Ідеї консенсусу в концепціях політичних еліт

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток політичної науки неможливий без ґрунтовних досліджень проблем функціонування політичних еліт, визначення місця і ролі консенсусу в їх політичній комунікації. Це обумовлено необхідністю виокремлення теоретичних підвалин стабільності політичної системи держави.

Основи наукового визначення консенсусу, його місця і ролі в елітотворенні були закладені, значною мірою, Г. Москою, В. Парето, Р. Міхельсом. Обґрунтовуючи необхідність консенсусу, класики елітології виходили з природності суперництва, розбіжностей і навіть конфліктів, що постійно виникають всередині еліт.

Особливо актуальним є врахування ідеї консенсусу, яку запропонував німецький дослідник Ю. Хабермас у розробці концепції комунікативного дискурсу. Враховуючи позитивні результати його досліджень, слушним видається використання концепції комунікативного дискурсу при створенні української моделі політичних еліт на засадах ідеї консенсусу.

На основі співставлення історичних реалій становлення української політичної еліти та певних засад узгодження соціальних інтересів у концепції політичних еліт В. Липинського, в дослідженні також вважаємо за необхідне переосмислення історичної та теоретичної спадщини української політичної думки з метою знаходження джерела для утвердження ідеї консенсусу у сучасній елітології.

Консенсусному аспекту взаємодії політичних еліт українські політологи приділяють недостатньо уваги. Тому, виходячи з об'єктивних труднощів перехідного періоду до утвердження демократичних засад функціонування політичної системи, обрана тема дослідження набуває все більшої актуальності.

Об`єктом дослідження є сучасні концепції політичних еліт.

Предметом дослідження виступають ідеї консенсусу в концепціях політичних еліт.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є визначення місця і ролі консенсусу в концепціях політичних еліт.

Враховуючи поставлену мету, передбачено вирішити такі завдання:

Дослідити еволюцію ідеї формування, розвитку і взаємодії політичних еліт в історичній ретроспективі.

Розкрити розвиток ідеї консенсусу в сучасних концепціях політичних еліт.

Розглянути становлення політичної еліти України в сучасних концепціях політичних еліт та передумови її функціонування на засадах консенсусу.

Обґрунтувати необхідність та межі застосування ідеї консенсусу при формуванні політичної еліти сучасної Україні.

1. Ідеї консенсусу в процесі становлення класичних теорій еліт

Наводиться стан розробки теми дисертації, аналіз джерел, на основі яких ґрунтується дане дослідження.

Для уникнення можливих непорозумінь на початку розділу уточнюється зміст понять “елітаризм”, “плюралізм” та “елітизм”. Елітаристи розуміють еліту як внутрішню потребу, притаманну суспільству. Плюралісти обґрунтовують обмежену роль владного істеблішменту в сучасному демократичному суспільстві і виступають за децентралізацію влади, стверджуючи необхідність стимулювання розвитку незалежних груп контролю за діяльністю правлячої верстви з боку громадянського суспільства. Елітисти ж розглядають еліту як інституційний чинник формування правлячої меншості. На їх думку, будь-яка організаційна структура виокремлює в собі керівну групу, члени якої не обов'язково мають видатні здібності. Елітою можуть бути визнані лише ті, хто має вирішальний вплив на прийняття політичних рішень поза ціннісними критеріями.

Комунікативні засади формування ідей політичного елітизму були закладені видатним мислителем Китаю Конфуцієм, який вважав, що влада правителів повинна бути наділена певним набором чеснот, які повинен мати державний лідер як представник привілейованого стану. Згідно цієї конфуціанської концепції такий лідер є людиною високої моралі і досконалості.

Вже у Платона, відомого древньогрецького мислителя, знаходимо засади протоконцепції елітаризму, в основу якої покладена ідея, що ґрунтувалась не на владних повноваженнях, а дорівнювала знанню мудрої аристократії, котра здійснює управлінські функції в державі. Виходячи з поділу людей на певні стійкі соціальні групи, владна мобільність у системі Платона є досить обмеженою, більш можливим стає падіння до нижчого стану, ніж сходження до вищого.

