Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК: 301 + 340 + 930. 9

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

Спеціальність 23.00.01 - теорія і історія політичної науки

КРУГЛАШОВ Анатолій Миколайович

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор Макар Юрій Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, доцент Кармазіна Марія Степанівна, Київський національний торговельно-економічний університет, професор кафедри філософських та соціальних наук

доктор політичних наук Горбатенко Володимир Павлович, Конституційний Суд України, науковий консультант судді

доктор політичних наук Кортунов Олексій Васильович, Інститут економіки та права “КРОК”, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін

Провідна установа Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра політології

Захист відбудеться “ 5 “ березня 2002 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8; к. 202).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України (01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8; к. 218).

Автореферат розісланий “ 1 ” лютого 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левенець Ю.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

драгоманов нація протестантський український

Дослідження “Політичні ідеї Михайла Драгоманова” присвячено вивченню феномену вченого, видатного українського політичного мислителя, теоретика і натхненника національного руху, автора політичних програм і проектів, які впливали на інтелектуальні процеси в Східній Європі.

Актуальність теми. У центрі дисертаційного дослідження знаходяться політичні теорії та концепції Михайла Драгоманова.

Політичні ідеї, теорії та концепції, сформульовані у минулому, продовжують своє існування остільки, оскільки вони потрібні спеціалістам, які досліджують історію суспільної та політичної думки, академічному співтовариству, врешті-решт - широким верствам суспільства. На кожному із цих рівнів можна зустрітись із певним уявленням про Драгоманова та його творчість. Нерідко це уявлення хибує на поверховість, спрощеність, одномірність.

Відповідно, залишається потрібним нове бачення історичного значення творчості Драгоманова. Актуальне прочитання його теоретичної спадщини відбувається в просторі, на який впливають не лише наукові чинники. Діяльність Драгоманова не становила б інтересу для дослідників, якби вона не стала помітним явищем в історії української, російської суспільно-політичної думки другої половини ХІХ ст., якби вона не відповідала напрямкам розвитку європейської політичної теорії, історіософії, філософії. Політичні ідеї Драгоманова цікаві тим, що в них відбиті пошуки відповідей на питання, котрі ставило політичне життя Російської та Австро-Угорської імперії, міжнародні відносини в Європі. Драгоманов діяв у різних сферах. Він був активним та ініціативним у науково-педагогічній роботі та в журналістиці, в організації нових форм громадської праці в Україні, а також у своїй діяльності закордонного представника українства. Йому належить роль визначного ідеолога українського визвольного руху і, разом з цим, піонера нової стадії розвитку конституціоналізму, ідей правової держави у всеросійському масштабі. Універсальність і суперечливість ролей Драгоманова - теоретика і практика надають дослідженню його творчості особливого значення.

Запропонований аналіз теоретичної спадщини вченого не ставить на меті точного відтворення життєвого шляху Драгоманова. Зусилля автора скеровувало прагнення зрозуміти, чому цей шлях виявився саме таким, а не інакшим.

Дослідника вражала величезна працездатність Драгоманова. Він культивував раціональну стратегію діяльності, повагу до наукової аргументації і методології вивчення суспільних явищ, намагався відкрити нові шляхи збагачення науки достовірними фактами, їх системним дослідженням. Разом з цим, хибним бачиться уявлення про Драгоманова як жерця науки, який священнодіяв у своєму храмі - кабінеті, але долею обставин змушений був залишати академічні вправи і втручатись у політичні відносини. Його якості вченого і політика, дослідника та ідеолога були різними проявами цілісної натури. Важко зрозуміти драгомановську спадщину, роблячи наголос, а тим більше протиставляючи одну його творчу властивість - іншій. Для нас найважливішими виявами творчості Драгоманова є його діяльність як політичного теоретика, мислителя, ідеолога. Дослідженню саме цих аспектів і присвячена дисертаційна робота.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось у відповідності з тематикою наукової роботи кафедри Всесвітньої історії та міжнародних відносин та кафедри політології та соціології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича в рамках комплексної теми: “Питання соціально-економічної і політичної історії країн Європи і Північної Америки в новий та новітній час”, номер державної реєстрації 0199U001875.

Мета роботи - проаналізувати політичні ідеї та теоретичні концепції Драгоманова як феномен суспільно-політичного життя України, впливове ідеологічне явище в суспільно-політичному розвитку Російської імперії та Австро-Угорщини останньої третини ХІХ ст.

Об'єкт дослідження - науково-теоретична, літературна спадщина Драгоманова, його громадсько-політична діяльність.

Предмет дослідження - драгомановські теоретичні погляди, політичні ідеї, програми соціально-політичних перетворень і національного визволення.

Мета роботи, об'єкт і предмет дослідження визначили такі завдання:

Вивчити основні аспекти теоретичної спадщини М. Драгоманова.

Проаналізувати формування та розвиток політичної програми Драгоманова, яку він розробляв для потреб українського національного руху.

Розглянути теоретичні погляди мислителя на національне питання, зокрема, на проблеми формування української нації, інших “бездержавних” націй Східної Європи.

Визначити оригінальний внесок ученого і громадського діяча у зміну парадигм української національної ідеології, зокрема, у трансформацію “слов'янської ідеї”, його бачення реформаційно-протестантського шляху модернізації українського суспільства.

Розкрити новаційний характер, теоретичні переваги і недоліки драгомановського бачення взаємин народів Східної Європи, засобів розв'язання спірних питань.

Розв'язати комплекс проблем, пов'язаних з драгомановською концепцію федералізму та особливостями його ставлення до ідеалу національної державності тощо.

Дослідник також прослідковує долю драгомановських передбачень, оцінок розвитку провідних тенденцій сучасності. Прогнози та програмні цілі Драгоманова дозволяють аналізувати і переваги його інтелекту, і обмеження його наукового методу, суб'єктивність вибору принципових засад, на яких учений вибудовував свої політичні концепції, власну філософію політичного пізнання та практичної діяльності.

