система взаємопов`язаних характерних рис, функціональних особливостей та специфіки їх реалізації. Йому притаманна наявність широкого інструментарію функцій та жанрового втілення, за допомогою яких досягається головна мета - отримання політичної влади та реалізація політичних інтересів учасниками політичного процесу. Використання дискурс-аналізу для вивчення політичного процесу в цілому, тих чи інших політичних курсів, ліній поведінки окремих політичних організацій і політиків видається вкрай продуктивним у сучасній політології для подальших наукових досліджень.

Жанри політичного дискурсу за інституціональним параметром:

- розмови про політику у колі родини та друзів (анекдоти, плітки);

- листівки та графіті;

- телеграми та листи громадян, в яких вони виражають свою підтримку або протест;

- політичний скандал;

- прес-конференція;

- публічні політичні дискусії;

- публічні виступи та промови політичних лідерів;

- закони, накази та інші політичні документи;

- міжнародні перемовини, офіційні зустрічі керівників держав

Відповідно до суб'єктно-адресатного параметру на основі соціокультурних диференційних параметрів за локалізацією подій:

А) між груповими суб'єктами:

- петиція;

- звернення;

- листівка;

- наказ виборцям;

- виступи на мітингах;

- голосування.

Б) комунікацією між агентами інституцій:

- кулуарне обговорення;

- службове листування;

- парламентська дискусія;

- зустрічі політичних діячів;

- доповіді на з'їздах.

На основі соціокультурних диференційних параметрів виокремлюють жанри:

- жанри дискурсу влади;

- жанри дискурсу опозиції.

- ритуальні (інавгураційна промова, традиційне радіо- і теле- звернення);

Диференціація жанрів політичного дискурсу за допомогою локалізації подій дає змогу виокремити наступні жанри політичного дискурсу:

- орієнтаційні жанри (конституція, наказ, домовленість, доповідь);

- агональні жанри (парламентські дебати, рекламна промова, гасло).

Основними жанрами політичного дискурсу, з точки зору головної інтенції боротьби за владу є дебати, публічні промови політиків, гасла та голосування. До центру належать такі жанри як коментування, обговорення, інтерпретація, які можна охарактеризувати як реакцію на діє політиків. Периферія жанрів політичного дискурсу складається з інтерв'ю, аналітичні статті, мемуари, графіті, карикатури.



2. Семіотичний простір політичного дискурсу

Стосовно семіотичного простору політичного дискурсу можна говорити про неоднорідність задіяних у нім «мов»: окрім вербальних знаків і паралінгвістики, істотне значення має політична символіка і емблематика, семіотика простору (знакове використання простору). У політичному дискурсі знакового статусу набуває сама фігура політика і певні поведінкові моменти (знакові дії) [17, с. 21-22].

Важливою передумовою використання набору певних символів є створення символічного поля політики. Символічним змістом наповнюються такі речі, як атрибути влади (скіпетр і держава), символічними стають певні постаті (уособлення перебудови - М. Горбачов, перший президент - Л. Кравчук), події («Помаранчева революція»), дати (День Конституції, День незалежності, День соборності України). Зважаючи на те, що головними політичними акторами України з 2006 року вважаються політичні партії, промови їх представників певною мірою є зразком для формування символічного простору політичних комунікацій.

Політичний дискурс по суті є вираженням усього комплексу відносин між людиною і суспільством.

Таким чином, це явище по своїй сути функціонально направлене на формування у реципієнтів певного фрагмента світосприйняття або картини світу. Використовуючи політичний дискурс як пробний камінь, можна зрозуміти, як у різних мовних коллективах моделюються культурні цінності, як пропагується соціальний порядок, які елементи мовної картини світу залишаються поза межами свідомих мовних стратегій [17, с. 26].

У політичному тексті міститься як екстралінгвістична інформація (картина світу), так і знакова інформація (картина світу, представлена через знак, номінацію) [13, с. 49].

