Геополітика в системі наук про географію (політична географія), та політику (світова політика,теорія міжнародних відносин). Геостратегічний статус України та її геополітичні стратегії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геополітика в системі наук про географію (політична географія), та політику (світова політика,теорія міжнародних відносин)



ПЛАН

Політична географія як наука

Міжнародна політика та міжнародні відносини

Висновки

Використані джерела



ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ ЯК НАУКА

Політимчна геограмфія -- суспільно-географічна дисципліна, яка займається вивченням територіальної (геопросторової) організації та дослідженням географічних закономірностей формування і розвитку політичної сфери життя суспільства.

Основним об'єктом дослідження політичної географії є елементарні та інтегральні територіально-політичні системи -- об'єктивно взаємопов'язані поєднання різноманітних елементів політичної сфери, що склалися на певній території -- у їх взаємодії між собою і з географічним простором:

· просторові особливості формування і розвитку суспільних інститутів, які реалізують різноманітні функції політичної влади (законодавчі, виконавчі, судові, примусу і ін.), як державних (центральні і місцеві органи державного управління, міжнародні урядові організації), так і недержавних (політичні партії, профспілки, суспільні рухи, громадські об'єднання тощо);

· територіальні аспекти політичних відносин, які складаються між соціальними групами, націями і етносами, політичними партіями, суспільними рухами, державними і місцевими органами влади та іншими суб'єктами політичної діяльності з приводу завоювання, утримання і використання політичної влади;

· територіальна організація діяльності, внаслідок якої окремі особи, суспільні спільноти, у тому числі територіальні, і суспільні інститути відстоюють свої політичні інтереси (організація, проведення і участь у виборах й референдумах, страйках, демонстраціях, терористичних акціях, збройних виступах тощо).

Серед численних напрямів політико-географічних досліджень найістотнішими є такі: геополітика міжнародний геостратегічний

· етапи формування і сучасний стан політичної карти світу (політична картографія);

· політико-географічне положення, формування державної території, столиця та адміністративно-територіальний поділ окремих країн (адміністративна географія);

· вивчення політичних кордонів з точки зору їх генези, можливостей прикордонного співробітництва, транскордонних зв'язків, територіальних спорів і претензій (політична лімологія);

· дослідження територіальних особливостей виборів до основних представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування в різних країнах і регіонах світу (електоральна географія);

· аналіз впливу різноманітних географічних чинників на стратегічні позиції держав у світовому просторі (геополітика);

· комплексна політико-географічна оцінка окремих країн і регіонів світу (політико-географічне країнознавство).

Різноманітні політичні відомості завжди були присутні в географічних країнознавчих описах. Згодом з'явився і термін «політична географія», який стали застосовувати, коли мова йшла про політичну будову держав чи ситуацію на політичній карті світу. Першим цей термін ужив французький філософ А. Р. Ж. Тюрґо в 1750 р., саме тоді, коли формувалися сучасні суспільні науки. Політична географія як самостійна наука започаткована німецьким географом Фрідріхом Ратцелем, який опублікував перші праці з цієї проблематики в 1885 р. і першу монографію під назвою "Politische Geographie" в 1897 р. На рубежі XIX -- XX ст. активізували розвідки з політичної географії також учені Великої Британії, Франції, США та інших країн. Тоді ж зародилися ідеї геополітики як науки. Сам термін "геополітика" ввів у науковий обіг шведський політолог Рудольф Челлен 1899 р.

Протягом XX ст. політична географія пройшла складний шлях розвитку, змінився і її дискурс. Спершу мета політичної географії полягала у визначенні того, як географічні фактори впливають на політичні реалії, на формування політичних утворень, наприклад держав, і як ті змагаються за розподіл економічних ресурсів і сфер впливу. Згодом зміст і напрям політико -- географічних розвідок змінилися. По-перше, стало зрозуміло, що в географії суспільні та економічні геопросторові відмінності можуть бути і не пов'язані з відмінностями фізико-географічними. По-друге, розуміння поняття "політика" теж розширилося і стало охоплювати, зокрема, такі реалії, як політична ідентичність, політичні рухи, політична сила тощо. Таким чином, сутність політичної географії трансформувалася -- на рубежі тисячоліть вона скоріше полягала вже у визначенні того, як фактори політики (політичної сфери) впливають на стан географічних, точніше геопросторових, утворень і перебіг географічних процесів.