Провідною темою дослідження є розвиток драгомановських політичних ідей, програмних накреслень, в яких відбивалась зміна творчих орієнтирів мислителя, врахування ним еволюції українського політичного руху, динаміки розвитку російського суспільства, політичної системи Австро-Угорщини, міжнародної політики в Європі. Різноманітність сюжетних ліній, поважний обсяг драгомановської літературної спадщини накладають певні обмеження щодо реалізації задуму - аналізу політичних ідей Драгоманова в їх національному та європейському контексті. Ця різноманітність спонукає до обмежень у виборі провідних тем, першочергових проблем, які розглянуті у дисертації. Ці ж обставини визначили критерії відбору проблемних сюжетів, якими керувався автор.

Методи дослідження. В основу дослідження було покладено принципи історизму та раціональної, об'єктивної реконструкції політичної спадщини Драгоманова як явища політичної думки, що формувалось і визначалось спершу російським та українським, а надалі переважно українським та загальноєвропейським інтелектуальним та політичним контекстом. Автор використовував історико-проблемний метод, водночас застосував порівняльний аналіз, метод текстологічного аналізу тощо. Дослідник намагався поєднати методологічні підходи історичної науки та політологічних дисциплін, передовсім, політичної теорії та історії політичної думки. Все це й визначало вибір окремих напрямків дослідження, методологічні орієнтири автора.

Автор усвідомлював як переваги, так і небезпеки такого міждисциплінарного підходу. Щодо останніх, він намагався мінімалізувати їх вплив на якість дослідження тим, що запропонована праця написана в жанрі інтелектуальної історії.

Під час проведення дослідження дисертанту довелось вирішувати декілька важливих проблем методологічного характеру. По-перше, з'ясовувалося, якими були визначальні фактори впливу на формування ідей Драгоманова: впливи сім'ї та оточення, досвід вченого, викладача, що спирався на історичну спадщину античної цивілізації, середньовічної Європи, на вивчення історії Росії, Австро-Угорщини, минулого українського народу, аналіз поточної європейської політики тощо. Чи визначальними для Драгоманова були пошуки власного місця у історичному процесі? Наскільки на ідейну позицію вченого впливали “зворотні зв'язки”, його політичні експерименти з утворення “громадівського” руху в Україні, його спроби політизувати діяльність земсько-ліберальної опозиції в Росії, намагання створити плацдарм для всеукраїнської політичної акції в Галичині? На нашу думку, в різні періоди життя та творчості Драгоманова вплив цих та інших факторів був нерівномірним. Зокрема, в останнє десятиріччя діяльності вченого і громадського діяча саме Галичина посідає все більше місце у творчості Драгоманова. Від неї він очікує результатів, яких не міг досягти в Наддніпрянській Україні, в Росії, в інших регіонах Східної Європи. Отже, можна говорити не лише про еволюцію поглядів Драгоманова, але й про зміни його інтелектуального середовища.

Суттєвою методологічною проблемою, яка постала перед дослідником, була проблема цілісності чи незавершеності, динамізму чи ригідності світогляду Драгоманова. Те, що окремим дослідникам здавалось недоліком світобачення Драгоманова, нерідко виявляється його адекватною реакцію на суперечливість самої дійсності. Саме вона викликала до життя драгомановські теоретичні зусилля, надавала їм сенс і значимість. Маємо на увазі, наприклад, тезу І.Лисяка-Рудницького про “синкретичність” думки Драгоманова. Драгоманову доводилось шукати відповідні “ключі”, за допомогою яких він намагався “відкрити двері” новим явищам в українському інтелектуальному, соціальному та політичному житті. Так само вважається можливим пояснити і деяку суперечність між намаганнями Драгоманова сприяти утворенню української партійної організації на західноєвропейських взірцях і тієї роллю надпартійного ідеолога, яку він охоче приймав на себе. Це відбувалось і тому, що він не бачив ще можливості відмовитись від позиції загальнонаціонального будителя в ім'я пропаганди та організації на суто партійних засадах. Отже, до певної міри, на його діяльність впливали консервативні фактори.

Інша методологічна проблема походить з того, що розквіт творчості Драгоманова припадає на роки еміграції. Тоді він утворює і оприлюднює свої основні теоретичні, науково-популярні та публіцистичні твори, політичні програми. Дослідники сперечаються про те, як саме вплинуло на теоретичну вартість праць ученого і громадського діяча становище емігранта. Чи стало воно негативним фактором, чи навпаки, дозволило Драгоманову аналізувати українську, східноєвропейську дійсність з позицій належної наукової об'єктивності? Автор вважає, що теза про негативний вплив емігрантського становища на якість драгомановського теоретичного аналізу не має під собою достатніх підстав.

На відміну від представників тогочасної національної інтелігенції, які здебільшого не виходили за межі гурткових політично-теоретичних рефлексій та дискусій, Драгоманов наближався до утворення цілісної системи поглядів на державу і право, на суспільство та політичну діяльність. Особливо сприятливим для розвитку його ідей було те, що громадський діяч не мав “над собою” царських чи цісарських цензорів і жандармів, був вільний від того “внутрішнього цензора”, який травмував духовність українців. Навряд чи досяг би він цього, залишаючись в Австро-Угорщині, не кажучи вже про Російську імперію.

Драгоманова вигідно відрізняло те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів “на потім”. Прагнення до практичних результатів, його прагматизм становлять особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності. Саме тому його ідеї, що претендували на практичну значимість, набагато легше перевіряти на наукову, теоретичну вартість, що й намагається зробити дослідник.

