Політична влада і проблема її легітимації

2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus -- законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX--III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону -- основної регулюючої норми.

Органістична концепція, її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада -- це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. elite -- краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей не-елітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші -- високопрофесійних чи бататих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт («колообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність -- основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування «середнього класу», який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поля-ризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин -- біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади -- зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція, її прихильники розглядають владу як гру інтересів -- особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил «політичної гри» тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування -- це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

-- монархія -- єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

-- тиранія -- одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

-- аристократія -- влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

-- олігархія -- влада небагатьох багатих;

-- тимократія -- особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто -- військовою силою;

-- теократія -- влада церкви;

-- охлократія -- влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

-- демократія -- влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян. Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократи (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

-- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

-- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

-- обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

-- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших -- їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

-- інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

-- регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

-- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

-- стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882--1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона -- єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги -- його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни -- одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади -- форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером: легітимність політичний тиранія демократія

-- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

-- харизматичний (грец. charisma -- милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

-- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності -- зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

-- підтримка постійних контактів з населенням;

-- проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

-- посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

-- врівноваженість гілок влади;

-- виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

-- організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

-- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

-- подолання правового нігілізму населення тощо. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу.

Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» дроти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості,

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий баланс в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту. представницький державний орган -- парламент; виконавчу владу здійснюють -- президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу -- незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, -- анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40--70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спроду-кував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;

3) виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

5. Основні етапи становлення політичної влади на Україні

Формування засад державності у східних слов'ян відбувалося довготривало і еволюційно, розпочинаючи з періоду розкладу первісно общинного ладу і зародження феодалізму. Становлення політичної влади в Україні відбувалося протягом значного періоду часу, від княжої доби й до сучасності. Даний процес проходить так довго в силу добре відомих нам історичних причин. Виходячи з певних історичних періодів, які мали місце бути на території України протягом різних періодів часу етапи становлення і розвитку політичної влади на Україні можна класифікувати та розглядати виходячи з наступної класифікації:

1. Політична влада на території України до часів створення Київської Русі.

2. Політична влада Княжої доби

3. Державна (політична) влада в Козацьку добу

4. Політична влада в світлі політичних ідей нової доби

5. Політична влада в ідеях Українських мислителів першої половини ХХ ст.

6. Влада в політичній системі сучасної України

Політична влада на території України до часів створення Київської Русі.

Політична влада на території України до часів створення Київської Русі є, на мою думку, найменш вивченим етапом розвитку української політології вцілому. У політичній структурі ранніх державних об'єднань на території сучасної України центральне місце належало вождю. Поява вождів стало наслідком зростання кількості населення, створення складної системи стосунків між родами та племенами. Найвищим кроком розвитку було створення союзів племен, чи навіть союзи союзів. На чолі цих союзів стояли вожді, котрі підносилися над вождями окремих племен, що входили до союзу.

Вожді складних суспільних структур (союзи та “суперсоюзи” племен), де не могло не бути суперечностей і незгод, закономірно уособлювали публічну владу, здатну піднестися над вузькоплемінними інтересами. Стоячи на чолі такого об'єднання, вождь чи князь неминуче одержував більшу політичну незалежність, а відповідно й застосовувати засоби примусу. Отже, можна з впевненістю говорити, що ці вожді, з одного боку, були елементом тогочасного родоплемінного ладу, з іншого боку були носіями публічної влади. Відтак створювалися умови для перетворення, хоча й в далекому майбутньому, князівської влади з форми вияву народної волі на знаряддя панування над своїм народом.

Але в цілому в той перехідний період, незважаючи на зростання владних повноважень, князі ще не були всевладними, у суспільстві діяли обмежувальні структури, адже союзи були лише етапом родоплемінного ладу. М. А. Фроянов писав,, що вождь (князь) родоплемінного союзу уособлював політичний інститут родоплемінного суспільства, сповна відповідаючи його вимогам.

У формуванні політико - владних зв'язків і політичної ідеології важливе місце займали війни. На території українських земель, в період часу до першої половини першого тисячоліття нашої ери існували сильні військові з'єднання, що були значною рушійною силою історичного розвитку східної Європи.

