Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Шуляк Сергій Вікторович

УДК 321.6

неопатримоніальні диктатури в арабському світі: аналіз баасистської моделі

23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Дніпропетровськ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціально-політичних дисциплін Академії митної служби України, Державна митна служба України.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

Провідна установа:

доктор філософських наук, доцент Корх Олександр Миколайович,

Академія митної служби України,

проректор з навчальної роботи,

начальник кафедри соціально-політичних дисциплін.

доктор політичних наук, професор

Юрченко Сергій Васильович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського,

професор кафедри нової та новітньої історії

закордонних країн;

кандидат філософських наук, доцент

Ніколаєва Тетяна Євгенівна,

Запорізький державний університет,

завідувач кафедри політології.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “24” вересня 2004 р. о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 у Палаці студентів Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка,1, (парк ім. Т.Г. Шевченка), к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. О. Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “23” серпня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Шепєлєв М.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Політичні процеси в арабських країнах традиційно перебувають у центрі уваги політиків і політологів. Це й не дивно, адже регіон, у якому вони розташовані, з огляду на його енергетичні ресурси, має величезне політичне, економічне і воєнно-стратегічне значення в системі міжнародних відносин. Тут перехрещуються національні інтереси багатьох держав світу, що об'єктивно посилює вплив подій на Близькому Сході на політичну ситуацію у світі в цілому. Достатньо згадати лише останні події навколо Іраку.

Безумовно, має свої інтереси в арабському світі й Україна. На думку вітчизняних експертів, розширення економічної та політичної присутності на Близькому Сході є одним з головних пріоритетів геополітичної стратегії України. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько-російських відносин. - К.: НІСД, 1999. - C.13. Підтвердженням цього є суттєва активізація близькосхідної політики нашої держави в останні роки, особливо стосовно так званих “проблемних” держав - Ірану, Іраку, Лівії, Сирії, співробітництво з якими обіцяє принести найбільші дивіденди.

Ірак і Сирія, за багатьма показниками, є ключовими державами, події в яких значною мірою визначають політичний клімат на Близькому Сході. Звідси, успіх України в забезпеченні своїх національних інтересів у цьому регіоні не в останню чергу залежатиме від вироблення адекватної політики саме щодо цих двох держав.

Особливої актуальності ця проблема набула після американської інтервенції в Іраку навесні 2003 року, що призвела до падіння режиму С. Хусейна. Активна безпосередня участь України в облаштуванні післявоєнного Іраку, з одного боку, відкриває перед нею великі перспективи щодо просування своїх інтересів у цій країні, а з іншого, вимагає розробки відповідної політики стосовно Іраку, з урахуванням нових реалій, що склалися. Вироблення адекватної політичної лінії щодо Іраку, Сирії та інших держав арабського світу, безумовно, неможливе без розуміння наявних політичних реалій цих країн, насамперед неопатримоніальної природи їх політичних режимів, що зумовлює специфіку процесу прийняття рішень, а також без усвідомлення найбільш вірогідних варіантів розвитку політичних процесів у цих державах у майбутньому.

Режими С. Хусейна в Іраку та Х. Асада у Сирії найяскравіше характеризують неопатримоніальну природу сучасних арабських держав. Крім того, самі по собі ці режими є доволі цікавими феноменами з огляду на безпрецедентну стабільність, привнесену ними у політичне життя своїх країн. У цьому сенсі їх можна розглядати як своєрідний шлях вирішення проблеми інтеграції плюрального суспільства. Отже, вивчення досвіду функціонування політичних систем цих країн дасть нам змогу краще зрозуміти специфіку політичних процесів не тільки в арабських соціумах, але й в інших країнах Азії та Африки, суспільства яких також плюральні.

Доволі цікавим є й питання про перспективи демократичної трансформації у Сирії та Іраку. Процеси, що зараз розгортаються в Іраку, змушують знову звернутися до проблеми, навколо якої вже давно точаться суперечки серед фахівців із Близького Сходу, а саме: проблеми встановлення демократії у країнах арабського світу. Адже на тлі “третьої хвилі демократизації” арабський світ явно перебуває в стані політичної стагнації. “Демократичні перетворення”, ініційовані урядами деяких арабських країн, фактично зазнали краху і не пішли далі окремих кроків у бік політичної лібералізації. Іракський випадок цікавий тим, що тут провідну роль у процесі демократичного переходу відіграє зовнішня сила. США поставили собі за мету перетворити Ірак на “взірець демократії на Близькому Сході”. У цьому сенсі результат перехідного процесу в Іраку матиме велике значення для відповіді на питання про принципову можливість утвердження демократичних режимів в арабських країнах.

Нарешті, практика неопатримоніалізму, в її різноманітних проявах у просторі й часі привертає до себе увагу зважаючи на політичні реалії сучасної України, де посилюються явища, що, як правило, розглядають як типові риси неопатримоніалізму. Мова йде зокрема про поширення неформальних практик здійснення влади, зрощування влади і власності. Деякі дослідники, незважаючи на те, що теорія неопатримоніалізму спирається насамперед на досвід країн “третього світу”, намагаються використовувати її для характеристики владних відносин у пострадянських суспільствах, у тому числі й в Україні. Таку спробу зробила, зокрема, українська дослідниця В.О. Шевчук, яка застосувала теорію неопатримоніаліз-му для пояснення специфіки транзитивних процесів у некласичних формах демократії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з розробкою теми науково-дослідної роботи кафедри соціально-політичних дисциплін Академії митної служби України “Митна діяльність у світовому та вітчизняному культурно-історичному контексті”.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на прикладі політичних систем Сирії та Іраку проаналізувати процес становлення і функціонування неопатримоніальних диктатур в арабському світі, їх специфічні риси, а також визначити перспективи їх демократичної трансформації.

