Місце особистості в політиці та державному управлінні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце особистості в політиці та державному управлінні

Зміст

Вступ

1. Сутність особи: соціально-політичний аспект

2. Особливості місця особи в політиці та державному управлінні

3. Політична соціалізація особи в Україні: проблеми та перспективи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В даній роботі ми розглянули роль особи в політиці, процеси залучення людини до державного та політичного управління, розкрили різницю понять “людина”, “індивід”, “особа”. Розглянули особливості політичної соціалізації особи, з'ясували місце та роль особи в державному управлінні та в політиці, особливості цих процесів в українській державі.

Людина є невід'ємною складовою політики та держави, зокрема. Це зумовлено тим, що вона може виступати і як об'єктом так і суб'єктом політичних відносин. Як ще в Давній Греції стверджував Аристотель “Людина істота політична”, проте його трактування людини як істоти політичної стосувалося лише громадян держави, які наділенні приватною власністю та мають соціальний статусом, але на даному етапі розвитку суспільства цей вислів є як ніколи доцільним.

Політична соціалізація особи включає як участь людини у політиці так і в державному управлінні. Різниця полягає лише в тому, що в державному управлінні, як правило, особа виступає суб'єктом політики та представником держави, хоча якщо розглядати всі ці процеси на буденному рівні, то вона може бути і об'єктом державно-управлінських рішень та сфери діяльності. Зважаючи на вузьку сферу дослідження поняття місця особи в політиці та державному управління ми за основу взяли місце особи в політиці, що є ширшим і включає сферу державного управління.

1. Сутність особи: соціально-політичний аспект

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспільстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. І важко уявити, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міцних демократичних системах, схиляються до думки, що вони не самі вирішують, а лідери, керівники володіють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції співпадають або близькі з її власними. І в сучасному складному світі здається неможливою така політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута суто індивідуальним буттям особи.

Політику творять люди, її суб'єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об'єднання та організації, індивіди - первинні, вихідні політичні суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності,. верства, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Древній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже багато залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства. особа політика соціалізація

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біосоціальна. Маркс говорив, що “суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин”.[8, с.246] Людина - істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина - індивід - є особою. Проте людина, особа, індивід - поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюл'єп Леметрі визначав, що людина - машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після дати точне визначення. Філософ Поль Гольбах писав, що людина матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Гельвецій говорив: “Людина витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам.”[8, с.270] Філософ Іммануїл Кант писав: “Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета”.[8, с.311] Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тин homo sapiens - людина розумна. Людина - гранично загальне поняття для визначення суб'єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа - це не просто біологічна, але й соціальна істота, і якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, “людина є суспільна істота”.[8, с.250] Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської суттєвості: із зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід - означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічно і духовно. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини. її конкретна історичну характеристику. Особа, природно, втілює зміст тих суспільних відносин, з якими зв'язане життя людини, і які людина підтримує та стверджує усією своєю життєдіяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне середовище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попередніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина - це сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що успадкувалися, відрізняють її від усіх інших тварин, а людей один від одного і не включають конкретно-історичних соціальних характеристик, то особа - це втілення конкретно-історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині індивідуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту, здібностей, роблять її неповторною серед інших людей.

Отже, важливо зовсім не обмежуватися лише соціальним тлумаченням суттєвості особи, а підходити конкретно-історично до аналізу суттєвості особи. Людина належить до тих чи інших соціальних, національних, професійних спільностей, виступає носієм певних інтересів. Звичайно ж, особа не лише продукт, об'єкт, але й суб'єкт суспільних відносин.

Людина протягом свого життя перебуває у різних соціальних групах і виконує різні соціальні ролі - це є складний і багатогранний процес, який потребує багато зусиль і клопіткої праці. Для того, щоб людина утвердила себе як особистість, індивід чи громадянин, вона повинна успішно пройти процес політичної соціалізації.

