Величезний внесок у вивчення американської політичної думки зробили представники одеської школи академіка С.Й.Аппатова, співробітники кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова під керівництвом професора І.М. Коваля. Особливістю робіт цих дослідників (І.М. Коваля, В.В. Глєбова, О.І. Брусиловської, О.І. Войтовича, В.А. Дубовика) було висвітлення формування політики Вашингтона стосовно глобальних і регіональних питань на базі аналізу позицій політологів США. В роботі П.Я. Райнова в рамках аналізу поглядів американської політології на проблеми Близького Сходу досліджується і сприйняття нею деяких ініціатив 80-х рр. щодо зони Перської затоки.

На основі аналізу підходів американських дослідників до поняття безпеки регіону Перської затоки, засобів і методів її забезпечення, ролі і місця регіональних акторів на міжнародній арені і форм взаємодії США з ними можна виділити такі напрямки політичної думки США: 1) “консервативний”, представники якого наполягають на проведенні максимально жорсткої лінії в регіоні заради захисту американських інтересів; 2) “ліберальний” або “прагматичний”, прихильники якого, визнаючи значущість Перської затоки для національних інтересів США і виступаючи за збереження їхнього впливу в регіоні, більш зважено ставляться до питання про застосування сили; 3) “радикальний”, прибічники якого різко засуджують принципи, методи і цілі політики США в Перській затоці, не вважаючи, що в зоні затоки зосереджені “життєво важливі” американські інтереси.

Прагнення автора якомога ширше і об'єктивніше дослідити процес концептуального оформлення регіональної політики США, формування зовнішньої політики арабських країн Перської затоки, спираючись на роботи американських вчених, обумовили вибір синергетичної методології аналізу, за якою вивчаються загальні закономірності і принципи, що лежать в основі процесів самоорганізації складних нелінійних соціальних систем, імовірні напрямки їх подальшої еволюції, механізми міжсистемного контактування.

Сам термін “регіон Перської затоки” потребує уточнення. Під регіоном Перської затоки автор розуміє всю сукупність країн, які мають прямий доступ до вод затоки незалежно від протяжності берегової смуги. Згідно ієрархічному міжсистемному взаємозв'язку при системному підході кожна система є частиною більш великої системи і містить у собі системи менші. У цьому випадку Перська затока може розглядатися як субрегіон для регіону Близького Сходу (якщо виключити іранське узбережжя) і для Середнього Сходу (при ігноруванні його арабської частини). Відповідно до завдань даного дослідження доцільніше розглядати зону затоки як єдиний регіон, в якому можна виділити дві найбільш значущі підсистеми - іранську й арабську складові.

У другому розділі - “Ключові чинники впливу на формування політики США стосовно арабських країн Перської затоки в 1980-і роки” - аналізуються роботи американських дослідників, присвячені вивченню проблем безпеки регіону затоки в період між 1980-1990 рр., передусім ірано-іракському конфлікту, розглядається еволюція регіонального курсу Вашингтона в цей період.

У першому підрозділі - “Концептуальні наслідки “доктрини Картера” - відзначається, що прийняття у 1980 р. “доктрини Картера” означало формалізоване визнання американською адміністрацією особливого місця даного регіону в світовій системі міжнародних відносин. Ця доктрина стала передусім відповіддю на несприятливу для США модифікацію політичної ситуації в регіоні Перської затоки, формування прогресуючого дисбалансу сил “радикальних” і “поміркованих” держав цього району, потенційну можливість радянської експансії в південному напрямку. Вона проголошувала Перську затоку зоною “життєво важливих” інтересів США, яку вони повинні захищати у разі зовнішньої загрози їхнім інтересам або інтересам країн-союзників, що передбачало використання різних засобів аж до воєнних.

Незважаючи на відчутну недосконалість тактичних засобів досягнення мети, запропонованих у “доктрині Картера”, які були помічені представниками політичної науки США, більшість з них висловили схвальне ставлення до базових положень доктрини (Дж. Хоревіц, Е. Латтвак, Р. Хенкс, С. Хантінгтон, Ч. Ван-Холлен). Політологи-консерватори, серед яких були Дж. Чорба, М. Дейвіс, Р. Комер, пропонували зробити ставку переважно на силові дії проти потенційних агресорів - СРСР та Ірану, а деякі з них (П. Дігнан, Л. Ганн) - навіть проти аравійських монархій у разі спроби проведення несприятливої для Вашингтона політики, перш за все у питанні ціноутворення на нафтовому ринку. Однак антирадянська спрямованість “доктрини Картера” внаслідок неадекватного відображення дійсності швидко втратила актуальність, хоч її принципи закріпилися в американській політичній думці.