Наукова новизна одержаних результатів. До проблем дослідження, які проаналізовані дослідником з нових позицій, відносимо аналіз поглядів Драгоманова на державність і державний устрій, його розробки в царині теорії правової та соціальної державності. Різнобічно розкриті підходи вченого до формулювання національної ідеї та його ставлення до національних рухів. Систематизовано драгомановські накреслення демократичних шляхів розв'язання національних проблем в Україні зокрема та в Європі в цілому.

Виходячи з недостатнього ступеня наукової розробленості, критичної оцінки якості дослідницької праці, проробленої попередниками, вперше широко розкрито таке питання, як драгомановське бачення слов'янської ідеї, його внесок у зміну орієнтирів національної ідеології. Суттєво доповнено і уточнено теоретичний аналіз його федералістської концепції, етапи, фактори та напрямні її еволюції. Запропонована періодизація формування та розвитку політичного світогляду мислителя, визначені етапи його суспільно-політичної діяльності.

Не має прецедентів у вітчизняній та зарубіжній історіографії розгляд політичної етики Драгоманова, її теоретичних та практичних вимірів, впливу на сучасників. Здійснено аналіз особливостей його європоцентристської концепції суспільного розвитку, насамперед, у частині церковно-суспільних стосунків, розкрито зміст оригінальної концепції розвитку України у напрямку до власної Реформації.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження дозволяють уточнити й доповнити теоретичний, історіософський та історіографічний аналіз української, російської та східноєвропейської суспільно-політичної думки другої половини ХІХ ст. Вони можуть бути впроваджені у викладання курсів з теорії та історії української та російської політичної думки, історії Східної Європи, історії Росії, історії України та відповідних курсів й спецкурсів тощо. Вони мають певне теоретичне значення для формування нових методологічних підходів до проблем генезису та розвитку модерних націй Східної Європи, можуть бути застосовані у теоретичній реконструкції становлення національних і соціальних рухів, у розкритті ролі вітчизняної інтелігенції у формуванні ідеології та політичних програм українського визвольного руху відповідного періоду. Запропоновані у ході роботи автора над цим дослідженням теоретичні новації, як, наприклад, поняття “геополітична ідентичність” покликані стимулювати подальший розвиток науково-теоретичного апарату історичних та політичних наук. Отримані результати придатні для використання в інших сферах наукової та науково-педагогічної діяльності.

Специфічність об'єкту дослідження: драгомановської теоретичної спадщини, політичних ідей та концепцій Драгоманова, визначає й хронологічні рамки дослідження. Вони обмежені, насамперед, роками творчого життя Драгоманова. Втім, дотримання таких чітких хронологічних меж насправді умовне. Адже досліднику доводиться враховувати те, що Драгоманов звертався до ідей, історичних тем, політичних і філософських питань, які хвилювали людство від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Якщо додати сюди, що його ідеї і прогнози спрямовані в майбутнє, стає зрозумілим, наскільки можливе визначення чітких хронологічних рамок дослідження.

Важко категорично визначити і територіальні межі дослідження. Політичні ідеї Драгоманова, стосувались не тільки українських національних територій. Не були вони обмежені рамками Російської та Австро-Угорської держави. В цьому відношенні Драгоманов був тим “українцем-європейцем”, про необхідність появи яких він твердив, виховуючи нове покоління молоді в Галичині. Нерідко приклади, застереження, факти для своїх теоретичних роздумів Драгоманов брав із явищ політичного життя Північної Америки, з цивілізаційних надбань Азії тощо.

Дослідник пропонує власне розуміння спадщини М. Драгоманова - політичного теоретика, ідеолога, громадського діяча. Простежуючи основні моменти його теоретичної еволюції, автор усвідомлює, що спадщина Драгоманова - явище в значній мірі оригінальне в українській політичній думці і помітне у масштабах східноєвропейських інтелектуальних процесів. Воно продовжує привертати увагу дослідників, дозволяє вивчати та аналізувати його з різних ідеологічних засад. Кожне покоління науковців відкриває у творчому доробку Драгоманова те, чого не помічали попередники.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження пройшли різнобічну апробацію. Насамперед, на наукових конференціях, присвячених 150-річчю М. Драгоманова (Київ, травень та вересень 1991 року, Львів, грудень 1991 р.). Автор виступив з доповідями на ІІ (Львів, 1993), ІІІ (Харків, 1996) та ІV (Одеса, 1999) Конгресах Міжнародної Асоціації україністів. Автор також виступив з доповіддю на Семінарі Канадського Інституту українських студій, Університет Альберти (березень, 1999), на конференціях та “круглих столах” Інституту балканістики та слов'янознавства Російської Академії наук (Москва, травень 1992, червень 1994 рр.). Протягом 1990 - 2001 рр. дослідник виголосив низку доповідей та повідомлень на регіональних, всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях і конгресах, які відбулися у Києві, Львові, Чернівцях тощо.

Публікації. Основні результати дослідження відображені у двох виданнях 1 індивідуальної монографії: “Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова”, 38 наукових статтях і у 15 виданнях матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура роботи. Мета і завдання роботи зумовили собою наукову побудову та структуру дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків (406 сторінок) і списку використаних джерел і літератури (562 назви).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються актуальність теми, мета і завдання дослідження, визначені методологічні засади, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.

У розділі І “Стан наукового вивчення проблеми та джерела дослідження” проаналізовано розвиток наукових досліджень творчості М. Драгоманова, його суспільно-політичних ідей та світоглядної еволюції, дано огляд джерел, використаних у дисертації.

В підрозділі 1. 1. “Огляд літератури” відзначається, що перші публікації на “драгомановську” тему пов'язані з творчістю його учнів: І. Франка, М. Павлика, Б. Кістяківського. Павлик шанобливо ставився до творчості Драгоманова, вірив у життєвість його вчення, відстоював авторитет Драгоманова від звинувачень у безнаціональному світогляді. Складніші оцінки Франка щодо ролі Драгоманова. У ранні роки Франко позитивно оцінював драгомановську творчість. Головні недоліки Драгоманова за “зрілим” Франком - це брак національного світогляду, намагання підкорити український рух завданням російської опозиції тощо. До кінця своїх днів Франко коливався поміж різними, часом взаємовиключними оцінками на адресу Драгоманова.