2. Особливості місця особи в політиці та державному управлінні

Особа - це людина, яка втілює конкретно історичні суспільні відносини, що впливають на них в міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке займає в суспільстві. Соціальний статус особи - це місце особи в системі суспільних відносин у ставленні до інших індивідів і до соціальних груп, сукупність її соціальних функцій, а також її оцінка та самооцінка, тобто розуміння людиною своєї соціальної значимості. Соціальний статус особи характеризується економічним, професійним та іншими ознаками. Визначаючи соціальний статус особи, доцільно відмежуватися від ролевої концепції особи, що, по суті, зводить становище особи до ситуації актора, якому заздалегідь прописаний хід дій.

В одній із п'єс Уільям Шекспір писав: “Весь світ - театр. У ньому жінки та чоловіки - усі актори. У них є входи, виходи. І кожний не одну грає роль. Сім дій у п'єсі тій. Дитина, школяр, підліток, коханець, солдат, суддя, дідусь...”. [5, с.23] Особисте, суб'єктивне тут може проявитися тільки в методі виконання ролей. Люди й автори та діючі особи їх власної драми. Природно, соціальний статус особи залежить не лише від матеріальних, соціальних та духовних умов, але й від того, наскільки ці умови засновані особою, від її культури, від її активності, від її моральності та способу життя.

Соціальна діяльність людини - головний рушій суспільного розвитку. В її діяльності, в характері її діяльності, спрямованості, активності, змістовності та результативності відбивається суть того чи іншого суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, історичні перспективи. Самореалізація людини можлива тільки через державу. Звідси сильна держава - добро для громадян. Все, що сприяє її зміцненню, відповідає інтересам суспільства, і є вирішальний гарант свободи. Ще Демокріт підкреслював, що в державі представлене загальне добро й справедливість. Інтереси держави - над усе. Піклування громадян повинно бути спрямоване на найкращий устрій держави. Георг Гегель відзначав, що особа дещо варта тільки тому, що є часткою держави. Якщо ж особа перебуває в гармонії з метою держави, то вона вільна, тому що держава - вища форма і втілення свободи. Гегель підкреслював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні обов'язків перед державою. Виходячи з діалектики двох типів влади, природної, ірраціональної, стихійної, що базується на грубій силі, і державної - розумної, організуючої і упорядкованої, що підносить суспільство над біологічністю людини, філософ Нікколо Макіавеллі вважав, що зміцнення держави та її влади, яка втілює все розумне в людині, є важливим фактором і що для зміцнення держави та її влади усі засоби добрі, аж до самих найвищим злочинів проти людини. Виходячи з гуманності, в основі різноманітних елітарних концепцій співвідношення цінностей людини й політики лежить необхідність наявності компетентної влади меншості над більшістю, як умови нормального функціонування соціуму. Сама ж Людина - пасивний суб'єкт управління, має підкорятися, слухатись еліту із-за її більшої компетентності. Але ряд політологів (Роберт Даль, Віль Корихаузер, Йозеф Шумпетер) розглядають зростаючу участь громадян у політиці суперечною природі особи, проголошуючи взагалі “політику для політиків”. Існують також інші погляди, концепції, в основі яких лежить певність у владній суверенності особи, впевненості, що її самореалілізація не в державі, а в жертвуванні заради влади.

