Основи сучасної політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. Поняття політичної системи, її місце і розвиток в суспільстві

РОЗДІЛ 2. Структура та функції політичної системи

РОЗДІЛ 3. Класифікація політичних систем

3.1 Типологія політичних систем XXст.

3.2 Новітні типології політичних систем

РОЗДІЛ 4. Сутність політичної системи України

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Будь-яке класове суспільство має механізм влади, забезпечує його нормальне функціонування як єдиного соціального організму. Цей механізм називається політичною системою.

Поняття політичної системи є одним з основних у політології. Його використання дозволяє виділити політичне життя з іншої частини життя суспільства, яку можна вважати «оточенням» або «навколишнім середовищем», і одночасно встановити наявність деяких зв'язків між ними.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних ор ганізацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення. політичний суспільство управління

Політичну систему становлять багато підсистеми, структури і процеси, вона взаємодіє з іншими підсистемами: соціальною, економічної, ідеологічної, культурної, правової. Межі політичної системи визначаються межами, в рамках яких політичні рішення даної системи обов'язкові і реально виконуються. У разі законодавчої системи мова йде про дію закону на певній території, в разі муніципалітету - його акти обмежені його територією, в разі політичної партії - враховуються межі дії статуту, програми, партійних рішень. Глибоке обґрунтування і широке поширення поняття «політична система» отримало лише в середині XX ст., що породжене логікою розвитку політичної науки, що призвела до необхідності описування політичного життя системних позицій.

Актуальність теми. Виходячи з того, що на процес формування і функціонування політики впливає досить багато чинників - історичні традиції, культура, економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість громадянського суспільства та інші, у сучасному світі склалось певне різноманіття політичних систем.

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні.

У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших.

Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості та розвиток політичних систем.

Об'єктом дослідження є типологія основних політичних систем сучасності.

Мета роботи полягає у вивченні типології новітніх політичних систем.

Мета курсової роботи зумовлює виконання таких завдань:

- визначити типологію політичних систем сучасності;

- виявити особливості формування політичної системи України та перспективи її подальшого розвитку.

Джерельну базу дослідження склали наукові дослідження українських та зарубіжних вчених.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників: Лейпхарт А., Борисов В.К., Эндрейн Ч. Ф., Гаєвський Б.А., Фісун О.А., Венгеров А.Б.

Структура роботи складається із вступу, чотирьох розділів, один з яких містить два підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дослідження становить 39 сторінок. Список використаних джерел включає 21 найменувань.



РОЗДІЛ 1. Поняття політичної системи, її місце і розвиток в суспільстві

Під політичною системою розуміється сукупність державних, партійних і громадських органів у організацій, що беруть участь у політичному житті країни. Політична система суспільства - це впорядкована на основі права та інших соціальних норм сукупність інститутів (державних органів, політичних партій, рухів, громадських організацій тощо), в рамках якої проходить політичне життя суспільства і здійснюється політична влада.

Поняття «політична система» показує, як регулюються політичні процеси, як формується і функціонує політична влада.

Ця система забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства і саме існування його як єдиного, керованого політичною владою організму. В залежності від часу і місця, поняття «політична система» має різний зміст, так як найбільш значні компоненти політичної системи варіюються відповідно до типу політичного режиму (авторитаризм, демократія, диктатура), типу політичної системи (президентська, парламентська), відносинам влади (партії, уряд) та формами суспільної та політичної репрезентації (плюралізм, корпоративізм).

Будь-яка система, в тому числі і політична, має такі характеристики: складається з багатьох частин; частини складають єдине ціле; система має межі.

Слід зазначити, що в радянській спеціальній літературі поняття «політична система» не використовувалося як самостійна наукова категорія і не було предметом філософсько-соціологічного дослідження аж до другої половини 70-х років[2]. Зрозуміло, окремі важливі сторони даної проблеми вивчалися при розгляді інших питань соціально-політичної системи суспільства. При цьому розроблялися і застосовувалися переважно такі категорії, як «держава», «механізм диктатури пролетаріату», «система соціалістичної демократії», «політичний режим» і т.д.

Однак процес демократизації у всіх сферах суспільного життя, а також логіка розвитку самої політичної науки викликали потребу у вдосконалені понятійного апарату, який повинен адекватно відображати сутність нових явищ і служити ефективним засобом їх дослідження.