У першій половині XX ст. визначення об'єкта і предмета політичної географії так чи інакше спиралися на праці американських географів І. Боумена (1921) та Р. Гартшорна (1957). На їхню думку, завдання політичної географії полягає у вивченні державно або юридично оформлених політичних одиниць, просторових подібностей і відмінностей між ними на Землі. Такої ж думки дотримувалися європейські географи. Наприклад, видатний український географ С. Рудницький у статті "Українська справа зі становлення політичної географії" (1923) визначав, що ця наука займається дослідом і представленням взаємин між державним життям людства та Землею. У 50-ті роки ідея вивчення політичного життя держав у географічному контексті була доведена до досконалості французьким ученим Ж. Ґоттманном (1952).

Активізація наукових досліджень з політичної географії в 70-ті роки, як ми вже зауважили, супроводжувалася зміною дискурсу предмета її дослідження. На Заході вона стала трактуватися також як наука про просторові вияви політичного процесу (С. Коен, 1965 і 1971, Н. Паундс, 1972), а також географічні наслідки політичних рішень (Дж. Прескотт, 1972). В СРСР вона спочатку визначалася як наука, що вивчає територіальну розстановку політичних сил (І. Маєргойз, 1971). Концепція про закономірності взаємодії політичних процесів у просторовому контексті була згодом удосконалена англійським ученим Дж. Еґнью (1987; 1997).

В СРСР, а потім і на пострадянських теренах наприкінці XX ст. поширеним було визначення політичної географії, запропоноване В. Колосовим (1989): "Політична географія -- це особлива географічна наука в рамках соціально-економічної географії, яка вивчає просторову організацію політичного життя суспільства, територіальні поєднання політичних сил у їхній зумовленості поєднаннями багатоманітних суспільно-економічних факторів". Таке визначення виглядало доволі громіздко і неповно, тож згодом воно було вдосконалене. Спочатку М. Каледін (1996) сформулював концепцію політичної географії як науки, котра виявляє єдність діяльнісно-політичного і географічного факторів суспільного розвитку. З'явились ідеї політико -- географічного простору як частини інтегрального геопростору та територіально-політичної системи.

З урахуванням цього російські вчені В. Колосов та М. Мироненко (2005) запропонували визначення політичної географії, яке видається доволі конструктивним:

"Політична географія досліджує взаємодію з інтегральним геопростором політичної сфери як однієї з чотирьох сфер діяльності людей -- економічної, соціальної, політичної та духовної".

Автори виходять із того, що:

а) інтегральний геопростір складається з економічного, соціального, політичного і фізичного просторів. їх накладення створює диференціацію інтегрального геопростору -- суспільно-економічних та природних умов діяльності (рівня розвитку і структури господарства, розселення, кількісних і якісних характеристик населення тощо);

б) політична сфера діяльності людей охоплює:

політичні відносини, що складаються між соціальними групами, націями, етносами, державами, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами політичної діяльності;

систему політичних інституцій, які реалізують різноманітні функції політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової та ін.), -- як державних, так і недержавних;

діяльність, шляхом якої окремі люди, соціуми, в тому числі територіальні та різні соціальні інститути, обстоюють свої політичні інтереси. Спектр суб'єктів політичної діяльності постійно розширюється й ускладнюється. Це люди, суспільні групи, партії, державні, міжнародні та економічні організації, фірми тощо.

Об'єкт політичної географії -- територіально-політичні системи (ТПС), які взаємодіють між собою і з геопростором (В. Колосов, М. Мироненко, 2005).

ТПС -- сукупність елементів політичної сфери, яка функціонує на певній території. Цілком зрозуміло, що ці системи відрізняються за складністю і за масштабом.

За складністю територіально-політичні системи поділяють на інтегральні, багатокомпонентні, "галузеві" тощо. Це, наприклад, системи і кластери держав, регіональні інтеграційні системи, системи державних кордонів, системи адміністративно-територіальних одиниць, адміністративних центрів, виборчих округів та ін. Це також можуть бути системи політичних факторів, що впливають на розвиток систем розселення, загострення екологічних ситуацій і т. д.

За масштабами вирізняють ТПС (відповідно й масштаби дослідження) глобального (світ, великі регіони), регіонального (країни) або місцевого рівня. Наприклад, на глобальному рівні досліджується співвідношення політичних сил між найбільшими за економічним та військовим потенціалом країнами -- основними акторами світосистеми, вивчаються політико-географічні закономірності географії міжгалузевих зв'язків, вплив політичних подій на географію світового господарства. Нескінченну множину проблем може досліджувати політична географія на регіональному (мезо-) рівні, що дає підстави говорити про цілий сегмент науки -- політико -- географічне країнознавство.