Реалізація мети дослідження вимагає вирішення таких дослідницьких задач:

обґрунтувати доцільність використання парадигми неопатримоніалізму для дослідження афро-азійської політичної дійсності та визначити типові риси неопатримоніального режиму;

розглянути особливості політичних традицій арабо-мусульманського суспільства і з'ясувати їх роль у становленні неопатримоніалізму в Сирії та Іраку;

дослідити специфіку політичного розвитку Сирії та Іраку в постколоніальний період і встановити її роль у відтворенні практики патримоніального правління;

охарактеризувати особливості інституціональних структур баасистських режимів у Сирії та Іраку, визначити їх спільні та відмінні риси;

визначити функціональну роль неформальних механізмів здійснення влади (конфесіоналізм, трайбалізм, патронаж) в Сирії та Іраку, тенденції і форми їх взаємодії з політичними інститутами сучасного типу;

окреслити перспективи демократичної трансформації неопатримоніальних режимів у Сирії та Іраку в контексті регіонального досвіду демократизації.

Об'єктом дослідження є режими неопатримоніальної диктатури в сучасних політичних системах.

Предметом дослідження є модель режиму неопатримоніальної диктатури, що склалася у Сирії та Іраку під час правління Х. Асада і С. Хусейна.

Методи дослідження. Провідну роль у цьому дослідженні відіграв порівняльний (компаративний) метод, а саме: якісний варіант компаративного аналізу, що зумовлюється насамперед застосуванням цілком визначеної теорії до конкретних випадків з метою їх інтерпретації. У рамках компаративного методу застосовувався один з його різновидів - стратегія найбільшої подібності.

Для реалізації обраної дослідницької стратегії також застосовувалися політико-культурний та історичний підходи, кількісні методи (методи отримання первинної інформації про політичні факти), ідеал-типовий метод, метод контент-аналізу. Безпосередньо в організації пізнавального процесу активно використовувалися загальнологічні методи.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлюється вибором предмета дослідження, що раніше не розглядався в українській політичній науці. У рамках здійсненого автором дослідження одержано такі наукові результати:

1. Обґрунтовано доцільність використання парадигми неопатримоніалізму для дослідження політичних режимів держав Азії та Африки (у тому числі й арабських) з огляду на плюральну природу їх суспільств, специфіка політичного процесу в яких сприяє відтворенню традиційних механізмів здійснення влади.

2. Установлено, що визначальною рисою неопатримоніалізму є специфічне поєднання форми сучасної держави в країнах, котрі звільнилися від колоніальної залежності, з традиційними (патримоніальними) формами персонального правління. Неопатримоніальний режим є персональним правлінням, що спирається, з одного боку, на систему сучасних політичних інститутів, а з іншого, на мережу персональних зв'язків традиційного типу (конфесійних, племінних, патронажних), які інтегруються до цієї системи і визначають способи та принципи її функціонування.

3. З'ясовано, що становленню і відтворенню неопатримоніальних структур у Сирії та Іраку сприяли: а) велика роль ісламу і примордіальних зв'язків, що визначають характер політичної культури арабо-мусульманського суспільства; б) специфіка політичного розвитку Сирії та Іраку в постколоніальний період, підсумком якого було встановлення жорстких авторитарних диктатур з опорою переважно на однопартійну систему та репресивний апарат, а також з яскравою етноконфесійною забарвленістю правлячої еліти.

4. Установлено, що баасистські режими в Сирії та в Іраку є типовими неопатримоніальними диктатурами, найбільш характерними рисами яких є “монархічний президенціалізм” з опорою на апарат безпеки і правлячу партію, а також широке використання главою держави розгалуженої мережі неформальних (конфесійних, племінних, патронажних) зв'язків, центральною ланкою якої є його сімейний клан.

5. Визначено, що головні відмінності між баасистськими режимами в Сирії та Іраку полягають у: а) стратегії лідерства, котра реалізовувалася Х. Асадом і С. Хусейном (перший робив акцент на політичні інститути, другий - на позаінституційні відносини з масами); б) стратегії включення (або виключення) головних етноконфесійних груп до політичного життя: Х. Асад намагався кооптувати у склад правлячої еліти представників усіх сегментів суспільства, С. Хусейн сприяв підвищенню політичного статусу своєї етноконфесійної групи і маргіналізації інших.

6. Доведено, що неопатримоніальна природа режиму вкрай ускладнює процес демократичної трансформації в Сирії та Іраку. Перехід від неопатримоніального до демократичного правління передбачає зміну правил взаємодії політичних суб'єктів, що в умовах суспільства плюрального типу вимагає пошуку іншої форми його інтеграції. Неопатримоніальні лідери та еліти, які відіграють у процесі переходу ключову роль, не готові до вирішення цього завдання. Насильницьке ж руйнування неопатримоніальних структур унаслідок зовнішнього втручання створює загрозу дезінтеграції державного організму та його розпаду.

Практичне значення одержаних результатів. Запропонований та опробований у дисертації підхід до дослідження політичних режимів Сирії та Іраку може бути використаний у вивченні політичної дійсності інших арабських країн, а також країн Азії та Африки, що схожі на них за характером суспільства.

Результати виконаного дослідження можуть також використовуватися у розробці окремих аспектів зовнішньої політики держави, а також у сфері наукового консультування. Наукові розробки автора можуть залучатися до підготовки наукових праць, навчальних посібників і спецкурсів з політичних наук.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці проблеми і вирішенні всього комплексу завдань дослідження. За темою дослідження автором самостійно підготовлено 6 наукових публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження оприлюднювалися на 5-их щорічних історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії держави і права” (Алушта, Сімферополь, 3-5 жовтня 2000 р.); 3-ій міжнародній науковій конференції “Україна в системі міжнародних відносин: очима молодих дослідників” (Донецьк, жовтень 2001 р.); 10-ій історико-правовій конференції “Історико-правові проблеми автономізму та федералізму” (Севастополь, 2003 р.). Результати дослідження обговорювалися також на науково-теоретичних семінарах кафедри соціально-політичних дисциплін і кафедри державного права та митної політики Академії митної служби України.

