Інститут політичного лідерства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Характеристика феномену політичного лідерства

1.1 Торії політичного лідерства

1.2 Типи політичного лідерства

2. Системи рекрутування політичних лідерів

2.1 Функції політичного лідерства

2.2 Становлення інституту політичного лідерства в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном "політичне лідерство" (від англ. leader -- вести, керувати). Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких підтримують і визнають одноплемінники, громадяни. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій та інші історики у своїх працях чільне місце відводили діяльності тих, кого ми називаємо сьогодні політичними лідерами, адже бачили в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії.

В епоху Відродження свою теорію політичного лідера створив італієць Н. Макіавеллі. Він вважав, що всі люди різні, але в масі своїй мають однакові звички і більше схильні до поганого, ніж до доброго. В основі людської природи -- інтерес, або жадоба влади й наживи. Політичний лідер -- це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування. Щодо рис лідера, то йому потрібно вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, які вимагають мужності, особистого впливу й авторитету.

Свою теорію надлюдини запропонував німецький мислитель Ф. Ніцше (1844--1900 рр.). Лідер, за його концепцією, -- вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої -- це герої майбутнього. Треба допомогти собі позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти й керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Як спрощений, вульгаризований підхід до концепції, Ніцше застосував фашизм, що призвело до спотвореного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії.

К. Маркс (1848--1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату. За марксистською концепцією лідерства, особистість може відіграти певну позитивну роль в історичному процесі за підтримки класів і широких верств населення, а також за сприятливих політичних умов.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об'єктивні засади.

Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, зграйний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою всю зграю. Що ж до людських спільнот, то й тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.

Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андреева, не буває, оскільки він завжди "дітище свого часу", своєрідний "відгук на його запит". Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С. Андреев наводить приклад відомого політичного лідера Олександра Македонського, який з'являється тоді, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих, замкнених ринків. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації, одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи грецького суспільства -- знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем.

В політології під політичним лідерством розуміють процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав. Політичне лідерство має свої особливості, які суттєво відрізняють його від лідерства в малих групах/на ці особливості вказує, зорема Семіман:

1. Політичне лідерство - це дистанційне лідерство. Якщо в малій групі - сім'ї, колективі, студентській групі лідер і його оточення мають безпосередні, емоційно забарвлені контакти, то в політичному лідерстві ця характеристика відсутня. Політичний лідер "діє” здалека, через засоби масової інформації, представників урядових, партійних та інших структур, намагаючись впливати не на окремих людей чи невелику групу, а, навпаки, на великі групи чи суспільство в цілому. В той же час його прямі, безпосередні контакти з масами обмежені.

2. Політичне лідерство - багаторівневе і багаторольове лідерство. Лідер має орієнтуватись і "працювати” як на найближче оточення / наприклад, на політичну партію чи якусь окрему соціальну групу/, так і на народ в цілому чи якусь велику соціальну групу. В кожному випадку він повинен демонструвати ті риси, які є привабливими в даному середовищі, ті зразки поведінки чи ідеї, які відповідають очікуванням саме цієї групи. Взагалі політичний лідер повинен працювати в рамках системи переконань та норм, яких дотримуються ті, ким він керує.

3. Політичне лідерство - це корпоративне лідерство. Політичний лідер "грає” свою роль не сам. У цьому випадку цілком доречним є крилатий вислів про те, що "короля грає свита”. На політичне лідерство працює іноді величезний штат помічників, радників, консультантів, іміджмейкерів, які спільними зусиллями формують образ лідера, допомагають йому вирішувати проблеми. Цей образ, як його сприймають підлеглі, може суттєво відрізнятись від справжнього, але в політичному житті це є досить поширеним явищем. Тим більше, сьогодні, коли існує стільки технічних та інформаційних можливостей. І в минулі часи те, що М.Вебер називав харизмою, не завжди мало під собою реальну основу, головною була готовність бачити це і вірити в надзвичайні риси і здібності лідера.