Другий підрозділ - “Іракський контекст регіональної системи міждержавних відносин” - присвячений передусім дослідженню модифікації іракського фактору протягом 1980-х рр.

Функцію каталізатора основних трансформацій політики ключових регіональних акторів, які зумовили відповідну еволюцію міждержавної системи регіону, в 80-і рр. виконував ірано-іракський конфлікт. Аналіз його відображення у працях американських дослідників показує, що політологія США в основній масі слідувала у фарватері зовнішньополітичного курсу Вашингтона. Ця тенденція виразно виявилася в еволюції визначення міри “радикалізації” Іраку, етапи якої ідентичні стадіям модифікації офіційної позиції США. У 1980-82 рр. провідні американські політологи, такі як Г. Кіссінджер, Дж. Болл, Д. Лемб, Ф. Марр, зазвичай уникали категорично визначати, яка з двох країн є агресором, наполягаючи на тому, що національним інтересам США відповідає взаємне виснаження обох комбатантів. Але у зв'язку з поліпшенням відносин між Вашингтоном і Багдадом, викликаним спільним побоюванням домінування революційного ісламського радикалізму Ірану в регіональній міждержавній системі, відповідно зазнавала змін і позиція американських вчених, які дедалі більше схилялись до визнання Іраку як держави, що поступово перетворюється з “радикальної” у “помірковану” (Л. Мілрой, Б. Рубін, М. Вайоріст, Д. Сігал, Т. Мак-Нофер, Дж. Петерсон).

Концептуальне оформлення проіракська лінія адміністрації Дж. Буша, успадкована ним від Р. Рейгана, отримала у концепції “конструктивного залучення” Ірака до співробітництва з Заходом у політичній та економічній сферах. Однак прийняття цієї концепції співпало із закінченням ірано-іракської війни і використанням хімічної зброї іракською армією проти курдських сепаратистів, що викликало обурення багатьох політологів США. Ці вчені зазначали, що у зв'язку з подоланням іранської загрози системі регіональної безпеки не існує потреби в розширенні контактів з режимом С. Хусейна, оскільки іракський режим не зазнав суттєвої трансформації, залишившись “радикальним”, потенційно небезпечним для країн регіону та американських інтересів (Г. Сік, Р. Рамазані, Ф. Аджамі, Ш. Хантер). Проте до 1990 р. ця група аналітиків залишалася в меншості.

У третьому підрозділі - “Зовнішньополітична позиція регіональних партнерів США” - досліджується динаміка сприйняття політики країн РСАДПЗ політичною думкою США у 80-і рр.

Розмірковуючи про безпеку і стабільність у Перській затоці, американські аналітики часто не розмежовували поняття безпеки національних інтересів США в цьому регіоні і безпеки країн РСАДПЗ, інтереси яких ототожнювалися із західними. Внаслідок недостатнього усвідомлення специфіки регіону спроби реалізувати концепцію “стратегічного консенсусу” А. Хейга наштовхнулися на опір головного регіонального партнера, який до того ж мав бути одним з ключових елементів цього “консенсусу” - Саудівської Аравії. Американські дослідники не приділили належної уваги важливій політичній ініціативі королівства - “плану Фахда”, хоча такі спеціалісти-“близькосхідники”, як Дж. Твінам і Д. Лемб, вважали його реалізацію міцним підгрунтям для початку загального арабо-ізраїльського мирного процесу.

Протягом даного десятиріччя серед викликів політичній та економічній безпеці монархій затоки найнебезпечнішими були визнані ірано-іракська війна і падіння цін на нафту відповідно. Якщо активізація інтеграційних тенденцій між цими країнами, яка призвела до створення у 1981 р. Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) під впливом загострення ситуації в регіоні, не стала несподіванкою для американської політичної науки, то успішне подолання економічних труднощів суперечило прогнозам багатьох вчених США.

Фактичне визнання політологами США пріоритету національних інтересів над моральними принципами в дусі традицій “політичного реалізму” виявилося у спробах сформувати прийнятний з точки зору ліберально-демократичної ідеології імідж Саудівської Аравії та еміратів затоки (У. Шивлі, Ч. Кеннеді, А. Блай, Дж. Білл), хоча ключова відмінність між ними і так званими “радикальними” країнами полягала в тому, що їх політика відповідала інтересам США, оскільки була спрямована проти радянського впливу.