Основи діяльності людини, особи в політичному житті визначені необхідністю задоволення політичних потреб: участь у формуванні та вдосконаленні політичних структур, політичної системи суспільства, в діяльності політичних партій, різних суспільних формувань тощо.
Особа, індивід є первинний суб'єкт політики. Ще в давнині філософ Протагор відзначав, що “людина є міра всіх речей”.[8, с.111] Мірою політики, рушійним початком політичної активності політичних партій, політичних рухів, класів, націй тощо є сама особа, її інтереси, ціннісні орієнтації й мета. У політичній науці проблема особи має три основні аспекти. По-перше, особистість є індивідуальні, психіко-фізіологічні (емоційні, інтелектуальні та ін.) особливості людини, її специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки тощо. Від індивідуальних особливостей часто залежить велика політика. По-друге, особистість є представник соціальної спільності, соціальної верстви, групи (статусної, професійної, соціально-етнічної, класової, еліти, мас та ін.), а також особистість-виконавця певної політичної ролі: виборця, члена політичної партії, парламенту та ін. Такий підхід до особистості розчиняє її в більш великих соціальних формуваннях або ж певних її ролях і не дає можливості відбити автономно активність індивіда - специфічного суб'єкту політики. По-третє, особа відносно самостійна активна учасниця політичного та суспільного життя, що володіє розумом і свободою волі, не лише загальнолюдськими, але й унікальними рисами, тобто цілісність, яка не зводиться до її окремих (професійних, класових, національних тощо) характеристик і що є політичним статусом громадянина.

Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, тобто спільності людей, які ототожнюють себе зі своєю нацією, повною соціальною спільністю людей, групою індивідів, політичною партією, об'єднанням тощо. Зміст політичної діяльності визначається політичною діяльністю особи, людей, які включають не лише систему соціально значущих рис, що характеризують людей як членів того чи іншого суспільства або соціальної спільності, але й індивідуальні психологічні риси особистості.

В соціології і політології існують найрізноманітніші визначення політичної соціалізації. У політологічному енциклопедичному словнику поняття „політична соціалізація” розглядається як: “.. процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить”.[7, С.98-99] Політична соціалізація є складовою багатогранного процесу, в ході якого відбуваються відтворення і подальший розвиток політичних структур та відносин. Рівень політичної соціалізації - величина змінна. Він детермінований значною мірою умовами соціально-політичного життя.

Політологічна наука повинна виходити з активної ролі особи в політичному житті щодо засвоєння певних політичних норм і цінностей. Точніше цей процес визначається поняттям “політичний розвиток особи”. Маємо на увазі процес активного засвоєння індивідом ідеологічних та політичних цінностей і норм, притаманних конкретному суспільству.

Проблема політичної соціалізації особи ставить питання: як і чому особа включається у політичне життя, які фактори, а головне - результати включення особистості у політичне життя? Але питання вирішуються досить просто: залучення особи до політики реалізується шляхом її участі у політичному процесі, соціально-класовими факторами (соціальним походженням індивіда, його становищем у соціально-класовій структурі суспільства та ін.). У процесі залучення людини до політики можна, не заперечуючи значення соціального середовища, орієнтуватися здебільшого на соціально-психологічне пояснення механізмів залучення людини у політику.

Що ж визначає місце людини у політичному та державному житті? По-перше, найсильніший вплив має на людину з боку інститутів політичної системи, владних структур, національних та соціальних спільностей, груп (починаючи з класу і кінчаючи сім'єю політичних лідерів та ін.). По-друге, сама людина - внутрішні механізми свідомого та несвідомого реагування на соціально-політичні імпульси. Соціальна обумовленість залучення особи в політику допускає розмежування політичних, неполітичних факторів процесу політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії та політичні рухи, об'єднання - ось основні політичні фактори процесу політичної соціалізації особи. Сім'я, школа та інші навчальні заклади, робота, служба, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї та традиції тощо - все це неполітичні фактори соціалізації особи. Але розмежування факторів соціалізації особи на політичні й неполітичні, зовсім не носить відносний характер. Адже, поділ факторів соціалізації особи на політичні та неполітичні фактори процесу політичної соціалізації відбувається у кожному конкретному випадку і, отже, зовсім не обов'язкова наявність того чи іншого фактора. За тоталітаризму багато неполітичних факторів функціонують і впливають саме як політичні.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда. До понять політичної позиції включаються: емоційне ставлення до політичних явищ і процесів, переконаність у політичних явищах, системі політичних цінностей, схильність до політичної діяльності тощо. Політична позиція - явище індивідуальне, дає можливість зрозуміти мотиви індивідуальної політичної орієнтації та поведінки особи. Політична позиція не піддається безпосередньому сприйманню: вона бачиться тільки ззовні і проявляється то чітко, то розпливчато тощо.

