Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація політичних систем країн пострадянського простору демонструє багатоманітність моделей і форм демократичного транзиту. Та оскільки модернізаційні перетворення здійснюються переважно за двома основними моделями - демократичною і авторитарною, автор вважає актуальним розгляд саме їх особливостей, значення їх потенціалу для розвитку суспільства.

Згідно з класифікацією „Фрідом Хаус”, за рівнем демократизації можна виокремити такі політичні режими: консолідовані демократії (Естонія, Литва, Латвія), гібридні режими (Грузія, Україна, Молдова), напівконсолідовані авторитарні режими (Вірменія, Росія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан), консолідовані авторитарні режими (Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменістан) [1].

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу в політичному житті; підвищення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики. Щоб прийти до демократії, зазначає Д. Ростоу, потрібно не копіювати конституційні закони чи парламентську практично вже наявну демократію, а бути спроможним реально оцінити свої специфічні конфлікти й уміти виробити або запозичити ефективний механізм їх розв'язання [2].

Отже, важливо виявити й осмислити модернізаційний потенціал демократії, сформулювати новітні риси її сучасної сутності. В аспекті дослідження процесів політичної модернізації особливого значення набуває розуміння демократії як цивілізованої, раціональної влади, здатної безперервно самовдосконалюватися. „Сутнісною основою демократичної влади є життєвий і творчий потенціал народу” [3]. Демократична влада, за визначенням Х. Ортеги-і-Гассета, є „сукупністю зусиль, спрямованих на зростання життєвого тонусу нації, найсильнішим стимулом до енергійного самоствердження” [4].

В загальному вигляді можна визначити такі напрями демократизації політичної системи суспільства:

1. Представницький характер державної влади. Громадяни делегують свої владні повноваження обраній ними особі чи політичному об'єднанню.

2. Легітимність та законність, що включає підтвердження владних повноважень народом у вигляді рівних періодичних виборів, прийнятті державних рішень за активною участю громадян та їх об'єднань.

3. Правова система підтримує та гарантує демократичні інституції.

4. Плюралізм і конкурентність. Конкурентне, але не конфліктне співіснування в суспільстві різних політичних сил, котрі репрезентують інтереси соціальних груп та верств населення.

5. Громадянські, політичні і соціальні права. Демократичний режим володіє правовими механізмами, які гарантують дотримання і захист природних та громадянських прав людини будь-якого соціального статусу.

6. Усвідомлення і підтримка більшістю громадян демократичних правил і норм, почуття відповідальності та самоконтролю.

В чому ж полягає модернізаційний потенціал демократії?

Передусім, демократія створює сприятливі умови для артикуляції і узгодження інтересів та потреб різних соціальних груп суспільства. По-друге, демократична політична система має великий потенціал успішної адаптації до суспільних змін і новацій. Цьому сприяють такі принципи, як плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних альтернатив, що розширює діапазон політичного вибору і вірогідність визначення оптимального варіанту розвитку. Періодична виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке коригування політичного курсу. Демократія забезпечує досить ефективну легітимацію політичної влади в сучасних умовах розвитку суспільств.

Отже, демократія зацікавлена в модернізації, а модернізація сучасного суспільства має здійснюватися демократичним шляхом.

Цю тезу підкріплює, зокрема, невтішний досвід недемократичних моделей модернізації. Так, можна звернутися до плану тотальної трансформації суспільства за часів СРСР. Такі завдання модернізації, як стабільність, легітимність влади, урбанізація, індустріалізація, масова освіта тощо, були вирішені в СРСР. Як вважає О. Кіндратець, в модернізації радянського періоду можна виокремити ранньоіндустріальний та пізньоіндустріальний етапи. Ранньоіндустріальна модернізація здійснювалася в першій половині ХХ сторіччя. Для пізньоіндустріальної модернізації, розпочатої у 1970-х роках, були характерні такі риси, як підвищення купівельної спроможності населення через державне регулювання, існування системи соціального захисту, зростання рівня життя. Але загальна криза соціалістичного суспільства, яка виявилася в зруйнуванні системи мотивації праці і втрати владою легітимності, обумовила необхідність кардинальної трансформації суспільства [5].