Аналізуючи політичні процеси, що відбувалися на теренах сучасної України, слід додати, що вони мали багато спільних рис з іншими цивілізаціями того часу. Одна з таких рис - демократизм. Характерною ознакою політичної влади того часу була відповідальність влади перед сувереном, народом. Формувались інститути контролю роду, племені, общини над тим, кому вони довірили право вирішувати громадські питання. Формами такої відповідальності виступали виборність і змінність вождів, колективні органи - інститут старійшин, народне зібрання, віче, тощо. Князі повинні були дбати про людей, а ті, в свою чергу, повинні були забезпечувати його продовольством і всім необхідним. Це була одна з форм суспільного договору, що обмежувала на той час владу князя. Елементи демократизму збереглися й у пізніші часи, в умовах так званої військової демократії: обиралися військові керівники, вирішувалися питання про походи, тощо.

Таким чином можна зробити висновок, що політична влада того часу, яке почала зароджуватися та формуватися, вже набувала головних своїх ознак: легітимності (влада вождя була легітимною, легітимність влади князя можна підтвердити, на мою думку, тим, що багато князів та вождів була виборною), примусу (в значній мірі політична влада вождя того часу спиралася на силу) та угоди (існування певної угоди між князем та його народом, згідно якої князь турбується про свій народ, а народ, в свою чергу його утримує та забезпечує усім необхідним).

Політична влада Княжої доби

Істотне місце в Українській Історії належить княжій добі, що охоплює в собі п'ять століть. Характерною ознакою тогочасного суспільно - політичного життя було становлення та зміцнення феодальних відносин відповідних соціальних структур. Важливим рубежем у духовно - культурному й політичному житті Київської Русі було запровадження християнства. Могутня феодальна держава, з усіма її атрибутами неминуче мусила шукати шляхи творення державної ідеології. У той період зі світосприйняттям і світобаченням поєднувалися мораль, право, суспільно - політичні погляди певних класів і соціальних груп. В умовах середньовіччя стрижнем ідеології була релігія.

У Київський Русі великого розвитку набуває політико - правова думка. У документах, що дійшли до нас, ми знаходимо постановку та шляхи розв'язання найсуттєвіших проблем: походження держави, виникнення правлячої династії, єдності й суверенності політичної влади, організації найдоцільніших форм правління (можливості, й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради бояр, тощо), законність і реалізації найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обґрунтування юридичної термінології.

Центральне місце в суспільно - політичній думці Княжої Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово - політичних союзів VI - IX ст. Склалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно - політичної влади, формувалися відповідні обов'язки. У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами (особливу роль в цьому відіграла збірка законів Ярослава Мудрого). За свідчення письмових джерел того часу найвищою судовою інстанцією був князь.

Багато важило в політичній думці Київської Русі питання легітимності влади князя. Дослідження давньоруських уявлень про місце князя у владних системах, про суть і межі князівської влади лише починається. Найповніше це описано в книзі О. П. Толочка “Князь в Давній Русі: влада, власність, ідеологія”. На основі широкого кола джерел, у тому числі іноземних, автор створив свою, досить обґрунтовану, точку зору що до цієї проблеми.

У давньоруських поглядах на суть державної влади домінувала думка, що суб'єктом влади, й пов'язаною з нею земельної власності має бути не один якийсь князь, навіть не київський, а весь князівський рід, у ставленні до якого правлячий князь виступає як тимчасовий володар. У XI ст. політико - ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади посилювалося під час боротьби Ярослава Мудрого за свій трон.

Структурою, що справляла значний вплив на політичну владу того часу залишалося віче, зібрання на якому люд обговорював важливі для подальшого розвитку держави питань. Як видно, не зважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в княжу добу обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликану оберігати інтереси суспільства.

Важливе місце у системі державної та політичної влади Київської Русі займала церква. Вона займала важливе місце в системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави. Церква і Держава - дві могутні організації свого часу, які мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками. Проте, водночас їх стосунки були позначені низкою суперечливих тенденцій.

Отже, проводячи аналіз розвитку суспільно - політичної думки Княжої Доби можна зробити наступні висновки: у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико - владних структур. Дані про політичне життя того часу надзвичайно бідні, в них, до того ж чимало суперечок та перекручень. Проте, вже досить чітко розроблені ключові питання державотворення, існування держави, обґрунтування влади князя та політичної влади вцілому. В умовах існування ранньофеодальної держави - Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали важливим фактором державотворення, регуляції суспільно - правових відносин.