Платон вважав, що політична еліта повинна мати внутрішню єдність. Відсутність консенсусу веде до честолюбства, посилення олігархії. Єдність досягається шляхом позбавлення еліт можливості мати приватну власність, вести будь-яку економічну діяльність. Крім того, підкреслювалася роль виховної, селективної діяльності в межах еліт.

В епоху Відродження ґрунтовно досліджував правлячу верству і місце консенсусу у формуванні еліт Н. Макіавеллі. Видатному італійському мислителю належить і першість використання поняття “консенсус”. На його думку, суспільство існує за законами циклічної зміни управлінців, коли один тип лідерів вичерпує себе і натомість приходить до влади інший тип. Згідно позиції Н. Макіавеллі, еліта повинна знати і використовувати психологічні недоліки масової свідомості, щоб вдало панувати. Легше утриматись при владі, досягаючи консенсусу на основі підтримки мас, ніж на міжпосадових інтригах. Н. Макіавеллі позначив перехід від доби релігійного домінування у політичній та соціальній сферах суспільства до епохи пошуку компромісів між правлячими і впливовими верствами соціуму.

Нова доба поставила на порядок денний необхідність розробки теорій еліт, котрі відповідали б наявним в суспільствах правлячим верствам, характерною особливістю яких був переважно авторитаризм. На вимогу часу і з'являються такі базові теорії еліт, авторами яких були Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Такі концепції в історії елітизму вважаються класичними.

Г. Моска в числі перших намагається дати визначення політичної еліти як найбільш активної у політичному відношенні організованої меншості суспільства, якій належить вся повнота влади в державі. Причому умови входження до панівного класу відрізняються залежно від країни та історичної епохи, від рівня цивілізованості народу.

Паралельно з Г. Моска в якості засновника концепцій політичних еліт можна назвати В. Парето, який визначає еліту в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні еліта охоплює все суспільство. В якості її складників входить невелика кількість індивідів, кожен з яких у власній сфері діяльності досяг найвищого щабля професійної ієрархії. Еліта у вузькому розумінні -- це пануюча еліта, яку складають ті, хто вартий гарних оцінок у житті.

Правлячу еліту можуть складати лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано бере участь в управлінні. В управлінських процесах головними способами здійснення влади, на думку В. Парето, є орієнтація на силу або ж на досягнення консенсусу.

Третім видатним представником класичного елітаризму був видатний німецький соціолог та політичний мислитель Р. Міхельс. За його вченням, політичні еліти використовують пересічних громадян для зміцнення власних позицій. На відміну від В. Парето і Г. Моски, німецький дослідник позбавляє поняття “політична еліта” ціннісного виміру, оскільки правлячу верству не завжди складають найкращі представники суспільства.

У ХХ столітті відбувається спроба переосмислення феномену політичних еліт з демократичних позицій. В післявоєнні часи в США утворилися дві головні школи дослідження політичних еліт: “макіавеллістська”, на чолі з Д. Бернхемом та ліберальна, яку очолив Г. Ласуелл. Саме в межах останнього напряму визріла ідея елітного плюралізму, що довгий час була лідером у світовій елітології.

Плюралістична концепція розглядає еліту у контексті досягнення консенсусу, без якого формування правлячої еліти неможливе. При цьому суспільство має розгалужену систему стабільних і незалежних соціальних груп. Вони досить часто конфліктують одна з одною, що стимулює пошук компромісу, водночас стримує можливість монопольного здійснення впливу на ту чи іншу еліту. Плюралістичний підхід розглядає державу важливим інструментом досягнення консенсусу між різними соціальними спільнотами.

Функціональний підхід став основною альтернативою плюралістичного. Функціональні школи елітизму стверджують нетотожність понять “еліта” та “правлячий клас”. Їх представники стверджують, що еліта -- це меншість, яка має монополію на владу та на прийняття рішень відносно виявлення та розподілу основних цінностей у суспільстві.