Аналізуючи особливості радянської модернізації, дослідники, зокрема Є. Головаха, акцентують увагу на таких явищах, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, інтенсивні урбанізаційні процеси, формування відкритої міської культури комунікації, високий рівень освіти, створення передумов для критичного сприйняття дійсності [6]. Погоджуючись з тим, що головними чинниками краху СРСР були такі фактори, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, деградація політичної еліти та ігнорування економічних законів розвитку суспільства, вважаємо не зовсім правильним називати головною причиною руйнації радянської держави модернізаційні процеси. Тут коректніше було б використовувати термін „трансформація суспільства”, а поняття „модернізація” застосовувати для визначення позитивного потенціалу трансформаційних процесів. Дійсно, трансформація, як глибинна якісна зміна суспільства, не завжди сприяє стабільності, а часом викликає навіть дестабілізацію та руйнування. Модернізація ж може бути визначена як успішна трансформація, що обумовлює прогресивний розвиток.

Як відомо, авторитарна модель найчастіше використовується в країнах ендогенно-екзогенної та екзогенної модернізації. Для неї характерна підвищена роль політичного фактора, що обумовлюється недостатністю внутрішніх, органічних умов для модернізації. Саме тому держава та модернізаторська еліта мають певний час виступати ініціаторами й організаторами політичного процесу. Тобто, започатковується так званий „авторитаризм розвитку”, який в подальшому, з формуванням об'єктивних засад модернізаційного процесу, еволюціонує до демократичної моделі. Характер і спрямування авторитарного режиму залежатимуть, передусім, від якісних характеристик держави та еліти. Якщо більшість політичної і владної еліти зацікавлена в модернізаційних реформах і має достатню компетентність для їх проведення, то авторитарне правління може створити реальне підгрунтя для позитивних суспільно-політичних змін, сприяти концентрації суспільних ресурсів та оперативності управління. Із зменшенням суспільної напруги та одержанням перших позитивних результатів модернізації розпочинається процес демократизації.

Коли ж авторитарний режим встановлюється правлячою верствою, об'єктивно не зацікавленою в реальній модернізації, то модернізаційні гасла будуть використовуватися як камуфляж зовсім інших цілей. Це спричинить поглиблення прірви між гаслами і реальністю, дестабілізацію суспільного життя, внаслідок чого відбудеться посилення репресивно-карального управління і авторитарного впливу.

На підставі проведеного аналізу можна запропонувати порівняльну характеристику авторитарної і демократичної моделей політичної модернізації (див. таблицю).

Таким чином, головна різниця між авторитарною і демократичною моделлю модернізації полягає в тому, що авторитарна покладається на волю правлячого класу та ефективність бюрократичного примусу і контролю за виконанням його розпоряджень. Демократична ж грунтується, передусім, на самоорганізації суспільства, де держава і політична еліта відіграють роль творця сприятливих умов для цього процесу.

Українські вчені дають різні, але переважно песимістичні оцінки розвитку демократії в нашій країні. Так, В. Полохало класифікує політичний режим в Україні як „напівавторитарний”, створений вітчизняними лідерами, що прагнули, передусім, захистити власні інтереси, але при тому зберегти видимість демократії [7]. Водночас дослідник знаходить реальні передумови для успіху процесу демократизації українського суспільства. Вони, на його думку, полягають в поступовій активізації громадянського суспільства та наявності в країні демократичної контреліти. Справді, розвиток та активізація громадянського суспільства в Україні підтверджується багатьма фактами, але якщо говорити про наявність демократичної політичної еліти, то події 2005 - 2006 років поставили це під сумнів.

Н. Степанова, вибудовуючи схему демократизації українського суспільства, стверджує, що особливість її полягає у переважному використанні технологій імітації, запозичення результату або форм політичної модернізації (коли декларуються певні принципи, проте фактично відбувається їх симуляція) [8].

Існує також точка зору, що в Україні реалізується досить консервативний варіант демократизації за „процедурним” сценарієм, великою вадою якого є неспівпадіння темпів модернізації інфраструктури політичної системи та цінностей і настановлень масової свідомості [9].