Термін "лідер" походить від англ. leader -- ведучий, керівник, провідник, глава тощо. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення поняття "політичне лідерство", зокрема:

-- це влада, яку здійснюють один чи кілька індивідів з метою пробудження членів суспільства, нації до дій;

-- це стосунки між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншими;

-- це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

-- лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

-- політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

-- лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

1. Характеристика політичного лідерства

1.1 Теорії політичного лідерства

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис -- пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія -- трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників -- розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція -- в основі лідерства -- прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

У політологічному аспекті політичне лідерство -- це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

1.2 Типи політичного лідерства

Відповідно до способу набуття та реалізації, легітимації влади, М. Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

-- традиційні (вожді племен, монархи тощо), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

-- раціонально-легальні, які стають керівниками через загальноприйняті в суспільстві шляхи, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели здатність управляти. Такий тип лідерства характерний для спокійних періодів розвитку суспільства, коли основною цінністю для нього стає стабілізація політичної системи, використання закладених у ній можливостей;

-- харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами. Оптимальний момент для появи харизматичного лідера -- ситуація глибокої системної соціальної кризи. У цей час суспільство, яке перебуває в стані аномії, переживає розчарування не лише в організаційній структурі політичного процесу, ідеології, яка забезпечує її функціонування, а й у лідерах, котрі її уособлюють. Воно готове до радикальних змін і прагне лідерів, що запропонують йому нові ідеї, покажуть нові* перспективи розвитку, поставлять якісно інші цілі. Суспільство в такі миті прагне чину, а не раціонального осмислення шляхів розвитку. Знищивши старих ідолів, воно знаходить для себе нових. Ними і стають лідери харизматичного типу -- "сильні особистості без страху і сумнівів", які не лише абсолютно переконані в правоті своїх ідей, а й здатні переконати маси, повести їх за собою.

В основі першого типу лідерства -- звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях. Лідери всіх типів мають як сильні, так і слабкі сторони, що необхідно враховувати громадянам при їх виборі, спілкуванні з ними. Класифікація М. Вебера є дещо спрощеною. Насправді у кожного політичного лідера поєднуються елементи всіх трьох типів, хоча один із них зазвичай переважає. У сучасній політології, залежно від завдань, які висувають дослідники, та обраних ними критеріїв оцінки, використовують й інші класифікації лідерства.

В залежності від змістовного смислу стилю політичної діяльності віділяють наступні типи політичного лідерства:

§ цезаристський - зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря);

§ плутократичний - грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств;

§ популістський, який грунтується на популізмі, тобто на діяльності, спрямованій на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел:

§ професійний, де лідер-професіонал постіндустріального суспільства органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.

Залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство американський політичний психолог М. Дж. Херманн виокремлює чотири образи лідерства:

§ "прапороносця" (або великої людини);

§ "служителя";

§ "торговця";

§ "пожежника".

Лідерів-"прапороносців" вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

Образ "служителя" засвоює політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці.

Для лідера-"торговця" важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти "купують" його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери-"пожежники" "гасять пожежу", тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому.

Соціальна значущість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях, дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, а й сприяти розвитку їх власних громадянських рис, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

Ще однією важливою проблемою політичного лідерства є аналіз систем рекрутування політичних лідерів, які застосовуються в різних країнах, за умов різного політичного режиму.

2. Системи рекрутування політичних лідерів

Виділяють дві основні системи рекрутування політичних лідерів:

Антрепренерська система -- є відкритою, лідером може стати будь-який представник суспільства завдяки особистим якостям. Система характеризується високим рівнем конкурентності та відвертим суперництвом. Притаманна зазвичай для демократичних країн.

Система гільдій -- закрита система, за якої лідером може стати лише представник політичної еліти; тут ускладнюється або й унеможливлюється прихід до влади людей з "низів", незважаючи на наявність у них відповідних рис. Система гільдій має відкриту тенденцію до утримання статус-кво у політичному устрої суспільства, а отже, її найчастіше застосовують недемократичні режими.

2.1 Функції політичного лідерства

Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність -- класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане.

На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які конкурують між собою. Переможцем, тобто лідером, стає той із них, хто зуміє переконати оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розвґязання. політичний лідерство влада рекрутування

Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розвґязання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи. Лідери, які відстоюють вузько групові або лише суто класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальні конфлікти.

Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невідґємними складовими організаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних перетворень та контроль за їх здійсненням.

Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами звґязку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави -- парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх субґєктів політики.