Політичний дискурс володіє не тільки змістом (співвіднесений з реальністю), а й сутнісною «прив'язкою» (співвіднесений з певною групою або групами людей). Різні суб'єкти спілкування по-різному відбиваються в дискурсі: комунікативні форми породжують свій зміст [13, с. 50]. Аналіз сутнісної інформації політичного дискурсу - це аналіз комунікативно-номінантний: хто спілкується і як спілкується. Політичний дискурс представлений в особах.

Особа зливається з текстом, але одночасно сама є текстом. Це «нашарування» або змішання змісту породжує новий зміст. У результаті один і той же текст, вимовлений різними особами, «розпадається» на різні тексти: вони інакше декодуються аудиторією, інакше структуруються, класифікуються. Вони дають іншу картину соціальної взаємодії [13, с. 51].

На думку російської дослідниці І. Ф. Ухванової-Шмигової, сенсо-сутнісні дослідження політичного дискурсу можуть дати значущий матеріал як про сучасну дискусію в цілому, так і про політичний дискурс зокрема.

Необхідно виявити ті ознаки, які характерні для політичної дискурсії на даному етапі розвитку соціуму, а також визначити історичні та національно-специфічні риси політичної дискусії, спадкоємність/неспадкоємність тих чи інших стилів, типів, форм спілкування, композиційних рішень [13, с. 51].

В академічному і епістемологічному контекстах аналіз політичного дискурсу (політичний дискурс-аналіз) не є «строго оформленою» дисципліною і скоріше функціонує як міждисциплінарний методологічний напрям, що інтегрує теорії і практики аналізу політичних текстів (дискурсна прагматика, когнітивний дискурс-аналіз, критичний дискурс-аналіз тощо).

Політичний текст є продуктом зіткнення різних інтересів і стратегій, рівнодійних ідей, вольових зусиль і дискурсів політичних суб'єктів [16, с. 170].

Політичний текст - це вербалізована політична діяльність у всіх її проявах: як знакових/символічних (нормативна і акумулятивна діяльність), так і незнакових (тексти-перформативи). Це поняття охоплює тематичний обсяг і стильові особливості, реалізовані в мові, і засоби політичної активності мови.

Політичний дискурс - це сукупність політичних дискурсій соціуму: дискурс влади, контрдискурс, публічна риторика, які зміцнюють систему суспільних відносин, що склалася, або дестабілізують її [17].

Сучасні дослідження промов політичних лідерів представлені двома методиками: дискурс-аналізом (максимально широка дослідницька парадигма) і семіотичним аналізом (вужчий підхід, оскільки він не враховує достатньою мірою суспільно-історичних умов, у яких функціонує об'єкт аналізу, а сконцентрований лише на знаковій характеристиці дискурсу) [16, с. 164 ]. політичний лексика дискурс

Політичний дискурс-аналіз є складною системою роботи з текстом, що дозволяє препарувати дискурс на різних рівнях. Більш того, політичний дискурс може бути проаналізований за допомогою різних підходів (дискурсна прагматика, гендерний підхід, конверсаційний аналіз, вивчення

структури аргументації тощо) [19].

Традиційну увагу дослідників привертає рівень змісту. В зв'язку з цим, аналіз ідеологій, систем включення/виключення зводиться до виявлення домінантних стереотипів уявлення про «своїх» і «чужих», вивчення клішованості, автоматизації дискурсу, що на рівні вибору джерелознавчих методик означає перевагу частотного аналізу, аналізу тематичного ряду (переважно у роботі з джерелами масової комунікації) і, лише почасти, дослідження семантичних структур.

Частково це означало б спробу відповісти на запитання: «Що Вони говорять про Нас?» [5].

Російський дослідник Шейгал Є. І. доводить, що з усіх видів комунікативних дій для «політичного» дискурсу найбільш характерна інтенціональна дія «переконання».

Вона проявляється в різних етноспецифічних модусах-вчинках. Ці етнокультурні модуси створюються складним переплетенням двох видів стереотипів: мовних, пов'язаних з семантичними преференціями самої мови, і комунікативних, пов'язаних з усталеними нормами поведінки і ціннісними суспільними критеріями.