Політико -- географічні дослідження можуть стосуватися також історії розвитку процесів. Це можуть бути або дослідження політико -- географічних процесів далекого минулого, або спроби політико -- географічного прогнозу (наприклад, регіонального прогнозу результатів виборів).

У політичній географії почали вже формуватися і певні підгалузі, для яких можна визначити самостійний об'єкт або предмет дослідження. Це, наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану та його акваторій тощо.

Зв'язок політичної географії з іншими науками багатосторонній. Виходячи з уявлень про "двобічність" політичної географії, яка є водночас як географічною, так і політичною наукою, вона має тісні зв'язки як із системою географічних, так і з системою політичних наук.

У системі географічних наук вона є складовою частиною суспільно-економічної географії, але водночас це наука синтетична (як і країнознавство), що "синтезує" висновки географії господарства, населення, культури, інших суспільних наук та "політизує" всю суспільну географію. В системі політичних наук вона має тісні зв'язки з політологією, міжнародним правом, наукою про міжнародні відносини, адміністративним правом і вносить у регіональні та порівняльні аспекти цих наук потужний географічний контекст. Пов'язана політична географія також з історією, економікою, особливо з міжнародно-економічними дослідженнями та наукою про розміщення продуктивних сил, етнографією, релігієзнавством та ін.

Спорідненою з політичною географією є геополітика.

Геополітику визначають як науку, яка вивчає в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов'язані фактори, що справляють вплив на стратегічний потенціал держави (Енциклопедія Americana).

Основним об'єктом дослідження геополітики є геополітична структура світу. Отже, об'єкти дослідження політичної географії й геополітики на макрорівні (світосистема) і мезорівні (держави) частково збігаються. Відмінними є предмети дослідження -- якщо політгеографія вивчає ТПС як геопросторове утворення, то геополітика вивчає чи то державу, чи то систему держав як утворення політичні, а прикладна геополітика часом веде дослідження ще й заангажовано -- з позицій інтересів певної держави.

На завершення розглянемо короткий перелік основної проблематики і тематики сучасних політико -- географічних досліджень.

Дослідження, які виходять зі сталих класичних позицій, охоплюють:

* численні прикладні праці з політико -- географічного країнознавства, які є класичними політико -- географічними оглядами країни з акцентом на такі теми, як історія формування і морфологічні характеристики території, державні кордони, проблеми історичного ядра та столиці держави, проблемні райони ("гарячі точки") або зони сепаратизму та ін.;

* праці, в яких поєднуються глобальний і національний рівні аналізу, з одного боку, увага приділяється різним видам типології держав, з іншого -- дається оцінка їх політико -- географічного положення на макро-, мезо- та мікрорівнях;

* політико -- географічні дослідження, в яких основний акцент робиться на геопросторові вияви політичного процесу в державі. При цьому проблематика досліджень -- співвідношення нація -- держава, національна держава як спільнота людей, "політична сила", джерела і детермінанти політичної сили держави, національні інтереси держави (принципову схему наукового дослідження такого типу див. на рис. 1.1);

* водночас активно репрезентовані політико-географічні та геополітичні дослідження співвідношення політичних сил на глобальному і регіональному рівнях;

* самостійне поле утворюють численні праці з електоральної географії, які набувають дедалі більшого прикладного значення. На сучасному етапі формування нових реалій світосистеми часів глобалізації, інформаційно-технологічної революції, становлення та розвитку постіндустріального суспільства веде до оновлення тематики і проблематики політичної географії.

Політико-географічного дискурсу набуває вивчення закономірностей будови ускладненої системи сучасного світового господарства, в якій поряд із взаємозалежними державними економіками з'явилися нові актори: транснаціональні корпорації й банки, регіональні інтеграційні системи, потужні міжнародні організації, світові міста.

В політико -- географічному країнознавстві вивчення взаємозв'язків між класичною тріадою "територія (кордони) -- держава -- ідентичність (політична сила)" веде до переосмислення сучасних функцій держави у сферах економіки, суспільних відносин та національної безпеки. Частина її компетенції делегується або на вищі (інтеграційні утворення, світові міста тощо), або на нижчі (регіони, регіональні центри) рівні системи управління.