Нові акценти у тлумаченні спадщини Драгоманова з'являються у літературі початку ХХ ст. Його ідеї зацікавлюють науковців, які вивчали національні рухи, історію опозиції та політичної думки. Особливе значення мала науково-дослідницька діяльність Б. Кістяківського та І. Гревса, які ініціювали видання політичних праць Драгоманова. Відзначимо праці М. Грушевського з нової історії України, де він з пошануванням згадує про федералістську концепцію Драгоманова.

На початку ХХ ст. авторитет Драгоманова зростав, його ідеї використовувалися представниками різних політичних угруповань. Федералістські концепції Драгоманова цікавлять дослідників історії визвольних рухів. Зокрема, до цих тем звертається М. Лозинський, який займає відверто продрагомановську позицію.

У першій декаді ХХ ст. ідеї Драгоманова переживали пік своєї популярності. Проте їх критикували незалежницьки налаштовані політичні кола українства, а також російські “патріоти”, для яких Драгоманов був натхненником “українського сепаратизму”, “мазепинства”. Картина розвитку історіографії на драгомановські теми не зводиться лише до політично детермінованої кон'юнктури. Збагачується література, присвячена діяльності Драгоманова - етнографа та історика, літературного критика тощо. Переваги драгомановської концепції місцевого самоврядування з симпатією аналізував М. Вебер.

З розв'язанням Першої світової війни та з революційним збуренням в Європі ідеї Драгоманова проходять випробування новим історичним досвідом. Не всі з них витримують цю перевірку. З вступом Росії у війну в Наддніпрянській Україні зникає можливість оприлюднення результатів драгоманознавчих студій. З іншого боку, уряди Центральних держав використовують пропагандистські та організаційні ресурси українського націоналізму у своїх військових і геополітичних інтересах. Згадаємо діяльність Спілки Визволення України, яка видає низку публікацій, де аналізуються й ідеї Драгоманова.

Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного “ренесансу”, розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються “большевізувати” його ідеї. Пам'яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.

Міжвоєнний період - надзвичайно суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з'являються десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об'єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитиме, що праці Драгоманова - джерело ідеологічних диверсій “українського буржуазного націоналізму”.

Ґрунтовною працею доби “коренізації” була монографія Ф. Савченко. Вона відзначається сумлінним аналізом участі Драгоманова в культурному, науковому та громадському житті України. З тридцятих років драгомановська тема стає непопулярною в Радянській Україні.

Своєрідні політичні впливи в 20 - 30-х рр. ХХ ст. можна зафіксувати в розвитку нерадянської історіографії Західної України. Тут виявляє себе і активна продрагомановська тенденція. Наприклад, на захист Драгоманова виступає М. Голущинський. Інші дослідники наголошують на “виправдальних” щодо покоління останньої третини ХІХ ст. обставинах, в яких було можливе їх скептичне ставлення до ідеалу самостійної державності.

Аналіз визвольних змагань 1917 - 1920-х рр. вимагав з'ясування причин поразки української революції. Ці питання перебували в центрі уваги українських дослідників національно-демократичних поглядів. Тоді ж формується й інший напрямок - радикальний націоналізм, пізніше - інтегральний націоналізм. Досить швидко засудження “соціалістичних” загравань, неефективної політики Центральної Ради та Директорії вказало на “головного винуватця”, а саме на Драгоманова та його ідеї. Наприклад, В. Будзиновський причиною бід українців вважав те, що вони були перейняті “фальшивим світоглядом” Драгоманова, який недооцінював значення національного.

У цю пору розквітла публіцистична творчість найбільш яскравого противника “драгоманівщини” - Д. Донцова. На початку 20-х рр. він виносить на суд громадськості основні закиди Драгоманову, перераховуючи його гріхи: бездержавність, раціоналізм, соціальний утопізм, гуманізм. Цікаво порівняти “ранні” роботи самого Донцова з працями 20-х - 30 - х рр. В одній з них він звертається до авторитету Драгоманова, посилаючись на його тезу про необхідність для українців брати “просвітні ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не через Петербург і Москву”. Повоєнні його праці не пояснюють причини зміни ставлення до Драгоманова.

Не відставав від Донцова М. Мухин. Спадщина Драгоманова як ідеологічний феномен розглядається як абсолютно потужна у своєму руйнівному впливі на українську націю. Вже напередодні Другої світової війни К. Чехович закликатиме поборювати філософські складові “драгоманівщини”: “фальшиву ідею поступу”, а також “безбожництво, бездержавність і русофільство”.

Не всі дослідники погоджувались на такий наступальний антиісторизм. Заслуговує на повагу праця Ю. Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки”. Висновки її автора відрізнялись поєднанням дослідницької сумлінності, наукової аргументації та бажання зрозуміти напрямок розвитку поглядів Драгоманова у загальних рамках історії українського визвольного руху, європейської політичної думки.

Агресивна антидрагомановська критика породжувала спроби відстояти політичні ідеї Драгоманова від надто довільних тлумачень. М. Стахів, наприклад, робив висновок, що Драгоманов врятував для України нове покоління. І в 1930-х рр. діячі українського національного руху зустрічались із завданнями, подібними до тих, що їх раніше розв'язував Драгоманов, тому його праці перевидавались. У час розгортання підпільної боротьби ОУН набували актуальності погляди Драгоманова на політичний терор, на небезпеки підпільної роботи тощо. Міжвоєнна література відзначалась політичною заангажованістю, пафосністю, нерідко крайньою ідейною нетерпимістю та одномірністю висновків.