Таблиця авторитарна демократична політична модернізація

Порівняльна характеристика авторитарної і демократичної моделей політичної модернізації

У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію: одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від тоталітарного режиму до абсолютно протилежного - демократичного. Як відомо, на відміну від демократії, сутність тоталітаризму полягає в монополізації всіх суспільних відносин партійною державою, запереченням будь-яких прав людини та свободи вибору в економіці, політиці і духовній сфері життя, нищенні громадянського суспільства та встановленні жорсткого контролю держави за життєдіяльністю громадян; використанні репресій і масового залякування як провідного стимулу трудової мотивації; використанні державної ідеології як регулятора духовної і практичної сфери діяльності громадян. Тому здійснення такого транзиту (від тоталітаризму до демократії) набуває додаткових ускладнень: спочатку необхідно за короткий час створити об'єктивні передумови для демократичного розвитку, а вже потім розпочинати розбудову демократичного суспільства. Про недостатність таких передумов свідчать і результати соціологічних досліджень. Так, директор Центру соціального прогнозування А. Тихолаз стверджує, оперуючи результатами всеукраїнського опитування, що демократичні цінності мало турбують пересічного громадянина, українці можуть легко відмовитися від демократичних інститутів і погодитися на нерепресивний авторитаризм для „наведення порядку, підвищення рівня життя та соціальних гарантій. В Україні побутує авторитарно-приспособленський тип соціального характеру маси” [10].

До того ж, розбудова національної суверенної держави в контексті створення демократичного суспільства значно ускладнює процеси суспільної консолідації, набуття національної єдності та політичної ідентичності. Нерозвиненість громадянського суспільства, обмеженість демократичного досвіду при досить високій політичній активності громадян спричиняє надмірну політизацію суспільних процесів та гіпертрофію ролі владної еліти.

Ці особливості ускладнюють можливість побудувати зв'язки реального об'єкта української дійсності з нормативним поняттям „демократія”, яке має свої загальновизнані якісні риси, унеможливлює приведення соціальної реальності у відповідність з існуючими зразками. Йдеться, передусім, про реальні показники демократії, зафіксовані в документах ООН, Європейського парламенту, ЮНЕСКО. До сьогодні в українському суспільствознавстві не вироблено комплексного, концептуального уявлення про сутність демократичного ладу в Україні, не визначено, які конкретні завдання мають виконувати політичні інститути і громадяни, щоби прискорити демократизацію суспільного життя [11].

Такі висновки підтверджують і емпіричні дані. Згідно з результатами дослідження „Суспільна думка в Україні”, що проводилося IFES разом з фондом „Демократичні ініціативи” в листопаді 2005 року, перші три позиції серед визначень демократичної держави посідають такі висловлювання: „захист прав людини” (43 %), „забезпечення роботою” (42 %), „свобода слова” (41 %). На запитання „Чи є Україна демократією?” 50 % опитаних відповіли негативно (як і в січні 2000 року). Тільки 26 % респондентів дали позитивну відповідь [12]. Отже, песимізм в оцінках рівня демократичності суспільства збігається з браком чіткого усвідомлення його сутності та основних чинників.

В Україні не існує згоди стосовно мети політичного розвитку, і це найсерйозніша перешкода на шляху демократичної модернізації. Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію і таким чином розширити модернізаційні можливості політичної системи. Тому доцільно докладніше зупинитися на понятті „стабільність суспільства” та розглянути модель демократизації, яка грунтується саме на досягненні суспільного консенсусу. Т. Парсонс, наприклад, приділяв значну увагу проблемі подолання суспільством людської ірраціональності, недопущення переростання соціальних конфліктів у глобальні катаклізми. На його думку, влада, заснована на примусі, не є основним фактором збереження порядку в соціумі, ефективнішим є встановлення ціннісної парадигми, якої дотримувалася б більшість громадян. Така парадигма може бути встановлена на основі узгодження базових інтересів і потреб членів суспільства. Вирішальним фактором наведення порядку, за Т. Парсонсом, є самообмеження людей, добровільне визнання загальноприйнятної моделі поведінки та культурно-ціннісної системи. С. Хантінгтон більше уваги в цьому аспекті приділяв необхідності дотримання конституційного ладу [13].