Протиставляючи владу і опозицію, тих, хто при владі, і тих, хто хоче її здобути, можна показати на прикладі гасел боротьбу справедливості та несправедливості: «Справедливість є - за неї варто боротися» (БЮТ), «Україна не буде країною бідних людей» (Блок Литвина), «Закон один для всіх» (Наша Україна - Народна самооборона) тощо. Переконання ефективне в тому випадку, якщо воно здійснюється за принципами, що відображають сталі манери поведінки і взаємовідношення в колективі [17, с. 33].

Отже, інтерпретуючи політичний дискурс у його цілісності, не можна обмежуватися суто мовними моментами, інакше суть і мета дискурсу пройдуть непоміченими.

Розуміння політичного дискурсу передбачає знання фону, очікувань автора й аудиторії, прихованих мотивів, сюжетних схем і улюблених логічних переходів, що існують у конкретну епоху.

Політичний дискурс становить значну частину нашого спілкування і володіє високим ступенем аргументації для відстоювання точки зору, відстоювання чи спростування думки або для отримання схвалення від аудиторії.

Аналіз промов показав, що вони поєднують у собі як аргументативні тактики, так і елементи логічної аргументації. Текст насичений аргументами, логічними доводами, міркуваннями, що спираються на фактично-статистичну інформацію.

У політичному дискурсі часто використовуються лексичні і стилістичні засоби, що може бути пояснене їх великим аргументативним потенціалом, великою образністю, що важливо, якщо враховувати, що ці тексти призначені для публічних виступів і покликані відразу оволодіти увагою слухача, впливати на його почуття й емоції.

Таким чином, автор на прикладах показав, що аргументація і переконання може реалізовуватися за допомогою різних вербальних стратегій. Для ефективності переконання політичні діячі вдаються до різних тактик. У процесі дослідження були виявлені наступні тактики аргументації, наявні в політичному дискурсі:

1) стилістичні (пом'якшення, повтори, оцінні слова);

2) семантичні (явне заперечення, перенесення);

3) аргументативні (апеляція до авторитету, риторичні запитання, створення очевидності і загальновідомості фактів, обіцянки, посилання на традиційні цінності, опозиція, позитивна самопрезентація, дискредитація опонента).

Загалом аналіз аргументативної комунікації дозволяє визначити позиції політичного діяча, встановити способи впливу на аудиторію та прослідкувати структуру побудови аргументів, які покликані впливати на свідомість слухачів.



3. Семіотика політичного дискурсу

Одна з особливостей політичної реклами на телебаченні полягає в тому, що її матеріали виявляються «щільно навантаженими» візуальними і вербальними образами, які використовуються аж ніяк не довільно. Самі образи, а також їх набір ретельно конструюються.

Для пояснення механізмів їх побудови ми звернулися до можливостей семіотики. Семіотичні підходи у вивченні вмісту масової комунікації зазвичай протиставляються методам традиційного контент-аналізу.

Останній, як відомо, базується на тому, що зміст повідомлення (в т.ч. рекламного) може бути зрозумілий через аналіз його явного змісту. Це, у свою чергу, передбачає кількісну фіксацію наявності в повідомленні тих чи інших слів, понять, фраз.

Якщо спиратися на семіотику, яка стверджує, що мета комунікації - передача смислів, то акцент потрібно робити на вивченні способів організації повідомлення, його елементів, знаків і символів. Біля витоків даного напрямку стояли такі вчені, як Ч.С. Пірс і Ф. де Соссюр.

У якості відправної для нашого дослідження виділимо ідею Соссюра про те, що лінгвістичні моделі і концепції можна використовувати для вивчення не тільки мови, але й інших феноменів.

Центральне поняття семіотики - знак, як найменший елемент комунікації всередині мовної системи. Це може бути слово, малюнок, звук, образ на телеекрані, жест, елемент одягу і т.д. Знак, за Соссюром, слід розуміти як об'єкт з певним значенням [78].