В кінці 50-х - початку 60-х років 20 ст. були сформульовані теоретичні положення про політичну організацію суспільства. Це поняття набуло значення самостійної категорії, і основна увага зосереджувалася на спеціальних державних і суспільно-політичних установах та інститутах, які безпосередньо здійснюють політичні функції в суспільстві; інакше кажучи, переважав юридичний підхід до проблеми.

Політична організація в такому розумінні не вичерпувала все багатство політичного життя суспільства, так само і правознавство не могло вичерпати весь обсяг вивчення цієї складної проблеми. Тому з другої половини 60-х років з'явилися філософсько-соціологічні дослідження цієї проблеми. Інтерес сьогодні представляє концепція професора А. К. Бєлих. Він виходив з того, що класи, партії, народ, нації, трудові та сімейні колективи, особистість володіють політичною сутністю. На його думку, всі вони в цій своїй якості (носіїв політичних відносин), а також вся система політичних відносин між ними з приводу влади в сукупності складають політичну організацію[3;54].

Пізніше (в кінці 70-х років 20ст.) з'явилося поняття «політична система». Але це була не проста заміна слова «організація» на слово «система». Справа в тому, що в число елементів політичної організації суспільства в одних випадках включалися тільки політичні та інші організації, а в інших - цілі соціальні спільності (класи, групи, нації, трудові колективи); елементи політичної організації (партія, держава, право, громадські організації), як правило, розглядалися окремо, а не системно і функціонально. І найголовніше: наукове дослідження продовжувало орієнтуватися головним чином на вивчення організацій, у той час як аналіз поведінки людей як учасників політичних подій проводився в дуже малому ступені.

Розробка поняття «політична система» повинна була допомогти інтегрувати і диференціювати всі основні поняття та категорії політичних відносин. Ці очікування виправдалися.

Перш ніж розкрити сутність та елементи політичної системи, зупинимося коротко на інтерпретації поняття «система» і визначимо його зміст стосовно соціально-політичних явищ.

Система (гр. - ціле, складене з частин: з'єднання) - безліч закономірно пов'язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, знань і т. д.). Сама теорія систем активно почала формуватися на Заході з кінця 19 ст.:

а) у рамках так званої «загальної теорії систем», переважно на рівні біологічних організмів (Л. фон Берталанфі - засновник школи. М. Месарович, А. Раппопорт, У. Ешбі та ін);

б) в кібернетиці (Н. Вінер, У. Ешбі, Ст. Вір та ін);

в) в соціології (Ч. Кулі, Г. Зіммель, Т. Парсонс та ін);

г) в теорії управління виробництвом (Ф. Тейлор, А. Фойоль тощо);

д) в економіці (В. Леонтьєв)[2;96].

Таким чином, в розробці загальної теорії систем в наявності значні традиції та досягнення, як в закордонній, так і у вітчизняній літературі. У меншій мірі це відноситься до соціально-політичних аспектів теорії систем, хоча і в цій галузі слід відзначити плідні спроби В. Г. Афанасьєва. А. К. Бєлих. Ф. М. Бурлацького та інших.

Одним з перших загальну теорію систем до соціально-політичних процесів намагався застосувати Т. Парсонс, який призначення політичної системи бачив в забезпеченні інтеграції, виробленні та реалізації спільних цілей. Але це був тільки початок. Засновником ж теорії політичних систем вважається американський політолог Д. Істон. Згідно його моделі, головні риси системного аналізу політичної системи можна представити так:

а) політична система - це ряд взаємодій, абстрагованих від загальної соціальної поведінки, за допомогою яких розподіляються цінності в суспільстві;

б) політична система має «саморегулюючий» потенціал, оберігає її від саморуйнування;

в) політична система - рухливий феномен. Вона в силах підтримувати себе, зберігаючи характерні риси, що визначають її вигляд;

г) політична система - це відкрита система, піддається зміні під впливом факторів зовнішнього середовища;

д.) політична система може зберігати стійкість при наявності відповідного балансу між «вхідними» і «вихідними» факторами.

Істон розділив основні компоненти своєї моделі на «вхідні» фактори (вимоги і підтримка) та «вихідні», пов'язані з першими шляхами зворотнього зв'язку. Вимоги він ділить на зовнішні, що йдуть з середовища, і внутрішні, що йдуть від самої системи[2;102-104].