2.2 Становлення інституту політичного лідерства в Україні

У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Це стосується також України. Становлення інституту політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним відродженням, становленням демократії, формуванням громадянського суспільства. Істотними чинниками є також політична і поліконфесійна структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі, у політичних орієнтаціях. За цих умов не обійтися без загальнонаціонального лідера. Саме ним об'єктивно може стати президент - глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова незалежної могутньої держави. Проте результати численних досліджень свідчать, що українське суспільство відчуває гострий дефіцит моральних авторитетів, імен, особистостей, думка і позиція яких були б беззаперечними для нації. Політичний ринок (ринок лідерів і нових ідей) виявився дуже бідним.

Нових лідерів за ці роки практично не з'явилося. Про це свідчить тенденція повторного використовування одних і тих же політиків (Ю. Тимошенко, В. Ющенка, В. Януковича та багатьох інших). В Україні, незважаючи на істотні зміни в політичному житті, залишився по суті колишній тип лідерства, тобто зберігається традиція лідерської поведінки вождистського типу, заснована на харизмі та особистій відданості до персони, що втілює верховну владу. Чим складніше життя в нашій країні, тим швидше зростає в громадській свідомості розуміння необхідності виходу на політичну сцену нової генерації політичних лідерів, у яких політична діяльність повинна стати їх професією.

Більшість дослідників справедливо зазначає, що найхарактерніша помилка сучасних лідерів - це підміна мети засобами її досягнення. Так було багато разів в історії та продовжується і зараз на макро- і мікрорівні. В Україні після проголошення незалежності загальновизнаним лідером був, звичайно, Леонід Кравчук. Запропонована ним програма так званих П'яти "Д" (добробут, духовність, державність і інші) цілком відповідала очікуванням населення. Але реальна діяльність владних структур і національних лідерів не виправдала цих сподівань, хоча завдання "державотворення" - утворення армії, митниць, впровадження національної валюти, інтенсивний перехід на державну мову тощо-дещо відсунув на периферію розв'язання тих економічних проблем, які населення розцінювало як першочергові. Вже після року свого президентства Леонід Кравчук змушений був визнати, що він "недооцінив" значимість економічних проблем. Якщо мета - підвищення добробуту і вільний розвиток народу, то засоби - це демократизація і ринок. Але частина засобів розглядається як мета. Зрозуміло, розробка механізмів поставленої мети є найважливішим елементом діяльності політичного діяча, але неприпустимо змішування мети і засобів.

Нині, в умовах політизації життя, політичного суперництва і політичної боротьби велике значення має проблема формування і висунення молодих лідерів. Нова генерація політичних лідерів повинна проходити спеціальну підготовку та відбір, професійно займатися політичною діяльністю, діяти в межах демократичних норм і процедур прийняття політичних рішень, взаємодії різних видів влади. І, найголовніше, в основі всього повинна бути поставлена тріада: мораль - правда - справедливість та служіння лідерів Україні і українському народу.

Висновки

Лідерство -- це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має однозначного тлумачення. Існує кілька різних підходів до визначення лідерства: "вплив, авторитет, влада і контроль над іншими" (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де "підприємці" у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв'язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх та ін.); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн, Дженнінгс); "функція певної ситуації" (Рісмен, Фромм). Попри всі розбіжності, наведені визначення єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і однозначне його розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи. Це дає підстави сформулювати загальне поняття. Політичне лідерство -- процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами "захоплюючого права", використовуючи монополію на знання, організацію й засоби виробництва.

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки і практики.

В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д. Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, "який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей"'.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: навч. посібник / С. Гелей, С. Рутар. - К. : Знання, 2009. - 415 с.

2. Логвина В. Л. Політологія: навчальний посібник / В. Л. Логвина. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 304 с.

3. Політологія: підручник / за ред. М. М. Вегаша. - К. : Знання, 2008. - 384 с.

4. Рудич, Ф. М. Політологія / Ф. М. Рудич. - К. : Либідь, 2006. - 480 с.

5. Шляхтун, П. П. Політологія (теорія та історія політичної думки) / П. П. Шляхтун. - К. : Либідь, 2005. - 576 с

6. Штанько, В. І. Політологія: навч. посібник / В. І. Штанько , Н. В. Чорна, Т. Г. Авксентьєва, Л. А. Тихонова. - К. : Вид-во “Фірма “Інкос”, Центр учбової літератури, 2007. - 288 с

Размещено на Allbest.ru