Публікації. Головні положення дисертаційного дослідження викладені у 6 наукових публікаціях загальним обсягом 2,8 авт. арк., з них 4 - у фахових виданнях з політології (загальний обсяг - 2,2 авт. арк.).

Структура роботи відповідає головній меті та вирішенню дослідницьких завдань. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 232 сторінки, з них 21 - список використаних джерел (232 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету й завдання, визначено наукову новизну одержаних результатів і їх практичне значення, окреслено особистий внесок здобувача, наведено дані про апробацію основних результатів дослідження та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Огляд літератури та методологічні засади дослідження” розглядається стан наукової розробки проблеми дослідження та його теоретико-методологічна база.

У першому підрозділі “Огляд літератури з проблеми дослідження” аналізуються основні наукові праці, присвячені вивченню баасистських режимів Сирії та Іраку.

Зазначається, що хоча баасистські режими не розглядалися раніше як різновид неопатримоніальної диктатури, різноманітні аспекти їх функціонування вивчалися у вітчизняній та іноземній політичній науці. Пріоритет тут, безумовно, належить іноземним (західноєвропейським, американським, ізраїльським, арабським) фахівцям, дослідження яких відзначаються багатим фактичним матеріалом і багатоманітністю підходів, що застосовуються для його пояснення. Серед них можна виокремити, хоча й значною мiрою умовно, чотири головні підходи до вивчення баасистських режимів у Сирії та Іраку.

Прихильники першого (інституціонального) підходу досліджують природу баасистських режимів крізь призму діяльності ключових інститутів політичної системи - армії, спецслужб і, насамперед, партії Баас (М. Кеддурі, К. Хелмс, Ф. Марр, К. Макійя).

Прибічники другого підходу (соціо-структурного) зосереджують увагу на соціальних групах, на які спирається та в інтересах яких діє режим. При цьому одні дослідники роблять акцент на етноконфесійні групи та протиріччя (Д. Пайпс, Н. Ван Дам), інші - на класові коаліції (Х. Батату, Р. Хіннебуш, А. Дрісдейл, П. Сіл). Деякі намагаються поєднувати обидва зазначені вище погляди (Я. Садовскі, Е. Зіссер, Г. Робінсон).

Прихильники третього (політекономічного) підходу розглядають баасистські режими як підсумок специфічної системи стосунків, що склалися між державою та суспільством (Ф. Пертес, І. аль-Хафаджі, Ф. Джабар, Ш. Габра).

Нарешті, представники четвертого (персоналістського) підходу підкреслюють персоналістський характер баасистського режиму і схильні ототожнювати його з особою лідера (Дж. Пост, Р. Метлек, О. Бенгіо, А. Барам).

Головним недолiком дослiджень згаданих авторiв є їх слабка теоретична база, адже переважна більшість з них має атеоретичний описовий характер. Висновки, до яких приходять автори, хоча й розширюють наші уявлення про деякі, інколи принципово важливі, риси баасистських режимів Сирії та Іраку, не дають змоги цілком зрозуміти логіку їх функціонування, визначити їх місце в ряді інших подібних режимів. Значною мірою це відбиває спільну рису більшості робіт у галузі близькосхідних політичних досліджень, які, незважаючи на свою численність і різноспрямованість, часто страждають відсутністю достатньої теоретичної бази.

У вiтчизнянiй науці (до неї зараховуємо також дослідження радянських учених до 1991 року) баасистські режими вивчалися передусім радянськими арабістами та фахівцями з політичних відносин у країнах, що розвиваються, а точніше, країнах так званої “соціалістичної орієнтації” (В.Ф. Лі, Є.П. Пір-Будагова, Т.Б. Гасанов, З.І. Левін, Ш.Ч. Аширян, Г.І. Мирський, Ф.П. Пенкін, І.П. Іванова, М.О. Чешков, В.Є. Чиркін, В.Г. Хорос, Р.Г. Агаєв, Г.П. Шайрян, В.В. Рибаков). Згідно з ідеологією, що панувала в Радянському Союзі, політичні процеси у країнах соціалістичної орієнтації розглядалися крізь призму класової сутності політичної та державної влади. Головна увага приділялася таким моментам, як соціальна база державної влади, її класовий характер і соціальні групи, що тримають у своїх руках реальні важелі влади. Відповідно до цього баасистські режими характеризувалися як “національно-демократичні”. Відчутний ідеологічний прес значною мірою знецінював результати досліджень указаних авторів.

Після розпаду СРСР політичні процеси у Сирії та Іраку на пострадянському просторі досліджували здебільшого російські вчені: В.М. Ахмедов, Г.І. Гучетль, В.Н. Саутов, К.І. Поляков, А.Ж. Хасянов, Л.І. Медведко, С.Г. Люсін, Б.Г. Сейранян, В.В. Львов, М.С. Лазарєв, А.І. Александров. В українській політичній науці хоча й приділялася увага політичному життю окремих арабських країн, зокрема в працях Ю.С. Скорохода та Л.І. Скороход, політичні режими Іраку та Сирії загалом не вивчалися. Наукові роботи з цієї проблематики відсутні, і вона майже повністю вичерпується публікаціями в засобах масової інформації. Як наслідок, можна констатувати відсутність в українській політичній науці чіткої уяви про природу сирійського та іракського режимів.

У другому підрозділі “Проблема концептуалізації політичних режимів країн Азії та Африки. Теоретичні підвалини парадигми неопатримоніалізму” вказується на обмеженість традиційних підходів у вивченні політичних режимів під час аналізу функціонування політичних систем країн Азії та Африки. Традиційний підхід, в основу якого покладено протиставлення демократії тоталітаризму, а також концепція авторитаризму, який розглядається як проміжна форма між демократичним і тоталітарним режимами, значною мірою втрачають свою пізнавальну цінність стосовно гетерогенної реальності країн “третього світу”.