Зміст процесу політичної соціалізації залежить від характеру відносин індивіда та влади в конкретному суспільстві. Адже людина набуває статусу політичної особистості в результаті тривалої взаємодії з навколишнім світом. У соціологічному аспекті особистість значною мірою детермінована економічними, соціальними, політичними, національними, ідеологічними відносинами та зв'язками між ними.

3. Політична соціалізація особи в Україні: проблеми та перспективи

З набуттям Україною статусу незалежної держави суттєво змінились спрямованість, структура і механізми залучення до політичного процесу суб`єктів соціальної діяльності як на груповому, так і на індивідуальному рівнях.

В умовах суверенізації стали докорінно іншими можливості держави і громадянського суспільства керування трансформаційними, аксіологічними і комунікативними домінантами процесу залучення особистості до імперативів, норм та специфіки власне політичного життя.

Процеси, що притаманні умовам перехідного часу, серйозно модифікували глибинні взаємовідносини людини з державою, владою, політикою і призвели до значної кризи політичної соціалізації.

Сучасний розвиток українського суспільства характеризується переорієнтацією на ринкову економіку, трансформаціями в системі політичного управління й державної влади, які базуються на відмові від моноідеологізації, проголошенням пріоритетності демократичних прав і свобод, загальнолюдських цінностей. Зазнають змін ідейні та моральні орієнтири.

В сучасній українській політичній теорії і практиці спостерігається значний інтерес до людського фактора, розуміння того, що особа виходить на політичний рівень не як віддалений і більш чи менш стихійний результат життя та діяльності людей та їхніх намірів. Вона починає залучатися до політичного процесу і впливати на нього самостійно. Пошук шляхів та напрямків становлення стабільної системи політичної соціалізації, можливих заходів щодо її оптимізації в змозі забезпечити послідовність політичного розвитку, збереження стабільності суспільства.

Для визначення сутності процесу політичної соціалізації в сучасній Україні необхідно виявити, яким чином цей процес сприяє (чи перешкоджає) розвиткові політичної системи, а також як стан політичної системи сприяє стабільності процесу політичної соціалізації або ж підриває її.

Каталізатором політичної соціалізації особи найчастіше виступають суспільно-політичні та економічні кризи (притаманні системам, які трансформуються). Під час кризи людина політизується переважно під тиском обставин. Перенасиченість політичного життя деструктивними ідеями й вимогами створює небезпечний фон, який динамізує активність особи зовсім не в дусі свободи й демократії.

Мета політичної соціалізації - формування політичної культури громадянина. Важливим параметром її є ставлення до політичного режиму. В процесі політичної соціалізації формується увесь набір настанов, що стають для особи джерелом політичної поведінки. В результаті успішної політичної соціалізації задовольняються глибинні потреби особистості бути громадянином. Серед проблем політичної соціалізації на перший план висуваються питання зміцнення державності, зростання довіри громадянина до своєї держави, усвідомлення ним свого місця й ролі в процесах суспільного оновлення. Політична культура суспільства є змістовим компонентом політичної соціалізації особи. В результаті ж політичної соціалізації суб'єкт пристосовується до політичної культури й спроможний розвивати її. На когнітивному рівні характер політичної культури більшості населення України можна визначити як розходження між бажаним і дійсним - своєрідне роздвоєння оцінок дійсності. З одного боку, демократія й суверенітет вважаються великою цінністю, усвідомлюються більшістю населення як необхідна умова та мета перебудови суспільства на нових засадах. Водночас рівень очікувань, викликаний ейфорією від проголошення незалежності та крахом старої системи, увійшов у протиріччя з можливостями їх задоволення. Конфлікт між повсякденними потребами та інтересами й реальними умовами життя гостро переживається на емоційному рівні, породжує широкий спектр масових настроїв - від байдужості й апатії до агресії та ненависті. Полярність настроїв залежить від різного уявлення людей про те, що відбувається нині в Україні, від їхніх оцінок того, що було раніше й чого чекати в майбутньому. Перспективи розвитку політичної культури полягають, насамперед, у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, пріоритету прав і свобод громадян над правами нації, народу, держави.

