Політичні рухи, їх динаміка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні рухи, їх динаміка

План

Введення

1. Суспільно-політичні рухи

1.1 Основні особливості політичного руху

2. Типологія політичних рухів

2.1 Характеристика суспільно-політичних рухів

2.2 Варіанти взаємовідносин суспільно-політичних рухів з партіями

3. Основні політичні рухи

3.1 Теорія лібералізму і його суть

3.2 Консервативна орієнтація

3.3 Ідея соціалізму

4. Політичне лідерство

4.1 Типи політичних керівників

4.2 Проблеми лідерства

5. Динаміка політичних рухів

Висновок

Список використаної літератури

Введення

Рух політичний - форма, спосіб практичного існування політики. Німецький філософ Якоб Беме (1575-1624) залишив влучне зауваження з приводу того, що рух треба розуміти як внутрішній стан об'єкта, як свого роду "борошно матерії". Це зауваження справедливе й щодо політичного руху. Політичне життя, як і всяка інша, не знає абсолютного спокою. Все в ній рухомо, мінливе, непостійне. У надрах політики постійно зароджуються основи майбутніх політичних відносин, які прокладають собі дорогу через політичні рухи різного роду - різної глибини, розмаху, свідомості, тривалості і т. п. При всьому розмаїтті політичних рухів всі вони мають багато спільного. По-перше, всі вони є породженням політичному житті суспільства. Для пояснення їх виникнення не слід шукати зовнішніх причин. Навіть тоді, коли політичний рух виявляється штучно створеним, спровокованим, за ним стоять реальні інтереси певних політичних сил. По-друге, всі політичні рухи відрізняються від інших форм буття політики відсутністю чіткої та однозначної організації. Політичний рух завжди більш-менш аморфно, як правило, строго не структуроване і має постійно мінливий склад учасників. По-третє, політичний рух якщо і має стійку мета, то єдиний рух до неї вельми умовно. Це проявляється в тому, що на роль керівника політичного руху постійно претендують різні політичні лідери, партії та організації, періодично перехоплюють одна в одної ініціативу. Тому політичний рух виглядає з боку як нестійке, що, однак, не заважає йому бути в ряді випадків виключно потужним і значним за своїм впливом на політичне життя.

1. Суспільно-політичні рухи

Поняття "суспільно-політичні рухи" включає різні об'єднання громадян, асоціації, спілки тощо, які не входять в державні та партійні структури, але є суб'єктами політичного життя, поєднуючи в різній мірі функцію співробітництва, опанування і критики, опозиції по відношенню до державних інститутів і політичних партій. Це поняття охоплює широкий спектр об'єднань - від які безпосередньо впливають на прийняття політичних рішень, що відрізняються високим рівнем організованості до суто політичних, не мають чіткого організаційного ядра. Це розмаїття створює труднощі при типологізації рухів, аналіз їх ідейно-політичної позиції, соціальної бази, взаємин з владою.

1.1 Основні особливості політичного руху

Основні особливості політичного руху підкреслюють загальну відмінну характеристику його природи. Вона полягає в тому, що політичний рух в чистому вигляді, тобто якщо воно не санкціоновано панівною владою, постає як стихійно-свідоме і випадково-необхідне явище. Природний процес зародження політичного руху відповідає саме такими характеристиками, бо саме життя суспільства виявляється чреватої політичними рухами. Вони прориваються назовні через зовні стихійні і випадкові події, які потім розподіляються на необхідну ланцюг взаємопов'язаних явищ і лише поступово стають об'єктом свідомого керівництва. Структурні особливості політичного руху: - відсутність жорсткої організаційної структури (часто можна спостерігати використання рухом вже наявних структур); - рухливість учасників (відсутність фіксованої членства); - керівництво за ознакою лідерства (відсутність чіткої організації заважає бюрократизації апарату).