Після Другої Світової війни головною потугою вивчення політичної історії України за кордоном стали дослідники “трьох хвиль” еміграції. Зростає зваженість у вивченні творчості Драгоманова, відчувається вплив західних методологічних шкіл політичної та історичної думки на дослідників. Відзначимо працю І. Мазепи “Підстави нашого відродження”, де автор оглядає українську суспільно-політичну історію ХІХ - першої половини ХХ ст. та оцінює творчість Драгоманова. Програмним характером відрізнялась розвідка Є. Пизюра, присвячена драгомановському конституціоналізму. Проблеми ідейного спрямування творчості Драгоманова приваблювали дослідників різної наукової кваліфікації та ідеологічних уподобань.

Зарубіжні дослідження творчості Драгоманова з 1945 до 1989 рр., можна поділити на два основні різновиди. Це, по-перше, дослідження окремих аспектів творчості Драгоманова у соціалістичних країнах. Друга група - дослідження вчених західних країн. У першій групі перед вела Болгарія, де зберігалась драгомановська наукова традиція. Там досліджував науково-етнографічну спадщину Драгоманова М. Арнаудов. У Польщі в 1960 - 1970 рр. найпомітнішим дослідником була Е. Горнова, яка вивчала різні аспекти творчості Драгоманова. Окремих аспектів “драгоманознавства” торкався С. Козак.

За межами соціалістичного табору наукові сюжети, пов'язані з Драгомановим, зустрічаються у кількох напрямках досліджень. Передовсім, це історія визвольного руху народів Росії. По-друге, це вивчення діяльності російських революційних організацій, де увага приділена критиці Драгомановим діяльності російських революціонерів. По-третє, Драгоманов цікавив західних учених з точки зору його участі в російському опозиційному русі.

У повоєнний період українські вчені, особливо в час “відлиги”, намагались повернути спадщину Драгоманова українському загалові. Тоді замикається коло творчого розвитку Д. Заславського виданням спільно з І. Романченком літературно-біографічної розвідки про Драгоманова. Ознакою “потепління” суспільного клімату в державі стає вихід у світ кількох монографій, присвячених Драгоманову. Відзначимо монографію В. Сокуренка, в якій уважно розглянуто політико-правову творчість Драгоманова поруч із державно-політичними поглядами С. Подолинського та О. Терлецького. Драгомановські погляди тлумачаться у загальному річищі уявлень радянської історіографії про погляди “попередників” марксизму. Світоглядові Драгоманова була присвячена праця В. Лукеренко. Автор знаходить позитивні риси у творчості Драгоманова, підкреслює актуальні сторони його спадщини. Загальна схема вивчення драгомановської творчості була означена так: український революційний демократ, дрібнобуржуазний реформатор, націоналістичний міщанин. На українських істориків покладалось спростування “хибних” припущень Драгоманова.

Впливи цієї відносної лібералізації помітні в науковій літературі 1960-х рр. У цей час виходять друком праці, в яких зустрічаємо й справжні історіографічні “відкриття”, як ось, наприклад, у характеристиці українського руху 1870-х рр.: “В українському русі існувало дві течії - права, яку очолював М. Драгоманов, та ліва, помітним представником якої вже тоді був письменник, революційний демократ І. Франко”. Не варто недооцінювати результатів цього періоду - появи низки праць, де уперше оприлюднені конкретні джерела, з'ясовані недосліджені сюжети, пов'язані з життям і творчістю Драгоманова. На наукові праці впливала скутість авторів у виборі тем, самоцензура та острах покарань за “неправильні висновки”.

Як приклад обмежень, що були притаманні й українським історикам на Заході, наведемо міркування С. Ріпецького, який розглядав світогляд та політичну програму Драгоманова. Полемізуючи з радянськими авторами, він намагався захистити “справжнього” Драгоманова від спроб адаптувати його вчення до поточних потреб радянської історичної науки. Але цей дослідник сам не уникає деяких довільних суджень щодо ідей Драгоманова.

На рубежі 40 - 50-х рр. відбувається зміна поколінь зарубіжних дослідників українського походження. Своєрідним “місцем зустрічі” стало проведення Українською академією в Нью-Йорку симпозіуму, присвяченого 110-й річниці Драгоманова. Особливої уваги заслуговують розвідки І. Лисяка-Рудницького, присвячені становленню української суспільно-політичної думки загалом, теоретичній спадщині Драгоманова зокрема. Їх можна визнати однією із кращих пам'яток драгоманознавчих студій. Працям ученого притаманна наукова ерудиція, точність аналізу, логічна стрункість, системність аргументації тощо. Окремі сюжети, важливі для розуміння Драгоманова як мислителя, Лисяк-Рудницький зачепив тільки побіжно. Дискусійною є його схематична фіксація драгомановської політичної програми як явища, що належить народницькому етапові розвитку української суспільно-політичної думки.

У 1970 р. подією в Україні стало видання двотомника драгомановських праць за редакцією І. Романченка, О. Дея, О. Засенка. Ознакою початку перебування при владі В. Щербицького стали події навколо книги Р. Іванової (Іванченко). Попри деяку антиномічність суджень її робота мала новаторський характер, сміливо ставила наукові проблеми і, спираючись на архівні матеріали, ретельно опрацьовані автором, закликала до нового бачення історичної ролі Драгоманова. Маніфестаційний характер монографії підтвердила кампанія “проробок” проти автора.

У цей же час як спадкоємець традицій І. Лисяка-Рудницького заявляє себе в північноамериканській історіографії І. П. Химка. Згадаємо праці Р. Сольчаника, присвячені історії Указу 1876 р., виступу Драгоманова на Паризькому літературному конгресі тощо. Інтерес викликають розвідки М. Антоновича, який поєднував нові інтерпретаційні підходи із залученням невідомих джерел.