Третій розділ - “Трансформація концептуальних підходів політичної думки США щодо проблем регіону в ході регіональної кризи 1990-91 рр.” - присвячений огляду і аналізу американської політичної думки стосовно причин, підсумків і наслідків кувейтської кризи, дослідження її впливу на регіональну політику США і країн Перської затоки, а також її значення для формування нової глобальної системи міжнародних відносин.

У першому підрозділі - “Ідеологічний вимір кувейтської кризи” - зазначається, що на початку 90-х рр. сталася корінна трансформація поглядів західних політологів щодо політичних процесів у Перській затоці.

Офіційна позиція Вашингтона під час кризи була наслідком доктрини “нового світового порядку”, проголошуючи, що існуванню принципово нових засад міжнародного співіснування, які базуються на загальнолюдських ідеалах і цінностях, перешкоджає діяльність деяких держав (в даному випадку Іраку), які ставлять під загрозу формування нової глобальної системи міжнародних відносин. Ці положення домінували в американській політології, представники якої зробили вагомий внесок в теоретичне обгрунтування акцій США в умовах нового світопорядку, що формувався. Певну увагу дослідники США звернули і на ідеологічний базис іракської агресії, а також подальшу модифікацію ідеологічної платформи Багдада в нехарактерний для неї бік ісламізації.

У другому підрозділі - “Політичні причини та особливості кризи в Перській затоці” - аналізується висвітлення політичною наукою США мотивів агресивної поведінки іракського режиму і дії у відповідь з боку США.

Анексія Іраком Кувейту призвела до домінування ревізіоністських тенденцій в американській політичній думці щодо попередньої політики “конструктивного залучення”. Приводом для критики з боку дослідників (Л. Бермен, Б. Джентлсон, З. Карабелл, Дж. Кулі, П. Джайгот) став факт активної співпраці адміністрації Дж. Буша з потенційним агресором, що дало С. Хусейну підстави вважати, що окупація Кувейту не викличе заперечень. Однак стосовно політичної лінії, якою мають керуватися США в цьому конфлікті, серед американської політичної еліти виникли серйозні розбіжності.

Держсекретар США Дж. Бейкер, провідні представники демократичної партії в Конгресі Л. Хамілтон, С. Нанн, Д. Патрік, а також відомі політологи Дж. Болл, Р. Такер, З. Бжезінський, побоюючись тяжких наслідків військової операції для США, рекомендували не вдаватися до силової акції проти Іраку, вважаючи достатнім запобігання подальшій експансії Багдада. При цьому необхідно: а) зберігати санкції в повному обсязі і стежити за їх виконанням; б) продовжувати дипломатичний тиск на іракський уряд через ООН, ЛАД і інші міжнародні організації. Чимало впливових політологів, такі як Дж. Уілл, П. Букенен, Р. Еванс, Е. Латтвак, виступили з позицій ізоляціонізму, стверджуючи, що події в Перській затоці безпосередньо не торкаються інтересів самих США.

Однак перемогла точка зору прихильників “силового варіанта”, якого притримувалась більшість у президентській адміністрації, в тому числі сам Дж. Буш. Американська політична наука, що схвально ставилась до відкриття військових дій, може бути поділена на помірно-консервативний (політологи, які не вірили в ефективність санкцій і висловлювали побоювання щодо можливості США уникнути прямого зіткнення з Іраком без негативного впливу на їх міжнародний престиж - Г. Кіссінджер, М. Манделбаум) і правоконсервативний (які наполягали на активному збройному втручанні, що мало призвести до встановлення проамериканського режиму в Багдаді - А. Розентал, У. Сефайр, Ч. Краутхаммер) напрямки.

Потрібно зазначити, що на початковому етапі кувейтської кризи позиція США рішуче еволюціонувала у бік “політичного ідеалізму”. Однак на його завершальній стадії адміністрація Дж. Буша, зберігши ідеологічну завісу “moralpolitik”, повернулася на практиці до принципів “політичного реалізму”. Творчою комбінацією положень обох шкіл стала політика “болісного тиску”, в ідеологічному плані тісно пов'язана з доктриною “нового порядку”, яка передбачала збереження багатопланового тиску на Ірак з метою повалення правлячого режиму.

У третьому підрозділі - “Стратегічні наслідки кувейтської кризи” - виокремлено основні аспекти впливу кризи в Перській затоці на структуру регіональної і глобальної систем міжнародних відносин.