Класифікація політичних рухів може здійснюватися за різними підставами. Наприклад, за значимістю що лежать в їх основі проблем, масштабами і глибині відбуваються в товариства змін: а) історичні (епохальні) політичні рухи (рухи рабів, луддитів, левеллеров, селянські війни, пролетарські революції і т, д.), б) міжнародні (антивоєнні, екологічні); в) національні (за державний суверенітет); г) локальні (за збереження Байкалу, Аралу), місцеві (за відставку мера і т. і) Класифікація може здійснюватися за походженням політичного руху, по відношенні до політичної системи, по відношенню до політичної влади та інших підставах.

2. Типологія політичних рухів

2.1 Характеристика суспільно-політичних рухів

При характеристиці суспільно-політичних рухів слід враховувати, що вони включають:

1) організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення, які створюються при державних структурах (лобі, групи тиску) і основне завдання яких - налагодження контактів з політичними діячами і чиновниками з наступним впливом на їх вирішення;

2) організації, для яких політична функція є стійкою, але не основний (профспілки, союзи підприємців, споживчі руху тощо);

3) масові рухи, що мають стихійну природу. Наприклад, демократичні за своїм характером руху: антивоєнні, молодіжні, за охорону навколишнього середовища і т.д.

Типологія сучасних суспільно-політичних рухів проводиться також за цілями (соціально-політичні, культурно-просвітницькі, етнополітичні, політико-екологи-етичні), за масовістю (елітні / масові), за масштабом (місцеві, регіональні, національні, світові) і т. д.

Ідейно-політична орієнтація рухів

Ідейно-політична орієнтація рухів набагато ширше, а цілі набагато конкретніше, ніж у партій.

Існують різні типи політичних партій. Під типом партії в політології розуміється система її істотних ознак, в яких виражаються соціальна природа, ідейна основа, головна соціально-рольова функція партії, особливості її внутрішнього устрою і переважний характер методів діяльності. Необхідно відзначити, що в цілому типологія політичних партій достатньо умовна. У конкретної політичної дійсності партія може мати характерні риси різних типів партій.

Це дозволяє брати участь у русі людям, що мають різні політичні погляди, але підтримує конкретну політичну мету, заради досягнення якої створюється і діє рух. Це ж обумовлює здатність рухів набувати великий розмах.

У рухів, як правило, відсутня єдина програма, статут. Вони відрізняються непостійним числом учасників, зазвичай не мають сильного центру, єдиної структури, дисципліни. Вони спираються на неорганізовані маси, можуть також підтримуватися різними громадськими організаціями та автономними асоціаціями деяких партій. Ядром рухів можуть бути як самостійні ініціативні групи, так і комітети або комісії, створені партіями. У цілому ж основою рухів є солідарність і добра воля їх учасників.

Розвиненість політичної системи, ступінь її демократизації, масштабність інститутів громадянського суспільства зумовлюють (і зумовлюються) різноманіттям форм і проявів суспільно-політичного життя. Велику роль у цих процесах відіграють суспільно-політичні рухи, що намагаються впливати на владу, але самі до неї не прагнуть.

Суспільно-політичні рухи

Суспільно-політичні рухи виконують важливі функції: агрегує (об'єднують) інтереси, настрої широких різнорідних шарів населення; висувають мети, розробляють способи їх досягнення, створюють велику політичну силу, зосереджену на вирішенні конкретної політичної завдання; керують масовими виступами; здійснюють контроль за діяльністю структур влади і допомагають у реалізації інтересів конкретної особи і різних соціальних груп у суспільному житті.

Характерними рисами суспільно-політичних рухів є: гетерогенність або однорідність (в залежності від соціальної спрямованості); різноманітність беруть участь соціальних верств; організаційна нестійкість; відмінності у взаємодії з офіційною владою.