Коли в СРСР починається перебудова, до ідей Драгоманова звертаються нові дослідники. Драгоманознавчі розвідки спрямовуються на розгляд соціальних поглядів вченого, його концепцій федералізму, політичної демократії, прав і свобод людини та громадянина. Значну роль у популяризації ідей Драгоманова відіграли українські літературознавці Р. Міщук, М. Жулинський та інші. Сучасне прочитання Драгоманова демонструють представники київського, львівського, харківського та інших наукових центрів гуманітарних наук. З переходом перебудови у критичну фазу перед ученими постало питання: який Драгоманов “потрібен” запитам нового часу? Старше покоління відповідало на це запитання, не виходячи за межі усталених оцінок. Пам'ятником такого підходу стала монографія П. Федченка “Михайло Драгоманов”. Поряд зі щирим прагненням висловити нові оцінки творчості Драгоманова, автор вживає ідеологічні кліше, породжені суспільною атмосферою, що відходила в минуле.

Знову виявляє себе поляризація поглядів дослідників на спадщину Драгоманова. Замість поділу на “лінію Драгоманова і Антоновича” пропонується поділ вздовж “лінії” Драгоманова і Донцова. Надбання та невирішені проблеми української науки перехідного періоду засвідчив рік появи незалежної України. Тоді ж відбулися важливі наукові форуми, на яких обговорювалися проблеми дослідження спадщини Драгоманова. Наукова громадськість отримала збірку статей Л. Новиченка, М. Поповича, Л. Гаєвської, Я. Грицака, П. Федченка, О. Скакун, Я. Дашкевича та інших авторів. Політичне життя випереджало зміну ідеологічних і методологічних орієнтирів. Надмірно поширювався популяризаторський напрям драгоманознавчих розвідок. Формування української державності переміщувало увагу до питань національно-державного будівництва.

Після 1991 р. постала потреба визначитись зі ставленням до “драгомановської” концепції федеративної державності. Важливо було оцінити вплив соціальних ідей Драгоманова на розвиток національної думки. Вимагали розв'язання проблеми інтерпретації української ідеї Драгомановим. Спадщина мислителя входила в чергову фазу її ревізії. У цей час до групи дослідників Драгоманова (П. Соханя, В. Сарбея, О. Скакун, Р. Іванченко та інших) долучились дослідники нової генерації. Згадаємо Я. Грицака, який присвятив декілька вагомих наукових праць вивченню поглядів Драгоманова. Цікава дослідницька робота проводилась у академічних інститутах: Інституті історії України, в Інституті археографії, в Інституті філософії та інших.

Активно вивчали спадщину Драгоманова в царині політико-правової думки О. Скакун, М. Молчанов, М. Кармазіна. З ініціативи Т. Андрусяка проведені читання, присвячені 110-річчю виходу друком “Вільної Спілки”. Варто згадати його монографію, присвячену проблемі прав людини у творах Драгоманова. Продуктивно звертався до драгомановської політологічної спадщини В. Потульницький. Нове покоління науковців досліджувало драгомановську спадщину у філософському або порівняльно-історичному контексті. Наприклад, Я. Грицак порівняв окремі аспекти політичних поглядів Драгоманова та І. Франка, О. Козирєв зіставив погляди Драгоманова та Антоновича, Л. Комзюк проаналізував конституційні ідеї Драгоманова та державно-політичний ідеал М. Міхновського. Вивчалась історіософія та соціальна філософія Драгоманова, його ставлення до окремих фахових проблем історичної науки.

Відзначимо зниження інтересу до дослідження драгомановської проблематики за кордоном, насамперед, у Росії. Драгомановську тему з початку 90-х років зустрічаємо у перевиданій праці російського емігранта-історика М. Ульянова, а також у збірці праць “Украинский сепаратизм в России”. Поширюване засобами масової інформації в Росії уявлення про “підступність” українців, які зрадили “слов'янське братерство” впливає на формування історіографічних традицій новітньої російської науки. Винятком є книга О. Міллера, в якій відведено місце й аналізу діяльності Драгоманова. Спад інтересу до ідей Драгоманова помітний і з боку західних дослідників, за винятком окремих публікацій. Обнадіює висловлювання відомого американського історика М. Райєфа про необхідність мати повноцінне критичне дослідження драгомановських філософських принципів і політичних поглядів.

Отже, не зважаючи на численні публікації, проблеми, які можна вважати переконливо вирішеними в науковій літературі з нашого питання, не охоплюють ані кількісно, ані якісно всієї драгомановської теоретичної спадщини.

У підрозділі 1. 2. “Джерела” доводиться, що дослідження політичних ідей Драгоманова спирається на значний та різноплановий масив джерел.

Наголосимо на джерелознавчих орієнтирах автора роботи. Це, перш за все, використання документів, які стосуються сутності, походження та еволюції політичних поглядів Драгоманова. По-друге, вивчення матеріалів, що дозволяють визначити основні фактори впливу на його позицію з питань політичної теорії.

Для вивчення політичних поглядів Драгоманова важливе значення мають його особисті документи. Рукописи, що були не надруковані та чернеткові записи вченого є в Інституті Рукописів ЦНБ України ім. В. Вернадського, в ЦДІА України у м. Львові та в інших архівосховищах.

Більш повною картина ідеологічного розвитку Драгоманова постає зі сторінок недрукованої епістолярної спадщини. Серед листів Драгоманова знаходимо відомості про попит на його праці, що слугує додатковим критерієм оцінки їх відповідності очікуванням сучасників. Важливе листування Драгоманова з революційними та опозиційними діячами Росії, України і т. д. Цікаві матеріали зберігаються у Державному архіві Російської Федерації, зокрема, листи Драгоманова до П. Лаврова, а також у Російському Державному Архіві Літератури та Мистецтва. Деякі матеріали, які дозволяють краще зрозуміти ідеологічний чинник в стосунках Драгоманова з представниками російської революційної еміграції, є в Російському Центрі зберігання та використання документів новітньої історії.