На відміну від концепції знака Соссюра, Пірс використовує так звану триадну знакову модель [52]. Знак, за Пірсом, може бути описаний за допомогою трьох ключових елементів: репрезентамен - форма, яку приймає знак; інтерпретант - сенс, який породжує знак (більш розвинений знак); референт - зовнішній об'єкт, до якого знак належить.

Таким чином, в тріаднІй моделі зростає роль індивіда, що сприймає і декодуючого знак або символ. Ніщо не може бути знаком до того, поки не інтерпретовано як знак, тобто знак існує тільки тоді, коли він «занурений» в контекст сприйняття.

Текст - як власне друкований матеріал, так і аудіо та / або візуальні матеріали - о розглядається як сукупність знаків.

Відповідно, значення тексту утворюють знаки і система їх взаємозв'язків. Говорячи про знаки в політичному дискурсі, треба мати на увазі, що їх значення виявляється тільки через структурні відносини з іншими знаками.

Головна увага приділяється тому, чого немає в даному знаку в порівнянні з іншими, в результаті найбільш точні характеристики означуваного витягуються не з нього самого, а з контексту, який співвідноситься з позначеним явищем, але не є таким.

Оскільки соціальні взаємозв'язки в значній мірі визначаються тим, як вони відображені в мовній системі, то реальність стає «відносною», а можливості конструювання реального безпосередньо залежать від можливостей мови в конкретній політико-культурній ситуації.

Для здійснення комунікації необхідно вибрати елемент з певної парадигми знаків, який з'єднують з іншим її елементом. Ця комбінація отримала назву синтагми, тобто комбінації знаків, їх ланцюжка, що несе значення. Іншими словами, синтагматичні відносини - це прийнятні способи комбінації знаків усередині дискурсу.

Знаки, пов'язані синтагматично, об'єднуються за допомогою якихось «комбінаторних» правил. У політичному дискурсі синтагма зазвичай представлена набором візуальних, вербальних знаків. У ряді найбільш значимих для семіотичного аналізу виділяють поняття денотації і конотації, введені Р. Бартом [7].

Денотація співвідноситься з буквальним значенням знака, тобто з тим, що відповідає «здоровому глузду» і мається на увазі безпосередньо, конотація «накладається» на денотат і пов'язана з почуттями і спогадами адресата повідомлення в ціннісному контексті тієї чи іншої культури.

Звернемо увагу ще на один важливий аспект: для політичного дискурсу характерна наявність безлічі «плаваючих» знаків, які не завжди однозначно інтерпретуються.

Закріплення за ними конкретного значення забезпечує функція лінгвістичного повідомлення. Його форми можуть бути самими різними - титри, заголовки, салогани тощо, однак мета полягає у виділенні провідних інтерпретацій і в усуненні можливих двозначності і суперечливості повідомлення.



4. Невербальні знаки політичного дискурсу

Для адекватної інтерпретації політичних текстів, значна частина яких, завдяки телебаченню, потрапляє до сучасного «поживача» в рамках широкого екстралінгвістичного контексту, необхідно враховувати все різноманітність знаків, що складають специфіку мови політики. "Мова політики не зводиться тільки до слів. Те, що політки вважають значущим або не значущим, так або інакше знаходить віддзеркалення в стилі життя нації. Політки - це одяг, їжа, житло, розваги, література, кіно і відпустка - такою ж мірою, як промови і статті [6, 19].

Семіотичний простір політичного дискурсу формується знаками різного характеру - вербальними, невербальними та змішаними. До вербальних знаків відносяться слова, вислови, прецедентні тексти, до невербальних - прапори, емблеми, портрети, бюсти, споруди, символічні дії, і врешті-решт знакові або символічні особи - власне політики. До змішаних знаків відносяться гімн (сполучення поетичного тексту і музики), герб (сполучення геральдичних символів і девізу), креолізовані тексти, що поєднують зображувальні і вербальні елементи (плакат, карикатура).