В розділі проаналізовано також найпоширеніші підходи до проблеми елітизму в російській політичній думці, в яких виділяються три течії. В основу першої покладена ідея зміцнення монархічних традицій і пояснення розподілу громадян на володарів і підлеглих як Боже веління. Виразником таких поглядів був Ф. Прокопович. Він пропагував повне підкорення будь-якій владі, мотивуючи це божественним походженням правителів. В основу другої тенденції покладена ідея примирення чиновництва і суспільної еліти під наглядом освіченого монарха. Найбільш повно ця тенденція представлена у працях ліберального мислителя Б. Чичеріна.

Російські ліберали намагались поєднати несумісні підходи. З одного боку, сподівання на доброго монарха, який буде врівноважувати взаємодію чиновництва і освіченої шляхти, з іншого боку, марна віра у можливість подолання недоліків, притаманних цим двом верствам. Виходячи із слабкості російської ліберальної демократії, більш потужною була третя течія російської політичної думки - соціалістична. В ній була покладена ідея рівності всіх громадян і формування політичної еліти (номенклатури) на класових засадах. Така ідея, по суті, перекреслювала необхідність знаходження ідеї консенсусу при формуванні правлячої верстви.

У межах недемократичних концепцій політичних еліт виділимо принцип досягнення авторитарного консенсусу, який має як переваги, так і недоліки. До переваг можна віднести здатність до дисципліни та мобілізації суспільства під час зовнішньої загрози. Головним недоліком виступав обмежений набір моделей подолання соціальних конфліктів, заперечення прав і свобод людини. Фактично існувало два шляхи недемократичного вирішення конфліктних ситуацій. Перший вимагав знищення противника, другий - заперечення існування конфлікту.

Для політичної культури переважної більшості держав пострадянського простору характерною особливістю є те, що політичний лідер, а не політичні інститути, є визначальною фігурою в елітотворенні. Ця особливість випливає з минулих тоталітарних правлінь, починаючи з епохи більшовизму та авторитарних правлінь у сучасних перехідних суспільствах.

2. Консенсус в сучасних плюралістичних концепціях елітизму

В розділі проаналізовано провідні сучасні концепції еліт з метою визначення в них місця і ролі ідеї консенсусу між представниками владного істеблішменту.

Поряд з цим розглядаються види консенсусу, що використовуються політичними елітами у політико-організаційній діяльності. Найчастіше політичні еліти використовують такі три основні різновиди консенсусу: матеріальний, процедурний, формальний. Використання того чи іншого різновиду при формуванні політичної еліти відображає певний рівень політичної культури, в якому він функціонує.

Доречно згадати американського дослідника Й. Шумпетера, який підкреслює, що неможливо очікувати ефективного функціонування демократії до тих пір, поки абсолютна більшість людей всіх класів не підпорядкує власні інтереси та способи соціальної активності правилам демократичної політичної гри. Якщо вони це зроблять, інші антагонізми стануть такими, що їх можливо буде впорядкувати методами демократичного елітизму.

Згідно плюралістичної концепції, у суспільстві політичні лідери домовляються і співпрацюють, а не конфліктують, зважаючи на існування протилежних інтересів. Усуспільнена демократія можлива лише за умов реалізації консенсусу у взаємодії політичних еліт, що стабілізує систему функціонування політичних процесів у країні.

Представники ж консенсусної теорії демократії, зокрема А. Лейпгарт, зробили висновок, що право більшості нав'язувати власну думку меншості суперечить світогляду незахідних народів, оскільки їм притаманне обговорення проблеми на консенсусних засадах. Наприклад, в азіатській та індонезійській традиції існують методи досягнення згоди не шляхом утвердження думки більшості, а пошуком єдиної думки, адекватної настроям учасників зборів. Ці ж процедури властиві більшості африканських народів. А у країнах нерозвиненої демократії ізольованість соціальних сегментів призводить до посилення політичної інертності мас та підвищення ролі лідерів соціальних спільнот. Врахування всіх зазначених умов плюралістичного консенсусу приводить до формування демократії соціальної згоди, де політичні еліти налаштовані на пошук консенсусу.