Друга половина і особливо кінець XX ст. характеризуються збільшенням кількості і посиленням ролі суспільно-політичних рухів, що говорить про залучення в політику величезного числа людей. Причинами виникнення суспільно-політичних рухів є: 1) затвердження плюралізму в різних сферах суспільного життя; 2) різкі зміни політичної, економічної, ідеологічної ситуації; 3) криза віри в політичну владу і ін..

2.2 Варіанти взаємовідносин суспільно-політичних рухів з партіями

Існують різні варіанти взаємин суспільно-політичних рухів з партіями.

Суспільно-політичні рухи можуть існувати самостійно, не вступаючи в які-небудь відносини з партіями. Це відбувається в тому випадку, коли учасники рухів, маючи певний політичний інтерес, не задоволені діяльністю партій (тому що партії не виражають їхні інтереси, а також не здатні знайти спільну мову з учасниками рухів і залучити їх на свою сторону). Багато учасників рухів взагалі не хочуть пов'язувати себе партійністю.

Деякі руху створюються за ініціативою окремих партій або їх блоку. Це відбувається в тому випадку, коли партіям вдається залучити до боротьби за висунуту політичне завдання широкі маси безпартійних. Партії можуть брати руху під контроль, керувати ними (наприклад, за стихійними масовими виступами протесту, соціальним середовищем яких є найменш соціально захищені верстви, можуть стояти партії, які дотримуються стратегії дестабілізації суспільної системи).

Домігшись успіху у вирішенні поставлених завдань, політичні рухи зазвичай припиняють своє існування (так сталося, наприклад, з рухом проти розміщення крилатих ракет у Європі та ін.) Але в ряді випадків, коли висунуті завдання занадто складні, а боротьба за їх вирішення вимагає тривалих, великих зусиль і доступу до важелів влади, політичні рухи набувають ознак партії і перетворюються в неї (так, наприклад, сталося з рухом "зелених").

У сучасній Росії існують різні види суспільно-політичних об'єднань: Всеросійське політичний рух "Духовна спадщина", "Вся Росія", комітет солдатських матерів та ін. Їх виникнення багато в чому пояснюється формалізмом і стереотипами в роботі багатьох офіційних організацій, підвищенням рівня інформованості та освіченості росіян.

3. Основні політичні рухи

3.1 Теорія лібералізму і його суть

Найпоширенішими соціально-політичними теоріями традиційно вважаються лібералізм, консерватизм і соціалізм.

Термін "лібералізм" увійшов у широкий вжиток у першій половині XIX., Коли в ряді західноєвропейських держав з'явилися політичні партії лібералів. Однак витоки лібералізму як ідейно-політичної течії сягають ще до епохи революцій XVII-XVIII ст. Засновниками, класиками цієї течії по праву вважаються англійці Джон Локк, Адам Сміт, Єремія Бентам, французи Шарль Луї Монтеск'є, Бенджамен Констан, Франсуа Гізо, німці Еммануїл Кант, Вільгельм Гумбольт, американці Томас Джефферсон, Джеймс Медісон та ін Сучасна ліберально-політична думка представлена багатьма більшою чи меншою мірою відомими іменами. У їхній творчості розглядається широке коло економічної та соціально-політичної проблематики. Нині загальноприйнятим вважається розуміння лібералізму як соціально-політичної теорії, в якій обгрунтовуються природжені і невід'ємні права індивідів, а всі надіндівідуальний зв'язки і відносини, перш за все державне втручання в приватне життя людей, допускається лише остільки, оскільки вони не суперечать принципу індивідуальної свободи. Для розуміння суті лібералізму як напряму соціальної думки і політичної практики важливо підкреслити, що виник він у період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного панування церкви. Фактично його ідеї з'явилися виразом світогляду сформованого на той час середнього стану. З цього моменту і до теперішнього часу лібералізм є домінуючим ідейно-політичним Заходу. Нині він має своїх прихильників майже у всіх країнах світу.