Американські аналітики оцінили нестандартність ідеологічного аспекту кризової ситуації в Перській затоці у порівнянні з більшістю криз у біполярній міжнародній системі “холодної війни”. Перемога над Іраком у свідомості політичних кіл стала відправною точкою нової ери в міжнародних відносинах, пов'язаної із затвердженням американських цінностей у світі (З. Бжезінський, Н. Кедді, П. Родмен, Дж. Буллок). Операція “Буря в пустелі” посилила позиції прихильників активної зовнішньої політики, ставши своєрідним еталоном дій США, якому треба слідувати у разі виникнення аналогічної ситуації в майбутньому (М. Банді, У. Перрі, Дж. Кіркпатрік).

Але існували й інші точки зору. Н. Чомськи, Р. Кларк та їхні нечисленні однодумці звинуватили адміністрацію Дж. Буша у навмисному провокуванні війни. Значного поширення набула думка про дисонанс між політикою Вашингтона під час кризи і після її завершення, який призвів до нівелювання колишніх здобутків (Л. Хамілтон, Б. Куніхолм, С. Телботт, У. Мейнс).

Події 1990-91 рр. зумовили сприйняття політичної ситуації в зоні затоки на все наступне десятиріччя, призвели не лише до переусвідомлення ролі Іраку на міжнародній арені, але і сприяли покращенню ставлення до Ірану з боку деяких представників політичної науки США (І. Караван, Р. Райт, Дж. Міллер, У. Квандт). Крім того, критичного аналізу зазнала схема поділу країн Близького Сходу на “помірковані” і “радикальні”(Х. Елітс, Е. Леш, С. Рід). Частина західних політологів (У. Хайленд, З. Бжезінський, Р. Райт) дійшли висновку, що сприятливі для США наслідки війни як на регіональному, так і на глобальному рівні дозволили Вашингтону гальванізувати мирний процес між Ізраїлем і Палестиною.

Четвертий підрозділ - “Країни РСАДПЗ і криза 1990-91 років” - присвячений вивченню фактору аравійських монархій в умовах ескалації внутришньорегіональної системної кризи.

На деякий час регіон Перської затоки став основним у глобальній системі міжнародних відносин, чого раніше ніколи не було. Але відносно ролі власне країн РСАДПЗ думки дослідників розділилися. А. Рубінштейн, М. Індік, Ф. Аджамі, П. Родмен, K. Мерфі вважали політику цих країн у ході кувейтської кризи досягненням, а його підсумки - зміцненням їх позицій на міжнародній арені. Проте цей погляд не викликає заперечень, лише якщо виходити з постулату, що аравійські монархії в принципі нездатні вирішувати свої проблеми самостійно. Дж. Ейкінс, Х. Елітс, Е. Леш, Р. Райт, Дж. Сміт, навпаки, констатували безпорадність монархій затоки і підрив їхнього авторитету в мусульманському світі. Загалом серед американських аналітиків зміцнилася тенденція розглядати держави РСАДПЗ як такі, що гостро потребують опіки США та їх союзників.

У четвертому розділі - “Трансформація концептуального обгрунтування політичної стратегії США відносно країн Перської затоки в 1990-і роки” - основну увагу приділено аналізу проблеми американо-іракського протистояння дослідниками США в період правління адміністрацій Б. Клінтона, впливу цього протистояння на глобальні і регіональні процеси.

У першому підрозділі - “Подвійне стримання” в осмисленні американської політології” - досліджується еволюція питання концептуального оформлення політики США в Перській затоці в 90-і рр.

Основою американської політики в регіоні стала концепція “подвійного стримання”, затверджена після переходу президентських повноважень до Б. Клінтона. Вона передбачала комплекс економічних, політичних і в разі потреби військових заходів для нейтралізації негативного впливу на систему безпеки в регіоні локальних центрів сили, Іраку та Ірану. Концепція “подвійного стримання” критично переусвідомлює деякі вихідні пункти “доктрини Картера”, але спадкоємність базових положень обох концепцій дозволяє говорити, що вона є модифікацією своєї попередниці, ставши реакцією на політичні зміни умов функціонування регіональної системи міждержавних відносин.