У контексті дослідження ідеї консенсусу політичних еліт важливий теоретичний висновок зробив американський дослідник Р. Даль, котрий вважає, що поліархія є вищою формою консенсусу, оскільки неузгодженість дій соціальних груп, відсутність їх автономії може підривати поліархію. Водночас, високий рівень узгодженості та політичної культури викликає повагу до основних норм демократії, справляє позитивний вплив на встановлення консенсусу.

Специфічним також є підхід відомого представника плюралістичної теорії демократії Д. Растоу, який пропонує “динамічну модель” переходу до демократії, в межах якої головною передумовою вдалої трансформації є механізм процедурного консенсусу, який у своєму розвитку проходить кілька етапів. Першим є підготовчий етап, другим - прийняття рішень, а третім етапом виступає звикання. Причому трансформація суспільства від другого до третього етапів може тривати декілька років.

Д. Растоу визначає три умови, які демонструють готовність політичної системи впроваджувати принципи процедурного консенсусу: жоден політичний суб'єкт не задовольняє власні інтереси недемократичними засобами; громадяни суспільства прагнуть вирішувати соціальні проблеми в межах демократичних процедур; урядові та опозиційні політичні сили долають конфлікти лише в межах, встановлених правовими нормами.

Рішення на користь демократії виникає з консенсусної взаємодії декількох сил, оскільки умови угоди повинні бути чітко обговорені і хтось повинен взяти на себе ризик щодо можливих майбутніх наслідків. Велику роль тут відіграє вузьке коло політичних лідерів протидіючих сил.

Основою поглядів Д. Растоу є визнання потреби забезпечення обов'язкової передумови стабільності демократії - національної єдності. При цьому він не ототожнює поняття “національної єдності” та “консенсусу”. Поняття “національна єдність” означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів, або робити очевидні обмовки щодо їх належності до певного політичного співтовариства. Поняття ж “консенсус” має додаткове значення, оскільки припускає усвідомлення переконання й обдуманості суспільної згоди громадян.

Значний вплив на утвердження ідеї консенсусу в концепціях політичних еліт здійснила теорія комунікативної дії, в межах якої розробляються етичні засади дискурсу політичних еліт. Прибічник комунікативної етики німецький фахівець В. Кульман формулює наступні імперативи, які мають бути покладені в основу політичного дискурсу при утвердженні ідеї консенсусу: учасники політичного дискурсу повинні жорстко дотримуватись раціональної аргументації; у разі бажання вирішити проблему політичні еліти покликані досягати розумного консенсусу, основними ознаками якого є істина, відсутність сумнівів; незважаючи на зіткнення політичних інтересів потрібно прагнути до їх узгодження; власною діяльністю необхідно наближати реалізацію ідеального комунікативного політичного співтовариства.

Висока культура толерантного і відповідального політичного мислення сприяє прискоренню створення і утвердження політичної системи, яка підтримує найвищі, якісні зразки демократичного правління еліт.

Дослідження цих та деяких інших зарубіжних концепцій, в яких аналізуються політичні еліти, визначається місце і роль ідеї консенсусу в процесі їх діяльності, доводить особливу цінність цих концепцій при пошуках моделей зміцнення демократичних основ кризових суспільств, які щойно позбулись авторитарної спадщини попереднього політичного режиму.

У межах комунікативної теорії відзначимо особливу роль дослідження мовних виразів, які змістовно наповнюють комунікативний дискурс політичних еліт. Ю. Хабермас, представник німецької школи, стверджує, що в дискурсі політичні еліти зможуть відновити консенсус шляхом обопільних обґрунтувань. Такий консенсус досягається на основі аргументації та доведення необхідності прийняття певного політичного рішення.