Розглянемо чотири типи невербальних знаків політичного дискурсу, що відрізняються за характером знакової субстанції:

4.1 Політик як знак

У сучасній семіотиці існують різні підході до інтерпретації людини як знака: людина як подібність богу, людина як актор [2].

Знакова сутність політика проявляється в двох основних аспектах:

а) політик як представник групи, як метонімічний знак, що заміщає групу. З цією функцією пов'язана персоналізація політичних партій і рухів - вони легко ідентифікуються за іменами лідерів (партія Жириновського, блок Лужкова). Будучи представником політичної групи, політик одночасно виступає і як символ певних политичних поглядів, концепцій, напрямків;

б) політик як актор, як виконувач ролі (и в театральному, и в соціолінгвістичному розумінні), сам створює свій імідж або підігрує тому іміджу, який для нього розроблений. Роль розуміється двояко: з одного боку, як образ, втілення певних рис зовнішності та поведінки, а з другого боку як функція агента політики.

4.2 Знаки поведінки

Дія, вчинок стають знаком, якщо в нього з'являється другий план, призначений для символічного «прочитання». Серед знаків поведінки політичного дискурса виокремлюють ритуалні та не ритуальні дії або події.

Ритуальні політичні події являють собою дії церемоніального характеру (інагурація, парад та інші патріотичні церемонії).

Під ритуальністю розуміється відсутність елемента новизни, передбачення, запрограмованості, перевага фатіки над інформативністю. Фатичні знаки в політичній комунікації використовуються для демонстрації єдності і патріотизму, вони призначені викликати почуття радості від цієї єдності. З цієї ж причини до фактичної комунікації слід віднести і так зване «спілкування керівника з народом», наприклад відвідування підприємств або магазинів.

До символічних дій не ритуального характеру можна віднести політичні акції, які є театралізованою метафорою. Прикладами таких символікою. Прикладами таких символічних акцій є спаління чучела або інсценізовані похорони політика.



4.3 Символічні артефакти

До традиційних артефактів, що виступають в якості символів вищої влади, відносяться скіпетр, держава, меч, одяг (мантія), головні убори (корона, діадема, вінець, тіара).

Символічна цінність головних уборів полягає в тому, що вони візуально збільшують зріст тих, хто їх носить, і, таким чином, виступають як символ влади. У більшості сучасних товариств ці символи стали виключно надбанням історії.

До категорії символів-артефактів, що зберегли свою значущість і в наші дні, відносяться будівлі та приміщення, в яких бувають політичні лідери. Як правило, вони знаходяться на підвищеннях - це трон, палац, вежа, Кремль, трибуна. "Кожне ієрархічно розчленоване товариство потребує підвищення і сакральне шанування місця, де сидить вождь, король або імператор, для того, щоб в офіційних випадках підноситися над «простими смертними». Саме цьому, трони були символічно абсолютизовані і в багатьох мовних оборотах означали «імперську владу» [1, 273].

Соціально значиме місце спілкування або соціокультурний локус є важливим компонентом комунікативної події: маркіруючи ситуацію спілкування, воно задає тональність і стилістику комунікації: традиційно обстановка, в якій відбувається відправлення влади, призначена для прищеплення почуття ушанування і благоговіння.

В політичному дискурсі існують комунікативні події і співвіднесені з ними жанри, які мають часто виражену «прив'язку» до певних соціокультурних локусів. Перед усім, це більшість жанрів інституціональної комунікації.

Соціально-політичні інститути (державні установи) мають деякі матеріальні ресурси, до яких відносяться і фізичний простір певних будівель та приміщень. Функціональна орієнтованість таких будівель і приміщень повідомляє їм семіотичність - їхній мисленнєвий образ закріплюється в свідомості, як знак певної події. До політичних локусів з сталим подійно-жанровим зв'язком відносяться, перед усім, будинок парламенту, уряду, президентських структур.

