Поняття "демократія"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття демократія

1.1 Основні критерії, принципи та ознаки демократії

Розділ 2. Основні інститути політики і прийняття рішень

2.1 Прийняття рішень на основі консенсусу

2.2 Північноатлантична рада

2.3 Комітет оборонного планування

2.4 Група ядерного планування

2.5 Військовий комітет

2.6 Процес консультацій

2.7 Консультації з країнами-партнерами, іншими країнами -- не членами та контактними країнами

Список використаної літератури

Вступ

У 1949 році у Вашингтоні було підписано Варшавський договір, за яким створено НАТО. Дана організація з моменту свого створення набрала великої політичної сили, членами якої на даний момент є 26 країн. У теперішній час Україна стоїть робить спроби приєднатися до даного блоку. Вважаю, що актуальність теми про основні інститути та методи прийняття рішень на прикладі НАТО є обгрунтованою. Адже перед тим, як зробити вирішальний крок в стратегічному розвитку нашої держави необхідно досконало вивчити організаційну структуру даного блоку та зрозуміти його політичну спрямованість.

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства -- ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Розділ 1. Поняття демократія

демократія ядерний військовий комітет

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше Це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки -- різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудований період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія -- явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія -- порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на Яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 р. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія -- порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.(1)

1.1 Основні критерії, принципи та ознаки демократії

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них -- можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до вироблення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії -- народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відродження ідеї самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили як ворожу й ревізіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало досвід західних демократій у розвитку реального самоуправління (СІЛА, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що демократія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організацію політичного життя, тільки реалізуючи принцип самоуправління .

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими. Але головним при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не тільки від імені народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і державою безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбувається інверсія суб'єктно-об'єктних відносин, тобто з'являється можливість бути не тільки об'єктом, а й суб'єктом управління, влади, що і є суттю самоуправління.

Першочергове значення має впровадження само управлінських засад в економіці, яка є вирішальною сферою життя суспільства. Саме тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпечити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а кожний трудівник -- реальним власником (індивідуальним або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступити державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільству, невластивих їй функцій, оскільки державна монополія на них зумовила глибоку кризу економічного і соціального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи авторитарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних країнах мають реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства -- наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них -- влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія -- це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпорядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко її обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження демократи в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі ;права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», ай постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для сприяння розвиткові само управлінських засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

Великою загрозою для демократії є вульгарне ототожнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію, неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.(2)

Розділ 2. Основні інститути політики і прийняття рішень

Принцип прийняття рішень на основі консенсусу стосується усіх справ Альянсу, який віддзеркалює той факт, що рішення приймають саме країни -- члени НАТО і кожна з них бере участь у процесі прийняття рішень. Цей принцип діє на усіх рівнях Організації.

Основними інститутами політики і прийняття рішень в Альянсі є Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Кожен з них відіграє надзвичайно важливу роль у процесах консультацій і прийняття рішень, які є основою співпраці, спільного планування і безпеки країн.

Рішення, ухвалені цими органами, мають однаковий статус і є узгодженою політикою країн -- членів НАТО, незалежно від рівня, на якому вони прийняті. Цим вищим органам підпорядковані спеціальні комітети, які також складаються з офіційних представників країн. Така структура комітетів є базовим механізмом, який забезпечує Альянсу можливість проводити консультації та приймати рішення так, щоб кожна країна була представлена на кожному рівні та в усіх сферах діяльності НАТО.

2.1 Прийняття рішень на основі консенсусу

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу після обговорення і консультацій з країнами -- членами Альянсу. Рішення, прийняте на основі консенсусу, є рішенням, згоду на яке дали і яке підтримали усі країни -- члени НАТО. Це означає, що рішення, прийняте НАТО, є виразом колективної волі суверенних держав, які є членами Альянсу. Саме на цьому процесі прийняття рішень ґрунтується сила НАТО і довіра до неї.