Важливим вихідним пунктом більш адекватного аналізу політичних відносин в країнах Азії та Африки є визнання багатоскладової “плюральної природи” цих суспільств. Плюральне суспільство є певною агломерацією різних, досить слабо пов'язаних, а то і не пов'язаних між собою соціальних одиниць (племен, каст, кланів, сект тощо), котрі змушені співіснувати в межах однієї держави. Відданість вузьким інтересам власної спільноти в межах держави стає відправним моментом у політичному процесі, що призводить до таких специфічних явищ, як патронаж, клієнтелізм, фракційність і персоналізоване правління.

На думку автора, найбільш вдало розкриває специфіку політичних режимів у плюральних суспільствах поняття “неопатримоніалізм”, з розробкою якого пов'язаний розвиток нової парадигми в концептуалізації афроазійської політичної дійсності.

Теоретичні основи парадигми неопатримоніалізму було закладено в роботах західних дослідників, які застосували концепцію патримоніалізму М. Вебера до аналізу процесів політичної модернізації в країнах, що розвиваються. Вони виявили, що, незважаючи на зміну характеру легітимності політичних режимів, існує багато традиціоналістських факторів, насамперед високий ступінь персоналізації влади, які продовжують відігравати велику роль у системі управління цих держав. Концепція патримоніалізму виявилася дуже зручною для пояснення цього явища.

За М. Вебером, патримоніалізм - це один з типів традиційного панування, похідний від “первинного” патріархалізму, відмінністю якого є наявність у розпорядженні правителя спеціального апарату управління, що відсутній у патріархальних владних структурах. Якщо патріархальне панування передбачає дотримання традиції, то в умовах патримоніалізму управлінський апарат і військові формування, що є знаряддям особистої влади лідера, дозволяють останньому в деяких випадках ігнорувати приписи традиції. При цьому влада розглядається як особиста власність правителя.

У 1973 р. Ш. Ейзенштадт запропонував використовувати новий термін - “неопатримоніалізм” - для того, щоб розрізняти традиційний і сучасний патримоніалізм. Неопатримоніалізм, за Ш. Ейзенштадтом - це особлива форма політичної системи в нових незалежних державах Півдня, що утворилися після падіння колоніальної системи. Він виник в результаті того, що їхні лідери, які стикалися з гострими кризами в період після здобуття незалежності, зверталися до традиційних (патримоніальних) методів правління.

Більшість дослідників, як правило, виокремлюють дві найголовніші риси неопатримоніалізму: персоналізація влади та патронажно-клієнтельні відносини. У неопатримоніальних режимах, як і в класичному патримоніалізмі, право на владу приписується радше особі, ніж офіційній установі. У свою чергу лідер (президент) підтримує свою владу не за допомогою законів чи ідеології, а скоріше завдяки особистому патронажу, відносинам лояльності та залежності, що охоплюють формальні політичні інститути та адміністрацію. Політична боротьба в цих системах є боротьба за контроль над державою, яка ведеться за принципом “переможець отримує все” (своєрідна “гра з нульовою сумою”). Ця боротьба визначається радше не ідеологічними протиріччями (хоча вони, безумовно, існують), а більш прагматичними міркуваннями - боротьбою за матеріальні блага, що їх надає контроль над державою. Тобто боротьба точиться між тими, хто входить до патронажної мережі національного лідера (insiders) і має пріоритетний доступ до політичних та економічних ресурсів, і тими, хто до цієї мережі не входить (outsiders). Переможці розподіляють “здобич” у вигляді державних посад і пов'язаних з ними матеріальних благ (пільг, контрактів, позик тощо), а аутсайдерів усувають з державних установ і відсувають на периферію політичного та економічного життя.

У третьому підрозділі “Методологія та методика дослідження” розглядаються методи дослідження, використані в роботі, і стратегія їх застосування.

Зазначено, що провідну роль у цьому дослідженні відіграв порівняльний (компаративний) метод, а саме: якісний варіант компаративного аналізу, що зумовлюється насамперед застосуванням певної теорії до конкретних випадків з метою їхньої інтерпретації.

Застосування автором парадигми неопатримоніалізму для характеристики політичних режимів Сирії та Іраку передбачало врахування фундаментальної внутрішньої невідповідності між “зовнішнім фасадом” держави (системою сучасних політичних інститутів) і внутрішньою логікою її функціонування - цілком патримоніальною. Звідси об'єктом аналізу повинна була стати не тільки і навіть не стільки структура формальних політичних інститутів Сирії та Іраку, скількі приховані, неформальні механізми їх функціонування, що визначають неопатримоніальну природу політичних режимів цих країн, а також історичні передумови, які сприяють відтворенню цих механізмів.

Реалізація зазначеної вище стратегії, а також необхідність врахування історичних і соціокультурних умов становлення сучасних політичних режимів у досліджуваних країнах зумовили використання автором історичного і політико-культурного підходів. Крім того, необхідність залучення статистичних даних (електоральної статистики, демографічних і соціально-економічних показників) передбачала використання так званих кількісних методів - методів отримання первинної інформації про політичні факти. Нарешті, застосування в роботі матеріалів ЗМІ, законодавчих актів, матеріалів політичних партій та організацій передбачало використання методу контент-аналізу.

У другому розділі “Передумови становлення неопатримоніалізму в країнах арабського світу” розглядаються фактори, що зумовили формування неопатримоніального характеру сучасних політичних систем арабських країн, зокрема Сирії та Іраку.

У першому підрозділі “Традиціоналізм у політичному житті арабських країн” аналізується роль, яку відіграв у становленні неопатримоніалізму комплекс уявлень, норм, знань стосовно шляхів досягнення і використання влади, який сформувався в арабському суспільстві на ґрунті ісламських уявлень про політику, а також стереотипів поведінки, визначених специфікою традиційної структури суспільства.

Відзначено, що на характер політичних відносин в арабських країнах продовжують суттєво впливати релігія (іслам) і примордіалізм - відданість індивіда первинним соціальним одиницям (родині, клану, племені, конфесії), що перевершує лояльність національній державі.