Висновки

Основи діяльності людини, особи в політичному житті визначені необхідністю задоволення політичних потреб: участь у формуванні та вдосконаленні політичних структур, політичної системи суспільства, в діяльності політичних партій, різних суспільних формувань тощо.

Особа, індивід є первинний суб'єкт політики. Людина залучається до політики, щоб стати саме частиною соціальної спільності, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає відчути сили й здібності впливати на хід політичних процесів. З політичних потреб випливають політичні настанови - активне, дійове ставлення індивіда до різних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Політичні потреби, зумовлені ними інтереси - явища соціальні, не властиві всім людям і не обов'язкові в системі цінностей кожного. Навіть у тих випадках, коли цінності не однакові, їх місце і пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів різне, тому що людина політична - одна з різновидностей особи в межах того чи іншого типу. І зміст політичної особистості зумовлений конкретними обставинами її буття. Зміст політичної діяльності визначається політичною діяльністю особи, людей, які включають не лише систему соціально значущих рис, що характеризують людей як членів того чи іншого суспільства або соціальної спільності, але й індивідуальні психологічні риси особистості.

Зараз українська держава перебуває у стані зміни політичного режиму. Цей процес розпочався вже давно, але він потребує ще багато часу для консолідації певного його типу. На даному етапі в Україні сформувався певний гібридний тип політичного режиму і це так само відображається і на політичній системі суспільства, і на діяльності владних інститутів і в першу чергу на політичній свідомості та соціалізації особи в такому суспільстві. Як уже зазначалося, потрібен час, із поглибленням соціально-політичних перетворенням та зміною свідомості українського населення, зміниться місце та роль особи в політиці та державному управлінні, тому що на даному етапі існування нашої країни формується досить потужна наукова еліта, яка має відповідні освітні та професійні навики, єдине лише проблемне питання виникає: “Як залишити цю еліту на теренах нашої держави?” Але дане питання це вже особиста думка кожного і я сподіваюся, що самосвідомість кожного не дозволить залишити свою країну, а лишитися і втрутитися в процес зміни нашого сьогодення, задля розбудови, в майбутньому квітучої, розвиненої, демократичної країни.

Список використаної літератури

1. Авер'янова Г., Москаленко В. Теоретико-методологічні проблеми соціалізації особистості // Психологія: Зб. наук. праць. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова. Випуск 17, 2002. 234 c.

2. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии /Алмонд Г., Верба С.// Полис. - 1992. - №4. 365с.

3. Вовк В. Соціокультурні чинники формування масових умонастроїв в Україні /Вовк В.// Політична думка. - 1998. -№ 1. 88 с.

4. Ручка А., Костенко Н., Скокова Л. Мас - медіа і культура в контексті соцієтальних перетворень/Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. /Колективна монографія/Під ред. М.О. Шульги// - К,: Ін -т соціології НАН України, 1999. 49 с.

5. Шекспир У. Как вам ето понравится/Шекспир У.// Т.2. - М., 1998. 235 с.

6. Шестопал Е.Б. Личность и политика: Краткий очерк современных западных концепций политической социализации/Шестопал Е.// - М.: Мысль, 1988. 487 с.

7. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. - К: Генеза, 2002. С. 98-99.

8. Хрестоматия. Политология/Сост. Василик М.А., Вершинин М.С.// - М.: Гардарики, 2000. 794 с.

Размещено на Allbest.ru