3.2 Консервативна орієнтація

80-і роки були тріумфальними для політичних партій консервативної орієнтації в усіх провідних країнах Заходу, тому останнім часом характеризується стійким інтересом до цього політичної течії. У літературі зустрічаються різні визначення політичного консерватизму. У самому загальному вигляді його можна трактувати як соціально-політична течія, орієнтоване на збереження і зміцнення сформованих форм економічної, соціальної та політичної життя, традиційних духовних цінностей, на заперечення революційних змін, недовіра до народних рухів, критично-негативне ставлення до реформістським проектам. Усі дослідники консерватизму сходяться на думці, що ця течія соціально-політичної думки формувалося після Великої французької революції як підсумок критичної оцінки її досвіду і результатів. Її фундаментальні постулати народжувалися як відповідь, реакція на перший досвід втілення французькими революціонерами ідей епохи Просвітництва. Вперше оформлення консерватизму у відносно струнку систему поглядів відбулося в творах англійця Едмунда Берка, французів Жозефа де Местра і Луї Бональда. Пізніше консерватизм отримав розвиток у роботах Франсуа де Шатобріана, Феліста де Ламенне, Жозефа Артюра де Гобіно, англійця Бенджаміна Дізраелі, німця Отто фон Бісмарка, іспанця Донос Кортеса. З відомих учених XX ст. до числа послідовників цієї течії можна віднести італійця Гаетано Моска, німців Карла Шмітта, Мартіна Гайдеггера та американців Даніеля Белла і Сейсмура Мартіна Ліпсета. Треба зауважити, що нині в країнах Заходу консервативну традицію продовжує досить значний ряд вчених-дослідників і практичних політиків.

3.3 Ідея соціалізму

Термін "соціалізм" увів в обіг француз П'єр Леру в 1834 р. Він вжив його з метою протиставлення поняттю "індивідуалізм". З тих пір з поняттям "соціалізм" зв'язуються соціально-політичні концепції, які шукають шляхи посилення тенденції до соціальної гармонії. всі соціалістичні концепції виходять з того, що на зміну індивідуалізму йдуть асоціація, спільна діяльність людей, інтереси яких не вступають в руйнівний конфлікт.

У повсякденній свідомості ідея соціалізму пов'язується перш за все з іменами Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, проте ця ідея виникла задовго до них, та її варіантів в історії суспільної думки було і є багато, далеко не всі вони носять прогресивний характер, граючи часом консервативну, а то і просто реакційну роль в політиці. Вже Маркс і Енгельс критикували такі різновиди соціалізму як феодальний, дрібнобуржуазний, німецька, утопічний, казармений, прусський і т.д. У російській дореволюційному свідомості була сильна ідея "общинного", або "селянського", соціалізму. Відомо, яку зловісну роль зіграла в XX ст. ідея з'єднання соціалізму і націоналізму, яка послужила ідеологічним обґрунтуванням фашизму. в основі різних підходів до розуміння соціалізму знаходиться наступне питання: яка матеріальна, економічна основа майбутньої спільності? Спроби дати на нього той чи інший відповідь і породжують численні різновиди концепцій соціалізму. Найбільш помітне місце серед них займає марксистське. Після його створення автори майже всіх соціалістичних доктрин прагнуть так чи інакше спертися на це вчення. Такі доктрини, як правило, не тотожні глибинної суті марксистського розуміння соціалізму, проте і власне марксистський підхід до трактування нового суспільства містить суперечливі положення, що призводить до різної політичної практиці навіть серед його прихильників. суспільний політичний лібералізм

4. Політичне лідерство

Серед основних і найважливіших проблем суспільного розвитку в сучасному світі, на першому місці стоїть проблема політичного лідерства - пошуку і висунення на вирішальні політичні та державні посади нових людей, здатних на перетворення держави в кращу сторону і на проведення політики поліпшує життя населення країни. Проблема політичного лідерства виникає лише за наявності певних політичних умов і політичних свобод. Її неодмінними передумовами є: політичний плюралізм, багатопартійність, а так само внутрішньопартійна і внутрішньо парламентських діяльність (фракційна). Коли йде безперервна інтелектуальна політична боротьба людей, які належать до тих чи інших партій і фракцій, що відображає ті чи інші соціальні інтереси і прагнення, тих чи інших груп людей. Відсутність умов необхідних для появи проблеми політичного лідерства, виключає появу нових політичних лідерів демократичним шляхом.