Аналізуючи шляхи і характер впливу ісламу на політичне життя арабських держав, автор дійшов висновку, що, незважаючи на суперечливий характер цього впливу, політична теорія і практика ісламу фактично легітимізують патерналістські, патримоніальні методи, до яких традиційно зверталися правителі на Близькому Сході.

Розглядаючи роль примордіалізму як фактора політичного життя, автор встановив, що політична участь в арабських країнах значною мірою зумовлюється традиційним поділом їх суспільств за родоплемінними, клановими, регіональними, конфесіональними або етнічними ознаками. Зв'язки, що виникають на цьому ґрунті, інтегруються у тканину сучасних політичних інститутів і визначають внутрішню логіку їх функціонування. Вони активно використовуються для консолідації правлячої еліти, що сприяє монополізації влади окремими родинами або кланами.

Традиційне патримоніальне правління на Близькому Сході виявляє себе в таких рисах:

1) персоналізм - патримоніальне правління спирається на персональні зв'язки, моделлю для яких є стосунки у великій родині;

2) наближеність - у патримоніальній системі, де процес прийняття рішень украй централізований, персоналізований і неформальний, найбільший політичний вплив мають ті, хто перебуває найближче до лідера;

3) неформальність - патримоніальні лідери на Близькому Сході не бажа-ють обмежувати себе рамками формальних установ, тому процес прийняття рішень завжди характеризується закулісними діями і великою кількістю інтриг;

4) збалансований конфлікт - патримоніальні лідери підтримують свою владу і стабільність системи через заохочення контрольованих конфліктів у своєму оточенні; звідси велику частину своєї енергії вони витрачають на маніпуляцію мережами персональних зв'язків з метою стабілізації напруги;

5) військова відвага - наявність у лідера озброєної сили і воєнних здібностей традиційно вважається необхідним атрибутом для нього, адже озброєна сила є головним фактором у захопленні й утриманні влади на Близькому Сході;

6) релігійна раціоналізація - іслам обґрунтовує і виправдовує методи, за допомогою яких управляє патримоніальний лідер.

У другому підрозділі “Специфіка політичного розвитку арабських країн у постколоніальний період: досвід Сирії та Іраку” розглядаються специфічні умови становлення державності Сирії та Іраку після здобуття незалежності, що сприяли розвитку неопатримоніалізму в цих країнах.

Зазначається, що специфічні умови становлення державності арабських країн і пов'язані з ними проблеми і виклики, зокрема необхідність подолання партикуляристських тенденцій в умовах слабкості й недостатньої легітимності державних інститутів, здійснення модернізації та подолання відсталості, несприятлива зовнішньополітична ситуація, а також вплив традиційної політичної культури сприяли формуванню в цих країнах украй централізованої та персоналізованої системи влади. У намаганні утримати владу національні лідери були змушені звертатися до традиційних патримоніальних методів управління.

Своєрідним економічним базисом для відтворення неопатримоніальних структур стало формування в арабських країнах феномену “держави-рантьє” (rentire state), визначальною рисою якої є великий ступінь залежності урядів від зовнішніх джерел прибутків, зокрема від експорту нафти.

Політичний розвиток Сирії та Іраку, після здобуття ними незалежності, відбивав плюральний характер їх національних соціумів, наявність релігійних, етнічних, регіональних та інших протиріч, які “включалися” до системи політичних відносин.

Квазіліберальні парламентські системи, створені за зразком політичного устрою колоніальних держав (Франції та Великої Британії), що обслуговували інтереси традиційної еліти, не відповідали наявним соціально-політичним реаліям і на рубежі 50-60-х років минулого століття зазнали краху.

Прихід до влади внаслідок військових переворотів партії Баас (1963 року в Сирії, у 1968 році - в Іраку) призвів до становлення в Сирії та Іраку нової моделі політичної системи, побудованої на базі жорсткого авторитаризму з опорою переважно на репресивний апарат і однопартійну систему. Ця система стала інструментом політичного панування колишніх політичних маргіналів - представників релігійної секти алавітів у Сирії та представників племен і міст так званого “сунітського арабського трикутника” (у центральній і північній частині країни) в Іраку. Своїм успіхом ці нові елітні групи завдячували передусім, своєму домінуванню у збройних силах, що перетворилися на той час у головне знаряддя захоплення та утримання влади.

У третьому розділі “Баасистська модель неопатримоніальної диктатури: формальні та неформальні аспекти” здійснено структурно-порівняльний аналіз баасистських режимів Сирії та Іраку за часів правління Хафеза Асада та Саддама Хусейна. При цьому розглядаються два аспекти, які характеризують природу неопатримоніалізму - формальний і неформальний.

У першому підрозділі “Інституціональна структура баасистських режимів у Сирії та Іраку” досліджується формальний аспект неопатримоніальних диктатур у Сирії та Іраку, який відбиває систему державно-політичних інститутів цих країн, що утворилися переважно як підсумок втілення у життя баасистської ідеології. Головну увагу при цьому було приділено організації вищих органів державної влади, а також ролі, яку відіграють у політичному житті партія Баас і апарат державної безпеки, що є ключовими інститутами у створеній баасистами системі влади.

Аналіз повноважень вищих органів державної влади та практики їх функціонування дозволив автору дійти висновку, що формально вони організовані за принципом розподілу влади, але фактично виконавча влада цілковито домінує над законодавчою та судовою. Уся повнота влади концентрується в руках глави держави, який контролює діяльність усіх її гілок. Глава держави посідає всі ключові посади в державно-політичній ієрархії та користується майже необмеженими повноваженнями, які закріплюються юридично.