Консолідації політичного режиму, що здійснює демократичну модернізацію, приділяє значну увагу А. Лейпхарт у своїй концепції со-суспільної демократії. Але, попри те, що ця теорія набуває особливої актуальності, дослідники скептично оцінюють її придатність для консолідації розколотого українського суспільства. Обмеження придатності моделі А. Лейпхарта для України полягають, перш за все, в нездатності створювати ефективний уряд на грунті широкої коаліції політичних сил, де співпрацюють політичні лідери всіх впливових частин складного суспільства. Особливість політичної ситуації в Україні перед парламентськими виборами 2006 року полягала в тому, що не тільки правляча та опозиційна еліти не могли домовитися про конструктивну співпрацю, але й найближчі політичні союзники. До того ж, формально створити велику коаліцію політичних сил замало, щоб досягти ефективної співпраці. Треба, щоб усі політичні актори були готові до компромісу.

На підставі аналізу наукової літератури та розвитку політичного процесу в Україні, можна запропонувати концептуальну модель демократизації українського суспільства, яка має такі складові:

1. Розвиток громадянського суспільства та зниження ступеня відчуження між владою і громадянами. Постійний діалог представників владних структур і решти суспільства. Високий рівень відповідальності влади і громадян за стан справ у суспільстві.

2. Сприйняття демократії як цінності більшістю громадян, відносно високий ступінь політичної освіченості населення, який дозволяє людям робити свій вибір свідомо, на основі знань і раціонального розрахунку. „Демократичне самовизначення може мати місце лише у тому випадку, коли народ держави перетворюється на націю громадян, які самостійно розпоряджаються власною долею” [14].

3. Формування політичної еліти, яка сповідує демократичні цінності. Створення серед представників еліти консенсусу стосовно основних принципів демократії.

4. Подолання протиріччя між демократичною формою та недемократичною сутністю інститутів влади. Набуття політичними інститутами не тільки демократичної форми, але й демократичного змісту, продукування ними реальної демократичної політики. Приведення у відповідність до цих вимог таких складових, як форма правління, тип партійної системи, рівень репрезентації політичних партій на всіх щаблях виконавчої влади, механізм захисту прав меншин, характер взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади, тип виборчої системи.

Література:

1. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под. общ. ред. В. С. Бакирова, Н. И. Сазонова. - Х.: ХНУ имени В. Н. Каразина, 2005. - С. 437.

2. Ростоу Д. А. Переход к демократии: попытка динамичной модели // Полис. - 1996. - №5. - С. 6.

3. Трипольський В. О. Демократія і влада. - К.: Парламентське видавництво, 1999. - С. 23.

4. Ортега-и-Гассет Х. Старая и новая политика // Полис. - 1992. - №3. - С. 137.

5. Кіндратець О. Модернізація в Україні та її вплив на стабільність суспільства // Людина і політика. - 2004. - №3. - С.17.

6. Головаха Є. Суспільство, що трансформується. - К., 1996. - С. 12, 13.

7. Полохало В. От авторитаризма к авторитаризму // Зеркало недели. - 2004. - №34. - 28 августа. - С. 4.

8. Степанова Н. Є. Традиції та інновації у політичному розвитку сучасної України // Вісник ОНУ. - 2003. - Т. 8. Вип. 9. - С. 600 - 605.

9. Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний менеджмент. - 2005. - №1 (10). - С. 56 - 57.

10. Карпец А. Бог не играет в кости // Зеркало недели. - 2004. - №36. - 11 сентября. - С. 18.

11. Курас І., Михальченко М. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 11

12. Макуха С., Котляр А., Ведерникова И. Психология выбора // Зеркало нелели. - 2006. - №8 (587). - 4 - 10 марта.

13. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. - М.: Прогресс-Традиция, 2004. - 187 - 201; Ашин Г. К., Кравченко С. А., Лозанский Е. Д. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий. - М.: Экзамен, 2001. - С. 85 - 90; Макарычев А. С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки // Полис. - 1988. - №1. - С. 149 - 157; Курас І., Михальченко М. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 13.

14. Хабермас Ю. Постнациональная констелляция и будущее демократии // Политические работы / Сост. А. В. Денежкина; пер. с нем. Б. М. Скуратова. - М.: Праксис, 2005. - 368 с. - С. 269 - 340. - 275 с.

15. www.politik.org.ua

Размещено на Allbest.ru