Державна (політична) влада в Козацьку добу

У житті українського суспільства період XVI - XVIII ст. займає особливе місце. Спираючись на глибинні народні основи та історичні традиції, український народ зробив великий крок уперед у всіх галузях суспільного життя. На цьому історичному етапі розвитку досягнуто позитивних змін у встановлені внутрішньої гармонії, співвідношення й організації всіх станів суспільства, що призвело до створення козацько-гетьманської держави.

На цьому історичному етапі виросла плеяда визначних державних діячів, політиків, учених, видатних митців. Суспільно - політична думка збагатилася новітніми ідеями та концепціями, що висвітлили шлях до прогресивних цивілізаційних основ, боротьби за незалежну Українську державу.

На зміну бурхливому розвиту політичних ідей Київської середньовічної держави (як вже було вище зазначено, однією з ключових ідей було питання політичної та державної влади) приходить період тривалого занепаду та поневолення українських земель іноземними загарбниками, проте розвиток політичної думки не припиняється. Проте набуває певних специфічних рис.

Демократичні засади запорізького козацтва стали основою формування козацької республіки. Розвиток таких демократичних засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої чинники, глибокого розуміння державотворчих завдань.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграла конституція написана Пилипом Орликом, одного з найбільших сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Виходячи з тексту даного документу можна зробити висновок, що в ньому досить повно описані проблеми політичної влади і держави, яка на дуку автора першої конституції України (хоча так і не запровадженої) мала бути створена у формі конституційно - демократичної, правової республіки. За цим документом політична влада в країні належала гетьману, проте дана політична влада була обмежена генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік слід було обирати сейм із складу полкової та сотенної старшини. Проте, нажаль, моделі політичної влади, яка була розроблена Пилипом Орликом так і насудилося бути втіленою у життя.

На практиці, виходячи з тогочасних історичних реалій політична думка розвивалася під впливом національно - визвольної війни українського народу (проблему політичної влади цього історичного етапу, на мою думку, слід розглядати виходячи з політичної думки того часу, оскільки саме вона була однією з головних основ державотворчих процесів гетьманщини).

Державотворча політична думка і практика того часу були спрямовані на вирішення двох основних, і взаємопов'язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження на її території нової моделі суспільно - політичних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Політична влада в такій державі, як вже досить чітко видно мала б належати гетьману (як голові держави) та козацькому стану (як провідному стану країни). Саме гетьман та козацька старшина мали уособлювати в собі поняття державної влади, поняття якої є складовою частиною влади політичної. Саме цьому було присвячено діяльність видатного гетьмана - генія Богдана Хмельницького.

Велику увагу Богдан Хмельницький приділяв судовій владі, як однієї з важливих ознак держави.

Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як “Статті про устрій війська Запорізького”, універсали Хмельницького. Вагоме місце в легітимізації і конституюванні козацько - гетьманської держави став Зборівський договір (Декларація) 1649 року. Даний документ, другий президент України Леонід Кучма назвав першою діючою українською конституцією, в якій було визначені всі питання, вирішення яких потребує новостворена держава, зокрема відношення влади та громадян.

Наслідуючи демократичні традиції війська запорізького Богдан Хмельницький вперше в Європі (і світовій історії вцілому) запропонував загальну виборчу систему державної влади - гетьманщину.

Як всім нам відомо із історії козацька доба існувала недовго, та її існування завершилося трагічно для України. Всі її намагання створити власну державу були втоплені в крові українців та спалені у вогні українських міст. Проте, незважаючи на той неспокійний час, на який припало існування козацької доби, політична думка була досить розвинута і ґрунтовно розроблена видатними політичними діячами свого час (Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Пилипом Орликом, Павлом Полуботком). Значу роль в політичній думці гетьманщини відігравало питання державної та політичної влади, проблеми її утворення та функціонування, взаємодії з суспільством вцілому. Н мою думку політична думка того часу стояла в одному ряду з провідними Європейськими політичними течіями свого часу.