Правляча партія стала важливим системоутворювальним елементом політичних систем Сирії та Іраку. Незважаючи на високий ступінь персоналізації влади та зменшення ролі партійних установ у процесі прийняття політичних рішень у 80-90-ті роки минулого століття, партія зберегла своє значення як всеохопний механізм контролю та мобілізації широких верств населення. Відносини між неопатримоніальним лідером і партією мають симбіотичний характер: влада й авторитет президента підкріплюються ідеологією партії та її організаційними можливостями, у свою чергу статус і вплив партії доповнюються визнанням президентського авторитету народом.

Іншим ключовим інститутом баасистських режимів є потужний репресивний апарат, який складається з розгалуженої мережі спецслужб і різноманітних “елітних” військових частин, персонал яких відданий особисто главі держави. Ці структури відіграють провідну роль у підтриманні контролю та стабільності режиму. Їх головне завдання полягає у виявленні й придушенні опозиції та блокуванні спроб насильницького усунення неопатримоніального лідера від влади.

Ненормальний розвиток репресивних інститутів в умовах баасистського режиму зумовлений кількома факторами: 1) це стало наслідком попереднього етапу політичного розвитку Сирії та Іраку, коли силові структури були головним засобом захоплення й утримання влади; 2) широке застосування насильства об'єктивно визначалося авторитарним характером баасистського режиму, що змушувало його супротивників вдаватися до насильницьких методів боротьби; 3) за допомогою насильства лідери баасистів намагалися компенсувати певну нестачу легітимності, що викликалася їх приналежністю до етноконфесійної меншості; 4) складне зовнішньополітичне становище Сирії та Іраку, конфронтація з сусідами, яка час від часу призводить до збройних конфліктів.

У другому підрозділі “Неформальні аспекти владних відносин: конфесіоналізм, трайбалізм, патронаж” розглядається специфіка включення традиційних соціальних структур до процесу функціонування політичних систем Сирії та Іраку, тенденції та форми їх взаємодії з політичними інститутами сучасного типу, а також пов'язані з цим неформальні механізми здійснення влади.

Відзначається, що керівники Сирії та Іраку активно використовували конфесійні, племінні, сімейні зв'язки для зміцнення системи влади, що створювалася ними, передусім для цементування ядра правлячої еліти. Ця стратегія об'єктивно була єдино можливою, з погляду забезпечення політичного виживання обох лідерів, адже в умовах плюрального суспільства влада не може бути утверджена без використання базисної асоціативної мережі.

Примордіальні зв'язки інтегруються до системи сучасних політичних інститутів шляхом комплектації державних установ, партійного апарату Баас і, насамперед, силових структур представниками релігійної громади, племені, регіону, до яких належав керівник держави, а також представниками інших груп, лояльність яких лідеру не викликала сумнівів. Ключові посади надавалися його найближчим родичам або друзям.

Представники згаданих привілейованих груп отримують переваги у розподілі національних багатств. Унаслідок цього утворюється своєрідна патронажно-клієнтельна піраміда, що охоплює всю країну від столиці до рівня селища. На її вершині знаходиться глава держави, який керує цією пірамідою за допомогою “баронів”, рекрутованих ним зі своєї родини, друзів і політичних союзників. Президент дозволяє цим “баронам” в обмін на лояльність використовувати державні установи, які вони очолюють, як джерела особистого збагачення.

У свою чергу, групи й індивіди, які вважаються нелояльними, виключаються з патронажної мережі глави держави, відсуваються на периферію політичного життя, відсторонюються від участі в розподілі національних багатств і навіть зазнають жорстоких переслідувань. Типовим прикладом є іракські курди. У цьому сенсі суттєвою відмінністю сирійського режиму від іракського є більш високий ступінь кооптації представників основних груп населення до складу правлячої еліти.

У четвертому розділі “Перспективи демократичної трансформації неопатримоніальних режимів у Сирії та Іраку” в контексті регіонального досвіду демократизації в арабському світі окреслюються перспективи демократичної трансформації баасистської моделі неопатримоніального режиму.

У першому підрозділі “Досвід демократизації в арабському світі та специфіка переходів від неопатримоніальних диктатур” з'ясовуються причини невдалих спроб арабських країн здійснити демократичні перетворення, а також розглядаються деякі особливості демократичних переходів від неопатримоніальних режимів.

Констатується, що на тлі “третьої хвилі демократизації” арабський світ явно перебуває в стані політичної стагнації. Певні кроки у бік політичної лібералізації, зроблені в деяких арабських країнах, мали обмежений і тимчасовий характер.

Проаналізувавши погляди фахівців на проблему демократизації в арабському світі, автор дійшов висновку, що більшість з них головною перешкодою на шляху встановлення демократії в арабських країнах вважає їх політичну культуру, передусім такі її риси, як визначальна роль ісламу та стійкість примордіальних зв'язків. Серед інших факторів, що суттєво перешкоджають демократизації, виокремлюють також: 1) класову структуру арабського суспільства, а саме: відсутність приватновласницького “середнього класу”; 2) феномен “держави-рантьє”; 3) етнічну та конфесійну гетерогенність арабських держав; 4) розповсюдженість у регіоні транснаціональних ідеологій; 5) складну воєнно-політичну ситуацію в регіоні та зовнішні загрози, які постійно відчуває більшість арабських країн.

Зазначено, що неопатримоніальні системи в цілому не схильні до змін. Незважаючи на те, що вони, певною мірою, мають потенціал для цього, він нейтралізується властивою їм стагнацією і статичністю. Структурні та функціональні особливості неопатримоніальних систем значно ускладнюють процес демократичного переходу і роблять його результати непередбачуваними.

Якщо процес демократизації все ж таки розпочнеться, то найвірогідніше він розпочнеться “згори”, а ключовими акторами в процесі трансформації неопатримоніальної системи будуть неопатриманіальний лідер і вища еліта. Звідси, розглядаючи перспективи можливих демократичних змін у конкретних країнах, варто сконцентрувати увагу насамперед на позиції лідера та еліти щодо цих змін. Тобто необхідно з'ясувати, які групи всередині еліти зацікавлені у змінах, чому, які вони мають наміри і, нарешті, яка позиція лідера щодо цього.