Вимоги всього лише вихідний матеріал, з якого формується кінцевий продукт, званий рішеннями. Характер вимог самий різноманітний. Вони можуть стосуватися розподілу благ та послуг, розширення можливостей освіти, тривалості робочого часу, правил руху автотранспорту, охорони прав і свобод громадян, вдосконалення законодавства про шлюб, охороні здоров'я, забезпечення громадської безпеки.

Інший вид вхідних імпульсів - підтримка. Вона виступає в різних формах: матеріальній (виплата податків, різних обкладань, праця на громадських засадах, старанна військова служба); дотримання законів і директив державної влади; активну участь в політичному житті з метою збереження та утвердження політичних цінностей, шанобливе відношення або повага до влади, державної символіки (до гімну, прапору, офіційних ритуалів). Підтримка, що надається системі, посилюється, коли система задовольняє запити і вимоги громадян. Без достатньої підтримки політична система не може працювати ефективно і надійно.

Імпульси-вимоги та імпульси-підтримка повинні регулярно надходити в систему, інакше вона буде працювати з перебоями або взагалі перестане функціонувати. Надмірне перевантаження системи різноманітними імпульсами не сприяє її ефективності, більше того, в таких випадках політична система перестає оптимально реагувати на поступаючу соціальну інформацію. Ставлення до вимог, що йде від різних верств населення, залежить значною мірою від типу політичної системи.

Легітимні, антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вираз невдоволення владою, їх здатністю захищати інтереси народу. Тому такого типу системи прагнуть поставити під сумнів справедливість вимог населення і пригнічують їх різними засобами.

Легітимні, демократичні системи розглядають запити і вимоги як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Люди зазвичай підтримують ті політичні угруповання, лідерів, на яких вони можуть впливати і які вже підтвердили свою готовність задовольняти їхні запити і потреби.

Як вже було зазначено, на виході системи розташовуються «вихідні», легітимні, які зобов'язують політичні рішення, дії по їх реалізації. Продукти діяльності політичної системи можуть набувати різні форми і зміст: розподіл товарів і послуг, заохочень і стимулів; законодавчі акти, що регулюють поведінку громадян в різних ситуаціях; постанови, що стосуються повернення боргів системі; уточнення або введення політичних символів та інше. Зазвичай всі вищеназвані «вихідні» імпульси політичної системи пов'язані з підтримкою і залежно від типу політичної системи можуть бути відповіддю на вимоги населення.

На виході системи формуються політичні рішення на різних рівнях, стосовно до конкретних умов- організовується проведення прийнятих політичних рішень в життя. На виході системи політична і організаційна діяльність як би зливаються в єдиний вид діяльності. Метою всієї організаційної діяльності є втілення в життя прийнятих політичних рішень. Не займаючись організаційною роботою, неможливо направляти політику. Успіх всієї політики багато в чому залежить від організації справи.

Межі політичної системи визначаються межами, в рамках яких політичні рішення даної системи обов'язкові і реально виконуються. В період війни вони значно розсуваються. Політична система-це система окультурення мас, механізм переробки вимог до рішень.



РОЗДІЛ 2. Структура та функції політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи - сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи - політична влада - зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, регулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів: волі, авторитету, права, сили. Отже, влада - це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. політичні відносини;

2. політична організація суспільства;

3. засоби масової інформації;

4. політичні принципи та норми;

5. політична свідомість і культура.

Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це:

-міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

-вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

-відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

1. власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);

2. політизовані організації (народні рухи, профспілки);

3. неполітичні організації (об'єднання за інтересами)[4;89-92].

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси.

Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом[8;248].

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

1. Регулятивна - виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна - вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) - передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування - відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації - діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації - залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів - пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів - узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації - припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації - забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.



РОЗДІЛ 3. Класифікація політичних систем

3.1 Типологія політичних систем ХХ ст.

У політичній науці існують різні підходи до визначення типів політичних систем. Ось деякі з них:

Марксистсько-ленінська концепція, суть якої полягає в тому, що автори в основі своєї концепції поклали принцип класового підходу і форм власності, спираючись на це, вони визначили, через які складні політичні системи пройшло людське суспільство:

- Рабовласницька;

- Феодальна;

- Капіталістична;

- Соціалістична.

Типи, визначені Робертом Далем це:

- Демократичний;

- Авторитарний;

- Тоталітарний.

Основою цієї концепції є аналіз ступеня демократизації влади та механізмів вирішення протиріч.