У разі незгоди обговорення ведеться доти, доки рішення не буде прийняте, інколи це може призвести до визнання того, що досягти згоди неможливо. Але майже завжди вдається знайти взаємно прийнятне рішення. Цей процес є швидким, бо країни -- члени Альянсу проводять консультації постійно, а отже, часто знають і розуміють позиції один одного наперед. Консультації є невід'ємною частиною процесу прийняття рішень. Вони сприяють комунікації між країнами-членами, чиєю головною метою є прийняття таких колективних рішень, які відповідають їхнім національним інтересам.

2.2 Північноатлантична рада

Північноатлантична рада (ПАР) має великі політичні повноваження і повноваження приймати рішення. Вона складається з постійних представників усіх країн -- членів Альянсу, які проводять засідання принаймні щотижня. Рада також проводить засідання на вищому рівні за участю міністрів закордонних справ і міністрів оборони або глав держав та урядів, але повноваження її завжди однакові, а рішення мають однакову силу і статус незалежно від рівня, на якому проводилось засідання. Рада відіграє важливу роль щодо громадськості й робить заяви та комюніке, в яких пояснює як широкому загалу, так і урядам країн -- не членів МАТО політику і рішення Альянсу.

Рада є єдиним органом Альянсу, повноваження якого безпосередньо передбачені в Північноатлантичному договорі. За договором Рада сама несе відповідальність за створення підпорядкованих органів. На підтримку роботи Ради, або для відповідальної діяльності в деяких специфічних сферах, таких як оборонне планування, ядерне планування і військові справи, було створено багато комітетів і груп планування.

Отже, Рада є унікальним форумом для широкомасштабних консультацій між урядами країн -- членів МАТО з усіх питань, що впливають на їхню безпеку і є найважливішим органом прийняття рішень в Альянсі. Усі країни -- члени НАТО мають однакові права висловлювати свої погляди на засіданнях Ради. Рішення Ради є виразом колективної волі урядів країн -- членів Альянсу, яка сформувалась на основі згоди усіх. Усі уряди країн -- членів НАТО є учасниками політики, яка формулюється Радою, або під її егідою, та поділяють консенсус, на основі якого приймаються рішення.

Коли Рада проводить засідання на рівні послів, або постійних представників країн -- членів НАТО, її часто називають "Постійною радою". Двічі на рік, а інколи і частіше, вона проводить офіційні і неофіційні засідання на рівні міністрів, коли кожна країна представлена міністром закордонних справ. Засідання Ради також відбуваються на рівні міністрів оборони. Саміти, в яких беруть участь глави держав та урядів, проводяться тоді, коли необхідно обговорити особливо важливі питання або в особливі для політики безпеки Альянсу часи.

Рада, як правило, збирається раз на тиждень, але в разі необхідності вона може зібратись на позачергове засідання в будь-який час. Головує на засіданнях Генеральний секретар НАТО, або, в разі його відсутності, заступник. Постійний представник в Раді, який обіймає цю посаду найдовше, отримує титул дуаєна Ради. Ця функція є в першу чергу церемоніальною, але дуаєн може виконувати специфічну роль головуючого, наприклад, збираючи засідання і головуючи під час дискусії щодо призначення нового Генерального секретаря.

Під час засідань на рівні міністрів закордонних справ один із міністрів бере себе роль Почесного Президента. Ця посада щорічно переходить до іншого міністра з країни -- члена НАТО відповідно до англійського алфавіту. Порядок старшинства встановлюється на основі старшинства терміну перебування на посаді, на засіданнях Ради усіх рівнів постійні представники сідають за стіл в алфавітному порядку згідно з назвою країни англійською мовою. Така ж сама процедура застосовується і в структурі комітетів НАТО.

Питання, які обговорюються, і рішення, які приймаються на засіданнях Ради, стосуються усіх аспектів діяльності Організації і часто ґрунтуються на звітах і рекомендаціях, підготовлених підпорядкованими комітетами на запит Ради. Так само може бути запропонована одним із національних представників або Генеральним секретарем. Постійні представники діють на основі інструкцій, отриманих зі своїх столиць, повідомляючи і пояснюючи погляди і політичні рішення своїх урядів колегам по Раді. І навпаки, вони звітують перед своїм національним керівництвом про погляди і позиції інших урядів, інформують їх про розвиток подій і тримають їх в курсі справ щодо досягнення консенсусу з важливих питань або сфер, в яких національні погляди не збігаються.