Значна кількість недрукованих архівних матеріалів, кореспонденцій Драгоманова з різними особами та установами зберігається у ЦДІА України у Львові, а також у Відділі Рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Не всі вони рівноцінні. Зацікавлює листування Драгоманова з відомими громадськими діячами, наприклад, з С. Смаль-Стоцьким. Окремі знахідки трапляються в обласних архівах України.

Стосунки Драгоманова з діячами російської опозиції, представниками науки, літераторами та журналістами розкривають листи, які зберігаються в архівах Санкт-Петербурга (Російський Державний Історичний Архів, Російський Інститут Літератури (Пушкінський Дім), Відділ рукописів Російської Національної бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна, “Дом Плеханова”). Офіційні документи також дозволяють простежити основні етапи суспільної праці Драгоманова. Не позбавлені значення документи державних інституцій Росії та Австро-Угорщини, які стосуються діяльності Драгоманова та його прихильників.

Важливе значення мають архівні документи особистого походження, в яких сучасники висловлювали ставлення до ідей Драгоманова. Серед документів родини Драгоманових цінний щоденник дружини Драгоманова - Людмили, який зберігається в Архіві Болгарської Академії Наук. Суперечливе джерело вивчення теоретичної праці Драгоманова - недруковані мемуарні матеріали. Наприклад, для російського революційного діяча В. Бурцева, Драгоманов - це водночас український патріот і російський ліберал - демократ. Навпаки, учасник революційного руху 1870-х рр. Арборе-Ралле згадував про Драгоманова як про ініціатора політичних акцій, що роздратували саме російських народників.

Певне значення мають агентурні відомості про Драгоманова, але їх якість часом сумнівна. Потрібне врахування специфіки такої інформації, що нерідко формувалась на основі чуток. Згадаємо і про намагання дослідників початку ХХ ст. зібрати факти про участь Драгоманова в організаціях російських лібералів і земців. Цікаві спроби окремих товаришів Драгоманова з суспільно-політичної діяльності в 1870-1880-х рр. дати оцінку його поглядам пізніше.

Оскільки дисертація досліджує політичні ідеї Драгоманова, то найважливішими джерелами для неї були драгомановські праці. По-перше, важливу групу джерел становлять наукові твори Драгоманова. В них Драгоманов висловлював свої суспільно-політичні погляди, методологічні оцінки. Наприклад, в етнографічних працях Драгоманов торкається проблем націогенезу, менталітету окремих націй, зокрема української. По-друге, виокремимо літературно-критичні праці Драгоманова, що несуть на собі відбиток його політичної особистості. Цікавили автора науково-популярні праці Драгоманова на історичні та релігієзнавчі теми, твори, в яких він осмислював проблеми суспільно-політичного устрою, розглядав політичні процеси, роль державних інституцій на прикладах держав минулого та сучасних йому країн. Особливе значення мають його програмні виступи, звернення до громадської думки Європи.

Важко переоцінити значення редагованої Драгомановим “Громади”. Недостатньо вивченим дослідниками джерелом залишається публіцистика Драгоманова, його дописи на сторінках російських видань “Санкт-Петербургские Ведомости”, “Вестник Европы”, на сторінках київських газет, передовсім “Киевский телеграф”, його виступи в галицькій та буковинській періодиці, в часописах “Правда”, “Діло”, “Житє і Слово”, “Народ”, “Хлібороб”, “Буковина” тощо. Вони дозволяють говорити про актуальність суджень Драгоманова.

Іншу групу джерел становлять видання творів Драгоманова. Це два томи паризького видання “Собрания политических сочинений”, по одному тому московського видання “Политических сочинений” та празького видання “Твори”, а також двотомник “Літературно-публіцистичних праць”, том “Вибране”. Відзначимо видання, присвячене полеміці Драгоманова з Грінченком.

Завдяки зусиллям М. Павлика, І. Франка, М. Грушевського й інших побачили світ листи Драгоманова до окремих діячів. Відзначимо публікацію М. Возняком листування Драгоманова з В. Навроцьким, з П. Кулішем. Особливою вагомістю вирізняються том листування Драгоманова з Франком та з діячами Старої Київської “Громади”. Ця робота триває до нашого часу. Вагомим внеском у публікацію драгомановської епістолярії стала публікація листування Драгоманова з Гольштейн. Дослідника цікавили й листи третіх осіб, які стосуються драгомановської теоретичної та суспільно-політичної діяльності. Виділимо публікацію листування В. Антоновича та Ф. Вовка. Зацікавлення викликали відомості про стосунки Драгоманова з групою П. Лаврова в публікації матеріалів з архіву В.М. Смирнова.

Певну цінність мають також спогади Драгоманова. Це його автобіографія, спогади про учнівські роки, про початки входження у суспільне життя, “Австро-руські спомини”. Цікаві спогади Драгоманова про спроби знайти європейську підтримку прагнень українців на Паризькому літературному конгресі 1878 р., інші мемуарні праці.

Певне значення мали друковані збірки документів з історії суспільно-політичного життя України та Росії другої половини ХІХ ст. Привертають увагу матеріали, вміщені в закордонних публікаціях. Р. Сольчаник надрукував документи, які стосуються окремих аспектів діяльності Драгоманова у зв'язку з Емським указом 1876 р.

Значимі для дослідження опубліковані мемуари про Драгоманова. Драгоманознавча мемуаристика започаткована відзначенням єдиного прижиттєвого ювілею Драгоманова у Львові. Потім з'являються збірки мемуарних матеріалів, у яких згадуються про ставлення до ідей Драгоманова тощо, про стосунки Драгоманова з провідними суспільно-політичними діячами Росії та інших країн. Цікаві спогади про історію з “Вольним Словом”. Важливі роздуми про “драгомановський період” в українському визвольному русі О. Лотоцького, С. Русової, доньки Драгоманова Лідії та інших. Відзначимо видання “Щоденника” О.Ф. Кістяківського.