Усвідомлення сучасної сутності взаємозв'язків між глобальним і національним масштабами при вивченні будови світового господарства виливається в дослідження в рамках теорії "світових систем" (теорія "центр -- периферія" І. Валлерстайна) та теорії циклів економічного розвитку (теорія "довгих хвиль" М. Кондратьєва).

Нового дихання набули дослідження політико -- географічного (геополітичного) положення держав, регіонів та великих міст, збагачені ідеями політичного геопростору та "конструювання" простору в ході суспільного розвитку.

В рамках концепцій територіальності, географічного місця (геопросторового контексту, за Дж. Еґнью) з'явилися дослідження щодо визначення ідентичності, а також співвідношення та взаємодії політичних сил.

МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Міжнародна політика -- це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.

У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб'єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінки держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Визначення міжнародних відносин передбачає:

· аналіз зовнішньої політики чи політичних стосунків між державами;

· з'ясування усіх аспектів стосунків між різними суспільствами.

У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, неомарксизм та неореалізм.

Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі і справедливості. Пріоритетна тема -- створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війн як інструмент міжнародної політики. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після Першої світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928), що передбачає відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932), згідно з якою США відмовляються від дипломатичного визнання будь-якої зміни, досягнутої за допомогою сили.

Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:

політика і суспільство об'єктивним законам. Тому існує можливість створити раціональну теорію, здатну відобразити ці закони;

центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади;

зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики;

головні моральні вимоги мають розглядатися в контексті обставин місця і часу;

з цієї причини моральні прагнення нації не можна ототожнювати з універсальними моральними нормами;

плюралістична концепція природи людини.

За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі -- міждержавні відносини, які призводять до зіткнення між політичними утвореннями як такими. Міжнародні відносини проявляються через специфічні форми поведінки символічних персонажів -- дипломата і солдата, які уособлюють і символізують міжнародні відносини, що будучи насамперед міждержавними, ведуть до дипломатії і війни.

Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, які використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використанні методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Головним положенням транс націоналізму є положення про те, що держава -- не єдиний міжнародний актор. Крім неї, такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об'єднання.

Основна ідея неомарксизму -- цілісність світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слаборозвинутих країн від індивідуальних держав.

Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, -- до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.

Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної структури. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну. Характеристиками міжнародної системи є : конфігурація співвідношення сил та гомогенність чи гетерогенність. Відповідно до цього Р. Арон вирізняє: багатополярні, біполярні, гомогенні та гетерогенні міжнародні системи. У багатополярних міжнародних системах дипломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями. У біполярній -- два політичних утворення є настільки вищим класом за решту, що рівновага можлива лише у формі двох коаліцій, утворена навколо двох великих держав. Гомогенними є такі міжнародні системи, в яких держави належать до одного типу, сповідують однакову концепцію політики. Гетерогенні -- це системи, в яких держави організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.

М. Каплан у праці «Система та процес у міжнародній політиці» обґрунтовує положення про те, що саме структура міжнародної системи визначає взаємодію між державами і навіть може нав'язувати їм таку лінію поведінки, яка суперечить інколи власним інтересам. За Капланом, є шість типів міжнародних систем, які, окрім перших двох, не мали реального втілення, а саме:

система балансу сил, що характеризується мультиполярністю;

гнучка біполярна система, яка визначає співіснування акторів-держав та акторів нового типу (союзів, блоків, міжнародних організацій);

жорстка біполярна система, де немає нейтральних держав чи таких, що не приєдналися до одного з двох блоків)

універсальна система, що відповідає федерації;

ієрархічна система, аналогом якої світова держава;

система одиничного вето, де кожний актор має можливість блокувати систему, використовуючи певні засоби шантажу.

Б. Базан вводить поняття раціональної міжнародної системи, особливістю якої є комплекс безпеки. Останній означає, що держави-сусіди настільки пов'язані одна з одною в питанні безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки решти.

На сьогодні актуальною є проблема створення нової, пост біполярної, системи міжнародних стосунків. Це зумовлено не лише закінченням «холодної війни», й появою нових суб'єктів світової політики, що діють поряд з традиційними, -- державою-нацією. На думку Кінга та Шнайдера, існуюча система міжнародних стосунків жорстоко прив'язана до держав-націй. Однак глобалізаційні інтеграційні процеси зумовлюють цілісність і взаємозалежність світу, що вступають в протиріччя з політичною фрагментацією системи держав націй і спричинюють добровільну передачу державами частини свого суверенітету наднаціональним органам, змінюючи чинники силового впливу, -- перехід від грубого силового впливу до більш м'яких його форм. Звідси -- необхідність перегляду деяких аксіоматичних (для біполярного світу) положень світової політики, а саме: принципів національного та державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави (миротворчість власне і є порушенням цих принципів); принципу розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, оскільки транснаціональні корпорації та міжнародні економічні організації підривають як монополію на здійснення внутрішньої політики, свідченням чого є міжнародний тероризм, діяльність мафіозних структур, наркобізнес тощо.