На думку Ю. Хабермаса, лише в дискурсі конкуруючі політичні еліти з'ясовують, що саме перешкоджає їх взаємодії. Кожне політичне твердження чи доведення перетворюється на інтерпретацію, тобто відбувається пошук обґрунтування. Претензії кожної політичної еліти на істину диференціюють консенсус на три різновиди: справжній, істинний і помилковий.

Найбільш серйозними критиками принципів комунікативної теорії є неоконсерватори. Вони виступають за утвердження традиції як головного інструменту збереження політичних норм і цінностей у суспільстві. Їх не потрібно раціонально обґрунтовувати, вони мають історично доведену універсальну цінність. Зокрема, німецький філософ Г. Люббе зазначає, що традиції забезпечують орієнтацію індивідів і спрямовують їх погляди та дії. Якщо комунікативна парадигма в обґрунтуванні політичного дискурсу виходить з ідеального суспільства майбутнього, то регулятивною ідеєю неоконсерваторів є традиційні цінності минулого.

Головним принципом політичного плюралізму неоконсерваторів є “страх” - відповідальність за наслідки політичної діяльності для країни та людства. Кожне політичне рішення має проходити перевірку його корисності та наслідків для майбутнього.

Політичні еліти беруть в основу консенсусу не абстрактні положення ідеального комунікативного майбутнього, а історично сформовані у суспільстві традиції, які перевірені часом і не нашкодять даному суспільству.

3. Консенсусні аспекти елітизму в українській політичній думці

Проаналізовано теоретичну спадщину класиків вітчизняної елітології, зокрема концепції, що розроблені українськими вченими, в основі яких покладено консенсусні аспекти елітизму.

Заради розуміння джерел виникнення українських концепцій політичних еліт потрібно з'ясувати специфіку історичних умов, які сформували вітчизняну традицію політичної культури і принципи консенсусної взаємодії політичних еліт.

У X-XIII столітті політична еліта формувалася князем і функціонувала у формі боярського Віче. Наявність Віче стимулювало розвиток демократичних засад формування політичної еліти на основах пошуку узгоджених позицій та методів управління державою на засадах консенсусу.

За часів панування Великого князівства Литовського спостерігаємо найвищий на той час рівень толерантності у взаємодії литовської та української еліт. Однак, це негативно позначилося на мотивації вітчизняної знаті у прагненні розбудови власної державності.

Козацький період історії демонструє складність знаходження соціального консенсусу всередині правлячої еліти. Перебування під впливом московської та польської еліт зробило можливим вироблення консенсусу та злагоди між запорізьким (реєстровим), лівобережним та правобережним козацтвом. Відсутність міжелітної козацької єдності привело Україну до епохи Руїни і будь-які спроби об'єднати українські землі в певну територіальну цілісність були невдалими.

В радянський період не були створені умови для розробки цілісної концепції політичної еліти, яка враховувала б необхідність досягнення консенсусу. За цей час по суті відбулась асиміляція української еліти з номенклатурою, яка була зацікавлена в збереженні тоталітарної системи і мала чисельні привілеї. Цей прошарок формувався з різних верств суспільства, однак здебільшого з інтелігенції, яка втратила свої характерні риси і перетворилася на бюрократичні гвинтики. Соціалістичний елітизм, за відсутності середнього класу, мав номенклатурний характер, хоч і дозволив зберігати стабільність радянської влади.

Таким чином, протягом XX століття в Україні існували два типи політичної еліти - українська радянська (номенклатурна) та національна еліти. Діяльність цих типів еліти теоретично намагалися осмислити відомі українські дослідники В. Липинський, Д. Донцов, М. Сціборський, В. Кучабський та інші.

Дослідники українського консервативного напрямку - В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський використали в своїх працях західноєвропейські теорії еліт. У власних дослідженнях вони критично ставились до ліберально-демократичних цінностей, намагались знайти шлях організації управління державою на основі підвищення ролі еліт та співробітництва всіх соціальних класів.