Однак з часом виявилася недостатня ефективність політики “подвійного стримання” у вирішенні проблем регіону, передусім іракської. У зв'язку з цим ряд американських дослідників наполягали на ліквідації репресивних заходів “подвійного стримання”, оскільки санкції ООН, нездатні змінити багдадський режим, призвели до зубожіння іракського народу (А. Мазруї, Д. Хеллідей, М. Клер, С. Хантінгтон). Представники іншого, більш численного напрямку, до якого належали З. Бжезінський, Б. Скаукрофт, Р. Мерфі, Г. Фуллер, З. Карабелл, з прагматичних позицій пропонували трансформувати “подвійне стримання” в “одинарне”, бо Іран, на їх думку, вже не є загрозою ні регіональній стабільності, ні інтересам США в регіоні. Обидва ці напрямки піддали критиці колишню думку, що фактично вважала згубною політичну саморегуляцію в регіональних системах балансу сил для глобальної стабільності, натомість рекомендуючи виробляти таку політику, яка дозволить мінімізувати конфліктну взаємодію США з локальними центрами сили. Прихильники консервативних поглядів П. Родмен, А. Гарфінкл, Т. Фрідмен та ін. виступали за активізацію політики США в іракському питанні. Зміцненню позицій даної групи сприяла невдача Вашингтона у протистоянні з Іраком у 1997-98 рр., кульмінацією чого став політичний провал операції “Лиса в пустелі”.

Однак значна частина американських дослідників, такі як Д. Олбрайт, Дж. Гедмін, Д. Баймен, К. Поллак та ін., зберігали лояльність курсу “подвійного стримання”, вважаючи за необхідне залишити суть даної концепції незмінною при можливій модифікації засобів імплементації її принципів.

У другому підрозділі - “Політика аравійських монархій: причини актуалізації проблеми” - розглядається місце аравійського субрегіону в трансформованій регіональній системі в умовах політичної нестабільності.

Головним об'єктом дослідження з боку політичної науки США стала проблема внутрішньої стійкості держав РСАДПЗ за умов зростання державного боргу і бюджетного дефіциту як результат тривалого періоду падіння цін на нафту на світовому ринку енергоносіїв.

Країни РСАДПЗ в останнє десятиріччя ХХ ст. внаслідок економічних і політичних (іракські кризи другої половини 90-х рр.) ускладнень не грали активної ролі на міжнародній арені, що пояснює порівняно невелику увагу, яка приділялася американськими вченими аналізу їх політики на глобальному рівні. Разом з тим, дослідники США детально зупинялися на таких питаннях, як політична стабільність і гонка озброєнь в аравійському субрегіоні (М. Тетролт, І. Лессер, А. Хашим, А. Карп, Л. Хадар, П. Клаусон), роль РСАДПЗ в арабо-ізраїльському врегулюванні (Р. Брукміллер, К. Накджавані, Р. Хаас).

Треба зазначити, що розгляд регіональних проблем крізь ідеологічну призму атлантичного лібералізму періодично призводив до значних прорахунків. Так, Г. Гоз, С. Дейвід, В. Заноян сильно перебільшували можливість краху економічної системи країн РСАДПЗ, яка має мало спільного з американською економічною моделлю.

У третьому підрозділі - “Перська затока в системі міжнародних відносин в оцінках і прогнозах політичної думки США” - висвітлюється оцінка американською політичною наукою місця даного регіону в постбіполярному глобальному устрою.

Події в районі Перської затоки стали прямим відображенням динаміки співвідношення сил на міжнародній арені. З середини 90-х рр. поступово стало виявлятися невдоволення великих держав домінуванням однієї наддержави. У зв'язку з цим у другій половині 90-х рр. спостерігається зростання інтересу американської політичної думки до ролі Росії в Перській затоці. Після політичної невдачі США під час іракських криз 1997-98 рр. Д. Кей, А. Гарфінкл, Р. Каган та інші консервативно налаштовані політологи реанімували тезу про зовнішню загрозу американським інтересам у регіоні, передусім з боку Росії.

Пов'язування проблеми міжнародного тероризму з діяльністю “країн-ізгоїв” призвело до недооцінки сили мусульманських терористичних організацій. Незважаючи на попередження деяких дослідників (М. Аль-Рашид, С. Дейвіда) про поглиблення радикалізації небезпечних для США ісламських рухів у країнах РСАДПЗ, американська політологія пов'язувала активізацію екстремістів з внутрішніми проблемами аравійських монархій, в той час як одним з головних спонукальних мотивів терористів стала присутність військ США на території цих країн, а також жорстка лінія Сполучених Штатів в іракському питанні.