4.1 Типи політичних керівників

Історія вивчення політичного лідерства являє собою приклад великого різноманіття підходів. Одні дослідники визначають політичне лідерство - як "вплив", інші - як "управління", треті - як "прийняття рішень", а четверті визнають лідерами лише "новаторів", тих, хто "веде вперед", а керівників, керуючих продовжують називати чиновниками, бюрократами. У політології починаючи з М. Вебера, політичних керівників ділили на три типи: традиційних, легальних і харизматичних в залежності від того на чому базуються їхні претензії на владу (авторитет).

1. Традиційні лідери (вожді) - спираються на вікові традиції, ні в кого не викликають сумнівів (Хонейні - Іран).

2. Легальні лідери - повинні отримати владу законним шляхом (Буш, Міттеран, Єльцин).

3. Харизматичні лідери - вони стоять окремо, їхня влада (швидше - авторитет) спираються не на зовнішню силу, а на якесь незвичайне особиста якість, яке М. Вебер називає "Харизмою" (у ранньохристиянської літературі цей термін позначає "боговдохновленность"). Ця риса не має чітко вираженого змісту, але воно досить для того, щоб у харизматичного лідера були послідовники, які бажають вручити йому політичну владу (Жириновський, Томіньскій - Польща, Ляфонтен - Німеччина).

4.2 Проблеми лідерства

Проблеми лідерства загострилися у зв'язку із загальною політизацією життя, нинішнім посиленням політичного суперництва і політичної боротьби. Неприборкані політичні амбіції, претензії, популізм можуть приносити істотну утрату. Все більше значення в наш час набувають проблеми формування "команди" лідера і залучення в активну діяльність молодих лідерів. І з усіх проблем головна - це служіння лідерів інтересам своєї країни і своїх співгромадян.

5. Динаміка політичних рухів

Масовий рух може виникати як принципово нова спільність, черпаючи своїх учасників з різних соціальних груп, і може бути пов'язана генетично з інтересами якоїсь певної соціальної чи етнічної групи. Прикладом рухів першого типу можуть служити екологічні рухи, другого - масовий робітничий рух. Інші суб'єкти соціально-політичної психології - партії, групи активістів можуть бути призвідниками та організаторами рухів, а в інших ситуаціях створюються самим рухом, являють собою його продукти. Наприклад, багато соціал-демократичні та комуністичні партії виникли з робочого руху, були його частиною, і лише потім відокремилися від нього, перетворилися на самостійні політичні інститути.

Діяльність рухів

У науці точаться суперечки, чи сумісна діяльність рухів з їх інституціоналізацією. Багато дослідників стверджують, що рухи і соціальні та політичні інститути - взаємовиключні феномени, перетворення руху в інститут вбиває його, тому що позбавляє його головною сутнісною характеристики - здатності втілювати вільну, ніким не контрольовану і не регульовану творчу самодіяльність мас.

У дійсності відношення між інститутами або організаціями і рухами, очевидно, визначається конкретною ситуацією. Відділення рухів від інститутів - перш за все від політичних партій - явище, типове для країн з ситуацією, і відносно стійкою соціальною і партійною структурою, де партії мають налагоджені зв'язки з суб'ектообразующими групами, що дозволяє їм представляти різні соціальні інтереси. У цих ситуаціях руху як би сигналізують про проблеми і потреби, відчутних масами, але недостатньо усвідомлених політичною елітою, і виступають мотором зміни: їх натиск змушує вносити корективи в інституційну політику, а часом призводить і до суттєвих змін в партійній структурі та в складі політичної еліти. У разі перетворення рухів в інститути це "поділ праці" порушується і маси втрачають можливість безпосереднього втручання в політику. У зв'язку з цим досить характерні ті болісні сумніви і протиріччя, які випробовували в ряді країн руху "зелених", коли перед ними виникла перспектива перетворення у звичайні парламентські партії.