На думку О. Тоффлера, існуючі міжнародні законодавства та створені за принципом вертикальної ієрархічної структури міжнародної організації не відповідають новій світовій реальності. Тому виникла необхідність у новій, горизонтальній, структурі взаємозв'язків та у вільній побудові наднаціональних формувань. А. Самюель вважає, що людство вступило у «новий міжнародний світ», свідченням якого є два факти. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей новий світ став непередбачуваним. Питання, що були відкладені у довгий ящик історії, такі, наприклад, як об'єднання Німеччини, вирішуються несподівано швидко, і ніхто не може передбачити, що відбудеться завтра.

Новизна ситуації в міжнародних відносинах може бути узагальнена наступним чином: сьогодні загальносвітові трансформації виходять за межі міждержавної взаємодії й, не відміняючи їх значення, позбавляють їх «претензії» на всезагальність у впливі на долі світу в цілому.

Нині існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополітична і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга -- шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв'язків та поступового розмивання національних кордонів.



ВИСНОВКИ

Щодо предмета і статусу геополітики пошуки аналітиків тривають досі. Хтось вважає її однією з наук про державу (К. Хаустофер). Інші вбачають у ній прикладну політичну географію або національну політику, обумовлену географічним контекстом (Британська енциклопедія, 1960). Треті розуміють геополітику як метод і "засіб" пізнання, але не науку, що відкриває певні закони (І. Грабовський). Є автори, схильні розглядати під маркою геополітики якісь ідеологічні конструкції - світобачення влади, науку про владу і для влади (О. Г. Дугін) або геополітичну практику, геостратегічні розробки (М. В. Ільїн). Дехто вбачає у геополітиці дисципліну, яка вивчає головні, всепланетарні параметри й виміри, правила і норми поведінки загалу, а також окремих держав, союзів, блоків у світовому контексті і сприйняття світової спільності як єдиної, цілісної системи у масштабі планети (К. С. Гаджиєв). За таких підходів "геополітика" стає синонімом "світової політики", ототожнюється з вивченням міжнародних відносин чи то проблем глобальних всесвітніх процесів.

Незалежно від того, до якої точки зору пристають дослідники, вони переважно наголошують, що сучасна геополітика розширила коло своїх інтересів, спектр підходів і понять. Істотні зміни відбуваються і в тлумаченні самих геополітичних принципів, за якими сьогодні успішно аналізують внутрішньополітичні процеси окремих держав. Напевно, ця обставина ускладнює способи дослідників віднайти чітке і всеохоплююче формулювання, дати суто наукове визначення геополітики. Очевидно, що предметом геополітики як галузі знання має залишитись аналіз усіх аспектів дії законів щодо організації контролю та гегемонії влади над простором.



ЛІТЕРАТУРА

· Дністрянський М. С. Політична географія та геополітика України: Навч. посібник. -- Тернопіль: Богдан, 2010. -- 344 с.

· Політична географія і геополітика: Навч. посібник / Б. П. Яценко, В. І. Стафійчук, Ю. С. Брайчевський та ін.; за ред. Б. П. Яценка. -- К.: Либідь, 2007. -- 255 с.

· Трохимчук С. В., Федунь О. В. Політична географія світу: Навч. посібник. -- К.: Знання, 2007. -- 422 с.

· http://uk.wikipedia.org/wiki/Політична_географія



Геостратегічний статус України та її геополітичні стратегії



ПЛАН

Геостратегічний статус України

Геополітичні стратегії України

Висновки

Використані джерела



ГЕОСТРАТЕГІЧНИЙ СТАТУС УКРАЇНИ

Україна як молода незалежна держава має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити свої геополітичні інтереси з урахуванням складної системи інтересів різних країн та сучасного розкладу сил -- економічних, політичних, військових, духовних. Особливо це стосується близького оточення України.

Розташування України в Південно-Східній частині Європи, в місці перетину трьох величезних геополітичних масивів -- Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний цивілізаційний простір. У цьому можна бачити певні переваги, але й величезні проблеми. Як би то не було, таке розташування є визначальним для долі Української держави.