В.Е. Чиркін поклав в основу своєї концепції аналіз способу управління суспільством і визначив типи політичних систем так:

- Адміністративний;

- Командний;

- Змагальний.

Досить поширеною є класифікація політичних систем за політичного режиму, тобто за характером і способами взаємодії влади, особи і суспільства. По цьому критерію можна виділити тоталітарні, авторитарні та демократичні політичні системи. Для тоталітарної політичної системи характерно повне підпорядкування особистості і суспільства влади, регламентація і контроль за всіма сферами життя людей з боку держави. Авторитарна політична система заснована на необмеженої влади однієї особи або групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян. Демократична політична система передбачає пріоритет прав особистості, контроль суспільства над владою[20;146-153].

Французький політолог Ж. Блондель розрізняє політичні системи за змістом і формами управління і відповідно виділяє п'ять основних різновидів:

1. ліберальні демократії в прийнятті політичних рішень орієнтуються на цінності індивідуалізму, свободи і власності;

2. комуністичні системи орієнтуються на цінності рівності, соціальної справедливості;

3. традиційні політичні системи спираються на олігархічні форми правління і орієнтуються на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів;

4. популістські політичні системи використовують авторитарні методи управління і прагнуть до рівності в розподілі благ;

5. авторитарно-консервативні політичні системи мають на меті збереження соціальної і економічної рівності, обмеження політичної участі населення.

В основу класифікації політичних систем може бути покладено і класовий принцип. За цим принципом будує типологію марксизм, який розглядає політичну систему як інструмент в руках економічно пануючого класу і відповідно виділяє рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і соціалістичну політичні системи. Остання історично має, згідно марксизму,змінити суспільне самоврядування народу в усіх сферах суспільного життя, але воно вже не буде політичною системою в її сучасному розумінні.

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті «Порівняльний аналіз політичних систем»[15]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду[9]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

- англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

- континентально-європейська асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

- доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

- тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції.

Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби її досягнення поділяють всі. Свободу особистості, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційовані в політичній системі та структура політичних інститутів і ланок: кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретні мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабільність, розподіл властей та ін.

Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією представницької власті властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи і багатопартійність: політичні партії виступають з різною ідеологією і стійкими національними традиціями, ще мають значний вплив в суспільстві. Багато елементів в структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.

В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи: суміші західних цінностей, етнічних традицій, релігійних. Суміш політичної культури в політичних системах доіндустріальних і окремо індустріальних країнах дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи самі несподівані протилежності. Тут же нечітко поділяються влади. Часто законодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армію. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування однієї якоїсь політичної партії, що узурпують владу. Широко використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.

Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-хроків XX cт. народно-демократичним країнам Східної і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща та ін.). В тоталітарних суспільствах будуть відсутні незалежні соціальні спільності, верстви, що прагнуть різними засобами впливати на владні структури з метою задоволення їх вимог та інтересів економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади і висока ступінь насилля. Проте багато політологів висловлюють думку, що побудована на абсолютному примусі і насиллі політична система немислима. В сучасному світі найбільш поширенішими виділяються серед політичних систем - демократичні тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режиму виділяють традиційні і модернізовані, консервативні.

3.2 Новітні типології політичних систем

У класі сучасних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити:

1. мобілізаційні демократичні,

2. мобілізаційні тоталітарні й авторитарні,

3. демобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню «ідеологічних сімей» консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (III і IV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньо системної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.

Авторитарні політичні системи також поділяються на чотири підгрупи.

На одному кінці континууму містяться радикально-тоталітарні і консервативно-тоталітарні політичні системи (СРСР за Й. Сталіна та Німеччина за А. Гітлера). Це політичні системи з суцільним політичним контролем над населенням, без будь-яких автономних організацій, груп інтересів і засобів масової інформації, з наявністю панівної ідеології і єдиної правлячої партії. На іншому - консервативно-авторитарні і модернізовані авторитарні системи, де політичний плюралізм неможливий, з активною мобілізацією населення на підтримку авторитарної держави за допомогою радикальної і націоналістичної ідеології і, дуже часто, військовим правлінням (Іспанія за Франко, Португалія за Салазара, Іран в часи правління шаха, Бразилія після 1964 року, Чилі після Піночетового перевороту 1973 року).