В. Липинський виступав за створення класократичного правління у формі гетьманату. Значне місце у політичній еліті він відводить хліборобському класу. Висновки В. Липинського містять значний потенціал для розуміння сучасної дійсності України. В його поглядах закладена ідея домінування середнього класу, який є панівним у більшості цивілізованих країн, та необхідність досягнення консенсусу, який буде знайдено через призму ідей патріотизму.

Характерними рисами націоналістичних концепцій в українській політичній думці були: активна національна самосвідомість, патріотизм, самостійність. Засновником цього напряму прийнято вважати М. Міхновського, який обґрунтував історико-юридичну концепцію відновлення “Переяславської Конституції” і сформулював відомі десять заповідей українського націоналізму.

Варто відзначити, що М. Сціборський є одним з не багатьох речників націоналізму, хто беззаперечно підтримував ідеї консенсусу у суспільній та політичній практиці. Він стверджував необхідність участі у державному управлінні представників усіх трудових верств нації, які повинні складати представницькі органи влади у державі - Національні Збори, Державну Раду, Всеукраїнську Господарчу Раду, місцеві Краєві Ради тощо. М. Сціборський підкреслював, що влада одночасно може забезпечувати широку участь усіх громадян в управлінні країною.

Досліджуючи українські традиції політичних еліт, ми бачимо, що уже на ранніх етапах українська політична еліта формується на ідеї консенсусу. На жаль, ці традиції не мали належної підтримки, оскільки вплив імперських зазіхань з боку сусідніх держав практично паралізував державотворчу діяльність вітчизняної еліти, котра була неспроможна досягнути внутрішнього консенсусу у власному середовищі. Відсутність консенсусу та єдиної стратегії політичних дій - головна причина поразок визвольних рухів, починаючи від Б. Хмельницького до М. Грушевського і С. Бандери.

Суперечливі відносини, що склалися сьогодні всередині вітчизняної політичної еліти, неузгодженість та невпорядкованість міжелітних стосунків призвели до відсутності консенсусу та чіткої ієрархічної системи реалізації власних функціональних завдань і ролей. Цей процес небезпечний ще більшим загостренням протистояння і жорстокості боротьби, за якою проглядається лише власна користь тієї чи іншої еліти, з одночасним і майже повним нехтуванням нею суспільними та державними інтересами.

Сьогодні об'єктивна складність переходу України до демократичної системи правління посилюється тим, що у вітчизняній суспільній свідомості певною мірою дискредитовано розуміння важливості державницької політичної еліти, відсутній механізм її ефективного відбору.

Для України соціальна згода на основі консенсусу політичних еліт майже недосяжна, оскільки функціонує атомізована партійна система, досягнення консенсусу між різними політичними елітами, малоймовірне. Проте, зберігається можливість сформувати дієздатну опозицію, яка буде спонукати владу до активного вирішення нагальних потреб суспільства.

На думку автора, в посткомуністичних державах, в тому числі і Україні, політична еліта ще не консолідована, ініціативи “знизу” відсутні. Компетентність влади залишається на дуже низькому професійному рівні. Створити чітку теорію політичної елітаризації суспільства та систему підготовки кадрів для нової демократичної України навряд чи вдасться без теоретичного осмислення проблем, пов'язаних з формуванням якісно нової політичної еліти і громадянського суспільства.

Розглянувши суперечність між демократією та елітарністю, можна стверджувати, що вони не виключають одна одну, а знаходяться в діалектичному взаємозв'язку. Елітарність виникає як природний продукт процесів реального здійснення демократичної ідеї, в системі практичних механізмів її функціонування, що вимагає примирення таких протилежних вимог, як масова участь у політиці та компетентність.

Позитивне розв'язання цієї проблеми передбачає врахування причетності громадськості до ухвалення фундаментальних політичних рішень і професіоналізму конкретних, наділених владою організаторів і виконавців.