Україна існує в певному просторово-часовому вимірі, обидві складові якого взаємопереплетені. Власне, на них спирається те, що можна назвати життєвим простором , або -- у часовій схемі -- простором життя. Ці поняття є ключовими для розуміння і визначення національних інтересів країни, оскільки йдеться про життєвий шлях нашої держави, її історичне минуле і сподівання на майбутнє, про власну самоідентифікацію та геополітичне самовизначення.

Часові характеристики визначають інтенсивність і тривалість дії тих або інших сил у певному напрямі. Хроносфера побудована навколо певного суб'єкта, тобто Української держави з її минулим, сучасним і майбутнім. Якщо суб'єкт відсутній або не активний, не здатний розуміти й реалізовувати свої життєві інтереси, він перетворюється на об'єкт дії зовнішніх геополітичних та хронополітичних сил, які мають власні інтереси.

У хроносфері визначальним і домінуючим може бути лише теперішній час -- час активних дій сучасного покоління. Минуле має значення у міру своєї причетності до теперішніх рішень і дій, а майбутнє -- в міру здійсненності певної хроностратегії життя. Найбільш важливі і глибокі рішення та дії країни-суб'єкта повинні спиратися і на максимальну часову перспективу - як щодо минулого, так і щодо майбутнього.

Хроносфера країни є ціннісно акцентованою залежно від домінуючої у той або інший період парадигми існування. Наш час ми визнаємо як трансформаційний, перехідний, коли йдеться про боротьбу різних доленосних суспільно-політичних векторів (хроностратегій), згідно з якими визначається майбутнє.

Просторові характеристики визначають як внутрішню структуру побудови держави, так і її місце в оточенні інших країн. Внутрішній простір складений як конфігурація регіональ них субструктур у їх взаємодії з центром. Зовнішній геополітичний простір побудований як взаємодія інтенцій країни-суб'єкта щодо реалізації власних інтересів і можливостей, інтересів та інтенцій інших суб'єктів міжнародного життя. Геополітичний простір є також ціннісно акцентованим. Він визначений згідно з загальною системою орієнтацій країни в світі і пов'язаний з домінуючою на цей час життєвою хроностратегією країни.

Визначення національних інтересів України і активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбувається на трьох рівнях: глобальному, регіональному і локальному.

На глобальному рівні можливості України є вкрай обмеженими, враховуючи значне зниження її економічного і військового потенціалу, та те, що вона позбавилася ядерної зброї. Внаслідок глобального геостратегічного програшу Україна на цьому рівні є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг - США та міжнародних фінансових структур, РФ, яка зберігає статус глобальної військово-стратегічної потуги, Європейської спільноти та інших.

Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, які можуть бути реалізовані в спектрі можливостей між ситуацією "країна - суб'єкт" та ситуацією "країна - об'єкт". Зниження статусу України як суб'єкта зменшує її можливості опору, зовнішній тиск зростає. І навпаки, підвищення спроможності України як суб'єкта надає більше можливостей для її економічного і політичного утвердження в геополітичному просторі.

В ситуації геостратегічної ізоляції, що склалася нині, Україна може зберігати свій геополітичний статус суб'єкта, якщо балансуватиме на глобальному рівні між інтересами світових потуг, в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. Україна неодмінно програватиме як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються поміж собою в українському питанні. Жорстока дійсність полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це часто не зачіпає інтереси інших, але коли вона прагне зробити хоч малий крок щодо підвищення власного статусу суб'єкта, неодмінно посилюється зовнішній тиск. Ми можемо це бачити на прикладі ситуації навколо будівництва іранської АЕС, танкового контракту з Пакистаном, контракту з південнокорейською фірмою ДЕУ в галузі автомобілебудування тощо.

Вихід, з нашої точки зору, можливий насамперед шляхом структурної модернізації економічного потенціалу України і масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному напрямку. В ситуації балансування можливі і такі кроки, як політика інтегрування в Європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. У субрегіональному вимірі (в просторі найближчого оточення) за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. Україна, як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, в Чорноморському регіоні, має відігравати тут значну роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є розв'язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, в Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами в цій частині світу.

Однак Україна і тут частково здає позиції. Втрата контролю над Чорноморським флотом (який має суто регіональне, а не стратегічне значення), втрата ринків на Балканах через тривале закриття Дунайської транспортної мережі, труднощі з розбудовою Кавказького транспортно-енергетичного коридору, Одеського нафтотерміналу тощо -- все це знижує можливості регіонального лідерства України.