Крім того, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють додаткову підгрупу демобілізаційних політичних систем, що поділяються на два підтипи. Демобілізаційні демократичні системи виникають у країнах, що розвиваються, з сильними традиційними структурами, в яких демократичні інститути ще надзвичайно слабкі і формальні, а політичне управління здійснюється без повноцінної демократичної конкуренції й активної політичної участі населення (багато країн Тропічної Африки та Азії). Демобілізаційні авторитарні системи характеризуються наявністю традиційних авторитарних структур управління, що діють без механізму мобілізації населення на активну підтримку режиму. Таким системам притаманні парафіяльна чи підданська політична культура і низький ступінь участі населення в політичному житті (традиційні монархії в країнах, що розвиваються, - Саудівська Аравія, Марокко, Катар, Оман та інші).

Широку популярність одержала двомірна типологія політичних систем Р. Даля, яку він поклав у підґрунтя свого емпіричного дослідження поліархій. Ідеальні типи політичних систем Р. Даль вибудовує за допомогою двох основних критеріїв. Першим є рівень лібералізації політичної системи. Він визначається ступенем публічної змагальності, яка включає ступінь допустимості опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством. Другим критерієм виступає рівень політичної участі, так званої включеності. Вона визначається пропорцією населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва за владу. Інакше кажучи, перший критерій пояснює, які можливості для участі і політичної діяльності опозиції існують, а другий - в який спосіб ці можливості можуть практично реалізовуватися[5;9-13].

Відповідно до запропонованих критеріїв і їхнього виміру Р. Даль виокремлює чотири типи політичних систем:

1. Закрита гегемонія - система, у якій немає опозиції і політичної конкуренції або вони близькі до нуля, а ступінь залучення громадян до політичного процесу вкрай низький і не забезпечений жодними інституціональними можливостями. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить усе можливе для її повного знищення. Отже, громадяни цілком відчужуються від політики і позбавляються будь-яких механізмів контролю над соціальними, економічними і політичними структурами.

2. Включаюча гегемонія позначає системи з низьким рівнем конкуренції і великою політичною участю населення.

3. Конкурентна олігархія, яку утворюють системи з більшим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями.

4. Поліархія є політичною системою, яка характеризується значним ступенем політичної конкуренції й опозиційності, а також великою часткою населення, забезпеченого всією повнотою можливостей участі в політичній діяльності. Фактично поняттю поліархії відповідає те, що звичайно визначається як демократична політична система.

Типологію демократичних політичних систем спробував удосконалити А. Лейпхарт[9]. В основі його типології лежать два критерії: структура суспільства - однорідна чи плюралістична і поведінка еліт-конфронтаційна чи коаліційна. Відповідно до них він вирізняє чотири типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами.

Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні завдяки тому, що процес прийняття рішень в них не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність в таких політичних демократіях безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, на думку А. Лейпхарта, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.

Доцентрові демократії, на думку А. Лейпхарта, відповідають англо-американському типу, виокремленому Г. Алмондом. Вони репрезентовані системами з однорідною соціальною структурою й однорідною політичною культурою. Відносна однорідність цінностей на рівні суспільства робить їх стабільними навіть при конфронтаційному типі відносин еліт.

Консоціальні демократичні системи вирізняє фрагментарна соціальна структура і коаліційний тип поведінки еліт. Існуючі в ній сегментовані чи субкультурні розколи в суспільній структурі компенсуються коопераційним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації - аж до розпаду системи. Однак, з іншого боку, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довірчий стиль відносин і співробітництво. Водночас еліти, з свого боку, використовують цінності плюралізму, який інтегрує цінності всього суспільства, для зміцнення власного авторитету і, отже, для максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована населенням.

Відцентрові демократії аналогічні європейському континентальному типу Г. Алмонда. Вони презентовані політичними системами з фрагментарною структурою суспільних цінностей і конфліктною поведінкою політичних еліт. Таке поєднання обумовлює їх уразливість перед небезпекою нестабільності і безладу[11;143-145].