Політична влада в світлі політичних ідей нової доби

Після падіння гетьманської держави, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин між Україною та Росією активне політичне життя на Україні завмерло на довгі триста років. Більшість земель України тоді перебувала у складі Російської імперії - Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. В багатьох думках вони виступали однодумцями та захисниками спільних ідей. Уся державна влада, яка є невід'ємною частиною влади політичної була зосереджена в руках царського самодержавства (на тій частині території України, що відносилася до складу Російської Імперії) та у компетенції Відня, який на той час був столицею Австро - Угорської Імперії. Проблема розробки такого поняття як політична влада, на мою думку, у той період часу відходить на другий план через відсутність української національної держави як самостійного суб'єкта. На перший план виходять проблеми підпільної боротьби українського народу за свою політичну незалежність. Даний процес, на цьому історичному етапі випало очолити українській інтелігенції, яка вийшла на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі і провадила свою діяльність у вигляді створення різноманітних політичних гуртків та організацій. До таких гуртів та організацій відносилися зокрема наступні: “Кирило-Мефодіївське братство”, громадівські рухи, тощо.

Кирило-Мефодіївське братство започаткувало демократично - народницький напрям, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Мета братства полягала у проектуванні нової політичної теорії, яка б виявилася провісником національно - визвольної боротьби. Кирило - Мефодіївське братство було створене в 1845 році, та проіснувало до березня 1847 року. В межах Кирило-Мефодіївського братства розроблялися наступні політичні ідеї: створення сильної федерації слов'янських республік, ліквідація самодержавства та кріпосного права, ліквідація релігійної дискримінації та релігійного гніту, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови. Ми можемо простежити, з статті М. Костомарова “Две русские народности”, проблему становлення державного ладу і державної влади. Зокрема автор писав, що українці, як нація завжди схильні до свободи, і саме це має бути визначальним фактором при визначенні майбутньої структури державної влади.

У контексті інтелектуальної та політичної ситуації друга половина дев'ятнадцятого століття була періодом створення громадських організацій, клубів, що ставили своїм завданням випуск українських книг, журналів, газет, з метою розвитку української культури. Видатним політичним діячем того часу можна з впевненістю назвати М. Драгоманова, що був одним із найбільших ідеологів громадівства. Визначив головні напрями розвитку громадівського руху: у культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних питаннях демократизм. Був першопрохідцем у створенні системи вітчизняної системи місцевого самоврядування, тобто фактично він запропонував обмежити політичну владу центра та передачі великої кількості владних повноважень на місця. Такий напрямок він вважав правильним для розбудови вільної демократичної держави.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що на даному етапі розвитку політичної думки проблема політичної влади в Україні стояло не так гостро, через відсутність власної національної держави. Проте на цьому етапі було створено велику кількість політичних ідей та теорій та надано стимул для культурного розвитку України.

Політична влада в ідеях Українських мислителів першої половини ХХ ст.

Проблема розробки політичного поняття - політична влада гостро постало перед Україною з посиленням її національної боротьби за незалежність, а особливо після підписання Четвертого Універсалу, який проголошував створення Української незалежної держави, якій нажаль, насудилося проіснувати довго. Визначну роль на цьому історичному етапі відіграли такі визначні діячі української політології як: Михайло Грушевський та В. Винниченко. Проте у своїй політичний діяльності вони приділяли значну увагу соціальному та національному розвитку держави і майже не приділяли уваги питанню політичної влади. Значно більше у цьому напрямі працював Д. Донців. Він поклав початок в український політичній думці такої течії, як інтегральний націоналізм. В його політичній доктрині ми можемо знайти посилання на питання державної та політичної влади. Зокрема Донців та його прибічники (М. Міхновський, С. Бандера, Я. Стецько) пропонували наступне: формою державного правління має бути Народна держава (республіка), політичним режимом мала стати національна диктатура, як перехідна форма національного будівництва, політична влада в країні мала належати провідній верстві українських патріотів, котрі були покликані будувати свою державу та керувати нею, турбуватися і захищати інтереси селянства, як стрижневого класу у політичній доктрині.

Також на велику увагу заслуговує монархічно - гетьманська концепція влади В. Липинського. Його політична доктрина займає провідне місце серед політичних течій на Україні свого часу. Він вважав, що здобуття української незалежності можливе лише через попереднє монархічне спадкове правління. Гетьман мав уособлювати в собі державну та політичну владу, бути життєвим символом України, навколо якого гуртується нація. Проте монархічна влада гетьмана мала сильно відрізнятися від політичної влади російського царя та польського короля.