Особливості динаміки рухів у Росії

Інша ситуація складається в тих країнах, де у зв'язку з процесом прискореної модернізації або переходу від державної до ринкової економіки відбувається бурхлива ломка старих структур і далеко ще не завершилося формування нових. У цій ситуації ще немає умов для функціонування партій, які мають стійкими соціальними зв'язками, і дії масових верств на політику може здійснюватися в основному у формі соціально-політичних рухів. Якщо існують у цих країнах партії не пов'язані з такими рухами, вони перетворюються в не мають скільки-небудь стійкої соціальної бази групки політиканів, зайнятих боротьбою за владу і нездатних до проведення стійкого політичного курсу. Щоб вижити і придбати статус реальної політичної сили, партії, що діють в подібній ситуації, нерідко прагнуть підвести "під себе" масові руху, мобілізація шляхом організації масових акцій потенційних прихильників заміняє їм організовану систему зв'язків із суспільством.

У посттоталітарній Росії такі спроби - в основному не особливо успішні - ініціювання масового руху особливо характерні для націонал-патріотичних і комуністичних угруповань.

Російський досвід, з одного боку, демонструє величезну роль масових соціальних і політичних рухів у суспільстві перехідного періоду, а з іншого - крайню нестабільність, яку вносить у суспільний розвиток "хвилеподібна", за схемою "підйом-спад" динаміка цих рухів. Криза і спад демократичного руху після серпня 1991 р. з'явився одним з вирішальних факторів нестійкості політичної ситуації та курсу, що проводиться керівництвом країни. "Організувати" масовий рух зверху, зрозуміло, неможливо, але демократичні політичні організації та владні структури можуть створювати "сприятливе середовище" для їх нового підйому, підтримувати ті ініціативи знизу, які йдуть у цьому напрямку. В останньому випадку політична еліта, і тому числі її групи, свого часу вийшли з демократичного руху, займали протилежні позиції. Один із прикладів - ігнорування цими групами та владними структурами в цілому нового робочого руху та його профспілкових організацій, перевага, яка ними "офіційної" профспілкової федерації - інституту, успадкованому від тоталітаризму і має мало спільного з масовим рухом. Масовий суб'єкт суспільно-політичного життя - руху, поза сумнівом, у багатьох відносинах незручний для будь-якої влади і пов'язаних з нею політичних інститутів, сприймається ними як дестабілізуючий чинник. Однак, якщо стратегічні цілі цих інститутів і рухів збігаються, протидія рухам, відмова від діалогу з ними (при всіх його складнощах) рівносильний забороні на безпосередню участь мас у виробленні і здійсненні політичного курсу. Така протидія може сприяти часткової і кон'юнктурної стабілізації соціально-політичної ситуації, але є фактором поглиблення її структурної, довгострокової нестабільності. Бо вона робить політичний курс країни іграшкою в руках відчужених від суспільства протиборчих політичних "команд" і клік.

Висновок

Політичні інтереси на тільки поділене людей, вони служили потужним чинником згуртування людей зі спільними інтересами. Так виникли політичні рухи, які послужили значного прискорення суспільного процесу. Вже в глибокій старовині відомі руху рабів. У період Середньовіччя руху кріпаків, служили провісниками потреби класу буржуа. На рубежі Нового часу, багато політичних руху сприяли утвердженню держави буржуазного класу. У 30-40-і роки 19 століття в політичний рух набув робітничий клас. Цей рух відрізнялося більшою організованістю, більш різноманітною розробкою його програмних цілей і тактики. XX століття по праву слід вважати століттям розквіту політичних рухів. Вони стали настільки різноманітні, що для їх глибокого розуміння необхідно з'ясувати їх сутність, тобто спробувати дати їх типологію. Під соціальним зміною розуміється будь-яка зміна, що відбувається в суспільстві. Ця зміна в системі соціальних позицій, соціальних статусів, зміна у співвідношенні різних соціальних груп.