Складнішу багатомірну типологію політичних систем запропонував Ж. Блондель. Він відзначив, що класифікація Г. Алмонда є фактично лінійною, оскільки розташовує всі політичні системи в єдиному континуумі руху від досучасних до сучасних політичних форм. Як альтернативу Ж. Блондель пропонує тривимірну типологію політичних систем, одночасно «картографуючи» політичну систему у кількох координатних осях. У ранньому варіанті своєї теорії в якості таких використовувалися перемінні: 1) участь у прийнятті рішень (масове чи одноосібне); 2) засоби досягнення цілей (ліберальні чи авторитарні); 3) загальні цілі здійснення політики (радикальні чи консервативні). Багатомірний політичний простір, що виникає, дозволяє ефективно позиціювати як західні ліберальні демократії, так і країни, що розвиваються, комуністичні системи, а також традиційні суспільства, тонко позначивши їх специфічні риси і надавши місце для аналізу різних перехідних і проміжних форм[4;36].

Розвиваючи далі свою типологію, Ж. Блондель виокремив три критерії:

1. політична конкуренція (відкрита чи закрита, залежно від легальних можливостей функціонування опозиції і способів боротьби за владу);

2. структура еліти (монолітна чи диференційована);

3. політична участь населення (яка передбачає або ні широкі форми політичної участі).

Виходячи із співвідношення цих перемінних, Ж. Блондель виокремлює шість типів політичних систем: традиційна, егалітарно-авторитарна, авторитарно-бюрократична, авторитарно-неегалітарна, конкуруюча олігархія, ліберальна демократія.

Досить цікаву спробу багатомірної типології політичних систем з безліччю підтипів здійснив Ч. Ендрейн. Він врахував напрацювання порівняльної політології 1980 - 1990-х років[21]. В основу його класифікації також покладено три параметри:

1. культурний -- ціннісні ієрархії й інтерпретація культурних цінностей, що формують політичні завдання;

2. структурний - вплив на політичний процес з боку політичних та інституціональних структур (уряду, політичних партій, соціальних груп, іноземних інститутів);

3. поведінковий - поведінка політиків і мас.

Перший критерій оцінюється з точки зору злиття чи диференціації духовно-моральних цінностей і матеріальних інтересів. Другий розглядається з позиції сили чи слабкості структурної влади держави. Третій параметр позначає елітарну (велика політична дистанція) чи егалітарну (мала політична дистанція) поведінкову стратегію взаємодії між керуючими і керованими.

На цій основі Ч. Ендрейн виокремлює чотири групи політичних систем.

1. Племінні системи репрезентовані бездержавними суспільствами. Характерна для них матеріальна діяльність нерозривно пов'язана з духовно-моральними цінностями (насамперед сакральними). Дистанція між правлячими і керованими шарами мізерно мала. Основу відносин між вождями і рештою общини складає егалітаризм. Правління має розрізнений децентралізований характер. Прийняття політичних рішень є прерогативою колективу і не регламентується жодними формальними інститутами. їх реалізація покладається на неформальні рольові групи.

Політичний процес рідко ускладнюється конфліктами через структурну однорідність суспільства.

2. Бюрократично-авторитарні системи вирізняють виражені ієрархічні взаємини правителів і підданих, а також різке відокремлення матеріальних інтересів від духовно-моральних цінностей. У їх фундаменті - принцип підтримання порядку шляхом придушення конфліктів сильними державними організаціями. Політика інтерпретується як прояв влади й авторитету державними структурами. Держава асоціюється з централізованим управлінським апаратом і панує над соціальними групами. Маси пасивні і практично не беруть участі в політичному процесі.

3.Єднальні системи реалізують плюралістичну модель і найповніше втілюють громадянські свободи. Матеріальні і духовно-моральні інтереси диференційовані, а структури, що їх задовольняють (політичні партії, економічні структури, церква) високоавтономізовані. Політичні лідери незначною мірою дистанційовані від рядових громадян. Населення добровільно й активно бере участь у політичному процесі. Підзвітність уряду забезпечується партійною конкуренцією, виборністю законодавчих органів і незалежністю засобів масової інформації. Стратегія прийняття рішень носить консенсусний характер. Конфлікт інтересів легітимізований. Публічні політики представляють і захищають різні інтереси. В узгодженні інтересів беруть участь урядові структури, автономні групи впливу і політичні партії.

4.Мобілізаційні системи відзначаються цільовим настановленням на широкомасштабні перетворення, які здійснюються за допомогою політичної організації мас і залучення їх до політичного процесу. Ідеологічні цінності в цій системі є стратегічним механізмом активізації участі мас у вирішенні матеріальних проблем держави (війна, індустріалізація, модернізація систем освіти й охорони здоров'я). Соціальним групам надано незначну самостійність. Держава централізована, влада сильна. Правителів і підданих розділяє значна політична дистанція.