Якщо Україна й надалі програватиме у своєму субрегіональному статусі, тобто і на цьому рівні стане переважно об'єктом тиску з боку інших регіональних сил, то це означатиме ситуацію регіональної стратегічної ізоляції. Тобто вона зможе діяти тільки на локальному рівні, виявляти активність у стосунках з тими або іншими окремими державами, здобуваючи незначні переваги, але втрачаючи геостратегічну перспективу.

ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ

Українську геостратегію визначають нині три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна) парадигми. Всі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатися насамперед у цих напрямках: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. Історія свідчить, що кожен з напрямків не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох сторін сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації.

Як незалежна держава, Україна має знову визначитись у цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного векторів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і це рішення позначиться на долі держави на десятиріччя вперед.

У термінах класичної геополітики перша парадигма втілює т. зв. телурократичний принцип (сухопутної потуги, стійкість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга - таласократичний (морської потуги, динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), тоді як третя може бути пов'язана з дією принципу "раймленду" (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів, але також має і самостійну логіку існування, "логіку межі").

Не критикуючи основи такого бачення структури геополітичного простору, а лише йдучи за її термінологічним полем, можна визначити місце України саме як "цивілізацію межі". Україна історично виникає на межі зіткнення з кочовими культурами, і на цей час її також сприймають швидше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію. Отже, напрошуєть ся висновок, що доля нашої держави визначається саме в "логіці межі", і вийти за межі цього віковічного біполярного протистояння вона має саме за рахунок вдосконалення і розвитку цієї "логіки раймленду". Тобто залучення до сфери панування лише телурократичного або таласократичного принципів можна вважати згубним для України.

"Дім" і "Корабель" -- екзистенційне переломлення цих двох принципів -- ніколи не становили архитипової структури для української ментальності. Дім -- це притулок для втомленого життя, тоді як Корабель, плавання -- лише плин життя і боротьби. Ні те, ні інше не є самоцінним. Домінуючим для українця є чиста можливість: повернутися або вийти в плавання. З цим пов'язане і розуміння свободи, яке не є просто існування в певній визначеній системі правил (усвідомлена необхідність) або -- індивідуалістичний волюнтаризм в хаотизованому світі. Свобода -- це завжди свобода вибору із спектра можливостей, який потрібно формувати, шукати і який весь час слід підтримувати на тому або іншому рівні. Коли спектр вибору зменшується до нуля, зникає і свобода. Так, принаймні, весь час було в українській історії.

Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони неявно спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей суб'єкт має йти паралельно за усіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. В такому випадку обирається один з варіантів, але водночас слід починати пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Дотримування одного варіанта веде знову таки до панування якогось одного принципу, що є згубним.

Україна ідентифікує себе насамперед як європейську державу. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, її належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків з країнами Європи. Але Україна стикається з труднощами, що випливають з її невизначеного стану держави, яка поступово виходить із сфери євроазійських впливів, але яка ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн. Зовнішньополітична активність України тут обмежена необхідністю балансування між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до тупикових ситуацій.

Якщо дивитися в перспективу, то стосовно Заходу максимум чого може прагнути Україна -- це поступової інтеграції в західноєвропейські структури. В Європі можна бути, але поки що Україні нема з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних взаємин і активізацію зусиль у цьому напрямку.

З іншого боку, стосовно Росії, зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, але цей процес гальмується претензіями політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. Принципова різниця в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а стосовно українців -- як до етносу вторинного, меншовартісного, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. У ситуації невирішеності ряду проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. Отже, в Росії далеко не всіма усвідомлена необхідність рівноправних стосунків з Україною. Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу.

Україна не має достатньої потуги (і бажання), щоб згуртувати навколо себе інші держави СНД для створення відповідного балансу інтересам Росії, але це для неї і в принципі неможливо, оскільки вона ніколи не прагнутиме до втілення телурократичного принципу поведінки. Інші держави пострадянського простору частково вже обрали власну логіку існування -- але здебільшого, як і Україна, перебувають у стадії пошуку. В інтересах нашої держави -- збереження в інших державах логіки перманентного пошуку нових можливостей. Йдеться, власне, про нову парадигму організації пострадянського геополітичного простору, в якому Україна спроможна зайняти гідне місце.