У другому підрозділі “Перспективи демократизації та проблема стабільності режиму в Сирії” оцінюються перспективи демократичних змін у Сирії після смерті у 2000 році президента Х. Асада.

Зазначається, що відхід неопатримоніального лідера створює сприятливі умови для початку процесу демократичного переходу, проте в Сирії ці умови не було використано через позицію правлячої еліти.

Більшість сирійської еліти не готова до змін, побоюючись, що вони зламають наявний баланс сил між головними етноконфесійними групами країни та підірвуть стабільність режиму. Новий керівник держави, хоча й усвідомлює необхідність змін, але не має достатнього впливу та політичної волі, щоб їх здійснити. Процес демократичної трансформації, якщо й розпочнеться, матиме обмежений характер, і, скоріше за все, не піде далі більш справедливого перерозподілу ресурсів між ключовими групами всередині сирійської еліти.

У третьому підрозділі “Демократизація і проблема національної інтеграції в Іраку” розглядаються перспективи демократичних перетворень в Іраку за умов, що склалися після повалення режиму С. Хусейна.

Відзначається, що на сучасному етапі головною перешкодою на шляху побудови в Іраку демократичних інститутів є відсутність національної єдності. Після повалення режиму С. Хусейна внаслідок іноземної інтервенції політичне майбутнє Іраку залишається невизначеним. З'явилася тенденція до зростання недовіри та загострення старих протиріч між різноманітними групами населення країни, що може призвести до зникнення Іраку як єдиного політичного цілого.

Отже, принципове значення для успіху демократичних перетворень в Іраку (власне, як і для збереження цієї країни як політичного цілого) матиме спроможність головних політичних сил країни знайти оптимальну формулу включення основних груп населення до системи загальнонаціональних політичних інститутів.

У висновках подано основні результати дисертаційного дослідження, а також сформульовані практичні рекомендації.

Досвід вивчення політичних режимів країн Азії та Африки засвідчує, що не завжди науковий інструментарій (методи, концепції, теорії, поняття), розроблений на матеріалі країн Заходу, є ефективним у розгляді політичних реалій держав Сходу. Це цілком справедливо і стосовно політичних режимів арабських країн, зокрема Сирії та Іраку. Спроби розглядати їх у межах традиційних підходів (концепцій тоталітаризму та авторитаризму) не дають змоги до кінця зрозуміти логіку їх функціонування, усвідомити їх відмінність від недемократичних режимів в інших регіонах світу.

З огляду на плюральний характер суспільств Сирії та Іраку, специфіка політичного процесу в яких сприяє відтворенню традиційних механізмів здійснення влади, найбільш продуктивним є розгляд їх політичних режимів крізь призму парадигми неопатримоніалізму, теоретичні основи якої було закладено в роботах дослідників, котрі застосували концепцію патримоніалізму М. Вебера для аналізу процесів модернізації в країнах, що розвиваються.

Неопатримоніалізм - це особлива форма політичної системи, що утворюється специфічним поєднанням форми сучасної держави, у країнах, які звільнилися від колоніальної залежності, з традиційними (патримоніальними) формами персонального правління. Постколоніальні національні лідери, що стикалися з гострими кризами у період після здобуття незалежності, були змушені звертатися до традиційних методів володарювання. Цій системі властивий крайній ступінь концентрації влади. У її центрі знаходиться неопатримоніальний лідер, який контролює процес ухвалення політичних рішень, що приймаються та реалізуються через мережу його персональних зв'язків. Персоналізація влади та патронажно-клієнтельні відносини є найбільш характерними рисами неопатримоніального режиму.

Формуванню неопатримоніального характеру політичних систем сучасних арабських держав сприяли передусім величезна роль релігії та стійкість примордіальних зв'язків, що визначають характер політичної культури арабо-мусульманського суспільства. Політична теорія і практика ісламу фактично легітимізує патерналістські, патріархальні та патримоніальні методи, за допомогою яких традиційно управляли правителі на Близькому Сході. У свою чергу, примордіалізм - відданість первинним соціальним одиницям (родині, клану, племені, релігійній групі) - активно використовується для консолідації правлячої еліти, сприяє монополізації влади окремими родинами або кланами і перетворенню політики на сімейний бізнес.

Відтворенню патримоніалізму в сучасних умовах сприяли також специфічні умови становлення державності арабських країн після здобуття незалежності. Необхідність забезпечення національної єдності в умовах слабкості державних інститутів, здійснення модернізації та подолання відсталості, несприятлива зовнішньополітична ситуація створювали умови для формування в цих країнах украй централізованої і персоналізованої системи влади. У намаганні утримати владу державні лідери покладалися на контрольовані ними державно-політичні інститути (передусім репресивний апарат держави і правлячу партію), на сімейну, кланову, конфесійну солідарність. Сирія та Ірак є у цьому зв'язку яскравими прикладами. Ліберально-конституційна модель політичного устрою, що склалася в цих країнах під впливом колоніальних держав, не відповідала соціально-політичним реаліям і врешті-решт зазнала краху. Їй на зміну прийшла інша, сформована на базі жорсткого авторитаризму з опорою на однопартійну систему і репресивний апарат, модель, що стала інструментом політичного панування нових елітних груп з їх яскравою конфесійною і клановою забарвленістю.

Баасистські режими в Сирії та Іраку після приходу до влади Х. Асада (1970 р.) і С. Хусейна (1979 р.) перетворилися на типові неопатримоніальні диктатури, що характеризувалися крайнім ступенем централізації та персоналізації влади. Структуру і практику функціонування державних інститутів цих країн можна визначити як “монархічний президенціалізм”. Глава держави посідає всі ключові посади у державно-політичній ієрархії, користується майже необмеженими повноваженнями (які закріплюються юридично, що унеможливлює його легальне усунення від влади) і повністю контролює процес прийняття політичних рішень. Глава держави фактично займає свою посаду довічно, і навіть може передати її у спадок. Тобто державна влада перетворюється на власність президента і його сімейного клану.