Коли необхідно прийняти рішення, дії узгоджуються на основі одностайності і спільної згоди. Голосування, або прийняття рішень більшістю не практикується. Кожна країна -- член НАТО, представлена за столом Ради або в будь-якому з підпорядкованих комітетів, залишає за собою цілковитий суверенітет і відповідальність за свої рішення.

Роботу Ради готують підпорядковані комітети, які відповідають за специфічні сфери політики. Значну частину такої роботи виконує Політичний комітет вищого рівня, що складається із заступників постійних представників, інколи за підтримки відповідних національних експертів, залежно від тематики. У такому разі в*і називається SPC (R). Політичний комітет вищого рівня зокрема відповідає за підготовку більшості заяв або комюніке Ради і засідає перед засіданнями Ради з метою вироблення проектів таких текстів, які потім подаються на схвалення Ради. Іншими аспектами політичної роботи може займатись звичайний Політичний комітет, який складається з політичних радників з національних делегацій. Підготовка роботи Комітету оборонного планування і Групи ядерного планування здійснюється в подібний спосіб Комітетом оборонного аналізу і штабною групою при Групі ядерного Жалування відповідно та іншими комітетами вищого рівня.

Коли Рада засідає на рівні міністрів оборони, або розглядає оборонні справи ' питання, пов'язані з оборонною стратегією, інші комітети вищого рівня, такі як Виконавча робоча група, можуть бути залучені як основні дорадчі органи. Якщо на порядку денному Ради стоять фінансові питання, Вища рада з ресурсів, або Цивільний чи Військовий бюджетні комітети, або Комітет з питань інфраструктури, залежно від того, який орган краще для цього підходить, несуть відповідальність за підготовку роботи Ради. Залежно від теми обговорення, відповідний комітет вищого рівня який опікується цими питаннями, бере на себе провідну роль у підготовці засідань Ради і нагляду за виконанням рішень Ради. ]

Підтримку Раді надають відповідні підрозділи та бюро Міжнародного секретаріату, зокрема секретаріат Ради, який координує діяльність Ради і забезпечує виконання мандатів Ради та фіксацію (запис) і поширення її рішень.

2.3 Комітет оборонного планування

Комітет оборонного планування (ОРС), як правило, складається з постійних! представників, але, засідає на рівні міністрів оборони принаймні двічі на рік і займається більшістю оборонних справ та питань, пов'язаних з плануванням колективної оборони. За винятком Франції, на цьому форумі представлені усі країни -- члени Альянсу. Комітет оборонного планування дає вказівки військовому керівництву МАТО і в межах своєї відповідальності має ті ж самі функції, ознаки і повноваження як і Рада з питань, що входять у сферу її відповідальності.

Допомогу Комітету оборонного планування надає ряд підпорядкованих| комітетів, які мають специфічну відповідальність, зокрема Комітет оборонного аналізу, який наглядає за процесом планування збройних сил в МАТО і вивчає інші питання інтегрованої військової структури. Як і Рада, Комітет оборонного планування доручай відповідному комітету вищого рівня підготовчу і подальшу роботу, пов'язану з рішеннями, які він приймає.

2.4 Група ядерного планування

Міністри оборони країн -- членів МАТО, які беруть участь у роботі Комітету оборонного планування НАТО, регулярно зустрічаються на засіданнях Групи ядерного планування (№С), де вони обговорюють специфічні питання політики, пов'язаної з ядерними силами. Ці дискусії стосуються широкого спектра питань ядерної політики, зокрема безпеки, захисту і забезпечення ядерних озброєнь, систем інформації та зв'язку, питання розгортання озброєнь і більш широкі питання загального! характеру, такі як контроль над ядерними озброєннями та розповсюдження зброї! масового знищення. Ядерна політика Альянсу постійно переглядається і приймаються спільні рішення з метою її модифікації або адаптації в світлі нових подій, а також з метою оновлення і вдосконалення процедур планування і консультацій.