В українському суспільстві і дотепер побутують досить радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів, які не завжди адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В цій ситуації не варто обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської або прозахідної орієнтації. В обох випадках ми стикаємося із значними проблемами, що грунтуються на необхідності спершу достатньо розвинути внутрішній потенціал нашої країни, а тоді вже розвивати паритетні стосунки із "сильними світу", що базуються на спільних, корпоративних інтересах, а не на необхідності лише підтримувати ту чи іншу з сторін.

Якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про "поляризований" світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого "полюсу" як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим "полюсом", або -- необхідність балансувати між різними "полюсами", або -- визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав'язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, в якій саме площині пролягатиме вісь протистояння.

Реальність є значно складнішою, аніж це виглядає під кутом зору класичної геополітичної схеми протистоянь, яка є цілком проєвропейською схемою бачення. З розпадом біполярної моделі міжнародних відносин відбуваються значні зміни в геополітичній ситуації в країнах Сходу. Деякою мірою ці зміни подібні до процесів у Європейському регіоні. Створюється нова карта геополітичної реальності. Україна стає однією із з'єднувальних ланок, що ведуть із Заходу на Схід, отже, має шанс сфокусувати на собі один із центрів тяжіння нових систем міжнародного спілкування.

Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії та намагався прилучити ці країни до своїх уявлень про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейського типу соціально-політичної системи. Багато в чому європейський досвід був адаптований країнами "Півдня", але при зіткненні з місцевими цивілізаціями локального типу пробудив також у багатьох країнах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіологічної парадигми, користуючись, щоправда, її здобутками, але до певного рівня, тобто не втрачаючи власних ідентифікаційних схем.

Прагнення ввійти в безпосередній контакт з іншими країнами вимагає і самостійного осмислення інших структур свідомості, що керують поведінкою цілих суспільств і окремих лідерів, а також обумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення в широкий світ починається зі спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентацій власної культури і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих.



ВИСНОВКИ

Напередодні XXI сторіччя осмислення шляхів подальшого розвитку людства та пошук кожною країною власної стратегії розвитку набувають особливої актуальності. Повною мірою це стосується і України, яка нині перебуває на стадії трансформації як громадянського суспільства, так і економічної системи на сучасних цивілізаційних засадах.

Процес подальшого входження України у світовий цивілізаційний простір супроводжується кардинальними зрушеннями в усіх сферах її суспільного життя: політичній, соціальній, економічній, інформаційній тощо. Тому сьогодні як ніколи набуває актуальності проблема створення виважених сценаріїв-прогнозів перебігу подій як всередині країни, так і на міжнародній арені, на основі яких будуватимуть свої практичні дії структури виконавчої влади. Такі сценарії мають визначати реальні орієнтири і пріоритети розвитку національного суспільства з урахуванням складних цивілізаційних змін, що відбуваються у світі. Їх розробка вимагає якісно нових підходів до інформаційно-аналітичного і наукового забезпечення, концентрації та ефективного використання наявних інтелектуальних сил.

Одним із таких підходів є формування і наступне здійснення науково-методичними установами при Раді національної безпеки і оборони України в координації з іншими аналітико-прогнозними структурами НАН України науково-дослідницького проекту "Україна-2010", підтриманого розпорядженням Президента України від 26 лютого 1998 року. Результати досліджень у рамках цього проекту дадуть змогу, на нашу думку, не тільки розробляти сценарії розвитку держави і суспільства на період до 2010 року, але й передбача ти тактику дій вищого державного керівництва на окремих етапах.

Доцільність таких проектів підтверджується світовим досвідом: в умовах нестабільності перехідних суспільств, яким сьогодні є й українське, програмно-цільові методи, що позитивно зарекомендували себе при стабільному розвитку, виявляються недосить ефективними. Результативнішими є методи, орієнтовані на виявлення так званих "точок стабілізації", привернення до них уваги суспільства, залучення додаткових інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів для вирішення відповідних ключових проблем та максимальної підтримки тих структур ("центрів зростання"), діяльність яких виявляється найефективнішою і які спроможні взяти на себе лідерство в конкретних напрямках.



ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Гончаренко А.Н. Прогнозирование и политика: Генезис и эволюция прогнозирования в системе национальной безопасности и внешнеполитическом механизме США.-К.: Наук. Думка, 1993.-188 с.

2. Гончаренко О.М. Геополітична дилема України // Економічний часопис.- 1997.- № 9.- С. 3-10.

3. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України. (Схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України 1994-1996 рр.- К.: НІСД.- 1997.- 185 с.

Размещено на Allbest.ru

...