В умовах баасистської моделі неопатримоніальної диктатури лідер підтримує свій контроль над державою і суспільством за допомогою двох ключових інститутів: 1) правлячої партії, структури якої поширені на всю країну; 2) потужного апарату безпеки, що складається з розгалуженої мережі спецслужб і особисто відданих військових частин.

Характерною рисою баасистського неопатримоніалізму є також широке використання главою держави розгалуженої мережі неформальних (конфесійних, племінних, патронажних) зв'язків, центральною ланкою якої є його сімейний клан. Створюється своєрідна патронажно-клієнтельна піраміда, що охоплює всю країну. На вершині знаходиться глава держави, який керує цією пірамідою за допомогою довірених осіб, рекрутованих з його родини, племені, релігійної групи, друзів та політичних союзників, які посідають ключові посади в державному апараті.

Баасистські режими в Сирії та Іраку, які за головними структурними ознаками майже ідентичні, мають суттєві відмінності у двох аспектах: а) стратегії лідерства, що реалізовувалася їх керівниками; б) стратегії включення (або виключення) головних етноконфесійних груп у політичне життя.

Після повалення американцями режиму С. Хусейна та з огляду на їх наміри перетворити Ірак на “взірець демократії” на Близькому Сході особливої актуальності набуває питання про перспективи демократичної трансформації в Іраку та в інших арабських країнах. Аналіз цього питання в рамках цієї роботи змушує констатувати, що успішний перехід до демократії від баасистської моделі неопатримоніального режиму виглядає малоймовірним.

У Сирії та Іраку наявні майже всі ті фактори політичного, соціального, економічного, культурного порядку, котрі звичайно вважають головними перешкодами на шляху утвердження демократії в арабському світі. Особливу роль відіграє тут політична культура арабського суспільства, що сприяє відтворенню неопатримоніальних структур.

Властива неопатримоніальним системам стагнація і статичність перевершує в цілому простежуваний у них потенціал до змін. Перехід від неопатримоніального до демократичного правління передбачає зміну правил взаємодії політичних суб'єктів, що в умовах суспільства плюрального типу вимагає пошуку іншої форми його інтеграції. Неопатримоніальні лідери та еліти, які відіграють у процесі переходу ключову роль, не готові до вирішення цього завдання. Насильницьке ж руйнування неопатримоніальної системи у результаті зовнішнього втручання створює загрозу дезінтеграції державного організму.

Враховуючи висновки, яких автор дійшов у роботі він вважає доцільним висловити деякі практичні рекомендації.

У формуванні політики України стосовно арабських країн, а також інших країн Азії та Африки, необхідно максимально враховувати специфіку політичних процесів у цих країнах, які значною мірою детермінуються традиційним характером цих суспільств. Ухвалюючи конкретні політичні рішення, слід враховувати специфіку функціонування в цих державах політичних систем, що належать до неопатримоніального типу, зокрема суттєву роль неформальних аспектів владних відносин. Це стосується також участі України в облаштуванні післявоєнного Іраку. Потрібно налагоджувати тісні стосунки не лише з офіційною іракською адміністрацією, що спирається на підтримку іноземних військ, але й з тими місцевими політичними акторами (не обов'язково інституціоналізованими), які в перспективі, після припинення окупації, відіграватимуть провідну роль у політичному житті країни, а також з тими державами регіону, які мають вплив на ситуацію в Іраку.

Нарешті, до структури державних наукових програм і планів доцільно включити проведення фундаментальних досліджень з проблем політичного розвитку арабських країн, а також інших незахідних суспільств, що мають пріоритетне значення для України.

Основні положення дисертаціного дослідження викладено у таких публікаціях автора

Основні праці

1. Шуляк С.В. Аппарат государственной безопасности Ирака и его роль в политической жизни страны // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2001. - № 2. - С. 86-89.

2. Шуляк С.В. Политическая роль армий в государствах арабского мира // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2001. -
№5-6. - С. 189 -192.

3. Шуляк С.В. Система вищих органів державної влади як елемент політичних режимів Сирії та Іраку // Нова парадигма: Альманах наукових праць. - Вип. 24. - Запоріжжя, 2002. - С. 127-138.

4. Шуляк С.В. Партія арабського соціалістичного відродження як системоутворювальний чинник сучасних політичних режимів Сирії та Іраку // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2002. - №4. - С. 125-132.

Додаткові праці

5. Шуляк С.В. Взаимоотношения Украины с арабскими государствами: проблемы и перспективы // Історичні і політологічні дослідження: науковий журнал. - 2001. - №2. - С. 207-211.

6. Шуляк С.В. Федеративний устрій як модель для облаштування після-воєнного Іраку: перспективи та обмеженість // Історико-правові проблеми автономізму та федералізму. Матеріали Х-ї Міжнародної історико-правової конференції 22-24 вересня 2003 року, м. Севастополь. - Сімферополь: Всеукраїнський інформаційно-культурний центр, 2004. - С. 356-361.

АНОТАЦІЇ

неопатримоніальний сирія політичний арабський

Шуляк С.В. Неопатримоніальні диктатури в арабському світі: аналіз баасистської моделі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню баасистської моделі політичного режиму, що сформувалася в Сирії та Іраку, яка розглядається як різновид неопатримоніальної диктатури.

У роботі пропонується розглядати політичні режими арабських держав як неопатримоніальні. Визначено сутність та найбільш характерні риси неопатримоніальних режимів. З'ясовано фактори, що зумовили формування неопатримоніального характеру сучасних політичних систем арабських країн, зокрема Сирії та Іраку. Проаналізовано інституціональні особливості баасистської політичної системи, специфіку взаємодії традиційних соціальних структур Сирії та Іраку з політичними інститутами сучасного типу, а також пов'язані з цим неформальні механізми здійснення влади. Окреслено перспективи демократичної трансформації баасистської моделі неопатримоніального режиму.

...