Роботу Групи ядерного планування готує штабна група МРС, яка складається з представників національних делегацій країн, що беруть участь у роботі МРС, представників Міжнародного військового штабу і представників стратегічних командувачів. Штабна група виконує детальну роботу від імені постійних представників NPG. Вона проводить засідання щотижня, а в разі необхідності і частіше.

Група високого рівня (НІС) -- це дорадчий орган вищого рівня з питань Ядерної політики і планування при NPG. Група високого рівня також відповідає за нагляд за безпекою, захистом і виживанням ядерної зброї. Групу очолюють США. Вона складається з національних політиків та експертів з країн -- членів Альянсу, а також з представників Міжнародного секретаріату МАТО і представників стратегічних командувачів. Вона засідає кілька разів на рік для обговорення аспектів ядерної політики НАТО, планування і стану сил, а також питань безпеки, захисту і забезпечення ядерних озброєнь.

2.5 Військовий комітет

Військовий комітет є вищим військовим органом НАТО, загальний політичний контроль якого здійснюють Рада, Комітет оборонного планування або Група ядерного планування. Він є невід'ємним елементом апарату політики і прийняття рішень в Альянсі й забезпечує необхідний зв'язок між політичним процесом прийняття рішень у Північноатлантичній раді, Комітеті оборонного планування і Групі ядерного планування та інтегрованими командними структурами НАТО, які відповідають за проведення військових операцій і подальшу військову трансформацію Альянсу.

Військовий комітет також несе відповідальність за нагляд за розвитком військової політики і доктрини НАТО, а також за надання вказівок стратегічним командувачам НАТО. Стратегічні командувачі відповідають перед Військовим комітетом за загальне керівництво і ведення усіх військових справ Альянсу в межах своїх повноважень. Підтримку діяльності Військового комітету надає Міжнародний військовий штаб.

2.6 Процес консультацій

Формулювання і втілення політики в Альянсі суверенних держав вимагає Цілковитого інформування усіх урядів країн-членів про політику і наміри один одного, а також про ті міркування, які лежать в їх основі. Це потребує проведення регулярних політичних консультацій за будь-якої можливості на етапі вироблення політики перед тим, як держави приймають свої національні рішення.

Систематичні політичні консультації в НАТО розпочались тоді, коли Рада зібралася на своє перше засідання у вересні 1949 року, невдовзі після набуття чинності Північноатлантичним договором. З того часу вони посилювались і змінювались відповідно до нових подій. Принциповим форумом політичних консультацій залишається Рада, її засідання відбуваються за мінімальних формальностей; Дискусії відверті і прямі. Генеральний секретар, в силу своєї посади як голови, відіграє важливу роль у цій роботі і діє як принциповий представник і речник як стосовно контактів з урядами, так і у відносинах з громадськістю.

Регулярні консультації проводяться також і на інших форумах, повноваження яким надаються Радою. Політичний комітет на вищому та інших рівнях, Група координації політики, Дорадча група з атлантичної політики та інші спеціальні комітети відіграють безпосередню роль у сприянні політичним консультаціям між урядам! країн -- членів НАТО. Як і Рада, вони користуються допомогою Міжнародного секретаріату, підпорядкованого Генеральному секретарю НАТО.

Політичні консультації між країнами--членами Альянсу не обмежуються подіями що відбуваються в межах євроатлантичного регіону. Події, де б вони не відбувались! які можуть мати наслідки для Альянсу, регулярно розглядаються Радою та підпорядкованими їй комітетами. Механізм консультацій Альянсу завжди готовий до використання країнами -- членами НАТО, які в разі таких обставин активно ним користуються з метою визначення якомога раніше сфер, в яких необхідно здійснити угоджені дії в інтересах безпеки і стабільності.