Влада в політичній системі сучасної України

Політична система сучасної України являє собою перехідну форму, для якої характерні здійснення політичних перетворень, подолання всіх негативних явищ минулого. Відповідно до нової конституції в Україні сформувалися демократичні політичні інститути та форми вияву політичної влади.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент, який наділений широким спектром владних повноважень, зокрема основними з їх є: прийняття законів, внесення змін до Конституції, визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики[1]. Президент наділяється владними повноваженнями голови держави, є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також здійснює свої повноваження згідно конституції України. Система виконавчої державної влади представлено Кабінетом міністрів України, він відповідальний перед президентом України та підзвітний верховній раді України. Систему виконавчої влади на місцях представляють місцеві державні адміністрації.

Слід додати, що політична влада в сучасних умовах України не можлива без функціонування політичних партій та груп тиску. Так Законодавча влада в Україні формується за участю великої кількості політичних партій. Слід також додати, що в нашій державі вже досить чітко відслідковується політична еліта, яка приймає активну участь в політичному житті суспільства, працює в системі державної влади.

Отже, на сучасному етапі розвитку України, за короткий термін, політична влада досягла значного розвитку, що видно з наступних причин: у державі чітко поділені повноваження законодавчої, виконавчої та чудової влади, широко розвинута мережа політичних партій, влада в країні здатна чинити вплив на своїх громадян, а вони в свою чергу можуть її контролювати.

Висновки

Протягом написання даної роботи, можна прослідити той шлях, який пройшла політична влада в Українській історії. Свій початок вона бере з часів, які передували появі Київської Русі, проте вже мала основні ознаки, які притаманні поняттю політичної влади. Після появи та стрімкого розвитку Київської держави проблеми влади вийшли на новий якісний рівень, розробкою питань, що стосувалися політичної влади в державі займалися видатні київські мислителі, літописці та вчені. Зокрема багато уваги було приділено питанню легітимності влади князя. В Київській Русі політична влада кожного суб'єкта політичного процесу була обмеженою (наприклад воля князя була обмежена волею бояр чи народного віче).

Після занепаду Київської держави настає тривалий період занепаду, на зміну якому приходить козацька держава, молода держава, головну заслугу в її створення мав Б. Хмельницький, потребувала негайного розв'язку питань, що стосувалися розподілу владних повноважень та політичної влади цілому. Нажаль. Цей процес так і не вдалося довести до кінця, через падіння Гетьманщини.

Після знищення козацької держави в українській політичний думці питання політичної влади майже не розвивається, оскільки відсутня українська держава, проте відбувається значний прорив у культурному та соціально - політичному житті, в основному завдяки діяльності різноманітних громадських рухів того часу.

Нового дихання в політичній думці початку двадцятого століття надало піднесення національно - визвольного руху, підписання Четвертого Універсалу, тощо. Проте проблема політичної влади ще не стояла так гостро, і тому те була достатньо висвітлена в діяльності та працях Грушевського та Винниченка. Проблема політичної влади того часу більш конкретно і детально описані в політичних доктринах Донцова та Липинського.

З набуттям Україною незалежності в 1991 році перед молодою країною гостро постала проблема, що до створення системи політичної влади в країні. Основні принципи розподілу державної влади втілено в Українській Конституції. В системі політичної влади все більше роль починають відігравати політичні партії, громадські рухи та групи тиску.

Рекомендована література

1. Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. -- К., 1996.

2. Власть: Очерки современной политической философии Запада. -- М., 1989.

3. Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений // Социально-политический журнал. -- 1994. -- № 3.

4. Кривенко Л. Суверенітет народу // Віче. -- 1992. -- № 2.

5. Халипов В. Ф. Власть: Основы кратологии. -- М., 1996.

6. Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. -- М., 1996.

7. Рассел Б. Власть: новый социальный анализ. -- К., 1996.

8. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. -- К., 1996.

9. Рябчук М. Демократія та партія влади в Україні // Поітична думка. -- 1994. -- № 3.

10. Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. -- М., 1995.

11. Дмитриев Ю. А. Соотношение политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. -- 1994. -- № 4.

12. Тофлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. -- 1992. -- № 2.

Размещено на Allbest.ru