Значну міру абстрактності цих чотирьох типів Ч. Ендрейн намагається подолати шляхом їх поділу на конкретніші підтипи. З цією метою він вводить критерій ступеня рольової спеціалізації в системі, підрозділяючи кожну групу на більш і менш спеціалізовані системи. В результаті в групі народних (племінних) систем виокремлюється менш спеціалізована система мисливців і збирачів і більш спеціалізована аграрна; серед бюрократичних авторитарних систем - аграрні підтипи і підтипи, що індустріалізуються; в групі єднальних систем - конкурентні олігархії і плюралістичні демократії; серед мобілізаційних систем - популістська і елітистська підгрупи.

Система мисливців і збирачів характеризується мінімальною рольовою спеціалізацією. Аграрно-племінна система має більш спеціалізовані політичні інститути. Певний вплив на політичний процес мають різні групи та об'єднання (вікові, таємні, титулярні тощо), на які покладаються певні обов'язки (контроль за дотриманням законів, судочинство, представництво на зборах, збір податків, політичне посередництво тощо).

Аграрно-бюрократична система творить менш спеціалізований підтип авторитарної групи. Координація управління в ній покладається на одноосібного правителя (король, імператор, султан тощо). Соціальний плюралізм має вузькі межі і дозволяє лише деяким елітарним групам впливати на прийняття політичних рішень. База рекрутації політичних лідерів і еліти обмежується вищими класами. Певною автономією від бюрократичного апарату володіють церква і великі землевласники.

Система, що індустріалізується, як більш спеціалізований тип авторитарного правління, обумовлена її цільовою спрямованістю на здійснення перетворень в економічній сфері. У порівнянні з аграрною бюрократією коло учасників управління в таких системах істотно розширене за рахунок технократів з високим рівнем професійної підготовки. Певною самостійністю від державних органів володіють великі приватні корпорації. Позиції політичних партій дуже слабкі. Вони або діють нелегально, або не є впливовими. Деякі групи (асоціації бізнесменів, інтелігенція, студентство, релігійні фундації) можуть висувати власні вимоги урядовій бюрократії. '

Конкурентна олігархія характеризується змагальною участю в політичному правлінні незначної частини суспільства, яка обмежується його вищими шарами. Масової електоральної системи не існує. Партії слабкі, їх діяльність законодавчо обмежена і майже не впливає на прийняття політичних рішень. Репрезентативна система має риси ієрархії і класової нерівності. Плюралізація політичного простору в ній поєднується з прагненням зберегти політичне домінування привілейованих груп.

Плюралістична демократія в групі єднальних систем вирізняється більшим ступенем участі в політиці. Вона включає в процес прийняття рішень якомога більше число групових та індивідуальних учасників. Політична участь рядових громадян організаційно забезпечується безліччю спеціальних структур: політичними партіями, профспілками, різними об'єднаннями та асоціаціями. Значимість участі в економічних і громадських асоціаціях превалює над приналежністю до сімейних чи етнічних груп. Гнучка класова структура мінімізує міжгрупову поляризацію і в такий спосіб оптимізує процес узгодження інтересів.

Популістська мобілізаційна система вирізняється низьким рівнем рольової спеціалізації через прагнення досягти максимальної рівності. Це диктується тим, що таке настановлення продукує в якості моделі учасника політичного процесу не професіонала, а простого громадянина, своєрідного рольового універсала. Державу в популістському типі відзначає відносна слабкість і колегіальне керівництво.

Елітистська мобілізаційна система, навпаки, характеризується вирішальною політичною роллю високоспеціалізованих кадрів (бюрократів, експертів, менеджерів, технічних фахівців, офіцерів, партійних функціонерів). Ідеологічне оформлення відносин між ведучими і та тими, кого ведуть, теж має ієрархічний характер: авангардна сила (партія чи рух) скеровує маси, які не володіють необхідною для прийняття політичних рішень політичною свідомістю. Цьому типу притаманні могутня централізована держава з харизматичним лідером і знеособленим керівництвом прагматично орієнтованого управлінського апарату.



РОЗДІЛ 4. Сутність політичної системи України

Україна перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому - до високорозвиненого громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду - проголошення незалежності й набуття атрибутів державності - і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися[7;84-87].

Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу[7;32].

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-- XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи.

Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», поза як молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона -- надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії.

І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи[1;69].

Становлення політичної нації можливе лише на загально цивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

...