Підсумовуючи огляд джерельної бази та літератури, зробимо висновок, що опрацьовані дослідником джерела та література дозволяють досягти поставленої мети роботи та виконати ті наукові завдання, які він ставив перед собою.

У розділі ІІ. “М. ДРАГОМАНОВ У ПОШУКАХ СУСПІЛЬНОГО ІДЕАЛУ” проаналізовані теоретичні погляди мислителя на суспільний розвиток, історичні форми соціальної організації та перспективи формування громадянського суспільства українським та іншими народами Східної Європи.

Підрозділ 2.1. “Ідеологічні перспективи драгомановського світогляду” стосується важливої проблеми в аналізі теоретичної спадщини Драгоманова - визначення його ідейних орієнтацій. Драгоманов вважав, що в західній Європі починається епоха соціальної демократії, в якій формально-демократичні права та процедури будуть доповнені соціальною рівністю та захистом економічних інтересів усіх громадян. Соціалістична ідея була своєрідною fata morgana його інтелектуальних пошуків. Наприкінці життя він віддавав перевагу прагматичним цілям, визнаючи соціалістичний ідеал для свого покоління таким, що не має актуального значення. Окрема увага приділена ставленню Драгоманова до марксистської доктрини. Історична практика підтвердила слушність драгомановських критичних зауважень щодо спроб втілити у життя вчення Маркса.

Драгоманов намагався поєднати соціальні постулати західноєвропейських соціалістичних теорій з політичними ідеалами лібералізму та демократії. Така компромісна політична програма враховувала різні фактори суспільного розвитку. Віддаляючись від соціалістичного напрямку, Драгоманов не знаходив серед інших опозиційних угруповань підтримку своїм поглядам. В його накресленнях політичної програми вбачаємо контури синтетичної теорії соціального прогресу та політичної боротьби, які дозволяють говорити про оригінальність інтелектуальних надбань мислителя. Ці пошуки не завершились ані появою цілісної ідеологічної системи поглядів, ані розробкою завершеної, нової теоретичної програми.

В підрозділі 2.2. “Суспільний прогрес: Драгомановське бачення” відзначається, що драгомановська версія суспільного прогресу виразно підпорядкована завданням утворення несуперечливої картини історичного розвитку як основи для вибору цілей і завдань політичної діяльності. Вчений бажав віднайти міру можливого, максимальну межу впливу людських дій на природу суспільства, на творення історії та мінімальний рівень опору “об'єктивних” тенденцій, який не може бути здоланий за будь-яких обставин і зусиль. Він використовував ідею поступу як методологічне знаряддя аналізу минулого та сучасності.

Потужним союзником у боротьбі за національне, соціальне та політичне визволення Драгоманов вважав сам ідеал поступу. Імпонує чесність, з якою вчений проводив порівняння ідеї поступу з релігійною ідеєю. Віра у поступ стала своєрідною релігією часу агностицизму й атеїзму. На початку 1890-х рр., популяризуючи поступові ідеї в Україні, Драгоманов доводив, що ідеали суспільного поступу та кращі релігійні догмати не суперечливі у своїх морально-духовних принципах. Ідея поступу та еволюціоністська концепція слугували потужними знаряддями ідеологічного впливу Драгоманова на сучасників.

Погляди мислителя на розвиток суспільства та еволюцію суспільних інститутів підсумовує підрозділ 2. 3. “Релігія і церква у суспільно-політичних поглядах Драгоманова”.

Конфлікт церкви та суспільних сил, що відстоюють інтереси поступу, за Драгомановим, був боротьбою прихильників нових принципів соціальних відносин і застарілих суспільних інституцій. Епохальним кроком на шляху звільнення суспільства з-під монопольного духовного впливу Церкви стала боротьба за право кожного сповідувати власну віру. Мислитель критикував національні та регіональні конфесійні міфи, що перешкоджали консолідації українського суспільства на нових ідейних засадах.

Ця консолідацію не могла забезпечити православна Церква, одержавлена й підпорядкована політичним завданням Російської імперії. Виходячи з того, що сфера конфесійного впливу греко-католицької Церкви охоплює компактний регіон, а становище її церковних ієрархів не було самостійним, Драгоманов робив висновок, що ця Церква теж не буде основою загальноукраїнської суспільно-політичної діяльності. Він вважав, що демократичні перспективи українців пов'язані з перемогою світського напрямку суспільного розвитку. Служіння національній консолідації українства вимагає розв'язання конфлікту лояльностей духовенства: або перемоги серед нього “народного напрямку”, або ж відвертого підтвердження ним відданості тим ролям, які “задавались” священництву політичними та правовими умовами діяльності Церкви. Ця вимога набувала значення категоричного імперативу “відділення національної політики від клерикалізму”.

Якщо б план модернізації традиційних Церков не реалізовувався, Драгоманов пропонував втілити в життя його протестантсько-реформаційний проект. Це був задум формування якісно нового суспільства, де протестантська церковна організація виступала лише складовою широкого проекту утворення модерного суспільства. Вчений розробляв “догматичні” засади Руського братства, називаючи їх “основою нової віри”. Ця нова форма суспільної ідеології мала увібрати в себе кращі сторони християнської етики. Незважаючи на серйозну підготовчу роботу, “друга хвиля” Реформації в Україні не спричинила очікуваної світоглядної революції.

Розділ ІІІ “НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ” присвячений аналізу драгомановських поглядів на націю, національне питання, формування національної ідеології.

У підрозділі 3. 1. “Нації та національні рухи в теоретичних інтерпретаціях Драгоманова” простежені спроби теоретичного осмислення вченим національного питання. Процеси національного відродження народів Східної Європи вчений розглядав як прояв універсальної суспільно-політичної боротьби за свободу, демократію, просвіту. Вони були спрямовані на утворення націй, де провідна роль належала широким верствам народу, передовсім, селянству.