Розв'язання всього комплексу питань, що розглядаються в дисертаційному дослідженні, має безпосереднє відношення до ідейно-теоретичних потреб державотворчого процесу в сучасній Україні. Найголовнішою з них є обґрунтування необхідності досягнення консенсусу між різними владними елітами країни з основних питань політичного, економічного, соціального і культурного розвитку.

політичний консенсус еліта

Висновки

Виходячи з поставленої мети, у дослідженні обґрунтовано необхідність досягнення ідеї консенсусу політичних еліт як умови забезпечення їх взаємодії, що виступає чинником стабільності демократії. Найбільш важливими є наступні результати дослідження:

На основі аналізу ідей, що містяться в працях Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі та інших мислителів Стародавнього світу та Нового часу, доведено необхідність пошуків та знаходження ідеї консенсусу в процесі формування та функціонування політичних еліт. З'ясовано історичну еволюцію терміну “консенсус” починаючи з праць Н. Макіавеллі, його використання в демократичних і недемократичних концепціях політичних еліт. Аргументовано, що історичні умови спонукали попередників сучасного дослідження політичних еліт до обґрунтування недемократичного консенсусу, який містив у собі потенційно широкі можливості для панування диктаторського політичного режиму.

У дослідженні ідей класиків концепції політичного елітаризму - В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса простежено логічний розвиток ідей правлячої верхівки Платона і Н. Макіавеллі, проте вказано на небезпеку використання їх ідей для обгрунтування різних форм тоталітаризму, з'ясовано хибність відмови від використання в елітарних концепціях демократичних принципів.

Підкреслено різницю між головними течіями сучасного бачення місця і ролі у суспільному житті політичних еліт, здійснено оцінку внеску концепції демократичного елітизму Й. Шумпетера в остаточний злам протистояння елітизму і демократії у політичній науці. Поглиблено аналіз трьох провідних концепцій політичних еліт сучасної світової політичної думки: плюралізм еліт в концепції соціальної згоди А. Лейпгарта, теорію поліархії Р. Даля, критичну концепцію еліт Т. Дая, Х. Зіглера. Запропоновано рекомендації використання їх ідей відповідно до вітчизняних реалій політичної дійсності.

Обґрунтовано значення ідеї консенсусу політичних еліт у контексті розгляду концепцій представників франкфуртської філософської школи, зокрема, автора теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса. Аргументовано, що сучасні концепції політичних еліт значну увагу приділяють основам досягнення консенсусу в політичній комунікації і це може бути запорукою становлення міцної, стабільної політичної системи держави. Так, в її межах поступово сформовано усвідомлення важливості ролі політичної еліти в демократичному суспільстві, стверджено необхідність розвитку незалежних соціальних груп інтересів, що є запорукою неможливості узурпації влади будь-якою меншиною. Така перспектива має спонукати громадськість до утворення незалежних об'єднань на основі відстоювання своїх соціальних інтересів.

Досліджено становлення ідеї консенсусу у вітчизняній політичній думці. Поглиблено аналіз положення консервативної моделі консенсусу політичних еліт В. Липинського про необхідність елітотворення серед усіх соціальних верств з майбутнім узгодженням власних інтересів на основі пріоритету інтересів держави.

Визначено, що серед сучасних концепцій політичних еліт доцільно використовувати ідею класократичного консенсусу В. Липинського з адаптованими до вітчизняних реалій принципами формування демократії соціальної згоди А. Лейпгарта, в якій використано досвід досягнення консенсусу провідних політичних еліт розвинених країн та основами досягнення політичного дискурсу Ю. Хабермаса.

Література

1. Елітизм і популізм у контексті розвитку демократії // Нова політика. - 2001. - №1. - С. 46 - 48.

2. Консенсус політичних еліт в умовах демократії // Політологічний вісник. - 2001. - № 9. - С. 58 - 63.

3. Український елітизм в історичній ретроспективі // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - № 41. - С. 267 - 271.

Размещено на Allbest.ru