У Західній політології існує чимало теоретичних уявлень про джерела і походження масових рухів останнього часу, що виводяться з психологічних, соціальних та інших факторів. Теорія комунікативної дії Габермаса виводить витоки нових рухів із соціальних факторів - реакції і протесту на колонізацію повсякденному житті. Протест охоплює групи людей, найбільш далеких від виробничої діяльності і тому найбільш сприйнятливих до руйнівних наслідків глобальної раціоналізації, Ці соціальні групи виступають в боротьбі за цілісність соціального життя, об'єднуються для спільних дій і оформляються у вигляді активного антивоєнного, екологічного та інші подібні рухи.

Для участі в політичному процесі та досягнення своїх цілей політичні партії та суспільно-політичні рухи в сучасній Росії повинні володіти ресурсами. Головними з них є: наявність сильної організації, що має відділення в регіонах Росії, що володіють реальним впливом у них на суспільне життя та органи державної влади та самоврядування;

стійкий зв'язок з суспільством (акумуляція і артикуляція інтересів виборців, постійний тиск на державні структури з метою їх здійснення);

наявність політичної ідеології, основні положення якої інтегрували б у собі гранично широкі громадські інтереси, загальнонаціональні пріоритети і з допомогою якої можна було б мобілізувати виборців на підтримку політичної партії або руху;

сильний політичний лідер, здатний вести за собою не тільки членів власної організації, але і людей з різних верств суспільства. При цьому лідер повинен володіти реальним впливом на політичну еліту суспільства (регіональну та центральну), вміти вирішувати складні політичні проблеми;

наявність фінансової бази: партії та рухи повинні володіти стійкими джерелами фінансових коштів, підтримкою з боку великих фінансових центрів (банків, великих фірм і підприємств) для ведення повсякденної політичної діяльності, для агітації, утримання центрального керівництва.

Список використаної літератури

1. Абрамов Ю.К., Гловіна Т.Ю. Політичні партії та рухи Росії. -Л., Прес Лтд., 1996.

2. Азаров Н.І., Андріяш Г.С. Політологія - М., Вищ. Шк., 2001.

3. Бутенко О.П. Радянська багатопартійність: проблеми формування. - М., 1991.

4. В'юницька В. З другої спроби. Багатопартійність в Росії після виборів 1993 р. / / Діалог, 1994. № 1.

5. Гаджієв К.С., Введення в політичну науку. - М., Логос, 1999 р.

6. Головін Ю.О., Ковшиков М.Ф., Янкевич П.Ф і ін Соціально-філософські вчення з проблем державного будівництва. Історія і сучасність. Книга 2. Політологія - Ярославль, Ремдер, 2002.

7. Давлетшина Н.В. Демократія: держава і суспільство. - М., Інст. пед.

Систем, 1995.

8. Ільїн М.В., Слова і смисли: Досвід опису. Ключ: політичні партії. - М., РОССПЕН, 1997.

9. Кочетков О.П. Політичні партії і цивільне суспільство. - М., Постскриптум, 1998.

10. Краснов К.К., Кривогуз І.М., Немінущін В.П. Основи науки про політику. -М., 1993. Ч. 1.

11. Краснова В.Н. Росія: партії, вибори, влада. - М., 1996.

12. Ленін В.І. Досвід класифікації політичних російських партій / / І.. собр.соч. т. 14.

13. Ленін В.І. Політичні партії в Росії / / І.. зібр. соч., т 21.

14. Макфол М. Осмислення парламентських виборів 1993 р. в Росії / / Поліс, 1994. № 5.

Размещено на Allbest.ru