4.4 Графічні символи

Політичний дискурс будь-яких епох немислимий без використання графічних символів, до яких відносяться національні емблеми, прапори, герби, емблеми політичних партій і рухів. Г. Бідерман відмічає, що символами політичних рухів часто ставали образні знаки з високим сигналізуючим значенням, здатні підсвідомо впливати на глибинні пласти особистості [1].

Розглянемо тлумачення деяких графічних символів в «Енциклопедії символів» Г. Бідермана. «В якості прикладів може слугувати свастика як символ нацистської партії, яка наводить на думку про мобільність, обертання, круговорот, наступальний дух; хрест лицарів тевтонського ордена, який безуспішно намагалася протиставити свастиці австрійська корпоративна держава з 1933 до 1938 року, навпаки справляв враження статичності і «тупості».

Політичні рухи агресивного або наступального характеру майже завжди проявляють себе в зубцях і шпичаками (наприклад подвоєний рунічний знак «зиг» - символ СС; хрест з шпичаками стріл на кінцях був політичним символом угорської партії «Схрещені стріли» перед другою світовою війною, а три стріли склали емблему австрійської соціал-демократії; серп в серпі і молоті, емблемі робоче-християнської держави, або зубці радянських зірок) [1, 211].

Інколи в якості політичних символів використовуються зображення тварин. Орел, цар птахів, і лев, цар тварин, як символи верховної влади, фігурують в багатьох гербах і державних емблемах.

Сокіл в древньому Єгипті був символом царської влади, оскільки «його погляд паралізує птахів так же, як лик фараону - його ворогів». На даний момент сокіл означає прихильника жорсткого політичного курсу на протилежність голубу, що символізує миротворчий рух [1, 254].

Таким чином, в плані між семіотичних трансмутацій має місце потрійна знакова репрезентація:

1) людина/артефакт/локус (як символ влади);

2) його невербальний (графічний);

3) його вербальний коррелят.

Як показує матеріал дослідження, в семіотичному просторі політичного дискурсу цілий ряд політичних реалій отримує множинне означення. Це явлення співвідноситься з одним з елементів семіозису, який Ч. Пірс назвав інтерпретантою (семіозис за Ч. Пирсом включає елементарну тріаду відношення: об'єкт - знак - інтерпретанта).

Будучи "знаком, накладеним на знак", поняття інтерпретанти включає в себе інтермовні синоніми, парафрази і розгорнуті описи, інтермовну трансляцію і міжсеміотичні перетворення (трансмутації), зокрема перетворення вербальних знаків у невербальні. «Кожна наступна інтепретанта має тенденцію посилювати розуміння і досягати семантичної інновації» [4, 41].

Деяка політична реальність, допустимо, партія КПРФ, семіотично перевтілюється в фігурі свого лідера: людина за ім'ям Зюганов стає знаком, оскільки несе інформацію не тільки про себе самого, але і про їм очолюваним груповим політичним агентом.

Його портретне зображення є, з одного боку, іконічним знаком Зюганова як особистості і, з іншого боку, опосередковано виступає як знак партії (який використовується в функції вираження політичної лояльності, прихильності до партії). Нарешті, ім'я політика слугує умовним знаком його як особистості і, опосередковано, через метонімічний зв'язок, стає позначенням партії і її політичної лінії.

Аналогічно номінації типу Білий дім, Кремль, Стара площа, є опосередкованими позначеннями органів і галузей влади: сама будівля за принципом суміжності стає символом, наприклад, виконавчої влади, і його умовне вербальне позначення точно так розвиває символічне значення.

Таким чином, в плані між семіотичних трансмутацій має місце потрійна знакова репрезентація:

1) людина/артефакт/локус (як символ влади);

2) його невербальний (графічний корелят);

3) його вербальний корелят. В більш конкретних термінах ця тріада виглядає наступним чином: «політик - портрет - ім'я або артефакт влади - його зображення - його найменування».

Размещено на Allbest.ru

...