Потреба в консультаціях не обмежується тільки політичними справами. Широкомасштабні консультації ведуться і в інших сферах. Це безперервний процес, який відбувається як на офіційній, так і на неофіційній основі із мінімальними затримкам) чи незручностями завдяки тому, що національні делегації при НАТО розташовані поряд в одній штаб-квартирі. У разі необхідності це дає можливість працювати інтенсивне і швидко над особливо важливими або терміновими питаннями за умови цілковито участі представників усіх відповідних урядів

Консультації в Альянсі мають різні форми. У найпростішій формі це обмін інформацією і думками. На іншому рівні вони стосуються повідомлення про дії або рішення, які уряди вже здійснили, або збираються здійснити, і які безпосередньо чи опосередковано торкаються інтересів союзників по Альянсу. Також це може бути надання попереднього повідомлення про дії або рішення, які уряди планують на майбутнє з метою отримання згоди, або коментарів інших урядів. Це можуть бути дискусії, спрямовані на досягнення консенсусу щодо певної політики або паралельних дій. І зрештою, вони повинні дати країнам -- членам Альянсу можливість досягти взаємної згоди щодо колективних рішень або щодо дій Альянсу загалом.

Поставивши процес прийняття рішень у залежність від консенсусу і спільної! згоди, члени Альянсу зберегли важливу роль поглядів і досвіду кожної країни, водно-1 час покладаючись на механізми і процедури, які дають їм змогу спільно діяти швидко і рішуче, якщо обставини цього вимагатимуть. Практика щоденного обміну інформацією і консультацій гарантує здатність урядів зібратись дуже швидко в разі необхідності, часто знаючи попередньо про відповідні погляди інших, з метою узгодження спільної політики. Якщо потрібно, зусилля докладаються до подолання розбіжностей з метою цілковитої підтримки спільних дій рішеннями, під якими підписалися усі і уряди країн -- членів НАТО. Після прийняття такі рішення є виразом спільного прагнення усіх відповідних країн виконати їх повною мірою. Отже, рішення, які можуть Н політичне важкими або потребують ресурсів, за які існує конкуренція, вимагають задаткової сили і довіри.

Усі країни -- члени МАТО повною мірою беруть участь у співпраці на політичному рівні Альянсу і в однаковій мірі виконують умови Північноатлантичного договору зокрема взаємне зобов'язання за статтею 5, яке символізує неподільність їхньої безпеки, а саме те, що напад на одну або кількох з них вважається нападом на усіх.

Розвиток Альянсу забезпечує те, що різні вимоги і політичні підходи країн -- членів Альянсу відображуються в їхніх позиціях в Альянсі. Ця гнучкість проявляється по-різному. В деяких випадках розбіжності мають в основному процедурний характер і не викликають труднощів. Наприклад, Ісландія не має збройних сил і тому, коли бажає, може бути представлена на військових форумах НАТО цивільною особою. В інших випадках розбіжності можуть бути більш суттєвими. Франція, один із засновників Альянсу в 1949 році, вийшла з інтегрованої військової структури НАТО у 1966 році, залишаючись повноправним членом її політичних структур.

Різниця між країнами -- членами НАТО також може бути викликана географічними, політичними, військовими або конституційними факторами. Наприклад, участь Норвегії і Данії у військових справах НАТО повинна узгоджуватись з національними законами, які не дозволяють розташування на територіях цих країн іноземних військових підрозділів або ядерних озброєнь у мирний час. В іншому контексті, військові командування, що входять до складу інтегрованої військової структури, можуть залучати лише ті підрозділи з цих країн, які безпосередньо оснащені або підготовлені до участі в специфічних функціях, для яких створено це командування.

2.7 Консультації з країнами-партнерами, іншими країнами -- не членами та контактними країнами

Співпраця з країнами, які не є членами НАТО, є невід'ємною частиною політики безпеки Альянсу і відіграє фундаментальну роль у його повсякденній діяльності. Розвиваючи співпрацю і різні форми партнерства з країнами -- не членами НАТО не тільки посилює безпеку і стабільність країн, які є її партнерами, але й підвищує свою безпеку. Отже, партнерство і співпраця є частиною двостороннього процесу на користь як країн-партнерів, так і країн -- членів Альянсу. Вони дають можливість кожній з них обговорювати питання безпеки і співпрацювати в різних сферах з метою подолання розбіжностей і потенціальної незгоди, які можуть викликати нестабільність і конфлікт.

Регулярні консультації з відповідних політичних питань ведуться з країнами-партнерами в контексті Ради євроатлантичного партнерства, з Росією в рамках Ради Росія -- НАТО, з Україною через Комісію Україна -- НАТО, а з учасниками Середземноморського діалогу МАТО через Групу середземноморської співпраці. НАТО запропонувала структуру співпраці країнам ширшого Близького Сходу через Стамбульську ініціативу співпраці, а також підтримує консультативний форум для співробітництва з балканськими країнами в рамках Південно-Східноєвропейської ініціатив»

Керівні принципи консультацій на цих форумах побудовані за зразком, який вже давно слугує основою для консультацій в самому Альянсі, що ведуться в тому ж дусі відкритості та співробітництва. Роль кожної з цих інституцій і спосіб, в який партнери та інші країни -- не члени МАТО беруть участь у процесі прийняття рішення щодо операцій під проводом МАТО, або дій, в яких вони беруть участь, більші детально описані в частині VII. Зрештою, є також положення про консультації НАТО з будь-яким активним учасником Партнерства заради миру, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності! або безпеці.

Процес співпраці на національному рівні посилюється співпрацею між НАТО і рядом інших багатонаціональних організацій, які відіграють особливо важливу роль! у питаннях безпеки. Отже, НАТО не працює в ізоляції. На додаток до завдань, в яких! вона відіграє провідну роль, вона надає підтримку і доповнює роботу інших організацій, спрямовану на закладання основ більш безпечного, стабільного і мирного міжнародного середовища, в якому економіки розвиваються, а добробут людей! поліпшується. Зокрема, НАТО здійснила військові операції на підтримку принципів і резолюцій 00Н. Вона тісно співпрацює з європейськими країнами-членами над! розробкою результативного стратегічного партнерства між Альянсом і Європейським! Союзом. Альянс також тісно співпрацює в різних контекстах з Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Радою Європи та іншими міжнародними та громадськими організаціями.

Хоча НАТО не має формальних інституційних зв'язків з окремими країнами поза межами вищезазначених двосторонніх і багатосторонніх структур, роль Альянсу в безпеці сьогоднішнього світу змушує багато інших країн шукати найсучаснішу інформацію про політику та діяльність НАТО, залишатися на зв'язку і розглядати можливу участь у специфічних проектах. Різноманітні оперативні ролі, які відіграє Альянс, також допомагають посилити взаємодію з країнами, що беруть участь у таких зусиллях.

У таких випадках, відповідно до вказівок Північноатлантичної ради, можливості співпраці розглядаються на індивідуальній основі. Рішення приймаються в світлі взаємної вигоди, потенційних витрат, пріоритетності співпраці з країнами-партнерами і ступеня, до якого поділяються цінності Альянсу.

Контакти і обміни відбуваються з країнами, які називають "контактними країнами", і які висловили своє бажання вести діалог з Альянсом. Протягом кількох років НАТО бере участь у регулярних обмінах поглядами на усіх рівнях з Японією. Нещодавно Альянс також позитивно відгукнувся на заінтересованість Китаю в неформальних контактах Розвиваються регулярні контакти на усіх рівнях з іншими країнами, як Нова Зеландія і Австралія. У деяких випадках ці діалоги можуть доповнюватись участю у специфічних заходах НАТО або спільною участю у певних подіях, Операції під проводом НАТО на Балканах, в Середземномор'ї і в Афганістані, а також Навчальна місія в Іраку, яка була узгоджена в червні 2004 року, слугують конкретними прикладами практичної співпраці між Альянсом і країнами, як, не є ні, його членами, ні пов'язані з ним формальними зв'язками партнерства. Свої підрозділи для участі в цих операціях надіслали Аргентина, Австралія, Чилі, Нова Зеландія Об'єднані Арабські Емірати.

Список використаної літератури

1. Кириченко М.Г. Основи політології. - К.: Либідь, 1995. - 35 с.

2. Довідник НАТО.Public Diplomacy Division.NATO.1110 Brussels. Belgium, 2006.-- 383c.

3. Шляхтун П. Політологія. К., 2002.

Размещено на Allbest.ru